Амністія для Хакера

III. Детектив

Це місце вважалося одним із найкращих у всьому місті. По правий бік вулиці відразу за огорожею починалася базарна площа. Навпроти — платна автостоянка. На стоянку їх не пускали, зате по правий бік біля тротуару завжди паркувалася купа машин, чиї власники йшли базарувати. Вони так само платили за паркування, але до їхніх машин був доступ.

Ціла команда хлопчаків із пластмасовими відрами та губками чергувала тут від рання до смеркання. Щойно припарковувалася нова машина, на водія відразу ж насідали представники малолітньої команди з пропозиціями помити машину.

Старенький білий вольво припаркувався на вільному місці. Збирач платні з лейблом на безрукавці відійшов від машини, але водій не пішов на базар, так і залишився сидіти у кабіні авто, лише трохи прочинив дверцята — день стояв спекотний.

— Помити машину? — без будь-якого вступу та особливої надії запитав хлопчик, підійшовши під саме вікно.

— Скільки?

— Дві гривні.

— Мий! — дозволив водій.

Хлопець прожогом побіг по відро та напарника. Вони натхненно терли губками, час від часу вмочаючи їх у відра з водою, миючи кожен свій бік машини.

— І скільки ти так можеш заробити? — запитав власник авто.

— Коли скільки…

Напевно, це була комерційна таємниця.

— Ну, хоч десятку за день маєш?

— Часом буває…

— Ну, це не гроші, щоб у таку спеку карячитися…

Водій вольво до чогось хилив.

— Якщо хочеш дійсно заробити, пропоную роботу, навіть легшу, ніж ця. І не тільки для тебе, а для всієї команди.

Хлопець глянув недовірливо.

— Ви ще за цю не заплатили.

Незнайомець дістав із кишені і простяг йому десять гривень.

— Здачі не потрібно, — сказав він. — Якщо хочете говорити про роботу, позбирай усіх. Скільки вас є?

Він біг до інших так, що ті подумали, що сталося щось страшне. Вони перекинулися кількома словами, і вся команда зібралася біля недомитого білого авто.

— Завдання таке, — сказав водій. — Тут недалеко в центрі міста в одному будинку помер чоловік. Завтра зранку його ховатимуть. На похорон прийдуть люди. Ваше завдання прослідкувати, хто з них куди поїде після похорону. Кожен із вас вибирає собі одного і слідкує за ним. Тільки коли він або вона прийде додому, ви записуєте адресу і повертаєтеся сюди. Тут ми зустрічаємося. Зараз я вам дам по п’ятнадцять гривень. Після виконання роботи кожен отримає по двадцять. Один із вас, той, хто знайде потрібну адресу, отримає приз — п’ятдесят гривень. Ну що, беретеся за роботу?

Хлопчаки стояли і нерішуче мовчали. Напевно, вони залюбки взялися б, але похорон і кладовище — не найприємніші речі — стримували їх.

— Ну, як хочете, — зауважив водій вольво, — кажіть, так чи ні. Якщо ні, то я поїду інших шукати.

Хлопці тихо пошепотілися, і один, найстарший з вигляду, спитав:

— А нащо це вам?

— Я веду приватне розслідування. Мені платять родичі померлого, я плачу вам, оскільки без вашої допомоги не впораюся.

— А ви що — приватний детектив? — знову запитав найстарший.

— Можна сказати й так.

— А покажіть документ!

Водій тільки засміявся.

— Ну я ж не питаю у вас документ, який дозволяє вам мити тут машини! Хлопці, ви або згодні, або відмовляєтеся, тоді я їду звідси, бо не маю часу.

Вони перезирнулися і згодились, пообіцявши привести ще й інших членів свого «підприємства». Зустріч було призначено біля головного входу на кладовище.

Наступного дня біля центральних воріт кладовища можна було побачити групу школярів з вихователем. Діти тримали в руках по кілька жовтих квіток.

Білого вольво старої моделі поруч не було. Проте його водій, стоячи серед хлопців, про щось розмовляв з ними.

— Отже, зробимо так, — повчав він. — Будете слідкувати за тими, які діставатимуться до центру. Тільки не гомоніть, спокійно, щоб на вас нг звертали уваги. Зараз почнеться. Якщо хтось сяде тут на таксі, то за ними поїду я сам. Той, хто за ними повинен слідкувати, поїде зі мною.

— Я маю велосипед, гоночний! — несподівано заявив найстарший. — Я на ньому приїхав. По вулицях за будь-якою машиною встигаю!

— Нехай буде, — погодився детектив. — Розумно.

— Але… — хлопець був не промах, — це вийде дорожче.

— Нехай, — знову погодився той. — Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.

IV. Мент (продовження)

Він знав, що цей день буде клопітним. Відбувши нараду в начальника, майор Олексій Кобища поїхар на кладовище. Цю ділянку роботи він вирішив не довіряти нікому, хоч особливих надій на неї не покладав. З собою він покликав лейтенанта Величка, який досі постійно працював з Можейком і знав у обличчя сусідів, родичів та співробітників загиблого. Саме він зараз і пояснював шефові, хто є хто в невеличкій групі людей, що зібралися перед центральними ворітьми в очікуванні процесії.

Хоча, власне, людей тут вистачало: кілька інших груп, купа дітей… Схоже, ховати сьогодні збиралися не тільки Ромазана, який поплатився життям за власні скарби, назбирані невідомо як. Цей факт щойно було остаточно доведено. Володимир Павлович Ромазан все життя був дрібним службовцем на мізерній зарплатні, не маючи ніякого спадку від батьків — працівників освіти, вихідців з пролетаріату, ніколи легально не цікавився антикваріатом і не мав стороннього доходу, про який було б комусь відомо, однак являв собою цілковиту загадку. Пояснити, звідки в його квартирі взялися такі цінності, важче, ніж довести біном Ньютона. Думки про це плюс немилосердне сонце весь час відволікали майора від розглядання тих, хто прийшов провести колишнього власника загадкового скарбу в останню путь. Вони достояли до закінчення церемонії, але нічого такого, що допомогло б зрушити справу, не почули й не побачили.

Та по обіді все-таки прорвало. Від всюдисущого Можейка надійшло сенсаційне повідомлення: він вийшов на слід кілера.

Вскочивши у «Ниву», майор з лейтенантом помчали галасливими вулицями в напрямку того самого горезвісного будинку в районі Старого мосту. Капітан Можейко при всій своїй любові до зовнішніх ефектів кидати подібні слова на вітер собі не дозволяв. Якщо він повідомляв, що вийшов на кілера, то йшлося справді про того, чий арешт, не виключено, вінчав би всю цю катавасію, або принаймні сам капітан на той момент так щиро вважав.

Двері на другому поверсі відчинила молода ще жінка, невисока на зріст. На її обличчі позначилась стурбованість. Без єдиного слова вона відступила, пропускаючи їх усіх. У кімнаті на дивані сиділо двоє хлопців років десяти. Схоже, вони також були трохи злякані.

— Ну, розказуйте, хлопці, — запросив Можейко. — Все те саме, що й мені годину тому. Це наш слідчий, він хороший дядько, не бійтеся. Ну, вперед! Ти говори, в тебе ліпше виходить.

Жінка, яка стояла в дверях, важко зітхнула, а хлопець нерішуче почав:

— Ну, ми гралися в хованки. Ми з Олегом любимо ховатися у тому під’їзді за ліфтом. Ну, ми заскочили туди, за ліфт, дивимося, а там сидить він і спить. Напевно, п’яний. На нас навіть не глянув. Ми злякалися — якийсь незнайомий дядько, ще й п’яний, і зразу втекли нагору…

Розповідь скінчилася.

Кобища запитливо глянув на капітана.

— А чому ти вирішив, що він п’яний? — запитав той хлопця.

— Так перед ним пляшка від горілки стояла! — в один голос вигукнули обоє.

— А як він виглядав?

— У старій шкіряній коричневій куртці, джинси і білі поношені кросівки. Волосся довге, нечесане, не дуже темне і не дуже світле. Худий такий….

Можейко підвівся. За ним слідчий з лейтенантом. Жінка зачинила за слідчими двері, не приховуючи невдоволення і не відповідаючи на вибачення. Капітан миттю збіг униз і пірнув у сусідній під’їзд. Колегам тільки й залишалося, що йти за ним.

— Ось тут. — Він показав за шахту ліфта. — Ось тут він сидів.

— Ну то й що? — невдоволено промовив Кобища. — Звідки ти взяв, що це був кілер?

— Те, про що розповідають хлопці, сталося сім днів тому і, згідно з висновками експертів про час загибелі Ромазана, могло відбуватися того самого дня.

— Ну то й що? — повторив Кобища, майже не приховуючи роздратування.

— Це великий будинок, і тут є прибиральниця. Її так зване службове приміщення знаходиться через два під’їзди, в підвалі. Там вона тримає мітли, лопату і все таке.

Роздратування у погляді шефа наростало, а Можейко вів далі:

— Так от, справа в тім, що вона складає там і пляшки, які випивають і залишають на місці такі, як той алкаш, а потім, як трохи набереться, то здає. На наше щастя, відтоді їх набралося ще недостатньо, тому вона й не здавала. Якщо бути точним, то пляшок у коморі було дев’ять. На ту вона вказала відразу, заявила без сумнівів, що це саме вона, від горілки.

— Ну? — не витримав Кобища.

— Усі пляшки вже побували на дактилоскопії. На всіх є відбитки прибиральниці, адже вона їх збирала. На восьми, крім тієї; є ще чиїсь відбитки. А на тій пляшці більше нема нічиїх відбитків! Пляшка протерта. Прибиральниця її не протирала. Просто взяла і занесла до комори. Протер той, хто залишив її ось тут. Ви бачили де-небудь алкаша, який п’є в чужому під’їзді, а потім витирає пляшку? Це був кілер. Він сидів і виглядав жертву, дивлячись крізь сітку ліфтової шахти, адже це зручно. Пляшка використовувалася для прикриття, на випадок, якщо хтось туди зазирне, як, припустимо, оті хлопці. Він дочекався, поки Ромазан з’явиться у під’їзді і відчинить двері, потім, приставивши йому дуло, увійшов разом із ним, а далі я знаю те, що й ви.

Слідчий у душі погодився, що погляд капітана Можейка дійсно має підстави бути переможним. Він ткнув його в плече і сказав:

— Мабуть, ти правий, але ще треба поміркувати…

— Міркувати — ваша прерогатива, — не змигнувши оком відповів той. — Ми — лише виконавці… — І хитро підморгнув Величкові.

Більше цього дня не трапилося нічого. Нічого такого, про що слід було б пам’ятати наступного. Хіба що от…

Ідучи додому, вже заходячи до під’їзду, майор Олексій Кобища відчув, що називається, шостим чуттям, наче за ним хтось стежить. Та поруч не було майже нікого. Нікого вартого його уваги.