Амністія для Хакера

XXIV. Слідами мерця

Борис вимкнув комп’ютер і заплющив очі. Поліз рукою до кишені сумки, витяг невеличку коробочку і розкрив її. Давненько він не брав її до рук. Таблетки висипалися на долоню. Їх було зовсім мало. Жовтих та рожевих. Взяв по одній, ковтнув їх, не запиваючи. Кілька штук, що залишилися, вкинув назад до коробки і сховав.

Коли Наталя зайшла до кімнати, він уже закривав блискавку.

— Що ти там ховаєш? — Вона легенько штурхнула його коліньми.

— Вибухівку… — без усмішки відповів він.

— А… А комп’ютерні справи вже скінчив?

— В очах блимає, — пояснив Борис, підводячись.

— Я ж кажу тобі — кидай. — Наталя підійшла до нього впритул і обняла за стан. — Біс із ним…

— Краще б допомогла мені.

— Чим же я тобі допоможу? Я навіть у найпростішу гру на твоєму комп’ютері ще не вмію добре…

— До чого тут комп’ютер? — Борис сів і замислився. — Таким шляхом я нічого не досягну. З цих ідіотських дискет неможливо витягти нічого путнього. Якось би з іншого кінця спробувати… Ти б мені щось розповіла про свого покійного родича, щось згадала таке, цінне… Подумай.

Вона нетерпляче зітхнула.

— Не знаю… Я вже все розповіла. Більше нічого не пам’ятаю. Ну, віриш, він мені так обрид, що вже млосно ставало, як почую, що він дзвонить. Я його ніколи ні про що не розпитувала. Зроблю чаю і сиджу, чекаю, поки забереться. Навіть не уявляла, що він може оце в туалеті ховати. Гадала, це він по-старечому туди щопівгодини…

— Я розумію, — сказав Борис. — А раніше? Ще коли мати була жива?

Наталя знизала плечима.

— Тоді я взагалі ще була дитиною… Що я можу знати такого? Абсолютно… Тим більше я його здавна терпіти не могла. Усе робила, аби не бачити його бридкої пики…

— Чому так? — не зрозумів Борис.

— А… Дитячі справи… — Вона махнула рукою.

— Розкажи.

Вона знизала плечима і почала розповідати:

— Ну, це зовсім дитинство… Одного разу, я тоді, напевно, у восьмому класі була, він побачив, як я… ну, словом, дуріли у дворі, хлопці нас курити примушували і всяке таке… Що, ти вже щось подумав?! — Очі її несподівано стали круглими і здивованими.

— Нічого я не подумав, — спокійно відповів Борис. — Ти розповідаєш, а я слухаю.

Вона пильно подивилася на нього і продовжила:

— Словом, так, усяка дитяча дурість… Він підійшов так тихо, що ніхто й не побачив. А я якраз у одного хлопця на колінах сиджу й сигарету тримаю… Він просто до мене додому й пішов. Ти б чув, як я бігла за ним і як просила! Мені мама і так концерти регулярно влаштовувала то за навчання, то за поведінку… Я взагалі непогано вчилася, але все одно… А якось, коли мама мене виховувала, в неї серцевий напад стався. Я так перелякалася, що ледве додумалася сусідку покликати. Маму потім до лікарні забрали. Знаєш, я не так боялася того, що вона мені зробить, як того, що з нею самою може трапитися після такого.

— І що було далі?

— Нічого, вблагала… Потім майже два роки йому кефір носила. І газети… День у день!

Її обличчя стало злим і збудженим.

— Він що, примусив тебе?

— Атож! День у день, два роки носила! А одного разу я захворіла на ангіну — морозива переїла. Два дні вдома лежала, а на третій він сам приперся. Я так злякалася… Подивився, побалакав з мамою… Нічого не розповів. Сказав, як видужаю, щоб у гості заходила. Я зрозуміла…

— А як він це робив, не пам’ятаєш?

— Що саме? — не зрозуміла Наталя.

— Як саме тебе примусив?

— Ну, як… Сказав, що мене потрібно виховувати, а корисна праця — найкраще виховання, щось таке. А коли я спробувала опиратися, сказав, що не буду слухатись — матері розповість. Я походила з місяць, потім стала проситися, що більше не буду так, щоб відпустив, бо я нікуди не встигаю. А він каже: «А ти напружся!» От і все. Що таке? Що з тобою?

Борис потер скроні, скуйовдив собі волосся на голові.

— Голова закрутилася. Нічого ж не їв, а ще цей комп’ютер…

— А я кого просила поїсти?

— Ну, не сварись, моя маленька господине… — Він обійняв її за плечі й запитав — А в його помешканні — можливо, там ти бачила щось цікаве?

— О! — здивувалася вона. — А мене хто туди пускав? Прийду, отримаю на порозі копійки — і вперед. Повернуся, віддам куплене — і додому. Жодного разу не була в кімнатах. І то ще кілька разів випрошувала вибачення, вже мати у лікарні була постійно… І вдома потрібно щось зробити, і до неї побігти… Одна відповідь: «А ти напружся».

— А як це скінчилося? — запитав Борис.

— Мама померла — і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!»

Усі емоції виразно відбивалися на її схвильованому личку.

— Усе це дуже цікаво, — задумливо промовив Борис. — Надзвичайно цікаво… І багато вас таких постраждало подібним чином? Я маю на увазі, родичів.

— Чи багато, не знаю, — швидко відповіла Наталя. — А один точно постраждав. А я, дурна, ще сміялася з нього…

— І хто ж це такий?

— Щорс.

— Хто?!

— Толя Щорс… Це його всі так звали. Розповідали, йому вже років десять було, а все на «конику» з шаблею скакав і кричав, що він Щорс. Герой такий був, громадянської війни.

— Знаю, — сказав Борис.

— Отак і причепилося. Він за мене на три роки старший. Його, напевно, і досі дехто поза очі так називає — Толя Щорс.

— І як же цей герой постраждав?

— А він йому машину мив. Я ще зовсім мала була, класі так у шостому, то все йду було повз гараж у їхньому дворі, а він там якусь розвалюху тримав. А Щорс її видраює. Я гадала — так просто. Пацани ж до машин небайдужі. Може, хотів, щоб старий покатав. Іду все та сміюся з нього.

— А може, справді хотів, щоб той покатав? — засумнівався Борис.

— Еге… — скривилася Наталя. — Ось так він щоразу мив, а я сміялася. А потім років за два Толя зустрів мене біля під’їзду, як я кефір тягла, і питає: «Ну що, догигикалася?»

— Гм… — Борис підвівся і пройшов по кімнаті, пригладжуючи скуйовджене волосся.

— Ходімо, — попросила Наталя, — я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме…

— А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма?

— Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то…

— Ну! — Борис сподівався почути щось важливе.

— Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… — розгублено закінчила вона.

— Як це — комп’ютерів? Конкретніше!

— Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю…

— Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

— Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

— А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї.

— Не було його.

— Точно? І коли ти його востаннє бачила?

— Ой, давно… Більше року, точно.

— А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

— Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

— Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

— Що означає — гаразд?

— Давай уже поїмо щось, а потім…

— Що потім?

— Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.

— Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно.

— Що, замовляти мій фальшивий паспорт?

— І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.