Амністія для Хакера

XXXIII. Хто є хто

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку.

— Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати?

— Кажи, — зітхнув Кобища.

Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці.

— Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити.

— А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу.

— Алло?.. — тепер говорив чоловік.

— Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви?

— Хакер.

Давно не було…

— Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи.

— Мені потрібно з вами зустрітися.

— Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я…

— Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду.

— Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших?

— Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття.

На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти.

— Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас.

Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері.

Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей?

Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович.

Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець:

— Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає?

Той лише мовчки підвів голову.

Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз:

— Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? — А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав:

— Мені кінець. Я заплутався у такому, що… — Він махнув рукою.

— Розповідай, — попросив майор.

Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка.

— Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню.

— Я подумав, — промовив Карпович, — якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні…

— Навіщо ти назвався Хакером?

— А хіба з мене не був би хакер? — намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. — У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, — чітко та роздільно промовив програміст, — вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»?

— Ні, — знизав плечима Кобища. — Вперше про таке чую. А що це за банк?

— Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі?

— Ні, — повторив майор. — Не чув, щоб це фігурувало у справі.

— Усе ясно, — підсумував Карпович. — От і догрався.

— Ну! — підігнав Кобища.

— Це серйозні речі, — промовив той. — Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію.

— Якого начальника?

— Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії…

— Може, ти випив замало? — запитав Кобища. — Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв?

— А ви не здасте мене? — якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний.

— Не здам, — сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: — Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить…

— Я працюю на нього з самого початку. — Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. — Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС.

— Знаю, — перебив Кобища, — і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана?

— Господи, звідки ви взяли? — злякався Карпович. — Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте?

— А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, — посміхнувся Кобища. — Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові — вже давно був би в наручниках. Х-хакер…

— Не маю ніякого відношення, — продовжував клястися той. — Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю!

— Ну гаразд, давай по суті.

— Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи — доповідати виключно йому. І більше нікому!

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю…

— Це ще не все… — Карпович зібрався з духом. — А вам казав мізки пудрити.

— Як це — пудрити?

— Дуже просто. Говорити будь-що. Ви й так нічого в тому не січете.

— Як — будь-що? — Тепер уже Кобища почав замислюватись і збиратися з думками. — Що значить — будь-що? Ти хочеш сказати, все, що ти мені говорив, не відповідає дійсності?

— Майже… — боязко промовив Карпович.

— Стій, чекай… — майор навіть скривився, — це що, неправда, що ти намагаєшся його зловити в інтернеті?

— Це якраз правда, — відповів програміст, — але не так, як ви думаєте.

— Що, всі оті програмки, про які ти тлумачив…

— Немає ніяких програмок, — сумно промовив той, — дурниці це все. Нікого ще так не впіймали.

— Як?! — мало не підскочив Кобища. — А стоси паперу, які ти роздруковував? І які я читав?! Це також лажа?

Той промовчав.

— Я тебе питаю, — заревів слідчий, — це теж параша? Це ти мені локшину вішав?

Той опустив голову ще нижче.

— Мать твою… — тільки й промовив Кобища. — Ти знаєш, скільки я часу вбив на це? Ти знаєш, що все це в мене вдома на столі, я його ночами читаю? Про виставки бультер’єрів та іншу херню… А потім воно мені до ранку сниться… Мать твою… — Він важко перевів подих. — А що ж ти тоді робив?

— Вичисляв цього Хакера, тільки інакше. Одного разу мені прийшла електронка з інформацією про те, чим зараз займається Хакер. Там і йшлося про «Трансєвроінвест». Я, як і належало, відразу ж доповів йому. У мене склалося враження, що він знав це ще до того, як я сказав, — здивувався неприродно. А мені сказав, що світ не без добрих людей, що це дані від наших інформаторів. І ще казав, що справа ця пов’язана з корупцією, що вона на контролі в СБУ і що ми спільно з ними працюємо. Що це інформатори якраз по лінії СБУ. Тому я й маю тримати язика за зубами, що це масштабна справа і розголошення прирівнюється до розголошення державної таємниці…

— І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті…

Карпович лише сопів.

— Нормально, — підсумував Кобища. — А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього?

— Ні, — почервонівши, відповів той і додав: — Звісно…

— Звісно?! — здивувався майор. — Ти що, дійсно комп’ютерний геній?

— Я, взагалі, скромна людина, — ображено сказав Карпович, — але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається.

— Молодець, — похвалив майор. — Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім?

— Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери.

Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи.

— А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні — одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад — видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу.

Він перевів подих і замислився.

— І оце весь час ти займався цим?

— Атож.

— То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? — Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого.

Карпович тільки похитав головою.

— У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях — самі були винні…

— Ну а де ж тут мафія? — запитав Кобища.

— Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись — усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… — Він красномовно чиркнув долонею по шиї. — Так що поки Хакер на волі, я — живий.

— Ну, зразу вже так… — засумнівався Кобища.

— А як?! — вигукнув той. — До чого тут банк «Трансєвроінвест»? Так чекайте, ви ж найголовнішого не знаєте! Ви чули, щоб до цієї справи мало відношення СБУ?

— Ну й що з того? — здивувався майор. — СБУ — інша парафія. Вони не зобов’язані звітуватися, що курують, які справи, тим паче мені. Такі речі якраз вирішуються на рівні вищого начальства.

— Демагогія, — сказав Карпович. — Ви самі не знаєте, що говорите. А я вам точно скажу, що тепер знаю: ніяке СБУ не має відношення до цієї справи. Ніяке СБУ не ловить Хакера в мережі бельгійського банку!

— Звідки тобі знати? — розсердився Кобища.

— Якраз мені й знати, — Птеродактиль був непохитно впевнений. — Це ви нічого не знаєте. Коли мені стало млосно від цих підозр, я… я їх зламав.

— Кого — їх?

— Їх. Їхню комп’ютерну мережу. Колег ваших…

— Ти що, мариш?

— Ні. Я ж казав вам, що хакер, а ви не повірили… Кажу те, що є. І повірте, СБУ не займається полюванням на Хакера. Пошуки веде ваш начальник. Невідомо з ким. Очевидно, дехто з них належить до служби безпеки самого банку, а крім них, є ще хтось, у кого також добре налагоджена система захисту. У всякому разі, пробувати ламати її, щоб довідатися, хто вони, не збираюся, оскільки все відразу стане відомо Панасюку. І тоді точно кранти.

Після цього Кобища замовк надовго.

— Ви гадаєте, я вам сп’яну такого наплів? — переконував Карпович. — Та я набрався тільки тому, що вже не витримував. День і ніч там. Сплю там, їм там. У лазню відпрошуюся на годину. Зараз я у лазні. Розумієте? Це край. Я сам не знаю, як наважився. Але виходу іншого в мене однаково нема. Ще трохи — і кінець. Про вас кажуть, що ви не корумпований. Хто вас знає… Але що мені залишається?!

За двадцять хвилин вони розійшлися. Точніше, Кобища затяг Птеродактиля до себе під холодний душ, а потім відвіз на таксі до управління. Хай там як, а сьогодні справжньому Хакеру з боку Карповича нічого не загрожувало. Сам же майор, коли вийшов із машини біля власного будинку, дістав з кишені телефон і набрав номер свого давнього знайомого, який і досі перебував на службі у суміжному відомстві. Зараз йому світила ще одна зустріч. Неофіційна, але дуже важлива.

А наступного дня в управлінні сталися події, які здивували багатьох і насамперед начальника управління внутрішніх справ генерала Панасюка. Справу дійсно взяла під контроль служба безпеки. А разом із Карповичем у комп’ютерній тепер були ще двоє програмістів. Вони сиділи поруч і працювали в одній мережі. А тому знали все те саме, що й Карпович.