Амністія для Хакера

Епілог

Величезне місто світило вогнями. Одні — нерухомі, скупчувалися, утворюючи чудернацькі фігури, інші — рухалися поміж ними в різних напрямках. Зблизька все це супроводилося звуками працюючих моторів, гудінням сигналів, шурхотінням шин. Між усім цим тротуарами сновигали люди, повертаючись додому після робочого дня. Здавалося, тут найлегше загубитися.

На вулиці з достатньо жвавим рухом до тротуару, сповільнюючи швидкість, під’їхало авто. Невеличкий форд зупинився біля будинку, що, очевидячки, випадав із загального архітектурного ансамблю цієї вулиці. Багатосхильний дах, прямокутні колони та вузькі високі вікна ніяк не вписувалися у низку старих, сірих триповерхових будинків і ніяк не гармоніювали з роздовбаною бруківкою. Одне з вікон цього дому світилося, кілька інших відбивали тьмяне світло. Фари машини загасли. Клацнув замок дверцят, наче хтось неквапно збирався відчинити їх.

Пастир Дмитро Яновський вийшов із захристя і почув, що хтось є в церкві. Це були чоловік і жінка, яка тримала на руках немовля в конверті з теплих пелюшок. Вона була молода й вродлива, невисока на зріст, чорноока, з короткою зачіскою та вишуканим макіяжем, який неважко було помітити навіть при тому бідному освітленні, що давав єдиний увімкнений над вівтарем світильник. Чоловік виглядав старшим за неї — худорлявий, міцний, середнього зросту, з темним волоссям, зачесаним на проділ. І ще в Дмитра відразу виникло відчуття, що йому вже колись доводилося бачити жінку, яка стояла поруч.

— Доброго вечора, — привіталися вони.

— Доброго вечора, — відповів священик.

— Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік.

— Так, чим можу вам допомогти?

— Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна.

— Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість?

— Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися.

Священик дещо здивовано звів брови.

— А звідки ви приїхали?

— З Харкова.

— Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті?

— Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати…

— Як його звуть?

— Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього.

— Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви?

— А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати.

Вони зустрілися поглядами. Гість мав твердий упевнений голос, і очі його спокійно дивилися на пастиря. Важко було сказати, що промайнуло при цьому в очах Дмитра. Він голосно ковтнув, замислено хитаючи головою і відводячи погляд.

— Отже, виходить, він не зробив цього, — промовив пастир. — Я радий.

— Так, не зробив. І завдячує цим значною мірою вам. Він просив мене обов’язково побачитися з вами. Він побажав, щоб ви знали це. І ще хотів, щоб я попросив вас… — чоловік підшукав вираз, — подбати про його душу.

— А… що з ним? Яка його доля? — Пастир наче пригадав щось неприємне. — Він казав тоді, що безнадійно хворий.

— Він дійсно був невиліковно хворим, — сказав чоловік. — Але… помер не від хвороби.

— Від чого?

— Наклав на себе руки. Скоро два роки.

На якусь хвилину запала тиша.

— Самогубство — великий гріх, — сказав священик, важко зітхнувши.

Жінка стояла тихо зі сплячою дитиною на руках і весь час мовчала.

— Я розумію, — сказав чоловік, — але він просив мене побачитися з вами і розповісти про це. Це було його останнім проханням. І ще… Якщо це має значення… — Очевидно, тому, хто прийшов, важко давалися ці спогади. — Цей його вчинок врятував мене. Він наважився на це ще й у ім’я моєї ще ненародженої дитини. Розумієте? І… — він затнувся, — я також прошу вас зробити щось для нього. Те, на що ви здатні. Так уже сталося… Ми з дружиною просимо вас. Просимо за нього, адже він так хотів, і просимо від себе охрестити нашу дитину.

Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою.

— Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися…

— Саме так.

— Отже, він знав про майбутню дитину?

— Так.

— Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля…

Лише тепер жінка вперше озвалася.

— Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи…

— Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас.

— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?

— Назаром, — сказав чоловік.

— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.

— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.

Дмитро кивнув.

— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…

— Наталя, — сказала вона.

— Наталіє…

Запаливши свічки, він вийшов у захристя.

Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.

Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.

— Сідай, бо змучишся.

— Ще насиджуся в машині.

— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?

Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:

— А живий ти все-таки завдяки мені.

— Хто ж сумнівається?

— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…

— Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість…

Його подив був цілком природний.

— А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала а раптом?

— Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б…

— Ні, — вона смикнула його за рукав, — не будемо більше про це. Не згадуй більше ніколи. В мені досі все холоне, коли подумаю…

— А я що… — посміхнувся чоловік. — Я зовсім не те мав на увазі. Хотів сказати — «інакше декому зараз жилося б легше».

— А… — зрозуміла вона. — Сподіваюся, йдеться не про мене?

— Звісно. Ти знаєш, про кого.

Вулицею і далі мчали чисельні вогні, здавалося — дедалі швидше. А величезне місто мороку продовжувало сотнями ковтати їх.

Воно здавалося тепер чужим, незнайомим. І то не диво. Адже тепер тут жили нові люди, вирували нові пристрасті, вступали у нову запеклу та безнадійну суперечку добро та зло, підлість та шляхетність, жорстокість та великодушність.

І серед цього хаосу в будинку з високими вікнами, в яких відбивалося ніжне світло запалених свічок і який, здавалося, самим своїм виглядом символізував незгоду з тим, що коїлося навколо, звучав приємний і спокійний голос людини, яка перебувала в гармонії з власною совістю, промовляючи прості та зрозумілі слова:

— Нехай Небесний Отець, щедрий на всі дари, обдарує тебе Назарчику, зміцнить душею та тілом, щоби міг ти, сприймаючи Боже слово, сам говорити правду, чинити по правді, долати труднощі та протистояти спокусам цього світу…

Обряд скінчився. Пастир Дмитро вийшов до захристя підготувати необхідні документи та зробити запис у церковній книзі, залишивши подружжя з немовлям на самоті серед запалених свічок, що розкидали м’які спалахи по стінах. Маленький хлопчик, якого тепер уже офіційно звали Назаром, знову заснув. Його тихеньке сопіння могла чути лише мати, щоки якої він торкався чолом.

А чоловік, який стояв поруч, наче відключився. Погляд його, здавалося, прикипів до однієї точки, якої він не бачив, а думки перебували невідомо де. Можливо, у не такому далекому минулому, яке спливло зараз, як каламуть на дні тихої глибокої водойми, розбурхане спогадами.

— Ти де? — запитала Наталя, легенько торкнувшись його рукава.

— Там, — відповів він, струснувши головою і повертаючись до реалій. — Ти знаєш де.

— І не соромно? Ти ж щойно відрікся від диявола.

У її очах весело блимали спалахи свічок, мимоволі запалюючи і його.

— А це не диявол, — він знизав плечима. — Швидше, навпаки.

Наталя лише важко зітхнула, адже, як і більшість жінок, схильна була вважати дияволом усе те, що заважає їй бути в чоловіка на першому місці. Вона добре знала, де це — «там». У даному випадку «там» — це було швейцарське місто Лозанна, де нині чинився неабиякий переполох. Ще вчора оглядачі новин впевнено вважали, що «накрився» один із найвідоміших у світі банків. Саме цей банк останнім часом вподобали собі деякі СНД-шні діячі для відмивання грошей. Досвід «Трансєвроінвесту» не допоміг — цього разу удар був жорстокішим та підступнішим. Специ зашивалися, нездатні нічого вдіяти. Не було ніяких попереджень, ніякого шантажу. Несподівано, серед повного благополуччя «полетіли» іспанські рахунки. Проте ґвалт здійнявся не в Іспанії, а в Україні. Так, ніби комусь вдалося відстежити у нетрях міжбанківських комп’ютерних мереж весь хитромудрий шлях, який пройшли гроші, спрямовані метикуватими та винахідливими людьми, охочими до наживи. Ніби хтось невидимий та всесильний зумів накласти важку лапу одночасно на всі ланки цього складного процесу.

Це була катастрофа. Ще масштабніша, ніж місяць тому в Марселі, така, якої ще не бачила історія фінансів. Але жінка, яка тримала на руках немовля, цілком уявляла, що станеться далі. Швидше за все, інцидент вичерпається тихо й відлуння в реальному світі не буде гучним. Звісно, буде робота всіляким кілерам та полетить не одна голова з пліч шановних співвітчизників, тих, хто у прагненні видертися ще вище, поставив не на ту карту, кому не пощастило. Можливо, їх знову ховатимуть мало не як національних героїв. Потім створюватимуть комісії, вестимуть слідства — усе як годиться в цивілізованій державі. Трохи поговорять, поки все вляжеться. Але резонансу, зчиненого свого часу Хакером, уже не буде. Не буде ніколи.

Вона не була від природи жорстокою, ця вже доросла жінка, на обличчі якої навіть після того, що довелося пережити, ще й досі проступали якісь дитячі риси. Тому серце її стискалося у важкому передчутті, коли той, із ким вона була разом і хто вважав, що знає, що робить, увімкнувши комп’ютер, торкався пальцями клавіатури, щоб знову збудити свого сплячого монстра — незрозумілу, як на неї, всесильну швидку та жорстоку керовану істоту, що за якусь годину, струсивши з себе залишки віртуального сну, важко зітхнувши на весь інтернет, рушить його нескінченими лабіринтами у пошуках слідів, залишених хитрими та жадібними, але необережними людьми, звиклими чинити несправедливість задля власного блага. Вона розуміла, що ці люди заслуговують на покарання, та водночас знала, що мають сім’ї, дітей, яким так чи інакше доведеться відповідати за їхні діяння. Думати про це було важко, але вибору не існувало, адже той, на чию руку вона зараз спиралася, був переконаний, що справедливість повинна бути жорстокою, особливо в умовах країни, в якій вони живуть. Хоча, з її погляду, пройшовши такий шлях, він мав би зробити дещо протилежні висновки. Що вдієш… Як казав один чоловік, «питання про сенс життя залишається відкритим».

Ну й нехай буде так. Не виключено, справді настане час, коли злодії боятимуться скористатися комп’ютером, де живе той, хто має гострий нюх і знищує підступно та несподівано. Біс із ними — нехай бояться це робити. У такі хвилини та, кого звали Наталія, не маючи філософської натури, остаточно «зашивалася» при власних висновках.

І тоді вона зайвий раз усвідомлювала, що це — другорядне й існує дещо важливіше. Адже одне, те, що є для неї найближчим, зараз стоїть поруч, нехай навіть перебуваючи думками хтозна-де, а друге спить на її руках, взагалі забувши про неї. І нічого дивного, бо, напевно, так повинно бути, тим паче що це своє щастя вона вистраждала, вирвала власними руками у невблаганної долі. Тому хай там що робиться у світі, хай навіть всіляка гидота сотнями нищить одне одного, вона зі спокійним сумлінням користуватиметься своїм щоденним правом кохати чоловіка, доглядати дитину і…‘ Чомусь завжди, ще раніше, в її уявленнях про сімейне щастя до цих двох речей приєднувалася ще одна. Налити псові або котові у мисочку поруч із підстилкою. Чомусь саме це завжди асоціювалося у неї зі справжнім домашнім затишком.

Вона також щойно відреклася від диявола, ця приємна, навіть вродлива жінка. Проте завжди була впевнена, що той, хто наче став для неї домашньою істотою, дійсно жив у їхньому помешканні, у темному кутку, там, де періодично блимало тьмяне матове світло монітора. І вона щоразу зітхала полегшено, коли, зробивши справу, суть якої викликала в її душі стільки суперечностей, цей «звір» повертався додому. А той єдиний, хто вмів його бачити, завжди посміхався, списуючи це на її романтичну натуру, та вона, попри все, була переконана, що їхня «домашня істота» живе саме там.

Це було доволі похмуре місце. На одному з інтернетівських сайтів, куди міг потрапити будь-хто, відкривався чарівний краєвид. Безмежний степ під синім небом, де вітер розчісував густі високі трави, а високо в небі кружляли птахи. І серед трав, на невисокому пагорбі стояла могила, монумент, який ще рік тому створив її чоловік. Гранітна брила, розколота глибокою тріщиною, з написом, ніби викресаним на камені, ближче до підніжжя:

Кам’яна брила символізувала непохитну, надійну систему. Тріщина — її злам. І саме тут, за її уявленнями, повернувшись із далеких віртуальних шляхів після чергового виконання своєї жорстокої, але справедливої місії, відпочивав, зализуючи рани, той, кому вона ніколи не зможе налити молока в мисочку, адже він — невидимка. Саме тут, як вона вважала, тимчасово переривався його шлях — у похмурій чорній розколині, поруч із якою у граніт глибоко врізався напис — слова, що належали великому Кевіну Мітніку визнаному лицарю кіберпростору, комп’ютерному генію сучасності: