V. Детектив (продовження)

Цей будинок виявився зручним для спостереження. Навпроти був невеличкий сквер, навіть просто алея, вздовж якої стояли лавки і росли липи. Ранок видався похмурий. Тягло неприємним холодним вітерцем. Чоловік у сірому плащі зіщулився на одній з лавок. Піднятий комір, руки у кишенях… Здавалося, він влаштувався тут надовго.

Двері під’їзду відчинилися, і з них буквально викотилась якась дівчина, тягнучи за собою здоровенну сумку на коліщатках. Стягнувши поклажу зі сходів, вона посунула тротуаром.

Той, хто сидів на лавці під липами, здавалося, не звернув на дівчину уваги. І лише коли вона зникла за рогом будинку, чоловік у плащі підвівся і неквапно пішов у тому ж напрямку. Майже весь час він дивився під ноги, лише іноді підводячи голову і кидаючи погляди навколо. Обидві руки незнайомець тримав у кишенях. І тільки уважно придивившись, можна було помітити, що ліва рука сидить у кишені плаща глибше, а права — так, наче щось там тримає.

Пора була рання, і людей на вулиці траплялося небагато. Вони лише починали свій день, сповнений турбот, поступово все більше збираючись на автобусних зупинках та пожвавлюючи рух на тротуарах.

На дівчині була тепла стьобана болоньєва куртка, досить стара, спортивні штани, кросівки. Незважаючи на літо, на голові легка трикотажна шапочка. Відставивши руку назад, вона вперто тягла за собою сумку-візок, долаючи шлях, знайомий їй до автоматизму. Виглядала вона доволі повною, а куртка взагалі робила її схожою на колобок.

Чоловік у плащі перейшов на другий бік вулиці і зупинився на автобусній зупинці. Це був район Нового мосту. Сам міст перекинувся через річку недалеко попереду, а метрів за триста починалися базарні квартали.

За високою металевою огорожею розміщувалися торгові ряди з металевими фарбованими кіосками. Вони вважалися найдорожчими. Дами за їхніми прилавками, густо, але делікатно нафарбовані, виглядали сексуально. Вони пили пахучу каву й палили «Сент-Моріс». Чоловіки — поголені, акуратно, добротно та модно одягнуті, пахли дорогими парфумами й палили «Мальборо». Речі на цих прилавках лежали гарні, блискучі, в красивих упаковках.

Навколо цієї частини базару утворювалася інша, набагато більша. Ятки тут були старі й обшарпані, продавці — втомлені, а то й виснажені. Від дам не тягло ніякою сексуальністю. Вони їли біляші та чебуреки і пили каву з пластмасових стаканчиків. Ціни тут були лояльніші, зате й товар убогіший. Ряди цієї частини ринку викочувалися просто на прилеглі вулиці. І вже там розміщувалася третя категорія комерсантів: здебільшого нещасні на вигляд пенсіонери та пенсіонерки, які тулилися просто вздовж тротуару й викладали на табуретки або просто на розстелені на асфальті поліетилен чи газети свій нехитрий товар: недоноски або домашнє начиння, звісно, не нове. Час від часу їх розганяла міліція, але наступного ж дня після рейду всі вони незмінно виявлялися на старих місцях.

З року в рік уся ця ринкова ієрархія розросталася і потребувала все більшої площі. Багата серцевина будувала добротні ятки вже за огорожею, поступово захоплюючи нові території, витісняючи середняків на вулиці та площу, а базарний люмпен розтікався по цілому району. Складалося враження, що базар намірився поглинути все місто, одночасно обернувши «у свою віру» все його населення.

Червона куртка нарешті нерішуче зупинилася на вулиці поблизу ринкової площі. Поправивши шапку на лобі, дівчина розкрила блискавку сумки і, діставши невеличкий розкладний столик, почала викладати на ньому шнурки до черевиків, труси, шкарпетки і ще якийсь текстиль.

Він зрозумів, що чекати доведеться довго. Нарід гомонів і шастав туди-сюди. Дехто ковзав поглядом по імпровізованому прилавку, але ніхто не збирався не те що купувати, а навіть просто цікавитися розкладеними на ньому товарами. А дівчина сиділа з таким виразом, ніби знала наперед, що саме так і повинно бути. За годину лише одна жінка перекинула на її столі кілька майок, а якийсь пенсіонер купив пару шнурків. І все.

Чоловік у плащі підійшов до її столу і, глянувши на неї, почав перебирати труси. Дівчина продовжувала сидіти, думаючи, очевидно, про своє, бачачи лише руки покупця. А той порпався на прилавку, продовжуючи розглядати хазяйку. Напевно, ситуація затяглася, тому що дівчина підвела очі і промовила:

— Мужчина, ви будете щось купляти? Ну чого їх перебирати? Труси, як труси. Нормальні труси, дешеві…

Покупець у плащі чомусь не знайшов, що сказати.

— Що там, щось не так? — допитувалася вона.

— Якісь тонкуваті… — невпевнено похитав він головою.

— Як це, тонкуваті?! Мужчина, ну це ж не куфайки, а труси!

Аргумент вбивав наповал.

— Ну, добре, давайте штук п’ять, — сказав він.

Дівчина здивовано викотила очі. Руки її швидко забігали, вишукуючи потрібний товар.

Він заплатив і відійшов. Голос цієї пані виявився приємнішим, аніж можна було очікувати, та й за словом до кишені вона не лізла. І погляд чорних очей з-під пухнастих вій здався щирим і довірливим (щоправда, думка, що вона простувата, молода і недосвідчена, все-таки залишилася). Та, власне, яке це мало значення? Гарна чи негарна, гладка чи худа… Щодо цієї жінки у нього були зовсім інші плани.

А за півгодини біля її столика зупинилися двоє. Зазвичай хлопці цього типу не цікавляться як таким товаром, так і подібними жінками. Але ці стояли довго. Він пройшов поруч, щоб стати тепер з іншого боку і спостерігати звідти.

— … шо, мозги заіржавіли? — долетів до нього уривок фрази.

Це сказав один із молодиків.

— Ти шо, сучко, не догнала? Ми тобі пояснимо. До кінця дня — п’ятдесят зелених. Ти звідси сьогодні по своїх трусах рачки лізтимеш…

Двоє кремезних хлопців стояли так близько до неї, що майже повністю закривали її від оточуючих. Непомітний рух руки одного — і кілька речей полетіли зі столу просто їй в обличчя. Вона відсахнулася. А молодики розвернулися і зникли в натовпі.

Вона сиділа бліда й перелякана. Шапка насувалася на очі, і дівчина змушена була постійно поправляти її. Хтось підійшов до неї і щось запитав, але їй було вже не до того. Через півгодини вона раптом почала скидати товар до сумки — усе жужмом. Стіл уже туди ледве вліз. Насилу закривши блискавку, вона схопила сумку за ручку і потягла через натовп.

Маршрут не змінився — через Новий міст і до центру. Вулиця була майже безлюдна, лише машини снували проїзною частиною. Одна з них загальмувала поруч із дівчиною. Це виявилися ті самі двоє з ринку. Вона приречено чекала їхнього наближення. Бугаїсько взявся за ручку її візка-валізи і потягнув до себе. Але дівчина продовжувала міцно її тримати. Ривок, похитнувши все її тіло, примусив розтиснути руку, і сумка опинилася в нього. Піднявши її, він рушив до перил мосту, під яким текла річка.

— Мужики, одну секунду!

Вони разом обернулися. Нахаба у плащі був уже поруч і намагався надати виразу свого обличчя якомога більше доброзичливості.

— Мужики, не треба. Відійдімо на секунду! — І він зробив запрошуючий жест рукою.

— Ти звідки взявся, мудак? — з погрозою в голосі прогарчав той, що тримав сумку, кидаючи її і відходячи.

— Ти шо, не знаєш, шо тихше сидиш — довше живеш?

Чоловік приблизно одного з ними зросту, але худший, все-таки не збирався сваритися, примирливо жестикулюючи однією рукою. Другу він вперто тримав у кишені плаща.

— Мужики, я вас прошу, ну вона дійсно більше не буде. Ми заплатимо штраф, і більше ви її не побачите. Ну, хочеться вам кидати у воду цей мотлох? Шкода річки. Штраф просто зараз — і все. Га?

Круті хлопці перезирнулися.

— Стольник давай, — сказав один.

Вони так і стояли за два кроки від нього. Напевно, якась інтуїція стримувала цих молодиків від подальшого роздування скандалу.

Продовжуючи тримати праву руку в кишені, чоловік простягнув їм гроші лівою. Той, що стояв ближче, хапнув їх, а другий промовив:

— Значить так, мужик, ми тебе намалювали. Поняв? Не попадайся більше.

Обидва розвернулися і, сівши в машину, рвонули з місця.

Дівчина стояла на тому самому місці і не знала, що робити далі. Усі емоції від пережитого були написані на її обличчі. Погляд блукав, а пухнасті вії все частіше кліпали. Здавалося, вона от-от розплачеться.

Чоловік у плащі підійшов до валізи і, піднявши її за ручку, підвіз до неї. Перше, що кинулося їй у вічі, — його серйозний погляд, густі брови і худорляве обличчя.

— Ну ось, все обійшлося, — сказав він. — Якщо нам по дорозі, то я трохи вас проведу.

— Дякую, — коротко сказала вона, опускаючи очі долу і беручись за ручку валізи.

— Я допоможу вам, — сказав незнайомець і рушив уперед.

Відпустивши ручку, вона мовчки пішла поруч.

— Це що, місцевий рекет? — запитав незнайомець.

У нього виявилася цікава манера говорити, вимовляючи кожне слово наче окремо.

— А ви хто? — відповіла вона запитанням на запитання.

— Я? Та я, чесно кажучи, просто стороння особа. А ви що, мене не пам’ятаєте?

Вона мовчки похитала головою.

— А кому ви годину тому тлумачили, що труси — це не куфайка?

На її обличчі з’явився вираз здивування. Вона виявилася якоюсь напрочуд сором’язливою і неконтактною особою: йшла поруч і мовчала.

— Ти що, живеш з цього? — запитав незнайомець.

— Так.

— Треба розуміти, вони тебе звідти вигнали.

Вона кивнула.

— І що тепер робитимеш?

— Піду на інший ринок, — відповіла вона.

— У вас тут що, є ще ринки?

— Є ще два, правда, до них далеко добиратися. А ви що, не звідси?

— На щастя, ні, — сказав незнайомець. — Це не місто, а діра. Швидше б звідси забратися…

— А що ви тут робите?

— Як вам сказати? Загалом, пишу. Пишу книгу. Події відбуваються у місті на кшталт вашого. Ось я і приїхав, щоб краще виходило.

— І що, виходить? — запитала вона.

— Та нічого не виходить. У готелі постійно гамір, побутові проблеми докучають, словом, зосередитись не вдається. Ось так. А тебе як звати?

— Наталя. А вас?

— Мене — Борис, — сказав незнайомець.

— А по батькові?

— Ну, я ще не такий старий, щоб ще й по батькові… Мені лише тридцять два… А тобі?

— Двадцять один.

— Ого… А на вигляд дитина…

Його здивування звучало природно, і вона знову почервоніла.

— Вибач, звичайно, — сказав незнайомець, — я можу часом бовкнути щось таке. Слухай, Наталю, а давай я запропоную тобі роботу? Мені потрібен свого роду прес-секретар, якщо можна так сказати. Га? Ну, не на постійно, звичайно, а поки я тут. Тобі зараз немає що робити. Ти взагалі десь вчишся, ні?

Вона похитала головою.

— Ну то давай! Скільки ти на трусах заробиш? Я тобі дам нормальну зарплатню. Приходиш до мене зранку і цілий день — принеси-подай. Збігати в магазин, прибрати, відправити пошту, щось з’ясувати… Замучила ця рутина, немає коли працювати. З місяць перепочинеш від комерції, заодно місцевий рекет про тебе забуде.

Він таки розговорив її. Наталя не знала свого батька, а після смерті матері, яка хворіла на серце, єдиним близьким її родичем залишився дядько, та й він помер кілька днів тому. Власне, новий знайомий це знав, як і її адресу.

— Боже, жахливе місто, — промовив він, похитавши головою. — Ну то… Слухай, Наталю… То давай ми взагалі укладемо взаємовигідну угоду. Бери мене на квартиру. А щодо прес-секретаря також усе залишається в силі. Я серйозно! Мені буде набагато зручніше. Готель уже остогид! Сподіваюся, в тебе дві кімнати?

Дівчина невпевнено кивнула.

— Прекрасно! Я цілий день працюватиму, мене не займати. Приготуєш поїсти. Та мені тебе сам Бог послав. Ну то як?

Вона виглядала зовсім спантеличеною і не знала, що відповісти. Наче сніг на голову… Вона не схильна була думати, що хтось може робити для неї добро так просто, з доброго дива. І все-таки цей чоловік мимоволі викликав у неї симпатію як зовнішністю, так і манерами. Все-таки він врятував її…

— А…

— Справді! — перебив її він. — Стосовно такого всякого можеш не переживати — повір, ти не на мій смак. Та й зараз мені взагалі не до жінок. Алкоголю не вживаю, не палю, словом, побачиш — зі мною ніяких проблем. То як?

Поруч була липова алея. Наталя зупинилася біля під’їзду.

— Що, тут? — ніби й гадки не мав, де вона живе, запитав той, кого тепер належало кликати Борисом.

Вона кивнула.

— Яка квартира?

— Тридцять восьма, третій поверх.

— Ну що ж, буду увечері. Піду, розберуся з готелем і позбираю речі.

Сірий плащ зник за рогом сусіднього будинку.

Загрузка...