Амністія для Хакера

XXX. Слідами мерця (продовження)

Наталя дивилась якось хитрувато й загадково, змушуючи його запитати.

— Ну, кажи вже, що там?

— Дякую, що дозволив… — жартома образилася вона. — Щоб таке сказати — не гріх і попросити, притому не будь-як.

— Гаразд, — погодився Борис. — Я дуже прошу, скажи, будь ласка, у чому справа.

— Ти більше вдень спиш, аніж уночі, — скривилася вона. — Іди спочатку вмийся.

— Ти ж хіба даси вночі виспатися? — навмисне похмуро пробурмотів Борис.

— Усе, я тобі нічого не скажу, — насупилася дівчина.

Вмившись і причепурившись, він сів поруч і обійняв її за плечі.

— Уважно тебе слухаю.

Загадково помовчавши для годиться, вона нарешті промовила:

— А я прочитала розділ з «Війни і миру».

— І яке враження?

— Загалом нічого цікавого. Я не люблю таке читати. До того ж із помилками надруковано.

— Звідки ти взяла? Ніяких помилок нема, я мало не по буквах перевіряв.

— І погано перевіряв. У слові «гренадеры» пропущено букву «д».

— Такий текст передрукувати — можна й помилитися. Я цьому не надав значення.

— А якби ще щось перевірити? — запропонувала вона.

— Як же я перевірю — звірити немає з чим.

— Ну, так уже й немає! — скривилася Наталя. — А як же Біблія? Адже цей оригінальний кілер, у якого я перебуваю в заручниках, постійно тягає її з собою…

— Хіба? — розгубився Борис. — Мені здається, ми її десь забули.

— Нічого подібного! У кишені твоєї сумки! Треба знати, що носиш із собою. Між іншим, і зазирнути туди час від часу було б не гріх.

— Разом зазирнемо. Витягай.

А за кілька хвилин вони, торкаючись одне одного плечима, застигли перед монітором. Наталка ледь помітно ворушила губами.

Мобільний, який увесь час лежав увімкнений, несподівано подав сигнал.

— Слухаю.

— Я щодо вашого оголошення, — була відповідь. — Щодо книжки.

— Книжка продається лише самому червоному командарму, — сказав Борис.

— А я і є той самий герой.

Борис зробив паузу. Невже це саме той дзвінок, на який він сподівався? Серце швидше застукотіло, відлунюючи аж у скронях.

— І як же ваше прізвище?

— Чапаєв, — майже без зупинки відповів той.

— Чапаєв втонув у річці Урал, — майже по складах промовив Борис. — Негарно брехати.

Наталя дивилася на нього трохи злякано.

— Давай, — Борис вказав на екран. — Нам же не потрібен Чапаєв?

Вони прочитали псалом до кінця. Опечатка знайшлася аж у передостанньому рядку. У слові «грішник» було пропущено літеру «н».

— Чорт забирай… — пробурмотів Борис, — я і цього не помітив.

Він скочив і заходив по кімнаті.

Удруге телефон задзвонив наступного дня, так само по обіді, коли вони знову принишкли перед екраном. Репортаж про матч Карпова з Каспаровим для звірки вдалося відшукати досить швидко на шахових сайтах. Результат вражав. Опечатка знову була одна і крилася в самому заголовку. У прізвищі Каспарова не вистачало літери «с». Вони двічі прочитали невеличкий текст. Кожен файл, що зберігався на окремій дискеті, містив одну опечатку — пропущену літеру. «д», «н», «с» — знайдені літери Борис записав на окремому аркуші. І тепер екран займав розділ Конституції України, вивченням якої вони, як і більшість пересічних громадян, займатися не планували.

— Так, слухаю…

— Добрий день, — обізвалися з трубки, — я за вашим доволі дивним оголошенням. Ви не могли б пояснити, що це за книжка? Я принаймні у каталогах такої не знайшов.

— Книжка може бути продана лише самому червоному командарму, — відповів Борис. — Якщо ви і є той командарм, то можемо це обговорити.

— Он як? — здивувався співрозмовник. — Ну… припустимо…

— Тоді назвіть прізвище.

— Гм… схиблений…

Зв’язок перервався.

— Що там? — Наталя, здається, звикала до цих дзвінків.

— Нічого, — відповів Борис. — Сказали, що я схиблений. Працюємо.

При вивченні Конституції було встановлено відсутність у слові «громадяни» літери «а». Лише один раз. Решту тексту було набрано без помилок.

— Усе, — сказав Борис, — ми на шляху до розкриття цього коду. Це якесь базове слово. У решті текстів також пропущено по дній літері. Ще чотири.

Голова боліла, перед очима пливло. Відчувалася кволість. Наталя пішла готувати їжу. Це було схоже на виснажливий спорт, займаючись яким чимдалі відчуваєш більший брак сил. Із кухні смачно запахло. І в цю мить мобільний знову подав сигнал.

— Так, слухаю…

— Я вашу об’яву прочитав, — привітався молодий, але якийсь нерішучий чоловічий голос, — і ось телефоную.

— Слухаю вас, — сказав Борис.

— Ну… — наче здивувався той, — це я вас слухаю!

— Книжка продається тільки самому червоному командарму, про якого йдеться.

— Ну… припустимо, ви з ним говорите.

— Тоді назвіть прізвище, будь ласка.

— Може, вам ще й ключ від квартири, де гроші лежать? — була відповідь. — Раптом нас чує ще хтось?

— Ну, доведіть, хоча б, що ви — це ви. Щоб я міг принаймні з вами говорити про справи. Ну, наприклад…

Наталя вже була поруч.

— Наприклад, скажіть, хто почав перший — ви мити машину чи вона носити кефір?

— Ну, припустимо, я почав…

— Добре, — сказав Борис. — А спробуй пригадати — особа, про яку йдеться… Ти їй давав читати одну книжку. Років так сім тому…

— «Дети Арбата», — відповів той.

— Гарна пам’ять.

— Нікому не даю читати книжок — не бібліотека…

— А їй дав… — здивувався Борис.

— Рідня все-таки…

— А з ким вона приходила?

— Якщо не помиляюся, з матір’ю. Може, вистачить? Для чого мене шукав? І що ти за один?

— Ти ж кажеш, нас можуть почути… — зауважив Борис. — Годилося б віднайти більш досконалий метод спілкування.

— Може, ще й зустрітися з тобою? — здивувалися на тому кінці. — Гаразд. Я з мобільного телефоную. Ніхто не чує. До того ж я не Рокфеллер, кажи швидше, чого хочеш.

— Швидше не вийде, — сказав Борис. — Я зателефоную сам.

Відчуваючи хвилювання, він знайшов номер, з якого надійшов останній дзвінок, і натис «Подзвонити». Відповіли відразу. Той самий голос.

— То що, поговоримо? — запропонував Борис. — Хотілося б почути ваше ім’я, скажімо так, псевдонім.

— Толя Щорс, якщо ти це маєш на увазі. Задоволений? До речі, дівчинка, яка носила кефір, я так розумію, біля тебе?

— Припустимо.

— А нам можна привітатися?

— Будь ласка, — знизав плечима Борис, передаючи їй телефон.

На обличчі Наталі також позначилося хвилювання.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт. То ти, кажеш, уже не носиш кефір?

Борис притулився збоку, і собі слухаючи цей діалог.

— Ні, звичайно.

— Чому ж звичайно?

— А немає вже кому носити.

— Ну гаразд. Давайте про справи.

Телефон знову опинився у Бориса.

— Це дійсно Толя, сто відсотків, — промовила вона.

— Послухай, — почав Борис, — мені потрібна твоя допомога. Тим паче я чув, ти також до цього маєш відношення…

— Ні до чого я вже не маю відношення, — відрубав Щорс. — Взагалі не розумію, про що йдеться.

— Ти що, телевізор не дивишся? Нас із твоєю подружкою дитинства там тепер регулярно показують.

— А по якому каналу?

— Обласне телебачення. ТВ-6.

— Немає такого, — заявив той. — Тут сотня каналів, а такого немає.

— Де — тут? — здивовано промовив Борис.

— У Чикаго. Є таке місто…

— Ти… що, у Чикаго?!

— На щастя.

Борис розгублено замовк. Згадався закордонний паспорт із квитком до Штатів у квартирі Ромазана.

— То що там сталося? — нагадав про себе Щорс.

— Ну, гаразд, — промовив Борис, збираючись із думками. — Той, хто дав тобі путівку в життя як мийникові машин, віддав Богу душу. А нам з твоєю подружкою дісталося від нього в спадок кілька дискет із абсолютною нісенітницею. Гадаю, з твоєю допомогою ми могли б краще ними скористатися.

Тепер замовк Щорс.

— Альо-у! — нагадав про себе Борис.

— А що на дискетах?

— Передерті уривки з усіляких… Ну, наприклад, з нашої Конституції є, а на іншій — зі Льва Толстого…

— Ясно, — перебив Щорс. — Зрозуміло. Ч-чорт… Я повинен подумати. Зв’яжемося пізніше. Завтра, наприклад.

— Чекай-чекай! — Борис дійсно злякався, що зараз зв’язок перерветься. — Зажди! Скажи хоча б два слова про це. З чим ми маємо справу? Ти зараз зникнеш і…

— Нікуди я не зникну. Кажу ж, мушу подумати.

— Толю, я тебе прошу. Чуєш? Нам тут дуже скрутно. Тобі там добре — у Чикаго, а на нас тут справжнє полювання.

— Он як? Гм… — Подив його аж ніяк не виглядав надмірним. — І що ж ви накоїли такого?

— Якщо бути точним, накоїв я. — Борис спідлоба глянув на Наталю. — Довго розповідати.

— Добре, — погодився Щорс. — Телефоную тобі завтра приблизно о цій годині.

— Мусить подумати, — наче сам до себе промовив Борис. — Одне зрозуміло — дискети його цікавлять. Очевидно, ми не помилилися, і він якось причетний до цього. Схоже, йому і хочеться і колеться.

— Що йому — він у Чикаго… — сумно промовила Наталя. — Гляди, як вдалося… Йому там може хотітися. А нам останнім часом лише колеться…

Глянувши на неї, Борис не стримав посмішки. Це була добра посмішка. Обійнявши її за плече, він нахилився і, торкаючись її щічки, тихо промовив:

— Ну, по-моєму, останнім часом нам тут якраз регулярно хочеться, особливо тобі…

Наталя вся спалахнула й спробувала відсторонитися:

— Он воно що? А тобі ні?

— Ну, і мені також, звичайно. Я й не заперечую… Ти ж така, що…

Руки його приліпилися до неї наче мимоволі.

— Яка? — Вона вже «пливла», голос став тихішим, переходячи на шепіт. — Яка… Ну, кажи…

М’язи її тіла відразу втрачали напругу, яка наче концентрувалася тепер у іншому місці, куди його починало тягти з неймовірною силою.

— Ось така…

Це був той її стан, коли можна було дати власним рукам повну волю, не боячись наразитися на протест. Після цього завжди наставала огидна кволість на цілий день, тремтіли руки й ноги, але відмовитися, як завжди, не стало духу. Вона вже лежала, затуливши руками обличчя й реагуючи на кожен його дотик так, як може робити це лише жінка, стовідсотково впевнена, що дуже подобається тому, з ким зачинена в чотирьох стінах.