Атлантида

8

— Джеку! Ласкаво просимо на борт!

Щоб перекричати шум Гвинтів, тому, хто зустрічав, довелося підвищити голос. Джек щойно посадив гелікоптер на надувний майданчик, різновид звичайного пристрою, що дозволяв ґвинтокрилам ММУ сідати на воду. Зістрибнувши, він підійшов до Малкольма Маклеода й потиснув простягнену руку. Ротор зупинився, чоловіки нарешті змогли випростати плечі. Вони пішли до каюти, а механіки з команди «Сі-Венчер» зайнялися «Лінксом»: прикріпили його до палуби та почали розвантажувати багаж.

«Сі-Венчер» відрізнявся від «Сіквеста» лише добором обладнання — цей корабель виконував більшу частину робіт Міжнародного морського університету з глибоководних пошуків. Нещодавно судно здійснило перше пілотоване занурення у Маріанську западину, що в Тихому океані. Нинішня робота в Чорному морі починалася як звичайний аналіз осадів, але раптом усе докорінно змінилося.

— Ходімо на місток.

Малкольм Маклеод провів їх до банеподібного екрана, схожого на той, який вони бачили на «Сіквесті». У відділі океанографії Маклеод мав такий самий статус, що й Джек у своєму відділі, а участь у кількох спільних проектах у різних частинах світу навчила Джека поважати досвід і знання Малкольма.

Кремезний рудоволосий шотландець сів у операторське крісло за пультом управління:

— Ласкаво просимо на «Сі-Венчер». Гадаю, з твоєю інспекцією можна почекати: спершу подивіться, що ми знайшли.

Джек погодився.

— Ви знаєте про Мессінський пік солоності?

Джек і Костас кивнули, а Катя із зацікавленням подивилася на Маклеода.

— Гаразд, повторимо все для нашої нової співробітниці, — усміхнувся шотландець жінці. — Цю назву було дано за відкладеннями, знайденими у мессінській протоці, що біля Сицилії. На початку 70-х років «Ґломар Челенджер», корабель, облаштований для глибоководного буріння, взяв зразки земної кори з усіх куточків Середземного моря. Під дном моря було знайдено величезний прошарок спресованих випарів, місцями до трьох кілометрів завтовшки. Він утворився наприкінці міоцену, геологічного періоду, що передував нашому, — приблизно п’ять з половиною мільйонів років тому.

— Випарів? — перепитала Катя.

— Здебільшого це була звичайна кам’яна сіль, що залишається після випаровування морської води. Над і під прошарком лежить мергель, звичайні морські осади з глини та карбонату кальцію. Цей шар солі сформувався в усьому Середземномор’ї одночасно.

— І що це означає?

— Означає, що Середземне море випарувалося.

Здавалося, це приголомшило Катю:

— Як це? Все море?

Маклеод кивнув:

— Процес розпочався внаслідок суттєвого зниження атмосферної температури, похолодання, набагато масштабнішого за останній льодовиковий період. Значну частину світового океану вкрила крига, внаслідок чого рівень моря опустився приблизно на п’ятсот метрів. Середземне море відокремилося від океану та почало висихати. Врешті-решт лише в найглибших ділянках залишилися солоні озера.

— Схожі на Мертве море? — спитала Катя.

— Насправді ще солоніші й навіть зовсім не схожі на рідину. Надто солоні, щоб там могло існувати якесь життя, ось чому там так мало копалин. Великі райони перетворилися на пустелю.

— І коли море знову заповнилося?

— Приблизно за двісті тисяч років. Мабуть, то був драматичний процес, наслідок поступового танення полярного льоду. Перші струмочки з Атлантики змінилися на величезний потік, найбільший на Землі водоспад, що у сто разів переважав Ніаґарський. Саме він зумовив нинішню глибину Ґібралтарської протоки.

— Який тут зв’язок із Чорним морем? — поцікавилася Катя.

— Мессінський пік солоності — це встановлений науковий факт. — Маклеод подивився на Джека. — Він допомагає вірити у неймовірне, зокрема в те, що я зараз повідомлю.

Учені зібралися біля центру дистанційного управління підводними апаратами «Сі-Венчера». Маклеод запропонував Каті сісти перед екраном і показав, як керувати джойстиком.

— Уважайте, що це стимулятор польоту. Використовуйте джойстик, щоб рухатися вперед чи назад, вгору чи вниз, праворуч чи ліворуч. Циферблат ліворуч від джойстика повідомляє швидкість руху.

Маклеод поклав долоню на руку Каті та описав повне коло за годинниковою стрілкою. Широкоформатний екран монітора залишався непроглядно чорним, але індикатор напрямку обернувся на 360 градусів. Глибиномір показував, що апарат перебуває на глибині 135 метрів, а супутникова система визначення координат дозволяла встановити місцеперебування з точністю до півметра.

Маклеод повернув джойстик у початкове положення.

— Спочатку штопор, а потім випрямлення. — Він усміхнувся Джекові, який миттєво згадав підводні бої керованих ними апаратів на глибоководній станції ММУ неподалік від Бермудських островів.

— Апарати з дистанційним керуванням уже близько двох десятиліть активно використовуються в наукових експедиціях, — пояснив Маклеод. — Але впродовж останніх років технологію було суттєво вдосконалено. Для оглядів ми використовуємо автоматичні апарати, обладнані різноманітними сенсорами, в тому числі відеокамерами й гідролокатором бічного спостереження. Після визначення цілі ми застосовуємо апарати, керовані вручну. Апарат сьомої серії, який ми зараз ведемо, ненабагато більший за портфель і завдяки своїм розмірам може проникати навіть до маленьких отворів.

— Таку штукенцію можна розвернути на ділянці розміром із конверт, — додав Костас. — А використання радіопульсового зв’язку дозволяє спрямовувати її в будь-яку точку, розташовану на відстані в п’ятнадцять морських миль від корабля, — хоч убік, хоч углиб.

— Майже дійшли, — перервав його Маклеод. — Вмикаю прожектори.

Він випустив джойстик та викликав на панель управління кілька перемикачів. Раптом екран «ожив»: чорнота заступилася сяйвом яскравих цяток.

— Це намул, — пояснив Маклеод. — Світло відбивається від частинок намулу, що плавають у воді.

Присутні побачили на екрані невиразні обриси чогось великого на задньому плані. Поступово зображення ставало чіткішим. Це було морське дно — однорідне сіре полотно. Маклеод увімкнув радар підводного апарата, який показав, що дно знижується на північ під кутом у 30 градусів.　

— Глибина 148 метрів.

Раптом показалася дивна, схожа на вежу споруда. Маклеод зупинив апарат у кількох метрах від нього.

— Ще один дотепний винахід Костаса. Екскаватор із дистанційним керуванням, здатний бурити отвори глибиною в сто метрів і піднімати величезну кількість осадових порід. — Вільною рукою Маклеод щось витяг із шухляди поруч зі своїм сидінням. — А ось що ми знайшли на дні моря.

Він передав Каті блискучий чорний предмет розміром із його кулак. Жінка зважила його на долоні й питально подивилася на шотландця.

— Галька з берега моря?

— Бездоганно відшліфована водою. У цьому напрямку ми постійно знаходимо докази існування в минулому берегової лінії. Її глибина становить сто п’ятдесят метрів, а відстань від нинішнього берега — десять миль. Більше дивує її датування — одне з найнеймовірніших наших відкриттів.

Маклеод натиснув на клавіші, й апарат почав рухатися вперед. Він тримався одного рівня над дном моря, тому залита світлом картинка на екрані майже не змінювалася.

— Я увімкнув автопілот. До мети нашої подорожі залишилося 15 хвилин.

Катя повернула чоловікові чорний камінь і спитала:

— Як же це пов’язати з Мессінським піком солоності?

— Цей пік, здавалося б, існував задовго до появи людиноподібних у цих місцях, тобто щонайменше два мільйони років тому.

— Але?

Але це не так. Занурені берегові лінії для нас не дивина, однак ця зовсім інша. Зараз я все вам покажу.

Маклеод увів комп’ютерну ізометричну мапу Чорного моря та Босфору.

— Зв’язок між Чорним і Середземним морями — це, так би мовити, зменшена копія зв’язку між Середземним морем та Атлантикою, — пояснив він. — Глибина Босфору становить лише сто метрів. Якщо рівень води в Середземному морі опуститься нижче за цю позначку, протока стане дамбою, що відріже Чорне море. Саме це дозволило першим давнім людям прийти до Європи з Азії.

Шотландець пересунув курсор, щоб показати три річки з притоками, які вливалися в Чорне море.

— Коли Босфор перетворився на дамбу, випаровування спричинило зниження рівня Чорного моря — відбувалося те саме, що й із Середземномор’ям часів піку солоності. Але в Чорне море впадали три великі річки: Дунай, Дніпро і Дон. Досягнувши точки рівноваги, Чорне море поступово почало перетворюватися на велике прісноводне озеро.

Він натиснув на клавішу, і комп’ютер відтворив описані ним події. Босфорська протока з’явилася на екрані пересохлою, а море опущеним на 150 метрів від свого попереднього рівня. Після цього рівень води було стабілізовано.

Маклеод обернувся й подивився на присутніх:

— А тепер обіцяний сюрприз. Картинка відображає не ранній плейстоцен, не середину льодовикового періоду… Ви бачите Чорне море за десять тисяч років до його нинішнього стану.

— Ви хочете сказати, що це сталося вже після льодовикового періоду? — ошелешено промовила Катя.

Маклеод жваво кивнув:

— Пік останнього зледеніння настав приблизно двадцять тисяч років тому. Мабуть, Чорне море було відрізане раніше і його рівень вже встиг опуститися на ті самі сто п’ятдесят метрів. Упродовж наступних дванадцяти тисяч років це місце було берегом.

— А що трапилося потім?

— Події Мессінського піку солоності повторилися. Льодовики почали танути, рівень Середземного моря підвищився, і вода потоком ринула через Босфор. Либонь, безпосередньою причиною був відступ західноатлантичного льодового покриву, який стався десь сім тисячоліть тому. Ми вважаємо, Чорне море набуло своїх нинішніх обрисів лише впродовж року. Якщо щорічно вливалося двадцять кубічних кілометрів води, то щодня рівень зростав на сорок сантиметрів, а щотижня — на три метри.

Джек указав на нижню частину мапи:

— Ти можеш збільшити цю ділянку?

— Звичайно.

Маклеод щось увів у комп’ютер, і північне узбережжя Туреччини наблизилось, збільшившись. Ізометричний перетворювач координат, як і раніше, описував топографію землі до підняття води.

Нахилившись уперед, Джек заговорив:

— Нині ми в одинадцятьох милях від північного узбережжя Туреччини. Це десь вісімнадцять кілометрів. Глибина моря під нами становить понад сто п’ятдесят метрів. Якби похил дна моря був незмінним, це означало б, що кожні півтора кілометра рівень морського дна підвищується на десять метрів, тобто співвідношення становило б один до ста п’ятдесяти. Це дуже положистий похил, навіть майже непомітний. Якщо все відбувалося так, як ти кажеш, то море щотижня наступало на сушу зі швидкістю в чотириста метрів, або п’ятдесят метрів на добу.

— Чи навіть більше, — сказав Маклеод. — До підняття рівня води більша частина тієї території, що лежить між нами та берегом, перебувала в декількох метрах над рівнем моря: нахил збільшується вже ближче до берега, там, де починається підйом на Анатолійське плато. Протягом кількох тижнів було затоплено великі обшири.

Джек декілька секунд мовчки дивився на мапу.

— Ми ведемо мову про початок неоліту, тобто період, коли обробіток землі лише розпочинався, — задумливо промовив він. — Якими були тодішні умови в цих місцях?

Маклеод аж засвітився:

— Наші палеокліматологи активно займалися цією проблемою. Щоб відтворити середовище, що існувало у проміжку між завершенням плейстоцену та підняттям рівня води, вони провели низку симуляцій із усіма можливими параметрами.

— То що ж?

— Вони вважають, що цей регіон був найродючішим на всьому Близькому Сході.

Катя присвиснула:

— Це відкриття може перевернути наші уявлення про історію людства в цілому. Узбережна смуга завширшки у двадцять кілометрів і завдовжки в кількасот, та ще й в одному з ключових районів розвитку людської цивілізації, до того ж ніколи ще не досліджувана археологами…

Маклеод ледь стримував збудження.

— А тепер перейдімо до причини вашого візиту. Повернімося до монітора нашого підводного апарата.

Дно моря тепер було більш хвилястим, де-не-де траплялися скелі та нерівні западини — там, де колись були ярки та долини річок. Глибиномір показував, що апарат перебуває у п’ятнадцятьох метрах над колишнім рівнем моря, приблизно в кілометрі від попередньої берегової лінії в напрямку суші. Переказані супутниковою системою координати майже збігалися з тими, які запрограмував Маклеод.

— Чорне море має бути справжнім раєм для археологів, — сказав Джек. — Верхній шар води завтовшки у сто метрів містить мало солі, тобто вода тут ближча до прісної, ніж у звичайному морі. Неприємні для мореплавців організми, скажімо, корабельний хробак, або шашіль, латиною Teredo Navalis, потребують солонішого середовища, тож стародавні дерев’яні кораблі могли зберегтися тут такими, якими вони були на момент затоплення. Я завжди мріяв про те, щоб знайти трирему, старовинний весловий військовий корабель.

— Але для біолога Чорне море схоже на суцільне лихо, — заперечив Маклеод. — Нижче від ста метрів воно отруєне сульфідом водню. Це наслідок хімічного перетворення морської води: бактерії засвоювали величезну кількість органічних речовин, що надходили з річковою водою. На глибині ситуація ще гірша. Коли дуже солоні води Середземного моря переливалися через Босфор, вони опускалися майже на дві тисячі метрів, у найглибшу западину на дні Чорного моря. Там, у верстві завтовшки в кількасот метрів, час застиг на місці: живих організмів там немає. Це одне з найзгубніших середовищ у світі.

— На базі НАТО в Ізмірі я допитував підводника, що дезертирував з радянського Чорноморського флоту, — згадав Костас. — Інженер брав участь у підготовці найтаємніших глибоководних експедицій. Він стверджував, що на дні моря затонулі кораблі зберігаються просто чудово. Він показав мені фотографію, на якій можна побачити навіть людські тіла, муміфіковані солоним морем. Це одна з найбільш моторошних речей, які я бачив у житті.

— Дуже цікаво. Але ось це ще цікавіше.

У нижньому правому кутку екрана замиготіла червона лампа: супутникова система дала знати, що заданих координат досягнуто. Майже одночасно морське дно перетворилося на видовище настільки незвичайне, що вченим відібрало подих. Світло прожекторів підводного апарату відбиралося від комплексу низьких будівель, плоскі дахи яких переходили один в інший, як в індіанському селищі пуебло. Верхні та нижні поверхи були поєднані сходами. Усе вкривав шар намулу, схожий на попіл вулканічного виверження. Краєвид був сумний і похмурий, але серця дослідників радісно закалатали.

— Фантастика! — вигукнув Джек. — Чи можемо ми збільшити зображення?

— Я зупинив апарат там, де ми перебували вчора, коли я зателефонував тобі.

Маклеод перемкнув на ручне керування та повів апарат уперед, до отвору в одному з дахів. Обережно рухаючи джойстик, він заглибив апарат усередину та повільно повів камеру вздовж стін. Вони були прикрашені ліпленнями, ледь видимими в напівтемряві, — зображеннями якихось копитних із довгими шиями, можливо, кіз, а також левів і тигрів із простягненими лапами.

— Гідравлічний розчин, — пробурмотів Костас.

— Що? — неуважно спитав Джек.

— Це єдине можливе пояснення того, як ці стіни витримали тривале перебування під водою. Суміш мусить мати у своєму складі гідравлічну сполучну речовину. Відтак, давні будівельники мали у своєму розпорядженні вулканічний пил.

У віддаленому кінці підводної кімнати вони побачили фігуру, добре знану кожному студентові, що вивчає первісне суспільство: великі бичачі роги, з’єднані у формі букви «U», що стояли на якомусь постаменті, подібному до вівтаря.

— Без сумніву, це ранній неоліт. — У голосі Джека вчувалася палка зацікавленість. — Це хатній вівтар, дуже схожий на той, що був розкопаний понад тридцять років тому в селищі Чатал-Ґюк.

— Де? — поцікавився Костас.

— У центральній Туреччині, на рівнині Конья, приблизно в чотирьохстах кілометрах на південь звідси. Можливо, це найстаріше у світі місто з аграрним суспільством, що виникло десять тисяч років тому, коли люди щойно почали обробляти землю. Це місто — скупчення валькових хатинок із дерев’яними рамами, дуже схожих на ці.

— Дійсно унікальне місце, — промовила Катя.

— Було досьогодні. Наша знахідка все змінює.

— Але це ще не все, — сказав Маклеод. — Гідролокатор засвідчує, що подібні аномалії розташовані уздовж колишнього узбережжя всюди, де ми дивилися, приблизно на тридцять кілометрів у кожен бік. Такі поселення, великі чи малі, зустрічаються ледь не на кожному кілометрі.

— Неймовірно! — видихнув Джек. — Мабуть, ця земля була надзвичайно родючою, а відтак, більш населеною, ніж навіть найродючіші райони Месопотамії та східного Середземномор’я. — На його обличчі грала широка посмішка. Він позирнув на Маклеода: — Як експерт із глибоководних технологій ти сьогодні попрацював дуже й дуже плідно.