Атлантида

10

Коли вчені знову зібралися у «штурманській рубці», сонце вже було на вечірньому упрузі. Усі ці три години Мустафа просидів за моніторами своїх комп’ютерів. Десять хвилин тому він подзвонив і сказав, що готовий відповідати. До наради приєднався Малкольм Маклеод, який повідомив, що прес-конференцію, присвячену відкриттю селища епохи неоліту, заплановано на ранок наступного дня: треба дати час військовому кораблеві досягти місця призначення.

Костас підскочив першим і вп’явсь очима в екран. Інші також стовпилися за спиною в Мустафи.

— Ну що там? — спитала Катя.

Не відриваючи очей від головного монітора, Мустафа відповів:

— Довелося внести деякі зміни до нашої навігаційної програми, але в цілому картина не містить жодних суперечностей.

Джек і Костас познайомилися з Мустафою, коли той був капітан-лейтенантом і командував комп’ютеризованим навігаційним підрозділом на базі НАТО в Ізмірі. Потому він подав у відставку, здобув докторський ступень з археології та зосередився на застосуванні комп’ютерних навігаційних систем із науковою метою. Спільно з Костасом вони розробили принципово нову програму, що дозволяла розраховувати вплив вітру та течій на давнє мореплавство. Його цілком слушно вважали за провідного фахівця у своїй галузі; окрім того, він був просто чудовим головою філії ММУ, в чому Джек неодноразово переконувався під час попередніх візитів до Туреччини та її територіальних вод.

Мустафа клацнув по клавішах, і на екрані з’явився човен.

— Ось що було в нас із Джеком, — сказав він.

— Це зображення відтворили із залишків дерев’яного човна, розкопаного торік біля гирла Дунаю, — пояснив Джек. — Маємо відкрите судно завдовжки двадцять п’ять метрів і завширшки три. Веслування набуло розповсюдженості лише наприкінці бронзового віку, але в нашому човні з кожного боку сиділо по п’ятнадцять веслярів. Як ви бачите з цього малюнка, такий човен міг узяти двох биків або ж декілька пар менших тварин на зразок свиней чи оленів. Він також міг умістити людей: приблизно два десятки жінок із дітьми та запасних веслярів.

— А ви впевнені, що вітрил не було? — спитав Маклеод.

Джек кивнув.

— Вітрило з’явилося на початку бронзового віку на берегах Нілу, адже човни там могли попливти до дельти та повернутися проти води за допомогою майже незмінного північного вітру. Не виключено, що саме єгиптяни познайомили з вітрилом мешканців островів Егейського моря, але там зручнішим було веслування: кораблі постійно мусили оминати великі та малі острови.

— Наша програма показує, що за повної відсутності вітру цей човен рухався б зі швидкістю шість вузлів, — сказав Мустафа. — Це шість морських миль за годину, або сім звичайних.

— Мабуть, для того, щоб пристати до берега, подбати про тварин та розбити табір, люди розраховували на світловий день, — сказав Джек. — І те саме, але у зворотному порядку, треба було зробити вранці.

— Нам уже відомо, що відпливли вони наприкінці весни або на початку літа, — повідомив Маклеод. — За допомогою нашого високочутливого профілометра дна ми дослідили площу в один квадратний кілометр поруч із підводним селищем. Намул приховував цілісну систему полів із борознами від плугів та іригаційними ровами, — все це збереглося просто чудово. Лабораторія тільки-но повідомила результати аналізів зразків, які ми взяли за допомогою підводного апарата. Виявилося, що на тих полях вирощували досить відомий злак, пшеницю-однозернянку, або Triticum monococcum, і що зерно було посіяне приблизно за два місяці до затоплення.

— У цих широтах злаки зазвичай сіють у квітні чи травні, — зазначив Джек.

— Саме так. Тож затоплення мало відбутися в червні або липні.

— Шість вузлів — це сорок вісім морських миль за восьмигодинний пробіг, — вів далі Мустафа. — Для цього потрібна зміна веслярів, а також запаси їжі й води. Робочий день мав бути восьмигодинним. У спокійному морі наш човен пройшов би потрібну відстань уздовж південного берега приблизно за одинадцять днів. — Він одинадцять разів натиснув на клавішу, щоразу трохи пересуваючи позначку, що символізувала човен, ізометричною мапою Чорного моря. — А тепер настав час по-справжньому застосувати нашу програму.

Він іще раз натиснув на клавішу, й картина трохи змінилася. На поверхні моря з’явилися брижі, рівень його опустився, а Босфор перетворився на водоспад.

— Маємо літо 5545 року до Різдва Христового, приблизно два місяці після початку повені.

Із цими словами Мустафа розташував зображення човна біля Босфору.

— Першою змінною величиною є вітер. Зазвичай улітку тут дмуть північні вітри. Кораблі, що рухаються на захід, можуть їх використати, лише оминувши Синоп, місто, розташоване посередині південного берега Чорного моря, — тут узбережжя повертає на вест-зюйд-вест. Для просування вздовж узбережжя до цього місця, тобто на вест-норд-вест, мореплавцям потрібні були весла.

— А чи відрізнявся тодішній клімат від нинішнього? — поцікавилася Катя.

— Зараз найбільші коливання клімату спричинені нестійкістю Північної Атлантики, — відповів Мустафа. — Під час теплої фази низький атмосферний тиск над Північним полюсом зумовлює потужні західні вітри, які утримують арктичне повітря на півночі, тому над Середземним та Чорним морями зберігається суха та спекотна погода. У холодну фазу арктичне повітря пересувається на південь, породжуючи зокрема північні вітри над Чорним морем. Тоді погода тут стоїть більш волога та вітряна.

— А що було за часів античності?

— Ми вважаємо, що ранній голоцен, тобто перші кілька тисячоліть після великої відлиги, був подібним до холодної фази: дощів було значно більше. Південь Чорного моря залишався найкращим на землі місцем для розвитку рільництва.

— А як клімат впливав на мореплавство? — запитав Джек.

— Північні та західні вітри були на двадцять-тридцять відсотків потужнішими. Я ввів ці дані та дістав гіпотетичну інформацію щодо того, якою була погода за два місяці від початку повені для кожного сектора узбережжя завдовжки у п’ятдесят миль, в тому числі вплив вітрів на течії.

— Мабуть, другою змінною є сама повінь.

— Щодня впродовж вісімнадцятьох місяців у Чорне море вливалося десять кубічних метрів морської води. Протягом наступних шістьох місяців цей об’єм поступово зменшувався, доки не було досягнуто рівноваги. Міграція населення сталася в період максимального припливу.

Мустафа натиснув на клавішу, і на екрані праворуч з’явилася послідовність цифр.

— Це швидкість течії на сході від Босфору. Біля самого водоспаду вона становить дванадцять вузлів, тоді як у п’ятистах милях на схід, у східному секторі моря дорівнює двом вузлам.

— Якщо наші землероби пересувалися зі швидкістю в шість вузлів, вони б ніколи не досягли Босфору, — зауважив Костас.

Мустафа кивнув.

— Я навіть можу сказати, де вони остаточно залишили море: у тридцятьох милях на схід від Босфору, бо течія там стала надзвичайно сильною. Після цього, мабуть, посувом тягли свої човни вздовж азіатського берега Босфору в напрямку Дарданеллів. Між протоками течія також мусила бути дуже потужною. Мені здається, що люди знову сіли у свої човни аж тоді, коли опинилися на березі Егейського моря.

— Мабуть, нелегко тягти такі великі судна, — сказав Маклеод. — Це ж майже двісті морських миль!

— Імовірно, вони їх розібрали і використовували своїх биків для того, щоб тягти колоди, — припустив Джек. — Перші човни складалися з колод, зв’язаних мотузкою, що дозволяло в разі необхідності їх розбирати.

— Можливо, люди, які вирушили на схід, дійсно залишили свої човни біля гори Арарат, — сказала Катя. — Вони могли розібрати і тягти їх за собою доти, доки не стало зрозуміло, що ті їм більше не знадобляться. А люди, що подорожували на захід, навпаки, тягнучи свої човни, завжди бачили неподалік море.

Розглядаючи на мапі Дарданелли, Костас промовив:

— Вони навіть могли відпливти від узвишшя Гісарлик. Можливо, деякі з наших землеробів залишилися там і стали першими мешканцями Трої.

Слова Костаса знов нагадали вченим про надзвичайну важливість їхнього відкриття, і на мить всі замовчали, охоплені захватом. Вони обережно, методично складали докупи фрагменти мозаїки, що протягом багатьох поколінь спантеличувала науковців. Поступово виникала картина, яку вже не можна було назвати виключно умоглядною: тепер це були не просто окремі події, а сукупна цілісність. Але достовірна інформація була настільки переплетена з фантазією, що все це й досі здавалося казкою, одкровенням, істинність якого важко було визнати.

Джек повернувся до Мустафи:

— То скільки становлять за таких умов двадцять дромів?

Турок указав на екран праворуч:

— Ми рухаємося у зворотному напрямку, від точки остаточного виходу на берег неподалік від Босфору. В останній день через зустрічну течію і вітер пересельці заледве досягли швидкості у піввузла, тобто їхній пробіг становив не більше від чотирьох миль.

Він натиснув на клавішу, і човен трохи пересунувся на схід.

— Поступово відстані, подолані за день, почали зростати, а коли човни досягли Синопа, денний пробіг уже становив тридцять миль. — Мустафа дванадцять разів натиснув на клавішу, і курсор на мапі подолав половину чорноморського узбережжя. — Потім подорож знов ускладнилася — їм довелось рухатися на північний захід, проти вітру, який не вщухав.

— Це буде п’ятнадцять пробігів, — підрахував Джек. — Куди ж заведуть нас останні п’ять?

Мустафа п’ять разів клацнув клавішею. Човен зупинився у південно-східному районі Чорного моря, саме там, де на екрані було розташоване узбережжя до повені.

— Влучили в десятку! — промовив Джек.

Роздрукувавши результати роботи програми, Мустафа запросив усіх до сусіднього приміщення. Там він пригасив світло, розташував стільці довкола горизонтального екрана розміром із кухонний стіл, потім клацнув вимикачем. Екран засвітився.

— Це голографічний світловий стіл, — пояснив турок. — Останнє слово сучасної батиметрії. Він здатен змоделювати тривимірний образ будь-якої ділянки морського дна, рельєф якої вже було досліджено: від океанського дна цілком до секторів у кілька миль в обширі. Його застосовують і з археологічною метою.

Він увів якусь команду, і стіл засвітився розмаїттям кольорів. Тепер він надзвичайно докладно зображував підводні розкопки. Осадові породи було видалено; відкрилися звалища керамічних посудин і металевих зливків, що лежали вздовж кіля. Обабіч було видно ряди колод. Судно стояло у вимивині над крутим схилом, на якому де-не-де, там, де колись текла лава, видніли язики базальту.

— Це наш мінойський корабель десять хвилин тому. Джек попросив мене фіксувати на екрані зміни, що відбуватимуться далі. Наладнавши це устаткування, ми зможемо здійснювати будь-які розкопки навіть не замочивши ніг.

Раніше для того, щоб скласти план місцевості підводних розкопок, треба було докладати величезних зусиль: усі відстані доводилося вимірювати вручну. Тепер, із запровадженням цифрової фотограметрії, багатофункціональної картографічної програми, що діставала інформацію від апарата з дистанційним керуванням і подавала її в наочному вигляді, все це стало зайвим. Протягом десяти хвилин, проведених уранці над місцем дослідження, підводний апарат зібрав більше даних, ніж було зібрано впродовж усіх попередніх розкопок. Дані використовувалися не лише в голограмі, а й у латексній моделі місця розкопок, збудованій лазерним проектором у конференц-залі «Сіквеста». Відразу після того, як підводні екскаватори виконували певну роботу, усуваючи шар намулу чи звільняючи той або інший предмет, до моделі вносилися відповідні зміни. Цю революційну систему було впроваджено завдяки Ефрамові Якобовічу, головному спонсорові ММУ, який надав у розпорядження університету всі потужності своєї величезної компанії з розробки програмного забезпечення.

Після полудня було встановлено телеміст із «Сіквестом», і Джек декілька годин поспіль вивчав голограму. Іншим це видовище буквально відібрало дихання: наче невідома сила перенесла їх за вісімсот миль на південь, на дно Егейського моря. Судячи з усього, за двадцять чотири години їхньої відсутності на борті «Сіквеста» вдалося досягти просто чудових результатів. Археологи усунули більшу частину намулу та осадів і відіслали до сховища Карфагенського музею чимало цінних знахідок. Під купою керамічних амфор, наповнених ритуальним ладаном, лежав корпус корабля. Він зберігся навіть краще, ніж Джек міг собі уявити. Дерев’яні з’єднання були в такому бездоганному стані, наче їх зробили лише вчора.

Мустафа знову натиснув на клавішу:

— А тепер Чорне море.

Затонулий корабель розсипався калейдоскопом яскравих плям, з яких за мить сформувалася модель Чорного моря. У центрі лежала прірва з плоским дном, отруйне пекло глибиною понад два кілометри. З країв були розташовані узбережні мілини, похил яких був менший, ніж у більшості частин Середземного моря.

Турок натиснув на клавішу ще раз, висвітливши обриси берега до повені:

— Ось де нам слід проводити пошуки.

У південно-східному районі моря з’явилася яскрава цятка.

— Сорок два градуси північної широти, сорок два градуси східної довготи. Ось такі результати дали розрахунки відстані від Босфору.

— Досить велика ділянка, — зауважив Костас. — Морська миля — це одна мінута широти, а градус дорівнює шістдесятьом мінутам. Маємо три тисячі шістсот квадратних миль.

— Не забувай, що ми шукаємо місце на колишньому узбережжі, — сказав Джек. — Якщо рухатися вздовж давньої берегової лінії, ми неодмінно знайдемо те, що шукаємо.

— Чим точніше ми визначимо координати заздалегідь, тим краще, — промовив Мустафа. — Згідно з батиметрією, давня берегова лінія в цьому секторі розташована принаймні у тридцятьох милях від нинішнього берега, вже за межами територіальних вод. Тим, хто за нами спостерігає, стане зрозуміло, що ми обшукуємо конкретну смугу.

Учені згадали про невидимі очі, що дивляться на них згори, та посумнішали. Мапа Чорного моря нагадувала їм, як близько вони перебувають від того місця, де Захід зустрічається зі Сходом, а цивілізація — з варварством.

— Мене дуже цікавить ось це місце.

Маклеод указав на нерівність морського дна, хребет завдовжки у п’ять кілометрів, що пролягав паралельно до давньої берегової лінії. З північного боку цього хребта була розташована вузька западина, глибша від п’ятисот метрів. Вона різко виділялася на тлі пологого шельфу.

— Тут єдине велике узвишшя на багато миль. Якби я вирішив побудувати фортецю, то обрав би для своєї мети місце, що підіймається над довкіллям, — досить очевидне рішення.

— Але в останній частині тексту папіруса йдеться про сольові озера, — сказав Костас.

Катя подивилася на екран свого кишенькового комп’ютера та прочитала:

— «Ви підходите до фортеці. Під нею, скільки сягає око, лежить величезна золотава рівнина, глибокі водойми та сольові озера».

— Як на мене, саме такий вигляд мало Середземне море під час мессінського піку солоності, — повідомив Костас. — Застійні солоні озера, схожі на нинішнє Мертве море.

— Гадаю, в мене є пояснення. — Мустафа клацнув по клавіатурі, й на екрані з’явилося збільшене зображення північно-східного сектора моря. — Коли рівень моря понизився на сто п’ятдесят метрів, значна частина території між цим хребтом і нинішнім берегом висохла, а висота материка над тодішнім рівнем становила метр чи два. Великі ділянки землі навіть лежали нижче від цього рівня. Коли наприкінці плейстоцену море опустилося, в цих западинах сформувалися солоні озера. Вони були неглибокими та мусили швидко випаруватися, залишивши після себе вкриті шаром солі котловани. З узвишшя, розташованого на певній відстані, їх було добре видно, адже жодна рослинність у таких місцях не з’являється.

— Не забуваймо, наскільки важливою була сіль у давнину, — нагадав Джек. — Це був життєво важливий консервант, дуже цінний товар. Перші римляни процвітали саме завдяки контролюванню сольових котлованів у гирлі Тибру, і не виключено, що за декілька тисячоліть до того ситуація була аналогічною.

Костас задумливо промовив:

— Золотава рівнина може означати поля пшениці та ячменю, родючу оброблювану рівнину, на задньому плані якої височіло Анатолійське плато. Це була та сама оперезана горами рівнина з переказу Платона.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився Мустафа.

— А я, коли припускаю, що вершина цього хребта підіймається над нинішнім рівнем моря? — спитав Костас.

— Це вершина невеличкого вулкана. Хребет являє собою елемент поясу сейсмічної активності, що пролягає уздовж азійської плити й охоплює Малу Азію з північного заходу. Вулкан не зовсім погас, але, наскільки відомо геологам, останнім часом не вивергався. Діаметр кратера сягає майже кілометра, він здіймається на триста метрів над рівнем моря.

— А яка в нього назва?

— Її просто немає, — відповів Маклеод. — Після Кримської війни 1853–1856 років між Оттоманською імперією та царською Росією ця скеля стала спірною ділянкою. Вона розташована на міжнародній території, але дуже близько від морського кордону між Туреччиною і Грузією.

— Тривалий час район був забороненою зоною, — продовжив Мустафа. — За декілька місяців до розпаду Радянського Союзу в 1991 році тут за загадкових обставин зник атомний підводний човен.

Це повідомлення явно зацікавило інших, і Мустафа повів далі:

— Його так і не знайшли, але відряджена до того району пошукова експедиція спровокувала перестрілку між радянським і турецьким військовими кораблями. Потенційно міг виникнути великий міжнародний конфлікт, бо Туреччина є членом НАТО. Обидві сторони погодилися відступити. Конфлікт удалося погасити, але жодних гідрографічних досліджень у цьому районі більше не було.

— Здається, ми знову можемо покладатися лише на себе, — похмуро промовив Костас. — Із кожного боку розташовані дружні країни, але втрутитися вони не можуть.

— Ми робимо все можливе, — відповів Мустафа. — У 1992 році було укладено угоду про економічну співпрацю в Чорному морі, що посприяло створенню «Блексіфору», організації з морської співпраці. Втім, це був швидше жест, ніж реальний крок, — турецькі ініціативи в цьому напрямку нерідко залишаються однобічними. Але існує принаймні привід для втручання, і це дає проблиск надії, коли йдеться про наукові пошуки. Турецька національна океанографічна комісія розглядає пропозицію Грузинської академії наук про організацію експедиції, що огляне цей острів.

— Але немає жодної надії на те, що чиїсь військові сили захищатимуть його, — сказав Костас.

— Діяти слід дуже обережно, бо ситуація є надто дражливою. Однак ініціатива в наших руках.

Сонце вже сіло, і вкриті лісом схили за вогнями Трабзона зникли в темряві. Джек і Катя повільно йшли уздовж укритого галькою берега. Хрускіт камінців у них під ногами приєднувався до тихого плескоту хвиль, що накочувалися на берег.

Цього вечора вони встигли побувати на прийомі в резиденції заступника голови «Блексіфору». Зустріч відбувалася просто неба, під величезними соснами. Джекові й Каті здавалося, що в повітрі й досі стоїть запах соснових гілок. Східний причал залишився далеко позаду. На Джекові був вечірній костюм, але він розстебнув комір і зняв краватку, сунувши її в кишеню разом з орденом, який неохоче чіпляв на груди в подібних випадках.

На Каті була блискуча чорна сукня. Вона розпустила волосся та скинула туфлі, щоб босоніж пройтися берегом.

— Коли я дивлюся на тебе, в мене перехоплює подих.

— Ти й сам нівроку, — відповіла Катя та, подивившись Джекові в очі, всміхнулася. Їхні руки торкнулися одна одної. — Гадаю, ми йдемо вже досить довго.

Вони повернули та сіли на великий камінь десь у двадцятьох метрах від моря. Вода виблискувала в місячному сяйві. Просто перед ними танцювали хвилі. Над північним горизонтом висіла абсолютна темрява — штормовий фронт, що накочувався з російських степів. Прохолодний вітерець наче натякав на те, що невдовзі спокійному теплому морю доведеться зазнати неприємних змін.

Не зводячи очей з обрію, Джек охопив коліна руками.

— Коли ти знаєш, що велике відкриття десь поруч, то починаєш особливо гостро сприймати світ. Будь-яка затримка просто вбиває.

Катя знову всміхнулася до нього:

— Ти зробив усе, що міг.

Ідучи сюди, вони обговорювали завтрашнє повернення на «Сіквест». Перед прийомом Джек захищеним каналом зв’язку ММУ розмовляв із Томом Йорком. Нині «Сіквест» на максимальній швидкості мчав до Босфору, залишивши дослідження затонулого мінойського судна іншому кораблеві. Якщо все станеться так, як було заплановано, то гелікоптер повернеться на «Сіквест», коли той уже буде в Чорному морі. Перед початком робіт слід було перевірити, чи все гаразд із обладнанням.

Катя дивилась кудись убік. Здавалося, вона заглиблена у свої думки.

— Ти наче не поділяєш мого збудження, — зауважив Джек.

Відповідь жінки лише підтвердила його підозру, що її щось непокоїть.

— Для вас, людей із Заходу, такі як Аслан здаються безлицими, наче вороги у холодній війні, — сказала Катя. — Однак вони живі люди, з плоті та крові. Це потвори, що зробили з моєї батьківщини пустельне царство жорстокості й жадоби. Щоб зрозуміти це, треба жити в тому світі, у світі жаху та анархії, яких Захід не бачив із часів середньовіччя. Роки утисків породили аномальний устрій, у якому вся влада належить організованій злочинності.

Голос Каті тремтів від емоцій, що її переповнювали. Вона подивилася на море:

— Але ж це моя батьківщина, і я відчуваю єдність зі своїм народом.

— Проте ти маєш силу й волю, щоб протистояти цьому, — сказав Джек. Темний силует Каті на тлі низького обрію вабив його.

— Ми ось-ось увійдемо до мого світу, а я не впевнена, чи зможу тебе захистити. — Жінка обернулася, її бездонні очі зустрілися з очима чоловіка. — Але знай, я поділяю твої почуття.

Вони наблизилися одне до одного. Поцілунок, спочатку ніжний, затягнувся, став пристрасним. Джек відчув м’яку теплоту тіла Каті, й гостре бажання пронизало його. Тоді він стягнув сукню з її пліч і пригорнув жінку до себе.