Атлантида

11

— Дотримуюся напрямку в 315 градусів. Глибина шістдесят п’ять метрів, швидкість підняття — один метр на секунду. Невдовзі ми побачимо поверхню.

Джек подивився ліворуч крізь плексигласове скло. Попри напівморок, приблизно в п’ятнадцятьох метрах можна було розгледіти Костаса. Панелі управління заливали його силует тривожним світлом. Вони піднялися ще трохи й чітко побачили підводний апарат. Під банею перебувала жовта гондола, викривлена таким чином, щоб водолазові було зручніше в ній сидіти. Нижче висіли понтонні баки з баластом, а позаду можна було побачити кожух батареї, що живила з десяток векторних водометів, розташованих довкола зовнішньої рами. Схожі на клішні маніпулятори надавали апаратові вигляду велетенського жука.

— Ось і корабель.

Джек підвів голову та побачив у двадцятьох метрах над собою силует «Сіквеста». Налаштувавши викид баласту так, щоб уповільнити підняття, він знову подивився на Костаса, який маневрував поруч, готуючись до виходу на поверхню.

Костас щиро всміхнувся до приятеля:

— Місію виконано!

У нього є всі підстави бути задоволеним із себе. Вони тільки-но завершили випробування «Аквапода-а», найсучаснішого підводного апарата, отриманого на озброєння ММУ. Максимальна глибина, на якій він міг працювати, становила тисячу п’ятсот метрів, що майже вдвічі перевищувало показник попередньої моделі. Гіперзаряджена літієво-анодна батарея здатна була працювати за оптимальної крейсерської швидкості у три вузли впродовж п’ятдесяти годин. Їхнє годинне ранкове занурення на дно Чорного моря показало, що обладнання цілком придатне для завдання, яке на них чекало, — дослідження давньої берегової лінії далі на схід.

— «Сіквесте», це «Аквапод-Альфа». З нами все гаразд, піднімаємося. Кінець зв’язку.

Джек і Костас уже бачили чотирьох водолазів, що чекали на них у воді. Коли до поверхні залишалося десять метрів, вони зупинилися, щоб з’єднати «Акваподи». Це була стандартна процедура для уникнення зіткнень підводних апаратів у бурхливому морі. Джек залишався на місці, а його друг обережно маневрував доти, доки стикувальні карабіни не застебнулися. Костас натиснув на кнопку, й апарати міцно з’єднали чотири металеві скоби.

— З’єднання виконано, піднімайте нас.

Водолази швидко опустилися та приладнали до «Акваподів» підйомні троси. Джек і Костас вимкнули коректори рівноваги, що підтримували їхні тіла в горизонтальному положенні. Водолази відпливли на безпечну відстань, і оператор лебідки розпочав повільне підняття апаратів.

Вони вийшли на поверхню камери розміром із невеликий ангар для літальних апаратів, залитої світлом усередині. «Сіквест» був обладнаний внутрішнім швартовним стапелем: він призначався для тих випадків, коли погода не сприяла здійсненню операцій з палуби або коли необхідно було уникати зайвої уваги. Корпус корабля відчинився, наче бомбовий відсік велетенського літака. Коли стулки зачинилися, Джек і Костас відімкнули плексигласові бані, що служили також за вхідні люки. Платформа, на якій вони опинилися, піднялася. Залишки води внизу зникли і камера замкнулася.

Вони піднялися трапом угору та побачили Тома Йорка, який прийшов їх зустріти.

— Гадаю, випробування виявилося успішним?

Джек зістрибнув на палубу та почав стягати скафандр.

— Жодних проблем. Ми використаємо «Акваподи» для підводної розвідки, яку збираємося провести сьогодні після обіду. Маніпулятори треба буде замінити на цифрову відеокамеру та прожектори.

— Цим уже займаються.

Джек озирнувся і побачив, що техніки вже щось роблять із підводними апаратами. Костас стояв біля пристрою для підживлення батарей та про щось захоплено розмовляв з одним із техніків. Джек про себе всміхнувся: його приятель так поспішав обговорити з кимось роботу апаратів, що навіть забув зняти навушники.

Підійшовши до ряду шухляд, розташованих уздовж стіни приміщення, Джек поклав свій скафандр до однієї з них і сказав Йоркові:

— За годину «Сіквест» опиниться на початковій позиції. Маємо нагоду востаннє проаналізувати можливі варіанти дій. Я хочу, щоб об одинадцятій увесь персонал зібрався біля пульта управління.

За двадцять хвилин він уже стояв перед групою чоловіків і жінок, які зібралися в модулі управління «Сіквеста». Йорк увімкнув автоматизовану навігаційну систему та систему спостереження, активувавши віртуальний капітанський місток, що дозволяв керувати кораблем з того місця, на якому стояли вони з Джеком. Напівсферичний екран у них над головами давав панорамний вид моря, нерівна сіра поверхня якого нагадувала про наближення шторму, що ось уже цілу добу грозив із півночі.

Джек схрестив руки на грудях і звернувся до команди:

— Нас залишилося небагато, тож попрацювати доведеться чимало. Скажу відверто: нам загрожує серйозна небезпека, можливо, навіть більша, ніж та, з якою ми зустрілися нещодавно.

Повернувшись минулого дня на борт «Сіквеста», Джек вирішив, що екіпаж корабля слід скоротити до мінімуму. Усі без винятку вчені та члени команди виявили бажання залишитися на борті, однак Джек сказав, що не бажає марно піддавати загрозі життя науковців, справжня робота яких почнеться лише після того, як відкриття буде зроблене. Окрім матросів і техніків, він відібрав найдосвідченіших спеціалістів зі зброї, серед яких було декілька колишніх членів елітних підрозділів, яких він знав ще за часів служби у військово-морському флоті.

— Чи можемо ми розраховувати на якусь зовнішню підтримку? — запитала Катя. Вона стояла серед команди у стандартному синьому костюмі з емблемою ММУ на плечі. Коли вони проходили повз Трабзон, Джек спробував переконати її залишити судно разом із іншими науковцями, але жінка заявила: якщо вони знайдуть якісь стародавні тексти, її лінгвістичний досвід стане в пригоді. Насправді Джек після минулого вечора напевне знав, що Катя не залишить його: їх поєднує зв’язок, який нелегко розірвати. Крім того, Каті передалося Джекове відчуття відповідальності за долю «Сіквеста» і його команди.

— Нехай на це питання відповість наш голова відділу безпеки.

Пітер Гові зробив декілька кроків уперед і став на місце Джека.

— Невтішним є те, — почав він, — що ми перебуваємо в міжнародних водах, за межами дванадцятимильної смути, стосовно якої СРСР і Туреччина дійшли згоди в 1973 році. Натомість добре для нас, що в 1998 році Грузія та Туреччина уклали угоду про співпрацю у справах захисту берегової лінії і домовилися, що в разі надзвичайно важливого відкриття вони надаватимуть археологам потрібну підтримку. Крім того, існує спеціальний меморандум взаєморозуміння у сфері спільних геологічних досліджень, які здійснюватимуться на тому вулканічному острові. Цей меморандум нещодавно підписано й ратифіковано ООН. Отже, в разі непорозумінь країни діятимуть у рамках міжнародного права.

Гові відійшов на крок та подивився на велику мапу східної частини Чорного моря, що висіла над пультом управління.

— Проблема в тому, що всі ці домовленості спрацюють лише в тому разі, якщо розвіються підозри росіян щодо підводного човна, який востаннє бачили десь у цьому районі в 1991 році. Якщо хтось бодай натякне їм, що в пошуках братимуть участь представники певних країн, ситуація відразу стане вибухонебезпечною. Існують також інші міркування. З початку 90-х років росіяни брали активну участь в абхазькій громадянській війні. Вони стверджували, що присутність їхніх військ стабілізує ситуацію в регіоні, але справжньою їхньою метою було поновлення контролю Москви над ним. Головним інтересом була нафта. У 1999 році позицію Росії як країни, що контролює всі шляхи постачання нафти, видобутої в Каспійському морі, було піддано загрозі: з’явилися плани прокладання нафтогону в обхід території Росії, з Баку, що в Азербайджані, до Супси, що на грузинському узбережжі неподалік від кордону з Абхазією. Росіяни ладні зробити все можливе, щоб не дати Заходу інвестувати гроші в цей проект, — навіть якщо така позиція зумовить анархію та громадянську війну.

Гові повернувся й окинув поглядом присутніх.

— Ми повідомили російську амбасаду, що проводимо географічне дослідження під спільною егідою турецького та грузинського урядів. Здається, нам повірили. Але якщо росіяни побачать, що в тому районі з’явилися військові кораблі, то вони, ймовірно, подумають, що метою експедиції є пошуки того підводного човна. Можливо, російський ведмідь і втратив значну кількість своїх пазурів, але найбільший флот на Чорному морі досі належить йому. Відносини між Анкарою та Москвою й без того зіпсовані через звинувачення в наркоторгівлі. Може статися неприємний міжнародний інцидент, не виключено навіть, що справа дійде до стрілянини, й тоді в цій частині світу спалахне нова війна.

— А я й не знав, що Грузія має військовий флот, — промовив Костас.

— Це серйозна проблема, — похмуро відповів Йорк. — У спадок від радянського Чорноморського флоту грузини не отримали майже нічого. Вони мають збудований в Україні швидкоплавний ракетний катер типу 206МР та списаний американський катер, переданий їм за однією з програм Міністерства оборони США. Але не варто на це надміру покладатися. На першому судні немає ракет, бо Грузія не має умов для їхнього зберігання, а друге обладнане лише одним кулеметом п’ятдесятого калібру.

— Насправді Грузія має й інший військово-морський флот.

Усі присутні повернулися до Каті.

— Справжній ВМФ Грузії розташований далі на північ, — пояснила вона. — Це кораблі центральноазійських кримінальних магнатів, які використовують Абхазію для того, щоб мати доступ до багатств Чорного та Середземного морів. Друзі, боятися нам треба не росіян, а цих людей, — повірте моєму особистому досвідові.

Членам команди не спало на думку піддати істинність слів Каті жодним сумнівам: після того, як вона два дні тому самотужки впоралася з протистоянням в Егейському морі, її авторитет незмірно виріс.

— А турецький флот? — Костас із надією подивився на Мустафу, який також вирішив залишитися на «Сіквесті».

— На Чорному морі маємо досить потужний флот, — відповів турок. — Але нам доводиться докладати значних зусиль у боротьбі з контрабандою. Для того щоб підтримати «Сіквест», командуванню турецького флоту довелося б вирядити кораблі з Егейського моря. Ми не можемо вислати їх заздалегідь, адже будь-яка передислокація нашого флоту в Чорному морі неодмінно викличе підозри росіян. Мій уряд піде на ризик лише в тому разі, якщо матиме вагомі докази знайдення чогось дійсно важливого.

— Тож ми можемо покладатися лише на власні сили?

— Боюся, так воно і є.

Вітер трохи вщух, і Йорк послав двох своїх людей на палубу, щоб перевірити надійність кріплення обладнання. Тим часом Джек вирішив змінити тему розмови: невдовзі «Сіквест» мав прибути до пункту призначення, тому не слід було гаяти часу.

— Треба переконатися, що ми вийшли саме туди, куди треба. За нами вже напевно спостерігають через супутник, а ці люди швидко зрозуміють, що наші дії — це аж ніяк не звичайне гідрографічне дослідження.

Руку підвів один із колишніх військових:

— Даруйте, але що саме ми шукаємо?

Джек відійшов на крок, щоб присутні бачили екран комп’ютера на панелі управління.

— Мустафо, будь ласка, поясни.

Мустафа вивів на екран ізометричне зображення Чорного моря та швидко переказав тлумачення тексту з папіруса, паралельно пересуваючи позначку човна вздовж південного узбережжя моря до правого нижнього кутка екрана. Вони опинились у відкритому морі, тож особливого сенсу приховувати від екіпажу свою мету не було. Ті, хто досі не чув подробиць, заворожено слухали розповідь, і навіть досвідчені морські вовки були вражені масштабом відкриття, що наче матеріалізувало давні легенди.

— Ми плануємо знайти пункт призначення, пересуваючись уздовж колишньої берегової лінії на глибині сто п’ятдесят метрів. У міру просування на схід від Трабзону ця лінія поступово віддаляється від нинішнього берега. Нині «Сіквест» стоїть приблизно у дванадцятьох милях від берега, але ця відстань поступово зростатиме.

Турок натиснув на клавішу, викликавши збільшення потрібного їм сектора мапи:

— На нашу думку, найкраще з давніми свідченнями щодо розташування Атлантиди узгоджується ділянка морського дна у двадцять миль завдовжки та п’ять завширшки. Лінія колишнього берега, тобто ізолінія стоп’ятдесятиметрової глибини, пролягає на північ від цієї ділянки, а відтак, колись вона являла собою сушу. Якщо ми понизимо рівень моря на сто п’ятдесят метрів, то дістанемо відомості про те, який вигляд ця територія мала до повені.

На екрані з’явилося зображення рівнини, що вела до невисокого гірського хребта на березі моря, довжина якого становила декілька кілометрів. Трохи далі розташовувався вулкан.

— Зображення є не надто докладним, адже батиметричних даних щодо цього району в нас наразі небагато. Але ми переконані: те, що ми шукаємо, перебуває або на хребті, або на вулкані. Хребет приблизно на сто метрів здіймається над давньою береговою лінією. Проблема в тому, що тут немає зручного місця для фортеці. А якщо фортеці немає, то як тоді зрозуміти папірус?

— Вулкан являє собою орієнтир, що відразу впадає в око, — зауважив Гові. — Його північно-західний бік — це послідовність схожих на тераси виступів, які підіймаються майже до самого кратера. Якщо розташувати тут фортецю, вона б дійсно височіла на місцині, і з неї відкривалася б панорама на багато миль навколо. Неважко уявити собі місто, що простягалося на нижніх терасах уздовж узбережжя.

— Питанням безпеки, ймовірно, приділялася увага, але незначна, оскільки поблизу не було інших міст-держав, — сказав Джек. — Загроза могла виникнути лише з боку кочових племен мисливців і збирачів плодів, що вешталися світом, починаючи з льодовикового періоду, проте їх було небагато. Місто побудували на узвишші передусім для того, щоб уникнути повеней і хвороб, які завжди виникають, коли люди оселяються на багнистій місцевості.

— А як щодо вулкана? — поцікавився Йорк.

— За останні мільйон із гаком років він не залишив жодних слідів своєї активності, — відповів Мустафа. — Те, що ви бачите сьогодні, — це лише вихід газів чи парів, який періодично відбувається, коли тиск земної кори збільшується.

Присутні подивилися на екран із зображенням віртуальної реальності. На самому обрії можна було побачити острівець — верхівку вулкана, що залишилася над поверхнею після підняття рівня води. Клуби диму, що здіймалися над його поверхнею, відразу зливалися з низьким сірим небом: передній фронт шторму насувався на острів із загрозливою швидкістю.

Джек заговорив знову:

— За часів античності сейсмічна діяльність, напевно, сприймалася людьми як знамення богів. Вулкан, що ледь жевріє, безумовно, був об’єктом ритуальних обрядів. Гадаю, в такій родючій місцевості люди могли заселити як схили вулкана, так і гірський хребет. Але ми мусимо обрати з двох версій імовірнішу. Якщо ми помилимося, то часу на те, щоб дослідити альтернативний варіант, у нас може й не бути: незвані гості не забаряться. У нас залишилося двадцять хвилин до того, як «Сіквест» опиниться над хребтом. Я хотів би почути вашу думку.

На декілька хвилин засідання перервалося: до Джека звернувся Йорк, вони разом внесли деякі уточнення до курсу та переглянули дані радара. Поки вони розмовляли, Катя витягла свій кишеньковий комп’ютер і ввела якісь команди.

— Жоден із двох варіантів не суперечить текстові папіруса, — звернулася вона до екіпажу корабля. — Із хребта, і з вулкана відкривається панорама широкої рівнини на півдні, за якою розташовані гори й на якій подекуди лежать сольові озера.

— А чи є в тексті ще якісь деталі, які могли б допомогти нам? — спитав один із чоловіків.

— Мабуть, немає, — Катя знову подивилася на екран і похитала головою. — Останні речення тексту, здається, стосуються облаштування фортеці зсередини.

— Утім, ми оминули увагою один важливий момент.

Усі голови повернулися до Костаса, який увесь цей час не відводив погляду з зображення острова, що розросталося буквально на очах. Тоді він наче з зусиллям повернув голову та подивився Каті в очі:

— Повтори, будь ласка, першу фразу після описання шляху до Атлантиди.

Катя натиснула на клавіші та прочитала:

— «Під знаком бика».

Усі присутні знов із зацікавленням подивилися на Костаса.

— Ви пам’ятаєте шпиль даху на будівлі Морського музею в Карфагені?

— Так, пам’ятаємо, — почулося кілька голосів.

— А вид на Туніську затоку, коли призахідне сонце забарвлює воду в рожевий колір, а на задньому плані в небі можна побачити подвійну вершину Баль-Карнен, що наче пронизує небо?

Усі закивали.

— Так ось, не виключено, що з видом, який відкривається з того самого місця на сході сонця, дехто з вас необізнаний. У середині літа сонце сходить точно у сідловині між двома вершинами. Для фінікійців це була священна гора, місце, де жив бог неба. «Баль-Карнен» означає «Дворогий Господь».

Костас повернувся до Джека:

— Гадаю, слова «знак бика» стосуються обрисів нашого острова.

Присутні подивилися на кам’яну озію на екрані.

— Навіть не знаю… — проказав Гові. — 3 цього місця острів зовсім не нагадує рогів бика.

— Але можна подивитися з іншого боку, — відповів Костас. — Ми підходимо до острова з північного заходу, а що як дивитися з боку берега, з того місця, де мало бути розташоване поселення?

Мустафа швидко натиснув кілька клавіш, і зображення вулкана повернулося та наблизилося. Усі із захопленням видихнули: під іншим кутом зору вулкан дійсно являв собою двоголову гору з глибокою сідловиною посередині.

Вигляд у Костаса був тріумфальний.

— Леді та джентльмени, ось вам роги бика! — промовив він.

Джек широко всміхнувся до приятеля.

— Я так і знав, що сьогодні ти маєш зробити щось важливе, — сказав він та повернувся до Йорка. — Гадаю, ми дістали відповідь. Тепер треба якомога швидше наблизитися до цього острова. Повний вперед, капітане!