13

— Це бойовий підводний човен класу «Акула», обладнаний атомним двигуном. У мене немає жодних сумнівів, що це «Казбек», — той самий, який зник у цьому районі в 1991 році.

Йорк схилився над екраном на пульті управління, розглядаючи зображення судна, передане радіолокатором з автоматичного підводного апарата, який щойно наблизився до човна. Йорк порівнював це зображення з описом класів кораблів, що були на озброєнні країн колишнього соціалістичного блоку (ця інформація зберігалася в базі даних ММУ).

Джек і Костас піднялися на борт «Сіквеста» менш ніж годину тому і відразу разом із Йорком та Гові пройшли до конференц-зали. Шторм, що зранку загрожував із півночі, нарешті докотився до них, і Гові увімкнув систему водного балансування, що мала підтримувати корабель у горизонтальному положенні. Небо набуло лиховісного вигляду, і це ще дужче посилило хвилювання Джека, який хотів якомога швидше повернутися під воду. Але спочатку слід було щось удіяти з не менш зловісною силою, яка блокувала їхнє пересування дном моря, а для цього доводилося докласти чималих зусиль.

— «Акула» — це натівська класифікація кораблів такого класу, а «Казбек» — назва однієї з найвищих вершин Кавказу, — повідомила Катя, підходячи до пульта управління та з посмішкою передаючи Джекові каву. — У Радянському Союзі човни цього класу мали кодове позначення 971.

— Звідки ви усе це знаєте?

Це спитав науковець на прізвище Лановскі, який приєднався до екіпажу «Сіквеста» у Трабзоні. Він носив прилизану зачіску та окуляри зі склом із гірського кришталю. У його погляді читалася відверта зневага до Каті.

— Перед тим як писати дисертацію, я працювала аналітиком у відділі підводних кораблів розвідслужби радянського військово-морського флоту.

Науковець прикусив язика і протер окуляри.

— Ми вважали субмарини цього класу за найкращі універсальні засоби нападу, еквіваленти американських човнів класу «Лос-Анджелес», — додала Катя. — «Казбек» побудовано в Комсомольську-на-Амурі 1988 року, а на воду спущено на початку 1991-го. Усупереч припущенням західних розвідок, такі човни були оснащені лише одним реактором. Субмарина має чотири 650-міліметрові і шість 533-міліметрових пускових установок для різноманітних видів зброї, у тому числі крилатих ракет.

— Але ядерних боєголовок на «Казбеку» не було, — впевнено заявив Йорк. — Це не носій балістичних ракет. Мене понад усе дивує те, що росіяни щосили намагалися тримати втрату човна в таємниці. Про технічне обладнання цих човнів Захід уже знав: адже перші кораблі цього класу з’явилися ще в середині вісімдесятих. Незадовго до того, як вийти у відставку, я відвідував бази субмарин Північного флоту в Ягельній, що біля Мурманська. Це відбувалося в рамках угоди про скорочення кількості стратегічного озброєння. Там нас запросили на екскурсію, присвячену останній із побудованих «Акул». Ми побачили все, за винятком реактора і тактичного оперативного центру.

— Коли два роки тому група з нашого університету «чистила» Владивосток, нам довелося списати один із човнів серії «Акула-1», — додав Костас. — Я особисто брав участь у його розбиранні.

— А що трапилося з «Казбеком»? — спитав один із членів команди. — Щось негаразд із атомним реактором?

— Саме цього ми тоді боялися, — сказав Мустафа, виходячи вперед. — Якби розтопилася активна зона реактора, то це призвело б до значного витоку радіації, загибелі екіпажу та забруднення моря на багато миль навколо. Але наше обладнання не зафіксувало в тому районі жодного підвищення рівня радіації.

— Хай там як, подібні халепи зрідка призводять до розтоплення активної зони реактора, — повідомив Йорк. — Як правило, вони навіть зменшують радіаційне випромінювання. До того ж пошкодження реактора — це ще не кінець. Завжди можна запустити резервні дизельні двигуни.

— Те, що ми невдовзі побачимо, мабуть, дасть відповідь на це запитання, — сказав Костас, привертаючи їхню увагу до відеомонітора над пультом управління. На ньому відтворювався запис, зроблений «Акваподами» на дні. Скерувавши на монітор пульт дистанційного управління, Костас швидко прокрутив низку неймовірних слайдів: бика-сфінкса, піраміди… Але потім зображення стало менш чітким. Костас зупинив картинку на складній металевій конструкції. Там, де світло прожекторів відбивалося від осадових порід, що плавали у воді, навколо затонулого корабля світився ледь помітний ореол.

— Справа у кормі, — сказав Костас. — У Гвинті, або що там від нього залишилося. Сім лез анітрохи не ушкоджені, однак сам Гвинт геть відрізаний. Ця штука на передньому плані — це нижній стабілізатор, а зверху можна розгледіти високий кормовий стабілізатор, наявний у човнів класу «Акула».

— Мабуть, удар був надзвичайно потужним, — сказав один із членів екіпажу.

— Перед підняттям на поверхню ми оглянули східну піраміду, — вів далі Костас. — На поверхні кам’яних блоків, на розі, протилежному до вулкана, є значні пошкодження. Ми вважаємо, що субмарина на максимальній швидкості у тридцять вузлів ішла на північний схід. Екіпаж помітив пірамідальні структури надто пізно, щоб можна було уникнути зіткнення. Лобового зіткнення таки вдалося уникнути, але, різко повертаючи, човен зачепив піраміду кормою. Наслідки ви бачите. «Казбек» пройшов іще сто метрів, а потім його ніс застряг у розколині біля давніх сходів. Він опустився на дно між пірамідою і вулканом.

— Неймовірно! — вигукнув Йорк. — Це справжнє божевілля — йти на повній швидкості в безпосередній близькості від майже невідомого острова.

— Так, на човні напевно сталося щось лихе, — погодився Костас.

— Наскільки нам відомо, ніхто з екіпажу не вижив, — повідомив Йорк. — Однак навіть на стометровій глибині люди могли б скористатися рятувальними апаратами для підняття на поверхню. Супутникові системи стеження помітили б навіть одне мертве тіло, бо апарат був обладнаний мініатюрним радіопередавачем. Чому ж вони не випустили радіобуя? Щодо корпусу човна також виникають запитання. Ви кажете, що ушкодження були зовнішніми, однак жодних слідів пробиття корпусу немає. Чому екіпаж не випустив води з баластних баків? Човни класу «Акула» мають подвійний корпус, і їхній запас плавучості втричі перевищує цей показник для човнів з одинарним корпусом.

— Так, дуже цікаві запитання. — Джек вийшов із затінку, в якому стояв, слухаючи все це. — Не виключено, що ми знайдемо відповіді. Але нам не слід забувати про свою головну мету. Наш час швидко спливає.

Він став поруч із Костасом і обвів обличчя присутніх уважним поглядом:

— Наша мета — відшукати серце Атлантиди, а не розпалити знову холодну війну. Гадаємо, що текст із папірусу веде нас до внутрішньої частини вулкана, вздовж шляху для урочистих процесій, що пролягає від статуї бика-сфінкса до внутрішнього святилища. Ми виявили, що сходи закінчуються відразу за корпусом субмарини. — Джек схрестив руки. — Наша мета лежить під металевим циліндром сто вісім метрів завдовжки й вагою дев’ять тисяч тонн. Припускаємо, що з баластних баків не можна випустити воду. Навіть якби ми мали обладнання, за допомогою якого можна було б зрушити човен з місця, ці дії неможливо було б приховати від спостерігачів, і на нас за мить напалися б росіяни. Будь-яка спроба дістати допомогу призведе до того, що ми втратимо ініціативу. Атлантида перетвориться на легку здобич для Аслана та його банди мародерів. Нам доведеться назавжди обмежитися тими зображеннями підводного міста, які ви бачили.

Він помовчав і, поміркувавши, зробив висновок:

— Є лише один вихід. Ми маємо проникнути до субмарини та прорізати крізь її корпус шлях до своєї мети.


— Глибина становить сімдесят п’ять метрів і збільшується. Незабаром маємо увійти до зони видимості об’єкта.

Катя вдивлялася в темряву крізь плексигласове віконце ліворуч від себе. Те, що спочатку здалося їй непроглядним мороком, виявилося сплетенням великих тіней і силуетів у глибині моря. Раптом у промені світла з’явився темний корпус затопленого підводного човна в усій своїй моторошній величі.

Костас потягнув за важіль управління та обернувся до другого пілота:

— Джеку, готуй шасі. Приготуйся до поштовху.

Катя разом із двома підводниками сиділа в головному фюзеляжі ДСРВ-4, глибоководного рятувального апарата, яким були обладнані всі кораблі класу «Сі» Міжнародного морського університету. На корпусі перед нею був розташований універсальний стикувальний пристрій, що з’єднувався з аварійним виходом буквально кожного підводного човна, дозволяючи групами по вісім-десять людей підіймати на поверхню моряків із субмарин, що зазнали аварії. Підводники здійснювали останні приготування перед з’єднанням із російською субмариною.

Двадцять хвилин тому вони востаннє побачили нечіткий силует «Сіквеста» серед бурхливих хвиль нагорі.

— Рухаюся точно на південь, глибина дев’яносто п’ять метрів.

Почувся глухий удар — вони опустилися на корпус субмарини. Перед ними височіла величезна бойова рубка. Навіть у сяйві прожекторів перископ і антени човна були ледь помітними над темними ілюмінаторами містка. Учені вперше могли оцінити гігантські розміри субмарини, тоннаж якої майже вдвічі перевищував тоннаж «Сіквеста», а довжина дорівнювала довжині футбольного поля.

Костас знов обернувся до Джека:

— Човни класу «Акула» були найтихішими з усіх побудованих у Радянському Союзі. Їхня обшивка не відлунювала: тонкі Гумові плити, нашиті на зовнішній корпус, здатні були поглинати активні імпульси гідролокатора. Ось чому ми опустилися досить тихо. Ця обшивка також полегшує стикування з корпусом за допомогою гідравлічних присосок на шасі.

Він зрушив уперед важіль управління, і ДСРВ пересунувся на кілька метрів ближче до стабілізатора. Вчені побачили вхід до аварійної шахти.

— Як і гадав Йорк, шахту зачинено та запечатано. Якби хтось намагався врятуватися, її було б відкрито.

Костас розрахував, що старі сходи мають бути розташовані під торпедним відсіком біля носового обтічника, а відтак, передній аварійний люк є для них найзручнішою точкою входу до субмарини. Катя повідомила, що навіть за некритичних аварійних ситуацій автоматичні перебірки мають відокремлювати реактор від передніх робочих відсіків, блокуючи приступ до торпедного відсіку через кормовий люк.

— Уперед, дуже обережно.

Аби скоординувати ДСРВ із потрібним відсіком субмарини, Костас використовував цифровий навігаційний дисплей. За мить почувся глухий стук: стикувальний шпангоут опустився на аварійний люк. Костас вимкнув навігаційну систему і потягнув за чотири держаки, розташовані навколо важеля управління, у такий спосіб посадивши ДСРВ на палубу та випустивши стабілізаційні опори з присосками.

— Стикування виконано.

Він скинув пас безпеки й обернувся до Каті та двох техніків:

— Треба провести останню репетицію наших дій. Гідролокатор глибокого проникнення на автоматичному підводному апараті засвідчив, що передня частина субмарини залишилася водонепроникною. В усьому іншому ми не впевнені, позаяк реактор та інше обладнання займають значну частину внутрішнього простору, але ці відсіки також можуть бути сухими.

Він обережно наблизився до стикувального пристрою. Те саме зробив і Джек.

— Безпосередньо під нами розташована передня аварійна шахта, — повідомив Костас. — У разі необхідності члени екіпажу збираються в цій камері й одягають дихальні апарати. Нижній люк зачиняється, камера наповнюється водою, і моряки виходять через верхній люк. Це так званий мокрий вихід.

— А сухий? — спитала Катя.

— ДСРВ стикується безпосередньо з зовнішнім аварійним люком, — відповів Костас. — У модифікованій «Акулі-1» люк на два метри заглиблено в корпус, що створює додаткову зовнішню камеру для безпеки рятувальної команди. Коли наш люк зачиняється, ми можемо стикуватися з корпусом, відкрити люк на ньому, викачати з зовнішньої камери повітря та за допомогою маніпулятора відкрити аварійний люк, розташований на два метри нижче. Потім застосовуємо зовнішній набір давачів ДСРВ для того, щоб установити, яким є середовище всередині корабля, і при цьому не наражатися на пов’язаний із цим потенційний ризик.

Костас дав підводникам знак, і ті зайнялися перебіркою. Вручну загерметизувавши камеру, вони перебралися до кормової частини підводного апарата та всілися біля невеликої панелі управління. Хтось повернув перемикач, і кожух над люком перед Катею відсунувся, відкривши плексигласову баню. Увімкнули прожектор, і баня засвітилася. Техніки почали знімати люк субмарини. Кілька секунд потому пролунав різкий свист: розпочалося відпомповування води з камери та наповнення її повітрям з одного із зовнішніх циліндрів ДСРВ.

— Тиск повітря в камері нормалізовано, — доповів один із техніків. — Активуємо маніпулятор.

Аби краще бачити, що відбувається, Катя втиснулася між Джеком і Костасом. Унизу рухалася тонка трубка, що закінчувалася пристроєм на кшталт обценьків. Маніпулятором за допомогою невеличкого важеля й навігаційної системи управляв один із техніків.

— Цей прилад орієнтується на різницю тиску, — пояснив Костас. — Ми наповнили камеру повітрям під тиском, який дорівнює тискові всередині ДСРВ. Тепер приєднаємо маніпулятор до люка, потягнемо його на себе та поступово почнемо знижувати тиск у камері. У якийсь момент люк має відкритися.

Вони почали мовчки спостерігати, як маніпулятор роз’єднує затискачі, що тримали центральну ручку люка. Докладено певних зусиль — і механічна рука напружилась. Технік, що сидів біля консолі, уважно дивився на екран зі збільшеним зображенням обшивки субмарини.

— Тиск один бар. Починаю зменшувати.

Він потягнув за клапан на трубі перед собою й підключив помпу, яка почала відсмоктувати повітря з камери.

— Тиск нуль дев’яносто п’ять. Нуль дев’яносто. Нуль вісімдесят п’ять. Нуль вісімдесят. Увага!

Чоловік закрив клапан, і всі побачили, як ляда люка злетіла вгору, наче підхоплена невидимою хвилею. Маніпулятор автоматично відсунувся та потягнув ляду вздовж бічної стіни камери. Тепер можна було зазирнути в середину субмарини. Промінь прожектора танцював на трубах та переділках нижнього проходу.

— Тиск нуль сімсот дев’яносто п’ять бар.

— Як і сподівалися. — Костас подивився на техніків. — Візьміть усі аналізи середовища, а потім ми нормалізуємо тиск.

Із зовнішнього відсіку в тіло субмарини опустився зонд, устаткований газовим спектрометром, лічильником Ґейґера та радіаційним дозиметром.

— Рівень радіації нуль шість міліберів на годину, менш ніж на борту авіалайнера. Загальний рівень токсичності помірний, ознак витоку газу чи хімікатів немає. Високий вміст аміаку, ймовірно, через розклад органіки. Кисень вісім і дві десятих відсотка, одноокис вуглецю вісім десятих відсотка, що трохи ризиковано для тривалого перебування. Температура плюс два градуси за Цельсієм.

— Дякую, Енді. — Костас скоса глянув на Джека. — Увійти туди — все одно що опинитися на вершині Евереста в теплому одязі і з повним ротом тухлих яєць.

— Ось і чудово, — відповів Джек. — Ну чому, коли ти береш ініціативу в свої руки, відразу трапляється щось подібне?

Костас усміхнувся та знову подивився на панель управління.

— Енді, за допомогою чистого кисню нормалізуй тиск та застосуй газоочищувачі, щоб усунути вуглекислий газ.

Пролунав свист — ДСРВ почав закачувати до люка газ із зовнішніх циліндрів.

— Підводні човни класу «Акула» обладнані власними газоочищувачами, — повідомила Катя. — Якби ми їх могли включити, вони б усе зробили за нас. Човен також обладнаний пристроєм, що розщеплює морську воду та видобуває з неї кисень. Він може протягом багатьох місяців лежати на дні, а повітря в ньому буде чистішим і багатшим на кисень, ніж на поверхні.

Костас витер із чола піт і глянув на жінку:

— На це знадобилося б надто багато часу. Акумулятори, що живили ці системи, напевно розрядилися впродовж кількох місяців після того, як зупинився запасний дизельний двигун. Краще я використаю заряд акумуляторів ДСРВ для того, щоб увімкнути аварійне освітлення. Наш газоочищувач включає в себе спалювачі одноокису вуглецю та водню, а також хімічні фільтри.

Від панелі управління почувся голос техніка:

— Ми досягли нормального тиску. Очищення повітря буде закінчено за десять хвилин.

— Добре, — сказав Костас. — Одягаймося.


На дослідниках були щільні неопренові скафандри з кевларовою прошивкою — такий одяг годився майже для будь-якого середовища. Ці костюми являли собою вдосконалений варіант водолазних скафандрів, що були на озброєнні підрозділів біологічного та хімічного захисту військово-морського флоту США. Литки людей огортали гнучкі силіцієві ласти, які можна було натягти на ноги під водою.

Про всяк випадок Костас швидко нагадав їм «правила поведінки на затоплених російських субмаринах»:

— Імовірно, повітря там уже придатне для дихання, але я все одно пропоную використовувати дихальні апарати, що автоматично регулюють і підігрівають повітря, яке ми вдихаємо. До речі, щойно сенсори виявлять зниження рівня кисню в повітрі, увімкнеться його автоматична подача з додаткового балона.

Дихальна маска являла собою шолом із тонкого матеріалу на основі силіцію, що достеменно копіював риси обличчя. Одягнувши свій скафандр, Джек допоміг зробити те саме Каті. Тепер на спині в кожного висіла автономна система життєзабезпечення, яка включала в себе компактний дихальний апарат, багатоцільовий регулятор складу повітря та три титанові кисневі балони тиском у вісімсот атмосфер. Ці балони були дуже легкими й тонкими — вони разом важили менше, ніж старомодний акваланг.

Мініатюрний пульт управління в кожного на зап’ястку фіксував показання довколишнього середовища, зокрема визначав суміш газів, якою вони дихали. Гази змішувалися автоматично: комп’ютер брав до уваги глибину занурення, температуру та навіть особливості фізіології кожного водолаза.

— Ми постійно підтримуватимемо радіозв’язок із ДСРВ, — сказав Костас. — Не вимикайте його.

Після чергової перевірки обладнання Джек узяв із полиці над люком 9-міліметрову «Беретту 92FS», зарядив її обоймою з п’ятнадцяти патронів і поклав зброю разом із запасним магазином у водонепроникну кобуру, пристебнуту до стегна.

У погляді Каті читалося німе питання, але потім вона згадала нещодавню розмову про ризик, на який вони наражаються, і кивнула йому.

— За таких обставин зайвих застережних засобів не існує, — спокійно промовив Джек.

— Докторе Говард, термінове повідомлення із «Сіквеста».

— Дайте мені його на канал аудіозв’язку. — Джек відкрив обличчя і взяв у техніка мікрофон. — Це Говард, прийом.

— Джеку, це Том, — почувся крізь тріскіт голос капітана «Сіквеста». — Атмосферний фронт нарешті вдарив з усією потужністю. Тут сильна гроза, видимість упала до п’ятдесяти метрів. Сила шторму становить десять балів і зростає. Ситуація набагато гірша, ніж я сподівався. Більше не можу втримувати корабель так близько від острова. Повторюю, не можу втримати нинішньої позиції. Прийом. — Його схвильований голос заледве долинав крізь радіошуми.

Джек натиснув на кнопку відповіді:

— А який прогноз погоди? Прийом.

— Це один із найбільших штормів, зафіксованих цієї пори року впродовж усього періоду спостережень. Якщо бажаєте повернутися на корабель, робіть це зараз, бо потім буде пізно. Прийом.

ДСРВ був надто великим, щоб можна було спустити його через внутрішній стапель «Сіквеста», — його спустили на воду з кормових шлюпбалок. Учені з власного досвіду знали, яка небезпека пов’язана з поверненням підводного апарата на корабель у сильний шторм.

— А який у нас вибір? Прийом.

— Ви можете автономно пересуватися впродовж двадцяти чотирьох годин. Я маю намір відвести «Сіквест» на північ, за штормовий фронт, перечекати шторм і повернутися. Прийом.

— ДСРВ не здатен рухатися слідом за «Сіквестом» на такій глибині, — сказав Костас. — Акумулятори розраховані на рятувальну операцію: якщо ми пересуватимемося своїм ходом, їхнього заряду вистачить лише на кілька миль.

Джек помовчав і знову підніс до вуст мікрофона:

— Томе, я зв’яжуся з тобою за хвилину. Прийом.

Він мовчки обвів присутніх поглядом. Кожен із них так само мовчки кивнув. Енді та Бен були ветеранами ММУ: фахівець із підводних апаратів Енді виконував обов’язки головного асистента Костаса з технічних питань, а Бен до того, як почав працювати у відділі безпеки під керівництвом Пітера Гові, служив у спецпідрозділі морської піхоти. Обидва вони пішли б за Джеком куди завгодно: інтереси ММУ вони ставили понад усе.

Побачивши, що реакція миттєва та одностайна, Джек відчув викид адреналіну в кров. Вони зайшли надто далеко, щоб дозволити меті так просто вислизнути з їхніх рук. Тепер маневри «Сіквеста» напевно збудили зацікавленість їхніх опонентів, людей, які без щонайменших вагань знищили б будь-кого, хто став би їм поперек шляху. Дослідники розуміли, що в них є лише один шанс.

Джек знову взяв мікрофон:

— Ми залишаємося. Повторюю, ми залишаємося. Використаємо цю погоду: гадаю, кораблі наших ворогів також не зможуть наблизитися до острова. Поки ви будете в морі, ми спробуємо пройти крізь субмарину. Прийом.

— Зрозуміло. — Перешкоди робили голос Йорка ледь чутним. — Застосовуйте свій радіобуй лише в разі термінової потреби, адже його сигнал почують усі приймачі на багато миль звідси. Ми зв’яжемося з вами. Щасти вам усім. «Сіквест» відпливає.

Упродовж кількох секунд було чути лише дзижчання газоочищувачів і шум електромотора, що втягував до ДСРВ радіобуй.

— Десять хвилин уже минуло, — повідомив від пульту Бен. — Можете йти.

— Гаразд, ходімо.

Енді відімкнув стикувальний затискач. Люк без жодного опору відчинився назовні — тиск у ДСРВ і субмарині був однаковий.

Костас заліз до люка та ногами намацав скоби сходів. Уже опускаючи свою маску, він раптом зупинився:

— І ще одне.

Джек і Катя мовчки дивилися на нього.

— Це не яка-небудь «Марія Селеста»: коли «Казбек» затонув, на ньому був екіпаж із сімдесяти трьох людей. Можливо, побачене всередині нам не сподобається. Ми рухатимемося вперед уздовж проходу. Переділка в нас за спиною блокує реакторний відсік.

Костас добрався до аварійного люка та зазирнув усередину субмарини. Ліхтар на його шоломі кидав хиткі плями світла на вкриті трубами та дротами стіни. Джек вирушив був за ним, але зупинився, обернувся й подав руку Каті. Та востаннє подивилася на двох техніків у ДСРВ і пірнула до люка слідом за Джеком і Костасом.

— Що це за біла речовина? — спитала жінка.

Куди б вони не подивилися, все було вкрито схожим на іній білим нальотом. Катя потерла поруччя рукавичкою, і речовина, як сніг, посипалася на підлогу, відкривши блискучу металеву поверхню.

— Це осади, — відповів Костас. — Імовірно, результати реакції йонізації між металом і двоокисом вуглецю, рівень якого суттєво підвищився після того, як газоочищувачі припинили роботу.

Примарний блиск лише посилював враження, наче вони опинилися у якомусь дуже далекому, майже потойбічному місці, яке не має геть нічого спільного з розташованим зовні старожитнім містом.

Вони повільно пройшли східцями на відкритий майданчик, у кутках якого чаїлася цілковита темрява. Ще кілька кроків, і Костас зупинився перед якоюсь скринькою між трубами, що пролягали в них над головами. Опустивши руку на пояс із інструментами, він узяв мініатюрний пневматичний очищувач, з’єднаний із балоном вуглекислого газу, й за його допомогою усунув наліт. Далі Костас підімкнув шнур, що тягнувся за ними з ДСРВ, і на панелі засвітився оранжевий вогник індикатора.

— Чудово! Обладнання й досі працює. А ми всі гадали, що радянська техніка набагато гірша за західну… — він глянув на Катю. — Будь ласка, жодних образ.

— Та які там образи…

За кілька секунд увімкнулося люмінесцентне освітлення. Перші його розряди нагадували далеку блискавку. Дослідники вимкнули свої головні ліхтарі й почали розглядати дивний світ — нагромадження панелей управління та різноманітного обладнання, вкритого білим снігоподібним нальотом. Вони наче опинилися в льодовій печері, і це враження лише посилювалося блакитним світлом та хмарками пари, що вилітали з їхніх масок у повітря.

— Це бойова рубка, звідси здійснювалося управління всім озброєнням підводного човна, — сказав Костас. — Маємо шукати тут свідчень щодо того, що ж сталося з човном.

Вони обережно пройшли до кінця сходів і спустилися невеликим прогоном. На підлозі лежала купа автоматів Калашникова впереміш із дугоподібними запасними магазинами. Джек підняв один із автоматів.

— Спецназівський варіант — бачите, із прикладом, що складається, — промовила Катя. — АК-74М, 5.45-міліметрова похідна від АК-47. Після погіршення політичної ситуації розвідуправління Генерального штабу СРСР видало наказ розміщувати на атомних підводних човнах загони спецназу — військ спеціального призначення. Головне розвідувальне управління боялося повстання екіпажу чи переходу на бік ворога, і відповідальність у такому разі ніс безпосередньо спецназ, а не капітан субмарини.

— Але зброя здебільшого зберігалася під замком на складі, — зауважив Джек. — До того ж мене дивує ще одна річ. — Він вийняв магазин і відтягнув засув. — Магазин наполовину порожній: з автомата стріляли.

Швидкий огляд показав, що решта зброї в аналогічному стані. Під купою автоматів можна було побачити пістолети та розсипані гільзи.

— Схоже, після бою хтось усе тут прибирав.

— Саме так, — долетів із центру приміщення голос Костаса. — Подивіться навколо себе.

У відсіку панувала цілковита руйнація. Комп’ютерні монітори обернулися на купи скла, електричних схем і дротів, а обидва перископи були потрощені так, що їх важко було впізнати. Штурманський стіл також був розколотий, рвані діри в його поверхні безпомилково вказували на те, що тут колись вели шалений автоматний вогонь.

— Рубку управління кораблем розстріляно вщент, — сказав Костас із віддаленого кутка приміщення. — Ось чому він не міг рухатися.

— А де ж команда? — спитала Катя. — Де всі?

— Загинули не всі, — відповів Костас і помовчав. — Зібрав же хтось цю зброю в купу! Окрім того, тут, напевно, були тіла, потім перенесені до іншого місця.

— Хай там куди їх перетягли, зараз їх тут немає, — сказав Джек. — Пропоную перейти у житлові відсіки.

Катя повела їх проходом до носових відсіків субмарини. Вони знов опинилися в темряві — аварійна система освітлення охоплювала лише головні приміщення. Чоловіки вже мали намір слідом за Катею увімкнути головні ліхтарі, коли раптом пролунав якийсь стукіт, а потому пронизливий зойк. Джек і Костас кинулися вперед.

Катя лежала посеред проходу. Джек стурбовано схилився над нею та перевірив її дихальний апарат.

Жінка бурмотіла щось незрозуміле по-російськи. Минуло секунд десять. Нарешті вона заспокоїлася та сперлася на лікоть. Чоловіки допомогли їй підвестися, і вона тремтячим голосом пояснила:

— Я так злякалася… Це видовище…

Замовчавши, вона піднесла руку та вказала на відсік у кінці коридору.

Джек увімкнув свій ліхтар, і промінь висвітлив моторошну картину, що наче вийшла з найстрахітливіших нічних кошмарів. Із темряви звисало вкрите білим нальотом людське тіло. Руки нагадували кінцівки маріонетки, а мертві очі на похмурому обличчі байдужно дивилися в підлогу.

Це було справжнє уособлення смерті, примарний охоронець склепу, в якому не було місця живим. Джек відчув, як його тілом пробіг могильний холод.

Катя вже прийшла до тями, і всі троє обережно вирушили вперед. На трупові була темна форма офіцера радянського морського флоту, його шию охоплювала дротяна петля. Підлога була всипана сміттям.

— Його звали Сергій Васильович Кузнецов, — прочитала Катя обкладинку зошита, що лежав на столі. — Він був капітаном другого рангу, мав орден Червоної Зірки за службу в органах державної безпеки. Це був замполіт «Казбека», заступник командира з політичних справ. На нього було покладено відповідальність за політичну благонадійність екіпажу та забезпечення виконання капітанських наказів.

— Словом, агент КДБ, — докинув Костас.

— Гадаю, на Чорноморському флоті знайшлися б капітани, яких би це видовище не тільки не засмутило, а навіть потішило, — читаючи щоденник, сказала Катя. — Він провів тут останні дні свого життя. Радіолокатор був несправний, тож йому не вдалося подати сигналу. Але він стежив за сигналами пасивного радара, сподіваючись натрапити на якісь кораблі у прилеглому районі.

Жінка перегорнула сторінку.

— О Боже! Останній запис було зроблено 25 грудня 1991 року! Волею випадку це той самий день, коли червоний прапор востаннє було піднято над Кремлем. — Вона широко розкритими очима подивилася на Джека з Костасом. — Субмарина потонула 17 червня того самого року! Ця людина прожила тут понад шість місяців!

Учені з жахом подивилися на тіло.

— Цілком можливо, — нарешті сказав Костас. — Принаймні фізично. Заряду акумуляторів вистачило б на те, щоб підтримувати роботу газоочищувачів та установки, що видобувала кисень із морської води. А запаси продуктів харчування були, вочевидь, майже нескінченними. — Він подивився на численні порожні пляшки з-під горілки серед сміття на підлозі. — Але психологічно це зовсім інша річ. Я не уявляю собі, як людина може стільки часу провести в такому становищі й не збожеволіти.

— Щоденник сповнений політичної риторики, тієї пустопорожньої комуністичної пропаганди, яку втовкмачували нам у голови, наче релігійні догми, — сказала Катя. — Політпрацівниками були лише найфанатичніші члени Комуністичної партії: адже вони мали виконувати приблизно ті самі функції, що й фашистське гестапо.

— Тут трапилося щось надзвичайно дивне, — пробурмотів Джек. — Я не можу повірити, що за півроку він так і не знайшов можливості подати сигнал у зовнішній світ. Він міг вручну викинути буй через торпедний апарат або просто вивести на поверхню великі плавучі предмети. Це якась нісенітниця.

— Ви тільки послухайте, — схвильовано промовила Катя, гортаючи сторінки і час від часу зупиняючись, щоб пробігти очима черговий запис. Помовчавши хвилинку, вона почала перекладати:

— «Я обраний для великої місії. Своїх товаришів поховав з усіма військовими почестями. Вони віддали свої життя в жертву Батьківщині. Їхня сила додає мені впевненості. Хай живе Революція!»

Катя звела очі.

— Згідно із щоденником, їх було дванадцятеро. Через п’ять днів після аварії вони обрали людину, яка мала жити далі. Інші прийняли ціанід. До їхніх тіл він приладнав вагар та викинув їх через торпедний апарат.

— Тож вони полишили будь-яку надію? — недовірливо сказав Костас.

— Вони були готові зробити все можливе, щоб субмарина не потрапила до рук НАТО. Якби виявилося, що рятівник належить до ворожого табору, вони знищили б човен.

— Я майже розумію їхню логіку, — промовив Костас. — Щоб підірвати заряди, потрібна лише одна людина. Одна особа споживає менше їжі та повітря, і в такому разі субмарину можна охороняти набагато довше. Решта людей непотрібні. Навіть гірше: вони лише марно споживають дорогоцінні ресурси. Вони обрали того, для кого ймовірність, що він зламається, була найменшою.

Джек опустився на коліна біля порожніх пляшок і похитав головою:

— Але це, напевно, ще не все. Щось не узгоджується.

— Радянський світ наближався до свого краху, — відповів Костас. — Такі тверді горішки цілком могли переконати себе, що вони є останнім оплотом комунізму, бар’єром, який має захистити свою країну від західної експансії.

Чоловіки подивилися на Катю.

— Ми всі знали, що кінець близький, — сказала вона, — хоча дехто відмовлявся сприймати це. Але керівництво ніколи не саджало в атомні субмарини божевільних.

Щойно вони побачили висяче тіло, в них почало назрівати одне запитання, й нарешті Костас поставив його:

— А що трапилося з рештою екіпажу?

Катя далі вивчала сторінки щоденника. Надзвичайне здивування на її обличчі змінилося на вираз розуміння: схоже, вона нарешті збагнула картину в цілому.

— Усе сталося приблизно так, як ми, тобто морська розвідка, підозрювали тоді, тільки ще гірше, — сказала вона. — Це був човен перекинчиків. Його капітан, Євген Михайлович Антонов, вийшов із бази підводних човнів Чорноморського морського флоту в Севастополі у звичайне патрульне плавання, але не повернувся. Звісток про човен більше не надходило.

— Як він міг сподіватися на те, що вийде непоміченим із Чорного моря? — промовив Костас. — Турки за допомогою гідролокаторів дуже уважно стежать за Босфором, там не прослизне навіть миша.

— Не думаю, що він мав намір це робити. Гадаю, він поспішав на побачення, можливо, призначене на цьому острові.

— Він обрав не найкращий час для того, щоб перейти на бік ворога, — зауважив Джек. — Холодна війна вже закінчувалася, і кінець Радянського Союзу був не за горами. Гадаю, морські офіцери добре це розуміли. Краще було б просто дочекатися, доки все скінчиться само собою.

— Антонов був чудовим підводником, але диваком. Він так ненавидів американців, що командування навіть не наважувалося довірити йому човен із балістичними ракетами. Я сумніваюся, що це була зрада.

Але ці слова не задовольнили Джека.

— Мабуть, він мав щось цінне, те, що можна було запропонувати іншій стороні.

— Чи у щоденнику написано про подальші події? — спитав Костас.

Катя перегорнула ще декілька сторінок, потім заглибилася в читання й нарешті підвела очі:

— Наш приятель замполіт дізнався про задуми капітана за декілька годин до затоплення. Він викликав загін спецназу та у відсіку управління розпочав поєдинок із капітаном. Антонов устиг передати своїм офіцерам пістолети, але вони нічого не могли вдіяти з автоматами спецназу. Після кривавого бою спецназівці змусили капітана і тих, хто вижив, здатися, але тут субмарина вийшла з-під контролю та врізалася в морське дно.

— І що зробили з капітаном?

— Перед сутичкою Кузнецов заблокував технічний відсік і наладнав газоочищувачі таким чином, щоб вони не відкачували одноокис вуглецю, а навпаки, закачували його. Техніки померли ще до того, як зрозуміли, що відбувається. Що ж до Антонова і його людей, то їх замкнули у реакторному відсіку.

— Повільна смерть від випромінення. Вони могли прожити декілька днів і навіть тижнів. — Костас круглими очима подивився на висячу мумію, лиховісного вартового, який, здавалося, виконував своє завдання навіть після загибелі. У грека був такий вигляд, наче він збирався вдарити зморщену голову кулаком. — Ти цілком заслуговував на такий кінець, виродку-садисте!

Загрузка...