Атлантида

16

Джек спостерігав за Катею, що стояла на протилежному боці проходу. Вона нахилилася над проламом і розмовляла з Костасом. Її неприродну позу зумовлював брак простору: прохід між стелажами та обшивкою був дуже вузьким. Танок ліхтарних променів, здавалося, лише підкреслював навколишній морок. У субмарині стояла могильна тиша: не було чутно навіть стугоніння старих перебірок. Жодних ознак життя. Джекові доводилося ненастанно нагадувати собі, що «Казбек» було збудовано лише два десятиліття тому, що теоретично човен і досі здатен функціонувати, витримуючи значні навантаження. Але на нутрощах субмарини позначилася моторошна мертвотність: чого вартий був хоча б цей покрив осаду, який доречніше було б побачити десь на стінах підземної печери…

Коли погляд Джека ковзнув у темний куток відсіку, чоловік раптово відчув напад первісного страху, якого не міг контролювати.

«Я не дозволю, щоб це трапилося знову».

Учений змусив себе опустити погляд додолу. У спробі впоратися з нападом клаустрофобії він на мить заплющив очі та стиснув зуби, збираючи всю свою волю в кулак. Неспокій останніх годин спричинив підвищену психологічну вразливість. Джек розумів, що має бути обережним.

Костас звів очі та жестом указав приятелеві на голографічний дисплей із віртуальною копією поверхні скелі. Перед ними був незаперечний доказ того, що вони впритул наблизилися до своєї мети.

— Третій етап полягає в тому, щоб проникнути через корпус у цю печеру, — сказав Костас Каті.

— Раз плюнути, як дехто сказав би.

— Зараз ти все побачиш.

Почулося сичання, наче клапан радіатора випускав воду.

— Між обшивкою субмарини та кам’яною стіною п’ятиметрова відстань, — пояснив Костас. — Треба створити щось на зразок аварійного тунелю. — Він указав на циліндр, з’єднаний з апаратом. — Тут міститься зріджений силікат, точніше, електромагнітний гідросилікат 4, або ЕГ-4. Ми називаємо його магічною тванню. Це сичання виникло тому, що газ проштовхує ЕГ-4 крізь отвір, тільки-но зроблений нами в обшивці. Зовні силікат швидко застигає, наче желе.

Грек зупинився, щоб подивитися на цифри на дисплеї. Коли число зросло до сотні, сичання раптово припинилося.

— Гаразд, Енді, витискування завершено.

Енді закрив клапан і зайнявся другим циліндром.

Костас укотре обернувся до Каті:

— Простіше кажучи, ми створюємо надувну камеру, або силікатне продовження корпусу субмарини.

— Камеру з магічної твані.

— Так. І тут настає час виходу на сцену Лановскі.

Катя згадала науковця, який сів на судно у Трабзоні, й поморщилася: той неохайний чоловік відмовлявся повірити в те, що вона знається на субмаринах!

— Можливо, ви б не схотіли сидіти поруч із ним на вечірці, — промовив Костас. — Але він талановитий інженер, фахівець із полікомпозиційних речовин. Ми перевабили його з Массачусетського технологічного інституту, коли уряд США звернувся до ММУ з проханням знайти спосіб зберегти кораблі, що затонули в Перл-Харборі під час Другої світової війни. Він розробив гідравлічний герметик, здатний втричі збільшити тривкість залишків металевого корпусу, а також виводити шкідливі морські солі та пригнічувати корозію. Певна річ, ми використовуємо його винахід з іншою метою. Лановскі з’ясував, що його матеріал також являє собою чудову сполучну речовину для деяких кристалічних мінералів.

— І як же ви видмете з нього бульку? — поцікавилася Катя.

— У тому й полягає оригінальність винаходу.

Поки вони розмовляли, Бен та Енді займалися збиранням іншого компонента лазерного апарата. Вони розташували з зовнішнього боку накресленого крейдою кола якісь невеличкі пристрої, кожен із яких утримувався на обшивці за допомогою присоски. Від пристроїв до панелі управління тяглася ціла мережа дротів.

— Це діоди, — вказав на прилади Костас. — Тверді напівпровідники. Кожен містить соленоїд, здатний від впливом електричного струму діяти як магніт. Кабель, що тягнеться з ДСРВ, через панель управління живить ці пристрої енергією. За допомогою того самого кабелю ми підзаряджаємо запасний акумулятор, тож у разі потреби можемо працювати незалежно. У будь-якому разі нам вистачить напруги, аби спрямувати потік електромагнітного випромінювання крізь обшивку корпусу.

Костас відсунувся вбік, щоб дати технікам змогу зайняти місце за панеллю управління, — місця в закутку ставало дедалі менше.

— Витиснена суміш оточена рідким двоокисом вуглецю, гідратом СО₂, — пояснював далі він. — Цей розчин є густішим за морську воду, а глибинний тиск не дає йому розлетітися на краплинки. Обшивка субмарини схожа на наждачний папір, тому вона втримуватиме суміш на місці.

Техніки тим часом вивели на монітор комп’ютера дещо інший варіант голографічного зображення. Енді зчитував координати, а Бен вводив цифри за допомогою клавіатури. Кожен новий елемент фіксувався на екрані у вигляді маленького червоного хрестика. Поступово хрестики довкола отвору почали набувати форми неправильного кола.

— Лановскі розробив спосіб застосування кристалічної нанотехнології для вирощування в такому розчині магнітних ґраток, — вів далі Костас. — Наразі суміш за своїми властивостями подібна до зрідженого скловолокна, в якому стиснуті мільйони крихітних волоконець. Якщо спрямувати на них потужний потік електромагнітного випромінювання, вони зіллються в масу, твердішу за скелю.

— Це як армований бетон, — промовила Катя.

— Слушна аналогія. Але, враховуючи вагу та густину, наша речовина приблизно у сто разів тривкіша, ніж будь-який відомий будівельний матеріал.

Хрестики утворили неперервне коло, і на панелі управління загорівся зелений вогник. Енді підвівся із сидіння перед голографічним пристроєм, його місце зайняв Костас.

— Ну гаразд, — випростався грек. — Поїхали.

Бен клацнув вимикачем на діодній транзисторній панелі. Почулося низьке гудіння, і світло довкола зображення почало пульсувати. Лічильник відсотків добіг сотні та забарвився в зелений колір.

— Вийшло! — збуджено промовив Костас, глянувши на Катю. — Ми пропустили крізь діоди електромагнітний струм у сто сорок вольт, склеївши ЕГ-4 в кільце, яке потім спроекціювалося у вигляді мембрани завтовшки в один сантиметр на координати, позначені оцими хрестиками. Камера має вигляд конуса, основа якого охоплює сектор поверхні скелі. — Він натиснув кілька клавіш. — Струм приєднує мембрану до обшивки, перетворюючи їх на єдине ціле. Проби показали, що базальт має високі магнітні властивості, тож його вдалося зв’язати з нашою масою попри нерівність поверхні.

Енді відчепив дроти, що з’єднували діоди з панеллю управління.

— Тепер, коли струм зробив свою справу, на підтримку заряду нам вистачить двох дротів, — сказав Костас. — Усунувши всі інші перешкоди, ми беремося до обшивки та завершуємо останній етап операції.

— Проріжемо корпус? — спитала Катя.

Костас кивнув.

— Спершу треба буде осушити камеру. Енді зараз активує вакуумний насос, що крізь отвір відкачає воду з камери на днище субмарини: хай там як, вона все одно вже нікуди не попливе.

— Якщо й попливе, то не тепер, — промовив Джек. Досі він мовчки спостерігав зі свого проходу за сценою, яка дещо нагадувала епізод із науково-фантастичного фільму. Думки його ненастанно поверталися до одного: хай там що, тільки б не атомний вибух.

— Можна активувати помпу, — повідомив Бен.

Костас клацнув вимикачем, і гудіння трансформатора потонуло в ревінні електромотора. За секунду вони почули, як потужний струмінь води почав бити кудись униз.

— Відпомповуючи воду, одночасно закачуємо до камери повітря, — поінформував Костас. — Мембрана достатньо тривка, щоб витримати тиск стометрового шару води, тож тиск повітря в ній дорівнюватиме атмосферному.

Потік раптово заглух, і Енді жестом показав на екран:

— Усе сухо. Починаємо четвертий етап.

Джек нахилився і почав вдивлятися в голографічне зображення, шукаючи якихось змін у зовнішньому вигляді поверхні скелі. Пульсація зображення свідчила про те, що сканер відновив передання даних до голографічного конвертора.

— Схоже, видовбані у скелі двері тримаються, — сказав він.

Костас подивився на голограму:

— Аналізи показують, що крізь одвірок проходить незначний відтік води, — промовив Костас. — Як і прогнозували.

— Минулої ночі ми на «Сіквесті» змоделювали цей сценарій, — повідомив Катю Джек, — припустивши, що сходи вестимуть до якихось дверей. Можливо, морська вода проникла всередину та затопила приміщення, розташоване за дверима. Те, що двері не відчинилися під тиском води всередині, свідчить, що існує кам’яний одвірок, який не дає їм відчинитися. Сірководень у воді з’їдає всі виділення кальцію, тому жодних наростів на поверхні дверей не помітно.

Раптом десь під ними знову забив по металі потужний струмінь: це автоматично запрацював вакуумний насос, відкачуючи воду з віддаленого кутка камери.

— Тут має існувати якийсь механічний замок, — тихо промовив Джек. — Якщо ми дійсно знайшли шлях до серця Атлантиди, то слід сподіватися, що колишні мешканці мусили зробити все можливе, щоб не пустити до цих місць непроханих гостей.

— Хай там як, нам доведеться намокнути, — сказав Костас.

— Намокнути? — здивовано перепитала Катя.

— Існує лише один спосіб потрапити за ці двері, — пояснив грек. — Ми вийдемо до сухої камери, але потім нам доведеться герметично закрити корпус і запустити воду. Якщо двері відчиняються всередину, ми мусимо зрівняти тиск води з обох боків від них. Опинившись усередині, ми залишатимемося під водою доти, доки не вийдемо на поверхню моря.

Бен та Енді завершували підготовку маніпулятора, що тягнувся від центрального апарата до окресленого крейдою кола. Переконавшись, що все гаразд, Бен устромив штопорний штифт, а Енді сів за пульт управління та ввів низку команд.

Костас також про всяк випадок оглянув пристрій, після чого сказав Джекові й Каті:

— Цей маніпулятор являє собою додаток до лазера, яким ми зробили в обшивці діру. Зараз він почне рухатися по колу, легко прорізаючи корпус. На щастя, човни класу «Акула» робили зі сталі, а не з титану.

— Утім, коли камера наповниться водою, ми не зможемо затулити такого великого отвору в корпусі, й вода потече у човен, — зауважила Катя.

— Зробимо проріз так, щоб він розширювався назовні: коли ми пройдемо, тиск води притисне вирізаний диск до корпусу.

Енді повернувся до Костаса:

— Вмикаємо всі системи. Усе підготовано для останнього етапу.

Костас узявся за поруччя й востаннє подивився на обладнання.

— Починайте.

Катя заворожено спостерігала, як лазер описує на обшивці субмарини дуту за годинниковою стрілкою. Рука маніпулятора оберталася довкола центрального блока, наче велетенський циркуль. На екрані ширина прорізу становила лише кілька міліметрів; він повторював обриси кола, що його Костас накреслив крейдою на обшивці навкруг орієнтира, заданого ГСП. Після того як промінь обійшов перший квадрант, Бен приклав до щілини невеличку металеву трубу. Вправним рухом він розкрив мініатюрний циліндр, розташований в кінці труби, й почав виконувати над прорізом якісь незрозумілі для Каті паси.

— Залишилося п’ятнадцять хвилин, — повідомив Костас. — Час одягатися.

Джек простяг руку і допоміг приятелеві піднятися нагору.

— Після того як прорізаний нами люк у корпусі зачиниться, страховки більше не матимемо. Наше життя залежатиме лише від скафандрів і власних дій, — зауважив Костас.

Удвох із Джеком вони почали неквапливо, методично оглядати системи життєзабезпечення, взяті з ДСРВ. Перевіривши апарат декомпресії на своєму лівому зап’ясткові, Джек оглянув скафандр на Каті.

— Кевларова сітка непогано захищає тіло від механічного впливу, — сказав він. — Гумові перебірки членують костюм на окремі відділи, тож якщо протече один із них, це ще не означає, що водою наповняться всі. Але навіть попри це треба бути обережними. Ми на глибині майже у сто метрів, тобто нижче від найглибшого термокліну, і температура тут становить лише два градуси за Цельсієм. Одним словом, вода дуже холодна.

Костас зняв зі свого лівого плеча невелику панель управління з рідкокристалічним дисплеєм, підключену до його наплічника.

— Після заповнення камери ми відчуємо на собі тиск морської води, що майже в десять разів перевищуватиме атмосферний, — пояснив він. — Так уже сталося, що наш мінойський корабель лежить на такій самій глибині, тож ми використовуватимемо вже випробувану дихальну суміш. Якби глибина була більшою, то ця суміш стала б трохи токсичною для нас. Отже, плекаймо надію, що прохід у скелі веде вгору, а не вниз.

— А як щодо кесонної хвороби? — спитала Катя.

— Це не становитиме серйозної проблеми, — відповів Костас, повернувши панель на місце. — На цій глибині суміш для дихання складається переважно з гелію та кисню. У міру нашого підняття та зниження тиску вміст азоту збільшуватиметься — регулятор автоматично контролюватиме його пропорційну частку. Якщо перебування під водою триватиме не надто довго, нам знадобляться лише декілька коротких зупинок для проведення декомпресії, тобто для того, щоб зайвий газ вийшов із нашої крові.

— Я впевнений, шлях лежить угору, — запевнив учених Джек. — Мабуть, за цими дверима розташоване якесь вершинне святилище.

— У твоєму зауваженні є геологічний сенс, — сказав Костас. — Для того щоб крізь шари спресованого базальту пробити хід у горизонтальному напрямку, знадобилися б зусилля, гідні самого Геракла. Атланти ризикували натрапити на стрижень вулкана та навіть на потоки магми. Доцільніше було спрямувати тунель угору, вздовж потоків скам’янілої лави й під кутом приблизно в сорок п’ять градусів.

— Авжеж, ми вже знаємо, що ці люди були чудовими інженерами, — промовила Катя, налаштовуючи свою ДВЧ-рацію на ту саму частоту, що була в Джека і Костаса. — Вони спромоглися видовбати в камені майданчик розміром із футбольне поле та збудувати піраміди, колосальніш! за єгипетські. Гадаю, прокладання тунелів не становило для них особливої проблеми. — Вона встановила пульт зв’язку на шоломі. — Однак треба бути готовими до будь-яких несподіванок.

Настала тиша. Було чути лише низьке гудіння генератора: лазер уже здолав половину кола. На відміну від нерівної поверхні, яку зазвичай лишає по собі автоген, край прорізу був таким гладким, наче його обробляли високоточним шліфувальним апаратом. Рівномірне просування маніпулятора нагадувало біг хвилинної стрілки, що відраховувала час до останнього кроку назустріч невідомості.

Коли лазер уже переходив до останнього квадранта, раптом виникла вібрація. Здавалося, здригнулася вся субмарина. Потому пролунав глухий удар та приглушений брязкіт металу. Після цього запанувала лиховісна тиша.

— Підключити запасний акумулятор! — наказав Костас.

— Уже зроблено. Струм не переривався.

Гудіння поновилося. Тим часом Енді від’єднав кабель, що вів із ДСРВ, і подивився, чи не повідомляє комп’ютер про якісь негаразди.

— Що це було, чорт забирай? — спитав Джек.

— Джерело звуку розташоване за оболонкою корпусу, — відповів Енді. — Я не можу його визначити.

— Звук надійшов іззаду човна, — припустив Бен. — Ми перебуваємо лише в кількох метрах від носового обтічника й напевно відчули б, якби щось трапилося з нашого боку. Можливо, звук долетів від переділок заблокованого реакторного відсіку.

Костас похмуро подивився на Джека:

— Припускаю, що ДСРВ вже не наш.

— Як це? — поцікавилася Катя.

— У нас гості.

Джек відсунув замок своєї «Беретти» та перевірив набої, потім зняв пістолет із запобіжника. Тепер він міг відреагувати на будь-яку небезпеку миттєво.

— Не розумію, — промовила Катя. — Це наші товариші?

— Навряд, — відповів Костас. — Шторм вирує вже дванадцять годин. «Сіквест» принаймні в десятьох милях на північ від острова. Це надто далеко, аби сюди могли допливти «Акваподи», і погода надто погана, щоб їх могли десь поблизу скинути з гелікоптера.

— Якби це були водолази ММУ, вони б уже зв’язалися з нами рацією або просто дали б про себе знати азбукою Морзе, постукавши по обшивці, — сказав Бен.

Катя все одно не могла збагнути того, що відбувається:

— Як же «Сіквест» міг не побачити їх? Вони мали з’явитися до початку шторму, але наші монітори не показали жодних кораблів у радіусі п’ятнадцяти миль.

— За таких умов супутникове стеження майже нічого не дає, але радари «Сіквеста» мали б помітити будь-яку аномалію на поверхні. — Костас помовчав, барабанячи пальцями по поруччі. — Утім, існує одне пояснення. — Він обернувся до Джека. — Судно могло вже стояти біля протилежного боку вулкана, надто близько до берега, щоб його розпізнали радари. Якщо з цього корабля запустили підводний апарат, він цілком міг знайти «Казбек» і стикуватися з ДСРВ, а відтак, не виключено, що штурмова група вже досягла аварійної шахти.

— Це пояснює шум, який ми чули, — пробурмотів Бен.

Але Катю ці пояснення, схоже, так і не задовольнили.

— Скажіть мені, як вони могли вже стояти біля острова? — вигукнула вона. — Тексту про Атлантиду більше ніхто не має, так само як і знань, потрібних для того, щоб перекласти й розтлумачити його. — Вона окинула чоловіків поглядом. — Мене тривожить доля команди «Сіквеста».

Джек витримав Катин погляд на мить довше, ніж інші. У цю мить він відчув, що вона щось недоговорює, що її не просто охопило погане передчуття, як усіх інших. Він уже хотів розпитати жінку про це, але тут субмарину стусонув іще один поштовх, поклавши кінець їхнім здогадам. Джек сунув «Беретту» в кобуру:

— Костасе, залишайтеся з Енді тут. Цей люк може бути нашим єдиним шансом вижити. Бене, за мною!

— Я йду також, — тоном, що заздалегідь відкидав будь-які заперечення, промовила Катя. — Нам знадобиться вся доступна вогнева потужність. Субмарини класу «Акула» мали запасний арсенал у кают-компанії на палубі, розташованій над нами. Я знаю, де це.

Часу на суперечки не було. Вони скинули свої наплічні мішки та притулили їх до обшивки.

У проході Джек зупинився та звернувся до Бена з Катею:

— Ці люди прийшли сюди не для того, щоб ритися у предметах старовини. На їхню думку, ми знайшли те, що вони шукають, і тепер уже вони відрізали нас від нашої бази. Якщо нас знищити, то можна вдало завершити операцію, в якій їм не поталанило більш ніж десять років тому. Тепер річ не в Атлантиді: у п’ятьох метрах від нас є достатньо ядерних боєголовок, щоб покласти край усій західній цивілізації.

Коли Катя ступила на сходи, що вели на верхню палубу, їй довелося відхилитися вбік, аби уникнути снігопаду з нальоту, потривоженого Джеком, який піднімався першим. Подолавши півтора десятка сходинок, вона обережно доторкнулася до ноги Джека, водночас давши знак Бенові, який рухався позаду.

— Ось він, — прошепотіла жінка.

Вони опинилися на палубі з житловими відсіками, розташованій над торпедним відсіком, — вороги мали проходити тут годину тому. Катя пролізла в люк і відсунула сміття, накидане біля входу. Її наздогнали Джек і Бен. Джек простяг руку та увімкнув ліхтар на Катиному шоломі.

— Якщо ти не світитимеш у ту шахту, світла ніхто не побачить: я поставив ліхтар на мінімальну яскравість, — прошепотів він.

Катя провела вузьким променем по віддаленому кінці кімнати. За двома обідніми столами виднів розкритий люк. Жінка знаком показала чоловікам, щоб вони залишалися на місці, та пройшла вперед, намагаючись не шуміти та не світити на люк. Вона полізла туди, а Бен тим часом повернувся до шахти і прислухався.

За декілька хвилин напруженої тиші Катя з’явилася знову. З міркувань обережності її ліхтар був вимкнений. Коли вона наблизилася до чоловіків, ті побачили її буквально увішаною якимсь обладнанням.

— Це АКС-74У, — повідомила вона. — Також я знайшла пістолет Макарова, за своїми властивостями близький до «Вальтера-ППК». Шафа для зброї порожня, тому це все, що я відшукала. Там залишилася скриня з боєприпасами.

— Згодиться. — Бен зняв зброю з плеча Каті.

АКС-74У, подібний за розмірами до МП-5 «Геклер енд Кох», — автомат, узятий на озброєння поліцією Заходу. На відміну від більшості інших автоматів, він має дуже високу швидкострільність. Зброярі конструкторського бюро Калашникова спромоглися вдосконалити глушник, не зменшивши початкової швидкості кулі, а впровадження розширювальної камери зробило зброю набагато точнішою при автоматичному вогні, ніж будь-який сучасний її аналог.

Десь у нутрощах субмарини пролунав іще один приглушений звук. Усі троє завмерли, прислухаючись. Те, що спочатку нагадувало далекий металевий брязкіт, поступово набуло чіткості: це була послідовність глухих ударів, що тривала секунд двадцять і змінилася тишею.

— Звуки кроків, — прошепотів Джек. — Над нами, в напрямку до аварійної шахти. Мабуть, наші гості вже у рубці управління. Ми повинні перехопити їх до того, як вони досягнуть завантажувальної шахти.

Джек із Катею швидко взяли в руки по ріжку від автомата Калашникова та почали вставляти в них набої. Катя передала свій магазин Бенові, який засунув його за пояс. Інший магазин він вставив у автомат, після чого пересмикнув затвор. Катя взяла пістолет Макарова і засунула під пояс для інструментів на талії.

— Гаразд, вирушаймо, — прошепотів Джек.

Здавалося, з тієї миті, як вони натрапили на жахливого мерця біля входу в гідролокаційний відсік, минула ціла вічність. Подолавши останні сходинки, Джек мовчки подякував темряві за те, що вона ховала їх від недоброго погляду мертвого вартового.

Він нахилився, щоб допомогти Каті піднятися. За декілька секунд усі троє вже стояли зі зброєю напоготові. У проході вони могли бачити світло з аварійної системи освітлення, розташованої у відсіку управління.

Тримаючи «Беретту» в руці, Джек провів їх вузьким проходом. Перед самим входом він завмер на місці та на знак попередження підніс одну руку. Катя зупинилася за його спиною, а Бен, здавалося, злився з темрявою десь поруч.

Усе, що могла бачити з цієї позиції Катя, — це купу розтрощеного обладнання та пронизані кулями панелі управління. Білий наліт надавав сцені двовимірного вигляду, і здавалося, що вони дивляться на абстрактну картину, на якій не можна розпізнати жодних форм.

Раптом жінка побачила, чому зупинився Джек. Біля спотворених залишків перископа від білого тла відокремилася тінь примарної постаті, обриси якої можна було побачити лише тоді, коли вона рухалася. Незнайомець ішов у напрямку до вчених, але не бачив їх.

«Беретта» Джека оглушливо вистрілила, і крізь стіну білого осаду вони побачили, що людина посунула назад і впала на підлогу. Джек вистрілив чотири рази поспіль, і в рубці почувся тріскіт куль.

Цей шум приголомшив Катю. Вжахнувшись, вона побачила, що присипана білим постать піднімається й наводить на них свій автомат «Узі». Жінка навіть бачила, куди саме в тіло ворога влучили кулі, але, вочевидь, на ньому був кевларовий бронежилет: постріли не завдали йому значної шкоди. Автомат дав довгу чергу, кулі полетіли до проходу, крешучи іскри за спинами вчених.

Із темряви ліворуч від них пролунало довге стакато АКС-74У. Завдяки глушникові постріли лунали набагато тихіше, ніж гавкіт «Беретти», однак діяли значно ефективніше. Кулі вдарили в чоловіка, що наближався до них, і кинули його на розбитий перископ. Черга з «Узі» описала широку дугу стелею рубки. Кожна куля автомата Калашникова била по тілі людини із силою ковальського молота, змушуючи кінцівки тіпатися в божевільному танку маріонетки. Коли з кевларового жилета повисло лахміття, учені побачили, що тіло загиблого під неймовірним кутом прогнулося вперед: хребет було вирвано зі спини. Він помер іще до того, як торкнувся підлоги.

До какофонії приєднався тріск іще одного автомата. Залізним тілом субмарини прокотився дріж, а повітря затремтіло від куль, що пролітали повз.

Джек пригнувся: його поза нагадувала позу спринтера перед стартом.

— Давай, прикриваю!

Поки Бен дострілював свій магазин у найдальший куток рубки, Джек кинувся вперед і скочив на центральний поміст. «Беретта» вивергала вогонь кудись за перископ, туди, звідки стріляв другий нападник. Почулися зойк і брязкіт, а слідом — звуки поквапливих кроків, що віддалялися. Катя побігла слідом за Джеком; у її вухах дзеленчало від пострілів. Незабаром до них приєднався Бен, і всі троє причаїлися за основою розбитого перископа.

— Скільки їх іще? — спитав Бен.

— Двоє, може, троє. Одного ми зачепили. Якщо втримуватимемо їх у проході, матимемо значну перевагу: стріляти звідти дуже незручно.

Чоловіки вставили до зброї нові обойми. Поки Бен наповнював порожній ріжок набоями, Катя не зводила очей з кривавого видовища поряд із ними.

Її знудило. Серед калюжі крові, що вже почала скипатися, та гільз від «Узі» навіть не лежало, а сиділо людське тіло. Тулуб був перегнутий під неможливим кутом, а голова лежала обличчям у крові. Кулі розірвали його дихальний апарат, балони та регулятор були вкриті шматками м’яса та кісток. Трохи нижче, там, де колись були серце та легені, зяяла рвана діра. Розтрощений шланг регулятора встромився в черевну порожнину, і з нього йшла кривава піна та бульки, наче це була гротескна пародія на останні людські подихи.

Катя стала навколішки та підняла голову чоловіка, але, здригнувшись, відразу випустила її. Джекові чомусь здалося, що Катя впізнала цю людину. Коли Джек поклав їй на плече руку, жінка обернулася до нього.

— На човні й без того померло достатньо людей, — сказала вона, раптом відчувши втому. — Час покласти цьому край.

Катя встала, піднесла обидві руки на знак того, що здається, і вийшла у прохід між перископами. Джек не встиг її зупинити.

— Мене звати Катя Светланова, — гучно промовила вона російською. Її голос луною відбився від стін рубки.

У темряві хтось заворушився, до вчених долетіли звуки притишеної розмови. Нарешті почулася відповідь; мови, якою говорили, не впізнав ні Джек, ні Костас. Катя опустила руки й теж щось відповіла. Розмова на підвищених тонах тривала кілька хвилин. Здавалося, Катя цілком контролює ситуацію: в її голосі вчувалися нотки впевненості. Співрозмовник наче вагався. Кинувши останню коротку фразу, Катя опустилася на підлогу та засунула пістолет за пояс.

— Він казах, — повідомила вона. — Я сказала йому, що ми замінували прохід між цією рубкою і торпедним відсіком та що вестимемо перемовини лише віч-на-віч із їхнім командиром. Вони ніколи не погодяться на це, але поки вони розроблятимуть свій черговий крок, ми матимемо час.

Джек мовчки дивився на жінку. Вона вже вдруге допомагала їм відвернути навислу загрозу: перший раз був ув Егейському морі, тоді, коли на них напав «Гриф». Чомусь Джекові здалося: поки Катя поруч, вороги триматимуться на відстані та вичікуватимуть.

— Хто ці люди? — спитав він. — Гадаю, наші друзі з «Грифа»?

— Маєш рацію, — була відповідь. — Можу додати, що вони геть безжальні.

— І що нам робити далі? — поцікавився Бен.

Із віддаленого кінця субмарини долинув глухий звук.

— Ось тобі й відповідь, — сказав Джек. Це був умовний сигнал, за допомогою якого Костас повідомив, що операцію з прорізування корпусу субмарини завершено. Джек піднявся та повів своїх супутників до виходу з рубки управління, намагаючись обійти калюжу крові, що розпливлася біля помосту. Коли вони вже прямували коридором, Джек востаннє подивився на розгромлену рубку, аби переконатися, що їх ніхто не переслідує.

Бен залишився біля завантажувальної шахти стежити за проходом. Він знаком дозволив Джекові й Каті рухатися далі. У нього залишалися тільки півтори обойми, і його шанси начебто були мізерними, але Джек знав: коли дійде до стрілянини, кожна куля Бена знайде свою ціль.

Джекові з Катею знадобилося дві-три хвилини на те, щоб подолати вже знаний шлях униз крізь шахту і торпедний відсік. Коли вони наблизилися до отвору у ґратах, то без зайвих слів одягли нещодавно скинуті водолазні костюми і перевірили обладнання один на одному.

Вони знали, що їм слід робити далі. Сенсу залишатися разом із Беном та Енді не було: протистояння могло мати лише один результат. Їхня оборона ґрунтувалася виключно на переконливості Катиної погрози, а те, що кількість ворогів зменшиться, не мало жодного значення. Єдиним шансом для дослідників було вийти назовні.

Ставки у цій грі були дуже високими.

Опустившись на настил днища, вони побачили, що Костас уже загерметизував свій шолом. Джек і Катя швидко зробили те саме, але спочатку жінка передала свій пістолет Енді, що сидів біля пульта управління лазером.