Атлантида

18

Коли Джек простягнув руку з диском до кристала, той, здавалося, притягнув її, — наче в ньому жила якась первісна сила, що прагнула з’єднати дві половинки цілого, роз’єднані вічність тому. Як вони й сподівалися, диск ідеально ліг на западину у дверях, зробивши їхню поверхню абсолютно гладкою.

— Є, — тихо промовив Джек.

Притиснувши долоню до диска, він ластами натиснув на двері. Диск різко посунув уперед і швидко повернувся за годинниковою стрілкою, змусивши воду закрутитися, наче від невеличкого Гвинта. Коли він нарешті зупинився, почувся низький скрегіт. Тоді диск відділився від дверей, і вони розчинилися.

Джек розкрив їх іще ширше — ті майже не опиралися. На мить стало темно: крижана вода з камери вирами змішувалася з морською водою за дверима. Джек стиснув зуби, аби стримати зойк: він відчував пронизливий біль там, де крізь діру в його скафандрі потрапляла вода, лише трохи тепліша за кригу. Костас і Катя побачили, що йому боляче, однак вирішили дочекатися, поки він сам упорається зі своїми відчуттями.

Костас проплив над порогом і тепер розглядав механізм, що відчиняв двері.

— Неймовірно, — пробурмотів він. — Двері тримав гранітний засув у формі двох схрещених брусів. Верхня площина була сполучена з западинами у скелі, подібно до зубців триба. Кришталь також був урізаний у кам’яний циліндр. Коли Джек натиснув на диск, триби прокрутилися.

Костас зняв диск із кристала та передав його Джекові.

— А як кристал сам прокрутився? — спитала Катя.

— До кінців бруса приєднано вагар, імовірно, схований у порожнинах збоку від порога. Коли триби стикуються, вагар роз’єднує перехрестя засува та прокручує циліндр.

— Тим, хто підходив до дверей, ця автоматика, напевно, здавалася чудом, рукою Божою, — зазначив Джек.

— Цей механізм справляє враження й на сучасну людину.

— Простота, економічність структури, надійність матеріалів… — усміхнувсь до Каті крізь скло скафандра Костас. — У Массачусетському технологічному інституті цей винахід міг би здобути першу премію на конкурсі студентських робіт.

Вони увімкнули головні ліхтарі на повну потужність. Вода перед ними була кришталево-прозорою: адже впродовж усіх минулих тисячоліть сюди не проникали осади.

Промені світла почали наповнювати приміщення, відбиваючись від кам’яних стін. Учені дивилися на прямокутну кімнату розміром із торпедний відсік субмарини. Просто перед ними височів масивний п’єдестал, видовбаний із суцільної скелі.

— Це вівтар! — вигукнув Джек. — Бачите пази? Ними кров збігала на сходи.

— Гадаєш, тут відбувалися людські жертвопринесення? — спитав Костас.

— Вони були здавна поширені серед семітських народів Близького Сходу, — сказала Катя. — Згадайте Авраама та Ісаака зі Старого Завіту.

— Але ніколи не були масовими, — заперечив Джек. — Історія Авраама та Ісаака справляє враження саме тому, що вона була винятком із правила. Мінойці також здійснювали жертвопринесення, однак єдиним доказом цього є вершинне святилище біля Кносу: там землетрус стався в розпал ритуалу, і зберігся людський скелет. Імовірно, до таких дій вдавалися лише під час катастроф на кшталт виверження Тіри.

Вони повільно пливли до п’єдесталу в центрі приміщення. Промені їхніх ліхтарів перетиналися на краю узвишшя для жертвопринесень. Піднявшись догори, дослідники побачили видовище настільки фантастичне, що не повірили своїм очам: то була примара, яка зникла, щойно вони наблизилися до неї.

— Чи ви бачили те саме, що і я? — видихнула Катя.

— Неймовірно! — промовив Костас. — Кістки мали розкластися ще багато тисячоліть тому, але солі кальцію утримували їхні рештки в нерухомій воді. Досить було найменшого поштовху, і вони розсіялися, як хмарка диму.

Упродовж якоїсь секунди вони бачили бика, що лежав: обриси його були окреслені мережею білих смут, наче на фотонегативі. У кутку вівтаря було висвердлено отвори: через них просувалися мотузки, якими тварині перед жертвопринесенням зв’язували ноги. Мабуть, мотузки зникли невдовзі після того, як морська вода піднялася та взяла скелет до своїх холодних обіймів.

Джек узяв ножа, який лежав на п’єдесталі. На кам’яному руків’ї було вирізьблене розлючене чудовисько, наполовину бик, наполовину орел.

— Ось тобі й відповідь, — сказав Джек. — Той майданчик із велетенською статуєю бика був першим у світі місцем для кориди. Приречених тварин вели шляхом, що пролягав між пірамідами, потім затягали сходами на цю плиту. Схоже, звідси відкривалося величне видовище: місто на розташованій внизу рівнині. Гадаю, жертвопринесення здійснювали в ту мить, коли між подвійними вершинами вулкана з’являлося вранішнє сонце, осяваючи промінням бика-сфінкса далеко внизу. Мабуть, у цю мить місто завмирало.

Він замовчав і серйозно поглянув крізь скло на своїх супутників, щоб за кілька секунд повести далі:

— Ми з вами тільки-но бачили рештки останньої жертви, складеної жерцями у спробі зупинити підняття моря. Невдовзі після того двері цього приміщення назавжди зачинилися.

Учені пропливли над вівтарем та попрямували до чорної діри, що видніла у глибині кімнати. З їхнім наближенням стіни починали мерехтіти у світлі ліхтарів, наче зроблені з кришталю та золота.

— «Золотомура Атлантида», — промовив Костас.

Перед самим входом у нішу грек повернувся і спрямував свій ліхтар на стіну.

— Це залізний колчедан, — захоплено промовив він. — Кристали настільки великі, так щільно підігнані один до одного, що коли не придивлятися, дійсно здається, що стіни золоті.

— Але острів складається з порід вулканічного походження, — зауважила Катя.

— Так, переважно з базальту, — сказав Костас. — Розтоплена магма вихолоняла надто швидко, щоб могли сформуватися кристалічні ґратки. Вміст кварцу в базальті між скелею та колишньою береговою лінією був низький, тож порода, що текла на підшар із вапняку, вихолоняла повільніше. Вище базальт формувався з кислотної лави з високим вмістом кварцу, яка застигала відразу після виходу на поверхню. Під час плавання в «Акваподах» ми бачили уламки обсидіану, чорного вулканічного скла, що з’являється, коли ріолітова лава швидко холоне.

— Обсидіанові леза були найгострішими до появи у середньовіччі високовуглецевої сталі, — сказав Джек. — Цей ніж — обсидіановий.

Костас наблизився до них уздовж чорної стіни.

— Неймовірно, — пробурмотів він. — Обсидіан для інструментів, туф як будівельний матеріал, пил як будівельний розчин, сіль як консервант для їжі. Це не кажучи вже про високорозвинене сільське господарство та рибальство. У цих людей було все.

— А як щодо граніту, використаного для встановлення дверей? — спитала Катя.

— Він також має вулканічне походження, — відповів Костас. — Але він виник не внаслідок виверження. Це інтрузивна порода, що виникає глибоко в земній корі внаслідок повільного охолодження магми. У її кристалічних ґратках переважають польовий шпат і кварц. Ще граніт називають плутонічною породою: нагадаю, Плутон був грецьким богом підземного світу. Нагору граніт викидають тектонічні зсуви пліт.

— Це також пояснює наявність іще одного природного ресурсу, — сказав Джек. — Високий тиск перетворює вапняк морського дна на мармур, з якого були зроблені ті зовнішні статуї. Мабуть, на схилах вулкана та на західному хребті були виходи мармуру на поверхню.

— Ми перебуваємо всередині композитного вулкана, — промовив Костас. — Це сполучення лави з пірокластичними, тобто уламковими породами. Згадайте гору святої Гелени, Везувій, Тіру. Замість того щоб нагромаджуватися під корою і вивергатися вибухом, лава через отвір здіймається на поверхню плутонічної породи та застигає, утворюючи базальтовий щит, і це повторюється щоразу, коли тиск магми зростає. У серці будь-якого вулкана є казан, у якому киплять газ та лава, що прокладають собі шлях через тріщини, створюючи шпарувату структуру з тунелів і порожнин. Десь унизу під цим вулканом протікають справжні вогняні ріки.

— А як щодо залізного колчедану? — поцікавилася Катя.

— Це надзвичайно щільна порода заліза, викинута на поверхню разом із гранітом. Повільне охолодження глибоко в земній корі спричиняється до формування великих кристалів. Але ці кристали просто величезні — це унікальне відкриття.

Вони повернулися й востаннє подивилися на світ, який залишали. Вода, пронизана променями їхніх ліхтарів, відбивалася від дзеркальних стін і здавалася різнокольоровою.

— Така печера — мрія кожного геолога, — шанобливо промовив Костас. — Відполіруй стіни — і матимеш видовище, що буквально засліпить будь-якого спостерігача. Мабуть, жерцям здавалося, що це місце створене богами.

За обрисами вівтаря, в кінці тунелю, заледве можна було побачити обшивку субмарини. Дослідники згадали про лихого ворога, що заступав їм шлях до зовнішнього світу. Єдина надія на порятунок Вена з Енді лежала в непроглядній темряві попереду.

Перед тим як пірнути до чорної ніші, Костас повернувся та виплив на середину печери. Витягши щось зі свого пояса для інструментів, він здійснив якісь маніпуляції над вівтарем і повернувся до Джека з Катею. Тепер із наплічного мішка за ним тяглася оранжева нитка.

— Ви переповідали легенди, що беруть свій початок у протистоянні мінойців і мікенців у бронзовому віці, — сказав він. — Коли Тесей прибув до Кносу, щоб убити Мінотавра, Аріадна дала йому клубок, що мав допомогти в пошуках шляху крізь лабіринт. Під цією скелею ми не можемо скористатися із системи глобального позиціонування та маємо покладатися лише на компас і глибиномір. Нитка Аріадни буде нашою страховкою.

Джек перший перейшов із приміщення для жертвопринесень до чорного тунелю, що провадив у самісіньке серце гори. Десь за десять метрів прохід звузився та звернув праворуч. Джек зупинився, даючи товаришам змогу наздогнати себе. Ширини тунелю ледь вистачило для того, щоб учені розташувалися в шеренгу.

Вони були самі у сповненому могильного спокою місці, там, де люди колись зустрічали світанок цивілізації. Джек відчув знайому хвилю збудження, приплив адреналіну, що на мить змусив його забути про рану та підштовхнув назустріч невідомому.

Прохід почав кружляти, і кожен поворот наче збільшував відстань від входу. У цьому місці дуже легко було втратити орієнтири; схоже, давні архітектори добре знали, як пригнічує людину відсутність прямих ліній.

Коли в Костаса закінчився клубок, усі зупинилися, щоб дати йому можливість прив’язати до хвоста нитки новий. У замкненому просторі промені ліхтарів відбивалися від стін довкола, осяваючи воду діамантовим блиском. Здавалося, природа впродовж тисячоліть ненастанно полірувала поверхні.

Джек помітив, що попереду на стіні є якісь позначки.

— Схоже, вони зроблені рукою людини, — зауважив Костас. — Їх викарбували на поверхні за допомогою чогось гострого. Вони дуже подібні до фігурок довкола ієрогліфів, знайдених Гібермаєром на камені у храмі, в якому Солон зустрічався з верховним жерцем.

Сотні майже ідентичних позначок були розташовані у двадцять горизонтальних рядків і тяглися за наступний поворот тунелю. Кожна позначка являла собою символ, оточений овалом. Знаки всередині овалів були прямокутними, кожен складався з вертикального стрижня та певної кількості горизонтальних рисок у різних сполученнях.

— Дуже схоже на руни, — промовив Костас.

— Неможливо! — заперечила Катя. — Руни беруть свій початок від етруського та римського алфавітів, тобто від класичного періоду античності; до того ж рунічне письмо було поширене на берегах Середземного моря. Шість тисяч років тому їх іще не могло існувати.

Чоловіки відступились, надаючи їй можливість краще побачити символи. Жінка спочатку наблизилась впритул до стіни, потім трохи відсунулася, щоб подивитися на рядок у цілому.

— Гадаю, це взагалі не літери, — нарешті сказала вона. — В алфавіті існує пряма відповідність між графемами та фонемами, між символом та одиницею звука. Більшість мов має від двадцяти до тридцяти символів, і лише лічені мають понад сорок значущих звуків. Тут же надто багато розбіжностей у кількості та розташуванні горизонтальних ліній. З іншого боку, ці знаки не можуть бути й логограмами, тобто символами, що позначають окреме слово, як, наприклад, китайські ієрогліфи.

— Може, це складове письмо? — припустив Джек.

Катя похитала головою:

— Символи на фестському диску становлять собою складові фонограми. Атланти не могли використовувати у священних текстах відразу дві складові системи.

— Приготуйтесь до великої несподіванки, — гучно пролунав у навушниках голос Костаса, який за мить до того зник за поворотом коридору. Джек і Катя попливли слідом, урізнобіч водячи ліхтарями.

Символи різко закінчилися вертикальною рискою, вирізьбленою на стіні від стелі до підлоги. Далі на стіні було вибите барельєфне зображення бика в натуральну величину. Велетенська голова з округлими рогами дивилася на прибульців, масивне тіло лежало на платформі, а ноги були вивернуті назовні. Очі, викарбувані дуже глибоко, — мабуть, для того, щоб показати райдужну оболонку, — були неприродно широко розплющені, наче тварину зобразили в мить, коли її охопив первісний страх.

— Ну звичайно! — раптом вигукнула Катя. — То були послідовності чисел!

Джек відразу зрозумів, що вона має на думці.

— Це ритуал жертвопринесення, відтворений у вхідному приміщенні, — промовив він. — А символи містять інформацію про кожен із таких ритуалів.

— Вони навіть розташовані boustrophedon, — сказала Катя і глянула на Костаса. — Як ви, напевно, знаєте з сучасної грецької, bous означає «бик», a strophos — «поворот». Коли бик оре ниву, він, дійшовши до кінця, розвертається у протилежному напрямку. Такий слід залишають змії, і так розташовані прогони сходів.

Жінка вказала на петлі, що поєднували сусідні рядки. Костас обернувся: його очі блищали від хвилювання.

— Коли відбувалися жертвопринесення? — запитав він.

— Зазвичай їх пов’язували з такими подіями, як зміна пір року, збирання врожаю, літнє та зимове сонцестояння…

— А як щодо місячного циклу? — спитав грек.

— Дуже можливо, — відповів Джек. — Проміжки між повними місяцями були, мабуть, першими й найточнішими одиницями відліку часу. Різниця між місячним і сонячним циклами мала велике значення для людей, життя яких залежало від того, наскільки вчасно вони посіють. Синодичний, тобто місячний цикл коротший від сонячного року на одинадцять днів, а відтак, кожні три-чотири роки треба було додавати до календаря ще один місяць. Астрономічні спостереження, потрібні для того, щоб виміряти цю різницю, ймовірно, здійснювалися в мінойських вершинних святилищах. Я впевнений, тут також була обсерваторія.

Костас указав на низку символів просто над зображенням бика:

— Ось чому я спитав.

Те, що спочатку здавалось абстрактною прикрасою, раптом набуло нового сенсу. Безпосередньо над хребтом тварини було вирізьблене коло діаметром приблизно у дві долоні. З кожного боку тяглася послідовність зображень, симетричних до центрального кола: спочатку неповні кола, потім півкола, серпасті фігурки, а насамкінець просто лінії.

— Це зображення місячного циклу, — заявив Костас. — Молодик, півмісяць, повня, потім те саме навпаки.

— Тож золотий диск був символом місяця? — тихо промовив Джек. — Аверс символізує повню, а еліптичний обрис — зміну форми місяця в міру перебігу повного циклу.

Навіть не треба було знову витягати диск, аби переконатися, що Джек мав рацію: двоопукла форма цілком співвідносилася з увігнутим колом, викарбуваним на скелі перед ними.

Костас пересунувся на кілька метрів ліворуч від бика. Фігурки, викарбувані на стіні, раптом здалися йому візерунками на східному килимі.

— Максимальна кількість рисок праворуч від стрижня — шість, і нерідко риски перетинають стрижень. Однак де-не-де ліворуч кількість рисок дорівнює семи, й це ледь не спростувало мою гіпотезу.

— Яку саме? — поцікавився Джек.

— Кожен овал означає рік, кожна горизонтальна риска — місяць. Спочатку риски викарбовувано праворуч від ствола, знизу вгору, а потім ліворуч. Січень або інший місяць, званий в атлантів першим, — це права нижня риска, грудень або останній місяць — ліва верхня.

Джек почав розглядати овали, що містили максимальну кількість рисок.

— Ну звичайно! — вигукнув він. — Символи з додатковою рискою мають сукупно тринадцять рисок. Мабуть, вони відповідають рокам, до яких зараховували додатковий місяць за місячним календарем. Подивіться на цю послідовність. «Зайві» рисочки трапляються в кожному третьому чи четвертому овалі: саме так воно й виходить, якщо узгоджувати місячний цикл із сонячним.

— Але як тоді ти поясниш відсутні місяці?

Катя сиділа на підлозі та розглядала нижні овали. У деяких була лише вертикальна лінія, в інших — одна чи дві горизонтальні риски, розташовані у випадково обраних, здавалося б, місцях.

— Більшість жертвопринесень здійснюється для того, щоб уласкавити вищі сили, чи не так? Ті, хто складає жертви, сподіваються якоїсь реакції богів, бодай якогось знамення. І яке ж місце може бути кращим для знамень, ніж діючий вулкан? Викиди магми, тремтіння землі, навіть веселки, викликані грою променів у газі та парі, — розмірковував Костас.

— Тож жертви складали завжди на початку місячного місяця, — Катя відразу зрозуміла, до чого він веде. — Якщо до чергового молодика спостерігався знак від богів, викарбовували риску. Якщо ж ні, жодної позначки не робили.

— Саме так, — промовив Костас. — Центральна частина стіни, та, що перед Джеком, містить багато рисок: знамення спостерігалися щомісяця протягом двадцяти п’яти чи тридцяти років. Потім упродовж тривалих періодів кількість знамень була меншою. Гадаю, якби ми дослідили цей вулкан, то виявили б, що десятиліття активності чергувалися з десятиліттями майже цілковитої бездіяльності. Ідеться не про видовищні виверження, а про менш значні події на зразок викиду газів із кратера.

— Якщо судити з цих позначок, останню жертву складено у травні або червні, тобто саме тоді, коли, згідно з аналізами, взятими біля Трабзона, сталася повінь, — сказала Катя. — Упродовж кількох років до цього на стіні взагалі не було зроблено жодної позначки. Схоже, з останнім жертвопринесенням жерцям не пощастило.

Учені подивилися на останню риску, майже подряпину на поверхні скелі, таку несхожу на акуратні карби попередніх років. Можна було лише уявити собі жах людей, на яких насувалася неминуча катастрофа і які відчайдушно благали богів про удачу в неминучій далекій мандрівці.

Джек підплив до протилежної стіни та спробував охопити поглядом більшу частину символів.

— Тут близько п’ятнадцяти сотень овалів, — підрахував він. — Якщо повінь сталася в 5545 році до нашої ери, то жертвопринесення мусили тут розпочатися у восьмому тисячолітті. Неймовірно: тисяча п’ятсот років безперервних ритуалів, яким не заважали ні війни, ні природні катаклізми… Судячи з усього, биків тоді існувало достатньо, щоб можна було приносити в жертву по тварині щомісяця. Атлантида виникла не за одну ніч.

— Пам’ятайте, ми дивимося на реєстр подій, які відбувалися вже після розширення проходу, — застеріг Костас. — Спочатку це була вулканічна тріщина, до якої можна було потрапити ззовні. Я впевнений, у цьому місці люди бували задовго до складання першої жертви.

— Треба просуватися далі, — сказав Джек. — Ми не знаємо, що чекає на нас попереду.

Виявилося, що барельєфне зображення бика тягнеться й за останній вигин стіни. Коли вчені завернули туди, то побачили, що прохід став прямим і простягався вперед, доки сягали промені їхніх ліхтарів. Із кожного боку у скелі було видовбано ніші, кожна з яких являла собою неглибоку чашу, чимось подібну до мініатюрної придорожньої усипальні під виступом породи.

— Це для смолоскипів чи свічок, імовірно, з тваринного жиру.

— Добре, що бичачі туші бодай якось використовувалися, — сказав Костас.

Вони рушили далі. Приблизно за п’ятнадцять метрів прохід раптом поділився на три: один головний і два побічні. Углиб вулкана вели три однаково темні тунелі.

— Ще одне випробування, — сумовито промовив Костас.

— Мені видається, що не слід обирати центрального входу, — зауважив Джек. — Це було б надто очевидно.

Катя уважно вдивлялася в тунель, що лежав за правим входом, і чоловіки підпливли до неї. Зупинившись на порозі, вони мовчки кивнули одне одному. Катя вирушила першою. Ширини проходу бракувало, щоб усі троє рухалися поруч, а вишина його ледь дозволяла Джекові випростатися на повний зріст.

Двадцять метрів тунель ішов прямо, на його гладких стінах не було жодних позначок. Відстань між Катею та чоловіками зросла: Костас зупинився, щоб прив’язати до кінця нитки черговий клубок, а Джек вирішив його дочекатися.

Він приклав руку до діри у своєму скафандрі та поморщився:

— Вода стала теплішою, я це відчуваю.

Ні Костас, ні Катя не мали жодної гадки про те, якою є температура довколишньої води, і досі їм не спадало на думку подивитися на термометри на своїх мікропанелях.

— Щось у мене погане передчуття, — промовив Костас. — Мабуть, воду гріє вулкан крізь якусь щілину. Треба забиратися звідси.

Раптом вони усвідомили, що Катя їм не відповідає. Джек не відразу зрозумів: у його навушниках виник тріск, що заглушив би будь-який прийом. Він кинувся вперед.

— Локальне електромагнітне поле, — почувся голос Костаса, який наздогнав його. — Мабуть, у скелі є великі поклади магнітного залізняку, на зразок того залізного колчедану, що у вхідній печері.

Тунель повертав праворуч, ось чому їм не було видно Каті. Вони швидко попливли вперед, у темряву. За поворотом блискуча поліровка стін змінилася на шорстку поверхню, характерну для каменярень. Вода попереду мерехтіла та хвилювала, наче марево.

— Тут гаряче! — вигукнув Джек. — Я не можу йти далі.

Вони вже пройшли оброблені людиною коридори та опинилися між нерівних стін вулканічної тріщини. Раптом із мороку з’явилася Катя, наче випірнувши з піщаної бурі. У цю мить дослідники відчули, що десь поруч причаїлася якась темна сила, невідомий мешканець глибини, який із незрозумілою метою наближається до них.

— Швидко! — крикнула Катя. — Повертаймося до роздоріжжя!

Джек наблизився був до неї, але його відкинула назад неймовірна сила, опиратися якій було просто неможливо. Усе, що вони могли робити, — це уникати вогняних язиків лави, що із жахливою швидкістю пробивалися крізь воду. Дослідники вирвалися до проходу з полірованими стінами та швидко попливли, намагаючись опинитися якомога далі від розколини, краї якої досі здригалися.

Катя дихала так, наче тільки-но пробігла кілька кілометрів. Джек підплив до неї та подивився, чи все гаразд із її обладнанням. На коротку мить він згадав свій власний страх, але це відчуття швидко минуло: вчений просто не дав йому ходу, вирішивши назавжди залишити в минулому.

— Гадаю, ми обрали не той шлях, — намагаючися заспокоїти подих, промовила Катя.

Костас проплив уздовж нитки до того місця, де її розірвала сила, що ледь не знищила їх самих. Вони знов опинилися в зоні магнітних перешкод, і його голос у навушниках заледве долинав крізь невпинний тріскіт.

— Це був фреатичний вибух. Таке трапляється, коли вода зустрічається із розтопленою лавою. Дуже вибухонебезпечна сполука, треба сказати. — Він зупинився, щоб перевести подих. — А ця розколина зіграла роль дула гармати. Якби вулкан не знайшов виходу своїй енергії десь поблизу, ми стали б останніми у списку жертв.

Учені повернулися до потрійного входу. Не було підстав не довіряти інтуїції Джека, тож їхній шлях лежав до бічного входу. Коли вони наблизилися до кам’яного склепіння, Джек опустився на дно: на нього раптом накотилася хвиля нудоти, викликана контрастом між жаром розколини та нерухомими холодними водами проходу.

— Зі мною все гаразд, — хрипко проговорив він. — Лише дайте мені час.

Костас стурбовано на нього подивився, але нічого не сказав, натомість слідом за Катею наблизився до кам’яного порога. Жінка досі не оговталася від шоку, і голос її був напружений.

— Твоя черга йти першим, — мовила вона до Костаса. — Я залишуся поруч із Джеком.