Атлантида

29

— Джеку Говарде, це «Сі-Венчер». Чуєш мене? Прийом.

Костас передав Джекові переносний ДВЧ-приймач, який вони нещодавно взяли на борті «Грифа», і Джек натиснув на кнопку:

— Чую тебе чудово. Де ти? Прийом.

Почувши впевнений голос Тома Йорка, він на мить утратив дар мовлення, але швидко прийшов до тями. Ніхто вже й не сподівався, що Том переживе катастрофу, яка сталася з «Сіквестом».

— Ми перебуваємо у трьох морських милях на північний захід від острова. До вас наближається загін «Сігоків» із турецькими морськими піхотинцями на борту, а також грузинський антитерористичний підрозділ. Ви вже маєте їх бачити.

У цю мить Джек почув віддалений тріскіт Гвинтів.

— Як ти вибрався з «Сіквеста»? — спитав він.

— Коли «Гриф» почав стріляти, мене вибуховою хвилею кинуло на стіну надбудови. На щастя, мій заступник, що керував рятувальним підводним апаратом, почув вібрації від влучень снарядів і пішов з’ясувати, що відбувається. Мені розірвало ногу, але в цілому все гаразд.

— А Пітер?

Голос Йорка став напруженим:

— Ми досі шукаємо його. Джеку, скажу щиро: надії майже немає.

— Я знаю. Ви зробили все, що могли.

Хоча від звістки, що Йорк уцілів, Джека охопила бурхлива радість, вона відразу заступилася глибоким сумом: Пітер Гові був другом дитинства. У Джека з’явилося почуття, ніби він утратив брата, і ціна досягненого раптом здалася йому зависокою. Він заплющив очі.

Після невеликої паузи знову почувся голос Йорка:

— Ми тільки-но дістали звістку від Вена та Енді з борту «Казбека». Їм удалося викинути радіобуй. Вони досі тримаються.

Ревіння гелікоптерів майже заглушило останні слова Йорка.

— Наразі доведеться перерватися: до нас прибула кавалерія! — прокричав у мікрофон Джек. — Скажи капітанові, щоб він перейшов на такі координати та утримував цю позицію. — Джек продиктував координати точки, розташованої в одному кілометрі на північ від підводних пірамід. — Мені треба ще закінчити деякі справи. Кінець зв’язку!

У душі Джека вирували бурхливі емоції: смерть Гові дуже засмутила його, але він був безмежно радий, що всі інші пережили випробування. Він перевів погляд на спотворене обличчя Костаса та був уражений непохитністю друга.

Вони навпочіпки сиділи на сходинках біля видовбаного у скелі дверного прорізу. Катю залишили в залі для аудієнцій, про всяк випадок поклавши поруч із нею «Геклер енд Кох». Жінка була настільки приголомшена загибеллю батька, що всі спроби Джека заспокоїти її виявилися марними: вона не в змозі була здобутися бодай на якусь реакцію. Він знав: поки перший шок не мине, втручання нічого не дасть.

Окрім трьох охоронців, що лежали зв’язані на центральному помості печери, залишалося двадцять членів екіпажу «Грифа». Після того, як Джек і Костас зійшли на борт покаліченого судна та повідомили команду про загибель їхнього шефа, моряки відразу здалися. Попри свої рани, Костас наполіг на тому, щоб супроводжувати Джека: грек стверджував, що перебуває в анітрохи не гіршому стані, ніж був Джек під час їхньої подорожі всередині вулкана. Катя попросила дозволу залишитися й охороняти полонених, — мабуть, вона просто хотіла побути наодинці зі своїми думками.

— Здається, добрі хлопці таки перемогли, — сказав Костас.

— Це ще не все.

Костас слідом за Джеком подивився в бік моря, туди, де «Лінкс» з борту «Сі-Венчера» прочісував місце, на якому прийняли нерівний бій Йорк та Гові. У воді під гелікоптером можна було побачити чотири «Зодіаки».

Над ними, обдавши освіжаючим прохолодним повітрям, пролетів перший із «Сігоків S-70A» фірми «Сікорскі». Над кам’яним колом біля другої вершини вулкана дверцята кабіни відчинилися та викинули озброєних чоловіків, які тросом спустилися на землю поряд із досі палаючими уламками Ка-28. Коли морські піхотинці вирушили сходами до Джека з Костасом, ті перезирнулися, і Джек сказав:

— Ну що, берімо водолазне знаряддя?

За годину вони вже стояли у торпедному відсіку субмарини. З їхніх водолазних костюмів накрапала на підлогу вода. Скориставшись із нового обладнання, перенесеного гелікоптером із «Сі-Венчера», та із залишеної Костасом провідної нитки, вони пройшли лабіринтом проходів у зворотному напрямку. Опинившись біля мембрани, зачинили важкі золоті двері печери і дали по борту «Казбека» умовний сигнал. Насос відразу почав відсмоктувати воду з камери, і нарешті люк відчинився. Показалися мертовно бліді обличчя Бена та Енді.

— Нам залишилося небагато, — попередив Бен. — Газоочищувачі вже перенасичені двоокисом вуглецю, а запасні балони з повітрям майже порожні.

Джек із Костасом швидко скинули водолазні костюми, слідом за Беном та Енді пройшли крізь торпедний відсік і піднялися шахтою для завантаження зброї. Двері до радіолокаційного відсіку з його лиховісним вартовим були зачинені, зсередини долинав приглушений стукіт.

— Там двоє Асланових людей, — повідомив Енді. — Їх залишили тут, коли всі інші втекли на підводному апараті. Вони здалися майже відразу. Ми вирішили, що їм сподобається компанія нашого замполіта.

— Хай там як, решті пощастило ще менше, — похмуро зауважив Джек.

Вигляд у Бена та Енді був майже такий самий кепський, як і в них із Костасом. Залишалося тільки дивуватися, що після стількох годин перебування на підводному човні моряки досі трималися на ногах.

Вони увійшли до рубки управління. Джек зупинився на тому місці, де два дні тому спіймав кулю, що ледь не коштувала йому життя. У кутку під ковдрою лежав труп бойовика-казаха. Їхня перестрілка ще дужче розтрощила обладнання, яке багато років тому було свідком останнього бою команди човна.

— А де система управління баластом? — спитав Джек.

— Ось тут, — відповів Енді. — Її також добряче потрощило, але, на щастя, нам не довелося робити чогось надто складного. Гадаю, в резервуарах залишилося достатньо повітря, щоб виконати аварійне продування. Все, що ти маєш зробити, — це натиснути на ці кнопки, і клапани відкриються самі. — Він указав на дві виступи над панеллю, схожі на брили.

— Гаразд, треба тікати звідси, — сказав Костас. — Вам, хлопці, потрібен терміновий «ремонт».

Він і техніки пішли відстиковувати ДСРВ, а Джек зайнявся наступним етапом свого плану: треба було зробити крок, що назавжди знищить Асланове царство зла.

Коли Костас повернувся з аварійної шахти, Джек сидів біля панелі управління зі зброєю. Це було одне з небагатьох місць у рубці управління, що уникло пошкоджень.

— Що ти робиш? — поцікавився Костас.

— Маю сплатити деякі рахунки, — холодно подивився на друга Джек. — Так би мовити, відплатити добром за добро.

Костас був здивований, але заперечувати не став:

— Зрештою, тобі вирішувати. Цікаво буде подивитися.

— Не знищити Асланового штабу означало б наражатися на великі прикрощі. Хай там як, але ні турки, ні грузини не втручатимуться: вони побояться спровокувати росіян до громадянської війни. Врешті-решт, Аслан був не просто тіньовим ділком. Його резиденція — чинний центр підготовки терористів, утілення мрії Аль-Каїди, члени якої, мабуть, уже давно стежать за ним і лише чекають на слушну нагоду. — Джек замовчав і подумав про Пітера Гові. — Крім того, це особиста справа. Я повинен це зробити в пам’ять по старому другові.

Джек увімкнув два екрани на панелі та перевірив, чи працює обладнання.

— Перед тим як ми залишили Катю, вона проінструктувала мене. Вочевидь, навіть молодших офіцерів її рівня доступу вчили управляти цією зброєю. У разі ядерної війни вони могли залишитися останніми на субмарині чи в бункері. Усі системи були самодостатніми та розробленими таким чином, аби працювати в екстремальних умовах. Катя вважає, що комп’ютерне забезпечення навіть після стількох років має працювати.

— Невже ти збираєшся запустити крилату ракету? — ледь чутно промовив Костас.

— Збираюся, чорт її забирай!

— А як щодо мистецьких творів?

— Більшість із них зберігаються в житлових приміщеннях. Я маю піти на цей ризик. — Джек окинув монітори поглядом. — Після того як ми розмінували ті боєголовки, я подивився і з’ясував, що четверта шахта й досі зайнята ракетою КХ-55. Шахту запечатано, а ракета готова до злітання в будь-яку мить. Її довжина становить вісім метрів, віддаль дії — три тисячі кілометрів, крейсерська швидкість нуль цілих сімдесят сотих, тисяча кілограмів бризантної вибухівки. Радянський аналог американської крилатої ракети «Томагавк».

— А система наведення?

— Теж аналогічна. На щастя, до маневрів і ухилення вдаватися не доведеться: курс пролягає виключно над морем. У мене є точні координати цілі, тому нам не треба використовувати пошукової головки, не треба також уводити відповідних алгоритмів. Програмування буде досить простим.

— Але ми перебуваємо надто глибоко, щоб можна було провести запуск, — заперечив Костас.

— Наразі так. Займися клапанами аварійного продування, і щойно ми опинимося на глибині у двадцять метрів, дай мені знати.

Костас повільно похитав головою, на його розбитих губах з’явилася подоба посмішки. Не сказавши ні слова, він усівся перед панеллю управління баластом. Джек ще кілька секунд щось робив за панеллю управління зброєю, потім підняв обличчя, на якому застигла сувора рішучість:

— Починаємо підготовку.

У порівнянні з неймовірними силами, які вони мали намір звільнити, їхні рухи здавалися надзвичайно буденними. Джек цілком зосередився на моніторі перед собою, його пальці швидко вводили в комп’ютер послідовні команди, розділені короткими паузами, потрібними для реакції системи. Після програмування потрібних даних на екрані з’явилася сукупність якихось ліній і крапок. Зазвичай алгоритм розв’язання за таких обставин включав пошуки ділянки, найближчої за своїми параметрами до заданої, але Джекові були відомі точні координати, тому на екрані просто з’явилися дані щодо віддалі польоту та курсу ракети з позначеною точкою влучання.

— Я завантажив у комп’ютер профіль місії, тепер прогріваю ракету, — повідомив Джек. — Запускаю систему наведення.

Він повернув крісло до панелі управління вогнем і змахнув з останньої шар осаду, відкривши червоні кнопки. Перевіривши, чи працює електроніка, подивився на Костаса, що сидів за панеллю управління плавучістю. Джекові було необхідне підтвердження того, що він робить усе правильно, і таким підтвердженням стало чорне від синців і набрякле до невпізнання обличчя друга. Чоловіки мовчки обмінялися кивками, і Джек повернувся до екрана.

— Почали!

Костас простяг руку та потяг на себе два важелі. Щось гучно клацнуло. Спочатку нічого не відбувалося, але потім почулося свистіння газу під високим тиском, що пересувався трубами в них над головами. Минуло кілька секунд, і до свистіння приєднався гуркіт на зразок віддалених ударів грому: потік стиснутого повітря почав наповнювати баластні баки між двома прошарками обшивки човна.

Дуже повільно, майже невідчутно, субмарина хитнулася, оживаючи. Ось вона дедалі голосніше зарипіла та застугоніла — наче якась велетенська істота, прокидаючись від віковічного сну, сонно потяглася, розпростуючи кінцівки.

Раптом ніс різко рвонувся вгору, кинувши чоловіків убік. Потім почувся оглушливий скрегіт — це відлетіли залишки Гвинта і керма.

— Тримайся! — закричав Костас. — Починаємо підняття!

Востаннє нестерпно заскигливши, дев’ять тисяч тонн корпусу рвонули вгору. Глибиномір перед Костасом почав із загрозливою швидкістю відлічувати відстань до поверхні.

— Увага! — крикнув грек. — Вісімдесят метрів… шістдесят… сорок… тридцять… вогонь!

Джек натиснув на червону кнопку, і від носа човна долетів удар, наче різко заповнилася вакуумна камера. Система запуску ракети автоматично відчинила гідравлічну ляду шахти та підірвала заряд вибухівки, яка викинула ракету у воду. Коли до корпусу залишалися лічені метри, ракетний прискорювач із колосальною силою жбурнув ракету на поверхню, де вона мусила лягти на північно-східний курс, ідучи на зустріч із командним центром Асланової імперії.

Стоячи на милицях на містку «Сі-Венчера» поруч із капітаном і стерновим, Том Йорк спостерігав, як останні з «Сігоків» із полоненими терористами на борті здіймаються над островом та летять до грузинського узбережжя. Неподалік у воді з пошкодженим вибухівкою двигуном нерухомо лежав «Гриф». Напередодні капітан «Сі-Венчера» відрядив три «Зодіаки», щоб вони відбуксували корабель далі від острова, до глибоководного каньйону.

Йорк обернувся, аби подивитися на острів, і в цю мить його увагу привернуло хвилювання моря за кілометр від «Сі-Венчера». Спочатку здавалося, що це ударна хвиля від підводного вибуху, але не встиг Том попередити інших, як крізь хвилі злетіла сталева стріла. Струмінь полум’я в неї за хвостом здійняв величезну піну. Метрах у тридцятьох над водою ракета ліниво нахилилася та на мить зависла нерухомо. Потім від’єднався ракетний прискорювач, а з корпусу висунулися крила. З громоподібним ревінням запрацював турбовентиляторний двигун, і ракета рушила на схід, за кілька секунд досягши швидкості звуку та вогняною кулею полетівши над гребенями хвиль до обрію.

Минуло ще кілька секунд, і увагу всіх людей на борту «Сі-Венчера» знову привернуло море. Наче могутній кит, на поверхню вирвався «Казбек». Його ніс піднявся над водою та із шумом упав назад. Коли велетенська чорна сигара вляглася на хвилях, у спостерігачів виникло відчуття, що це цілком робоча субмарина, — про більш ніж десятирічний підводний полон свідчило лише слабке пожовкнення деяких частин обшивки та значні пошкодження кормової частини. На мить стало видно круглу діру у правому борті, прорізану обладнанням ММУ, — мембрана відійшла під час спливання, й торпедний відсік наповнився водою. На щастя, Костас здогадався загерметизувати переділку. Розміри субмарини просто вражали: навряд чи можна було уявити собі більш загрозливу військову машину.

Серед екіпажу «Сі-Венчера» було чимало колишніх військовиків, і колись це видовище викликало б у них страх, порівнянний із переляком, який відчували моряки попереднього покоління, побачивши німецький підводний човен. Але цього разу «Казбек» зустріли криками радості: його поява означала, що терористи, нині спільні вороги флотів усього світу, ніколи не отримають зброї масового знищення, яку човен мав на борті.

— «Сі-Венчере», це «Казбек». Як чуєте мене? Прийом.

Почувши у радіоприймачі голос Джека, Том Йорк схопив мікрофон:

— «Казбеку», чуємо вас добре. Дякуємо за влаштований феєрверк. Прийом.

— Ось вам координати. — Джек двічі продиктував число із двадцяти цифр. — Можливо, ви схочете встановити супутниковий зв’язок із Манхаймом. Супутник мусить бути якраз над нами. Якщо хтось не розуміє, чому ми це зробили, повідомляю: саме ці хлопці потопили «Сіквест».

Минуло кілька хвилин, і головні учасники подій зібралися біля великого екрана у командному модулі «Сі-Венчера». Всі охочі не вмістилися у невеликій кімнаті, тому перевагу віддали членам екіпажу «Сіквеста», що врятувалися за допомогою підводного апарата. До них приєдналися Бен та Енді, які тільки-но поставили на місце ДСРВ. Присутні мовчки вдивлялися в зображення, що з’явилося на екрані.

Вони бачили групу будівель, поєднаних шпицями трубопроводів із центральною спорудою. Ліворуч інфрачервоний давач зображував у багряних тонах із десяток людей, які метушилися біля двох великих двороторних гелікоптерів, — машини прибули вже після того, як із бази втік Джек. Друга група людей зібралася на берегу моря; усі явно кудись поспішали. Майже кожен ніс предмети, подібні до картин і скульптур.

Раптом екран яскраво спалахнув, і від його центру зі швидкістю блискавки розійшлися концентричні кола теплих кольорів. Коли температура спала, відкрилася картина цілковитої руйнації. Центральну споруду під банею було знищено вщент. Термічне зображення показувало, до якого місця вибух спалив труби проходів, що вели від центру управління до інших будівель. Але вибухова хвиля пройшла далі — перекинула гелікоптери та накрила всіх людей, які ще кілька секунд тому метушилися на майданчику. Мертві тіла лежали серед пакунків. Смерть забрала тих людей раніше, ніж вони щось відчули.

Хтось із присутніх зааплодував. Усі знали, що це не просто помста: ставки у цій грі набагато вищі.