Буря Мечів

Джеймі

Сплутане волосся йому розмаяв східний вітер — ніжний і запашний, як пальці Серсі. Чувся спів пташок і відчувалося погойдування ріки під човном, якого помахи весел спрямовували до блідо-рожевого світанку. Після тривалої темряви світ здавався таким солодким, що Джеймі Ланістеру аж у голові паморочилося. «Я живий, я п’яний від сонячного світла». З вуст йому зірвався сміх — наглий, як сполохана з гнізда перепілка.

— Тихо,— буркнула дівчина, хмурячись. Насумрений вираз пасував до її широкого негарного обличчя більше, ніж усмішка. Та Джеймі й не бачив, щоб вона коли всміхалася. Він розважався, уявляючи її в одній із шовкових суконь Серсі замість шкірянки в заклепках. «Усе одно що корову в шовки вбирати».

Але ця корова гарно гребла. Під коричневими грубими бриджами ховалися дебелі як колоди литки, а з кожним помахом весел напиналися довгі м’язи в неї на руках. Вона гребла вже половину ночі, але не схоже було, щоб змучилася, чого не скажеш про кузена, сера Клеоса, який пихтів біля другої пари весел. Глянеш на неї — ну просто міцна дівка-селючка, але розмовляє як пані й має на поясі довгий меч і кинджал. Та чи вміє вона ними користуватися? Саме це Джеймі й збирався з’ясувати — щойно позбудеться пут.

На зап’ястках він мав залізні кайдани й такі самі на кісточках, з’єднані між собою важким ланцюгом не більш як фут завдовжки. «Можна подумати, що мого слова Ланістера недостатньо»,— пожартував він, коли його закували. На той час він уже добряче впився, і все завдяки Кетлін Старк. Втечу з Річкорину він пам’ятав тільки уривками. Була якась проблема з тюремником, але здоров’ячка упоралася.

Потім вони піднімалися нескінченними сходами, все по колу й по колу. Ноги в Джеймі підгиналися як трава, двічі або тричі він спіткнувся, поки дівчина не підставила йому руку, щоб він зіперся. В якийсь момент його загорнули в дорожній плащ і кинули на дно ялика. Він пригадував, як леді Кетлін скомандувала комусь підняти звідні ґрати Водяної брами. Вона-бо відсилає сера Клеоса назад на Королівський Причал з новими умовами для королеви, оголосила леді Старк тоном, який не допускав заперечень.

Тоді Джеймі, мабуть, заснув. Від вина хилило в сон, та й приємно було лягти, бо такої розкоші ланці в камері не дозволяли. Давним-давно Джеймі навчився дрімати в сідлі на марші. Тут було не складніше. «Тиріон реготатиме до сліз, коли почує, як я проспав власну втечу». Але тепер він збудився, й окови дратували.

— Міледі,— гукнув він,— якби ви зняли з мене кайдани, я б замінив вас на веслах.

Вона знову підозріливо нахмурилася, вищиривши конячі зуби.

— Сидіть у кайданах, Царевбивце.

— Ти до самого Королівського Причалу гребтимеш, дівко?

— Я вам не дівка, називайте мене Брієнною.

— А мене звати сер Джеймі. А не Царевбивця.

— Заперечуєте, що вбили царя?

— Ні. А ти заперечуєш свою стать? Якщо так, розшнуруй бриджі й покажи, що там у тебе,— він невинно посміхнувся до неї.— Міг би попросити тебе зняти корсаж, але не схоже, що цим можна щось довести.

— Кузене,— розхвилювався сер Клеос,— що за манери?

«От у кому ланістерівської крові точно небагато». Клеос — син тітки Дженни від того йолопа Емона Фрея, який жив у вічному страху перед лордом Тайвіном Ланістером з того самого дня, як пошлюбив його сестру. Коли лорд Волдер Фрей з Близнючок вступив у війну на боці Річкорину, сер Емон став на бік своєї жінки, а не батька. Не пощастило Кичері Кастерлі з цією угодою, подумав Джеймі. Сер Клеос зовні нагадував ласку, бився як гуска, а мужності мав як особливо хоробра вівця. Леді Старк пообіцяла серу Клеосу свободу, якщо він доправить її послання Тиріону, й той дав урочисту присягу.

В тій чорній камері вони всі в чомусь присягалися, і Джеймі більше за інших. Таку ціну леді Кетлін заправила за його звільнення. Забравши у здоров’ячки меча і приставивши кінчик Джеймі до серця, вона сказала: «Присягніться, що ви ніколи більше не здіймете зброї проти Старків чи Таллі. Присягніться, що ви змусите свого брата виконати обіцянку й повернути моїх дочок цілих і неушкоджених. Присягніться своєю лицарською честю, честю Ланістера, честю побратима королівської варти. Присягніться життям своєї сестри, свого батька і свого сина, богами давніми й новими, і я відпроваджу вас назад до сестри. Та як відмовитеся — я пущу вам кров». Він пам’ятав, як кольнуло крізь лахміття вістря, коли вона крутнула меча.

«Цікаво, що сказав би верховний септон щодо дійсності присяги, яку даєш п’яний як чіп, прикутий до стіни, ще й з мечем біля серця?» Не те щоб Джеймі по-справжньому переймався через того тлустого шахрая чи через богів, яким той, за його словами, служив. Джеймі пригадав цебро, яке леді Кетлін перекинула в нього в камері. Дивна жінка: довірити своїх дівчаток чоловікові, чия честь — лайно. Хоча насправді йому вона довіряла мало. «Всі свої надії вона покладає на Тиріона, а не на мене».

— Зрештою, вона, мабуть, не така вже й дурна,— сказав він уголос.

Його тюремниця неправильно його зрозуміла.

— Я не дурна. І не глуха.

З нею він обходився лагідно: глузувати з такої занадто легко, не відчуваєш азарту.

— Це я до себе, і зовсім не про тебе. В камері дуже швидко виробляється така звичка.

Дівчина нахмурилася, штовхаючи весла вперед, відтягуючи назад, знов штовхаючи вперед, і нічого не сказала.

«Така ж говірка, як і вродлива».

— З твоєї вимови я б сказав, що ти високого роду.

— Мій батько — Селвин Тартський, милістю богів лорд Вечірнього Палацу.

Навіть це вона вимовила буркітливо.

— Тарт,— мовив Джеймі.— Страшенно велика скеля у вузькому морі, наскільки я пригадую. А Вечірній Палац присягав Штормокраю. І як ти опинилася на службі Роба Вічнозимського?

— Я служу леді Кетлін. А вона мені наказувала безпечно доправити вас до вашого брата Тиріона на Королівський Причал, а не базікати з вами. Тож лежіть тихо.

— Я вже наївся мовчанки, жінко.

— Тоді поговоріть із сером Клеосом. А мені з чудовиськом нема про що розмовляти.

— Де тут у нас чудовиська? — заулюлюкав Джеймі.— Мабуть, ховаються під водою? Чи в отих заростях верболозу? А я без меча!

— Чоловік, який учинив наругу над власною сестрою, убив свого короля, скинув з муру невинну дитину, не заслужив іншого наймення.

«Невинну дитину? Та клятий хлопчисько шпигував за нами!» А Джеймі просто хотів побути годинку наодинці з Серсі. Подорож на північ — то була якась нескінченна мука: бачити її щодня, але не мати змоги торкнутися, і знати, що в тому велетенському рипучому ридвані п’яний Роберт щоночі залазить до неї в постіль. Тиріон як міг силкувався піднести Джеймі настрій, але цього було не досить.

— Побільше поваги до Серсі, дівко,— застеріг він.

— Мене звати Брієнна, а не дівка.

— Тобі не байдуже, як тебе чудовисько називає?

— Моє ім’я Брієнна,— уперто повторила вона.

— Леді Брієнна? — запитав Джеймі. Вона так зніяковіла, що він відчув: тут її слабке місце.— Чи, може, тобі до вподоби більше «сер»? — розсміявся він.— Ні, боюся, ні. Можна корову вбрати в нашийник, намордник і підхвістя, натягнути на неї шовкову попону, але виїхати на ній на поле бою все одно не вдасться.

— Кузене Джеймі, не треба таких грубощів,— втрутився сер Клеос, який під плащем мав сюрко з вежами-близнючками дому Фреїв і золотим левом Ланістерів на гербі.— Нас чекає далека дорога, не варто між собою воювати.

— Воюю я з мечем у руці, брате. А я говорив до леді. Скажи-но мені, дівко, на Тарті всі жінки такі ж погані, як ти? Якщо так, шкода мені чоловіків. Мабуть, вони, живучи на тій жахливій горі в морі, й не знають, які бувають справжні жінки.

— Тарт прегарний,— буркнула дівчина, крутячи весла.— Його прозивають Сапфіровим островом. Мовчіть, чудовисько, щоб мені не довелося вас заткнути.

— Вона теж грубіянить, хіба ні, брате? — звернувся Джеймі до сера Клеоса.— Але хребет вона має, цього не відняти. Небагато чоловіків зважаться в лице обізвати мене чудовиськом.

«Хоча позаочі обзивають вільно, понад усякий сумнів».

Сер Клеос нервово кашлянув.

— Леді Брієнна, безперечно, наслухалася цих побрехеньок від леді Кетлін. Старки не мають надії здолати тебе стилетом, то вдаються до отруйного стилоса.

«Вони вже здолали мене стилетом, ти, дурню безбородий». Джеймі хитро посміхнувся. В хитрій посмішці, якщо постаратися, люди можуть прочитати що завгодно. «Кузен Клеос і справді проковтнув цей казанок лайна — чи просто намагається втертися в довіру? Що у нас тут — щирий баран чи підлабузник?»

А сер Клеос тим часом блаженно лепетав:

— Людина, здатна повірити, що побратим королівської варти може скривдити дитину, просто не розуміє, що таке честь.

«Підлабузник». Якщо по правді, Джеймі гірко пожалів про те, що викинув Брандона Старка з того вікна. Коли хлопець відмовився помирати, Серсі не припиняла пиляти брата. «Йому всього сім років, Джеймі,— картала вона його.— Навіть якщо він і зрозумів, що бачив, можна було просто його залякати, щоб мовчав».

«Я не подумав, що ти...»

«Ти ніколи не думаєш. Якщо хлопець отямиться й перекаже батькові, що він бачив...»

«Якщо, якщо, якщо,— Джеймі потягнув її собі на коліна.— Якщо отямиться, ми скажемо, що йому все це наснилося, обізвемо його брехуном, а в крайньому разі мені доведеться вбити Неда Старка».

«Ти уявляєш, як тоді вчинить Роберт?»

«Хай Роберт чинить, як йому заманеться. Якщо доведеться, я проти нього війною піду. Співці згодом назвуть її Війною за піхву Серсі».

«Джеймі, пусти мене!» — розлютилася вона, силкуючись підвестися.

Натомість він поцілував її. Якусь мить вона опиралася, та згодом вуста її розтулилися назустріч йому. Він пам’ятав присмак вина та гвоздики в неї на язиці. Вона затремтіла. Рука його ковзнула їй під корсет і смикнула, розриваючи шовк, вивільняючи груди, і на деякий час вони забули про малого Старка.

Невже Серсі згадала про нього й найняла отого чоловіка, про якого казала леді Кетлін, щоб хлопець точно вже ніколи не отямився? «Якби вона зичила йому смерті, вона послала б мене». Та й не схоже це на неї — обрати найманця, який так по-королівському напартачить з цим убивством.

Униз по ріці, на сколиханій вітром поверхні води, мерехтіло світанкове сонце. Південний берег був червоний і глинистий, гладкий як дорога. В ріку вливалися менші ручаї, а береги були захаращені гнилими стовбурами потонулих дерев. Північний берег здавався дикішим. Над головою вивищувалися стрімкі — двадцятифутові — кам’янисті кручі, увінчані купками буків, дубів і каштанів. Попереду на пагорбах Джеймі помітив сторожову вежу, яка з кожним ударом весел усе росла. Та ще навіть не наблизившись до неї, Джеймі знав, що вона покинута: побиті вітром мури геть заросли повзучою шипшиною.

Коли вітер перемінився, сер Клеос допоміг здоров’ячці підняти вітрило — цупкий трикутник смугастої червоно-синьої парусини. Від цих кольорів Таллі тільки й чекай біди, якщо раптом на ріці подорожні наскочать на Ланістерів, однак іншого вітрила не було. Брієнна взялася за стерно. Джеймі, побрязкуючи ланцями, підняв шверт, і після цього човен, якому сприяли і вітер, і течія, полетів швидше.

— Можна було б зекономити цілий шмат дороги, якби ви відвезли мене до батька, а не до брата,— зауважив Джеймі.

— Дочки леді Кетлін — на Королівському Причалі. Я повернуся з дівчатами або не повернуся зовсім.

Джеймі обернувся до сера Клеоса.

— Кузене, позич мені свого ножа.

— Ні,— напружилася жінка.— Озброїти вас я не дозволю.

Голос у неї був твердий як камінь.

«Вона мене боїться, навіть у кайданах».

— Клеосе, тоді мені доведеться попросити тебе поголити мене. Бороду лиши, але з голови знімай усе волосся.

— Наголо? — запитав сер Клеос.

— У королівстві Джеймі Ланістер відомий як безбородий лицар з довгими золотими кучерями. На голомозого чолов’ягу з брудною рудою бородою ніхто не звертатиме уваги. Поки я в ланцях, не хочу, щоб мене хтось упізнав.

Кинджал міг би бути й гостріший. Клеос мужньо різав і пиляв волосся, продираючись крізь ковтуни й викидаючи пасма за облавок. Золоті кучері плавали поверхнею води, і їх потроху зносило назад. Коли кучма зникла, вниз по шиї поповзла воша. Піймавши її, Джеймі розчавив її об ніготь на великому пальці. Сер Клеос тим часом позбирав ще кілька вошей у нього на голові й поскидав у воду. Джеймі занурив голову в ріку, а тоді попросив сера Клеоса підгострити лезо, перш ніж зголювати рудувату щетину. Після цього він трохи підрізав і бороду.

У воді віддзеркалився незнайомець. Він був не тільки голомозий, а ще й наче постарів років на п’ять у темниці: обличчя схудло, а під очима залягли кола, яких він не пригадував. «Так я не дуже схожий на Серсі. Їй це не сподобається».

По обіді сер Клеос задрімав. Його хропіння нагадувало ґелґіт, з яким паруються гуси. Джеймі витягнувся, спостерігаючи, як мимо пропливає цілий світ: після темної камери кожен валун, кожне дерево здавалися дивом.

З’явилося і так само зникло кілька однокімнатних халуп, збудованих на високих палях, від чого вони нагадували чапель. Та не було і знаку, щоб там хто-небудь мешкав. Над головою пролітали птахи, співали серед дерев уздовж берега, а ще Джеймі помітив сріблясту рибу, що розтинала воду. «Пструг Таллі, погана прикмета»,— подумав Джеймі, поки не угледів ще гіршу: одна з колод, яку вони проминули, виявилася мерцем — безкровним і набряклим. Його малиновий плащ, безперечно ланістерівський, заплутався в корінні поваленого дерева. Цікаво, подумав Джеймі, чи не був він з цим мерцем знайомий?

Зубці Тризуба — найлегший шлях возити приріччям крам або людей. За мирних часів подорожнім би траплялися рибалки на своїх яликах; униз за течією сплавлялися б на жердинах баржі з зерном; з плавучих яток купці би продавали голки й сувої тканини; можливо, навіть попався б лицедійський човен зі стьобаними вітрилами півсотні кольорів, який пливе собі вгору за течією від села до села й від замку до замку.

Але війна внесла свої корективи. Вони пропливали села, та не бачили селян. Єдиним, що нагадувало про рибалок, була порожня сіть, порізана й подерта, яка звисала з дерев. Дівчина, яка напувала коня, миттю поїхала геть, щойно помітила вітрило. Трохи згодом проминули дюжину селян, які копались у землі попід кістяком спаленої вежки. Чоловіки якийсь час повитріщалися порожніми очима, а потім повернулися до роботи, вирішивши, що ялик не становить загрози.

Червоний Зубець був широкий і повільний — така собі витка ріка, що складалася з петель і закрутів, поцяткованих крихітними лісистими острівцями; незрідка її закупорювали перекати й топляк, що виднілися зовсім близько до поверхні води. Брієнна, схоже, мала гостре око на небезпечні ділянки, тож завжди знаходила обхідний шлях. Коли Джеймі похвалив її знання ріки, вона глянула на нього підозріло й мовила:

— Не знаю я цієї ріки. Я навчилася ходити на веслах і під вітрилом раніше, ніж їздити верхи.

Сер Клеос сів і потер очі.

— Боги, як у мене руки болять! Сподіваюся, вітер не вщухне,— він понюхав повітря.— Пахне як на дощ.

Джеймі не відмовився б від гарного дощу. Підземелля Річкорину — не найчистіше місце в Сімох Королівствах. Тепер від Джеймі, мабуть, смердить, як від перезрілого сиру.

Клеос примружився.

— Дим.

Тоненький сірий пальчик мов підкликав їх. Він здіймався на південному березі за кілька миль звідси, звиваючись і закручуючись. Під ним Джеймі розрізнив закурені руїни великої будівлі, а ще — живий дуб, повний мертвих жінок.

Ворони тільки-но взялися до трупів. Тонкі мотузки глибоко впинались у м’яку шкіру на шиях, а коли віяв вітер, тіла оберталися й крутилися.

— Негідний учинок,— мовила Брієнна, коли вони підпливли ближче, де було краще видно.— Справжній лицар не пробачив би такого безглуздого вбивства.

— Справжні лицарі й гірше бачать на війні, дівко,— сказав Джеймі.— І чинять самі, так-так.

Брієнна повернула стерно до берега.

— Не лишу я невинних жертв на харч воронам.

— Безсердечна дівка! Воронам теж треба їсти. Пливи далі й дай мертвим спокій, жінко.

До берега пристали проти течії в тому місці, де над водою нависав великий дуб. Коли Брієнна спустила вітрило, Джеймі, незграбний у своїх кайданах, виліз із човна. Вода Червоного Зубця наповнила чоботи й промочила подерті бриджі. Сміючись, він упав навколішки, застромив голову під воду — й випірнув, стікаючи краплями. Долоні в нього були аж чорні від бруду, а коли він їх відмив, вони здалися йому худішими й блідішими, ніж він пригадував. Ноги затерпли й не слухалися, коли він зіп’явся на рівні. «В біса довго просидів я в підземеллях Гостера Таллі».

Брієнна з Клеосом витягнули ялик на берег. Над головами в них висіли трупи, у смерті своїй дозріваючи, як жахливі плоди.

— Комусь із нас треба їх позрізати,— сказала дівчина.

— Я можу залізти на дерево,— Джеймі побрів з води, брязкаючи ланцями.— Тільки кайдани зніміть.

Дівчина роздивлялася одну з мертвих жінок. Джеймі маленькими непевними кроками, наскільки дозволяла довжина ланцюгів, причовгав ближче. Побачивши грубо зроблену табличку, яка висіла на грудях у жінки на самій горі, він посміхнувся.

— «Вони злягалися з левами»,— прочитав він.— О так, жінко, який негідний учинок... зробили ваші, а не наші. Цікаво, хто вони були, ці жінки?

— Дівки з таверни,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут був заїзд, тепер я пригадую. Коли ми востаннє повертались у Річкорин, дехто з вояків у моєму супроводі провів тут ніч.

Від будівлі залишилися хіба муровані підвалини та плутанина обвалених балок, почорнілих і обвуглених. Від попелу й досі піднімався дим.

Джеймі лишив борделі й повій своєму братові Тиріону: сам він завжди хотів тільки одну жінку — Серсі.

— Схоже, дівчатка розважали когось із солдатів мого лорда-батька. Може, подавали їм їсти-пити. Ось як вони заробили собі ці намиста зрадниць — цілунком і кухлем елю,— він оглянув ріку вниз і вгору за течією — пересвідчитися, що вони тут самі.— Це землі Бракенів. Може, це лорд Джонос наказав їх повісити. Мій батько йому замок спалив, тож, боюся, він нас не любить.

— А може, це робота Марка Пайпера,— сказав сер Клеос.— Або того лісового духа Берика Дондаріона, хоча я чув, що він убиває тільки солдатів. А може, якась банда північан Руза Болтона?

— Батько переміг Болтона на Зеленому Зубці.

— Але не зламав,— мовив сер Клеос.— Коли лорд Тайвін рушив до бродів, той знову повернувся на південь. У Річкорині казали, що він відібрав у сера Ейморі Лорча Гаренхол.

Джеймі це геть не сподобалося.

— Брієнно,— заговорив він, люб’язно звертаючись до неї на ім’я в надії, що вона вислухає,— якщо Гаренхол утримує лорд Болтон, швидше за все, і Тризуб, і королівський гостинець вартують.

Йому здалося, що в її великих синіх очах майнула невпевненість.

— Ви під моїм захистом. Їм доведеться вбити мене.

— Не думаю, що вони сильно переживатимуть через це.

— Я не гірший боєць за вас,— почала захищатися вона.— Я була у варті Ренлі, серед сімох обраних. Він власноруч надів на мене смугастий шовк веселкової варти.

— Веселкової варти? То в ній була ти і ще семеро дівчат? Співець колись сказав, що в шовках усі панни вродливі... але він не зустрічався з тобою, атож?

Дівчина почервоніла.

— Нам іще могили копати,— вона полізла на дерево.

Видершись стовбуром нагору, вона легко змогла стати на товсті нижні гілки дуба. А тоді, переміщаючись серед листя з кинджалом у руці, позрізала трупи. З тіл, коли ті падали, здіймалися рої мух, і з кожним зрізаним трупом сморід ставав дедалі гірший.

— Забагато клопоту через повій,— поскаржився сер Клеос.— Чим нам копати? Лопат у нас немає, а мечем я копати не буду, я...

Аж тут Брієнна щось крикнула. І, замість злазити, стрибнула вниз.

— До човна. Швидко. Там вітрило.

Квапилися щодуху, хоча Джеймі бігти не міг, тож кузенові довелося тягти його в ялик. Брієнна відштовхнулася веслами й похапцем підняла вітрило.

— Пане Клеосе, вам теж доведеться сідати на весла.

Той послухався. Ялик почав розтинати воду трохи швидше: течія, вітер і весла — все сприяло. Джеймі, сидячи в ланцях, роздивлявся ріку позаду. Виднівся лише вершечок іншого вітрила. Оскільки Червоний Зубець звивався, здавалося, що інший човен — на тому боці полів, рухається за стіною дерев на північ, тоді як вони пливли на південь, але Джеймі знав, що це враження оманливе. Він притулив обидві руки дашком над очима.

— Руде як глина й блакитне як вода,— оголосив він.

Брієнна без слів ворушила губами, і це додавало їй схожості з коровою, яка жує жуйку.

— Швидше, сер.

Заїзд скоро зник позаду, і верхівка вітрила теж пропала з очей, але це ще нічого не означало. Коли переслідувачі обігнуть вигин ріки, їх знову стане видно.

— Можемо тільки сподіватися, що шляхетні Таллі зупиняться поховати мертвих повій.

Джеймі не надто радувала перспектива повернутися назад у камеру. «Може, Тиріон би вигадав щось розумне, а мені лише спадає на думку, що тут треба брати меча й битися».

Майже годину вони гралися в хованки з переслідувачами, огинаючи закрути ріки й маленькі лісисті острівці. А коли вже з’явилася надія, що якимсь чином вдалося відірватися, вдалині знову стало видно вітрило. Сер Клеос на мить припинив гребти.

— Чужі б їх забрали! — витер він піт з чола.

— Гребіть! — звеліла Брієнна.

— За нами пливе річкова галера,— оголосив Джеймі, добре роздивившись переслідувачів. З кожним помахом весел вона, здавалося, збільшується в розмірах.— По дев’ять весел з кожного боку, а це значить, що там вісімнадцятеро людей. А може, й більше, якщо там не тільки гребці, а й бійці. І вітрила більші, ніж у нас. Нам її не обігнати.

Сер Клеос закам’янів на веслах.

— Вісімнадцятеро, кажеш?

— По шестеро на кожного з нас. Я б узяв на себе вісьмох, та ці бранзолетки трохи мені заважають,— Джеймі показав зап’ястки.— Хіба що леді Брієнна люб’язно погодиться розкувати мене?

Дівчина його проігнорувала, щосили налягаючи на весла.

— У нас було півночі фори,— мовив Джеймі.— Вони пливуть від світанку, даючи перепочинок двом веслам за раз. Мають бути дуже стомлені. Просто коли вони побачили наше вітрило, їм додалося сили, але це ненадовго. Ми маємо шанси повбивати чимало з них.

— Але ж,— роззявив рота сер Клеос,— їх вісімнадцятеро!

— Щонайменше. А радше двадцятеро або й двадцять п’ять.

Кузен застогнав.

— Ми не маємо надії перемогти вісімнадцятьох.

— А хіба я казав, що маємо? Найкраще, на що ми можемо сподіватися, то це померти з мечем у руках.

Говорив він цілком щиро. Джеймі Ланістер ніколи не боявся смерті.

Брієнна припинила гребти. Від поту пасма її білого як льон волосся прилипли до чола; вона скривилася, і від цього стала ще некрасивішою.

— Ви під моїм захистом,— сказала вона так хрипко від люті, що це прозвучало майже як гарчання.

Така затятість викликала в Джеймі сміх. «Та вона — Гончак з цицьками,— подумав він.— Ну, тобто, якби в неї були цицьки».

— То захищай мене, дівко. Чи звільни, щоб я зміг захищатися сам.

Галера летіла вниз за течією, як велика дерев’яна бабка. Навколо неї від лютої роботи весел біло бурунилася вода. Галера видимо наздоганяла, а на палубі збиралися вояки. В руках їхніх зблискував метал, а ще Джеймі бачив луки. «Стрільці». Він ненавидів стрільців.

На носі прудкої галери стояв кремезний голомозий чоловік з кущистими сивими бровами й мускулястими руками. На кольчугу він одягнув брудне біле сюрко з плакучою вербою, вишитою на світло-зеленому полі, але плащ у нього був застебнутий срібним пстругом. Капітан замкової варти Річкорину. Замолоду сер Робін Райгер був знаний як завзятий боєць, але його дні минули: він одного віку з Гостером Таллі, він постарів разом зі своїм лордом.

Коли між човнами лишалося п’ятдесят ярдів, Джеймі, приклавши долоні до рота, гаркнув понад водою:

— Хочете побажати мені щасливої дороги, пане Робіне?

— Хочемо забрати вас назад, Царевбивце,— прогуркотів сер Робін Райгер.— Куди поділася ваша золота чуприна?

— Я сподіваюся засліпити ворогів блиском голого черепа. З вами спрацювало непогано.

Серу Робіну жарт не видався смішним. Відстань між яликом і галерою скоротилася до сорока ярдів.

— Кидайте весла та зброю в ріку, і тоді ніхто не постраждає.

Сер Клеос обернувся.

— Джеймі, скажи їм, що нас звільнила леді Кетлін... це обмін заручниками, це законно...

Джеймі так і сказав, щоправда, це мало допомогло.

— Кетлін Старк не керує в Річкорині,— гукнув у відповідь сер Робін. Обабіч нього зайняли позиції четверо стрільців — двоє навстоячки і двоє навколішках.— Кидайте мечі у воду.

— Нема в мене меча,— озвався на це Джеймі,— а якби був, я б його вам у живіт застромив, а тим чотирьом боягузам повідрізав би яйця.

Відповіддю йому були стріли. Одна уп’ялась у щоглу, дві прошили вітрило, а четверта ще фут — і влучила б у Джеймі.

Попереду виднілася ще одна широка петля Червоного Зубця. Брієнна спрямувала ялик, зрізаючи вигин. На повороті гойднулася рея, і рипнуло вітрило, наповнене вітром. Попереду на середині течії з’явився великий острів. Головний рукав ріки пішов праворуч. Ліворуч між островом і високими кручами північного берега біг канал. Брієнна повернула румпель, і ялик, розтинаючи хвилі, ковзнув ліворуч, затріпотівши вітрилом. Джеймі зазирнув їй у вічі. «Гарні очі,— подумав він,— і спокійні». Він добре умів читати з людських очей. Знав, який вигляд має страх. «Це рішучість, а не розпач».

За тридцять ярдів позаду галера вже входила у вигин ріки.

— Пане Клеосе, візьміть румпель,— скомандувала дівчина.— Царевбивце, беріть весло й відштовхуйтеся, щоб ми не наскочили на каміння.

— Як зволить міледі.

Весло — це не меч, але лопаттю, якщо добре розмахнутися, можна голову розтрощити, а держаком непогано відбиватися.

Пхнувши весло Джеймі в руки, сер Клеос подибав на корму. Вони вже порівнялися з островом і різко повернули в канал; човен накренився, і на кручу хляпнуло водою. Острів густо поріс лісом: зарості верби, дубів і високих сосон кидали на бистру воду густі тіні, приховуючи топляк і гнилі колоди, що лишилися від затонулих дерев. Ліворуч виросла стрімка крем’яниста круча, а біля її підніжжя ріка біло пінилася навколо битих валунів і куп каміння, яке нападало з кручі.

З сонця пірнули в тінь, ховаючись від галери між зеленою стіною дерев і кам’янистою сіро-коричневою кручею. «Кілька хвилин перепочинку від стріл»,— подумав Джеймі, відштовхуючись від валуна, що наполовину ховався під водою.

Ялик загойдався. Почувся тихий сплеск, Джеймі озирнувся — і не побачив Брієнни. Та за мить він знов угледів її: вона вже вилазила з води біля кручі. Перебрела мілководдя, переступила кілька валунів і подерлася нагору. Сер Клеос, роззявивши рота, вирячив очі. «От дурень»,— подумав Джеймі.

— Не звертай на дівку уваги,— гаркнув він на кузена.— Кермуй.

За деревами видно було, як рухається вітрило. В гирлі каналу, за двадцять п’ять ярдів позаду, перед очима постала річкова галера. Ніс її різко крутнувся — вона повертала, а в повітря злетіло півдюжини стріл, тільки всі в небо. Обидва човни рухалися, і це утруднювало стрільцям справу, та Джеймі знав: зовсім скоро лучники почнуть враховувати похибку. Брієнна вже наполовину видерлася на кручу, хапаючись за каміння й підважуючись. Райгер точно її помітить, а коли це станеться, звелить лучникам її підстрелити. Джеймі вирішив перевірити, чи гонор старого не змусить його вчинити дурість.

— Пане Робіне,— гукнув він,— послухайте мене хвильку.

Сер Робін підніс руку, і стрільці опустили луки.

— Кажіть, що маєте, Царевбивце, тільки швидко.

Ялик крутнувся серед розсипу битого каміння, а Джеймі крикнув:

— Знаю кращий спосіб усе вирішити — поєдинок. Ви і я.

— Я не сьогодні народився, Ланістере.

— Ні, але, швидше за все, сьогодні помрете,— Джеймі підняв руки, щоб усі побачили кайданки.— Я з вами битимусь у ланцюгах. Чого вам боятися?

— Ні, сер. Якби я сам обирав, то тільки цього й волів би, але мені наказано, якщо вдасться, привезти вас назад живцем. Стрільці,— дав він знак.— У гніздо. Дотяг. Стріль...

Відстань була менш як двадцять ярдів. Стрільці заледве могли промахнутися, та коли вони напнули свої довгі луки, навколо них посипалася злива гальки. Камінці стукотіли по палубі, відскакували від шоломів, з плюскотом падали у воду обабіч носа галери. Кмітливці, які збагнули, що це означає, саме вчасно підвели очі, щоб угледіти, як з верхівки кручі котиться валун завбільшки з корову. Сер Робін розгублено скрикнув. Валун крутнувся в повітрі, врізався у схил кручі, розколовся надвоє й полетів на галеру. Більший кусень розтрощив щоглу, продер вітрило, скинув двох лучників у ріку та зламав ногу одному з гребців, який нахилився над веслом. Швидкість, з якою галера почала набирати воду, свідчила про те, що менший уламок пробив корпус. Від кручі відлунювали крики гребця, а лучники шалено борсались у течії. З того, як вони плескалися, видно було, що плавати жоден не вміє. Джеймі розсміявся.

На той час коли ялик вийшов з каналу, галера, яку закрутило у вирі, вже осідала на мілині, серед топляка, і Джеймі Ланістер вирішив, що боги милостиві. Серу Робіну Райгеру з його тричі проклятими лучниками далеченько доведеться вертатися пішки у Річкорин, та й Джеймі позбувся негарної здоров’ячки. «Я б і сам не зміг спланувати все краще. Щойно звільнюся від кайданів...»

Сер Клеос крикнув. Коли Джеймі звів очі, Брієнна, вже далеко попереду, вайлувато рухалася вздовж кручі: вона зрізала шмат суходолу навпростець, поки ялик долав вигин ріки. Скочивши зі скелі, вона майже граційно пірнула у воду. «Негарно було би сподіватися, що вона розіб’є собі голову об камінь». Сер Клеос спрямував ялик до неї. На щастя, у Джеймі й досі в руках було весло. «Один добрячий удар, коли вона полізе в човен, і я її позбудуся».

Натомість він незчувся, як простягнув весло у воду. Брієнна вчепилася в нього, і Джеймі втягнув її в човен. Коли він допомагав їй залазити в ялик, з її промоклого волосся й одягу на палубу натекло води. Мокра дівчина була ще потворніша. Хто б міг подумати?

— Ну ти й дурна дівка,— сказав Джеймі.— Ми б могли без тебе поплисти далі. Чи ти гадаєш, я тобі подякую?

— Не потрібна мені ваша подяка, Царевбивце. Я дала слово безпечно доправити вас на Королівський Причал.

— І збираєшся його дотриматися? — Джеймі сяйливо посміхнувся.— Ото диво!