Буря Мечів

Тиріон

На світанку він зрозумів, що не може навіть думати про їжу. «До вечора мене, може, вже й засудять». У шлунку пекло від жовчі, ніс свербів. Тиріон почухав його кінчиком ножа. «Ще витримати останнього свідка — і тоді моя черга». Але що робити? Все заперечувати? Звинувачувати Сансу й Донтоса? Чи зізнатися — в надії провести решту днів на Стіні? Чи кинути монетку — і молитися, що Червоний Гад здолає сера Грегора Клігана?

Тиріон байдуже штрикав масну сіру ковбасу, шкодуючи, що це не його сестра. «На Стіні з біса зимно, та принаймні я звільнюся від Серсі». Він сумнівався, що з нього вийде розвідник, але Нічній варті потрібні й розумні люди, не тільки дужі. Лорд-командувач сам так сказав, коли Тиріон відвідував Чорний замок. «Але ж ці обітниці — така незручність!» Це покладе край і його шлюбу, і всім можливим претензіям на Кичеру Кастерлі, хоча він, схоже, і так не створений ні для першого, ні для другого. Та й він наче пригадував, що в сусідньому селищі є бордель.

Не про таке життя він мріяв, але ж це життя! І досить просто довіритися батькові, звестися на свої коротенькі хирляві ноги й мовити: «Так, це я зробив, зізнаюся». Але саме тут у нього кишки скручувались у вузол. Він мало не жалів, що не вбивав, якщо вже все одно доведеться через це постраждати.

— Мілорде? — звернувся до нього Подрик Пейн.— Вони тут, мілорде. Сер Адам. І золоті плащі. Чекають за дверима.

— Поде, скажи правду... ти теж думаєш, що це зробив я?

Хлопець завагався. Спробував заговорити, але видав тільки якесь лопотіння.

«Я приречений». Тиріон зітхнув.

— Можеш не відповідати. Ти був мені добрим зброєносцем. Кращим, ніж я заслужив. Хай що станеться, хочу подякувати тобі за вірну службу.

За дверима чекав сер Адам Марбранд із шістьма золотими плащами. Цього ранку, схоже, йому не було чого сказати. «Ще одна добра людина, яка вважає мене кревногубцем». Тиріон, зібравши всю свою гідність, подибав сходами вниз. Перетинаючи двір, він відчував на собі погляди — вартових на мурах, грумів у стайнях, кухарчуків, посудниць і служниць. У тронній залі лицарі й лордійчуки розступилися, даючи дорогу, і зашепотіли до своїх леді.

Не встиг Тиріон зайняти своє місце перед суддями, як ще один гурт золотих плащів завів Шей.

Тиріону наче холодна рука серце стиснула. «Вейрис зрадив її,— подумав він. А тоді дещо пригадав.— Ні. Це я сам її зрадив. Слід було лишити її з Лоліс. Звісно, Сансиних служниць допитали, я б сам так зробив». Тиріон потер слизький шрам на місці свого носа, дивуючись, навіщо це було Серсі. «Шей не знає нічого такого, що могло б мені зашкодити».

— Вони все замислили разом,— заговорила дівчина, яку він кохав.— Куць і леді Санса замислили це, коли загинув Юний Вовк. Санса хотіла помститися за брата, а Тиріон — отримати престол. Далі він збирався вбити свою сестру, а тоді свого власного лорда-батька, щоб стати правицею у королевича Томена. А десь за рік, поки Томен ще не виріс, він і його вбив би, щоб одягнути корону собі на голову.

— Звідки ти можеш усе це знати? — поцікавився княжич Оберин.— Чого б це Куцю звіряти такі плани жінчиній покоївці?

— Я дещо підслухала, мілорде,— сказала Шей,— і міледі, бува, проговориться. Та найбільше я почула з його власних вуст. Я була не тільки покоївкою леді Санси. Я була його повією — весь час тут, на Королівському Причалі. Зранку, в день весілля, він затягнув мене в підвал, де драконові черепи, і порав мене там, просто серед чудовиськ. А коли я заплакала, він сказав, що я маю бути вдячна, бо не кожній дівчині випаде бути повією в короля. Отоді він і розповів мені, як збирається стати королем. Сказав, що бідолашний хлопчик Джофрі ніколи не пізнає свою наречену, як він пізнав мене,— вона почала схлипувати.— Я не хотіла бути повією, мілорди. Я саме мала одружитися. Зі зброєносцем, гарним бравим хлопцем, шляхетного роду. Але Куць побачив мене на Зеленому Зубці й поставив хлопця, з яким я збиралася побратися, на передній край авангарду, а коли той загинув, послав дикунів, щоб привели мене в його намет. Шагу, того здорованя, і Тимета, що з випаленим оком. Сказав, що як я не задовольню його, він віддасть мене їм. А тоді він привіз мене в місто, щоб я була близько, коли він мене захоче. Він мене змушував такі ганебні речі робити...

— Які саме? — зацікавився княжич Оберин.

— Огидні,— сльози повільно покотилися по гарненькому личку, і всім чоловікам у залі, без сумніву, одразу закортіло пригорнути Шей і втішити.— Ротом і... не тільки, мілорде. Всім моїм тілом! Він мене порав, як тільки хотів, і... ще змушував мене казати, який він великий. «Мій велет», доводилося мені кликати його, «мій велет Ланістер».

Перший розреготався Освальд Кетлблек. Сміх підхопили Борос і Мірин, тоді Серсі, сер Лорас, а потім стільки лордів і леді, що й не порахувати. Від наглого вибуху веселощів зарипіли крокви й затрусився Залізний трон.

— Це правда,— запротестувала Шей.— «Мій велет Ланістер».

Сміх вибухнув удвічі гучніше. Губи розтягувалися в посмішках, трусилися животи. Дехто реготав так, що шмарклі з носа летіли.

«Я вас усіх врятував,— думав Тиріон.— Врятував це бісове місто й усі ваші нікчемні життя». У тронній залі були сотні людей, і всі вони сміялися — окрім його батька. Принаймні так здавалося. Навіть Червоний Гад здавлено пирхав, а в Мейса Тайрела був такий вигляд, наче в нього зараз пуп трісне, та лорд Тайвін Ланістер сидів між них, наче з каменю вирізьблений, склавши пальці під підборіддям.

Тиріон ступив уперед.

— Мілорди! — крикнув він. Довелося кричати, якщо він хотів, щоб його почули.

Батько підніс руку. Помаленьку в залі затихло.

— Заберіть цю брехливу хвойду з моїх очей,— сказав Тиріон,— і я зроблю вам ваше зізнання.

Лорд Тайвін кивнув і махнув рукою. Шей мала переляканий вигляд, коли її оточили золоті плащі. Коли її повели з зали, вона стрілася з Тиріоном очима. Що він побачив у тому погляді — сором чи страх? Цікаво, а що їй пообіцяла Серсі? «Отримаєш золото або коштовності — чого ти там попросила,— думав Тиріон, спостерігаючи, як віддаляється її спина,— та ще до кінця місяця розважатимеш золотих плащів у касарнях».

Тиріон поглянув просто у батькові тверді зелені очі з холодними золотими цятками.

— Винен,— сказав він,— дуже винен. Ви це хотіли почути?

Лорд Тайвін нічого не відповів. Мейс Тайрел кивнув. Княжич Оберин мав трохи розчарований вигляд.

— Ви зізнаєтеся, що отруїли короля?

— І близько ні! — відповів Тиріон.— У смерті Джофрі я не винен. Але я винен у гіршому злочині,— він зробив крок до батька.— Я народився. Жив. Я винен у тому, що я карлик, зізнаюся. І байдуже, скільки разів мій добрий батечко пробачив мене, я так і лишався ницим.

— Це безглуздо, Тиріоне,— заявив лорд Тайвін.— Кажи по суті справи. Тебе судять не за те, що ти карлик.

— Отут ви помиляєтеся, мілорде. Мене все життя судять за те, що я карлик.

— Ти не маєш що сказати на свій захист?

— Тільки одне: я цього не робив. Але тепер я про це шкодую,— він обернувся до зали — цього моря блідих облич.— Я шкодую, що не маю отрути для вас усіх. Мені шкода, що я не те чудовисько, за яке ви мене маєте, але як уже є! Я не винен, але справедливості мені тут не домогтися. Ви не лишаєте мені вибору, як уповати на богів. Я вимагаю суду через двобій.

— Ти геть здурів? — спитав батько.

— Ні, порозумнішав. Я вимагаю суду через двобій!

Люба сестричка була неймовірно задоволена.

— Він має на це право, мілорди,— нагадала вона суддям.— Нехай розсудять боги. Сер Грегор Кліган заступить Джофрі. Він позавчора повернувся в місто, щоб віддати свій меч мені на службу.

На мить обличчя лорда Тайвіна так потемніло, що Тиріон подумав, чи, бува, і батько не ковтнув отруєного вина. Лорд Тайвін грюкнув кулаком по столу, бо від люті не міг говорити. Тож до Тиріона обернувся Мейс Тайрел і запитав:

— У вас є заступник, який готовий захищати вашу невинуватість?

— Так, мілорде,— звівся на ноги княжич Оберин.— Карлик цілком переконав мене.

Від галасу, що здійнявся в залі, можна було оглухнути. Тиріону особливо приємно було побачити несподіваний сумнів у очах Серсі. Тільки коли сотня золотих плащів почала гупати списами в підлогу, зала вгамувалася. Та на той час лорд Тайвін Ланістер уже оговтався.

— Відкладемо це на завтра,— залізним голосом заявив він.— Я умиваю руки.

Він кинув на сина-карлика холодний сердитий погляд і широким кроком рушив із зали через королівські двері позаду Залізного трону, а з ним і його брат Кеван.

Згодом, повернувшись у камеру, Тиріон налив собі кубок вина й послав Подрика Пейна по сир, хліб і оливки. Він сумнівався, що зараз зможе проковтнути щось поживніше. «А ти гадав, я смиренно здамся, батьку? — запитав він у тіні, яку свічки намалювали на стіні.— А я занадто схожий на тебе». Він відчував дивне умиротворення, видерши владу над життям і смертю з батькових рук і вклавши її в руки богів. «Звісно, якщо боги існують і якщо їм не начхати. Якщо ж ні, то я в руках дорнянина». Хай що станеться, а Тиріона тішило бодай те, що він розтрощив батькові плани на друзки. Якщо переможе княжич Оберин, він ще більше налаштує Небосад проти дорнян: Мейс Тайрел у цьому побачить, що чоловік, який лишив його сина калікою, допомагає уникнути справедливої покари карлику, який мало не отруїв його дочку. А якщо виграє Гора-на-коні, Доран Мартел, можливо, захоче знати, чому його брат отримав смерть замість правосуддя, яке йому пообіцяв Тиріон. І зрештою Дорн може коронувати Мірселлу.

Мало не варто померти, коли знаєш, як після тебе все закрутиться. «Прийдеш подивитися на мій кінець, Шей? Постоїш разом з усіма, спостерігаючи, як сер Ілін відтинає мою бридку голову? Скучатимеш за своїм велетом Ланістером, коли він помре?» Тиріон допив вино, відкинув кубок убік і жваво заспівав:

Цього вечора сер Кеван до нього не прийшов. Мабуть, сидів з лордом Тайвіном, силкуючись утихомирити Тайрелів. «Боюся, дядька я вже й не побачу». Тиріон налив ще кубок вина. Шкода, що він оддав Саймона Срібноязикого на смерть, так і не дізнавшись усі слова цієї пісні. Якщо по правді, не така вже й погана пісенька. Особливо в порівнянні з тими, які про нього складатимуть тепер.

проспівав він. Може, йому самому написати продовження? Якщо доживе.

Уночі, як на диво, Тиріон спав довго й міцно. Піднявся вдосвіта, добре відпочивши і з гарним апетитом, і поснідав підсмаженим хлібом, кров’янкою, яблучними пиріжками й подвійною порцією яєць, засмажених з цибулею і вогненним дорнським перцем. А тоді попросив у вартових дозволу відвідати свого заступника. Сер Адам погодився.

Княжич Оберин, вдягаючись у обладунки, попивав з кубка червоне вино. Йому допомагали четверо молодих дорнських лордійчуків.

— Доброго ранку, мілорде,— привітався княжич.— Вип’єте вина?

— А варто пити перед боєм?

— Я от завжди п’ю перед боєм.

— Так можна і загинути. Ба гірше: так можу загинути я!

Княжич Оберин розсміявся.

— Боги бережуть невинних. Ви ж невинні, сподіваюся?

— Тільки якщо йдеться про вбивство Джофрі,— сказав Тиріон.— Маю надію, ви добре усвідомлюєте, з ким вам зараз доведеться зітнутися. Грегор Кліган...

— ...здоровезний? Це я чув.

— Він майже вісім футів заввишки й важить, певно, дванадцять пудів — і то все м’язи! Б’ється він дворучним мечем, тримаючи його в одній руці. Бувало, він одним ударом людину навпіл розрубував. Лати в нього такі тяжкі, що людина трохи менша взагалі вдягнути їх не може, не те що в них рухатися.

Княжича Оберина це не вразило.

— Я вже здорованів убивав. Головне — збити їх з ніг. Упав на землю — вважай, ти труп.

Дорнянин говорив так безтурботно й упевнено, що Тиріон майже заспокоївся, аж поки Оберин не повернувся й не крикнув:

— Деймоне, спис!

Сер Деймон кинув йому спис, і Червоний Гад зловив його на льоту.

— Ви проти Гори зі списом зібралися йти?

Тиріон знову втратив спокій. У битві щільні ряди списів зміцнюють передній край, але двобій з досвідченим мечником — то зовсім інша справа.

— Ми в Дорні дуже любимо списи. Та й, крім того, тільки так я можу до нього дотягнутися. Ви погляньте, лорде Куцю, тільки стережіться — не торкайтеся.

Спис був з обточеного ясеня, ратище — вісім футів завдовжки, гладеньке, товсте й важке. Останні два фути були сталеві: витончений гостряк у формі листка, який закінчувався зловісним шпичаком. Лезо по краях було таке гостре — хоч голися. А коли Оберин прокрутив списа між двох долонь, воно зблиснуло чорним. «Олива? Чи отрута?» Тиріон вирішив, що ліпше йому й не знати.

— Сподіваюся, ви ним добре володієте,— мовив він із сумнівом.

— Скаржитись у вас підстав не буде. А от у сера Грегора — може бути. Хай яка товста в нього кіраса, та на з’єднаннях є щілини. На внутрішньому боці ліктя й під коліном, під пахвами... Я знайду, де полоскотати його, обіцяю вам,— він відставив списа вбік.— Подейкують, Ланістер завжди сплачує свої борги. Може, повернетеся зі мною в Сонцеспис, коли закінчиться нарешті кровопролиття? Мій брат Доран буде радий познайомитися з законним спадкоємцем Кичери Кастерлі... особливо якщо він привезе з собою свою чарівну дружину, леді Вічнозиму.

«Цей змій думає, що я десь собі приховав Сансу, як білочка горішок на зиму?» Якщо так, то Тиріон не збирався його звільняти від ілюзій.

— Якщо так подумати, подорож у Дорн може бути вельми приємна.

— Плануйте довгу подорож,— княжич Оберин потягував вино.— Вам з Дораном напевне буде що обговорити. Музика, торгівля, історія, вина, карликові пенні... закони спадкоємства й наступності. Без сумніву, дядькові поради дуже знадобляться Мірселлі в ці важкі часи, які чекають нас попереду.

Якщо Вейрисові пташечки слухали, Оберин їм повні вуха наговорив.

— А я таки вип’ю кубок вина,— сказав Тиріон. «Королева Мірселла?» Ідея була б набагато заманливішою, якби в нього за пазухою і справді був ще один козир — Санса. «Якщо вона присягне Мірселлі, а не Томену, чи піде за нею вся Північ?» Те, на що натякав Червоний Гад, було чистою зрадою. Невже Тиріон зможе підняти зброю проти Томена, проти власного батька? «Серсі кров’ю плюватиметься». Можливо, за одне тільки це справа того варта.

— Ви пригадуєте історію, яку я розповів вам у першу нашу зустріч, Куцю? — запитав княжич Оберин, у той час як Байстрюк з Богомилості опустився навколішки, застібаючи на ньому поножі.— Це ж не тільки через ваш хвостик ми з сестрою приїхали в Кичеру Кастерлі. Ми, так би мовити, поїхали на пошуки пригод, які завели нас у Зорепад, Арбор, Старгород, на Щитові острови, у Крейкгол і нарешті в Кичеру Кастерлі... та по правді шукали ми шлюбу. Доран був заручений з леді Мелларіо Норвоською, отож він лишився в Сонцесписі за каштеляна. Ми з сестрою ще не мали суджених.

Елія була в захваті. Вона була саме в тому віці, коли тягне подорожувати, а делікатне здоров’я їй цього раніше не дозволяло. Я ж розважався тим, що кпив із сестриних залицяльників. Ліпив їм прізвиська: лорд Косоокий Коротун, панич Плямкало, одного я називав Ходячий Кит — щось таке. Єдиний більш-менш пристойний серед них був юний Бейлор Гайтавер. Симпатичний хлопець, сестра мало не закохалася в нього, якби він на біду одного разу в нашій присутності не перднув. Я одразу ж дав йому прізвисько Бейлор Буревій, і відтоді Елія не могла на нього без сміху дивитися. Малим я був ще тим чудовиськом, комусь варто було втяти мого лихого язика...

«Атож»,— подумки погодився Тиріон. Бейлор Гайтавер уже не такий юний, але й досі спадкоємець лорда Лейтона,— заможний, вродливий, та й лицар з чудовою репутацією. Бейлор Білозубий — ось як його прозивають тепер. Якби Елія вийшла за нього, а не за Рейгара Таргарієна, може, ростила б нині в Старгороді діточок. Цікаво, думав Тиріон, скільки життів звіяло тим «буревієм»?

— Кінцевим пунктом нашої подорожі був Ланіспорт,— провадив княжич Оберин, а сер Аррон Коргайл допоміг йому вдягнути стьобану сорочку й почав шнурувати її на спині.— А ви знали, що наші матері були знайомі з незапам’ятних часів?

— Пригадую, що вони ще дівчатами разом були при дворі. Фрейлінами у королівни Рейли?

— Атож. Я так думаю, що це наші матері про все змовилися. Панич Плямкало та іже з ним, а також різноманітні прищаві юні панночки, яких демонстрували мені, були просто горішками перед обідом, для збудження апетиту. А головну страву нам мали подати в Кичері Кастерлі.

— Серсі та Джеймі.

— Який розумний карлик! Ми з Елією, звісно, були трохи старші. Вашим брату й сестрі на той час було не більш як вісім-дев’ять років. Але різниця у п’ять-шість років не така вже й велика. Та й у нас на кораблі була вільна каюта, дуже гарна — такі тільки для осіб високого роду тримають. Так наче у нас був намір забрати когось із собою в Сонцеспис. Наприклад, малого пажа. Або фрейліну для Елії. Ваша леді-мати хотіла заручити Джеймі з моєю сестрою або Серсі зі мною. А може, і те, і те.

— Може,— сказав Тиріон,— але мій батько...

— ...правив Сімома Королівствами, а вдома ним правила його леді-дружина; принаймні так завжди казала мама,— княжич Оберин підніс руки, щоб лорд Дагос Манвуді та Байстрюк з Богомилості змогли через голову натягнути на нього кольчугу.— У Старгороді ми дізналися про смерть вашої матінки та про чудовисько, яке вона вродила. Ми вже мало назад не повернули, але наша мати вирішила все-таки плисти далі. Про те, як «гостинно» нас зустріли в Кичері Кастерлі, я вже вам розповідав.

От тільки я не розповів вам, що наша мати, вичекавши для пристойності, все-таки зробила вашому батькові шлюбну пропозицію. Через багато років, на смертному ложі, вона розказала мені, що лорд Тайвін грубо відмовив їй. Його дочка призначена королевичу Рейгару, повідомив він. А коли вона спитала про Джеймі, чи не візьме він за дружину Елію, батько натомість запропонував вас.

— А цю пропозицію вона сприйняла як образу.

— Це й була образа. Навіть ви це маєте розуміти, правда?

— О, певна річ.

«Все це тягнеться з давніх-давен,— подумав Тиріон,— з наших матерів і батьків, ба ще з їхніх матерів і батьків. Ми — ляльки на ниточках у тих, хто прийшов у світ перед нами, а одного дня наші діти заберуть ці ниточки в нас і продовжать ляльковий танок».

— Ну що ж, королевич Рейгар одружився з Елією Дорнською, а не з Серсі Ланістер з Кичери Кастерлі. Тож, я так розумію, у цьому двобої перемогла ваша матір.

— Вона теж так думала,— погодився княжич Оберин,— але батько ваш не з тих, хто забуде таку зневагу. Колись він дав цей урок лорду й леді Тарбекам і Рейнам Кастамерським. А на Королівському Причалі він дав цей урок моїй сестрі... Шолом, Дагосе.

Манвуді простягнув йому шолом — високий і золотий, з мідним диском на чолі — сонцем Дорну. Забороло зняли заздалегідь, побачив Тиріон.

— Елія з дітьми довго чекала на правосуддя,— княжич Оберин натягнув м’які червоні шкіряні рукавиці та знову взяв свого списа.— Але сьогодні вони його таки побачать.

Для двобою обрали зовнішній двір. Тиріону, щоб не відставати від довгоногого княжича Оберина, довелося бігти підтюпцем. «А змій нетерплячий,— подумав він.— Будемо сподіватися, що й отруйний». День був сірий і вітряний. Сонце намагалося продертися крізь хмари, але Тиріон не взявся би передбачити, хто переможе в цьому двобої, як і в тому, від якого залежало його життя.

Складалося таке враження, наче поглянути, житиме чи помре Тиріон, зійшлася тисяча людей. Вони стояли на мурах і штовхалися на сходах фортець і веж. Вони визирали з дверей стаєнь і з вікон, дивилися з мостів, балконів і дахів. А двір був так натоптаний людьми, що золотим плащам і лицарям королівської варти довелося відпихати їх, щоб звільнити місце для поєдинку. Дехто навіть приніс крісла, щоб дивитися з комфортом, а хтось просто присів на діжки. «Треба було це в Драконячому Лігві влаштувати,— кисло подумав Тиріон.— По пенсу з людини назбирали б і на весілля Джофрі, і на похорон». Дехто з глядачів навіть усадовив собі на плечі малих дітей, щоб їм краще було видно. Побачивши Тиріона, всі вони починали кричати й тицяти в нього пальцями.

Поряд з сером Грегором Серсі сама здавалася мало не дитиною. У своїх обладунках Гора-на-коні був просто нелюдських розмірів. Під довгим жовтим сюрко з трьома чорними собаками Кліганів ховалася вдягнена на кольчугу тяжка кіраса — тьмяна сіра криця, пом’ята й пощерблена в боях. Під низом обов’язково буде дублена шкіра й шар стьобаної підкладки. До латного коміра кріпився великий шолом з пласким верхом, з продухами для рота й носа та з вузькою щілиною для очей. На гребені красувався кам’яний кулак.

Якщо сер Грегор і був поранений, через весь двір Тиріон цього не помітив. «У нього такий вигляд, наче він з каменю витесаний». Перед ним у землю був застромлений дворучний меч — шість футів подряпаного металу. Велетенські долоні сера Грегора, закуті в латні рукавиці з гофрованої криці, стискали хрестовину обабіч руків’я. Побачивши Грегора, зблідла навіть коханка княжича Оберина.

— І ти збираєшся битися з оцим? — спитала Еларія Санд, стишивши голос.

— Я збираюся оце вбити,— безтурботно відповів їй коханець.

У цю поворотну мить Тиріона теж не полишали сумніви. Дивлячись на княжича Оберина, він піймав себе на тому, що волів би ліпше, аби його захищав Брон... а ще краще — Джеймі. На Червоному Гаді захист був легкий: поножі, наручники, латний комір, сталевий гульфік. Та в цілому Оберин був одягнений у гнучку шкіру та пливкі шовки. На кольчугу він надів лускату броню з блискучої міді, та і кольчуга, і броня навіть разом не забезпечать йому й чверті захисту, який дає Грегорова тяжка кіраса. Шолом без заборола був приблизно такий самий ефективний, як півшолом,— він навіть наносника не мав! Круглий сталевий щит княжича був начищений до блиску, а на гербі красувалося сонце, протяте списом, з червоного, жовтого й білого золота і з міді.

«Крутися навколо нього, поки не втомиш його так, щоб він і руки не міг піднести, а тоді перекинеш його на спину». Схоже, Червоний Гад обрав ту саму тактику, що й Брон. От тільки перекупний меч не до кінця усвідомлював небезпеку такої тактики. «Сьоме пекло, я дуже сподіваюся, що ти знаєш, що робиш, змію».

Біля Вежі правиці, посередині між заступниками, збудували поміст. Саме там сидів лорд Тайвін з братом, сером Кеваном. Короля Томена ніде не було видно; бодай за це Тиріон був вдячний.

Лорд Тайвін кинув побіжний погляд на свого сина-карлика, тоді підніс руку. Дюжина сурмачів заграла фанфару, щоб змусити натовп затихнути. Пошкандибав уперед верховний септон у своєму високому кришталевому вінці й помолився, щоб Отець небесний допоміг розсудити, а Воїн дав сили руці того, хто битиметься за правду. «Тобто за мене»,— хотілося крикнути Тиріону, та всі ж тільки розсміються, а він уже до смерті втомився від сміху.

Сер Озмунд Кетлблек приніс Клігану щита — масивну дубову дошку, облямовану чавуном. Коли Гора-на-коні просунув руку в ремінь, Тиріон побачив, що пси Кліганів замальовані. Сьогодні вранці сер Грегор виступав під семикінечною зіркою, яку андали привезли у Вестерос, перетнувши вузьке море, щоб звоювати перших людей і їхніх богів. «Яка побожність, Серсі, тільки сумніваюся, що на богів це справить враження».

Суперників розділяло п’ятдесят футів. Княжич Оберин наступав швидко, зате сер Грегор — зловісно. «Земля не труситься у нього під ногами,— сказав собі Тиріон.— Це просто в мене серце тріпотить». Коли суперників розділяло вже десять футів, Червоний Гад, зупинившись, гукнув:

— Вам сказали, хто я такий?

— Якийсь мрець,— задихано буркнув Кліган, непохитно ідучи далі.

Дорнянин ковзнув убік.

— Я — Оберин Мартел, княжич Дорнський,— сказав він, коли Гора обернувся, щоб не спускати його з ока.— Князівна Елія була мені сестрою.

— Хто? — перепитав Грегор Кліган.

Довгий Оберинів спис метнувся вперед, але сер Грегор підставив під вістря щит, відбив удар убік і рогом попер на княжича, розмахуючи великим мечем. Неушкоджений дорнянин крутнувся геть. Метнувся спис. Кліган рубонув по ньому, але Мартел устиг його забрати, а тоді штрикнути ще раз. Метал чиркнув об метал: гостряк списа ковзнув по грудях Гори, розтинаючи сюрко й лишаючи довгу ясну подряпину на криці під низом.

— Елія Мартел, князівна Дорнська,— засичав Червоний Гад.— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

Сер Грегор крекнув. Щосили замахнувся мечем, цілячи дорнянину в голову. Княжич Оберин легко уникнув удару.

— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

— Ви сюди балакати чи битися прийшли?

— Я прийшов почути твоє зізнання,— Червоний Гад швидко штрикнув Гору в живіт, але без результату. Грегор рубонув — і теж промахнувся. Довгий спис пірнув уперед, якраз над його мечем. Мов зміїний язик, спис літав туди-сюди, начебто завдаючи удар знизу й натомість поціляючи вгорі, штрикаючи в міжніжжя, щит, очі. «Ну, принаймні з Гори чимала мішень»,— подумав Тиріон. Промахнутися княжичу Оберину було важко, але жоден його удар не міг пробити товстої кіраси сера Грегора. Дорнянин усе кружляв, штрикав, відскакував назад, змушуючи здорованя весь час розвертатися. «Кліган не може за ним встежити». Проріз у шоломі Гори був зовсім вузький і серйозно обмежував видимість. Оберин уміло користався з цього, а ще з довжини свого списа і власної спритності.

Так тривало, здавалося, дуже довго. Суперники туди-сюди рухалися двором, кружляючи по спіралі: сер Грегор рубав повітря, а Оберинів спис тицявся йому в руку, в ногу, двічі у скроню. Великий дубовий Грегорів щит теж своє отримав, аж з-попід зірки прозирнула собача голова, а в одному місці взагалі була наскрізна дірка. Час від часу Кліган кректав, а одного разу Тиріон почув, як він вилаявся, та в цілому він бився в похмурій мовчанці.

На відміну від Оберина Мартела.

— Ти її зґвалтував,— гукав він, роблячи підманний маневр.— І зарізав,— казав він, ухиляючись від замашного удару знизу.— І вбив усіх її дітей,— кричав він, з силою стромляючи гостряк списа велету в шию, але той зі скреготом зісковзував з товстої криці латного коміра.

— Оберин з ним грається,— сказала Еларія Санд.

«Дурні ігри»,— подумав Тиріон.

— Ця Гора ну занадто вже висока, щоб комусь бути за іграшку.

По периметру двору юрма глядачів тиснулася ближче до двох суперників — дюйм по дюйму, щоб краще бачити. Королівська варта намагалася втримати людей, силою відштовхуючи роззяв великими білими щитами, але роззяв були сотні, а вояків у білих обладунках — тільки шестеро.

— Ти її зґвалтував,— княжич Оберин вістрям списа відбив лютий удар.— І зарізав,— він штрикнув гостряком Клігану в око — так миттєво, аж здоровань сіпнувся назад.— І вбив усіх її дітей.

Спис мигнув убік і вниз, черкнувши Гору по кірасі.

— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

Спис був на два фути довший за меч сера Грегора, і цього було досить, щоб тримати його на незручній для бою віддалі. Коли Оберин нападав, Кліган цюкав мечем по спису, намагаючись відрубати вістря, але з таким самим успіхом він міг би намагатися відрубати крильця мусі.

— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

Грегор сторчголов кинувся вперед, але Оберин відскочив убік і зайшов йому за спину.

— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей.

— Замовкни! — здавалося, сер Грегор рухається трохи повільніше, а меча заносить уже не так високо, як на початку двобою.— Стули свою кляту пельку.

— Ти її зґвалтував,— сказав княжич, відступаючи праворуч.

— Досить!

Сер Грегор зробив два широкі кроки й опустив меча Оберину на голову, але дорнянин просто ще трохи відступив.

— І зарізав,— сказав він.

— ЗАТКАЙСЯ! — Грегор кинувся вперед, просто на гостряк списа, який втелющився йому праворуч у груди, а тоді ковзнув убік з жахливим металевим скреготом. І зненацька Гора достатньо наблизився до супротивника й так завертів мечем, що він здавався наче розмитим. Юрма верещала. Оберин відбив перший удар і викинув списа, вже непотрібного, адже віддаль занадто скоротилася. Другий удар дорнянин прийняв на щит. Метал цюкнувся об метал з пронизливим дзвоном, і Червоний Гад аж відлетів. Сер Грегор з ревінням кинувся за ним. «Він словами не користується, тільки реве як звір»,— подумав Тиріон. Відступ Оберина перетворився на швидке задкування всього за кілька дюймів од меча, який намагався поцілити йому в груди, в руки, голову.

Позаду була стайня. Глядачі з вереском почали штовхатися, тікаючи з дороги. Один наштовнувся ззаду на Оберина, Сер Грегор рубонув з усією свою дикою силою. Червоний Гад метнувся вбік, покотився. А от безталанний конюший позаду нього був не такий спритний. Не встиг він звести руку, затуляючи обличчя, як Грегорів меч відтяв її вище ліктя.

— Мовчи! — гаркнув Гора на зойки конюшого й цього разу різонув упоперек — і половина хлопцевої голови полетіла через двір у водоспаді крові й мозку. Сотні глядачів зненацька втратили інтерес до того, винний Тиріон Ланістер чи ні,— якщо судити з того, як вони штовхалися, розбігаючись із двору.

А тим часом Червоний Гад Дорнський уже знову був на ногах, зі списом у руці.

— Елія,— гукнув він до сера Грегора.— Ти її зґвалтував. І зарізав. І вбив усіх її дітей. А тепер скажи-но її ім’я!

Гора різко розвернувся. Шолом, щит, меч, сюрко — він був у крові з ніг до голови.

— Ти забагато базікаєш,— пробуркотів він.— У мене голова розболілася.

— Ти таки це скажеш. Її звали Елія Дорнська.

Гора презирливо пирхнув і пішов уперед — і в цю мить крізь низькі хмари, які з самого світанку затягували небо, пробилося сонце.

«Сонце Дорну,— сказав собі Тиріон, але першим метнувся, щоб стати до сонця спиною, Грегор Кліган.— Чолов’яга невіглас і бузувір, але має інстинкти справжнього вояка».

Червоний Гад присів, мружачись, і знову штрикнув списом. Сер Грегор рубонув по ньому, але рух списа виявився оманливим. Втративши рівновагу, Грегор зробив хиткий крок уперед.

Княжич Оберин повернув пощерблений металевий щит під кутом. Від гладенького золота й міді відбився сліпучий промінь просто у проріз ворожого шолома. Кліган підніс власного щита, затуляючись од світла. Тут спис княжича Оберина мигнув як блискавка й таки відшукав щілину в товстій броні — на стику під пахвою. Гостряк пробив кольчугу й дублену шкіру. Дорнянин провернув списа й висмикнув його, і Грегор задихано крекнув.

— Елія. Кажи! Елія Дорнська! — кружляв Оберин навколо нього, готовий до нового випаду.— Кажи!

Тиріон теж мав що сказати. «Впади і здохни,— ось що повторював він.— Чорти б тебе взяли, впади і здохни!» Кров, яка тепер цебеніла в Гори з-під пахви, була вже його власна, а всередині, під нагрудником, крові, певно, ще більше. Грегор спробував зробити крок — і в нього підігнулося коліно. Тиріон подумав, що зараз він упаде.

Княжич Оберин зайшов йому за спину.

— ЕЛІЯ ДОРНСЬКА! — гаркнув він. Сер Грегор почав розвертатися, але надто вже повільно й запізно. Цього разу гостряк списа ввійшов йому під коліно, пробивши шари кольчуги та дубленої шкіри у щілині між бронею в нього на стегні й на литці. Гора крутнувся, гойднувся — і гримнувся долілиць на землю. Велетенський меч вилетів з руки. Повільно й незграбно Грегор перекотився на спину.

Дорнянин відкинув геть потрощеного щита, узяв списа обіруч і, мов гуляючи, пішов собі геть. Позаду нього Гора, застогнавши, звівся на лікті. Оберин, наче кіт, розвернувся й помчав до поваленого ворога.

— Е-Е-ЕЛІ-І-ІЯ-А-А! — заверещав він, втикаючи списа у ворога й налягаючи всім тілом. Тріск ясеневого древка звучав майже так само солодко, як голосіння, яке від люті вихопилось у Серсі, і на мить здалося, що в княжича Оберина виросли крила. Змій перелетів через Гору, з чийого черева стирчало чотири фути зламаного списа. Княжич Оберин перекотився, підвівся й обтрусився. Жбурнув геть уламок списа й натомість підхопив великого меча свого ворога.— Якщо здохнете, не назвавши її імені, сер, я вас і в сьомому пеклі знайду,— пообіцяв він.

Сер Грегор спробував підвестися. Зламаний спис прохромив його наскрізь, пришпиливши до землі. Стиснувши ратище обіруч, Кліган застогнав, але так і не зміг його висмикнути. Під ним уже розливалася червона калюжа.

— З кожною миттю я почуваюся дедалі невиннішим,— мовив Тиріон до Еларії Санд, яка стояла поруч з ним.

Княжич Оберин підійшов ближче до Клігана.

— Назви ім’я! — поставив він ноги Горі на груди й підніс обома руками меча. Чи він мав намір відтяти Грегору голову, чи застромити кінчик меча в проріз для очей,— цього Тиріон так і не дізнається.

Кліган блискавично викинув руку та схопив дорнянина під коліном. Червоний Гад щосили опустив меча, але він уже втратив рівновагу, тож хіба що лишив чергову вм’ятину на наручнику в Гори. А тоді й узагалі довелося про меча забути, адже Грегор напружив руку і смикнув дорнянина на себе. Вони почали борюкатись у поросі та крові, а зламаний спис сіпався туди-сюди. Тиріон із жахом спостерігав, як Гора обхопив княжича здоровезною рукою, притискаючи до грудей, мов коханця.

— Елія Дорнська,— промовив сер Грегор так, що почули всі, коли ці двоє опинилися близенько, що й поцілуватися могли.— Я вбив її верескливе щеня,— він метнув вільну руку Оберину в незахищене обличчя, застромивши йому в очі сталеві пальці.— А тоді зґвалтував її,— сталевим кулаком Кліган ударив дорнянина просто в рот, трощачи зуби.— А тоді розбив їй кляту голову. Отак!

Коли він замахнувся величезним кулаком, кров у нього на латній рукавиці парувала в холодному світанковому повітрі. Долинув нудотний хрускіт. Еларія Санд нажахано заголосила, а в Тиріона сніданок попер назад із шлунка. Отямився Тиріон навколішках — він виблював і шинку, і ковбасу, і яблучні пиріжки, і ту подвійну порцію смажених яєць з цибулею, присмачених вогняним дорнським перцем.

Він не почув слів, якими батько засудив його. Може, слів уже було й непотрібно. «Я вклав своє життя в руки Червоного Гада, а він його впустив». Згадавши — трохи запізно,— що змії не мають рук, Тиріон істерично зареготав.

Він уже здолав половину гвинтових сходів, які вели вниз, коли нарешті збагнув, що золоті плащі не ведуть його назад, у камеру на вежі.

— Мене переводять у чорну камеру,— сказав він. Золоті плащі й не думали відповідати. Навіщо витрачати зусилля на мерця?