Буря Мечів

Бран

— Просто ще один порожній замок,— мовила Міра Рід, обвівши поглядом порослі бур’яном руїни.

«Ні,— подумав Бран,— це Ночефорт, це кінець світу». У горах він думати міг тільки про те, як нарешті вони дійдуть до Стіни й розшукають триокого ворона, але нині, коли нарешті таки дійшли, на очі йому навернулися сльози. Той сон, що йому наснився... той сон, що наснився Літу... «Ні, не можна про нього думати». Рідам він нічого не розповів, хоча Міра, здається, відчула: щось негаразд. Якщо він про це ніколи нікому не скаже, може, взагалі забуде, що йому таке наснилося, і тоді нічого цього не станеться насправді й Роб із Сіровієм лишаться живі...

— Годор,— переступив Годор з ноги на ногу, і Бран ворухнувся разом з ним. Здоровань утомився. Вони вже йдуть декілька годин поспіль. Та принаймні він хоч не лякається. А от Бран цього місця боїться — і майже так само боїться зізнатися в цьому Рідам. «Я — королевич Півночі, Старк Вічнозимський, я маже дорослий і маю бути хоробрий, як Роб».

Джоджен звів на нього очі.

— Тут нам нічого не загрожує, ваша високосте.

Бран такої певності не мав. Ночефорт згадувався у найстрашніших казках старої Нан. Саме тут правив Король Ночі, поки його ім’я не стерлося з людської пам’яті. Саме тут Кухар Щур подав королю андалів свій знаменитий пиріг з королевича, саме тут на варті стояли сімдесят дев’ять чатових, саме тут зґвалтували й замордували хоробру юну Данні Флінт. Саме з цього замку король Шерит прокляв давніх андалів, саме тут малі підмайстри стояли проти того, що приходить поночі, саме тут сліпий Симеон Зореокий бачив бійку триголових псів. Колись цими подвір’ями й вежами ходив Божевільний Топір, рубаючи в темряві своїх братів.

Усе це було сотні й тисячі років тому, певна річ, а дечого, либонь, узагалі не було. Мейстер Лувін завжди казав, що казки старої Нан не можна приймати за чисту монету. Та одного разу до батька приїхав у гості його брат, і Бран запитав його про Ночефорт. Бенджен Старк не підтвердив, що в казках усе правда, але й не заперечив,— знизавши плечима, він просто зронив: «Ми Ночефорт покинули двісті років тому»,— так наче це давало відповідь на всі питання.

Бран примусив себе роззирнутися. Ранок був зимний, але ясний, з холодного блакитного неба світило сонце, а от звуки Бранові не сподобалися. Вітер нервово посвистував, тріпочучи поміж зруйнованих веж, фортеці рипіли й осідали, і чути було, як у великій залі під долівкою шкребуться щурі. Це діти Кухаря Щура розбігаються від свого батька. Двори нагадували невеликі лісочки, де терлися голим віттям високі й тонкі дерева, а листя шаруділо на старому снігу, наче таргани. На місці стайні проросли дерева, а покручене біле віродерево пробило зяючу діру в склепінчастому даху кухні. Навіть Літові було тут тривожно. Бран на якусь мить ковзнув у його шкуру — хотів нюхнути, чим тут пахне. І запах йому теж не сподобався.

Та й проходу на той бік тут теж не було.

Бран зразу казав, що не буде. Повторював це і повторював, але Джоджен Рід наполіг, що хоче сам поглянути. Йому-бо зелений сон наснився, сказав він, а зелені сни не брешуть. «Але і брам не відчиняють»,— подумав Бран.

Брама, яку стеріг Ночефорт, замкнена була відтоді, як чорні брати, навантаживши мулів і гаронів, виїхали на Глибоке озеро; залізні звідні ґрати були опущені, ланцюги, на яких вони піднімалися, прибрані, а прохід попід Стіною завалений камінням і шутером, які так змерзлися, що стали одним цілим зі Стіною.

— Слід було за Джоном іти,— сказав Бран, побачивши це. Він часто думав про свого брата-байстрюка — з тої самої ночі, як спостерігав за його втечею у бурю.— Слід було шукати королівський гостинець і йти в Чорний замок.

— Нам не можна, королевичу,— мовив Джоджен.— Я вже пояснював вам чому.

— Але ж тут дикуни! Вони отого чоловіка вбили, і Джона теж хотіли вбити. Джоджене, їх була сотня!

— Ти вже казав. А нас усього четверо. Ти допоміг братові, якщо це справді був він, зате сам мало не втратив Літо.

— Знаю,— жалібно сказав Бран. Деривовк загриз трьох дикунів, може, більше, та все одно їх було забагато. Коли вони тісним колом обступили рослявого безвухого чоловіка, він спробував утекти під покровом дощу, та навздогін йому полетіли стріли, і наглий укол болю викинув Брана з вовчої шкури й повернув у власну. Коли буря нарешті вщухла, діти довго сиділи, скоцюбившись, не розпалюючи вогню, розмовляли — якщо взагалі розмовляли — пошепки, дослухаючись до Годорового важкого дихання і міркуючи, чи не спробують уранці дикуни перетнути озеро. Бран раз у раз летів до Літа, але біль відкидав його назад, як розпечений казанок змушує тебе відсмикнути руку, коли ти збираєшся його підхопити. Тільки Годор тієї ночі спав, бурмочучи «Годор, годор», крутячись і вертячись. Бран нажахано думав про Літо, який, може, зараз помирає у темряві. «Будь ласка,— молився він,— боги давні, ви забрали в мене Вічнозим, і батька, і ноги, будь ласка, не забирайте ще й Літо. І наглядайте за Джоном Сноу, і хай дикуни підуть геть».

На кам’янистому острові в озері віродерева не росли, та давні боги, мабуть, таки його почули. Зранку дикуни не квапилися з від’їздом: познімали всі речі з тіл своїх загиблих і з убитого ними старого, наловили в озері трохи риби, і була навіть одна жахлива мить, коли троє дикунів намацали гатку й рушили нею... але гатка повернула, а вони — ні, і двоє дикунів мало не втопилися, заки їх витягнули товариші. Голомозий нагорлав на них, і над озером полетіли слова дивною мовою, якої навіть Джоджен не знав, а за деякий час дикуни позбирали свої списи та щити і рушили на північний схід — туди ж, куди подався Джон. Бран теж хотів іти шукати Літо, але Ріди заборонили. «Лишимося ще на одну ніч,— сказав Джоджен,— нехай між нами й дикунами ляже бодай кілька льє. Ти ж не хочеш з ними знову стрітися, ні?» По обіді зі свого сховку виповз Літо, тягнучи задню лапу. Він обгриз трохи тіл у заїзді, розігнавши ворон, а тоді переплив на острів. Міра витягнула в нього з лапи стрілу, а рану обробила соком якихось трав, що росли попід вежею. Деривовк досі кульгав, але день у день менше, як задавалося Бранові. Боги почули його.

— Може, треба спробувати інший замок,— сказала Міра до брата.— Може, деінде вдасться пройти крізь браму. Якщо хочете, можу сходити на розвідку — сама-одна я це зроблю швидше.

Бран похитав головою.

— На схід звідси Глибоке Озеро, далі — Брама Королеви. На захід — Крижаний Кордон. Але вони всі такі самі, тільки менші. Всі брами замкнені, окрім як у Чорному замку, Східній варті й Тінявій вежі.

На це Годор відповів «Годор», а Ріди обмінялися поглядом.

— Ну, то я вилізу на Стіну,— вирішила Міра.— Може, щось там роздивлюся.

— І що ти там сподіваєшся побачити? — поцікавився Джоджен.

— Щось,— сказала Міра, вперше виявивши твердість.

«От якби це зробив я!» Бран підніс голову, роздивляючись Стіну, й уявив, як він дюйм по дюйму піднімається по ній, чіпляючись пальцями за тріщини у кризі та вибиваючи носаками собі опору для ніг. Незважаючи ні на що — ні на сни, ні на дикунів, ні на Джоджена,— ця думка викликала в нього усмішку. Змалку він облазив усі мури Вічнозиму, всі його вежі, але таких високих серед них не було, та й усі вони були кам’яні. Стіна, може, і схожа на кам’яну — сіра й пощерблена, та коли розходилися хмари й сонце падало під певним кутом, тоді вона зненацька перевтілювалася, й ось вона вже біло-блакитна, сяйлива. Це кінець світу, завжди казала стара Нан. З тамтого боку — чудовиська, і велети, і привиди, та доки міцно стоїть Стіна, вони не пройдуть. «Мені теж хочеться нагору, разом з Мірою,— подумав Бран.— Стати там наверху й усе побачити».

Але він — хлопчик-каліка з неслухняними ногами, тож може тільки знизу спостерігати за тим, як піднімається Міра.

Вона не зовсім лізла — не так, як лазив колись він. Вона піднімалася такими собі сходинками, які прорубала Нічна варта сотні, ба й тисячі років тому. Мейстер Лувін, пригадував Бран, розповідав колись, що Ночефорт — це єдиний замок, де сходи прорубані просто в кризі Стіни. А може, це розповідав дядько Бенджен. У новіших замках сходи дерев’яні або кам’яні, або ж довгі глиняні пандуси, посилані рінню. «Крига надто підступна». Це дядько так казав. А ще він казав, що іноді поверхня Стіни плаче крижаними сльозами, хоча всередині лід твердий як камінь. Відтоді як останні чорні брати пішли з замку, сходи підтавали та знову підмерзали тисячу разів, щоразу трішки зменшуючись і заокруглюючись і стаючи ще підступнішими.

І коротшими. «Так наче Стіна їх заковтує». Міра Рід дуже спритна, але й вона рухалася помалу, від виріжка до виріжка. В двох місцях, де сходів, вважай, уже зовсім не лишилося, вона опустилася на всі чотири. «Спускатися буде ще важче», — подумав Бран, спостерігаючи за нею. Та все одно він мріяв опинитися на її місці. Сягнувши вершечка, Міра, повзком подолавши крижані виступи, на які нагорі перетворилися сходинки, зникла з очей.

— Коли вона спуститься? — запитав Бран у Джоджена.

— Коли буде готова. Вона хоче добре все роздивитися... і Стіну, і все навколо. А нам слід те саме зробити тут, унизу.

— Годор? — з сумнівом зронив Годор.

— Може, ми щось і відшукаємо,— наполягав Джоджен.

«Або це щось відшукає нас». Але вголос такого Бран сказати не міг: не хотів, аби Джоджен вважав його боягузом.

Отож вони пішли досліджувати місцевість: Джоджен — попереду, за ним Бран у кошику на Годоровій спині, а поруч побіг Літо. Одного разу деривовк майнув у темні двері — й за мить повернувся з сірим пацюком у зубах. «Кухар Щур»,— подумав Бран, але цей пацюк був геть не такого кольору, та й завбільшки лише з кота. А Кухар Щур був білий і здоровезний як свиня...

У Ночефорту було чимало темних дверей, і щурів теж чимало. Бран чув, як вони бігають у підвалах і пивницях і в лабіринті чорних — хоч в око стрель — тунелів, які з’єднували їх. Джоджен хотів і там піти все дослідити, але Годор сказав на це «Годор», і Бран твердо мовив:

— Ні.

В темряві під Ночефортом водиться дещо й гірше за щурів.

— Схоже, місце стародавнє,— мовив Джоджен, рухаючись галереєю, на яку крізь порожні вікна пильними смугами падало сонячне світло.

— Вдвічі старіше за Чорний замок,— пригадав Бран.— Це був найперший замок на Стіні й найбільший.

Але його найпершим і покинули — давним-давно, ще за часів Старого Короля. Вже й тоді він був на три чверті порожній, а на його утримання бракувало коштів. Добра королева Алісанна запропонувала Варті замість нього перейти у замок менший і новіший, усього за сім миль звідси на схід, де Стіна огинала берег чарівного зеленого озера. Глибоке Озеро оплатили з коштовностей королеви, а збудували піддані Старого Короля, яких той вислав на північ, і тоді чорні брати залишили Ночефорт щурам.

Але то було два століття тому. Тепер Глибоке Озеро так само стоїть порожнє, як і замок, яке воно замінило,— Ночефорт...

— Тут водяться привиди,— сказав Бран. Годор усі легенди вже чув, а от Джоджен їх може й не знати.— Древні привиди, ще з часів до правління Старого Короля, навіть до Ейгона Дракона,— це сімдесят дев’ять дезертирів, які втекли на південь і стали беззаконниками. Одним з них був менший син лорда Рисвела, отож коли вони дісталися курганів, вони вирішили попросити притулку в його замку, та лорд Рисвел ув’язнив їх і повернув у Ночефорт. Лорд-командувач звелів прорубати нагорі Стіни діри, в які помістив дезертирів і живцем там заморозив у кризі. Зі списами й ріжками в руках, усі вони лицем обернені на північ. Сімдесят дев’ять чатових — ось як їх кличуть. За життя вони кинули свої чати, тому по смерті їхня варта триватиме вічно. Через роки, коли лорд Рисвел постарів і був при смерті, він звелів доправити його в Ночефорт, щоб він міг там убратися в чорне та стати на варті поруч із сином. Честь змусила його відіслати сина назад на Стіну, але ж він любив його, тож і прийшов розділити з ним чати...

Половину дня провели, обходячи замок. Деякі вежі вже завалилися, інші мали такий вигляд, наче от-от заваляться, але діти вирішили вилізти на дзвіницю (дзвонів там уже не було) і в гайворонник (птахів теж не було). Під броварнею була пивниця з величезними дерев’яними барилами, які глухо загуділи, коли по них постукав Годор. Відшукали і бібліотеку (полички та кліті завалилися, книжок давно не лишилося, і кругом бігали щурі).

Натрапили й на вологе і тьмяно освітлене підземелля, де в камерах могло вміститися п’ятсот в’язнів, та коли Бран ухопився за одну з поржавілих штаб у ґратах, вона просто розсипалась у нього в руці. Від великої зали зосталася тільки одна потріскана стіна; лазня, здавалося, вгрузає в землю, а велетенський терновий кущ захопив тренувальний двір перед зброярнею, де колись чорні брати вправлялися зі штихами, шаблями й щитами. Зате встояли зброярня і кузня, хоча замість клинків, кліщів і ковадла тепер тут панували павутиння, пацюки й порохи. Іноді Літо чув якісь звуки, не чутні Бранові, й вищиряв зуби, а хутро в нього на загривку ставало сторч... але Кухар Щур так і не показався, ні сімдесят дев’ять чатових, ні Божевільний Топір. Бран відчув полегшення. «Може, це і справді просто зруйнований порожній замок».

Заки повернулася Міра, сонце на заході не докотилося до пагорбів хіба на товщину меча.

— Ну, що ти бачила? — поцікавився у неї брат Джоджен.

— Бачила примарний ліс,— замріяним голосом озвалася вона.— Дикі гори тягнуться, скільки сягає око, порослі деревами, яких зроду не торкалася сокира. Я бачила, як на озері виблискує сонячне світло, а з заходу насуваються хмари. Я бачила латки старого снігу й бурульки завдовжки з сулицю. Навіть бачила, як кружляв орел. Думаю, він теж мене побачив. Я йому помахала.

— А шлях униз ти бачила? — запитав Джоджен.

— Ні,— похитала вона головою.— Стіна прямовисна, і крига така гладенька, що я, звісно, могла би спуститися, маючи добру мотузку й сокиру, щоб рубати опори, але...

— ...але без нас,— закінчив за неї Джоджен.

— Без вас,— погодилася сестра.— Ти впевнений, що саме це місце ти бачив уві сні? Може, ми не в тому замку.

— Ні, ми в тому замку. І тут є брама.

«Так,— подумав Бран,— але вона забита камінням і кригою».

Сонце сідало, і тіні від веж довшали, а вітер посилювався, з шерхотом ганяючи по дворах сухе листя. Згущувалися сутінки, і Бранові пригадалася ще одна казка старої Нан — про Короля Ночі. Він був тринадцятим ватажком Нічної варти, розповідала стара Нан, і воїном, який не знав страху. «Та в цьому й була його слабкість,— додавала завжди вона,— бо людям потрібно мати страх». Погибеллю його стала жінка — жінка, яку він побачив з верхівки Стіни, жінка зі шкірою блідою як місяць, а очима як блакитні зірки. Нічого не боячись, він погнався за нею, і наздогнав, і покохав, хоча шкіра в неї була холодна як лід, а коли він оддав їй своє сім’я, разом з ним оддав і душу.

Він узяв її з собою в Ночефорт і оголосив її королевою, а себе — королем, і дивними чарами підкорив побратимів своїй волі. Вони правили тринадцять років — Король Ночі та його мертва королева, поки Старк з Вічнозиму й Джорамун з дикунів не об’єдналися, щоб звільнити Варту від неволі. Після загибелі Короля Ночі, коли виявилося, що він приносив жертви Чужим, усі згадки про нього були знищені, а саме його ім’я заборонене.

«Дехто каже, що він був з Болтонів,— завжди закінчувала стара Нан.— А інші — що якийсь магнар зі Скагосу, ще інші — що Амбер, Флінт а чи Норі. Дехто запевняє, що то був Вудфут — вони правили Ведмежим островом до приходу залізних. Та це не так. То був Старк, брат того Старка, який і скинув його». І на цьому вона завжди щипала Брана за ніс, щоб він цього ніколи не забував. «Він був Старком з Вічнозиму, і — хтозна? — може, звали його Брандон. Може, він спав у цьому ліжку в цій-таки спальні».

«Ні,— подумав Бран,— але він ходив у цьому замку, де ми сьогодні ночуватимемо». Ця думка йому не вельми подобалася. Вдень Король Ночі був простою людиною, казала стара Нан, а от поночі він владарював. «А зараз темніє».

Ріди вирішили спати в кухні — кам’яному восьмикутному приміщенні з тріснутим склепінчастим дахом. Тут було начебто затишніше, ніж в інших будівлях, хай у центрі, поряд з велетенським колодязем, і проросло з лупакової підлоги покручене віродерево, навскоси тягнучись до діри в даху, здіймаючи свої білі як кість гілки до сонця. Дивне було дерево: набагато тонше за ті, які бачив Бран, до того ж без лику, та принаймні воно створювало відчуття, що тут з ним давні боги.

Але це єдине, що Бранові подобалося в кухні. Дах був майже цілий, тож, якщо піде дощ, вони не змокнуть, а от зігріються навряд чи. Відчувалося, як з лупакової підлоги піднімається холод. І тіні Бранові також не подобалися, ні величезні цегляні печі навколо, схожі на роззявлені роти, ні іржаві гаки до м’яса, ні пощербини і плями на різницькій ковбиці під стіною. Саме тут Король Щур порубав на кавалки королевича, здогадався Бран, і запік у пирозі в одній з цих печей.

Та найменше Бранові подобався колодязь. Завширшки він був добрі дванадцять футів, кам’яний, із вмурованими збоку гвинтовими сходами, які спускалися вниз і вниз у темряву. Стінки його були вологі й покриті сіллю, але вода внизу не виднілася — не змогла її побачити навіть Міра зі своїм гострим мисливським зором.

— Може, в нього дна немає,— невпевнено мовив Бран.

Годор, зазирнувши через невисоку, до коліна, цямрину, гукнув:

— ГОДОР!

Слово луною полетіло вниз — «годор-годор-годор-годор», слабше й слабше, «годор-годор-годор-годор», поки не перетворилося на ледь чутний шепіт. Годор спантеличився. А тоді розреготався й нагнувся підняти з підлоги відбитий шматочок лупаку.

— Годоре, ні! — крикнув Бран, але запізно. Годор уже пожбурив сланець через край.— Не можна було цього робити. Ти ж не знаєш, що там, унизу. Може, ти когось поранив або... або збудив...

— Годор? — невинно поглянув на нього Годор.

Далеко, далеко, далеко внизу почувся сплеск — камінь упав у воду. Насправді то був не зовсім сплеск. Радше гульк, так наче те, що сидить там, унизу, роззявило свій тремтливий студений рот і проковтнуло Годорів камінець. Угору полетіла слабенька луна, і на мить Бранові почулося, що там щось ворухнулося, заборсалося у воді.

— Може, не варто нам тут лишатися,— мовив він тривожно.

— Біля колодязя? — запитала Міра.— Чи в Ночефорту?

— І там, і там,— озвався Бран.

Вона, розсміявшись, відіслала Годора збирати хмиз. З ним пішов і Літо. На той час уже майже стемніло, і деривовку хотілося полювати.

Годор повернувся сам з повними руками сухостою і наламаного гілля. Джоджен Рід, діставши ніж і кресало, взявся розпалювати вогнище, а Міра почистила рибу, яку впіймала в останньому струмку, що вони переходили. Цікаво, думав Бран, скільки років минуло відтоді, як у кухні Ночефорту варили вечерю? Цікаво, хто її варив,— тільки цього, либонь, ліпше й не знати.

Коли полум’я добре розгорілося, Міра поклала туди рибу. «Добре, що це не м’ясний пиріг». Кухар Щур запік сина андальського короля у великому пирозі з цибулею, морквою, грибами, перцем і сіллю, з сальцем і червоним дорнським вином. А тоді подав його батькові, який нахвалював смачну страву й навіть добавки попросив. І тоді боги перетворили кухаря на велетенського білого щура, що їсти міг лише своїх дітей. Відтоді він тиняється Ночефортом, пожираючи власних дітей, але голод його невситимий. «Боги прокляли його не за вбивство,— пояснювала стара Нан,— і не за те, що подав андальському королю пиріг з його власним сином. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги пробачити не могли».

— Слід поспати,— серйозно мовив Джоджен, коли всі наїлися. Багаття вже догоряло. Він помішав його патичком.— Може, мені зелений сон насниться, покаже дорогу далі.

Годор уже, скрутившись калачиком, легенько похропував. Час до часу він кидався під своїм плащем і скиглив щось дуже схоже на «Годор». Бран підповз ближче до вогню. Тепло було приємне, а тихе потріскування полум’я заколисувало, але сон не йшов. Надворі гуляв вітер, і цілі армії сухого листя маршували через двори, шкреблися тихенько у двері й вікна. Від цих звуків Бран знову почав згадувати казки старої Нан. Він просто чув, як примарні чатові перегукуються на Стіні, сурмлячи у свої примарні бойові ріжки. Бліде місячне світло косо падало крізь діру в склепінчастій стелі, забарвлюючи віття віродерева, яке тягнулося до даху. Здавалося, наче дерево намагається піймати місяць і затягнути його в колодязь. «Боги давні,— молився Бран,— якщо ви мене чуєте, не посилайте мені сьогодні снів. А якщо все-таки пошлете, нехай це буде гарний сон». Та боги не відповідали.

Бран змусив себе заплющити очі. Може, навіть ненадовго й заснув, а може, тільки задрімав, плаваючи поміж сном і явою, намагаючись не думати про Божевільного Топора, чи Кухаря Щура, чи про те, що приходить поночі.

І тут до нього долинув звук.

Бран розплющив очі. Що це було? Він затамував подих. «Мені це наснилося? То був дурнуватий кошмар?». Йому не хотілося будити Міру чи Джоджена через страшний сон, але... там... тихе шарудіння вдалині... «Листя, це листя шурхає по стінах, шелестить... або вітер, може, це вітер...» Проте звук долинав не знадвору. Бран відчув, як на руках сторч піднімаються волосинки. «Звук тут, усередині, з нами, і він гучнішає!» Дослухаючись, він звівся на лікоть. Завивав вітер, розвіюючи листя, але тут було щось інше. «Кроки». Хтось ішов сюди. Щось ішло сюди.

То були не чатові, розумів Бран. Чатові не залишають Стіни. Але у Ночефорту можуть бути й інші привиди — жахливіші. Він пам’ятав, як стара Нан розповідала про Божевільного Топора: той, скинувши чоботи, босоніж скрадався замковими коридорами в темряві, не видаючи себе ані звуком, хіба що краплями крові, які падали з його топора, і його ліктів, і кінчика мокрої червоної бороди... А може, це зовсім і не Божевільний Топір, може, це те, що підкрадається поночі. Малі підмайстри всі це бачили, розповідала стара Нан, та лорду-командувачу всі описували по-різному. «А за рік троє з них померло, а четвертий збожеволів, і через сто років, коли воно повернулося, малі підмайстри волочилися за ним у ланцюгах».

Та це все казки. Бран просто сам себе страшить. Не існує отого, що приходить поночі, принаймні так запевняв мейстер Лувін. Якщо воно колись і існувало, то давно вже зникло зі світу, як велети і дракони. «Нічого там нема»,— подумав Бран.

Але звук тільки посилився.

«Він лине з колодязя»,— збагнув хлопчик. Від цього йому стало ще страшніше. Щось піднімалося із землі, піднімалося з темряви. «Це Годор його збудив. Збудив тим дурнуватим шматочком лупаку, і тепер воно йде сюди». Важко було щось розчути через Годорове хропіння й калатання власного серця. Це з таким звуком кров крапає з топора? А може, це слабеньке, далеке бряжчання примарних ланцюгів? Бран дослухався пильніше. «Кроки». Це були, безсумнівно, кроки — кожен наступний трохи гучніший, ніж попередній. Але він не міг точно сказати, хто там іде і скільки їх. У колодязі всі звуки відлунювали. Не чулося ні крапання, ні бряжчання ланцюгів, але було щось інше... тоненьке скиглення, наче від болю, й важке приглушене сапання. Та кроки чулися найкраще. І вони наближалися.

Бран так злякався, що й крикнути не міг. Вогнище майже перегоріло, лишилося кілька жарин, а всі друзі спали. Він хотів був вислизнути зі своєї шкіри й полетіти до свого вовка, але ж Літо може бути за кілька миль звідси! А Бран не лишить друзів беззахисними в темряві віч-на-віч з тим, що піднімається з колодязя. «Я ж казав їм, що слід іти в Чорний замок».

Кроки здалися Бранові важкими, повільними, незграбними — таке собі човгання по камінню. «Воно, певно, величезне!» У казках старої Нан Божевільний Топір описувався як здоровань, і те, що приходило поночі, теж було велетенське. Колись у Вічнозимі Санса казала, що духи тьми не дістануть, якщо сховатися під ковдру. Бран би так і зробив зараз — та тільки згадав, що він королевич і до того ж майже дорослий.

Бран поповз по долівці, тягнучи за собою нерухомі ноги, поки не дотягнувся до Міри й не торкнувся її ноги. Вона миттю прокинулася. Він ще не бачив, щоб хтось так швидко прокидався, як Міра, і так миттєво скидав із себе сон. Бран притиснув палець до вуст, щоб вона мовчала. Вона одразу почула той звук — Бран це побачив з її обличчя,— лункі кроки, тихеньке скигління, важке сапання.

Без слова Міра звелася на ноги й підняла зброю. З тризубим остенем у правій руці та з сіттю, яка звисала з лівої, вона босоніж ковзнула до колодязя. Джоджен спав у забутті, а Годор бурмотів і кидався в тривожному сні. Скрадаючись, Міра трималася в тіні, тихо, наче кицька, обходячи освітлені місяцем ділянки. Бран не спускав з неї очей, хоч і ледве бачив слабенький відблиск її остеня. «Не можна, щоб вона билася з отим сама-одна,— думав він.— Літо далеко, але...»

...він скинув свою шкіру й потягнувся до Годора.

Це було зовсім не так, як прослизати в Літо. З Літом це зробилося так легко, що Бран уже й не замислювався. А зараз було важче, наче взувати лівий чобіт на праву ногу. Відчуття було дивне, ще й чобіт перелякався — чобіт не розумів, що коїться, чобіт відштовхував ногу. Бран відчув смак блювоти, яка піднімалася в Годора з горла, і мало не втік. Але, скорчившись, шарпнувся — і сів, підібгавши ноги — великі міцні ноги,— а тоді підвівся. «Я стою». Він зробив крок. «Я ходжу». Відчуття було настільки дивне, що він мало не впав. Він бачив на холодній кам’яній підлозі себе — маленького каліку, але зараз він не був калікою. Він узяв Годорового меча. Сапання було вже таке гучне, як ковальські міхи.

З колодязя долинув плач — пронизливий вереск, який прошив Брана, мов ножем. Величезна чорна тінь випірнула з темряви й кинулася до місячного світла, і Брана охопив такий жах, що він, геть забувши про Годорового меча, знову опинився на підлозі, а Годор ревів «Годор, годор, годор, годор» точно так само, як у вежі на озері, коли спалахувала блискавка. Але те, що прийшло поночі, теж верещало й шалено борсалося в Міриній сіті. Бран бачив, як Мірин остень випірнув з темряви, штрикнув, і тінь, заточившись, упала, вовтузячись у сіті. З колодязя й досі чувся плач, він став навіть голосніший. А на підлозі бився й борюкався чорний привид, скрегочучи:

— Ні, ні, будь ласка, ні!..

Над ним стояла Міра, й від зубців її остеня відбивалося місячне світло.

— Хто ти? — вимогливо запитала вона.

— Я — Сем! — схлипнув чорний привид.— Сем, Сем, я — Сем, випустіть мене, ви мене вкололи...

Він крутився в калюжі місячного світла, б’ючись і борсаючись у плутанині Міриної сіті. Годор і досі кричав «Годор, годор, годор».

Джоджен у цей час підкинув дров у вогонь і довго дув, поки з тріскотом не спалахнуло полум’я. Засвітилося світло, і Бран побачив біля цямрини бліду й худеньку дівчину, всю замотану в хутра та шкури, на які згори накинутий був велетенський чорний плащ; дівчина силкувалася втихомирити немовля, яке верещало в неї на руках. Привид на підлозі намагався пропхати в сітку руку, щоб дотягнутися до ножа, але петлі не пускали. То був не страшний звір, і навіть не Божевільний Топір, просяклий кров’ю,— а просто дебелий хлопець, вбраний у чорну вовну, чорне хутро, чорну шкіру й чорну кольчугу.

— Це чорний брат,— сказав Бран.— Міро, він з Нічної варти.

— Годор? — присів навпочіпки здоровань, щоб роздивитися хлопця в сіті.— Годор,— повторив він і заухкав.

— З Нічної варти, так,— товстун і досі відсапувався, наче ковальські міхи.— Я — побратим Варти...— (Одна мотузка тиснула йому на підборіддя, задираючи голову, а інші глибоко врізалися в щоки).— Я — ворон; будь ласка, розплутайте мене.

Зненацька Бран засумнівався.

— Ви — триокий ворон?

«Не може він бути триоким вороном!»

— Не думаю,— товстун закотив очі, але очей цих було тільки два.— Я просто Сем. Семвел Тарлі. Випустіть мене, мені боляче,— знову заборсався він.

— Припини сіпатися,— з відразою пирхнула Міра.— Якщо сіть мені роздереш, я тебе назад у колодязь укину. Лежи сумирно, і я тебе розплутаю.

— Хто ви? — поцікавився Джоджен у дівчини з немовлям.

— Я — Жиллі,— відказала вона.— Це від Жимолості. А він — Сем. Ми не хотіли вас налякати,— вона, заколисуючи немовля, щось замурмотіла до нього, й воно нарешті припинило плакати.

Міра вже розплутувала товстуна-братчика. Джоджен підійшов до колодязя й зазирнув усередину.

— Звідки ви прийшли?

— З Крастерової фортеці,— мовила дівчина.— А ти саме той?

— Саме той? — озирнувся на неї Джоджен.

— Просто він сказав, що Сем не той,— пояснила вона.— Що є інший. Знайти якого його й послали.

— А хто це сказав? — запитав Бран.

— Холоднорукий,— стиха відповіла Жиллі.

Міра відкинула один кінець сітки, й товстун нарешті спромігся сісти. Він, бачив Бран, тремтів, досі намагаючись відсапатися.

— Сказав, що тут будуть люди,— пихтів Сем.— Тут, у замку. Я просто не знав, що ви будете вже нагорі сходів. І не знав, що ви на мене сіть накинете та штрикнете мене в живіт,— він торкнувся черева долонею в чорній рукавичці.— Кров є? Мені не видно.

— Я тебе легенько штовхнула, просто щоб з ніг збити,— сказала Міра.— Ану, дай поглянути,— вона опустилася на одне коліно й помацала навколо пупця.— Ти ж у кольчузі. До шкіри я б не пробила.

— А все одно було боляче,— почав нарікати Сем.

— А ви справді брат Нічної варти? — запитав Бран.

Товстун кивнув, і його подвійне підборіддя затрусилося. Шкіра в нього була бліда й обвисла.

— Я простий стюард. Доглядав круків лорда Мормонта,— на мить він так скривився, наче ось-ось розплачеться.— Але я їх усіх на Кулаці розгубив. Це все через мене. А потім я сам загубився. Навіть Стіну не міг знайти. Вона сто льє завдовжки й сімсот футів заввишки, а я не міг її знайти!

— Ну, вже знайшов,— сказала Міра.— Підніми-но дупу з землі, я свою сітку хочу забрати.

— Як ви пройшли крізь Стіну? — поцікавився Джоджен, поки Сем важко підводився на ноги.— Колодязь веде до підземної річки, це так ви пройшли? Але ви навіть не змокли...

— Там є брама,— пояснив товстун Сем.— Таємна брама, стара як сама Стіна. Чорна брама — ось як він її назвав.

Ріди обмінялися поглядом.

— Ця брама — внизу в колодязі? — запитав Джоджен.

— Ви її не знайдете,— похитав головою Сем.— Я маю вас провести.

— Чого це? — здивувалася Міра.— Якщо там є брама...

— Ви її не знайдете. А навіть якщо і знайдете, вона не відчиниться. Для вас — ні. Це Чорна брама,— Сем ущипнув себе за чорну вицвілу вовну на рукаві.— Тільки вояк Нічної варти здатен її відчинити, сказав він. Тільки побратим, який дав обітницю.

— Сказав він,— нахмурився Джоджен.— Отой... Холоднорукий?

— Це не справжнє його ім’я,— мовила Жиллі, заколисуючи немовля.— Це ми його між собою так називали, ми з Семом. У нього руки холодні як крига, але він урятував нас од мерців, він і ще його круки, а привіз нас сюди його лось.

— Лось? — зачудовано вигукнув Бран.

— Лось? — збентежилася Міра.

— Круки? — перепитав Джоджен.

— Годор? — зронив Годор.

— А він був зелений? — хотів знати Бран.— З рогами?

— Лось? — не зрозумів товстун.

— Холоднорукий,— нетерпляче мовив Бран.— На лосях їздять зеленяки, завжди казала стара Нан. Іноді в них теж є роги.

— Не був він зелений. Вдягнутий у чорне, як побратим Варти, але білий як блідавець, а руки такі холодні, що я спершу аж злякався. Але у блідавців очі блакитні та язика немає... а може, вони просто говорити розучилися,— товстун обернувся до Джоджена.— Він чекає. Нам слід іти. У вас є тепліший одяг? На Чорній брамі зимно, а за Стіною ще холодніше. Ви...

— А чому він не прийшов з тобою? — спитала Міра і вказала на Жиллі з немовлям.— Он вони прийшли з тобою, чому ж він — ні? Чому ти і його не провів крізь Чорну браму?

— Він... не може.

— Чому ні?

— Стіна... Стіна — це не просто крига й камінь, сказав він. Це ще і замовляння... давні й потужні. Він не може перейти Стіну.

У замковій кухні запала тиша. Чулося тільки тихе тріскотіння полум’я, і вітер шарудів у темряві листям, і рипіло тонке віродерево, тягнучись до місяця. «За тою брамою водяться чудовиська, велети й нежить,— розповідала колись стара Нан,— але вони не зможуть пройти, доки міцно стоїть Стіна. Засинай, маленький мій Брандоне, мій хлопчику. Тут чудовиськ немає».

— Я не той, кого тобі велено привести,— сказав Джоджен товстуну Сему в брудному й мішкуватому чорному строю.— Ось він.

— О! — Сем невпевнено поглянув на Брана згори вниз. Може, саме в ту мить він усвідомив, що Бран — каліка.— Я не... У мене сили не вистачить тебе нести, я...

— Мене понесе Годор,— сказав Бран і тицьнув у кошик.— Я їжджу ось у цьому в нього на спині.

Сем довго роздивлявся його.

— Ти — братик Джона Сноу. Той, який упав...

— Ні,— обірвав його Джоджен.— Той хлопчик помер.

— Нічого не кажи,— застеріг його Бран.— Будь ласка.

Сем на мить збентежився, але нарешті мовив:

— Я... я вмію тримати секрети. І Жиллі також,— він перевів на неї погляд, і дівчина кивнула.— Джон... Джон був і мені братом теж. Він був моїм єдиним другом, найкращим другом, але він поїхав з Кворином Півруким на розвідку на Льодоікла й не повернувся. Це ми на нього чекали на Кулаці, коли... коли...

— Джон тут,— сказав Бран.— Літо може підтвердити. Він був з дикунами, але вони вбили якогось чоловіка, і Джон сів на коня й утік. Певен, він поїхав у Чорний замок.

Сем перевів погляд на Міру.

— Ти впевнена, що це був Джон? Ти точно його бачила?

— Я — Міра,— усміхнулася дівчина,— а Літо...

Тут від розтрощеного склепіння над головою відділилася тінь і стрибнула вниз у місячному світлі. Навіть з пораненою ногою вовк приземлився легко й нечутно, як сніг. Жиллі перелякано зойкнула і так міцно притиснула немовля до грудей, що воно знову розплакалося.

— Він вас не скривдить,— сказав Бран.— Це Літо.

— Джон розповідав, що у вас усіх були вовки,— Сем скинув рукавицю.— Привида я знаю.

Він простягнув тремтливу руку з білими та тлустими, наче сардельки, пальцями. Літо підбіг ближче, нюхнув долоню, а тоді лизнув її.

Отоді-то Бран усе й вирішив.

— Ми підемо з вами.

— Всі? — здивувався Сем.

— Він же наш королевич,— скуйовдила хлопчику чуприну Міра.

Літо, принюхуючись, обійшов колодязь. Зупинившись на початку сходів, він озирнувся на Брана. «Він не від того, щоб спуститися».

— А безпечно тут лишити Жиллі до мого повернення? — запитав Сем.

— Напевно,— сказала Міра.— Ласкаво просимо до нашого багаття.

— Замок порожній,— докинув Джоджен.

Жиллі роззирнулася.

— Крастер багато нам казок про замки розповідав, але я й гадки не мала, що вони такі величезні.

«А це всього-на-всього кухня». Цікаво, міркував Бран, що вона подумає про Вічнозим, якщо колись його побачить.

Кілька хвилин пішло на те, щоб зібрати речі й усадовити Брана в кошик у Годора за плечима. Заки приготувалися, Жиллі вже розмістилася біля багаття й годувала немовля.

— Ти ж повернешся по мене,— мовила вона до Сема.

— Зовсім скоро,— пообіцяв Сем,— а тоді ми вирушимо туди, де тепло.

Бран, почувши це, подумав, чи правильно він чинить. «А я колись іще повернуся туди, де тепло?»

— Я піду перший, я знаю дорогу,— мовив Сем — і на мить завагався на верхівці сходів.— Скільки сходинок! — зітхнув він, перш ніж почати спускатися. За ним рушив Джоджен, тоді Літо, а тоді Годор з Браном на спині. Замикала Міра з остенем і сіттю в руках.

Спуск був довгий. Верхівка сходів купалася в місячному сяйві, та з кожним колом тьмяного світла ставало дедалі менше. Кроки відлунювали від вогкого каміння, посилювався шум води.

— Може, слід було смолоскипи взяти? — запитав Джоджен.

— Очі звикнуть,— відказав Сем.— Тримайтеся рукою за стіну — і не впадете.

З кожним поворотом у колодязі ставало холодніше й темніше. Коли Бран зрештою захилив голову, колодязна цямрина була заледве завбільшки з півмісяць.

— Годор,— прошепотів Годор.

— Годор-годор-годор-годор,— у відповідь шепнув колодязь. Вода шуміла зовсім близько, але Бран, поглянувши вниз, побачив лише чорноту.

За один чи два повороти Сем знагла зупинився. Він був за чверть прольоту від Брана з Годором, футів на шість униз, але Бран заледве його бачив. А ще Бран бачив браму. Чорну браму, як назвав її Сем, хоча вона зовсім і не була чорна.

Вона була з білого віродерева, на якому виднівся лик.

Від дерева йшло світіння — біле як молоко чи місячне сяйво, зовсім слабеньке, воно майже не сягало за межі власне дверей, не сягало навіть Сема, який стояв просто перед ними. Лик був старечий, блідий, зморшкуватий і всохлий. «Наче мертвий». Рот стулений, очі заплющені, щоки запалі, чоло зморшкувате, а підборіддя обвисле. Якби людина могла прожити тисячу років і не вмерти, тільки старіти, мабуть, у неї було б таке лице.

Двері розплющили очі.

Вони теж були білі, ще й сліпі.

— Хто ви? — запитали двері, і колодязь зашепотів: «Хто-хто-хто-хто».

— Я меч у темряві,— озвався Семвел Тарлі.— Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу.

— Проходьте,— сказала брама. Вуста її почали розтулятися — ширше, ширше, ширше, поки не лишилося нічого, окрім велетенського роззяпленого рота в колі зморщок. Сем, відступивши, пропустив уперед Джоджена. За ним побіг Літо, принюхуючись, а тоді прийшла Бранова черга. Годор пригнувся, але недостатньо. Верхня губа брами легенько черкнула Брана по голові, і на нього впала краплина води, потекла повільно по носі. Дивна річ, але вона була тепла й солона, як сльоза.