Буря Мечів

Джон

День і ніч співали сокири.

Джон уже не пригадував, коли востаннє він спав. Щойно заплющував очі, йому снився бій; коли ж прокидався, бився наяву. Навіть у Королівській вежі чути було нескінченний брязкіт бронзи, кременю й краденої криці, яка вгризалася в дерево. А ще краще це було чути, коли він лягав відпочити нагорі на Стіні. Також Манс приставив до роботи молоти й довгі пили з кістяними та кремінними зубцями. Одного разу, коли Джон, геть виснажений, задрімав, з примарного лісу долинув страшний тріск, і в хмарі пилу й глиці повалилося чатове дерево.

Коли прийшов Оуен, Джон не спав — лежав без сну під горою хутра на підлозі в колибі.

— Лорде Сноу,— мовив Оуен, потрусивши його за плече,— світанок.

Він простягнув Джону руку, допомагаючи звестися на ноги. Інші теж прокидалися і, штовхаючись у тісній колибі, натягали чоботи й застібали пояси з мечами. Ніхто не розмовляв. Засильно всі були стомлені для розмов. Мало хто останнім часом узагалі злізав зі Стіни. Надто вже багато часу забирав підйом у клітці. Чорний замок залишили на мейстра Еймона, сера Вінтона Стаута й кількох іще братів, старих і хворих, які битися не могли.

— Мені наснилося, що приїхав король,— щасливим голосом мовив Оуен.— Мейстер Еймон відіслав крука, і тоді приїхав король Роберт з усією потугою. Уві сні я бачив його золоті знамена.

Джон силувано усміхнувся.

— Приємне було б видовище, Оуене.

Мало зважаючи на гострий біль у нозі, він накинув на плечі хутряного плаща, підхопив милицю й вийшов на Стіну назустріч новому дню.

Довге каштанове волосся розмаяв крижаний вітер. За півмилі на північ уже заворушилися дикуни у своєму таборі; до блідого світанкового неба тягнулися цівки диму, як пальці. Дикуни поставили на узліссі свої шкуратяні намети, грубо сколочені зруби та плетені хатини; на сході була конов’язь, на заході припнули мамонтів, а поміж тим усюди виднілися люди — гострили мечі, лаштували гостряки до грубих списів, вдягали саморобні панцирі зі шкури, бивнів і кістки. Зарості захищали від негоди й дозволяли заховатися від очей ненависних воронів.

Дикунські лучники вже скрадалися вперед, штовхаючи перед собою прикриття на колесах.

— Стріли нам на сніданок,— весело оголосив Пип, як і щоранку. «Добре, що він ще жартує,— подумав Джон.— Комусь обов’язково це треба робити». Три дні тому одна з таких стріл уп’ялася Рудому Аліну в ногу. Його тіло й досі лежить біля підніжжя Стіни — його можна побачити, якщо добре перехилитися. Джон вирішив, що ліпше вже всміхатися на Пипові жарти, ніж журитися над Аліновим тілом.

Прикриття являли собою нахилені дерев’яні щити, за якими сховатися могло троє-п’ятеро вільних людей. Стрільці підкотили їх поближче, а тоді, ставши навколішки, пустили стріли з прорізів у дереві. Коли дикуни викотили їх уперше, Джон наказав пускати вогненні стріли й підпалив півдюжини прикриттів, але після того Манс почав загортати їх у сирі шкури. Тепер усіх вогняних стріл на світі не вистане, щоб їх підпалити. Брати навіть почали закладатися між собою, який з солом’яних чатових отримає більше стріл, поки закінчиться обстріл. Перемагав «Стражденний Ед» — він зібрав чотири, а «Отел Ярвик», «Тамберджон» і «Ватт з Довгого озера» зібрали по три на брата. Це Пип почав називати опудала на честь відсутніх братів. «Так видається, наче тут більше наших»,— пояснював він.

«Більше наших зі стрілами в животах»,— поскаржився Грен, але нова традиція, схоже, підбадьорювала братів, тож Джон не заперечував проти імен, і парі продовжилися.

На краю Стіни стояло пишно оздоблене мідне «мирське око». Мейстер Емон, поки ще бачив, спостерігав крізь нього за зірками. Джон опустив підзорну трубу, щоб краще роздивитися ворога. Навіть з такої віддалі неможливо було не розпізнати велетенський Мансів білий намет, пошитий зі шкур снігових ведмедів. Мирська труба настільки наблизила дикунів, що Джон і обличчя міг роздивитися. Сьогодні вранці самого Манса він не бачив, але його жінка Далла біля намету розпалювала багаття, а її сестра Вал доїла козу. Далла так погладшала, що дивно було навіть, як вона взагалі здатна рухатися. «Скоро вже народить»,— подумав Джон. І повернув «око» на схід, роздивляючись намети й дерева, поки не знайшов черепаху. Вона теж скоро буде тут. Уночі дикуни оббілували одного з дохлих мамонтів, а тепер натягували на дах черепахи сиру закривавлену шкуру — ще один шар згори на овчину й решту. Черепаха мала закруглену верхню частину й вісім величезних коліс; під шкурами ховалася міцна дерев’яна конструкція. Коли дикуни тільки почали її збивати, Шовк подумав, що вони будують корабель. Не дуже він і помилявся. Черепаха нагадувала перевернутий човен з отворами спереду і ззаду; це була довга хата на колесах.

— Готова, ні? — запитав Грен.

— Майже,— Джон відштовхнув «око».— Швидше за все, приїде сюди вже сьогодні. Ви налили барила?

— Всі до єдиного. За ніч вони добре замерзли, Пип перевіряв.

Грен дуже змінився й мало нагадував незграбного здорованя з червоною шиєю, з яким колись потоваришував Джон. Він виріс на пів-фута, поширшав у грудях і плечах і не підрізав ні волосся, ні бороди з самого Кулака Перших Людей. Так він і справді здавався здоровенним і зарослим як тур — цим прізвиськом нагородив його сер Алісер Торн ще під час навчання. Але нині він мав утомлений вигляд. Коли Джон це зауважив, він кивнув.

— Усю ніч слухав їхні сокири. Взагалі не міг заснути від тої рубанини.

— То йди спи зараз.

— Не треба мені...

— Треба. Ти мені потрібен відпочилий. Іди, все одно бій я тобі проспати не дам,— Джон силувано усміхнувся.— Ти ж єдиний здатен зрушити з місця ті кляті діжки.

Грен пішов собі, щось бурмочучи, а Джон повернувся до підзорної труби й почав роздивлятися табір дикунів. Час до часу над головою пролітала стріла, але він уже навчився не звертати на них уваги. Віддаль була чимала, а кут незручний, тож шанси поцілити були невисокі. Джон так і не побачив Манса в таборі, зате запримітив біля черепахи Тормунда Велетозгуба з двома синами. Сини боролися з мамонтовою шкурою, а сам Тормунд, кусаючи від смаженої козиної ноги, горлав накази. В іншому місці Джон угледів дикунського шкуроміна Варамира Шестишкурого: той гуляв між дерев у товаристві свого тінь-кота.

Почувши брязкіт ланцюгів коловороту й рипіння залізних дверей клітки, Джон здогадався, що Гоб, як і щоранку, приніс сніданок. Але від вигляду Мансової черепахи в Джона пропав апетит. Олія вже закінчилася вся, останню діжку смоли скинули зі Стіни дві ночі тому. Скоро забракне і стріл, а майстрів-лучників, щоб наробити більше, не лишилося. А позавчора вночі прилетів крук із заходу, від Деніса Малістера. Бовен Марш гнав дикунів аж до Тінявої вежі, ба навіть далі, до темної Прірви. На Мосту Черепів він зіткнувся з Плаксієм з трьома сотнями дикунів і переміг у кривавій битві. Але перемога далася йому нелегко. Полягло понад сотню братів, серед них і сер Ендрю Тарт з сером Аладейлом Вінчем. Самого ж Старого Граната доправили в Тіняву вежу дуже пораненого. Мейстер Малін лікує його, але мине чимало часу, перш він зможе повернутися в Чорний замок.

Почувши це, Джон на найкращому коні відіслав Зі у Кротівку — просити селян допомогти людьми на Стіні. Вона так і не повернулася. Коли ж він за нею послав Маллі, той, повернувшись, доповів, що Кротівка спустіла, навіть бордель. Швидше за все, Зі поїхала за селянами королівським гостинцем. «Може, нам усім так слід було вчинити»,— похмуро подумав Джон.

Голодний, не голодний, а він примусив себе поїсти. Досить того, що він не спить, а ще й без їжі він довго не протягне. «Крім того, може, це останній мій сніданок. Може, це для нас усіх останній сніданок». Отож Джон уже встиг натоптати собі черево хлібом, шинкою, цибулею і сиром, коли почув крик Коня:

— Їде!!!

Нікому не довелося питати, що саме їде. І «мирське око» Джонові не знадобилося, щоб побачити те, що виповзало з-поміж наметів і дерев.

— Не дуже-то воно схоже на черепаху,— зауважив Шовк.— Черепахи хутра не мають.

— Переважно коліс вони теж не мають,— зронив Пип.

— Сурміть у ріжок,— наказав Джон, і Кегз подав два довгі сигнали, щоб побудити Грена й нічних чатових, які зараз спали. «Боги бачать, нас і так мало». Джон поглянув на Пипа, Кегза, Шовка, Коня, Оуена Одоробала, Тима Тугоязикого, Маллі, Зайвого Чобота й решту, спробувавши уявити, як вони стикаються клинок-на-клинок з сотнею горластих дикунів у морозній темряві тунелю, коли їх розділяють лише кілька залізних штаб. А саме до цього й дійде, якщо вони не спроможуться зупинити черепаху до того, як проб’ють браму.

— Велика,— мовив Кінь.

Пип цмокнув губами.

— Уяви, скільки з неї буде черепахового супу.

Але жарт був несмішний. Навіть у Пипа голос звучав утомлено. «Він напівмертвий від утоми,— подумав Джон,— як і всі ми». У короля-за-Стіною було стільки людей, що він щоразу міг кидати в атаку свіжих, а от відбивати цю атаку доводилося жменьці все тих самих чорних братів, і це вже виснажило їх до краю.

Люди, які нині ховаються під деревом і шкурами, тягнуть мотузки, здогадувався Джон, налягають щосили, аби крутилися колеса, та щойно черепаха притулиться до брами, вони покинуть мотузки й візьмуться за сокири. Бодай мамонтів сьогодні Манс не послав уперед. Джон радів уже й цьому. Їхня неймовірна сила все одно нічого не могла вдіяти проти Стіни, а через свою величину вони тільки ставали легкою мішенню. Останнього разу мамонт помирав півтора дня, і його жалібний рев неможливо було слухати.

Черепаха повільно повзла через каміння, пеньки й кущі. Попередні атаки забрали в дикунів сто життів, ба й більше. Переважно тіла так і лишилися лежати там, де впали. Під час затишшя налітали ворони віддати їм шану, але зараз птахи з вереском порснули геть. Їм черепаха подобалася не більше, ніж Джонові.

Шовк, Кінь та інші дивилися на Джона, як він здогадувався, чекаючи його наказів. А він так утомився, що вже й не знав, які накази віддавати. «Стіна в моїх руках»,— нагадав він собі.

— Оуене, Коню, до катапульт! Кегзе, ви з Зайвим Чоботом — до стрілометів. Решта напинайте тятиви. Вогненні стріли. Може, і вдасться її підпалити.

Скоріш за все, це буде марно, розумів Джон, але ж це ліпше, ніж просто безпомічно стояти.

Громіздка й повільна, черепаха являла собою легку мішень, тож зовсім скоро арбалетники перетворили її на незграбного дерев’яного їжака... але сирі шкури добре захищали її, так само як захищали прикриття, тож вогненні стріли, втикаючися, згасали майже зразу. Джон стиха вилаявся.

— Стріломети,— скомандував він.— Катапульти.

Дротики зі стрілометів впинались у шкури дуже глибоко, але зашкодили вони не більше, ніж вогненні. Каміння відскакувало від склепіння черепахи, лишаючи тільки вм’ятини у товстому шарі шкур. Може, її міг би розвалити камінь з метавки, але одна з машин і досі стояла поламана, а до того місця, куди летіло каміння з другої, дикуни вже й не підходили.

— Джоне, вона так і їде,— мовив Оуен Одоробало.

Джон і сам це бачив. Дюйм по дюйму, ярд по ярду черепаха повзла ближче — гриміла, гуркотіла й гойдалася, перетинаючи поле побоїща. Щойно дикуни притулять її до Стіни, вона забезпечить їм повний захист, поки вони довбатимуть сокирами квапливо полагоджені зовнішні двері. Уже всередині, під кригою, вони розчистять тунель від мотлоху за кілька годин, і тоді для них лишиться тільки одна перешкода — двоє залізних ґрат, кілька напівзамерзлих трупів і скількись там братів, яких виставить їм на дорозі Джон — битись і вмирати у темряві.

Ліворуч катапульта з глухим стуком жбурнула в повітря каміння. Воно градом посипалося на черепаху, без жодної шкоди для неї відскакуючи навсібіч. Дикунські лучники з-поза прикриттів так і сипали стрілами. Одна з них уп’ялася в обличчя солом’яного солдата, і Пип мовив:

— Четверта у «Ватта з Довгого озера»! У нас нічия!

Наступна стріла просвистіла йому повз вухо.

— Тьху! — крикнув він униз.— Я в турнірі участі не беру!

— Шкури не горять,— сказав Джон більше для себе, ніж для інших. Отож єдина надія — спробувати розбити черепаху, коли вона дістанеться Стіни. Для цього потрібні валуни. Хай яка ця черепаха міцна, велика кам’яна брила, якщо впаде просто на неї з висоти семисот футів, просто мусить завдати якоїсь шкоди.— Грене, Оуене, Кегзе, час!

Уздовж колиби вишикувалася дюжина міцних дубових барил. Вони були повні битого каміння — шутеру, яким брати зазвичай посипали доріжки на Стіні, щоб не ковзати. Вчора, угледівши, що вільні люди натягують на черепаху овчини, Джон звелів Грену поналивати в барила по вінця води. Вона просочиться між битого каміння, й за ніч усе барило замерзне намертво. Кращого «валуна» їм усе одно не дістати.

«Для чого їх заморожувати? — запитав Грен.— Чого не скинути, як є?»

«Якщо вдаряться об Стіну, не долетівши до землі,— відповів Джон,— каміння просто порозсипається. А нам же не хочеться просто засипати сучих синів рінню?»

Джон разом з Греном приклав плече до одного барила, а Оуен з Кегзом боролися з другим. Удвох вони розкачали його, щоб зламати лід, який наріс під денцем.

— Клята штука важить тонну! — мовив Грен.

— Перекинь набік і коти,— порадив Джон.— Обережно, бо якщо тобі ногу переїде, закінчиш, як Зайвий Чобіт.

Щойно барило поклали набік, Джон узяв смолоскип і поводив ним понад поверхнею Стіни, щоб трохи розтопити лід. По воді барило котити було легше. Навіть занадто легко: вони мало не впустили його. Однак учотирьох, об’єднавши зусилля, спромоглися підкотити барило до краю і там поставити сторчма.

Над брамою вже вишикувалося чотири великі дубові барила, коли Пип крикнув:

— Черепаха вже біля дверей!

Тримаючись за поранену ногу, Джон визирнув через край. «Гурдиції, Маршеві слід було збудувати гурдиції». Скільки всього слід було зробити! Дикуни відтягали геть від брами мертвих велетів. Кінь з Маллі скидали на них каміння, і Джонові навіть здалося, що якийсь чоловік упав, та каміння було замале, щоб завдати шкоди самій черепасі. Цікаво, думав Джон, що робитимуть вільні люди з мамонтом, який перегородив дорогу,— і тут він побачив. Черепаха завширшки була майже як добра хата, отож вони просто перетягли її через тушу. Тут у нього підкосилася нога, але Кінь устиг схопити його за руку й відтягнути від краю.

— Не можна так далеко вистромлюватися,— мовив хлопець.

— Слід було нам гурдиції збудувати.

Джонові здалося, що він уже чує цюкіт сокир об дерево, та насправді, мабуть, то в нього просто у вухах дзвеніло від страху. Він глянув на Грена.

— Давай.

Грен підійшов до барила, притулився плечем, крекнув — і почав штовхати. Оуен з Маллі кинулися допомагати йому. Виштовхали барило на фут, тоді на другий. І тут раз — його вже немає.

Дорогою — бах! — воно гупнулося об Стіну, а тоді — набагато гучніше — почувся тріск і хруст розтрощеного дерева, а далі — крики й вереск. Шовк заулюлюкав, Оуен Одоробало пустився в танок, а Пип, звісившись, гукнув:

— У черепасі було повно кролів! Глядіть, як вистрибують!

— Ще одне! — гаркнув Джон, і Грен з Кегзом двигнули плечами наступне барило, скидаючи його вниз.

Поки поскидали всі заготовлені барила, передня частина Мансової черепахи являла собою цілковиту руїну, а з другого кінця сипалися дикуни, тікаючи в табір. Шовк підхопив арбалет і послав їм навздогін кілька стріл, підганяючи. Грен посміхався в бороду, Пип жартував, адже сьогодні ніхто не помре.

«Але вже завтра...» Джон глянув на колибу. Там, де ще кілька хвилин тому стояло дванадцять барил, залишилося всього вісім. Тут він відчув, наскільки втомився і як сильно болить нога. «Треба поспати. Бодай кілька годин». Можна піти до мейстра Еймона попросити трохи сновійного вина: це має допомогти.

— Я спускаюся в Королівську вежу,— сказав Джон хлопцям.— Покличете, якщо Манс знову щось вигадає. Пипе, ти на Стіні за старшого.

— Я? — здивувався Пип.

— Він? — здивувався Грен.

Усміхнувшись, Джон поїхав униз у клітці.

Кухоль сновійного вина і справді допоміг. Не встиг Джон розтягнутися на вузькому ліжку, як його здолав сон. Сни були дивні й безформні, повні чудернацьких голосів, криків і зойків, сурми бойового ріжка — низької й гучної, на одній басистій ноті, яка повисла в повітрі.

Коли Джон прокинувся, небо за стрільницею, яка правила йому за вікно, було чорне, а над Джоном стояло четверо незнайомців. Один з них тримав ліхтар.

— Джоне Сноу,— сказав найвищий з чотирьох,— взувайте чоботи та йдіть за нами.

Спросоння він був подумав, що Стіну, поки він спав, якимсь чином узяли — може, Манс Рейдер вислав уперед ще велетів або ще одну черепаху й таки пробився крізь браму. Але, протерши очі, він збагнув, що всі незнайомці в чорному. «Це вояки Нічної варти»,— збагнув Джон.

— Іти за вами? А ви хто?

Високий махнув рукою, і двоє інших стягнули Джона з ліжка. Несучи попереду ліхтар, вони вивели його з келії і повели сходами нагору, в світлицю Старого Ведмедя. Біля вогню стояв мейстер Еймон, склавши долоні на головці тернової ковіньки. Септон Селадор, як завжди, був напідпитку, а сер Вінтон Стаут спав на підвіконні. Решту братів Джон не знав. Усіх, окрім одного.

Бездоганний у своєму облямованому хутром плащі й наваксованих чоботах, сер Алісер Торн обернувся й мовив:

— А ось вам і перекинчик, мілорде. Байстрюк Неда Старка з Вічнозиму.

— Я не перекинчик, Торне,— холодно озвався Джон.

— Побачимо,— почувся голос. У шкіряному кріслі за столом, де зазвичай Старий Ведмідь писав листи, сидів невідомий — дебелий, широкоплечий, щокатий.— Так, побачимо,— повторив він.— Сподіваюся, ви не заперечуватиме, що ви — Джон Сноу? Старків байстрюк?

— Лорд Сноу — ось як він любить себе називати,— втрутився сер Алісер — сухорлявий, стрункий чоловік, міцний і жилавий, з сірими як кремінь очима, які зараз потемніли від задоволення.

— Це ви дали мені прізвисько «лорд Сноу»,— сказав Джон. Сер Алісер дуже любив нагороджувати прізвиськами своїх учнів, коли ще був військовим інструктором у Чорному замку. Старий Ведмідь відіслав Торна у Східну-варту-на-морі. «Ті, що з ним, певно, зі Східної варти. Птах таки дістався Пайка, і нам вислали підмогу».— Скільки людей ви привели? — запитав Джон у чоловіка за столом.

— Це я тут ставлю запитання,— мовив щокатий.— Вас звинувачують у порушенні присяги, боягузтві й дезертирстві, Джоне Сноу. Чи ви заперечуєте, що покинули своїх побратимів помирати на Кулаці Перших Людей і приєдналися до дикуна Манса Рейдера, самозваного короля-за-Стіною?

— Покинув?..— Джон мало не задихнувся від обурення.

Тут заговорив мейстер Еймон.

— Мілорде, ми з Доналом Ноєм піднімали це питання, коли Джон Сноу тільки повернувся до нас, і були цілком задоволені Джоновими поясненнями.

— Ну, а я не задоволений, мейстре,— сказав щокатий.— І волію сам вислухати ці пояснення. І я їх почую!

Джон притлумив гнів.

— Я нікого не покинув. Я поїхав з Кулака з Кворином Півруким на розвідку на Скімливий перевал. І до дикунів я пристав за його наказом. Піврукий побоювався, що Манс відшукав Ріжок зими...

— Ріжок зими? — пирхнув сер Алісер.— А змікул вам не наказували полічити, лорде Сноу?

— Ні, але велетів я полічив, як міг.

— «Сер»,— кинув щокатий.— Ви маєте, звертаючись до сера Алісера, додавати «сер», а звертаючись до мене — «мілорд». Я — Джанос Слінт, лорд Гаренхолу й командувач Чорного замку на той час, поки не повернеться Бовен Марш із гарнізоном. Звольте виявляти пошану! Не збираюся слухати, як з помазаного лицаря, доброго сера Алісера, глузує байстрюк якогось зрадника,— піднісши руку, він націлив м’ясистого пальця Джонові в обличчя.— Ви заперечуєте, що спали з жінкою-дикункою?

— Ні...— Джон досі горював за Ігриттою, тож не збирався відмовлятися від неї.— Ні, мілорде.

— Я так розумію, це теж Піврукий наказав вам порати цю немиту повію? — гмикнув сер Алісер.

— Сер! Ніяка вона була не повія, сер. А Піврукий наказав мені не опиратися, хай що дикуни захочуть від мене, але... Не заперечуватиму, що перейшов межу, що я... прихилився до неї.

— То ви зізнаєтеся в порушенні присяги,— сказав Джанос Слінт.

Половина братів з Чорного замку навідувалися час до часу в Кротівку — «відкопували підземні скарби» в борделі, знав Джон, але він не ганьбитиме Ігритти, прирівнюючи її до кротівських повій.

— Я зрадив свою обітницю з жінкою. Я визнаю. Так.

— Так, м’лорде! — насупився Слінт, і його щоки й подвійне підборіддя затрусилися. Він був дебелий, як Старий Ведмідь, і, без сумніву, стане такий самий голомозий, якщо доживе до Мормонтових років. Його чуприна вже поріділа наполовину, а йому ж бо не більш як сорок років.

— Так, мілорде,— сказав Джон.— Я їздив з дикунами і їв з ними, як і наказував мені Піврукий, і ділив хутра з Ігриттою. Але, присягаюся, я не перекидався на їхній бік. Я втік від магнара, щойно трапилася нагода, й ніколи не піднімав зброї проти братів чи проти держави.

Очиці лорда Слінта втупилися в нього.

— Пане Глендоне, сер,— наказав Слінт,— приведіть другого в’язня.

Сером Глендоном виявився той високий, який витягнув Джона з ліжка. Він рушив з кімнати, і з ним пішло ще четверо братів, і зовсім скоро всі вони повернулися з бранцем — маленьким побитим чоловіком землистого кольору, закутим по руках і ногах. У нього була єдина брова, волосся на лобі виступало мисом, а вусики на верхній губі більше нагадували розмазану грязюку; все його обличчя набрякло й покрилося синцями, і зуби здебільшого були вибиті.

Брати зі Східної варти грубо жбурнули бранця на підлогу. Лорд Слінт нахмурився до нього.

— Це про нього ти казав?

Бранець кліпнув жовтими очима.

— Ага.

Тільки тоді Джон упізнав Тарараха. «А він без своїх обладунків геть інша людина»,— подумав Джон.

— Ага,— повторив дикун,— це той боягуз, який убив Піврукого. На Льодоіклах, потому як ми вистежили решту воронів і повбивали їх, всіх до ноги. Ми б і цього прикінчили, але він вимолив своє нікчемне життя, запропонував пристати на наш бік, якщо ми його захочемо. Піврукий присягнувся, що сам боягуза закатрупить, але той вовчисько роздер Кворина на шмаття, а оцей йому горлянку розітнув,— він беззубо посміхнувся до Джона і сплюнув під ноги кров.

— Ну? — різко звернувся Джанос Слінт до Джона.— Ви це заперечуєте? Чи скажете, що Кворин наказав вам зарізати його?

— Він мені сказав...— Джон ледве вичавлював слова.— Він мені сказав робити все, що від мене вимагатимуть.

Слінт роззирнувся світлицею, обвів поглядом братів зі Східної варти.

— Цей хлопчисько думає, що я з воза головою вниз грьопнувся?

— Брехні не врятують вас, лорде Сноу,— застеріг сер Алісер Торн.— Ми від тебе таки отримаємо правду, байстрюче.

— А я сказав вам правду. Гарони вже ледве ноги тягнули, а Тарарах наздоганяв. Кворин велів мені прикинутися, що я хочу приєднатися до дикунів. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— сказав він. Він усвідомлював, що мене змусять його вбити. Тарарах усе одно збирався його зарізати, це він теж добре тямив.

— А тепер ви заявляєте, що великий Кворин Піврукий злякався цієї істоти? — пирхнув Слінт, глянувши на Тарараха.

— Всі бояться кістяного лорда,— буркнув дикун. Сер Глендон копнув його, і він знову замовк.

— Цього я не казав,— заперечив Джон.

Слінт грюкнув кулаком по столу.

— Я тебе вислухав! Сер Алісер дав тобі правильну оцінку, схоже. Ти все брешеш своїм байстрючим язиком. Ну, я цього не терпітиму. Не терпітиму! Може, тобі й удалося обдурити коваля-каліку, але не Джаноса Слінта! О ні. Джанос Слінт так легко на брехню не купиться. Чи ти гадаєш, у мене під черепом капуста?

— Гадки не маю, що у вас під черепом. Мілорде.

— Лорд Сноу в нас пихатий,— сказав сер Алісер.— Він убив Кворина, як його друзі-зрадники убили лорда Мормонта. Не здивуюся, дізнавшись, що це все входило в один план. Може, і Бенджен Старк до цього руку доклав. Хтозна, може, він нині у наметі Манса Рейдера сидить. Самі знаєте цих Старків, мілорде.

— Знаю,— сказав Джанос Слінт.— Знаю занадто добре.

Джон, скинувши рукавичку, показав їм свою обгорілу руку.

— Я попік руку, захищаючи лорда Мормонта від блідавця. А дядько мій — людина честі. Він би ніколи не зрадив своєї обітниці.

— Як і ти? — глузливо кинув сер Алісер.

Септон Селадор прочистив горло.

— Лорде Слінт,— заговорив він,— цей хлопець відмовився давати обітницю належним чином, у септі, а натомість пішов за Стіну й промовив слова перед серце-деревом. Перед батьковими богами, пояснив він, але ж це і дикунські боги.

— Це боги Півночі, септоне,— ввічливо, але твердо втрутився мейстер Еймон.— Мілорди, коли загинув Донал Ной, саме цей юнак, Джон Сноу, взяв на себе керівництво Стіною і втримав її перед загрозою з півночі. Він показав себе доблесним, відданим і винахідливим. Якби не він, ви по приїзді застали б тут Манса Рейдера, лорде Слінт. Ви до нього несправедливі. Джон Сноу був особистим стюардом і зброєносцем лорда Мормонта. Його обрали для цих обов’язків, бо лорд-командувач покладав на нього свої надії. І я теж.

— Надії? — перепитав Слінт.— Ну, надії можуть не справдитися. У нього на руках кров Кворина Піврукого. Кажете, Мормонт йому довіряв, і що з того? Я добре знаю, як це, коли тебе зраджують люди, яким ти довіряв. О так! І ще я добре знаю вовків,— він тицьнув пальцем Джону в обличчя.— Твій батько помер як зрадник.

— Це було навмисне вбивство,— сказав Джон, якому вже стало байдуже, що з ним буде, і він не збирався терпіти, як оббріхуватимуть батька.

Слінт побуряковів.

— Навмисне вбивство? Ти, зарозуміле щеня! Король Роберт ще не охолов, коли лорд Едард виступив проти його сина,— скочив він на ноги; він був нижчий за Мормонта, але дебелий і в руках, і в грудях, і з відповідним черевом. Плащ на плечі застібався на маленький золотий спис з червоною емаллю на кінчику.— Твій батько помер від меча, але ж він був високородний, ще й королівський правиця. А для тебе й мотузка підійде. Пане Алісере, відведіть цього перекинчика в крижану камеру.

— Дуже мудро, мілорде,— сказав сер Алісер, хапаючи Джона за руку.

Вирвавшись, Джон стиснув лицаря за горло з такою люттю, аж відірвав його від підлоги. Він би його просто задушив, якби його не відтягнули брати зі Східної варти. Торн позадкував, тручи шию, на якій лишилися сліди від Джонових пальців.

— Самі бачите, браття. Хлопець чистий дикун!