Буря Мечів

Пролог

День був сірий і пронизливо-холодний, і собакам не вдавалося взяти слід.

Велика чорна сука нюхнула ведмежі відбитки, позадкувала й, підібгавши хвоста, сховалася знову між зграю. На річковому узбережжі, під дошкульним вітром, собаки жалюгідно тулилися одне до одного. Чет також відчував, як кусає вітер крізь шари чорної вовни й дубленої шкіри. Бісів холод не давав жити ні людям, ні звірям, та куди подінешся? У Чета сіпнулися губи: він просто відчував, як чиряки на щоках і на шиї червоніють і запалюються. «Добре було б на Стіні ходити коло клятих круків і розпалювати коминок мейстру Еймону». А в усьому винен байстрюк Джон Сноу... він, і той його друзяка-товстун Сем Тарлі. Це через них Чет опинився тут і тепер: сидячи зі зграєю хортів у гущавині примарного лісу, відморожує собі кляті яйця.

— Сьоме пекло! — він щосили смикнув за шворки, щоб привернути увагу собак.— Слід, вилупки! Ось вам ведмежий відбиток. М’яса хочете чи ні? Шукайте!

Але хорти лише скавуліли, тулячись тісніше. Чет коротким батогом ляснув у них над головами, й чорна сука загарчала.

— Собачатина на смак не гірша за ведмежатину,— застеріг її Чет; з кожним словом з рота в нього вихоплювалася пара.

Ларк Сестринець стояв, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами. Він був у чорних вовняних рукавичках, але всякчас жалівся, що в нього задубіли пальці.

— Собачий холод — яке вже полювання! — мовив він.— До біса ведмедя, не варт він того, щоб через нього замерзнути.

— Не можемо ми повернутися з порожніми руками, Ларку,— пробурчав Малий Пол у каштанову бороду, якою заросло майже все його обличчя.— Лорду-командувачу це не сподобається.

Під приплюснутим кирпатим носом здорованя біліла крига від замерзлих шмарклів. Велетенська долоня в товстій хутряній рукавиці міцно стискала держак списа.

— До біса і Старого Ведмедя теж,— сказав Сестринець, худорлявий чолов’яга з гострими рисами й нервовими очима.— До світанку Мормонт помре, ти не забув? То хіба не байдуже, що йому сподобається, а що ні?

Малий Пол закліпав дрібненькими чорними очицями. Може, він і забув, подумав Чет, він-бо такий дурний, що геть усе забуває.

— А навіщо нам убивати Старого Ведмедя? Не можна просто піти собі, а його облишити?

— А він, ти гадаєш, нас облишить? — мовив Ларк.— Він нас вистежить. Хочеш, щоб тебе зацькували, ти, баран здоровий?

— Ні,— озвався Малий Пол.— Не хочу. Ні.

— То ти його вб’єш? — запитав Ларк.

— Так,— здоровань стукнув ратищем списа в замерзлий берег.— Уб’ю. Щоб він нас не вистежив.

Вийнявши долоні з-під пахв, Сестринець обернувся до Чета.

— Як на мене, убити слід усіх командирів.

Чету вже набридло це слухати.

— Ми вже це обговорювали. Помре Старий Ведмідь і Блейн з Тінявої вежі. А ще Грабз і Ейтан — не пощастило їм з нічними чатами, Дайвен і Банен — бо це ж вони нас вистежуватимуть, і сер Поросятко — через круків. І все. Уб’ємо їх по-тихому, уві сні. Бо один зойк — і ми підемо на харч червам, усі до ноги,— Четові чиряки почервоніли від люті.— Просто зроби свою справу й пересвідчися, що братани зробили свою. І, Поле, постарайся не забути, що то будуть треті чати, не другі.

— Треті чати,— повторив здоровань крізь замерзлі шмарклі.— Ми з Тихоногом. Я пам’ятаю, Чете.

Ніч сьогодні буде безмісячна, і вони так підтасували чергування, що на чатах стоятимуть восьмеро їхніх, і ще двоє вартуватимуть коней. Кращої нагоди вже не буде. Крім того, з дня на день можуть наскочити дикуни. А Чет воліє на той час опинитися якнайдалі звідси. Воліє вижити.

На північ виїхало три сотні побратимів Нічної варти — двісті з Чорного замку та ще сто з Тінявої вежі. На їхній пам’яті це найчисельніша розвідка, бо виїхала мало не третина всієї Варти. Вирішено було будь-що знайти Вена Старка, сера Веймара Ройса й інших зниклих безвісти розвідників, а головне — з’ясувати, чому дикуни кидають свої селища. Ну, про Старка й Ройса братчики так нічого й не дізналися, відколи виїхали зі Стіни, та принаймні довідалися, куди подалися дикуни — у крижані високогір’я забутих богами Льодоіклів. От і хай сиділи б собі там до кінця віків — у Чета жоден чиряк не засвербить.

Але ні. Вони спускаються. Вздовж Молочноводої.

Чет звів очі — й ось вона. Кам’янисті береги річки, мов бородою, поросли бурульками, а молочно-білі води нескінченно плинули з Льодоіклів. А тепер тим самим шляхом плине Манс Рейдер зі своїми дикунами. Три дні тому, весь у милі, повернувся Торен Смолвуд. Поки він переказував Старому Ведмедю, що там бачили його розвідачі, один з його вояків — Кедж Білоокий — розповів те саме решті братів. «Вони ще не спустилися з передгір’я, але вже йдуть,— казав Кедж, гріючи руки над вогнищем.— В авангарді — Гарма Песиголова, пранцювата сука. Гайда підкрався до її табору і ясно бачив її біля вогню. Той дурень Тамберджон хотів її стрілою зняти, але Смолвуду вистачило здорового глузду його зупинити».

«А скільки їх там було,— сплюнув Чет,— сказати можеш?»

«Багато і ще трошки. Двадцять, тридцять тисяч, ми стільки там не сиділи, щоб їх полічити. У Гарми в авангарді було п’ять сотень, і всі на конях».

Вояки біля багаття обмінялися тривожними поглядами. Рідко коли побачиш бодай дюжину дикунів верхи, а п’ятсот...

«Смолвуд послав нас із Баненом по широкому колу в обхід передового загону — глянути на основні сили,— провадив Кедж.— Їм кінця-краю не було! Плинуть повільно, як замерзла ріка,— чотири-п’ять миль на день, але не схоже, щоб вони збиралися вертатись у свої селища. Більш як половина з них — жінки й діти, а попереду вони женуть товар — кіз, овець, навіть турів, що тягнуть сани, навантажені тюками хутра й оббілованими тушами, клітками курей, головками масла, прядками... та чим тільки можна! А мули й гарони нав’ючені так, що в них, гляди, от-от карк вломиться. І жінки теж».

«І рухаються уздовж Молочноводої?» — запитав Ларк Сестринець.

«Я ж казав».

Молочновода біжить попри Кулак Перших Людей — старовинне городище, де отаборилася Нічна варта. Будь-хто з краплею лою в голові зразу б утямив, що час уже згортатися й тікати на Стіну. А Старий Ведмідь натомість укріпив Кулак палями, вовчими ямами і триболами, та тільки проти такої армії все це марно. Якщо братчики тут лишаться, їх просто поглинуть.

А Торен Смолвуд узагалі хотів нападати. Славний Донел Гіл — зброєносець сера Маладора Лока, а позавчора ввечері Смолвуд пішов до Лока в намет. Сер Маладор був згоден зі старим сером Отином Вайзерсом — радив відступити до Стіни, але Смолвуд вирішив переконати його змінити думку. «Цей король-за-Стіною в житті нас не шукатиме так далеко на півночі,— переказував потім Славний Донел його слова.— А те його величезне військо — то незграбна отара, повна зайвих ротів, які гадки не мають, з якого боку до меча взятися. Один удар виб’є з них увесь бойовий дух, і побіжать вони з вереском у свої халупи й заховаються там ще на п’ятдесят років».

Три сотні проти тридцятьох тисяч. Як на Мета, то було повне божевілля, та що гірше, сера Маладора таки вдалося переконати, й удвох вони ще трохи — й переконають Старого Ведмедя. «Якщо чекатимемо, можемо втратити шанс і вже вдруге такого не отримаємо»,— повторював Смолвуд усім, хто тільки його слухав. На це сер Отин Вайзерс відповідав: «Ми — щит, який боронить людську державу. А щит ніхто просто так не викидає». А Торен Смолвуд тут-таки заперечував: «У битві на мечах найкращий захист для вояка — швидкий удар, а не хованки за щитом».

Проте ні Смолвуд, ні Вайзерс тут не керують. Керує лорд Мормонт, а Мормонт чекає на решту розвідачів — на Джармена Баквела й вояків, які подерлися нагору Велетовими Сходами, і на Кворина Піврукого та Джона Сноу, які пішли промацати Скімливий перевал. Але і Баквел, і Піврукий щось надто забарилися. Швидше за все, вони вже й неживі. Чет уявив Джона Сноу — лежить синій і задубілий десь на відкритій усім вітрам гірській вершині з дикунським списом у своїй байстрючій дупі. На цю думку він аж посміхнувся. «Сподіваюся, його клятого вовка теж забили».

— Нема тут ніякого ведмедя,— зненацька вирішив він.— Це просто старий відбиток, і все. Повертаймося до Кулака.

Собаки мало не збили його з ніг — назад вони хотіли ще більше, ніж він. Може, гадали, що їх нагодують. Чет аж розреготався. Він уже три дні їх не годував, щоб стали голодніші та зліші. А ввечері, перш ніж вислизнути в темряву, потому як Славний Донел Гіл з Клишоногим Карлом обріжуть пута, він пустить псів поміж конов’язь. І тоді по всьому Кулаці гарчатимуть собаки, а схарапуджені коні, гасатимуть через вогнища, стрибатимуть на огорожу й ламатимуть намети. Після такого переполоху минуть години, поки хтось помітить, що бракує чотирнадцятьох братів.

Ларк хотів узяти з собою вдвічі більше людей, але чого ще чекати від того дурного Сестринця, від якого рибою тхне? Шепни слово не в те вухо — і змигнути не встигнеш, як голови позбудешся. Ні, чотирнадцятеро — цілком достатньо: і зробити все зроблять, і нікому не розбовкають. Більшість із них Чет завербував сам. У тому числі й Малого Пола: то був найдужчий вояк на Стіні, хай і відсталий, як дохлий слимак. Він одного разу так стиснув у обіймах дикуна, що зламав тому хребет. Ще до них долучився Чингал, який отримав прізвисько за свою улюблену зброю, і маленький сивий чолов’яга, якого брати називали Тихоногом; замолоду він зґвалтував з сотню жінок і завжди нахвалявся, що ніхто з них його не чув і не помічав, аж поки він не опинявся аж у лоні.

План теж був Четів. Він-бо розумний — він добрі чотири роки був стюардом старого мейстра Еймона, поки байстрюк Джон Сноу не викинув його з цієї роботи, щоб віддати її отому тлустому поросяті — своєму другові. Сьогодні ввечері, вбиваючи Сема Тарлі, Чет прошепоче «Передавай вітання лорду Сноу» просто йому на вухо, а тоді різоне йому горлянку, і з неї хляпне кров, заливаючи оті його жирні складки. Чет знає всіх круків, тож з ними проблем не буде, так само як і з Тарлі. Один дотик ножа — і цей боягуз штанці обмочить і благатиме дарувати йому життя. Нехай благає, це йому не допоможе. Розітнувши йому горлянку, Чет відчинить клітки й порозганяє птахів, щоб до Стіни не долетіло жодної звістки. Тихоніг з Малим Полом заріжуть Старого Ведмедя, а Ларк зі своїми двоюрідними братами змусить замовкнути Банена і старого Дайвена, щоб ті не пішли по їхньому сліду. Вже два тижні хлопці запасаються харчами, а Славний Донел і Клишоногий Карл осідлають коней. По смерті Мормонта командування перебере сер Отин Вайзерс, старий і кінчений, немічний. Ще до заходу сонця він помчить на Стіну — він не марнуватиме людей, висилаючи погоню.

Зайшли між дерев, і собаки потягли вперед. Чет бачив, як серед зелені вистромлюється Кулак. День був такий похмурий, що Старий Ведмідь звелів запалити смолоскипи — велике коло горіло по всьому городищу, увінчуючи верхівку стрімкого кам’янистого пагорба. Утрьох перебрели струмок. Вода була крижана, а на поверхні плавали острівці льоду.

— Я вирушу на узбережжя,— почав звірятися Ларк Сестринець.— Разом з братами. Збудуємо собі човна й попливемо додому, на Сестри.

«А вдома всі знатимуть, що ви дезертири, й повідрубують вам дурні довбешки»,— подумав Чет. Коли вже виголосив обітницю, піти з Нічної варти неможливо. Хай де в Сімох Королівствах опинишся, тебе спіймають і стратять.

Олло Безрукий хотів плисти у Тайрош: казав, там чесним злодіям не рубають рук, а самим їм не загрожує замерзнути до смерті в глушині за те, що їх застукали в ліжку з лицарською жінкою. Чет зважував, чи не податися разом з ним, але ж він не розмовляє їхньою солодкавою дівчачою мовою. Та й що йому робити у Тайроші? Ремесла він не знає, адже зріс у Відьомському Болоті. Батько все життя батракував на чужих ланах і збирав п’явок. Роздягався догола, лишаючи на собі хіба товсті шкіряні майтки, і заходив у мулисту воду. А коли вилазив на берег, від пипок до кісточок весь був у п’явках. Іноді він змушував Чета знімати тих п’явок. Одна якось присмокталася хлопцю до долоні, й він бридливо розчавив її об стіну. Батько за це побив його до крові, адже мейстри платили за дюжину п’явок пенні.

Ларк може собі повертатися додому, якщо хоче, і клятий тайросянин теж, от тільки не Чет. Очі б його не бачили того Відьомського Болота! От йому, наприклад, подобалася Крастерова фортеця. Крастер там жив як вельможний лорд, то чом би і Чету так не пожити? Ото була б сміхота! Чет, син п’явичника,— лорд з власною фортецею! За прапор собі можна взяти дюжину п’явок на рожевому полі. Але чого зупинятися на лорді? Може, варто стати королем. Он Манс Рейдер теж починав з ворона. «Я також можу бути королем, як він, і кількоро жінок собі завести». У Крастера їх дев’ятнадцять, якщо не рахувати наймолодших, отих його дочок, яких він ще не вклав до себе в ліжко. Половина з тих жінок такі точно старі й потворні, як і сам Крастер, та хіба не байдуже? Старих Чет приставить до роботи — нехай куховарять і миють, смикають моркву й годують свиней, а молоденькі грітимуть йому ліжко й народжуватимуть дітей. Крастер не заперечуватиме — не після того, як Малий Пол стисне його в своїх обіймах.

Чет не знав інших жінок, окрім повій у Кротівці. Коли він ще був юнаком, сільські дівчата, кинувши один погляд на його обличчя з чиряками й жировиками, з огидою відверталися. Найгірше було з тою хвойдою Бессою. Вона розкидала ноги перед кожним хлопцем у Відьомському Болоті, тож Чет вирішив: а він чим гірший? Навіть цілий ранок збирав для неї польові квіти, бо чув, що вона їх любить, та вона тільки розреготалася йому в обличчя й заявила, що радше ляже в ліжко з батьковими п’явками, ніж із ним. Коли Чет засадив їй ножа в живіт, вона реготати припинила. Так приємно було бачити той вираз на її обличчі, що Чет витягнув ножа й засадив знову. Коли його зловили біля Семиструмчя, старий лорд Волдер Фрей навіть сам на суд не з’явився — прислав одного зі своїх байстрюків, отого Волдера Ріверза, й не встиг Чет оком змигнути, як уже дибав на Стіну зі смердючим чорним бісом Йореном. За одну приємну мить його примусили заплатити цілим життям.

Та тепер йому належатиме і життя, і Крастерові жінки. Правду казав той старий покорчений дикун. Хочеш жінку — візьми її, і нема чого їй квіточки дарувати, щоб вона забула про твої кляті чиряки. Вдруге Чет такої помилки не повторить.

«Усе спрацює,— всоте пообіцяв він собі.— Якщо вдасться вислизнути непомітно». Сер Отин піде на південь у Тіняву вежу, бо це найкоротша дорога на Стіну. «Він нами не перейматиметься, не Вайзерс, йому б на Стіну повернутися цілим і неушкодженим». Торен Смолвуд не такий, він захоче атакувати, але ж сер Отин занадто обережний, а за старшого буде він. «Та й то вже байдуже. Коли ми втечемо, Смолвуд хай атакує, скільки йому заманеться. Нам яке діло? Якщо ніхто з них не повернеться на Стіну, ніхто й нас не шукатиме, бо всі вирішать, що ми загинули разом з усіма». Така спокуслива думка зринула в нього вперше. Та для того, щоб командування перейшло до Смолвуда, доведеться вбити і сера Отина, і сера Маладора Лока, а їх обох стережуть день і ніч... ні, занадто ризиковано.

— Чете,— мовив Малий Пол, поки вони дибали кам’янистою звіриною стежкою поміж чатовими деревами й соснами-солдатами,— а як же птах?

— Який ще в біса птах?

Четові ще тільки бракувало, щоб якийсь баран надокучав йому з птахами.

— Крук Старого Ведмедя,— пояснив Малий Пол.— Якщо ми вб’ємо Мормонта, хто годуватиме його птаха?

— А нам яке в біса діло? Як схочеш, можеш і птаха зарізати.

— Не хочу я птаха кривдити,— сказав здоровань.— Але ж він розмовляє. Що як він розбовкає, що ми зробили?

Ларк Сестринець розреготався.

— У Малого Пола голова твердокам’яна, як мур фортеці,— глузливо кинув він.

— Ану стули пельку,— погрозливо мовив Малий Пол.

— Поле,— сказав Чет, поки здоровань не надто розізлився,— коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, не треба буде птаха, щоб зрозуміти: його вбили.

Малий Пол якусь мить поміркував.

— Твоя правда,— визнав він.— То можна мені забрати птаха? Мені він подобається.

— Він твій,— дозволив Чет, щоб той нарешті замовкнув.

— Завжди можна його з’їсти, якщо раптом зголодніємо,— підказав Ларк.

Малий Пол знову спохмурнів.

— Навіть не думай їсти мого птаха, Ларку. Навіть не думай.

Крізь дерева Чет почув голоси.

— Стуліть свої кляті пельки, ви обидва. Ми майже на Кулаці.

Виринули біля західного схилу й рушили околяса на південь, де пагорб був не такий крутий. На узліссі дюжина вояків управлялися в стрільбі з лука. Намалювали мішені на стовбурах дерев і пускали в них стріли.

— Ви погляньте,— мовив Ларк.— Поросятко з луком.

І справді: скраю стояв сер Поросятко власною персоною — товстун, який украв Четове місце біля мейстра Еймона. Від самого вигляду Семвела Тарлі Чет закипав од злості. Бути стюардом мейстра Еймона — кращого життя не вигадати. Сліпий старий був не надто вимогливий, та й переважно про всі його потреби дбав Клайдас. Четові дісталися зовсім легкі обов’язки: чистити гайворонник, розпалювати вогнище, носити обіди... і Еймон жодного разу його не вдарив. «Думає, він може отак собі прийти й викинути мене, бо він високородний і знає грамоту. Може, мені попросити його прочитати, що там написано на моїм ножі, перш ніж я ним розітну йому горлянку?»

— Ідіть собі,— мовив Чет до решти,— хочу подивитися.

Пси тягнули його — хотіли бігти далі, сподіваючись, що на них уже чекає їжа. Чет носаком чобота буцнув сучку, й собаки трішки вгамувалися.

З-за дерев він спостерігав, як товстун бореться з луком, що був заввишки з нього самого, і його червоне й кругле як місяць обличчя зосереджено хмурилося. Перед хлопцем із землі стирчало три стріли. Тарлі вклав стрілу, натягнув тятиву, довгу мить потримав, прицілюючись, і нарешті відпустив. Стріла зникла серед зелені. Чет голосно розреготався, хрокаючи від зловтіхи.

— Ну, цієї стріли ми вже не знайдемо,— оголосив Ед Толет, понурий сивий зброєносець, якого всі прозивали Стражденним Едом.— Хай що де пропаде, всі на мене дивляться, ще відтоді як я коня загубив. Так наче я міг щось вдіяти! Він-бо був білий, а тоді падав сніг, то чого вони чекали?

— Це вітер її відніс,— сказав Грен — ще один друзяка лорда Сноу.— Старайся тримати лука міцно, Семе.

— Він тяжкий,— поскаржився товстун, але все одно вдруге напнув тятиву. Ця стріла полетіла вгору, пірнувши між гілля на десять футів вище за ціль.

— Ну, листок ти точно з дерева збив,— зронив Стражденний Ед.— Осінь і так насувається швидко, нема чого їй помагати. А всі ми знаємо, що приходить після осені,— зітхнув він.— Боги, як я змерз! Стріляй востаннє, Семвеле, бо в мене вже язик до піднебіння примерз.

Сер Поросятко опустив лук, і Чет подумав, що зараз він почне схлипувати.

— Все так складно!

— Вклав, натягнув, відпустив,— сказав Грен.— Уперед.

Товстун слухняно висмикнув останню стрілу з землі, вклав її в довгий лук, напнув тятиву — і відпустив. Зробив усе швидко, не цілячись ретельно, як попередні два рази. Стріла, уп’явшись у нижню частину намальованої вуглиною мішені, затріпотіла.

— Я в нього поцілив! — вражено вигукнув сер Поросятко.— Грене, ти бачив? Еде, погляньте, я в нього поцілив!

— Я б сказав, загнав під ребра,— мовив Грен.

— А я його вбив? — допитувався товстун.

Толет знизав плечима.

— Якби в нього були легені, міг би легеню пробити. Але в дерев, як правило, їх немає,— він забрав лука з Семової руки.— Та я бачив і гірші постріли. І сам кількома можу похвастати.

Сер Поросятко сяяв. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він і справді здійснив щось видатне. Та коли він побачив Мета з собаками, його усмішка швидко скисла та зникла.

— Ти поцілив у дерево,— мовив Чет.— Побачимо, як ти стрілятимеш у хлопців Манса Рейдера. Вони-бо не стоятимуть, розкинувши руки, й не шурхотітимуть листям, о ні. А кинуться на тебе, горлаючи тобі в обличчя, і ти, можу закластися, в оті свої штанці напудиш. А один з них засадить собі сокиру просто між поросячих очиць. І останнім звуком, який ти почуєш, буде хрускіт, з яким вона вгризається тобі в черепушку.

Товстун весь тремтів. Стражденний Ед поклав Чету долоню на плече.

— Брате,— серйозно мовив він,— те, що таке сталося з тобою, не означає, що й Семвелу таке судилося.

— Про що це ти, Толете?

— Про сокиру, яка тобі голову проломила. Правду кажуть, що в тебе половина мізків витекла на землю, де їх і пожерли собаки?

Здоровань-незграба Грен засміявся, і навіть Семвел Тарлі вичавив слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за шворки й подерся пагорбом. «Посміхайся собі, сер Поросятко. Побачимо, хто сміятиметься сьогодні вночі». Шкода, що не буде часу вбити й Толета теж, цього похмурого дурня з конячою мордою.

Підйом був крутий, навіть з цього боку Кулака, а тут-бо схил був найпологіший. На півдорозі собаки розбрехалися й почали рватися вперед, гадаючи, що їх скоро нагодують. Натомість їм довелося скуштувати Четового чобота, а бридкому здоров’язі, який огризнувся, ще й батога. Прив’язавши хортів, Чет пішов доповідати.

— Лапи саме такі, як і казав Велет, але собаки сліду не взяли,— повідомив він Мормонту, стоячи перед його великим чорним наметом.— Це внизу біля ріки, може, то якісь старі відбитки.

— Шкода,— озвався лорд-командувач Мормонт — голомозий чолов’яга з великою кошлатою сивою бородою — з такою самою втомою в голосі, яка читалась і на його обличчі.— А нам би всім не завадило трохи м’яса.

— М’яса, м’яса, м’яса,— луною підхопив крук у нього на плечі, покивавши головою.

«Можна клятих псів засмажити»,— подумав Чет, але не розтуляв рота, поки Старий Ведмідь не відіслав його геть. «Оце востаннє мені доводиться схиляти перед ним голову»,— задоволено подумав він. Здавалося, похолодало ще дужче, а Чет міг би присягнутися, що холодніше вже просто не буває. На твердій замерзлій землі пси нещасно тулилися докупи, і Четові кортіло й собі залізти поміж них. Натомість він обмотав нижню половину обличчя чорним вовняним шарфом, лишивши проріз тільки для рота. Він пересвідчився: якщо рухатися, холод відчувається не так, тож узяв в’язку гостролиста і зробив обхід по периметру, пригощаючи чорних братів, які стояли на чатах, і слухаючи їхні теревені. Ніхто з вояків на денному чатуванні не брав участі в його змові, однак він гадав, що непогано знати, що там вони собі думають. Та здебільшого вони думали, як тут у біса холодно.

Тіні довшали, а вітер дужчав. Тріпочучи між каміння городища, він тоненько висвистував.

— Терпіти не можу цього звуку,— сказав малий Велет.— Наче немовля в кущах скиглить, молока просить.

Обійшовши коло й повернувшись до собак, Чет виявив, що на нього чекає Ларк.

— Командири вже знов у наметі Старого Ведмедя, про щось люто сперечаються.

— Це на них схоже,— сказав Чет.— Вони-бо високородні, всі, окрім Блейна, вони п’яніють не від вина, а від слів.

Ларк підійшов ближче.

— Каша-в-голові ніяк не заспокоїться з тим птахом,— застеріг він, озираючись, щоб ніхто не підслухав.— Тепер питає, чи ми запаслися зерном для того клятого створіння.

— Це ж крук,— мовив Чет.— Він падло жере.

— Може,— посміхнувся Ларк,— його?

«Або твоє». Як на Чета, здоровань їм потрібен був більше, ніж Ларк.

— Припини хвилюватися через Малого Пола. Ти свою справу роби, а він свою зробить.

Заки Чет позбувся Сестринця і присів, щоб нагострити меча, в ліс уже скрадалися сутінки. В рукавицях працювати було з біса незручно, але скидати їх Чет не збирався. В такий холод тільки йолоп торкнеться криці голіруч: зразу шматка шкіри позбудеться.

Коли сіло сонце, собаки заскавуліли. Чет пригостив їх водою з прокльонами.

— До половини ночі потерпите, а там побенкетуєте.

Тут він занюхав вечерю.

Коли Чет отримав від кухаря Гейка сухарик і миску бобової юшки з шинкою, біля багаття сидів Дайвен.

— Надто вже тихо в лісі,— казав старий лісовик.— Ні жаб коло тої ріки, ні пугачів у темряві. Такої мертвої тиші в лісі я ще не чув.

— Зуби твої мертву тишу порушують,— пожартував Гейк.

Дайвен клацнув дерев’яними зубами.

— І вовків немає. Були раніше, а тепер немає. Куди вони втекли, як гадаєте?

— Туди, де тепло,— сказав Чет.

З дюжини братів, що сиділи навколо багаття, було четверо його людей. За їдою він кинув на кожного твердий пильний погляд — хотів знати, чи ніхто з них не зламається. Чингал, здавалося, поводився досить спокійно — сидів собі мовчки й нагострював клинок, як і щоночі. А Славний Донел Гіл не припиняв легковажно жартувати. Він мав білі зуби, пухкі червоні губи й рудуваті кучері, які спадали йому на плечі, створюючи мистецький безлад; Гіл наполягав, що він — байстрюк якогось Ланістера. Може, це й правда. Чет не любив ні красунчиків, ні байстрюків, та Славний Донел, схоже, відступатися не збирався.

Але Чет не мав такої певності щодо лісовика на прізвисько Пилка, яке він отримав за своє хропіння, а не за те, що дерева валив. У нього був настільки схвильований вигляд, що, здавалося, більше він уже в житті не хропітиме. А в Суржика — ще гірший. По обличчю в нього, попри колючий вітер, стікав піт. У світлі полум’я зблискували краплі вологи, як цілий розсип маленьких мокрих самоцвітів. Суржик теж нічого не їв — витріщався на свою юшку, так наче від самого її запаху його верне. «А за цим слід наглядати»,— подумав Чет.

— Збори! — пролунав зненацька крик з дюжини горлянок і полетів у всі куточки табору на пагорбі.— Вояки Нічної варти! Збори біля центрального багаття!

Нахмурившись, Чет доїв юшку й попростував за рештою братів.

Перед багаттям стояв Старий Ведмідь, а за ним півколом зібралися Смолвуд, Док, Вайзерс і Блейн. Мормонт був у товстому чорному хутряному плащі, а на плечі в нього сидів крук, вичищаючи чорне пір’ячко. «Щось це недобре». Чет протиснувся між Бурим Бернаром і якимись вояками з Тінявої вежі. Коли зібралися всі, крім чатових у лісі й вартових на стіні городища, Мормонт прочистив горло і сплюнув. Плювок і до землі долетіти не встиг — замерз.

— Браття,— заговорив Старий Ведмідь,— воїни Нічної варти...

— Варти! — крикнув його крук.— Варти! Варти!

— Дикуни наступають, спускаючись уздовж Молочноводої з гір. Торен вважає, що авангард їхній буде тут уже за десять днів. У передовому загоні з Гармою Песиголовою будуть найдосвідченіші вояки. Решта, швидше за все, сформують ар’єргард, або ж складуть товариство самому Мансу Рейдеру. В інших місцях їхні вояки розтягнуться по всій довжині наступу. В них є воли, мули, коні... хоч і небагато. Здебільшого це піхота, погано озброєна й невишколена. Швидше за все, їхня зброя — камінь і кістка, а не криця. Крім того, військо обтяжене жінками, дітьми, отарами овець і кіз, та й усім своїм скарбом. Коротше кажучи, хай воно й численне, але вразливе... і не знає, що ми тут. Молімося за це.

«Все вони знають,— подумав Чет.— Ти, клятий старий мішок гною, це ж ясно як день. Кворин Піврукий так і не повернувся, хіба ні? І Джармен Баквел теж. Якщо когось із них упіймали, ти, чорт забирай, чудово розумієш, якої пісні вони в дикунів заспівали».

Наперед ступив Смолвуд.

— Манс Рейдер планує проломити Стіну й залити кров’ю Сім Королівств. Але в цю гру можна грати і вдвох. Завтра він сам захлинеться кров’ю.

— На світанку ми всі виїжджаємо,— сказав Старий Ведмідь, перекрикуючи бурмотіння, яке полетіло над натовпом.— Поїдемо на північ, а тоді зробимо петлю в західному напрямку. Заки ми повернемося, Гарма з авангардом уже промине Кулак. У передгір’ї Льодоіклів повно вузьких витких ярів, просто створених для засідок. Дикунський марш розтягнеться на багато миль. Нападемо на них водночас у кількох місцях, щоб вони потім божилися, що нас — три тисячі, а не три сотні.

— Нападемо швидко й відступимо, щоб вони не встигли вишикувати свою кінноту,— пояснив Торен Смолвуд.— Якщо захочуть нас переслідувати, хай побігають, а ми тим часом розвернемося й нападемо в іншому місці. Ми палитимемо їхні вози, розганятимемо отари, убиватимемо дикунів, скільки зможемо. І Манса Рейдера непогано було б убити, якщо він нам попадеться. Якщо вони зламаються й повернуться у свої халупи, ми перемогли. Якщо ж ні, ми на них наскакуватимемо всю дорогу до Стіни, так щоби по всій дорозі за ними лишався шлейф із трупів.

— Їх тисячі,— гукнув хтось позаду Чета.

— Ми вмремо,— пробурмотів зелений від страху Суржик.

— Вмремо,— кракнув Мормонтів крук, ляскаючи чорними крилами.— Вмремо, вмремо, вмремо.

— Чимало з нас — так. Може, навіть усі. Але, як сказав інший лорд-командувач тисячу років тому, саме для цього нас і вбирають у чорне. Пам’ятайте свою обітницю, бо всі ми — мечі в темряві й чатові на мурах...

— Вогонь, який розганяє холод,— витягнув довгого меча сер Маладор Лок.

— Світло, яке приносить світанок,— підхопили інші, і собі дістаючи з піхов мечі.

А тоді мечі подіставали всі, й у повітря злетіло майже три сотні клинків, і стільки ж голосів вигукнуло:

— Сурма, яка будить сонних! Щит, який боронить людську державу!

Четові нічого не лишалося, як долучити свій голос до решти. У повітрі стало туманно від дихання, а від криці відбивалося світло полум’я. Чет задоволено побачив, як до обітниці приєдналися Ларк, і Тихоніг, і Славний Донел, так наче вони такі самі йолопи, як і решта. Це добре. Нема чого привертати до себе увагу, коли година вже так близько.

Щойно голоси стихли, знову почулося завивання вітру, який бився в городище. Полум’я танцювало і тремтіло, так наче і йому було холодно, і в несподіваній тиші крук Старого Ведмедя голосно кракнув і ще раз повторив:

— Вмремо.

«Мудрий пташок»,— подумав Чет, коли командири відпустили їх, попередивши кожного, що сьогодні слід добре наїстися й виспатися. Чет заліз під хутра біля собак, подумки перебираючи, що може піти не так. Що як після тої клятої обітниці хтось із його людей передумає? Або як Малий Пол усе забуде й нападе на Мормонта під час других чат, а не третіх? Або як Суржик злякається, або як хтось виявиться зрадником, або...

Він відчув, що дослухається до ночі. Вітер і справді скиглив, як немовля, і час до часу чулися чоловічі голоси, іржання коней, потріскування поліна у вогнищі. Та більше нічого. Як тихо!

Перед Четом плавало Бессине обличчя. «Не ножа я хотів тобі застромити,— кортіло сказати йому.— Я назбирав для тебе квітів — шипшини, і гвоздики, і рай-цвіту, і жовтцю, весь ранок збирав». Серце в нього гуркотіло, як барабан, він боявся, що зараз увесь табір перебудить. Навколо рота на бороді понамерзало льоду. Чого йому подумалося про Бессу? Раніше йому тільки пригадувався вираз на її обличчі, коли вона помирала. Що з ним не так? Йому перехопило дух. Може, він заснув? Він звівся навколішки, й носа йому торкнулося щось мокре й холодне. Чет звів очі.

Падав сніг.

Чет відчував, як на щоках замерзають сльози. «Це несправедливо!» — кортіло йому заверещати. Сніг зіпсує всі його плани, всі його старання. А той падав густо, навколо сипалися пухнасті білі сніжинки. Як відшукають змовники під снігом свої запаси і звірину стежку, якою хотіли рушити на схід? «Та й для того, щоб нас вистежити, не знадобляться ні Дайвен, ні Банен, якщо ми поплуганимося по свіжому снігу». До того ж під снігом не видно рельєфу землі, особливо поночі. Кінь може перечепитися через корінь, зашпортнутися за камінь і зламати ногу. «Нам кінець,— збагнув Чет.— Кінець іще до початку. Ми програли». Не буде сину п’явичника ні лордівського життя, ні власної фортеці, ні жінок, ні корони. А буде дикунський меч у животі й безіменна могила. «Сніг забрав у мене все... клятий сніг...»

Як колись це зробив Сноу. Сноу і його ручне поросятко.

Чет підвівся. Ноги затерпли; серед заметілі далекі смолоскипи перетворилися на розмите жовтогаряче сяйво. Було таке відчуття, наче на Чета напала хмарка холодних білих комах. Вони сідали на плечі, на голову, залітали в ніс і очі. Вилаявшись, він відігнав їх рукою. «Семвел Тарлі,— нагадав собі він.— З сером Поросятком я все одно можу поквитатися». Замотавши обличчя шарфом, він натягнув каптур і рушив крізь табір туди, де спав боягуз.

Сніг падав так густо, що Чет загубився серед наметів, але врешті запримітив затишний маленький куточок, який облаштував собі товстун між валуном і клітками з круками. Тарлі закопався під гору чорних коців і потріпаних хутр. Залітав сніг, помалу засипаючи його. Товстун був схожий на кругленьку м’яку гору. Слабко як надія шурхнула криця об шкіру — це Чет висмикнув кинджал з піхов. Один з круків каркнув. «Сноу»,— буркнув інший, позираючи чорними очицями крізь ґрати. Перший і собі докинув: «Сноу». Чет скрадався повз них, обережно ставлячи ноги. Лівою рукою він затулить товстунові рота, щоб той не кричав, а тоді...

А-а-ау-у-у!

Чет завмер на півкроці, проковтнувши прокльон, а крізь табір полетів, затріпотівши, звук ріжка — глухий і далекий, однак непомильний. «Не зараз, чорт забирай, не зараз!» Старий Ведмідь розставив дозорців між дерев навколо Кулака, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Це Джармен Баквел повернувся з Велетових Сходів, вирішив Чет, або Кворин Піврукий — зі Скімливого перевалу. Бо один сигнал ріжка означає повернення братів. Якщо це Піврукий, з ним може бути і Джон Сноу — живий.

Заспаний Сем Тарлі сів і збентежено витріщився на сніг. Круки галасували, і чути було, як розбрехалися Четові собаки. «Половина клятого табору збудилася». Стискаючи захованими в рукавичку пальцями руків’я кинджала, Чет чекав, поки стихне сурма. Та не встигла вона завмерти, як зазвучала знов — голосніше й довше.

А-а-ау-у-у!

— Боги,— долинув схлип Сема Тарлі. Товстун скочив навколішки, але заплутався в плащі й коцах. Відбуцнувши їх геть, він потягнувся по кольчугу, яку повісив поряд на скелю. Звиваючись, натягнув через голову велетенську як намет кольчугу — й тут помітив Чета.— Два сигнали? — запитав він.— Мені наснилося, що два...

— Не наснилося,— озвався Чет.— Два сигнали — варта до зброї. Два сигнали — ворог наближається. Десь там уже чатує сокира з написом «Поросятко». Два сигнали означають дикунів,— він мало не розреготався, побачивши на тому круглому як місяць обличчі страх.— Хай вони всі провалюються в сьоме пекло. Клята Гарма. Клятий Манс Рейдер. Клятий Смолвуд, він же казав, що їм до нас іще йти...

А-а-ау-у-у!

Сигнал тривав і тривав — здавалося, що він уже ніколи не стихне. Круки ляпали крилами й каркали, металися по клітках і билися об ґрати, а брати Нічної варти по всьому табору піднімалися, натягували обладунки, застібали пояси з мечами, тягнулися по бойові топори й луки. Тремтів Семвел Тарлі, з обличчям такого самого кольору, як сніг, що кружляв навколо.

— Три сигнали,— пискнув він до Чета,— три, я чув три. Три сигнали не подавали ніколи. Сотні, тисячі років. Три означає...

— Чужі,— Чет чи то реготнув, чи то схлипнув, і знагла білизна в нього змокла, й він відчув, як по нозі біжить сеча, а спереду від бриджів піднімається пара.