Буря Мечів

Санса

Раптом вона прокинулася, відчуваючи поколювання в кожному нерві. Якусь мить не могла зорієнтуватися, де вона. Їй наснилося, що вона маленька, ділить спальню з сестрою Арією. Але то крутилась у ліжку її покоївка, а не сестра, і була Санса не у Вічнозимі, а в Соколиному Гнізді. «А я — Алейн Стоун, байстрючка». В кімнаті було холодно й темно, але під ковдрою — тепло. Світанок ще не рожевів. Іноді Сансі снився сер Ілін Пейн, і тоді вона прокидалася з калатаючим серцем, але цей сон був зовсім не такий. Домівка. Їй наснилася рідна домівка.

От тільки Соколине Гніздо — зовсім не рідна домівка. Саме воно не більше за Мейгорову тверджу, а за стрімкими білими мурами — лише гори і підступний спуск попри Небо, Сніг і Камінь до Місячної брами в долині. Не було куди піти, не було чого робити. Старі слуги казали, ці стіни дзвеніли від сміху, коли Сансин батько і Роберт Баратеон були годованцями Джона Арина. Але ті дні давно минулися. У тітки челяді було небагато, й вона рідко пропускала гостей крізь Місячну браму. Якщо не рахувати літньої Сансиної покоївки, товариство їй складав восьмирічний лорд Роберт, який більше нагадував трирічного.

«І Марильйон. Він же всюди!» Граючи для присутніх на вечері, юний співець частенько, здавалося, співає тільки для Санси. Тітка була геть невдоволена. Вона до нестями любила Марильйона й вигнала двох служниць і навіть пажа за те, що буцімто оббріхували його.

Лайса була така ж самотня, як і Санса. Новий чоловік, здавалося, більше часу проводить біля підніжжя гори, ніж на її вершині. І зараз його немає, уже чотири дні,— зустрічається з Корбреями. З уривків підслуханих розмов Санса довідалася, що прапороносці Джона Арина обурювалися Лайсиному шлюбу й заздрили, що Пітир нині лорд-оборонець Видолу. Старша гілка дому Ройсів готова була відкрито збунтуватися проти того, що Сансина тітка не схотіла допомогти Робу на війні, а Вейнвуди, Редфорти, Белмори й Темплтони тільки підтримували їх. Гірські клани теж серйозно турбували, і старий лорд Гантер помер так нагло, що двоє молодших синів почали звинувачувати старшого сина в убивстві батька. Можливо, тягар війни й оминув Видол, але назвати його ідилічним місцем, як намагалася показати леді Лайса, не можна було.

«Я вже не засну,— усвідомила Санса.— В голові сум’яття». Вона знехотя відсунула подушку, відкинула ковдру, підійшла до вікна й відчинила віконниці.

На Соколине Гніздо падав сніг.

Сніжинки летіли вниз, м’які й мовчазні як пам’ять. «Ось що мене збудило?» Внизу в садку вже лежав сніг, укривши простирадлом траву, притрусивши білим кущі та статуї, пригинаючи гілля дерев. Це видовище мов перенесло Сансу назад, у холодні ночі довгого літа її дитинства.

Востаннє вона бачила сніг, виїжджаючи з Вічнозиму. Тоді він був не такий густий, як сьогодні, пригадувала вона. У Роба, коли він обіймав її, у волоссі танули сніжинки, а сніжка, яку намагалася зліпити Арія, розвалювалася у неї в руках. Боляче було згадувати, яка Санса була щаслива того ранку. Галлен допоміг їй сісти верхи, і вона поїхала вперед у широкий світ, а навколо кружляли сніжинки. «Я гадала, того дня починається моя пісня, та насправді вона закінчувалася».

Вдягаючись, Санса лишила віконниці розчиненими. В садку холодно, знала вона, хоча його оточували вежі Гнізда, захищаючи від дужих гірських вітрів. Санса вдягнула шовкову білизну й довгу лляну сорочку, а зверху — теплу сукню з блакитної вовни. Пара панчіх на ноги, чоботи, які шнурувалися до коліна, товсті шкіряні рукавички й, нарешті, плащ із каптуром, пошитий з м’якого білого песця.

У вікно почали залітати сніжинки, й покоївка щільніше загорнулась у ковдру. Санса відчинила двері й почала спускатися виткими сходами. Штовхнувши двері у садок, вона аж затамувала подих — так було тут гарно: шкода порушувати цю довершену красу. Сніг падав і падав у примарній тиші, густим і неторканим килимом вкриваючи землю. Зі світу стерлися всі кольори. Лишилося тільки біле, чорне й сіре. Білі вежі, білий сніг і білі статуї, чорні тіні й чорні дерева, а над головою — темно-сіре небо. «Це чистий світ,— думала Санса.— Мені в ньому не місце».

Але вона все одно вийшла. Чоботи лишали глибокі ями у гладенькому білому снігу, але ступали безшумно. Санса проминула вкриті інеєм кущі й тоненькі темні дерева, подумавши, чи вона бува досі не спить. Сніжинки торкалися обличчя легко, як цілунки коханого, і танули на щоках. У центрі садка, поряд зі статуєю заплаканої жінки, яка лежала на землі, вже наполовину притрушена снігом, Санса закинула обличчя до неба й заплющила очі. Вона відчувала вагу снігу на віях, його смак на вустах. Це був смак Вічнозиму. Смак невинності. Смак мрій.

Коли Санса знову розплющила очі, вона стояла навколішках. Вона геть не пам’ятала, як упала. Здалося, небо хоч і сіре, але світлішого відтінку. «Світанок,— подумала вона.— Ще один день. Ще один новий день». Але мріяла Санса тільки про дні давні. Молилася, щоб вони повернулися. Та кому молитися? Колись садок цей задумувався як богопраліс, знала Санса, от тільки земля тут занадто пісна й кам’яниста, щоб укорінилося віродерево. «Богопраліс без богів, такий самий порожній, як і я».

Вона взяла в жменю снігу та стиснула пальцями. Важкий і вологий, він добре ліпився. Санса заходилася ліпити сніжки, качаючи їх, поки не стануть круглі, білі й бездоганні. Їй пригадався літній снігопад у Вічнозимі, коли Арія з Браном одного ранку налетіли на неї з засідки, як вона виходила з фортеці. У кожного було по дюжині сніжок під руками, а в неї — жодної. Бран сидів на даху критого мосту, поза межами досяжності, то Санса погналася за Арією через стайню, тоді навколо кухні, поки обидві не захекалися. Може, Санса б і спіймала сестру, якби не послизнулася на льоду. Сестра підбігла подивитися, чи вона не забилася. Щойно Санса сказала, що ні, Арія кинула їй в обличчя ще одну сніжку, а Санса смикнула її за ногу, повалила й уже натовкла їй повні коси снігу, коли з’явився Джорі та, сміючись, розтягнув їх.

«Навіщо мені сніжки? — вона глянула на свій жалюгідний арсенал.— Нема нікого, щоб погратися». Вона випустила сніжку, яку ліпила, з руки. «Можу натомість зліпити снігового лицаря,— подумала вона.— Або навіть...»

Вона зліпила разом дві сніжки, додала третю, обкачала їх ще у снігу та зробила циліндр. Поставивши його сторчма, вона пальчиком зробила «вікна». Зубці нагорі виліпити було складніше, та коли Санса закінчила, перед нею з’явилася вежа. «Потрібні ще мури,— подумала Санса,— і фортеця». Отож вона взялася до роботи.

Падав сніг, і ріс замок. Два мури по коліно — внутрішній вищий за зовнішній. Вежі й вежки, фортеці та сходи, кругла кухня, квадратна зброярня, конюшня у дворі уздовж західного муру. Коли Санса починала, по був просто замок, але дуже скоро вона зрозуміла, що це Вічнозим. Під снігом вона пошукала прутики й опалі гілки та, обламавши кінчики, зробила дерева для богопралісу. На могильні плити на цвинтар вона взяла шматочки кори. Зовсім скоро на рукавички й на чоботи поналипало снігу, в руки зашпори заходили, ноги промокли й замерзли, але їй було байдуже. Важив тільки замок. Деякі речі важко було відновити в пам’яті, але здебільшого все пригадувалося легко, так наче Санса була там тільки вчора. Бібліотечна вежа, зовні якої в’ються круті кам’яні сходи. Прибрамна, два здоровезні вали, між ними — арочна брама, по всій верхівці — зубці...

А сніг падав і падав, намітаючи кучугури довкола її будівель, не встигала вона їх звести. Санса саме ліпила похилий дах великої зали, коли почувся голос; підвівши голову, вона побачила покоївку, яка гукала з вікна. З леді все гаразд? Вона не хоче поснідати? Санса похитала головою і заходилася ліпити сніг далі, додаючи в одному кінці великої зали димар, адже всередині там стояв коминок.

Світанок прокрався в її садок, як злодій. Сіре небо ще посвітлішало, і дерева й кущі раптом під своїми сніговими запиналами стали темно-зелені. Надвір вийшло кілька слуг і деякий час спостерігали за Сансою, але вона не звертала на них уваги, тож скоро вони повернулися в замок, де було тепліше. Санса бачила, що леді Лайса стежить за нею з балкона, горнучись у синій оксамитовий халат, та коли Санса вдруге підвела голову, тітка вже зникла. З гайворонника визирнув мейстер Колмон, деякий час дивився вниз — худий, тремтячий, але цікавий.

Мости раз у раз падали. Зброярню і головну фортецю мав з’єднувати критий міст, і ще один мав вести з четвертого поверху дзвіниці в гайворонник, але вони не хотіли триматися. Коли один з них упав утретє, Санса вголос вилаялася й безпомічно сіла.

— Просто наліпи сніг на патичок, Сансо.

Вона гадки не мала, скільки він спостерігає за нею чи коли повернувся з Видолу.

— На патичок? — перепитала Санса.

— Цього має вистачити, щоб він не обвалювався, я гадаю,— сказав Пітир.— Можна мені прийти до вас у замок, міледі?

Санса стурбувалася.

— Тільки не поламайте. Будьте...

— ...обережні? — посміхнувся він.— Вічнозим витримав гірших ворогів за мене. Бо це ж Вічнозим, хіба ні?

— Так,— визнала Санса.

Він пройшовся уздовж муру.

— Колись він мені снився — в ті роки, коли Кет поїхала на північ з Едардом Старком. Уві сні це було темне місце й холодне.

— Ні. Там завжди було тепло, навіть коли сніг. Вода з гарячих джерел біжить по трубах у стінах, нагріваючи їх, а у скляному саду завжди наче спекотна літня днина,— Санса підвелася, вивищуючись над своїм великим білим замком.— Але я не можу придумати, як над садом зробити скляний дах.

Мізинчик погладив підборіддя, де колись була борідка — до того як Лайса попросила його її зголити.

— Скло було в рамах, ні? Твоя відповідь — гілки. Обчухрай їх, схрести, потім, застромивши в кору, скріпиш у рами. Я тобі покажу,— він рушив через сад, збираючи патички і гілочки й обтрушуючи їх від снігу. Набравши досить, він одним великим кроком переступив обидва її мури та присів навкарачки посередині двору. Санса підійшла ближче, спостерігаючи, що він робить. Руки в нього були спритні й упевнені. І зовсім скоро він уже схрещував ґратки з паличок, які дуже нагадували скляний дах у саду Вічнозиму.— Скло доведеться уявити, звісна річ,— сказав він, віддаючи рами Сансі.

— Те що треба,— мовила вона.

— І це теж,— він торкнувся її обличчя.

— Що саме? — не зрозуміла вона.

— Ваша усмішка, міледі. Зробити вам ще одну раму?

— Якщо ви не...

— Не уявляю більшого задоволення.

Санса ліпила стіни своїх скляних садів, а Мізинчик накривав їх дахом, коли ж вони закінчили це, він допоміг їй наростити мури й виліпити вартівню. Санса зробила мости, наліпивши снігу на патички, і вони не обвалювалися, як Мізинчик і казав. Перша фортеця була зовсім проста — стара кругла башта, але Санса знову завагалася, коли справа дійшла до химер навколо її верху. Але Мізинчик і тут мав відповідь.

— На ваш замок падав сніг, міледі. А який вигляд мають химери під снігом?

Санса заплющила очі, пригадуючи.

— Просто білі кучугури.

— От і все. Химери ліпити важко, а от білі кучугури — аж ніяк.

Так і вийшло.

Зруйновану вежу виліпити виявилося ще легше. Високу вежу зробили разом, навколішках пліч-о-пліч скачавши її, а коли поставили, Санса застромила згори в неї пальці, набрала жменю снігу та жбурнула Пітиру в обличчя. Він вискнув: сніг закотився йому за комір.

— Як негарно, міледі!

— А мене сюди привозити гарно, коли обіцяли відвезти мене додому?

Вона сама здивувалася, звідки в неї взялася мужність отак до нього щиро заговорити. «Це від Вічнозиму,— подумала вона.— За мурами Вічнозиму я сильніша».

Його обличчя посерйознішало.

— Так. У цьому я тебе надурив... і ще в одному також.

У Санси затріпотіло в животі.

— В чому це?

— Я сказав, що не уявляю більшого задоволення, як допомогти тобі з замком. Боюся, я збрехав. Є і більше задоволення,— він наблизився.— Оце.

Санса спробувала відсунутися, але він схопив її в обійми — і знагла поцілував. Вона слабко намагалася викрутитися, та тільки ще більше притиснулася до нього. Його вуста затуляли їй рот, ковтаючи її слова. Вони смакували м’ятою. На якусь мить вона віддалася поцілунку... а тоді відвернулася й випручалася.

— Що ви робите?

Пітир розправив плаща.

— Цілую снігову панну.

— Ви маєте цілувати її,— Санса звела очі до Лайсиного балкона, але тітки там не було.— Свою леді-дружину.

— Я й цілую. Лайсі нема на що скаржитися,— посміхнувся він.— Шкода, що ви не бачите себе, міледі. Ви прегарна! Вся заліплена снігом. Як мале ведмежа, тільки обличчя розчервонілося й уся засапалася... Скільки вже ти надворі? Мабуть, зовсім змерзла. Дай-но я тебе погрію, Сансо. Скидай рукавички, давай сюди руки.

— Не дам.

Він говорив зараз майже так само, як Марильйон тої ночі, коли напився на весіллі. Тільки цього разу Лотор Брун не прийде її рятувати: сер Лотор — Пітирів підданий.

— Вам не слід мене цілувати. Я б вашою дочкою могла бути!

— Могла б,— визнав він з сумною усмішкою.— Але ж ти мені не дочка, ні? Ти дочка Едарда Старка й Кет. Мені здається, ти навіть вродливіша, ніж була твоя мама в твоєму віці.

— Пітире, будь ласка,— слабко мовила вона.— Будь ласка...

— Замок! — пролунав гучний, пронизливий дитячий голос. Мізинчик відвернувся від Санси.

— Лорде Роберте,— він віддав чолом хлопчику.— Хіба вам можна у снігопад виходити без рукавичок?

— Це ви зліпили сніговий замок, лорде Мізинчику?

— Переважно це Алейн, мілорде.

— Він задумувався як Вічнозим,— пояснила Санса.

— Вічнозим? — Роберт на свої вісім років був зовсім маленький — худий як тичка хлопчик з плямистою шкірою і вічно сльозливими очима. Під пахвою він тримав ганчір’яну ляльку, яку всюди за собою носив.

— Вічнозим — престол дому Старків,— мовила Санса до свого майбутнього чоловіка.— Великий замок на Півночі.

— Не такий уже й великий,— хлопчик опустився навколішки перед прибрамною.— Глядіть, ось іде велет валити його.

Він поставив на сніг свою ляльку й пострибав нею вперед.

— Тут-туп, я велет, я велет,— заспівав він.— Хо-хо-хо, відчиняйте браму, бо розвалю й завалю!

Схопивши ляльку за ноги й розмахнувшись, він збив вежу прибрамної, а потім ще одну.

Санса цього витримати не могла.

— Роберте, припини!

Натомість він знову замахнувся лялькою — і підніжжя муру вибухнуло. Санса хотіла схопити хлопчика за руку, але вчепилася в ляльку. З тріском тонка тканина розірвалася. І зненацька у Санси в руці опинилася голова, а в Роберта — тіло й ноги, а на сніг посипалися ганчірки й стружка.

У лорда Роберта затремтіли губи.

— Ти його вб-б-била,— заскиглив він. І зачав труситися. Почалося з невеличкого тремтіння, але вже за кілька митей він упав просто на замок, дико сіпаючи руками й ногами. Білі вежі та снігові мости посипалися навсібіч. Санса нажахано застигла, а от Пітир Бейліш, ухопивши прийомного сина за зап’ясток, погукав мейстра.

За мить підскочили гвардійці та служниці, щоб допомогти втихомирити хлопця, а за деякий час — і мейстер Колмон. Трясця Роберта Арина нікого не здивувала в Гнізді, і леді Лайса привчила вже всіх збігатися на перший зойк хлопчика. Тримаючи маленького лорда за голову, мейстер влив йому півкухлика сновійного вина, бурмочучи заспокійливі слова. Напад повільно вщухав, і скоро не лишилося нічого, крім легкого тремтіння рук.

— Заберіть його до мене в покої,— мовив Колмон до гвардійців.— П’явки допоможуть його втихомирити.

— Це я винна,— Санса показала їм відірвану голову.— Роздерла ляльку надвоє. Я не хотіла, просто...

— Його світлість руйнував замок,— пояснив Пітир.

— Це велет,— прошепотів хлопчик, схлипуючи.— Це не я, це велет розвалив замок. А вона його вбила! Я її ненавиджу! Вона байстрючка, і я її ненавиджу! Я не хочу п’явок!

— Мілорде, вам треба трішки пустити кров,— сказав мейстер Колмон.— Від дурної крові ви гніваєтеся, а гнів викликає трясцю. Ходімо.

Хлопчика повели геть. «Мій лорд-чоловік»,— подумала Санса, роздивляючись руїни Вічнозиму. Сніг припинився, похолодало. Цікаво, думала вона, а на весіллі лорд Роберт теж весь час труситиметься? Джофрі бодай був здоровий тілом. Сансу засліпила лють. Підхопивши зламану гілку, вона нахромила на неї лялькову голову, а тоді застромила її у зруйновану прибрамну свого замку. Слуги були приголомшені, а от Мізинчик, побачивши це, розсміявся.

— Якщо легенди не брешуть, це не перший велет, який скінчив життя на мурах Вічнозиму.

— Все це казочки,— озвалася Санса й пішла собі.

Повернувшись до себе в спальню, вона скинула плащ і мокрі чоботи й усілася біля вогню. Вона й не сумнівалася, що доведеться відповісти за цей напад лорда Роберта. «Може, леді Лайса відішле мене геть». Тітка миттєво виганяла всіх, хто чимось викликав її незадоволення, а хто може викликати більше незадоволення, ніж людина, яка запідозрена в тому, що погано обходилася з її синочком?

Санса тільки б зраділа, якби її вигнали. Місячна брама набагато більша за Гніздо, і життя там кипить. Лорд Нестор Ройс на вигляд непривітний і суворий, але замок утримує його дочка Міранда, а всі казали, яка вона жвава. Там, унизу, навіть Сансине «байстрюцтво», може, не матиме такого значення. У лорда Нестора служить одна з дочок-байстрючок короля Роберта, і подейкують, вони з Мірандою дружать як сестри.

«Скажу тітці, що не хочу заміж на Роберта». Навіть верховний септон не може оголосити жінку заміжньою, якщо сама вона відмовиться дати обітницю. Санса не жебрачка, хай що там каже тітка. Їй тринадцять, вона розквітла жінка, одружена, ще й спадкоємиця Вічнозиму. Іноді Сансі навіть було шкода свого двоюрідного братика, але вона уявити не могла, що колись захоче стати йому за дружину. «Ліпше вже до Тиріона повернутися». Якби леді Лайса дізналася про такі думки, то вже точно відіслала б її подалі... подалі від набурмосеного Роберта з його трясцею і сльозливими очима, подалі від Марильйонових масних поглядів, подалі від Пітирових поцілунків. «Я їй так і скажу. Так і скажу!»

Було вже добре по обіді, коли леді Лайса викликала її. Санса цілий день збиралася на мужності, та не встиг Марильйон опинитися в неї під дверима, як її знову опосіли сумніви.

— Леді Лайса викликає тебе у високу залу,— кажучи це, співець роздягав її очима, але вона вже звикла.

Марильйон був гарний, не заперечиш: по-хлоп’ячому жвавий і стрункий, з гладенькою шкірою, пісочною чуприною, чарівною усмішкою. Але його вже просто ненавиділи у Видолі всі, крім тітки й маленького лорда Роберта. Якщо послухати слуг, Санса не перша дівчина, яка страждає від його залицянь, а в інших-бо не було Лотора Бруна, щоб їх захистити. Та леді Лайса і слухати не хотіла скарги на нього. З самого приїзду в Гніздо співець став її фаворитом. Він щовечора співом заколисував лорда Роберта, а ще дражнив залицяльників леді Лайси віршиками, які висміювали їхні слабкі місця. Тітка завалювала його золотом і подарунками: він отримав коштовне убрання, золотий браслет, оздоблений місячним камінням ремінь, чудового коня. Вона йому навіть подарувала улюбленого сокола свого покійного чоловіка. Завдяки цьому Марильйон у присутності леді Лайси був страшенно люб’язний, а от зі всіма іншими — незмінно зарозумілий.

— Дякую,— сухо відгукнулася Санса.— Дорогу я знаю.

Але він не йшов.

— Міледі просила привести тебе.

«Привести?» Сансі це не сподобалося.

— Ви тепер ще й вартовий?

Мізинчик звільнив капітана замкової варти Гнізда й замість нього призначив Лотора Бруна.

— А тобі потрібна варта? — безтурботно поцікавився Марильйон.— Я складаю нову пісню, ти знаєш. Таку славну й сумну, що вона врешті розтопить твоє крижане серце. «Придорожня ружа» — ось як я хочу її назвати. Про позашлюбну дівчину — таку вродливу, що миттю причаровує будь-якого чоловіка, який тільки зупинить на ній погляд.

«Я — Старківна з Вічнозиму»,— так і кортіло Сансі сказати йому. Натомість вона кивнула й дозволила провести себе сходами з вежі, а тоді через міст. Скільки вона була у Гнізді, висока зала ще не відчинялася. Цікаво, думала Санса, з якого дива тітка відчинила її? Зазвичай надавала вона перевагу зручній світлиці або ж затишному теплу зали аудієнцій лорда Арина, звідки відкривався краєвид на водоспад.

Обабіч різьблених дверей високої зали виструнчилися зі списами в руках двоє вартових у небесно-блакитних плащах.

— Нікого не пускати, поки Алейн з леді Лайсою,— сказав до них Марильйон.

— Так,— дали їм пройти вартові, а тоді схрестили списи. Марильйон захряснув двері й запер їх на інший спис — довший і товщий за ті, що були в руках вартових.

Санса відчула колючки занепокоєння.

— Навіщо це?

— Міледі чекає на тебе.

Санса невпевнено роззирнулася. Леді Лайса, сама-самісінька, сиділа на помості у кріслі з високою спинкою з різьбленого віродерева. Праворуч стояло інше крісло, ще вище за її, з цілим стосом подушок на сидінні, але Роберта в ньому не було. Санса сподівалася, що він уже одужав. Але ж Марильйон усе одно не скаже.

Санса рушила блакитним шовковим килимом між двох шерег жолобчастих колон, струнких як сулиці. Підлога і стеля високої зали зроблені були з молочно-білого мармуру з синіми прожилками. З високих арочних вікон уздовж східної стіни лилося світло. Сансині кроки м’яко падали на килим. За вікном віяв холодний і самотній вітер.

Серед такої кількості мармуру навіть сонячне світло здавалося холодним... хоча й уполовину не таким холодним, як тітка. Леді Лайса вбралася в кремову оксамитову сукню, на шиї ж мала низку сапфірів і місячного каміння. Її золотисто-каштанове волосся було заплетене у високу товсту косу, яка падала на одне плече. Сиділа тітка на престолі, з обличчям червоним і набряклим під фарбою і пудрою, спостерігаючи, як наближається небога. На стіні позаду неї висів величезний прапор — сокіл на тлі місяця в кольорах дому Аринів — кремовому та блакитному.

Зупинившись перед помостом, Санса присіла в реверансі.

— Міледі, ви посилали по мене.

До неї і досі долинало завивання вітру й нотки, які награвав Марильйон на тому кінці зали.

— Я бачила, що ти зробила,— сказала леді Лайса.

Санса розправила спідницю.

— Сподіваюся, лорду Роберту ліпше? Я не хотіла роздерти його ляльку. Просто він валяв мій замок, і я тільки...

— Ти тут зі мною у скромну пройдоху гратися зібрала? — мовила тітка.— Я не про ляльку лорда Роберта. Я бачила, як ти цілувалася з ним.

Здавалося, у високій залі зробилося ще холодніше. Так наче стіни, підлога й колони стали крижані.

— Це він мене поцілував.

У Лайси роздулися ніздрі.

— І для чого йому це робити? У нього є закохана дружина. Доросла жінка, а не дівчинка. Такі, як ти, йому не потрібні. Зізнайся, дитино. Ти сама на нього накинулася. Ось як усе було.

— Це неправда,— на крок відступила Санса.

— Куди це ти зібралася? Злякалася? Така розпусна поведінка має бути покарана, але я тебе не каратиму надто суворо. Ми для Роберта тримаємо хлопчика для биття, як заведено у вільних містах. Адже здоров’я Роберта не дозволяє йому самому витримати різки. Для тебе я закличу яку-небудь простолюдку, яку відшмагають замість тебе, та спершу ти маєш зізнатися. Я не терплю брехунів, Алейн.

— Я будувала сніговий замок,— сказала Санса.— Лорд Пітир допомагав мені, а потім поцілував. Ви все бачили.

— У тебе геть нема честі? — різко спитала тітка.— Чи ти мене за дурепу маєш? Так? Ти маєш мене за дурепу. Так. Я все зрозуміла. Але я не дурепа. Ти гадаєш, що можеш отримати будь-якого чоловіка, адже ти молода і вродлива. Не думай, що я не бачу поглядів, які ти кидаєш на Марильйона. Я знаю все, що відбувається в Гнізді, маленька леді. І таких, як ти, я знала чимало. Але ти дуже помиляєшся, вважаючи, що великі очі та хтиві посмішки приваблять Пітира. Він мій! — вона звелася на ноги.— Всі тільки й намагаються відібрати його в мене. Мій лорд-батько, мій чоловік, твоя мати... Кетлін передовсім. Вона теж любила цілуватися з Пітиром, о так.

— Моя мама? — Санса відступила ще на крок.

— Так, твоя мати, твоя дорогоцінна мамуся, моя рідна люба сестричка Кетлін. І не треба тут переді мною вдавати цнотливицю, мала лиха брехухо! Всі ті роки у Річкорині вона гралася з Пітиром, як з іграшкою. Дражнила усмішками, ніжними словами й розпусними поглядами, а ночі його перетворювала на муку.

— Ні! — («Мама померла! — хотілося заверещати Сансі.— Вона ж була вам рідною сестрою, і вона померла»).— Ні, тільки не мама.

— Звідки тобі знати? Ти там була? — Лайса спустилася з престолу, крутнувши спідницями.— Ти приїздила з лордом Бракеном і лордом Блеквудом, коли вони просили мого батька вирішити їхню спадкову ворожнечу? Того вечора для нас грав співець лорда Бракена, і Кетлін шість разів танцювала з Пітиром, шість — я порахувала. Щойно лорди почали сперечатися, батько забрав їх у залу аудієнцій, тож ніхто вже не дивився, скільки ми п’ємо. Едмур, хоч і малий був, напився... а Пітир хотів поцілувати твою матір, а вона його відштовхнула. І сміялася з нього. У нього такий нещасний вигляд був, я думала, у мене серце розірветься, а потім він пив і пив, поки не відрубався просто за столом. Дядько Бринден відніс його нагору в ліжко, поки батько не побачив. Але ж ти нічого цього не пам’ятаєш, ні? — вона сердито глянула згори вниз.— Ні?

«Вона п’яна чи божевільна?»

— Мене ще не було на світі, міледі.

— Тебе не було. А от я була, тож і не думай тут мені розповідати, що правда, а що ні. Я знаю правду. Ти його поцілувала!

— Це він мене поцілував,— наполягала Санса.— Я не хотіла.

— Тихо, я тобі говорити дозволу не давала. Ти його звабила, точно як твоя мати того вечора в Річкорині, з її усмішками й танцями. Гадаєш, я можу забути? Тої ночі я прокралася до нього в ліжко, щоб утішити його. Він зробив мені боляче до крові, але це був найсолодший біль. Він казав мені тоді, що кохає, але, перш ніж знову заснути, назвав мене Кет. Та все одно я лишилася з ним до світанку. Твоя мати на нього не заслуговувала. Коли він бився з Брандоном Старком, вона йому навіть свою стрічку не дала вдягнути. От я б йому свою стрічку дала. Я все йому віддавала. І тепер він мій. Не Кетлін і не твій.

Вся Сансина рішучість випарувалася під тітчиним натиском. Лайса Арин лякала її не менше, ніж колись королева Серсі.

— Він ваш, міледі,— постаралася сказати Санса смиренно і покаянно.— Дозвольте мені йти?

— Не дозволю,— з рота в тітки відгонило вином.— Якби це був хтось інший, а не ти, я б його просто вигнала. Відіслала б униз до лорда Нестора в Місячну браму, або ж назад на Пальці. Як тобі — провести решту життя на тому суворому узбережжі серед нечупар і овечого горошку? Такої долі хотів мій батько для Пітира. Всі думали, це через ту дурнувату дуель з Брандоном Старком, але ні. Батько сказав, я б мала богам дякувати, що такий великий лорд як Джон Арин згоден узяти мене зіпсованою, але я добре знала, що він бере мене тільки через мечі. Мені довелося вийти за Джона, бо батько виставив би мене, як виставив брата, але я була створена для Пітира! Я тобі все це розповідаю, щоб ти зрозуміла, як ми кохаємо одне одного, як довго ми страждали і мріяли одне про одного. Ми зробили малюка, чарівного малюка,— Лайса поклала руки собі на живіт, так наче малюк і досі там.— А коли його вкрали у мене, я пообіцяла собі, що більше такого не буде. Джон хотів мого любого Роберта відіслати на Драконстон, а той король-п’яниця взагалі збирався віддати його Серсі Ланістер, але я їм не дала... і тобі не дам украсти мого Пітира Мізинчика. Ти мене чуєш, Алейн, чи Санса, чи як там тебе? Ти взагалі мене чуєш?

— Так. Присягаюся, я більше ніколи його не цілуватиму, не... не спокушатиму.

Санса гадала, саме це тітка хоче почути.

— То ти зізнаєшся? Це все ти, я так і думала. Ти така сама розпусниця, як і твоя мати,— Лайса вхопила її за зап’ясток.— Ану ходім зі мною. Хочу тобі дещо показати.

— Мені боляче,— випручувалася Санса.— Будь ласка, тітко Лайсо, я нічого не зробила. Клянуся!

Тітка проігнорувала протести.

— Марильйоне! — закричала вона.— Ти мені потрібен, Марильйоне! Ти мені потрібен!

Співець сидів тихенько в кінці зали, але на заклик леді Арин прибіг миттєво.

— Міледі?

— Заспівай нам пісню. Заспівай «Правду і кривду».

Марильйон провів пальцями по струнах.

Леді Лайса потягла Сансу за руку. Тут або йти самій, або волочитися, тож Санса вирішила йти — до середини зали, поміж двох колон, до білих дверей з віродерева у мармуровій стіні. Двері були міцно зачинені, замкнуті на три тяжкі бронзові засуви, але за ними чулося завивання вітру. Побачивши серпик місяця, вирізьблений на віродереві, Санса вперлася.

— Місячні двері,— вона спробувала вирватися.— Навіщо вам показувати мені місячні двері?

— Тепер ти пищиш як мишка, а в садку була сміливіша, ні? У снігу була сміливіша!

— Відчиняй двері,— скомандувала Лайса.— Відчиняй, я сказала. Або сама відчиниш, або я по вартових пошлю,— вона штовхнула Сансу вперед.— Мати твоя бодай хоробра була. Піднімай засуви.

«Якщо я зроблю, як вона каже, вона мене відпустить». Санса витягнула один із бронзових засувів і кинула на землю. Стукнувся об мармур другий засув, тоді третій. Не встигла Санса торкнутися ручки, як важкі дерев’яні двері з гуркотом відкинутися до стіни. Лутка вся була обліплена снігом, і порив холодного вітру влетів у залу разом з цим снігом, аж Санса затремтіла. Вона хотіла відступити, але позаду стояла тітка. Схопивши однією рукою її за зап’ясток, другою рукою тітка штовхнула Сансу між лопаток до відчинених дверей.

За ними було біле небо, сніг — і більш нічого.

— Подивися вниз,— звеліла леді Лайса.— Подивися вниз.

Санса силкувалася вивільнитися, але тітчині пальці вп’ялися в неї, як пазурі. Лайса знову пхнула її, і Санса заверещала. Ліва нога збила вниз трохи намерзлого снігу. Попереду нічого не було — порожній простір, а за шістсот футів унизу до гори ліпився придорожній замок.

— Не треба! — репетувала Санса.— Ви мене лякаєте!

А позаду Марильйон і далі наспівував: «Гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей».

— Ти ще просиш мого дозволу піти? Просиш?

— Ні,— Санса, впираючись ногами, намагалася відступити, але тітка не ворушилася.— Не сюди, будь ласка...

Вона підкинула руку, пальці шкрябали об лутку, та не було за що зачепитися, а ноги ковзали по мокрій мармуровій підлозі. Леді Лайса невблаганно штовхала її вперед. Тітка важила на пуд більше, ніж дівчина.

співав Марильйон. Санса шарпнулася вбік, розревівшись од страху, й одна нога послизнулася і ковзнула просто в порожнечу. Санса заверещала. Вітер, підхопивши спідниці, кусав голі ноги холодними зубами. Вона відчувала, як на щоках тануть сніжинки. Розкинувши руки, Санса намацала Лайсину товсту каштанову косу та вчепилася в неї.

— Волосся! — вереснула тітка.— Волосся відпусти!

Санса, схлипуючи, тремтіла. Вони удвох гойдалися на краю. Удалині грюкали списами в двері вартові, вимагаючи пустити їх. Марильйон урвав пісню.

— Лайсо! Що це означає? — прорвався крізь схлипування й сопіння крик. У високій залі залунали кроки.— Відійди від неї! Лайсо, ти що коїш?

Вартові так і гатили в двері, а Мізинчик прийшов через бічний хід — через двері для лорда позаду помосту.

Лайса розвернулася, послабивши хватку, і Санса вирвалася. Вона впала навколішки, і тут її побачив Пітир Бейліш. Він став як укопаний.

— Алейн! Що тут за біда?

— Вона,— леді Лайса вчепилася Сансі у коси.— Це вона — біда. Вона цілувала тебе!

— Скажіть їй,— заблагала Санса.— Скажіть їй, що ми просто будували замок...

— Тихо! — вереснула тітка.— Я тобі говорити дозволу не давала. Нікому діла нема до твого замку.

— Вона ж дитина, Лайсо. Дочка Кет. Що ти собі думала?

— А я ще хотіла одружити її з Робертом! Вона невдячна! Не... непорядна! Ти не її, щоб вона тебе цілувала. Не її! Я їй просто дала урок, і все.

— Я бачу,— він погладив підборіддя.— Гадаю, вона все зрозуміла. Правда ж, Алейн?

— Так,— схлипнула Санса.— Зрозуміла.

— Не хочу її тут,— тітчині очі заблищали від сліз.— Навіщо ти привіз її у Видол, Пітире? Тут їй не місце. Вона тут чужа.

— То ми її відішлемо геть. Назад на Королівський Причал, якщо хочеш,— він зробив до них крок.— А тепер дай їй підвестися. Дай їй відійти від дверей.

— Ні! — Лайса знову шарпнула Сансину голову. Навколо вихрився сніг, і шумно ляскали спідниці.— Ти не можеш її хотіти. Не можеш. Вона ж дурне безголове дівчисько. Вона не кохає тебе так, як я. А я тебе завжди кохала. Я ж це довела, хіба ні? — сльози побігли по тітчиному червоному обрезклому обличчю.— Я тобі подарувала своє дівоцтво. Я б тобі й сина подарувала, але його вбили місячним узваром — сумішшю польової гвоздики, пижма, холодянки й полину, з ложечкою меду та краплею болотяної м’яти. Я не винна, я не знала, я випила те, що дав батько...

— Це все в минулому, Лайсо. Лорд Гостер помер, і старий мейстер також,— Мізинчик наблизився.— Ти знову випивала? І поменше базікай. Алейн не варто знати більше, ніж потрібно, правда ж? І Марильйону.

Леді Лайса не звертала уваги.

— Кет тобі не дала нічого. Це завдяки мені ти отримав свою першу посаду, це я змусила Джона взяти тебе до двору, щоб ми були ближче одне до одного. Ти обіцяв, що ніколи цього не забудеш.

— Я і не забув. Ми разом, як ти завжди мріяла, як ми завжди планували. Тільки відпусти Сансині коси...

— Не відпущу! Я бачила, як ви цілувалися в снігу. Вона точно як її матір. Кетлін цілувалася з тобою в богопралісі, але ж це було несерйозно, вона тебе ніколи не хотіла. Чому ти її любив більше? Була ж, була ж я-а-а!

— Знаю, кохана,— він зробив ще крок.— І я тут. Тобі треба просто взяти мене за руку, ну ж бо,— простягнув він їй долоню.— Нема причини, щоб лити сльози.

— Сльози, сльози, сльози,— істерично схлипувала вона.— Нема причини, щоб лити сльози... Але ж ти не це говорив на Королівському Причалі. Ти велів мені лити сльози Джону у вино, і я так і зробила. Заради Роберта, заради нас! І написала Кетлін, що це Ланістери вбили мого лорда-чоловіка, як ти й велів. Це було дуже розумно... ти завжди був розумником, я так батькові й казала, я казала: Пітир дуже розумний, він високо піднесеться, обов’язково, обов’язково, а ще він милий і ніжний, і в мене в животі його малюк... навіщо ти її поцілував? Навіщо? Ми ж тепер разом, ми разом по всіх цих роках, по всіх цих роках, навіщо ж ти цілуєш її-і-і-і?

— Лайсо,— зітхнув Пітир,— після всіх штормів, які ми витримали, тобі варто було б мені більше довіряти. Присягаюся, я тебе більше не покину до кінця життя.

— Правда? — плачучи, перепитала вона.— Ох, правда?

— Правда. А тепер відпусти дівчину й ходи поцілуй мене.

Лайса, схлипуючи, кинулася Мізинчику в обійми. Поки вони обіймалися, Санса на чотирьох відповзла від місячних дверей і вчепилася в найближчу колону. Вона чула, як у неї калатає серце. У волоссі був сніг, а правого черевичка бракувало. «Мабуть, упав». Вона, здригнувшись, міцніше обхопила колону.

Мізинчик якусь мить дав Лайсі поплакати в нього на грудях, а тоді, поклавши долоні їй на руки, легенько її поцілував.

— Моя люба дурненька ревнива дружина,— хихикнув він.— Я все життя кохав єдину жінку, запевняю тебе.

Лайса Арин боязко усміхнулася.

— Єдину? Ох Пітире, ти присягаєшся? Єдину?

— Єдину Кет,— і він різко штовхнув її.

Лайса заточилася, ковзаючи ногами по мокрому мармуру. І за мить її вже не було. Вона й не скрикнула. Довгий мент не чулося жодного звуку, крім завивання вітру.

І тут Марильйон хапнув ротом повітря.

— Ви... ви...

За дверима кричали вартові, грюкаючи ратищами важких списів. Лорд Пітир підняв Сансу на ноги.

— Ти не поранена?

Дівчина похитала головою, і він мовив:

— То біжи впусти вартових. Хутенько, не можна гаяти часу. Співець убив мою леді-дружину.