Буря Мечів

Арія

Маленька квадратна фортеця ледве дихала — так само як і дебелий сивий лицар, який жив там. Він був такий старий, що не розумів поставлених йому питань. Хай що йому казали, він тільки усміхався й бурмотів:

— Я утримав міст, не пустив сера Мейнарда. Руда чуприна й чорний норов, ось який він був, але мене він зрушити не зміг. Сам я отримав шість ран, але вбив його. Шість!

На щастя, мейстер, який його лікував, був молоденький. Коли старий лицар поринув у дрімоту, він відвів приїжджих убік і мовив:

— Боюся, ви ганяєтеся за привидом. Давним-давно до нас птах прилітав — може, вже півроку спливло. Ланістери зловили лорда Берика біля Божого Ока. І повісили.

— Ага, повісили, але Торос встиг зрізати мотузку, і він не помер,— сказав Лим. Зламаний ніс у нього вже був не такий червоний і набряклий, але зростався криво, тож тепер його обличчя було наче перекошене.— Його милість важко вбити, кажу вам.

— І важко знайти, я бачу,— мовив мейстер.— Ви Листяну леді питали?

— Спитаємо,— сказав Зеленобородий.

Наступного ранку, перетинаючи мурований місток за фортецею, Гендрі поцікавився, чи не за цей міст воював старий. Ніхто не знав.

— Швидше за все,— озвався Джек-Щасливець.— Інших мостів я тут щось не бачу.

— А от якби про це пісню склали, ми б знали напевне,— мовив Том Семиструнець.— Була б гарна балада — і ми б точно знали, хто такий був цей сер Мейнард і чого йому так забаглося перетнути цей міст. А якби сердешний старий Лічестер мав трошки лою в голові та тримав при собі співця, слава про нього полинула б далеко-далеко, як-от про Лицаря-Дракона.

— Сини лорда Лічестера загинули під час Робертового повстання,— буркнув Лим.— Частина з одного боку, частина — з другого. Відтоді він з головою і не дружить. І ніяка клята балада тут не допоможе.

— А що мав на увазі мейстер, коли казав про Листяну леді? — дорогою спитала Арія в Ангая.

— Сама побачиш,— посміхнувся лучник.

За три дні, проїжджаючи крізь пожовклий ліс, Джек-Щасливець скинув з плеча ріжок і засурмив — сигнал відрізнявся від усіх попередніх. Ще не встиг звук затихнути, як з дерев розгорнулися мотузяні драбини.

— Стриножте коней, бо нам нагору,— проспівав Том. І вони полізли в таємне селище у верхів’ях дерев — у лабіринт мотузяних переходів і критих мохом хаток, прихованих стінами шарлату й золота, де їх привели до Листяної леді — худої як тріска білокосої жінки, вдягненої в плаття з грубого полотна.

— Насувається осінь, довго ми тут лишатися не зможемо,— сказала вона.— Дев’ять днів тому гейфордською дорогою проїхало на полювання з дюжину вовків. Якби випадково підняли голову, могли б і нас побачити.

— А лорда Берика ви не бачили? — запитав Том Семиструнець.

— Він мертвий,— сказала жінка тужливо.— Його піймав Гора-на-коні та проштрикнув йому око кинджалом. Нам жебручий брат розповідав. А він це дізнався від людини, яка все на власні очі бачила.

— Казка з бородою, ще й брехлива,— сказав Лим.— Лорда Лискавку не так легко вбити. Може, сер Грегор око йому й вийняв, але від такого не помирають. Он Джек вам може підтвердити.

— Ну, я ж не помер,— мовив одноокий Джек-Щасливець.— Он батька мого повісив судовий виконавець лорда Пайпера, брата Бота відіслали на Стіну, інших моїх братів повбивали Ланістери. Око — це дурниці.

— Присягаєшся, що він не помер? — стиснула жінка Лима за руку.— Благословіть вас боги, Лиме, це найкращі новини за останні півроку. Хай береже його Воїн, і червоного жерця теж.

Наступного вечора зупинилися ночувати в обгорілому септі у спаленому селі під назвою Вогнетан. Од його вітражів лишилися самі скалки, а літній септон, який вийшов назустріч приїжджим, розповів, що мародери забрали і багаті шати Матері, і золочений ліхтар Стариці, і срібну корону Отця.

— Навіть груди у Діви відтяли, хоча ті були з простого дерева,— казав він.— І очі — очі з гагату, лазуриту й перламутру — повиймали своїми ножами. Хай змилується над ними Мати!

— І чия це робота? — спитав Лим Лимонний Плащ.— Лицедіїв?

— Ні,— відгукнувся старий.— То були північани. Дикуни, які деревам поклоняються. Казали, їм потрібен Царевбивця.

Арія, почувши це, закусила губу. Вона відчувала, як на неї дивиться Гендрі. Вона злилася й палала від сорому.

У підвалі під септом, між павутиння, коріння й розбитих винних діжок, ховалася дюжина вояків, але й вони нічого не знали про Берика Дондаріона, навіть їхній ватажок у почорнілих від гару обладунках і з грубою блискавкою на плащі. Коли Зеленобородий помітив, що Арія на нього витріщається, він розсміявся й мовив:

— Лорд Лискавка всюди й ніде, білко ти худенька!

— Ніяка я не білка,— озвалася вона.— Я вже майже доросла. Мені скоро виповниться одинадцять.

— Дивися, щоб я на тобі не женився! — він хотів полоскотати її під підборіддям, але Арія відбила його дурнувату руку.

Уночі Лим з Гендрі грали з господарями в кості, а Том Семиструнець співав дурненьку пісеньку про Барилкуватого Бена й гуску верховного септона. Ангай дозволив Арії постріляти зі свого лука, та хай скільки вона закушувала губу, а натягнути тятиву так і не змогла.

— Вам легший лук потрібен, міледі,— сказав веснянкуватий лучник.— Якщо в Річкорині знайдеться сухе дерево, я вам можу змайструвати.

Їх почув Том і урвав пісню.

— Дурне теля ти, Ангаю. Якщо ми й поїдемо в Річкорин, то тільки для того, щоб отримати за дівчинку викуп, і часу розсиджуватися там і майструвати луки в тебе не буде. Радій, якщо вдасться свою шкуру звідти врятувати. Лорд Гостер беззаконників вішав, коли ти ще й голитися не почав. А отой його синок... я завжди казав: людині, яка не любить музики, довіряти не можна.

— Він не музики не любить,— сказав Лим.— А тебе, дурню.

— І цілком безпідставно. Дівка хотіла з нього мужчину зробити, то хіба це я винен, що він так напився, аж ні на що виявився не здатен?

Лим пирхнув зламаним носом.

— А хіба про це пісню склав не ти, а якийсь інший клятий поганець, закоханий у власний голос?

— Я її заспівав тільки раз,— поскаржився Том.— Та й хто сказав, що пісня була про нього? Пісня була про рибу.

— Сонну рибу,— розсміявся Ангай.

Арії діла не було до того, про що там ті дурнуваті Томові пісні. Вона обернулася до Гарвіна.

— А що це він казав про викуп?

— Нам страшенно потрібні коні, міледі. Та зброя. Мечі, щити, списи. Все те, що купується за гроші. А, і ще зерно на посадку. Зима на підході, ви не забули? — він поклав палець їй під підборіддя.— Ви не перша високородна бранка, за яку ми можемо отримати викуп. І, сподіваюся, не остання.

Так і є, знала Арія. Лицарів повсякчас беруть у полон, щоб отримати викуп, а іноді беруть і жінок. Та що як Роб не заплатить тої ціни, якої за неї вимагатимуть? Вона не видатний лицар, а королі взагалі-то мають інтереси держави ставити вище за своїх сестер. А леді-мати — що скаже вона? Захоче дочку назад після всього, що та накоїла? Так міркувала Арія, закусивши губу.

Наступного дня заїхали в місцевість під назвою Стрімке Серце: пагорб був такий височенний, що з нього, здалося Арії, можна півсвіту розгледіти. На верхівці ще стояло кружало велетенських білих пнів — усе, що лишилося від колись могутніх віродерев. Арія з Гендрі обійшли пагорб, щоб їх порахувати. Тридцять один, і деякі з них були такі широчезні — спати можна, як на ліжку.

Стрімке Серце було священним місцем у дітей пралісу, пояснив Том Семиструнець, і тут ще присутні залишки їхньої магії.

— Хто тут спатиме, з тим нічого не станеться,— сказав співець. Арія подумала, що так, мабуть, і є: пагорб такий високий, а навколишні землі такі пласкі, що жоден ворог непомітно не підкрадеться.

Простолюд це місце оминає, пояснив Том: подейкують, тут блукають привиди дітей пралісу, які загинули тут, коли король андалів на ім’я Ерег Царевбивця вирізав їхній гай. Арія знала і про дітей пралісу, і про андалів, але привиди її не лякали. Маленькою вона часто ховалася в крипті Вічнозиму й серед камінних королів на їхніх тронах гралась у «приходь до мене в замок» і в «красуню й чудовисько».

Та все одно вночі у неї стало сторч на потилиці волосся. Вона заснула, і тут її збудила буря. Вітер зірвав з неї покривало й поніс його в кущі. Кинувшись за ним, Арія почула голоси.

Поряд із пригаслим багаттям вона угледіла Тома, Лима й Зеленобородого, які розмовляли з крихітною жіночкою — на фут нижчою за Арію, але старшою за стару Нан: згорблена і зморшкувата, вона спиралася на сукувату чорну ковіньку. Сиві коси в неї були такі довжелезні, що мало не торкалися землі. Коли дмухнув вітер, вони хмарою розвіялися в неї над головою. Шкіра в жінки була ще біліша за коси: молочно-біла, а очі, як здалося Арії, червоні, хоча з кущів розгледіти було важко.

— Давні боги не сплять і мені спати не дають,— говорила жінка.— Мені наснилася тінь з вогненним серцем — вона зарізала золотого оленя, так. Мені наснився чоловік без обличчя — він чекав на мосту, що хитався й хилитався під ним. На плечі в нього сидів ворон-потопельник, з крил якого звисали водорості. Мені наснилася ревуча ріка й жінка-риба. Мертва, з червоними сльозами на щоках, вона пливла за течією, та коли її очі розплющилися, я від жаху прокинулася. Ось що мені наснилося, і не тільки це. А ви принесли мені дари — заплату за мої сни?

— Сни,— пробуркотів Лим Лимонний Плащ,— яка користь зі снів? Жінки-риби й ворони-потопельники! Мені самому минулої ночі дещо наснилося. Я цілувався з подавальницею з шинку, яку знавав колись. Ти мені за це заплатиш, стара?

— Подавальниця мертва,— засичала жінка.— Тепер її тільки черви цілуватимуть.

А тоді, обернувшись до Тома Семиструнця, мовила:

— Або я пісню отримаю, або я вас вижену.

І співець заграв для неї — зовсім тихо й тужливо, так що до Арії хіба обривки слів долинали, хоча мелодія здавалася знайомою. «Санса точно її б упізнала, зуб даю». Сестра знала всі пісні, навіть трохи грала на інструментах і чудово співала. «А я хіба що слова могла викрикувати».

Наступного ранку маленьку сиву жінку ніде не було видно. Коли сідлали коней, Арія запитала Тома Семиструнця, чи на Стрімкому Серці й досі живуть діти пралісу. Співець хихикнув.

— Бачила її, так?

— А вона привид?

— А привиди жаліються на те, як у них суглоби хрустять? Ні, вона просто стара карлиця. Тільки дивна, й око в неї лихе. Але вона знає речі, які її не стосуються, й іноді, якщо ти їй сподобаєшся, може й тобі розповісти.

— І ви їй сподобалися? — з сумнівом глянула на нього Арія.

— Спів мій їй сподобався,— розсміявся співець.— Вона раз у раз просить мене заспівати одну й ту саму пісню. Непогана пісня, ти не думай, але ж я знаю багато інших, не гірших,— він похитав головою.— Та головне, тепер ми можемо взяти слід. Закладаюся, дуже скоро ти побачиш Тороса й лорда Лискавку.

— Якщо ви з його вояків, чого він од вас ховається?

Том Семиструнець на це тільки очі закотив, але Гарвін відповів:

— Я б не сказав, що він ховається, міледі, але це правда: лорд Берик не сидить на місці й рідко повідомляє про свої плани. Так ніхто не зможе його зрадити. Натепер людей, які йому присягнули, вже сотні, а може, й тисячі, але яка користь, якби ми всі за ним тягалися? Та ми б об’їли всю околицю дочиста, або ж полягли в битві з більшим військом. А так, розсіяні на маленькі угруповання, ми можемо нападати зразу в кількох місцях, і не встигне ворог оком кліпнути, як нас уже немає. А якщо когось із нас піймають і допитуватимуть, ми не зможемо сказати, де шукати лорда Берика, хай що там з нами робитимуть...— він завагався.— Ти ж розумієш, що означає «допитувати»?

Арія кивнула.

— Вони це називали «лоскотати». Полівер, і Раф, і решта.

І вона розповіла про село на Божому Оці, де їх з Гендрі зловили, і про питання, які ставив Лоскотун. «У селі десь заховане золото? — завжди починав він.— Срібло, самоцвіти? Харчі? Де лорд Берик? Хто з селян йому допомагав? Куди він поїхав? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів? Скільки лучників? Скільки вершників? Як озброєні? Скільки поранених? Куди, ви кажете, вони поїхали?» Просто пригадуючи це, вона знову чула зойки й відчувала сморід крові, лайна й горілого м’яса.

— Він завжди питав одне й те саме,— похмуро сказала вона розбійникам,— а от лоскотав щодня по-різному.

— Як можна робити таке з дітьми? — вигукнув Гарвін, коли Арія закінчила.— Гора-на-коні під Камінним Млином, як ми чули, втратив половину людей. Може, цей Лоскотун зараз плаває в Червоному Зубці, а риба йому пику об’їдає. А якщо ні, що ж: це ще один злочин, за який їм доведеться відповісти. Чув, його милість казав, що війна ця почалася, коли правиця відіслав його здійснити королівське правосуддя щодо Грегора Клігана, і саме цим він її і закінчить,— він підбадьорливо поплескав Арію по плечу.— Сідайте на коня, міледі. До Жолудевого Палацу ще весь день їхати, та принаймні поспимо з дахом над головою і натопчемо собі животи.

Їхали і справді довго, та коли вже западали сутінки, вбрід перейшли струмок і підійшли до Жолудевого Палацу — оточеної муром великої дубової фортеці. Хазяїн її у почті свого сюзерена, лорда Ванса, поїхав на війну, й на час його відсутності браму зачинили й замкнули на засуви. Але його дружина виявилася давньою приятелькою Тома Семиструнця, Ангай навіть сказав, що колись вони були коханцями. Ангай, який за віком був до Арії найближче з усіх, окрім хіба Гендрі, частенько їздив поряд з нею, розповідаючи кумедні байки про Дорнське Прикордоння. Проте це її не обдурило. «Він мені не друг. Просто тримається поряд, придивляючись, щоб я більше не втекла». Ну, Арія й сама вміла придивлятися. Цього її навчив Сиріо Форел.

Леді Смолвуд привітала беззаконників доволі приязно, хоча й висварила за те, що тягають на війні за собою дівчинку. А коли Лим прохопився, що Арія — шляхетна панна, розсердилася ще більше.

— Хто вдягнув сердешну дитину в це болтонівське дрантя? — поцікавилася вона.— Той герб... та є люди, які її просто повісять, побачивши в неї на грудях облупленого чоловіка.

Й Арію миттю відіслали нагору й запхали в купіль з гарячущою водою. Служниці леді Смолвуд так її відтирали, наче саму її хотіли облупити. Навіть налили у воду якісь нудотно-солодкаві пахощі з квітковим ароматом.

Потому її змусили вдягтися в дівоче вбрання — дали коричневі вовняні панчохи й тоненьку лляну сорочку, а згори — легку зелену сукню, весь ліф якої коричневою ниткою був розшитий жолудями; на облямівці спідниці теж були жолуді.

— Моя двоюрідна бабуся — септа в Старгородському маточнику,— розповідала леді Смолвуд, поки жінки шнурували сукню в Арії на спині.— Коли почалася війна, я туди дочку відіслала. Поки вона повернеться, без сумніву, вже повиростає з усіх цих своїх речей. Любиш танцювати, дитинко? Моя Карелен чарівно танцює. І співає чудово. А ти що любиш?

Арія пошургала ногою об циновку.

— Голкою працювати.

— Діє заспокійливо, правда ж?

— Ну,— зронила Арія,— не дуже.

— Ні? А на мене — так. Боги дарують нам усім наші маленькі вміння й таланти, тож ми маємо ними користатися, ось як завжди казала бабуся. Будь-яку діяльність можна перетворити на молитву, якщо вкладати в неї душу. Пам’ятай про це, коли наступного разу працюватимеш голкою. Ти щодня трудишся?

— Відколи загубила свою Голку — ні. Нова не така зручна.

— В такі часи, як зараз, ми робимо, що можемо,— мовила леді Смолвуд, поправляючи ліф на сукні.— Отепер ти справжня панянка.

«Ніяка я не панянка,— кортіло сказати Арії,— я — вовчиця».

— Не знаю, хто ти, дитинко,— зронила жінка,— і може, це і на краще. Бо ти, боюся, з помітних осіб,— вона розправила на Арії комірець.— А в такі часи ліпше лишатися непомітною. Бо хоч у мене є міцні мури, однак замало людей, щоб їх утримати,— зітхнула вона.

На той час, коли Арію вимили, вбрали й зачесали, в залі вже подавали вечерю. Кинувши на дівчину єдиний погляд, Гендрі розреготався так, що в нього з носа вино бризнуло, й Гарвін ляснув його по вуху. Страви були прості, зате поживні: баранина з грибами, чорний хліб, гороховий пудинг і тушковані яблука з твердим сиром. По вечері, коли слуги прибрали й пішли, Зеленобородий, стишивши голос, запитав, чи не чула її милість від лорда Лискавки.

— Чула? — всміхнулася вона.— Та вони тут були менш як два тижні тому. Вони, і ще дюжина людей, гнали овець. Я очам не могла повірити. Торос мені в подяку трьох лишив. Ото сьогодні ви одну і з’їли.

— Торос овець пасе? — розсміявся Ангай.

— Не заперечую, видовисько було кумедне, але Торос запевняв, що він, яко пастир, навчений отару пильнувати.

— І стригти,— гигикнув Лим Лимонний Плащ.

— З цього б вийшла непогана пісня,— Том торкнув струну своєї ліри.

Леді Смолвуд кинула на нього нищівний погляд.

— Тільки не в того, хто римує «легіон» з «Дондаріон». Чи хто співає «Ой люба, гай-гай, в травку лягай» кожній молочарці в околиці, а потім дві з них з животами ходять.

— Я співав «Дай краси напиться»,— почав захищатися Том,— а молочарки завжди залюбки її слухають. І деякі високородні леді, наскільки пригадую, теж. А я співаю людям на втіху.

У пані роздулися ніздрі.

— У приріччі повно дівчат, яких ти втішив, а їм тепер доводиться настоянку з пижма й польової гвоздики пити. Чоловік твого віку міг би вже навчитися сім’я спускати їм на живіт. Ще трошки — і тобі дадуть прізвисько Том Семисинець.

— Тут така справа,— сказав Том,— семеро в мене їх було багато років тому. І гарних синів, між іншим, з голосами солодкими, як у соловейка.

Очевидно було, що проблема його не бентежить.

— А його милість не казав, куди прямує, міледі? — запитав Гарвін.

— Лорд Берик своїми планами ніколи не ділиться, але в околицях Скельного Септу й Трипенсового лісу почався голод. Я б лорда шукала там,— вона ковтнула вина.— І хочу вам сказати, що були тут у мене й не такі хороші гості. Вила тут під брамою зграя вовків — думали, що в мене ховається Джеймі Ланістер.

Том кинув щипати струни.

— То це правда — Царевбивця знов на волі?

Леді Смолвуд кинула на нього презирливий погляд.

— Ну, навряд чи б на нього полювали, якби він сидів прикутий у підземеллях Річкорину.

— І що їм сказала міледі? — поцікавився Джек-Щасливець.

— Ну звісно, що Царевбивця голий лежить у мене в ліжку, але такий виснажений, що й спуститися не може. Один з них мав нахабство обізвати мене брехухою, тож ми трохи посварились, і я їх вигнала. Здається, вони рушили до Смолистого скруту.

— А що то були за північани,— нетерпляче посовалась Арія у кріслі,— які шукали Царевбивцю?

Леді Смолвуд, схоже, здивувалася, що дівчинка заговорила.

— Вони нам своїх імен не називали, дитино, але вдягнені були в чорне з білим сонцем на грудях.

«Біле сонце на чорному полі — герб лорда Карстарка»,— подумала Арія. Отже, то були Робові люди. Цікаво, міркувала вона, а вони й досі неподалік? От якби вдалося вислизнути від беззаконників і розшукати їх, може, вони б відвезли її до матері в Річкорин...

— А вони не розповіли, як Ланістеру вдалося втекти? — запитав Лим.

— Розповіли,— відгукнулася леді Смолвуд.— Та я ні слову не повірила. Бо вони стверджують, що його відпустила леді Кетлін.

Том так здригнувся, що аж струну обірвав.

— Та ну вас,— мовив він.— Це божевілля.

«Це неправда,— подумала Арія.— Не може бути правдою».

— Я теж так подумала.

Тут Гарвін згадав про Арію.

— Ця розмова не для ваших вух, міледі.

— Ні, я хочу послухати.

Але беззаконники були непохитні.

— Ну-ну, білочко,— сказав Зеленобородий.— Будь гарною панянкою й ходи пограйся у дворі, поки ми розмовляємо, давай.

Арія сердито вийшла й була б захряснула по собі двері, якби не такі важкі. Над Жолудевим Палацом опускалися померки. Вздовж мурів горіло кілька смолоскипів, та це і все. Брама маленького замку була зачинена й замкнена на засув. Арія пам’ятала, що обіцяла Гарвіну більше не тікати, але ж це було до того, як вони оббрехали її матір.

— Аріє! — вийшов услід за нею Гендрі.— Леді Смолвуд каже, тут є кузня. Не хочеш поглянути?

— Як ти хочеш.

Більше все одно не було чого робити.

— Цей Торос,— сказав Гендрі, коли вони проминули псарню,— той самий Торос, який жив у замку на Королівському Причалі? Червоний жрець, тлустий і голомозий?

— Напевно.

Арія не пригадувала, щоб розмовляла з Торосом на Королівському Причалі, але добре знала, хто він такий. Вони з Джалабаром Ксо були найколоритнішими фігурами при дворі Роберта, а Торос ще й був добрим другом короля.

— Він і не згадає мене, але він частенько приходив до нас у кузню.

У Смолвудів кузнею вже давненько не користувалися, але знаряддя, розвішані ковалем, так і висіли охайно на стіні. Гендрі запалив свічку й, поставивши її на ковадло, узяв кліщі.

— Наш майстер завжди шпетив його за те, що мечі свої підпалює. Не можна так ставитися до гарної криці, казав він, але Торос ніколи гарної криці й не брав. Брав дешевий меч, занурював у дикополум’я й підпалював. Трюки алхіміків, казав наш майстер, але лякалися і коні, і зелені лицарі.

Арія нахмурилася, силкуючись пригадати, чи не розповідав колись про Тороса батько.

— Він на справжнього жерця мало схожий, правда?

— Правда,— погодився Гендрі.— Майстер Мот казав, Торос міг перепити короля Роберта. Два чоботи пара, казав він, обжирайло й обпивайло.

— Не можна обзивати короля обпивайлом.

Може, король Роберт і справді пив забагато, але ж він був батьковим другом!

— Я про Тороса говорив,— Гендрі виставив кліщі, наче хотів ущипнути її за ніс, але Арія відбила їх.— Він обожнює бенкети й турніри, ось чому король Роберт так його любив. А ще Торос хоробрий. Коли розбили мури Пайку, він перший скочив у пролам. Бився своїм вогненним мечем, з кожним ударом підпалюючи залізних.

— Був би в мене вогненний меч! — Арія б чимало людей залюбки підпалила.

— Та це ж трюк, я ж тобі казав. Дикополум’я знищує крицю. Наш майстер Торосу після кожного турніру нового меча продавав. І щоразу вони сварилися через ціну,— Гендрі повісив кліщі назад, а натомість зняв важкий молот.— Майстер Мот казав, мені вже час свого першого меча викувати. Дав мені гарний зливок криці, і я вже знав, якої форми буде клинок. Але тут з’явився Йорен і забрав мене в Нічну варту.

— Ти, якщо захочеш, зможеш і далі мечі кувати,— сказала Арія.— Для мого брата Роба, коли ми приїдемо в Річкорин.

— Річкорин,— Гендрі поклав молот і звів погляд на Арію.— Тепер ти зовсім інша. Справжня маленька леді.

— Справжній маленький дубок — з усіма цими жолудями!

— Але гарний. Гарний дубок,— він зробив крок до неї й понюхав.— Навіть пахне від тебе приємно.

— А від тебе — ні! Від тебе смердить,— Арія штурхнула його на ковадло й збиралася втекти, та Гендрі схопив її за руку. Вона зробила йому підніжку, але він, падаючи, потягнув її за собою, і вони покотилися по підлозі кузні. Він був дужий, але вона спритніша. Щоразу як він хотів її схопити, їв вдавалося випручатися й напіддати йому. Гендрі ці удари тільки смішили, й від цього вона сердилася ще гірше. Нарешті він однією рукою стиснув обидва її зап’ястки, а другою почав її лоскотати, тож Арія зацідила йому коліном між ноги — й вивільнилася. Вони обоє всі були в пилюці, а в неї ще й рукав відірвався. Рукав від тої клятої сукні з жолудями!

— Отепер я вже точно не гарна! — крикнула Арія.

Коли вони повернулися в залу, Том співав.

Гарвін кинув на них тільки один погляд — і розреготався, а веснянкуватий Ангай, посміхнувшись, мовив:

— А ви впевнені, що вона з високородних леді?

Проте Лим Лимонний Плащ ляснув Гендрі по голові.

— Хочеш битися — бийся зі мною! А вона — дівчинка, ще й наполовину молодша за тебе! Тому геть від неї руки, чув мене?

— Я перша почала,— сказала Арія.— Гендрі тільки варнякав.

— Лиши хлопця, Лиме,— сказав Гарвін.— Я сумнівів не маю, що Арія перша почала. Й у Вічнозимі вона була така сама.

Підморгнувши дівчинці, Том заспівав:

— Листяної сукні в нас немає,— мовила леді Смолвуд з легкою лагідною усмішкою,— та Карелен залишила кілька інших, які можуть підійти. Ходім, дитинко, нагору й поглянемо, що там є.

Було навіть гірше, ніж перед тим: леді Смолвуд наполягла, щоб Арія скупалася ще раз, а тоді ще й підрізала й вичесала їй коси; сукня, в яку її вдягнули цього разу, виявилася бузковою, розшитою крихітними перлинками. Добре було тільки те, що в такій витонченій сукні верхи точно не поїздиш. Тому на ранок, по сніданку, леді Смолвуд видала Арії бриджі, пояс і сорочку, а ще брунатну замшеву курточку, поцятковану залізними заклепками.

— Це лишилося від мого сина,— пояснила господиня.— Він помер у сім рочків.

— Співчуваю, міледі...— засоромленій Арії зненацька стало її страшенно шкода.— Вибачте, що порвала сукню з жолудями. Вона була дуже гарна.

— Так, дитинко. Як і ти. Кріпися.