Буря Мечів

Епілог

Дорога до Старого Муру, перш ніж досягти верхівки пагорба, двічі його обігнула. Зарослий і кам’янистий, підйом і в кращі часи був би нелегким, а після нічного снігопаду дорога ще й розмокла. «Сніг восени у приріччі — це щось неприродне»,— похмуро подумав Мерет. Насправді снігу випало небагато, і пролежав він тільки ніч. Щойно зійшло сонце, він почав танути. Та все одно Мерету це здалося лихим знаком. Через дощі, повінь, пожежі й війну і так уже втрачено два врожаї і добрячу частину третього. Рання зима принесе у приріччя голод. Чимало людей голодуватимуть, а дехто й умиратиме з голоду. Мерет сподівався тільки, що він серед таких людей не опиниться. «З моїм щастям можу й опинитися. Мені ж бо ніколи не таланило».

Нижні схили пагорба під руїнами замку так густо поросли лісом, що тут могло зачаїтися півсотні беззаконників. «Та вони просто зараз, може, за мною спостерігають». Мерет роззирнувся, але не побачив нічого, крім дроку, папороті, осоки й заростей ожини серед сосон і сіро-зелених чатових дерев. Поміж великих дерев землю заплели, мов бур’ян, в’язи, ясені та скельні дуби. Беззаконників видно не було, та це ще нічого не означало. Розбійники ховаються значно краще, ніж люди чесні.

Мерет ненавидів ліс, якщо по правді, а беззаконників ненавидів ще більше. «Беззаконники мені життя погубили»,— напідпитку завжди жалівся він. А напідпитку, як казав батько, він був надто часто й надто голосно. «Щира правда»,— скрушно подумав він. У Близнючках треба бодай якось вирізнятися, бо всі й забудуть, що ти ще живий, але репутація найбільшого пияка в замку, як виявилося, не надто поліпшила Меретові перспективи. «Колись я мріяв, що стану найкращим лицарем, найкращим списником. І цього боги мене позбавили. То як мені кубок вина не випити час до часу? Від головного болю допомагає. До того ж жінка в мене мегера, батько мене зневажає, діти нічого не варті. Заради кого я тверезий маю ходити?»

Але нині він був тверезий. Ну, на сніданок випив два роги елю і ще маленький келих червоного на доріжку, та це лише для того, щоб голова не так гуділа. Мерет відчував, як за очима вже наростає біль, а він добре знав: якщо попустити, дуже скоро буде таке відчуття, наче між очей буря гуркоче. Іноді голова боліла так, що навіть плакати було боляче. Тоді він просто змушений був лежати в ліжку в темряві, з вологою ганчіркою на повіках, проклинаючи свою безталанність і безіменного беззаконника, який в усьому винен.

На саму думку про це він розхвилювався. Зараз головний біль йому аж ніяк не потрібен. «Якщо я доправлю Пітира безпечно додому, мені нарешті поталанить». Золото в нього, тож треба тільки видертися на Старий Мур, зустрітися з клятими беззаконниками та здійснити обмін. Простий викуп. Навіть він не зможе все зіпсувати... якщо не почне боліти голова аж так, що верхи їхати неможливо. До заходу сонця він має бути на руїнах, а не скиглити, скулившись при дорозі. Мерет потер пальцями скроні. «Ще одна петля навколо пагорба — і я нагорі». Коли прийшло повідомлення й він викликався доправити викуп, батько примружився: «Ти, Мерете?» — і розреготався через ніс, отим своїм жахливим «хе-хе-хе». Меретові просто довелося вимолювати той клятий гаман золота.

Збоку від дороги щось ворухнулося в підліску. Мерет, різко зупинивши коня, потягнувся по меч, та то була просто білка.

— Дурень,— сказав він сам собі, застромляючи меча назад у піхви, навіть не встигнувши його до кінця з них висмикнути.— Беззаконники хвостів не мають. Чортове пекло, Мерете, візьми себе в руки!

У грудях калатало серце, так наче він — зелений хлопчисько на першому завданні. «Так наче це — королівський ліс, а мені треба стрітися з давнім лісовим братством, а не з жалюгідними розбійниками лорда Лискавки». На мить йому понад усе закортіло повернути назад і засісти у найближчій пивниці. На гаман золота чимало елю можна було б купити — доволі, щоб геть забути про Пітира Прищика. «І нехай його повісять — сам винен. Сам заслужив, тікаючи з якоюсь таборовою повією, як олень у гін».

У голові застугоніло — поки що слабенько, та дуже скоро, він знав, стане гірше. Мерет потер перенісся. Насправді не має він права так погано думати про Пітира. «Я й сам так вчинив, коли був у його віці». Тоді все обійшлося пранцями, та не йому когось засуджувати. Повії вміють причарувати, особливо якщо у вас обличчя, як у Пітира. Звісна річ, у бідолахи є дружина, та половина біди — це якраз вона. Мало що вдвічі за нього старша, та ще, як вірити пліткам, спить з його братом Волдером. У Близнючках завжди ходить чимало пліток, і далеко не все виявляється правдою, але в цьому випадку Мерет пліткам вірив. Чорний Волдер був з людей, які завжди отримують те, що хочуть, навіть коли йдеться про братову. Едвінову дружину він теж отримав, усі знали: Гарна Волда частенько прокрадалася до нього в ліжко, а ще подейкували, що він і сьому леді Фрей пізнав набагато краще, ніж можна було. Не дивно, що він відмовлявся одружуватися. Навіщо купувати корову, якщо й так кругом повно вим’їв, які тільки й просяться, щоб їх подоїли.

Стиха вилаявшись, Мерет підбив коня п’ятами в боки й поїхав на пагорб. Хай як спокусливо було пропити золото, він розумів: якщо він повернеться без Пітира Прищика, то ліпше йому взагалі не вертатися.

Лорду Волдеру скоро виповниться дев’яносто два. Вуха в нього вже погано чують, очі майже геть не бачать, а через подагру його майже всюди доводиться носити. Усі сини погоджувалися: довго він не протягне. А коли його не стане, все зміниться, та не на краще. Батько був сварливий і впертий, гострий на язик і мав залізну волю, та ніхто не заперечить: він завжди дбав про своїх. Про всіх своїх — навіть тих, які його розчарували й викликали його невдоволення. Навіть про тих, чиїх імен він не пам’ятає. А от як його не стане...

Коли спадкоємцем був сер Стеврон, усе було інакше. Старий виховував Стеврона шістдесят років і таки вбив йому в голову, що кров не водиця. Але Стеврон переставився під час походу Юного Вовка на Захід («Від довгого чекання, без сумніву»,— пожартував Лукуватий Лотар, коли крук приніс новину), а його сини й онуки — Фреї зовсім з іншого тіста. Нині спадкоємець — Стевронів син сер Райман: тупий, упертий, захланний. Після Раймана йдуть його сини, Едвін і Чорний Волдер, ще гірші за батька. «На щастя,— сказав якось Лукуватий Лотар,— один одного вони ненавидять більше, ніж нас».

Мерет у цьому особливого щастя не вбачав, та й якщо по правді, сам Лотар, може, небезпечніший за тих двох, разом узятих. Вирізати Старків на весіллі Рослій звелів лорд Волдер, але спланували все Лотар з Рузом Болтоном — аж до пісень, які в цей час гратимуть. З Лотаром кумедно було напиватися разом, але Мерет не такий дурний, щоб до нього бодай на мить повернутися спиною. У Близнючках усі затямлюють швидко: довіряти можна тільки найближчим родичам, та й то до певної міри.

Коли старий помре, всі сини, швидше за все, будуть кожен за себе, і всі доньки також. Новий лорд Переправи, без сумніву, лишить у Близнючках декого з дядьків, племінників і кузенів — тих, кому симпатизує чи довіряє, або, швидше за все, тих, з кого можна мати хосен. «Решту ж він виставить за поріг, щоб самі за себе дбали».

Неможливо висловити, як ця перспектива непокоїла Мерета. Менш як за три роки йому виповниться сорок — він уже застарий для життя лицаря-бурлаки... навіть якби був лицарем, а він, так уже сталося, й не лицар зовсім. Не має він ні землі, ні власних коштів. Одяг на ньому тільки власний, та й по всьому: навіть кінь не його. Йому бракує розуму, щоб стати мейстром, благочестя — щоб стати септоном, люті — щоб стати перекупним мечем. «Єдиний дар богів мені — життя, обділили вони мене». Який сенс бути сином заможного й могутнього дому, якщо ти син дев’ятий? А коли взяти до уваги онуків і правнуків, то в Мерета більше шансів стати верховним септоном, ніж успадкувати Близнючки.

«Не було мені щастя,— гірко думав він.— Не було мені клятого щастя ніколи». Чоловіком він був кремезним, широким у грудях і плечах, лише середнім на зріст. За останні десять років він розм’як і роздобрів, він знав, та замолоду Мерет був майже такий самий дужий, як сер Гостін, його найстарший рідний брат, який усіма вважався найдужчим з усіх нащадків лорда Волдера Фрея. Ще хлопчиком Мерета відіслали у Крейкгол — служити пажем у родині матері. Коли старий лорд Самнер зробив його зброєносцем, усі гадали, за кілька років він стане сером Меретом, але ці плани зруйнували розбійники з братства королівського лісу. Поки інший зброєносець — Джеймі Ланістер — здобував собі славу, Мерет спершу підчепив пранці від табірної повії, тоді примудрився потрапити в полон до жінки на прізвисько Біла Олениця. Лорд Самнер викупив його у беззаконників, та вже в наступному бою йому так зацідили булавою, що шолом проломили, і він два тижні пролежав без пам’яті. Згодом йому казали, що всі вже вважали його мерцем.

Мерет не помер, але всі його битви лишилися в минулому. Навіть легенький удар у голову викликав пекельний біль, аж сльози бризкали з очей. За таких обставин лицарство виключалося, дуже лагідно пояснив йому лорд Самнер. Мерета відіслали назад у Близнючки — страждати від ядучої зневаги лорда Волдера.

Після цього Мерету не таланило ще більше. Батько якимсь чином влаштував йому гарний шлюб: від одружився з однією з дочок лорда Дарі, коли ще Дарі користувалися королівською прихильністю. Та не встиг Мерет позбавити дружину цноти, як Ейрис утратив престол. На відміну від Фреїв, Дарі не приховували своєї вірності Таргарієнам, і це коштувало їм половини земель, більшої частини багатства і майже всієї влади. Що ж до Меретової леді-дружини, вона миттю в ньому розчарувалася й багато років поспіль родила самих дочок — трьох живих, одну мертвороджену, а ще одна померла немовлям,— поки нарешті привела сина. Найстарша дочка виросла хвойдою, друга — ненажерою. Коли Амі заскочили у стайні одразу з трьома грумами, Мерет змушений був віддати її за клятого лицаря-бурлаку. Гіршого вже й вигадати не можна, думав він... поки сер Пейт не вирішив здобути собі слави, перемігши сера Грегора Клігана. Отож Амі повернулася додому вдовою — на Меретове нещастя й, без сумніву, на радість усім конюшим у Близнючках.

Мерет ще сподівався, що йому нарешті поталанить, коли Руз Болтон обрав його Волду, а не одну з її стрункіших і вродливіших кузин. Союз із Волдерами для дому Фреїв був дуже важливий, а дочка допомогла його забезпечити; Мерет гадав, це бодай щось та й значить. Але старий дуже швидко звільнив його від ілюзій. «Він її обрав, бо вона гладка,— пояснив лорд Волдер.— Гадаєш, Болтону не начхати, що вона твоя? Думаєш, він так міркував: „Хе, Мерет Мідноголовий — саме той, хто мені стане найкращим тестем“. Твоя Волда — паця в паволоці, ось чому він її обрав, і від мене ти за це вдячності не дочекаєшся. Якби твоя паця час від часу відкладала ложку, ми б отримали той самий союз, тільки за півціни».

Останнього приниження йому завдали з посмішкою, коли Лукуватий Лотар викликав його обговорити його роль на весіллі Рослій. «Ми всі маємо свою роль відповідно до свого дару,— сказав йому зведенюк.— Ти, Мерете, отримаєш одне-єдине завдання, але, гадаю, воно саме для тебе. Ти маєш подбати про те, щоб Великий Джон Амбер впився так, щоб не міг стояти, не те що битися».

«І навіть тут я напартачив». Мерет влив у здорованя-північанина стільки вина, що вистало б на трьох нормальних людей, та потому як Рослій уклали в ліжко, Великий Джон усе одно примудрився вихопити меча у першого ж нападника, при цьому зламавши йому руку. Щоб закувати його в ланці, знадобилося восьмеро людей, і це лише після того, як двох він поранив, одного убив, а бідолашний старий сер Леслін Гейг позбувся половини вуха. Коли Амбер уже не міг воювати руками, він воював зубами.

На мить пригальмувавши, Мерет заплющив очі. У голові бамкало, як бамкав отой клятий барабан на весіллі, і якусь мить Мерет заледве тримався в сідлі. «Треба їхати»,— зрештою сказав він собі. Якщо йому вдасться привезти назад Пітира Прищика, це має забезпечити йому прихильність сера Раймана. Пітир, може, і прищ на дупі, зате він не такий холодний, як Едвін, і не такий гарячий, як Чорний Волдер. «Хлопець буде мені вдячний, а його батько побачить мою відданість — побачить, що мене корисно мати біля себе».

Та тільки якщо Мерет із золотом доїде на місце до заходу сонця. «Як невчасно!» Треба якось стримати дрож у руках. Він зняв з сідла бурдюк з вином, відкоркував його та зробив великий ковток. Вино було міцне й солодке, темне аж чорне, але, боги, яке смачне!

Кріпосна стіна Старого Муру колись увінчувала верхівку пагорба, мов корона в короля на голові. Від неї лишилися самі підвалини й кілька уламків до пояса, розкришених і поплямованих мохом. Мерет поїхав уздовж муру до того місця, де колись була брама. Тут руїни виявилися геть непролазні, тож довелося злізти й вести ступака між каміння. На заході сонце вже зникло за пасмом низьких хмар. Схили поросли дроком і папороттю, а всередині розвалених мурів трави сягали грудей. Трохи вивільнивши меча в піхвах, Мерет сторожко роззирнувся, але беззаконників не побачив. «Невже я день переплутав?» Зупинившись, він потер скроні великими пальцями, але тиску за очима це не послабило. «Чортове сьоме пекло...»

Звідкись із глибини замку долинула слабенька музика, попливла між дерев.

Мерет відчув, що тремтить навіть попри теплий плащ. Відкоркувавши бурдюк, він зробив іще ковток вина. «Можу просто сісти на коня, поїхати у Старгород і пропити золото». Справи з беззаконниками зазвичай погано закінчуються. Ота мала лиха Венда в нього на дупі оленицю випекла, коли взяла його в полон. Не дивно, що жінка потім його зневажала. «Ні, треба закінчити справу. Одного дня Пітир Прищик може стати лордом Переправи, адже в Едвіна синів немає, а в чорного Волдера — самі байстрюки. Пітир не забуде, хто приїздив його викупити». Мерет зробив іще ковток, закоркував бурдюк і повів ступака через бите каміння, дрік і тонкі дерева, які шмагав вітер,— повів на заклик музики туди, де колись був замковий двір.

На землі товстим шаром лежало опале листя, як солдати після страшної битви. На побитій негодою кам’яній гробниці сидів схрестивши ноги чоловік у заплатаному, вицвілому зеленому платті, пальцями пробігаючи по струнах ліри. Музика линула тиха й тужлива. Мерет упізнав пісню.

— Злізай звідти,— сказав Мерет.— Ти на королі сидиш.

— Старому Тристиферу мій кощавий зад не заважає. Молот Правосуддя, от як його прозивали. Давненько він не чув нових пісень,— беззаконник зістрибнув униз. Стрійний і стрункий, він мав вузький, як у лисички, писочок, а рот такий широкий, що усмішка, задавалося, розтягнулася до самих вух. На чоло вітром здуло кілька пасом каштанового волосся. Вільною рукою він закинув їх назад і мовив: — Ви мене пам’ятаєте, мілорде?

— Ні,— нахмурився Мерет.— А маю?

— Я співав у вашої дочки на весіллі. І добре всіх розважив, мені здалося. Отой Пейт, за якого вона вийшла, мій родич. У Семиструмчі ми всі родичі. Тільки виявився він скнарою, коли прийшов час зі мною розплатитися,— здвигнув співець плечима.— Чого ваш лорд-батько ніколи не запрошує мене грати в Близнючках? Невже для його милості моя ліра грає недосить голосно? Я чув, він любить гучну музику.

— Ви золото привезли? — спитав інший голос, різкіший, десь позаду.

У Мерета пересохло в горлі. «Кляті розбійники, завжди по кущах ховаються». У королівському лісі було так само. Тобі вже здається, ти п’ятьох упіймав, аж тут ще десять вискакують нізвідки.

Обернувшись, він побачив, що оточений зусібіч — потворною зграєю зморшкуватих старих і юних хлопців, які ще й голитися не почали,— молодших за Пітира Прищика,— переважно вдягнених у шмаття з грубого полотна, дублену шкіру й розрізнені деталі обладунків, знятих з мерців. Серед них була одна жінка у втричі завеликому на неї плащі з каптуром. Мерет так розхвилювався, що й не міг полічити розбійників, та була їх щонайменше дюжина, а може, й два десятки.

— Я поставив питання,— мовив дебелий бородань з кривими зеленими зубами й поламаним носом; він був вищий за Мерета, тільки живіт мав менший. Голову його захищав напівшолом, а з плечей спадав латаний жовтий плащ.— Де золото?

— У саквах. Сто золотих драконів,— Мерет прочистив горло.— Отримаєте, коли я побачу Пітира...

Не встиг він договорити, як наперед ступив приземкуватий одноокий розбійник, сміливо заліз у сакви й дістав гаман. Мерет уже був потягнувся до нього, але передумав. Беззаконник розв’язав мотузку, витягнув монету, вкусив.

— Смак добрий,— сказав він і зважив гаман на долоні.— І вага теж.

«Золото заберуть, а Пітира не віддадуть»,— знагла запанікував Мерет.

— Це весь викуп. Усе, що ви просили,— у нього спітніли долоні. Він витер їх об штани.— Хто з вас Берик Дондаріон?

Перш ніж стати розбійником, Дондаріон був лордом, тож він, може, все-таки лишився людиною честі.

— Як хто — я,— сказав одноокий.

— От ти клятий брехун, Джеку,— мовив дебелий бородань у жовтому плащі.— Моя черга бути лордом Бериком.

— А мені що — Торосом бути? — розреготався співець.— Мілорде, мені дуже прикро, та лорду Берику довелося поїхати. Часи неспокійні, чимало боїв попереду. Але не бійтеся, ми все й без нього вирішимо.

А Мерет уже боявся не на жарт. І голова гуділа. Ще трішки — й він розхлюпається.

— Ви отримали золото,— сказав він.— Віддайте мені небожа, і я поїду.

Пітир був радше двоюрідним онуком, але Мерет вирішив не вдаватися в подробиці.

— Він у богопралісі,— сказав чоловік у жовтому плащі.— Ми проведемо вас до нього. Наконечнику, потримай його коня.

Мерет знехотя передав вуздечку. А який ще у нього був вибір?

— Мій бурдюк,— раптом мовив він.— Ковток вина за...

— Ми з такими як ви не п’ємо,— кинув жовтий плащ.— Сюди. Ідіть за мною.

Під закаблуками хрустіло листя, і з кожним кроком Меретові скроні прошивало болем. Ішли мовчки, тільки вітер завивав. Останні промені призахідного сонця били в очі, коли Мерет перелазив через порослий мохом горбок — усе, що лишилося від фортеці. Далі розкинувся богопраліс.

Пітир Прищик висів на дубі, довгу тонку шию стиснула петля. На чорному обличчі вибалушилися очі, з докором витріщившись на Мерета. «Ти запізнився»,— мовби говорили вони. Але ж він не запізнився! Прийшов тоді, коли йому сказали.

— Ви його вбили,— прохрипів він.

— Розум у вас гострий як лезо! — зронив одноокий.

У Мерета в голові мов тури тупотіли. «Мати милостива»,— подумав він.

— Я ж привіз золото.

— От і добре,— приязно мовив співець.— Ми подбаємо, щоб його витратили з користю.

Мерет відвернувся від Пітира. У горлі він відчував смак жовчі.

— Ви... ви не мали права.

— Зате мали мотузку,— сказав жовтий плащ.— Ось наше право.

Двоє беззаконників схопили Мерета за руки та зв’язали їх йому за спиною. Він був настільки приголомшений, що навіть не опирався.

— Ні,— тільки й вичавив він.— Я ж просто привіз викуп за Пітира. Ви ж казали, якщо отримаєте золото до заходу сонця, з ним нічого не станеться...

— Ну,— мовив співець,— ви нас викрили, мілорде. Таки так: це була брехня.

Підійшов одноокий розбійник з кільцем довгої конопляної мотузки. Один кінець петлею накинув Мерету на шию, добре затягнув, зав’язав тугий вузол під вухом. Другий кінець перекинув через гілку дуба. Його піймав дебелий у жовтому плащі.

— Що ви робите? — Мерет усвідомлював, як безглуздо це звучить, але навіть тепер не міг повірити в те, що відбувається.— Ви не насмілитеся повісити Фрея.

— Отой другий, прищавий малий, теж так казав,— зареготався жовтий плащ.

«Він не серйозно. Це все не може бути всерйоз».

— Батько вам заплатить. За мене можна взяти добрий викуп, більший, ніж за Пітира, удвічі більший.

Співець зітхнув.

— Лорд Волдер, може, підсліпуватий і подагричний. Але він навряд чи попадеться на одну наживку двічі. Наступного разу він пришле сотню мечів замість сотні драконів, боюся.

— Пришле! — Мерет спробував додати в голос суворості, але той його зрадив.— Він пришле тисячі мечів і всіх вас повбиває.

— Спершу йому треба нас зловити,— мовив співець і глянув на бідолашного Пітира.— Та й він не може повісити нас двічі, правда? — він видобув зі струн ліри меланхолійну ноту.— Ну-ну, штани не обмочи. Тобі треба просто відповісти на одне запитання, і я звелю тебе відпустити.

Коли йшлося про життя, Мерет готовий був казати все, що завгодно.

— Що ви хочете знати? Я скажу правду, присягаюся.

Беззаконник підбадьорливо посміхнувся.

— Що ж, ми, бачте, ловимо пса-втікача.

— Пса? — розгубився Мерет.— Якого пса?

— Який відгукується на ім’я Сандор Кліган. Торос каже, він прямував у Близнючки. Ми знайшли поромників, які перевезли його через Тризуб, і ще одного бідолаху, якого він пограбував на королівському гостинці. Ти його на весіллі не бачив випадково?

— На Червоному весіллі? — Меретова голова вже розколювалася, але він постарався пригадати. На весіллі стояв страшний гармидер, але ж хто-небудь обов’язково прохопився б, якби пес Джофрі з’явився винюхувати в Близнючках.— У замку його не було. На головному бенкеті теж... він міг бути на байстрючому бенкеті або ж у таборі... ні, хтось би обов’язково обмовився...

— З ним мала бути дитина,— сказав співець.— Худенька дівчинка років десятьох. Або ж хлопчик такого віку.

— Не думаю,— мовив Мерет.— Хоча не знаю.

— Ні? Шкода. Ну, тоді їдеш нагору.

— Ні,— голосно заверещав Мерет.— Ні, ні, я ж вам відповів, ви казали, що відпустите.

— Здається, я сказав, що звелю тебе відпустити,— мовив співець і поглянув на жовтого плаща.— Лиме, відпусти його.

— Пішов ти в сраку,— грубо кинув дебелий розбійник.

Безпомічно знизавши до Мерета плечима, співець почав награвати «Висів там Чорний Робін».

— Будь ласка,— остання мужність потекла у Мерета по ногах.— Я ж вам нічого не зробив. Я привіз золото, як ви й казали. Відповів на ваше запитання. У мене діти.

— Яких ніколи не матиме Юний Вовк,— сказав одноокий беззаконник.

Від гупання в голові Мерет заледве міг думати.

— Він нас зганьбив, усе королівство з нас насміхалося, ми мали змити цю пляму з нашої честі.

Так казав батько.

— Може, й так. Що знати брудним селюкам про честь лордів? — жовтий плащ тричі накрутив мотузку на руку.— А от про вбивство ми таки дещо знаємо.

— Це було не вбивство,— пронизливо крикнув Мерет.— Це була помста, і ми мали право на помсту. Це ж війна. Ейгон на прізвисько Бубонець, бідолашний дурник, який нікого не скривдив, а леді Кетлін йому горло перерізала. У таборі ми півсотні вояків втратили. Сера Гарса Гудбрука, чоловіка Кіри, і сера Тайтоса, Джаредового сина... хтось йому топором голову проламав... Старків деривовк загриз чотирьох наших хортів і відірвав псарю руку по плече, хоча ми його вже стрілами нашпигували...

— Тому ви і пришили його голову на шию Робу Старку, коли обидва були мертві,— сказав жовтий плащ.

— Це батько зробив. А я просто пив. Ви ж не вбиватимете людину за те, що вона випиває,— мовив Мерет і раптом пригадав дещо — дещо таке, що могло його врятувати.— Кажуть, лорд Берик завжди влаштовує людині суд — він не вбиває, поки не доведена провина. Ви проти мене нічого довести не зможете. Червоне весілля було справою рук мого батька, і Раймана, і лорда Болтона. Це Лотар так поставив намети, щоб вони завалилися, і розмістив арбалетників серед музик на галереї, а Волдер Байстрюк очолив напад на табір... це вони вам потрібні, а не я, я просто пив собі вино... у вас немає свідків.

— Тут така справа... ти помиляєшся,— мовив співець і обернувся до жінки з каптуром на голові.— Міледі?

Вона, не кажучи ні слова, рушила уперед, і перед нею розступалися розбійники. Коли вона скинула каптур, у Мерета стиснулося в грудях, на мить він не міг вдихнути. «Ні. Ні, я ж бачив, як вона померла. Вона була мертва вже цілий день і цілу ніч, коли її роздягли догола й кинули тіло в річку. Реймунд розітнув їй горлянку від вуха до вуха. Вона мертва!»

Плащ і комір приховували розтин, який лишив клинок його брата, та обличчя було ще гіршим, ніж він пам’ятав. Шкіра набрякла у воді, стала м’яка як пудинг і набула кольору прокислого молока. Половина волосся вилізла, а що лишилося, стало біле і ламке, як у старезної старої. Під цим облізлим волоссям виднілася подерта шкіра в чорній крові,— це ж вона тоді дерла собі обличчя нігтями. Очі жінки побачили Мерета — і в них спалахнула ненависть.

— Вона не говорить,— сказав дебелий у жовтому плащі.— Ви ж, кляті вилупки, їй горло перерізали. Але все пам’ятає.

Обернувшись до мертвої жінки, він запитав:

— Що скажете, міледі? Він причетний?

Леді Кетлін, не відриваючи від Мерета очей, кивнула.

Мерет Фрей розтулив рота у благанні, але петля задушила слова. Ноги його відірвалися від землі, й мотузка глибоко врізалась у шкіру під підборіддям. Він ривками полетів угору, хвицаючи ногами та звиваючись,— вище, вище й вище.