Буря Мечів

Данерис

Мірін завбільшки був як Астапор і Юнкай разом узяті. Як і ці міста-побратими, його збудували з цегли, та якщо Астапор був червоний, а Юнкай — жовтий, у Міріні використовували цеглу різнобарвну. Мури тут були вищі, ніж у Юнкаї, і в ліпшому стані — на кожному розі укріплені бастіонами й посилені величезними оборонними вежами. За мурами, велетенська на тлі неба, виднілася Велика піраміда — вісімсот футів заввишки, з височенною бронзовою гарпією на верхівці. «Гарпія — символ боягузтва,— мовив Дааріо Нагарис, побачивши її.— У неї жіноче серце й курячі ноги. Не дивно, що її сини ховаються за мурами».

Але звитяжець не ховався. Він виїхав з міської брами, закутий у мідну луску, оздоблену гагатом, верхи на білому рисаку, чий рожево-білий смугастий бард пасував до шовкового плаща, що струменів з плечей звитяжця. Спис у руках героя був чотирнадцять футів завдовжки, весь у рожевих і білих завитках, а волосся в нього на голові було закручене й залаковане у формі великих баранячих рогів. Звитяжець їздив туди-сюди перед різнобарвним цегляним муром, викликаючи обложників виставити проти нього на двобій свого представника.

Кровні вершники так розпалилися, що мало не побилися між собою, хто з них вийде проти нього.

— Крове од крові моєї,— мовила до них Дані,— ваше місце тут, біля мене. А чоловік цей — дзижчлива муха, не більше. Не звертайте уваги — і він поїде собі.

Аґо, Джого й Рахаро вояки були хоробрі, але юні, та й занадто цінні, щоб ними ризикувати. Це вони утримували халасар укупі, і вони — найкращі розвідники.

— Мудро,— сказав сер Джора, стоячи разом з нею перед шатром і спостерігаючи за містом.— Нехай цей блазень їздить собі туди-сюди і горлопанить, поки в нього кінь не закульгає. Нам від цього — жодної шкоди.

— Шкода є,— заперечив Аристан Білобородий.— У війнах перемагається не тільки штихами й шаблями, сер. Іноді сходяться дві рівноцінні армії, але одна з них зламається і побіжить, а друга — вистоїть. А цей звитяжець розпалює мужність у серцях своїх вояків і сіє зерно сумніву в наших.

— А якщо наш представник програє,— пирхнув сер Джора,— яке зерно він посіє?

— Людина, яка боїться битви, перемогти не зможе, сер.

— Тут не про битву йдеться. Брама Міріна не відчиниться, навіть якщо цей блазень загине. Навіщо ж нам ризикувати чиїмсь життям?

— Це справа честі, я б сказав.

— З мене досить,— урвала їх Дані: бракувало ще їхніх пересварок до всіх турбот, які опосіли її. За мурами Міріна чаяться значно серйозніші небезпеки, ніж один біло-рожевий звитяжець з його прокльонами, тож Дані не могла собі дозволити відволікатися. Після Юнкая в її війську налічується понад вісімдесят тисяч вояків, та справжніх солдатів у ньому менш як чверть. А решта... ну, сер Джора кличе їх ходячими ротами, і скоро ці роти голодуватимуть.

Велике панство Міріна ще до появи Дані відійшло, зібравши скільки було змоги врожай і спаливши все, що не вдалося зібрати. Тож дорогою її вітали обвуглені лани й отруєні криниці. А що найгірше, на кожному мильовому стовпі вздовж дороги з Юнкая розіп’яли по маленькому невільнику — прицвяхували їх ще живими, так що з нутра в них звисали кишки, а одна рука завжди вказувала напрямок на Мірін. Дааріо, який вів авангард, звелів знімати дітей, поки Дані їх не побачила, але вона, дізнавшися про це, скасувала такий наказ. «Я мушу їх побачити,— сказала вона.— Мушу побачити кожного, порахувати, зазирнути їм в обличчя. І запам’ятати».

Заки дійшли до Міріна, розташованого на солончаках на річковому узбережжі, розіп’ятих дітей нарахували сто шістдесят три. «Я візьму це місто»,— ще раз присяглася собі Дані.

Біло-рожевий звитяжець дражнив обложників з годину, ображаючи їхню мужність, їхніх матерів, жінок і богів. З міських мурів його підтримували захисники Міріна.

— Його звати Ознак зо Пал,— розповів Брунатний Бен Плам, коли вони зібралися на військову нараду. Він був новим командиром середніх синів, обраним голосуванням серед своїх перекупних мечів.— Колись я був охоронцем у його дядька — ще до того, як приєднався до середніх синів. Велике панство — яке це болото! Жінки в них непогані, але тобі може коштувати життя, як випадково поглянеш не на ту й не так. Знавав я одного чоловіка, Скарб його звали, так йому цей Ознак живцем печінку вирізав. Заявляв, що він отак боронить честь леді, ага, сказав, що Скарб її поглядом зґвалтував. А як можна дівку поглядом зґвалтувати, питаю я вас? Але його дядько — найбагатша людина в Міріні, а його батько командує міською вартою, тож я змушений був тікати як щур, поки й мене вони не закатрупили.

Ознак зо Пал тим часом зліз зі свого білого рисака, розхристав халат, дістав своє чоловіче багатство та спрямував струмінь сечі в напрямку оливкового гаю, де поміж спалених дерев стояло шатро Дані. Коли до шатра під’їхав Дааріо Нагарне з оголеним арахом у руці, він ще сцяв.

— Мені відтяти йому багатство й запхати в горлянку, ваша світлосте?

У синяві його розтроєної борідки золотом зблискували зуби.

— Мені місто потрібне, а не його жалюгідне причандалля.

Але насправді Дані вже почала сердитися. «Якщо я задовго це ігноруватиму, люди вважатимуть це за слабкість». Та кого вона могла виставити проти звитяжця? Дааріо їй потрібен не менше за кровних вершників. Без цього химерного тайросянина їй не втримати штормокруків, чимало з яких перекинулися від Прендала на Гезна й Салора Голомозого.

А на високих мурах Міріна кепкували дедалі голосніше, і вже сотні оборонців міста, взявши приклад зі свого героя, сцяли з валів, виказуючи зневагу до обложників. «Вони сцють на рабів — хочуть показати, що вони нас не бояться,— подумала Дані.— Якби під брамою стояв дотрацький халасар, вони б у житті на таке не наважилися».

— Виклик потрібно прийняти,— повторив Аристан.

— І приймемо,— сказала Дані, коли герой сховав нарешті свій прутень.— Перекажіть Дужому Бельвасу, що він мені потрібен.

Темношкірого здорованя-євнуха відшукали в тіні шатра — він сидів там і їв ковбасу. Прикінчивши її за три укуси, він витер масні долоні об штани й послав Аристана Білобородого по свою шаблю. Літній зброєносець щовечора нагострював Бельвасів арах і натирав його ясно-червоною олією.

Коли Білобородий приніс шаблю, Дужий Бельвас примруженим оком оглянув лезо і, буркочучи, сховав її назад у шкіряні піхви, а тоді повісив піхви на свій широченький пояс. Аристан приніс йому і щит: круглий сталевий диск, не більший за таріль, якого євнух узяв у долоню, а не чіпляв на руку, як це роблять у Вестеросі.

— Знайдіть мені печінку з цибулею, Білобородий,— попросив Бельвас.— Не зараз, на потім. Після вбивства Дужий Бельвас завжди голодний.

Не чекаючи на відповідь, він перевальцем рушив з оливкового гаю до Ознака зо Пала.

— Чому саме він, халесі? — поцікавився Рахаро.— Він товстий і тупий.

— Дужий Бельвас — колишній раб з бійцівського кубла. Якщо високородний Ознак впаде від руки такого, як цей, велике панство буде посоромлене, а якщо він переможе... ну, для людини такої шляхетної це дрібна перемога, і пишатися нею Мірін не зможе.

І ще, на відміну від сера Джори, Дааріо, Брунатного Бена та трьох кровних вершників, євнух не очолює ніяких загонів, не планує битв, не дає порад. «Не робить нічогісінько, тільки їсть і похваляється і горланить на Аристана». Бельвасом вона могла легко пожертвувати. Та й час уже дізнатися, чи гарного захисника прислав їй магістр Іліріо.

Щойно Бельвас важко подибав до міста, лавами обложників прокотилося збудження, а з мурів і веж Міріна полетіли крики й уїдливі зауваження. Ознак зо Пал знову сів на коня й чекав, тримаючи сторч свого смугастого списа. Рисак, нетерпляче струшуючи головою, бив копитами в пісок. Євнух, хай який дебелий, поряд зі звитяжцем на коні видавався маленьким.

— Людина шляхетна би спішилася,— сказав Аристан.

Ознак зо Пал, опустивши списа, кинувся вперед.

Бельвас зупинився, широко розставивши ноги, з маленьким круглим щитом в одній руці, а в другій — з кривим арахом, за який так дбає Аристан. Велетенське смагляве черево й обвислі груди були голі до жовтого шовкового пояса — Бельвас не мав броні, якщо не рахувати безглуздої шкіряної безрукавки в заклепках, настільки маленької, що навіть пипки йому не прикривала.

— Слід було йому кольчугу дати,— зненацька розхвилювалася Дані.

— Кольчуга йому тільки заважатиме,— заперечив сер Джора.— У бійцівських кублах броні не вдягають. Адже глядачі приходять заради крові.

З-під копит білого рисака летів порох. Ознак у розмаяному смугастому плащі протупотів до Дужого Бельваса. Цілий Мірін, здавалося, вигуками підбадьорює його. В порівнянні з цим підтримка обложників була слабенькою: незаплямовані стояли німотними шерегами, спостерігаючи за всім з кам’яними обличчями. Бельвас, здавалося, теж із каменя витесаний. У своїй безрукавці, яка туго облягала спину, він стояв просто в коня на дорозі. Спис Ознака цілився йому прямо в груди. На сонці зблискував сталевий гостряк. «Його зараз просто прохромить»,— подумала Дані... і тут євнух крутнувся вбік. Не встиг ніхто й оком кліпнути, як вершник проскочив мимо, розвернувся та знову підняв списа. Бельвас і не думав на нього нападати. Мірінці на мурах загорлали ще голосніше.

— Що це він робить? — запитала Дані.

— Влаштовує виставу для юрми,— пояснив сер Джора.

Ознак розвернув коня по широкому колу, а тоді, приостроживши, вдруге кинувся вперед. І знову Бельвас чекав, і знову крутнувся й відбив кінчик списа вбік. До Дані долетів громовий євнухів регіт, який полетів над рівниною, коли герой проскочив мимо.

— Спис у нього задовгий,— пояснив сер Джора.— Бельвасу досить уникати кінчика. Замість красиво прошити євнуха списом, дурню варто було б його просто конем переїхати.

Ознак зо Пал наскочив на Бельваса втретє, і цього разу вже й Дані ясно бачила, що він їде мимо, як вестероські лицарі проїжджають повз суперника, на відміну від дотраків, які їдуть просто на ворога. Рівна земля дозволяла рисакові набрати гарну швидкість, але водночас це давало можливість євнуху ухилитися від незграбного чотирнадцятифутового списа.

Мірінський біло-рожевий звитяжець цього разу очікував маневру й в останню секунду метнув списа вбік, щоб піймати Бельваса в мить, коли той ухилиться. Але євнух теж очікував маневру й цього разу присів замість крутнутися вбік. Спис без жодної шкоди пролетів у нього над головою. І ось уже Бельвас, перекинувшись, срібною дугою підносить гострий як лезо арах... Шабля уп’ялася рисакові в ноги, кінь заіржав і почав падати, і герой полетів з сідла.

Над цегляними парапетами Міріна знагла запала тиша. Кричали й улюлюкали тепер люди Дані.

Ознак примудрився вдало зістрибнути з коня й витягнути меча до того, як на нього наскочив Дужий Бельвас. Заспівала криця, стикаючись — так швидко й шалено, що Дані не розрізняла ударів. Серце її не встигло зробити й дюжини ударів, як Бельвасові груди зросилися кров’ю з розтину понижче пипок, а в Ознака зо Пала просто між баранячих рогів стримів арах. Витягнувши шаблю, євнух трьома лютими ударами по шиї відділив від тіла звитяжцеву голову. Підніс її високо, показуючи мірінцям, а тоді пожбурив під міську браму, й вона підстрибом покотилася по піску.

— Ось вам і мірінський герой,— розсміявся Дааріо.

— Безглузда перемога,— урвав його сер Джора.— Ми Мірін не візьмемо, по одному вбиваючи його оборонців.

— Ні,— погодилася Дані,— та я рада, що цього він убив.

Оборонці на мурах почали розстрілювати Бельваса з арбалетів, але стріли або не долітали, або сипалися на землю, не завдаючи шкоди. Євнух, повернувшись до сталевого дощу задом, спустив штани, присів і наваляв купу просто перед містом. Підтерся смугастим Ознаковим плащем, на мить іще затримався, щоб обчистити тіло звитяжця й добити коня, а тоді подибав до оливкового гаю.

У таборі обложники привітали його хрипкими криками. Дотраки улюлюкали й верещали, а незаплямовані загримотіли списами об щити.

— Молодчага,— похвалив його сер Джора, а Брунатний Бен, кинувши євнуху стиглу сливу, мовив:

— Чудовий плід за чудовий бій.

Навіть у служниць-дотрачок знайшлися схвальні слова.

— Ми б вам косу заплели й повісили на неї дзвіночок, Дужий Бельвасе,— мовила Джикі,— тільки немає з чого.

— Не потрібні Дужому Бельвасу брязкальця,— євнух за чотири укуси з’їв сливу, кинуту Брунатним Беном, і виплюнув кісточку.— Дужому Бельвасу потрібна печінка з цибулею.

— Ви її отримаєте,— пообіцяла Дані.— Дужий Бельвас поранений.

Весь живіт у нього був червоний од крові, яка цебеніла з м’ясистого порізу під грудьми.

— Це дурниці. Я завжди дозволяю людині себе черкнути перед смертю,— він поплескав себе по закривавленому животу.— Порахуйте шрами — і взнаєте, скількох уже зарізав Дужий Бельвас.

Але Дані вже втратила хала Дрого через схожу рану й не збиралася лишати все, як є. Вона послала Місанді розшукати одного юнкайського вільновідпущеника, відомого тим, що зцілює рани. Бельвас стогнав і нарікав, але Дані присоромила його й обізвала великою голомозою дитиною, й тільки тоді від дозволив цілителю обробити рану оцтом, зашити її і обмотати груди лляними бинтами, намоченими у вогневині. Лише після цього вона повела своїх капітанів і командирів у шатро на раду.

— Я мушу взяти місто,— сказала вона і, схрестивши ноги, всілася на гору подушок, в оточенні драконів. Іррі та Джикі розливали вино.— Комори там аж лускаються. На терасах пірамід росте інжир, і фініки, і оливки, а в підвалах стоять діжки з солоною рибою і копченим м’ясом.

— І пузаті скрині золота, срібла й самоцвітів,— нагадав Дааріо.— Не варто забувати про самоцвіти.

— Я оглянув суходільні мури і слабких місць там не побачив,— сказав сер Джора Мормонт.— Якби мати час, можна було б тихою сапою підкопатися під вежу й зробити пролам, та тільки що нам їсти, поки ми копатимемо? Запаси наші вичерпані.

— Немає слабких місць у суходільних мурах? — повторила Дані. Мірін стояв на кам’янисто-піщаному виступі, де повільні брунатні хвилі Скагазадана впадали в Невільничу бухту. Північний мур міста тягнувся вздовж берега ріки, а західний — по узбережжю бухти.— Це означає, що нам варто нападати з ріки чи з моря?

— З трьома кораблями? Треба попросити капітана Гролео добре оглянути мур уздовж ріки, бо як і там він не сиплеться, то це просто черговий спосіб загинути, тільки спершу намокнувши.

— А що як нам збудувати рухомі башти? Мені брат Вісерис розповідав, я знаю, їх будують для облоги.

— З дерева, ваша світлосте,— сказав сер Джора.— А рабовласники спалили всі дерева на двадцять льє навкруги. Без дерева нам не змайструвати ні метавок, щоб стіни трощити, ні драбин, щоб можна було через них перелізти, ні рухомих башт, ні черепах, ні таранів. Певна річ, можна з сокирами кинутися на браму, але...

— Бачили оті бронзові голови над брамою? — поцікавився Брунатний Бен Плам.— Ряди бронзових голів гарпій з роззявленими пащеками? З цих пащек мірінці поливатимуть ваших сокирників киплячою смолою — живцем їх зварять на місці.

Дааріо Нагарне посміхнувся до Сірого Черв’яка.

— Тоді, мабуть, нехай сокирами махають незаплямовані. Я чув, вам кипляча смола — як тепла купіль.

— Неправда,— не усміхнувся у відповідь Сірий Черв’як.— Віддані вам не відчувають опіків, як прості смертні, але смола може осліпити й убити. Хоча незаплямовані смерті не бояться. Дайте нам тарани — і ми розтрощимо браму або вмремо.

— Вмрете,— сказав Брунатний Бен. У Юнкаї, перебираючи командування над середніми синами, він стверджував, що воював у сотні битв. «Хоча не скажу, що в усіх я воював доблесно. Перекупні мечі бувають і старі, бувають і хоробрі, але не буває старих хоробрих перекупних мечів». Дані бачила, що це таки правда.

— Не хочу я марнувати життя незаплямованих, Сірий Черв’яче,— зітхнула вона.— Може, вдасться заморити місто голодом.

— Ми раніше себе заморимо голодом, ваша світлосте,— безрадісно мовив сер Джора.— Немає тут ні харчів, ні корму для мулів і коней. І вода в ріці мені теж не подобається. У Скагазадан мірінці змивають лайно, а п’ють з глибоких колодязів. У таборі вже доповідали про захворювання — гарячка, і буронога, і три випадки різачки. Якщо надовго тут лишимося, їх буде більше. Раби ослабли від довгого переходу.

— Вільновідпущені,— виправила його Дані.— Немає більше рабів.

— Раби чи вільні, вони голодні, а скоро ще й хворі будуть. У місті запасів більше, ніж у нас, та й по воді можна ще отримати. Ваших трьох кораблів замало, щоб відрізати їм постачання одразу і з ріки, і з моря.

— То що ви порадите, пане Джоро?

— Вам це не сподобається.

— Все одно хочу вислухати.

— Як зволите. Моя думка: облиште місто. Ви не зможете звільнити всіх рабів на світі, халесі. А ваша війна — у Вестеросі.

— Про Вестерос я не забула...— Дані снився він ночами — ця казкова земля, якої вона в житті не бачила.— Якщо я дозволю цегляним мурам Міріна так легко мене подолати, як зможу я колись узяти великі кам’яні замки Вестеросу?

— Як узяв їх Ейгон,— сказав сер Джора,— вогнем. Заки ми дістанемося Сімох Королівств, ваші дракони виростуть. І там у нас будуть і рухомі башти, і метавки — все, чого немає тут... але дорога через землі вічного літа довга й важка, на ній можуть трапитися незнані небезпеки. В Астапорі ви зупинилися, щоб придбати військо, а не почати війну. Збережіть штихи й шаблі для Сімох Королівств, королево. Лишіть Мірін мірінцям, а ми рушаймо на захід, у Пентос.

— Переможені? — наїжачилася Дані.

— Коли боягузи ховаються за високими стінами, це вони переможені, халесі,— сказав ко Джого.

Решта кровних вершників погодилися.

— Крове од крові моєї,— мовив Рахаро,— коли боягузи ховаються й палять харчі та корм, великий хал шукає хоробріших ворогів. Усі це знають.

— Усі це знають,— підтвердила Джикі, наливаючи вино.

— А я — ні.

Дані завжди дослухалася до порад сера Джори, але не чіпати Мірін — це вже занадто. Не могла вона забути дітей на стовпах — ні птахів, які видзьобували їм нутрощі, ні маленьких ручок, які вказували на прибережний шлях.

— Пане Джоро, ви кажете, у нас не лишилося харчів. Якщо я вирушу на захід, як я в дорозі годуватиму своїх вільновідпущеників?

— Ніяк. Перепрошую, халесі. Їм доведеться самим годуватися, бо повмирають з голоду. У поході загине чимало людей, це так. Це буде важко, але врятувати їх неможливо. Нам слід чимшвидше перейти ці випалені землі.

Дані й так лишила по собі шлейф із трупів, коли переходила червону пустелю. Такого видовища вона більше не хоче бачити.

— Ні,— сказала вона.— Не поведу я на вірну смерть своїх людей...— («Моїх дітей»).— Має бути якась лазівка в місто.

— Знаю я цю лазівку,— погладив Брунатний Бен Плам свою рябу сріблясто-білу бороду.— Клоака.

— Клоака? Про що це ви?

— Великі цегляні підземні стоки зливають міські нечистоти у Скагазадан. Ось вам і лазівка для кількох людей. Саме так я і втік з Міріна, коли Скарб позбувся голови. Сморід так з мене й не вивітрився,— скривився Брунатний Бен.— Іноді він мені ночами сниться.

На обличчі сера Джори був написаний сумнів.

— Як на мене, вийти легше, ніж зайти. Стоки зливаються в ріку, кажете? Це значить, що отвори розташовані просто під мурами.

— І загороджені залізними ґратами,— визнав Брунатний Бен,— хоча деякі вже проіржавіли, бо в іншому разі я б у лайні втопився. Коли вже опинишся всередині, доведеться довго лізти в повній темряві лабіринтом цегляних каналів, де хто завгодно загубиться. Нечистоти доходять до пояса, але, як видно зі слідів на мурах, можуть і вище голови сягати. А ще там водиться всяке таке. Велетенські пацюки — я таких у житті не бачив, ба й гірше. Бридота!

— Бридота,— розреготався Дааріо Нагарне,— як ото ти був, коли виліз звідти? Якби хтось здуру й вирішив таке спробувати, в Міріні кожен рабовласник занюхав би, щойно він би показався.

Брунатний Бен знизав плечима.

— Її світлість спитала, чи є лазівка, я розповів... але Бен Плам назад у клоаку не полізе навіть за все золото Сімох Королівств. Якщо хоче хтось інший спробувати — ласкаво прошу.

Аґо, Джого й Сірий Черв’як усі заговорили водночас, але Дані піднесла руку, закликаючи до тиші.

— Клоака — не найкращий вибір.

Сірий Черв’як проведе туди незаплямованих, якщо вона накаже, знала Дані, і криваві вершники теж такий наказ виконають. Але ніхто з них для такого завдання не пасує. Дотраки — комонники, а сила незаплямованих у їхній дисциплінованості на полі бою. «Чи можу я послати людей на смерть, коли надія така примарна?»

— Я мушу все обміркувати. Повертайтеся до своїх обов’язків.

Капітани, уклонившись, вийшли, зосталися тільки служниці та дракони. Та коли виходив Брунатний Бен, Вісеріон розпростав крила й ліниво полетів йому на голову. Одне крило ляснуло перекупного меча по обличчю. Білий дракон однією ногою незграбно приземлився чоловікові на голову, а другою — на плече, і тут-таки знову злетів.

— Ви йому подобаєтеся, Бене,— сказала Дані.

— Ще б пак,— засміявся Брунатний Бен.— У мене самого є краплина драконової крові, щоб ви знали.

— У вас? — страшенно здивувалася Дані. Плам був з вільнонайманців, такий собі приязний дворняга. Обличчя мав широке й темне, зі зламаним носом, на голові — кучму буйного сивого волосся, а від матері-дотрачки йому дісталися великі й темні очі-мигдалини. Він запевняв, що в ньому змішалася кров Браавоса, і Літніх островів, і Ібену, і Когора, і дотраків, і Дорну, і Вестеросу, але оце вперше Дані чула, що в нього ще й таргарієнська кров. Вона кинула на нього пильний погляд.— Як таке може бути?

— Ну,— озвався Брунатний Бен, у Призахідних королівствах був колись старий Плам, який одружився з королівною з драконів. Бабуся мені цю легенду розповідала. Жив він ще за днів короля Ейгона.

— Котрого Ейгона? — запитала Дані.— У Вестеросі правило п’ятеро Ейгонів.

Братів син мав би бути шостим, якби люди Узурпатора не розтрощили йому голову об стіну.

— П’ятеро їх було? Ото плутанина! Не можу вам сказати, який він був числом, королево. А от старий Плам був лордом, мабуть, людиною знаною у свій час, якщо послухати, скільки він мав землі. А головне, прошу королівського вибачення, у нього прутень був шість футів завдовжки.

Дані розсміялася так, що зателенчали три дзвоники в її косі.

— Дюймів, хотіли ви сказати.

— Футів,— твердо повторив Брунатний Бен.— Якби дюймів, хто про це взагалі говорив би? Ваша світлосте.

Дані хихотіла як дівчинка.

— А ваша бабуся на власні очі це диво бачила?

— Ні, не бачила нічого стара гаргара. Вона була наполовину ібенка, наполовину когорянка, у Вестеросі не бувала, либонь, дідусь їй розповів. Його якийсь дотрак убив ще до мого народження.

— А дідусь ваш звідки про це дізнався?

— З казочок, які ще в колисці розповідають, гадаю,— знизав плечима Брунатний Бен.— Боюся, це і все, що я знаю про Ейгона Ненумерованого й величезне чоловіче багатство старого лорда Плама. Піду ліпше займуся своїми синами середніми.

— Ідіть,— погодилася Дані.

Коли Брунатний Бен пішов, вона відкинулася на подушки.

— От якби ти був дорослий,— мовила Дані до Дрогона, чухаючи його між рогів,— ми з тобою перелетіли б мури й до біса розплавили ту гарпію.

Та минуть роки й роки, доки дракони виростуть настільки, що на них можна буде літати. «А коли таки виростуть, хто на них полетить? Три голови у дракона, а в мене — тільки одна». Вона подумала про Дааріо. Якщо на світі і є чоловік, здатний зґвалтувати жінку поглядом...

Певна річ, вона сама винна. Дані ловила себе на тому, що крадькома подивляється на тайросянина, коли капітани збираються на раду, а іноді ночами їй пригадувалося, як у нього зблискують в усмішці золоті зуби. А очі! Ясні блакитні очі. Дорогою з Юнкая Дааріо щовечора, приходячи з рапортом, приносив їй квітку або стеблинку... щоб вона краще пізнала цю землю, казав він. Осоліз, імлисті ружі, панське плетиво, ножелист, рокитник, колючка, золото гарпії... «Він теж хотів огородити мене від розіп’ятих дітей». Не варто йому було цього робити, хай і з найкращими намірами. А ще Дааріо Нагарне умів її розсмішити, чого ніколи не вмів сер Джора.

Дані спробувала уявити, що буде, якщо вона дозволить йому себе поцілувати — як сер Джора поцілував її на кораблі. Сама думка про це збуджувала й тривожила водночас. «Ризик занадто вже великий». Тайроський перекупний меч людина недобра, вона й сама це знає. Під усмішками й жартами він дуже небезпечний, навіть жорстокий. Ще зранку Салор і Прендал були його партнерами, а на вечір він уже підніс Дані їхні голови. Хал Дрого теж іноді бував жорстокий, а що вже небезпечний! Але Дані все одно покохала його. «Чи можу я покохати Дааріо? І як це сприйметься, якщо я вкладу його до себе в ліжко? Чи стане він однією з голів дракона?» Сер Джора розлютиться, вона це точно знала, але ж саме він казав, що в неї має бути двоє чоловіків. «Може, мені варт одружитися з ними обома — та й по всьому».

Але то були безглузді фантазії. Їй треба місто брати, а мрії про поцілунки і ясні блакитні очі якогось перекупного меча не допоможуть пробити мури Міріна. «Я кров од крові дракона»,— нагадала собі Дані. Думки бігали по колу, наче щур, який полює на власний хвіст. Зненацька вона відчула, що не може ні миті більше витримувати замкнутого простору шатра. «Хочеться відчути на обличчі вітер, відчути запах моря».

— Місанді,— гукнула вона,— вели осідлати сріблясту. І твого коня теж.

Маленька тлумачка уклонилася.

— Як накаже ваша світлість. Покликати кровних вершників вам в охорону?

— Я візьму Аристана. Я з табору не виїздитиму.

Серед дітей у неї ворогів немає. А старий зброєносець не теревенитиме стільки, як Бельвас, і не дивитиметься на неї так, як Дааріо.

Спалений оливковий гай, у якому Дані поставила своє шатро, розташувався біля моря, між таборами дотраків і незаплямованих. Щойно коней осідлали, Дані зі своїм супроводом рушила вздовж узбережжя, подалі від міста. Та вона все одно відчувала за спиною Мірін — він глузував з неї. Вона озирнулася через плече — й ось він тут, і сонце палахкотить на бронзовій гарпії на вершечку Великої піраміди. Там, у Міріні, рабовласники в своїх облямованих токарах скоро приляжуть на подушки, розкошуватимуть ягнятиною й оливками, і ненародженими цуценятами, і вовчками в меду й іншими делікатесами, а з цього боку мурів її діти голодуватимуть. Знагла її охопила лють. «Я вас зломлю!» — заприсяглася вона.

Проїжджаючи частокіл і вовчі ями, які оточували табір євнухів, Дані чула, як Сірий Черв’як зі старшиною тренує один із загонів вправлятися зі щитами, тесаками й важкими списами. Ще один загін купався в морі в самих тільки білих лляних пов’язках на стегнах. Дані зауважила, що євнухи вельми охайні. Це від деяких перекупних мечів смерділо так, наче вони не милися й одягу не міняли, відколи батько Дані втратив Залізний трон, а от незаплямовані, навіть після цілоденного переходу, купалися щовечора. Коли ж води не було, обтиралися піском, як дотраки.

Коли Дані проїжджала мимо, євнухи опускалися навколішки, прикладаючи стиснуті кулаки до грудей. Був приплив, і хвилі шумували навколо копит сріблястої. Кораблі стояли в морі на якорі. Найближче — «Балеріон», великий ког зі згорнутими вітрилами, який раніше називався «Садулеон». Трохи далі — галери «Мераксис» і «Вагар», колишні «Витівки Джозо» і «Літнє сонце». Як по правді, кораблі належали магістру Іліріо, а не Дані, але вона без задньої думки дала їм нові наймення. Драконячі наймення, ба більше: давня Валірія, до Руїни, шанувала богів Балеріона, Мераксиса і Вагара.

На південь від упорядкованого царства євнухів — частоколів, вовчих ям, тренувань і купання — розкинулися табори вільновідпущених, набагато галасливіші й хаотичніші. Дані озброїла, як могла, колишніх рабів тим, що знайшлося в Астапорі та Юнкаї, а сер Джора розділив бійців на чотири міцні загони, але тут, вона бачила, ніхто не тренувався. Проїхали плавникове багаття, навколо якого зібралася сотня людей — смажили коня. Дані чула запах м’яса, з якого з сичанням скрапував смалець, коли кухтики обертали рожен, але картина ця тільки змусила її нахмуритися.

За кіньми проїжджих зі сміхом побігли підстрибом дітлахи. Зусібіч чулися звернені до Дані голоси цілим розсипом різних мов. Дехто з вільновідпущених вітав її: «Мамо!» Інші випрошували знак прихильності. Хтось молився чужинським богам, щоб ті її благословили, а хтось просив її натомість благословити їх. Дані всміхалася, обертаючись то праворуч, то ліворуч, торкаючись піднесених до неї рук, дозволяючи тим, що стояли навколішках, дотягнутися й торкнутися її стремена чи ноги. Чимало вільновідпущених вірили, що її доторк приносить удачу. «Якщо це додасть їм мужності, нехай торкаються,— думала вона.— Попереду ще важкі випробування...»

Дані зупинилася перемовитися з вагітною жінкою, яка просила матір драконів дати ім’я її дитині, аж тут хтось ухопив її за лівий зап’ясток. Розвернувшись, Дані угледіла високого обшарпанця, голомозого, з засмаглим обличчям.

— Легше,— почала була вона, та не встигла договорити, як він висмикнув її з сідла. Земля ніби налетіла на неї, вибиваючи дух, а срібляста, заіржавши, стала дибки. Приголомшена Дані перекотилася набік і звелася на лікті...

...й тут побачила меч.

— Ось ця зрадлива свиня! — сказав обшарпанець.— Я так і знав, що одного дня ти таки виїдеш межи людей, щоб тобі ноги цілували.

Голова в нього була гладка, мов кавун, червоний ніс лупився, але Дані впізнала і голос, і світло-зелені очі.

— Почну з того, що цицьки тобі відріжу.

Дані туманно усвідомлювала, що Місанді кличе на допомогу. Якийсь вільновідпущеник підступив ближче, та лише на крок. Один швидкий удар — і він уже навколішках, а по його обличчю ллється кров. Меро витер меча об штани.

— Хто наступний?

— Я,— стрибнув з коня Аристан Білобородий і став над Дані, обіруч спинаючись на свій довгий ціпок з твердого дерева, а вітер куйовдив його білосніжне волосся.

— Діду,— кинув Меро,— тікай, поки я твого ціпка навпіл не зламав і не запхав тобі...

Старий одним кінцем ціпка штрикнув, відвертаючи увагу, а другим хряснув так блискавично, що Дані повірити не могла. Титанів Байстрюк хистко позадкував у воду, спльовуючи кров і вибиті зуби з того місива, на яке перетворився його рот. Білобородий заховав Дані собі за спину. Меро махнув мечем у нього перед обличчям. Старий, меткий як кіт, сіпнувся назад. Ціпок врізався Меро під ребра, й перекупний меч аж покотився. Аристан, плюскаючи по воді, стрибнув убік, відбив кручений удар, ухилився від другого, піймав третій ще на замаху. Рухався він так швидко, що Дані не могла за ним встежити. Місанді саме допомагала їй зіп’ятися на ноги, коли вчувся тріск. Дані подумала була, що це Аристанів ціпок тріснув,— і тут побачила, що з литки Меро стирчить гострий уламок кістки. Падаючи, Титанів Байстрюк викрутився й метнувся вперед, націливши кінчик меча просто в груди старому. Але Білобородий мало не з презирством відбив клинок убік і хряснув чоловіка другим кінцем ціпка у скроню. Меро розтягнувся на землі; на нього накочувалися хвилі, а в роті булькала кров. За мить на нього накотилися вільновідпущені — люто здіймалися й падали ножі, каменюки й сердито стиснуті кулаки.

Дані аж зле зробилося, й вона відвернулася. Їй раптом стало страшніше, ніж було тоді, коли все це відбувалося. «Він мало не вбив мене!»

— Ваша світлосте,— опустився навколішки Аристан.— Я людина стара — ганьба мені! Він не мав узагалі до вас наблизитися. Я запізно спам’ятався. Не впізнав його без бороди й волосся.

— Я теж,— Дані глибоко зітхнула, щоб трохи вгамувати тремтіння. «Вороги всюди».— Проведіть мене назад у шатро. Будь ласка.

Заки з’явився Мормонт, вона вже куталася в лев’ячу шкуру й попивала глінтвейн з кубка.

— Я оглянув мур з боку ріки,— заговорив сер Джора.— Він на кілька футів вищий, ніж інші, й такий самий міцний. За валом мірінці прив’язали дюжину брандерів...

— Ви,— урвала його Дані,— могли б мене й попередити, що Титанів Байстрюк досі бігає.

Він нахмурився.

— Я не бачив потреби вас лякати, ваша світлосте. Я за його голову запропонував винагороду...

— То сплатіть її Білобородому. Меро їхав з нами всю дорогу від Юнкая. Зголив бороду й загубився серед вільновідпущених, чекаючи нагоди помститися. Аристан убив його.

Сер Джора кинув на старого довгий погляд.

— Зброєносець ціпком убив Меро Браавоського, ви це хочете сказати?

— Ціпком,— підтвердила Дані,— тільки більше він не зброєносець. Пане Джоро, сер, прошу вас висвятити Аристана в лицарі.

— Ні.

Голосна відмова здивувала її. Та що дивніше — вигукнули це одностайно обидва.

Сер Джора витягнув меча.

— Титанів Байстрюк — ще той лиходій. Що-що, а вбивати він уміє. Хто ви, старий?

— Кращий лицар, ніж ви, сер,— холодно озвався Аристан.

«Лицар?» Дані геть заплуталася.

— Ви ж казали, що ви — зброєносець.

— Був колись, ваша світлосте,— він опустився на одне коліно.— Замолоду служив зброєносцем у лорда Свона, а тоді на прохання магістра Іліріо послужив і Дужому Бельвасу також. Та між цими двома службами я був лицарем у Вестеросі. Я вам не брехав, королево. Тільки не всю правду сказав, тому перепрошую і за це, і за інші свої гріхи.

— І якої ж правди ви не сказали? — Дані все це геть не подобалося.— Скажете зараз. Уже.

Він схилив голову.

— У Карті, коли ви спитали моє ім’я, я сказав, що звуть мене Аристаном. Це правда. Чимало людей називали мене цим іменем, коли ми з Бельвасом їхали на схід на ваші пошуки. Але це не справжнє моє ім’я.

Дані почувалася не так розлюченою, як збентеженою. «Він обдурив мене, як і застерігав Джора, але ж він щойно врятував мені життя!»

Сер Джора був бурякового кольору.

— Меро зголив бороду, а от ви відростили? Не дивно, що ви мені видалися таким знайомим...

— Ви його знаєте? — запитала в лицаря-вигнанця зовсім розгублена Дані.

— Я бачив його, може, з дюжину разів... здебільшого здалеку — він стояв серед братів або ж бився на турнірі. Та в Сімох Королівствах немає людини, яка б не знала Баристана Безстрашного,— він націлив кінчик меча в шию старому.— Халесі, перед вами стоїть навколішках сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти, який зрадив ваш дім, щоб служити Узурпатору Роберту Баратеону.

Старий і оком не зморгнув.

— Обзивали ворони крука чорним... це ви тут говорите про зраду?

— Чому ви тут? — суворо запитала Дані.— Якщо вас послав Роберт убити мене, навіщо ви врятували мені життя? — («Він служив Узурпатору. Він зрадив пам’ять про Рейгара, він покинув Вісериса на життя у вигнанні. І все-таки, якби він хотів моєї смерті, йому варто було просто відійти вбік...») — Тепер я хочу почути всю правду, і присягніться своєю лицарською честю. Ви служите Узурпатору чи мені?

— Вам, якщо ви зволите взяти мене до себе,— у сера Баристана в очах стояли сльози.— Так, я прийняв Робертове помилування. Я служив у його королівській варті й у раді. Служив разом з Царевбивцею та іншими, не набагато кращими за нього, заплямувавши мій білий плащ. Немає цьому прощення. І, мушу з ганьбою зізнатися, я б і досі, певно, служив на Королівському Причалі, якби лихий хлопчисько на Залізному троні не викинув мене. Та коли він зірвав з мене плаща, якого на плечі мені накинув Білий Бик, і того-таки дня підіслав своїх людей убити мене, в мене наче полуда з очей упала. Саме тоді я зрозумів, що маю розшукати справжнього короля й померти на службі в нього...

— Можу вам це легко забезпечити,— похмуро мовив сер Джора.

— Тихо,— сказала Дані.— Я його вислухаю.

— Можливо, я помру як зрадник,— провадив сер Баристан.— Якщо так, то я помру не сам. Перш ніж прийняти Робертове помилування, я бився проти нього на Тризубі. А от ви були на другому боці, Мормонте, хіба ні? — він не чекав на відповідь.— Ваша світлосте, даруйте, що ввів вас в оману. Тільки так можна було гарантувати, що Ланістери не дізнаються, коли я до вас приєднався. За вами наглядають, як наглядали за вашим братом. Роки й роки лорд Вейрис звітував про кожен крок Вісериса. Сидячи в малій раді, я вислухав сотню таких звітів. А з того самого дня, як ви побралися з халом Дрого, біля вас постійно був шпигун, який продавав ваші таємниці Павуку в обмін на золото й обіцянки.

«Він же не має на увазі...»

— Ви помиляєтеся! — Дані перевела погляд на Джору Мормонта.— Скажіть йому, що він помиляється. Немає тут ніякого шпигуна. Пане Джоро, скажіть йому! Ми ж разом перейшли і Дотрацьке море, і червону пустелю...— серце в неї билося, як пташка в клітці.— Скажіть йому, Джоро. Скажіть йому, що він усе неправильно зрозумів.

— Чужі б вас узяли, Селмі! — сер Джора жбурнув свого меча на килим.— Халесі, це все було до того, як я пізнав вас... до того, як покохав...

— Не вимовляйте цього слова! — позадкувала вона від нього.— Як ви могли? Чого вам наобіцяв Узурпатор? Золота? Це все через золото?

Невмирущі сказали, що їй доведеться пережити ще дві зради — за золото і за любов.

— Кажіть мені, що вам пообіцяли!

— Вейрис казав... я зможу повернутися додому,— він похилив голову.

«Це я збиралася забрати вас додому!» Дракони відчули її розлючення. Вісерис загарчав, з пащеки в нього вихопився сірий дим. Дрогон почав бити в повітрі чорними крилами, а Рейгал, вигнувши назад шию, вивергнув полум’я. «Мені досить сказати одне слово — і вони обидва згорять». Невже нікому вона не може довіряти, ніхто її не захистить?

— Усі лицарі у Вестеросі такі облудні, як ви двоє? Забирайтеся, поки мої дракони вас не підсмажили. Як смердить від печеного брехуна? Так само бридко, як із клоаки Брунатного Бена? Геть!

Сер Баристан підвівся повільно, наче заморожений. Уперше йому на вигляд можна було дати всі його роки.

— Куди ж іти нам, ваша світлосте?

— В пекло — служіть там королю Роберту! — Дані відчула на щоках гарячі сльози. Дрогон вереснув, махаючи хвостом.— Чужі б вас обох ухопили.

«Забирайтеся, забирайтеся назавжди, обидва, ще раз побачу ваші обличчя — обом зрадливі голови відрубаю». Вона не промовила цього вголос. «Вони мене зрадили. Але врятували. Але брехали мені».

— Йдіть...— («Мій ведмідь, мій ярий дужий ведмідь, що я без нього робитиму? А старий, товариш мого брата!») — Ідіть... ідіть...

«Куди?»

І тут її осінило куди.