Буря Мечів

Джон

Прокинулися в диму: горіла Кротівка.

Джон Сноу стояв нагорі Королівської вежі, спираючись на підбиту м’яким милицю, яку дав йому мейстер Еймон, і спостерігаючи, як здіймається сірий стовп. Оскільки Джон утік, Стир не міг уже сподіватися заскочити Чорний замок зненацька, та все одно навіщо було так відкрито сповіщати про своє наближення? «Може, ви нас усіх і повбиваєте,— подумав Джон,— та принаймні вам не вдасться нас вирізати просто в ліжках. Бодай цього я домігся».

Нога й досі горіла, коли він наступав на неї. Зранку тільки з Клайдасовою допомогою він зміг одягнути свіжовипраний чорний однострій і зашнурувати чоботи, й заки закінчив, Джонові понад усе кортіло втопити біль у маковому молочці. Але він обмежився півкухлем сновійного вина, жуйкою з вербової кори й милицею. На Верем’янському кряжі горів сигнальний вогонь, тож Нічна варта потребувала кожного свого вояка.

— Я теж можу воювати,— наполіг Джон, коли його спробували зупинити.

— У тебе вже нога загоїлася, хочеш сказати? — пирхнув Ной.— Не проти, якщо я її для перевірки копну?

— Ліпше не треба. Згинається вона ще погано, але я і рухатися можу, а вже битися стоячи — в разі потреби — так точно.

— Мені, звісно, потрібен кожен, хто знає, яким кінцем встромляти списа в дикуна.

— Гострим кінцем.

Колись, пригадав Джон, щось таке він сказав своїй меншій сестричці.

Ной потер щетину на підборідді.

— Може, і справді впораєшся. Поставимо тебе на вежі з луком, та якщо до біса гримнешся додолу, потім плачучи не біжи до мене.

Видно було, як в’ється на південь королівський гостинець, серед поруділих ланів і через вітряні гори. Ще до вечора на цьому гостинці з’явиться магнар, а за ним — тенійці з сокирами та списами в руках, з окутими бронзою шкіряними щитами за спиною. Григ Цап, Кворт, Чиряк теж підтягнуться. Й Ігритта. Дикуни Джонові ніколи друзями не були, не дозволив він їм друзями стати, але ж вона...

Від болю сіпнулася нога — в тому місці, де м’ясо і м’яз на стегні прошила її стріла. Очі старого він також пам’ятав, і чорну кров, яка хлянула з його горла під гуркіт грому над головою. Та найкраще він пам’ятав грот, і голу Ігритту в світлі смолоскипа, і смак її вуст, які розтулилися назустріч його вустам. «Ігритто, не лізь сюди. Їдь на південь, чинитимеш там нальоти, або сховайся в одній з тих круглих веж, які тобі так сподобалися. Бо тут нічого ти не знайдеш, окрім смерті».

На тому боці двору один зі стрільців на даху старих Кремінних касарень, розшнурувавши штани, вирішив відлити крізь амбразуру. «Маллі»,— упізнав Джон сальну жовтогарячу чуприну. На інших дахах і вежах теж виднілися чоловіки в чорних плащах, от тільки дев’ять з десятьох були насправді солом’яні. «Чатові опудала»,— називав їх Донал Ной. «Тільки ми самі опудилися дай боже!» — подумав Джон.

Хай як їх називай, а ідею з солом’яними солдатами подав мейстер Еймон. На складах було більше бриджів, шкірянок і сорочок, ніж людей, тож чому б не набити їх соломою, не накинути їм на плечі плащі й не порозставляти їх на чатах? Ной помістив їх на всіх вежах і в половині вікон. У деяких були в руках навіть списи або луки попід пахвами. Надія була на те, що тенійці, побачивши їх здалеку, вирішать: Чорний замок надто добре захищений, щоб на нього нападати.

З Джоном дах Королівської вежі ділили шестеро опудал і двоє справжніх, живих братів. Глухенький Дик Фолард сидів у амбразурі, методично начищаючи й наоліюючи механізм свого арбалету, щоб колесо рухалося гладко, а старгородський хлопець нервово оббігав парапети, поправляючи одяг на солом’яних солдатах. «Може, він думає, якщо їх правильно поставити, вони битимуться краще. А може, це очікування грає в нього на нервах, як у мене».

Хлопець заявляв, що йому вісімнадцять, тобто він старший за Джона, та насправді він був зелений, як травка влітку. Прозивали його Шовк — попри те, що вдягався він у вовну, кольчугу й дублену шкіру Нічної варти; це ім’я він отримав за назвою борделю, в якому народився і зріс. Гарненький був, як дівчинка: темні очі, м’яка шкіра, кучері кольору воронячого крила. Однак за півроку в Чорному замку руки в нього зміцніли, та й Ной казав, що він має хист до арбалета. Проте чи стане в нього мужності стрітися віч-на-віч з тим, що на них очікує...

Джон на милиці пострибав через дах. Королівська вежа в замку була не найвища: цю честь поки що утримувала висока, струнка, потріскана Сулиця, про яку Отел Ярвик казав, що вона завалитися може з дня на день. Королівська вежа, щоправда, не набагато міцніша; от Вартова вежа біля королівського гостинця — міцніший горішок. Але й ця доволі висока, доволі міцна, розташована близько до Стіни — з неї добре видно браму й підніжжя дерев’яних сходів.

Вперше побачивши Чорний замок на власні очі, Джон не міг зрозуміти, який це дурень міг збудувати замок — і не оточити його мурами. Як його обороняти?

«А ніяк,— сказав йому дядько.— В тому-то й справа. Нічна варта дає обітницю не втручатися в суперечки держави. Хоча за ці століття були такі лорди-командувачі — горді, але немудрі,— які забували свої обітниці та своїми амбіціями мало не доводили нас до руїни. Лорд-командувач Ран сель Гайтавер намагався передати керівництво Вартою у спадок своєму сину-байстрюкові. Лорд-командувач Родрик Флінт вирішив стати королем-за-Стіною. Тристан Мад, Божевільний Марк Ранкенфел, Робін Гіл... а ти знаєш, що шістсот років тому командувачі Снігової брами й Ночефорту затіяли один з одним війну? І коли лорд-командувач спробував їх зупинити, вони, об’єднавши сили, вбили його? Старку з Вічнозиму довелося докласти руку до вирішення конфлікту... а їм — накласти головами. Йому це вдалося легко: кріпості-бо їхні неможливо було обороняти. До Джіора Мормонта в Нічній варті було дев’ятсот дев’яносто шість лордів-командувачів, людей здебільшого мужніх і чесних... та були серед них і боягузи, і тирани, і божевільні. Ми досі існуємо, бо лорди й королі Сімох Королівств добре знають, що ми не становимо для них загрози, хай хто стане у нас на чолі. Вороги наші тільки на півночі, а на півночі в нас Стіна».

«Та от нині ці вороги прорвалися через Стіну й заходять з півдня,— думав Джон,— а лорди й королі Сімох Королівств геть за нас забули. Ми затиснені між молотом і ковадлом». Без мурів Чорний замок не втримати, і Донал Ной це знає незгірше за інших. «Замок їм не дуже допоможе,— сказав зброяр своїй маленькій залозі.— Кухня, їдальня, стайня, навіть вежі... нехай забирають усе. Почистимо зброярню, всі припаси витягнемо на Стіну й будемо захищати браму».

Та врешті-решт Чорний замок таки захистили «муром»: півкруглою барикадою десять футів заввишки, зібраною зі всього, що було: з барилець із цвяхами й діжок з солониною, ящиків, сувоїв чорного сукна, складених дров, напиляних колод, загартованих у вогні паль, а ще мішків і мішків зерна. Нашвидкуруч зроблене укріплення оточувало два об’єкти, які слід було захищати найпильніше: північну браму й підніжжя великих дерев’яних маршових сходів, які дерлися поверхнею Стіни, наче п’яна блискавка, підтримувані дерев’яними балками завбільшки з цілі дерева, глибоко забиті в кригу.

Джон бачив: чорні брати підганяють останніх кротівчан, які долають довгий підйом. Грен ніс на руках маленького хлопчика, а Пип на два марші нижче вів, підтримуючи, якогось старого. Найстарші мешканці селища чекали внизу, поки по них спуститься кліть. Нагору піднімалася мати, тягнучи за собою двох малих, тримаючи за руки, а їх обігнав трохи старший хлопчик. За двісті футів над ними на сходовому майданчику, задивившись на південь, стояли Блакитна Су і леді Меліана (яка насправді до леді не дотягувала, як погоджувалися всі її товаришки). Без сумніву, їм було видно дим навіть краще, ніж Джонові. Джон подумав про кротівчан, які вирішили не тікати. Завжди знаходиться кілька упертюхів — чи то дурних, чи то хоробрих,— які відмовляються тікати й лишаються — битися, ховатися чи прихилити коліно. Може, тенійці й пожаліють їх.

«Правильно було б напасти на них,— подумав Джон.— П’ятдесят верхових розвідників могли б роз’єднати їх на дорозі». Але брати не мали п’ятдесятьох розвідників, а коней — і половини від цього числа. Гарнізон ще не повернувся, неможливо дізнатися, де вони зараз і чи знайшли їх уже вершники, яких послав Ной.

«Тепер гарнізон — це ми,— сказав собі Джон,— але тільки погляньте на нас!» Серед братів, яких лишив Бовен Марш, були здебільшого старі, каліки й зелені хлопчаки, як і попереджав Донал Ной. Джон бачив, як натужно вони тягнуть діжки по сходах і на барикади: старий кремезний Кегз, як завжди неквапливий; Зайвий Чобіт, що жваво стрибає на своїй дерев’яній нозі; недоумкуватий Спокій, який вважає себе новим Флоріаном Фіґляром; Дорнянин Диллі; Рудий Алін з Червоного Дерева; Юний Генлі (якому добряче за п’ятдесят); Старий Генлі (якому добряче за сімдесят); Кошлатий Гал; Пейт на прізвисько Брудний Баняк з Дівоставу. Кількоро з них помітили, що Джон визирає з даху Королівської вежі, й помахали йому. Інші відвернулися. «Вони й досі вважають мене за перекинчика». Гірка чаша, та Джон не міг їх винуватити. Зрештою, він же байстрюк. А всі знають, що байстрюки з природи розпусні та зрадливі, адже народжені з олжі й охоти. Та у Чорному Замку ворогів у нього не менше, ніж друзів... Наприклад, Раст. Колись Джон пригрозив, що Привид йому горлянку перегризе, якщо він не припинить мучити Семвела Тарлі, а Раст таких речей не забуває. Зараз він згрібав сухе листя на купи попід сходами, час від часу на мить зупиняючись, аби кинути на Джона лихий погляд.

— Ні,— заричав Донал Ной на трьох кротівчан унизу.— Смолу несіть на коловорот, олію — сходами нагору, арбалети — на четвертий, п’ятий і шостий марші, списи — на перший і другий. Смалець складайте отут під сходами, так, за дошками. Діжки з м’ясом — на барикади. Бігом, окаянні орачі, бігом!

«У нього в голосі нотки лорда»,— подумав Джон. Батько завжди казав, що в бою для капітана легені не менш важливі, ніж рука з мечем. «Байдуже, який мудрий і мужній буде очільник, якщо його команди неможливо розчути»,— пояснював лорд Едард синам, отож Джон з Робом любили залазити на вежі Вічнозиму й через двір гукати один до одного. Донал Ной міг би їх обох заглушити. Кротівці боялися його як вогню, і правильно робили, бо він знай погрожував повідривати їм голови.

Три чверті села сприйняли Джонове попередження серйозно й кинулися в Чорний замок, шукаючи порятунку. Ной постановив, що всі чоловіки, здатні тримати спис чи махати топором, допомагатимуть боронити барикаду, бо як ні — хай до біса забираються додому та пробують домовитися з тенійцями. Ной випатрав зброярню, щоб укласти їм у руки добру крицю: великі двосічні топори, гострі як лезо кинджали, довгі мечі, булави, шпичасті моргенштерни. Вдягнені у шкірянки в заклепках і кольчуги, з поножами, які захистять ноги, і латними комірами, які допоможуть зберегти голови на плечах, деякі з селян навіть на справжніх солдатів стали схожі. За тьмяного освітлення. Якщо примружитися.

Жінок і дітей Ной теж приставив до роботи. Малі, яким воювати ще зарано, носитимуть воду й підтримуватимуть багаття, кротівська повитуха допомагатиме Клайдасу та мейстру Еймону з пораненими, а в Трипалого Гоба знагла з’явилося стільки кухтиків, мішальників і різальників цибулі, аж він не знав уже, що з ними робити. Двійко повій навіть зголосилися воювати й показали таку вправність у стрільбі з арбалета, що їх поставили на сходах на висоті сорока футів.

— Холодно,— зронив Шовк, який стояв, сховавши долоні під пахви. Щоки в нього були ясно-червоні.

— От на Льодоіклах холодно,— силувано всміхнувся Джон.— А в нас — свіжий осінній деньок.

— Тоді буду сподіватися, що Льодоіклів мені не бачити. Була в мене знайома в Старгороді, яка у вино любила льоду додати. Отам тільки льоду й місце. У вині,— Шовк зиркнув на південь, спохмурнів.— Як гадаєте, мілорде, опудала могли їх відлякати?

— Будемо сподіватися.

Це можливо, припускав Джон... та, швидше за все, дикуни просто ненадовго затрималися, ґвалтуючи та грабуючи мешканців Кротівки. А може, Стир чекає ночі, щоб напасти під покровом темряви.

Проминув полудень, а на королівському гостинці так і не було знаку тенійців. Тут у вежі почулися кроки, і з люку визирнув Оуен Одоробало, червоний після довгого підйому. Під пахвою він тримав кошик булочок, під другою — головку сиру, а з ліктя в нього звисала торба цибулі.

— Гоб велів вас нагодувати, якщо ви вже тут застрягли.

«Нагодувати... востаннє?»

— Подякуйте йому від нас, Оуене.

Дик Фолард був глухий як пень, але нюх мав гострий.

Миттю застромив руку в кошик і витягнув одну булочку — вони були ще теплі, з печі. Був там і горщик масла, тож Дик своїм кинджалом намастив собі булочку.

— Родзинки,— радісно оголосив він.— І горіхи!

Говорив він нерозбірливо, та коли призвичаїтися, можна було все зрозуміти.

— Мою теж можете взяти,— мовив Шовк.— Я не голодний.

— Їж,— звелів йому Джон.— Не відомо, коли ще можливість випаде.

Він і собі взяв булочку. Горішки були кедрові, а родзинки перемішані з сушеними яблуками.

— Прийдуть сьогодні дикуни, лорде Сноу? — запитав Оуен.

— Самі побачите,— озвався Джон.— Дослухайтеся до ріжків.

— Два сигнали. Два сигнали — дикуни.

Оуен був високий, білявий і приязний, невтомний працівник і на диво вправний, коли йшлося про столярство й ремонт катапульт тощо, але, як він усім раденько розповідав, мама в дитинстві його просто на голову впустила й половина мізків у нього витекла через вухо.

— Ви пам’ятаєте, куди йти? — спитав його Джон.

— Мені на сходи, Донал Ной сказав. Піднімаюся на третій марш і стріляю з арбалета вниз по дикунах, якщо спробують перелізти барикаду. Третій марш: один, два, три,— він покивав головою.— Якщо дикуни нападуть, король же прийде і врятує нас, правда? Він-бо могутній воїн, король Роберт. Він точно прийде. Мейстер Еймон до нього птаха вислав.

Не було сенсу пояснювати йому, що Роберт Баратеон уже неживий. Він усе одно забуде, як забуває повсякчас.

— Мейстер Еймон вислав до нього птаха,— погодився Джон. Оуен, здається, втішився.

Мейстер Еймон чимало птахів вислав... і не до одного короля, а до чотирьох. «Дикуни під брамою,— писалося в листах.— Королівство в небезпеці. Пришліть у Чорний замок допомогу — скільки зможете». Круки полетіли навіть у Старгород і Цитадель, а ще в замки до півсотні можних лордів. Найбільше сподівань було на лордів-північан, тож до них Еймон вислав по два птаха. До Амберів і Болтонів, у замок Сервинів і в Торенів Квадрат, у Картвердь і Пущанський Насип, у Старозамчя, Удовину Сторожу, Білу Гавань, Кургантон і Рівчаки, в гірські укріплення Лідлів, Берлі, Норі, Гарклі й Вулів понесли заклики чорні птахи. «Дикуни під брамою. Північ у небезпеці. Приходьте з усією потугою».

Ну, у круків є крила, а от у лордів і королів немає. Навіть якщо допомога і йде, сьогодні вона ще точно не з’явиться.

Коли ранок перейшов у пообіддя, дим над Кротівкою розвіявся, і на півдні небо знов проясніло. «Безхмарно,— подумав Джон.— Це добре». Бо сніг або дощ — це був би вирок.

Клайдас із мейстром Еймоном поїхали в кліті на Стіну, в безпечне місце, і з ними більшість жінок із Кротівки. Чоловіки ж у чорних плащах тривожно міряли кроками дахи веж і перекрикувалися через двір. Септон Селадор на барикаді читав для присутніх молитву, благаючи Воїна дати їм сили. Глухенький Дик Фолард, скрутившись калачиком, накрився плащем і заснув. Шовк уже сотню льє колами намотав уздовж зубчастої стіни. Плакала Стіна, холодним синім небом повзло сонце. Ближче до вечора Оуен Одоробало повернувся з буханцем чорного хліба й цебром найкращої Гобової баранини, яка плавала в густій пивній юшці з цибулею. Для такого діла навіть Дик прокинувся. З’їли все до крихти, вибравши хлібом всю юшку до краплини з дна цеберка. Коли закінчили, сонце на заході скотилося низько, і в замку залягли гострі чорні тіні.

— Запалюй багаття,— звелів Джон Шовку,— і наповнюй казанок олією.

Сам він вирішив спуститися сходами, щоб замкнути на засув двері та трохи розім’яти ноги. Погана була ідея, швидко зрозумів Джон, але, вчепившись у милицю, усе одно спустився. Двері до Королівської вежі були дубові, окуті залізом. Може, вони й затримають тенійців, але не зупинять, якщо ті схочуть прорватися всередину. Джон опустив засув у пази, завітав у виходок (може, це останній шанс) і пострибав назад на дах, кривлячись од болю.

Небо на заході було ще кольору свіжого синця, а от над головою стало вже кобальтово-синє, з фіолетовим відтінком, і почали висипати зорі. Джон присів між двох зубців у товаристві опудала, спостерігаючи, як по небу мчить учвал Огир. Чи це Рогатий Володар? Цікаво, думав Джон, де зараз Привид? Про Ігритту він теж подумав, але нагадав собі, що це чисте божевілля.

З’явилися дикуни, певна річ, поночі. «Як злодії,— подумав Джон.— Як убивці».

Коли засурмив ріжок, Шовк обмочив штани, але Джон удав, що не помітив.

— Піди потруси Дика за плече,— звелів він старгородському хлопцю,— бо він весь бій проспить.

— Я боюся,— побілів на обличчі Шовк.

— Вони теж,— Джон прихилив милицю до зубця й узяв лук, зігнув гладенький і товстий дорнський тис, щоб припасувати тятиву.— Не витрачай стріли, якщо не певен, що точно поцілиш,— сказав Джон, коли Шовк повернувся, збудивши Дика.— У нас тут запас пристойний, але пристойний не значить нескінченний. І ховайся за зубець, коли перезаряджатимеш, за опудалом ховатися й не думай. Вони ж солом’яні, стріла їх проб’є наскрізь.

Дику Фоларду він давати інструкцій і не збирався. Дик умів читати по губах, якщо день ясний і якщо йому цікаво те, що ти кажеш, але він і так усе знає.

Всі троє зайняли позиції з трьох боків круглої вежі.

Повісивши сагайдак на пояс, Джон витягнув стрілу. Стрижень був чорний, оперення — сіре. Вставляючи стрілу в тятиву, він пригадав слова, які йому на полюванні колись сказав Теон Грейджой. «До біса вепрячі ікла й ведмежі пазурі,— заявив він.— Нема зброї смертельнішої, ніж сіре гусяче перо».

Джон і вполовину був не такий управний мисливець, як Теон, але не те щоб лука ніколи в руках не тримав. У зброярні скрадалися темні постаті, тулячись спинами до стін, та бачив він їх нечітко, тож марнувати стріли не хотів. Вдалині почулися крики, й лучники на Вартовій вежі випустили стріли вниз. Це було далеко, тож Джона не обходило. Та щойно він запримітив три тіні, які відділилися від старої стайні за п’ятдесят ярдів звідси, він підійшов до амбразури, підняв лук і натягнув тятиву. Люди внизу бігли, тож він просто проводжав їх очима, чекаючи, чекаючи, чекаючи...

Стріла вилетіла з лука з тихим сичанням. За мить почувся стогін, і от уже тільки дві тіні біжать через двір. Вони збільшили швидкість, але Джон уже витягнув другу стрілу з сагайдака. Цього разу він поквапився вистрілити — і не поцілив. Поки заряджав третю, дикуни вже щезли. Він пошукав нової цілі — і знайшов одразу чотирьох, які поспішали обігнути порожню коробку Вежі лорда-командувача. Місячне світло відбивалося від їхніх списів і сокир, і від застрашливих гербів у них на круглих шкіряних щитах: черепів і кісток, змій, ведмежих пазурів, перекривлених демонічних пик. «Вільний народ»,— збагнув Джон. Тенійці користуються щитами з чорної дубленої шкіри з бронзовою облямівкою і шишками, простими й неоздобленими. А це легкі щити з лози, з якими ходять нальотчики.

Джон відтягнув гусяче перо до самого вуха, прицілився й випустив стрілу, знову напнув тятиву і знову вистрілив. Перша стріла протяла щит з ведмежим пазуром, а друга — горло. З вереском дикун повалився на землю. Ліворуч почувся глухий гуркіт арбалета Глухенького Дика, а за мить — і Шовка.

— Поцілив одного! — хрипко скрикнув хлопець.— Поцілив У груди!

— Давай другого,— гукнув Джон.

Шукати цілі більше не було потреби — просто обирай. Джон збив дикунського лучника, який саме вставляв стрілу в тятиву, тоді послав стрілу в сокирника, який рубав двері в Гардинову вежу. Цього разу він промазав, та стріла, яка вп’ялася в дуб, змінила плани дикуна. Тільки коли той тікав, Джон упізнав його: Чиряк. За мить по тому з даху Кремінних касарень ногу дикуну прострелив старий Маллі, і Чиряк, спливаючи кров’ю, поповз геть. «Нарешті припинить на свій чиряк скаржитися»,— подумав Джон.

Коли сагайдак спустів, Джон пішов по новий і перемістився до іншої амбразури, поряд з Диком Фолардом. На кожну стрілу, яку Дик випускав з арбалета, Джон встигав випустити три, але ж у цьому й перевага довгого лука. Дехто каже, арбалет має кращу пробивну силу, та от заряджати його довго й марудно. Джон чув, як перекрикуються дикуни, а десь на заході засурмив ріжок. На світі лишилося тільки місячне сяйво й тіні, а час перетворився на нескінченне коло: вставив, напнув, спустив. Поряд з Джоном дикунська стріла прошила горло солом’яному чатовому, та хлопець заледве це помітив. «Один гарний постріл у магнара Тенійського,— молився Джон батьковим богам. Магнар був справжнім ворогом, якого не гріх і ненавидіти.— Віддайте мені Стира».

Пальці вже заклякли, з великого пальця цебеніла кров, та Джон усе вставляв стріли, напинав тятиву та спускав. Око вихопило спалах полум’я, і він, озирнувшись, побачив, що двері в їдальню охоплені вогнем. Кілька секунд — і ціла величезна дерев’яна будівля палає. Трипалий Гоб зі своїми помічниками-кротівцями був у безпеці, на вершечку Стіни, знав Джон, та все одно почувався так, наче йому кулаком у живіт врізали.

— Джоне! — загорлав Глухенький Дик своїм сиплим голосом.— Зброярня!

Джон побачив на даху дикунів. Один мав смолоскип. Дик застрибнув на зубець для кращого пострілу, притулив арбалет до плеча і з дзенькотом пустив стрілу в чоловіка зі смолоскипом. І схибив.

А от лучник внизу — ні.

Фолард не зронив ні звуку — сторчголов полетів униз із парапету. До землі було сто футів. Визираючи з-за солом’яного солдата в пошуках лучника, Джон почув глухий удар. Футів за десять від тіла Глухенького Дика він зауважив шкіряний щит, потріпаний плащ і кучму густого рудого волосся. «Поцілована вогнем,— подумав він,— щасливиця». Він підніс лук, але пальці не слухалися, а дівчина зникла так само несподівано, як і з’явилася. Вилаявшись, Джон розвернувся й вистрілив натомість у людей на даху зброярні, але й він промахнувся також.

На той час східна стайня вже теж палала, і зі стійл вилітав чорний дим і пучки охопленого вогнем сіна. Коли завалився дах, полум’я з таким ревищем шугнуло вгору, що майже заглушило бойові сурми тенійців. А тим часом півсотні тенійців збитою колоною маршували королівським гостинцем, піднісши над головами щити. Решта скрадалися городами, і брукованим двором, і в обхід старого всохлого колодязя. Троє прорубали собі дорогу через покої мейстра Еймона попід гайворонником у дерев’яній фортеці, а на даху Німої вежі точилася відчайдушна битва довгих мечів проти бронзових сокир. Та все це вже не мало значення. «Танок перемістився далі»,— подумав Джон.

Джон пострибав до Шовка, вчепився йому в плече.

— За мною,— гаркнув він.

Разом вони перейшли до північного парапету, де з Королівської вежі виднілася брама й саморобна барикада Донала Ноя, складена з колод, діжок і мішків зерна. А перед нею зібралися тенійці.

Були вони в напівшоломах, у довгих шкіряних сорочках з нашитими тонкими бронзовими дисками. Чимало з них орудували бронзовими сокирами, й тільки дехто — кам’яними. Та більшість тримали короткі штихи з гостряками у формі листка, які червоно спалахували у світлі охопленої вогнем стайні. Перегукуючись давньою мовою, тенійці штурмували барикаду — штрикали своїми штихами, розмахували бронзовими сокирами, з однаковим завзяттям сіючи і зерно, і кров, а на них згори з арбалетів і луків сипали стрілами лучники, яких Донал Ной поставив на сходах.

— Що нам робити? — крикнув Шовк.

— Вбивати! — гукнув у відповідь Джон, стискаючи в руці стрілу.

Легшої цілі й просити годі. Тенійці, нападаючи на півкруглу барикаду, повернулися до Королівської вежі спиною, намагаючись перелізти мішки й дотягнутися до вояків у чорному. Джон із Шовком випадково обрали ту саму мішень. Чоловік саме виліз на вершечок барикади, коли в шию йому уп’ялася лучна стріла, а між лопаток — арбалетна. За мить у живіт йому встромився довгий меч, і чоловік упав навзнак на товариша позаду. Джон потягнувся в сагайдак — і виявив, що той знову порожній. Шовк уже накручував арбалет. Лишивши хлопця, Джон пішов по стріли, та не встиг і трьох кроків зробити, як перед ним з гуркотом відкинувся люк. «Чорт забирай, я й не чув, як зламали двері!»

Не було часу ні роздумувати, ні планувати, ні кликати допомогу. Кинувши лук, Джон потягнувся за спину, висмикнув з піхов Довгопазура й опустив його на першу ж голову, яка вистромилася з люка. Бронза — не рівня валірійській криці. Меч пробив шолом тенійця й увігнався в череп, і чоловік з гуркотом полетів туди, звідки з’явився. З криків Джон зрозумів, що там дикун не сам. Відступивши, Джон погукав Шовка. Наступний чолов’яга, який виліз із люка, отримав арбалетну стрілу в щоку. І теж зник.

— Олію,— скомандував Джон. Шовк кивнув. Удвох вони схопили цупкі стьобані прихватки, підняли важкий казанок з киплячою олією і вилили в люк, просто на тенійців унизу. Такого вереску Джон у житті не чув, а в Шовка був такий вигляд, наче його зараз знудить. Джон ногою захряснув люк, згори поставив важкий чавунний казанок, а тоді добряче струсонув гарненького хлопця.— Блювати будеш потім,— гаркнув він.— Ходімо.

На парапеті їх не було якусь хвилину, але внизу все змінилося. На ящиках і діжках ще стояла дюжина чорних братів і кілька кротівців, а через барикаду вже потоком лилися дикуни, відтісняючи їх. У Джона на очах один з них загнав списа Растові в живіт з такою силою, що здійняв його в повітря. Юний Генлі вже помер, а Старий Генлі помирав у оточенні ворогів. Ще крутився й рубався Спокій, регочучи як причинний, і плащ його літав у повітрі, коли він перестрибував з барила на барило. Бронзова сокира поцілила йому під коліно, і регіт перейшов у булькітлий зойк.

— Прориваються,— сказав Шовк.

— Ні,— озвався Джон,— прорвалися.

Все сталося миттєво. Чкурнув один кротівець, тоді другий, і от уже всі селяни кидають зброю і тікають з барикади. А самих братів, щоб утримати її, було замало. Джон дивився, як вони спробували вишикуватися, але тенійці обрушилися на них зі списами й сокирами, й от уже й брати побігли. Дорнянин Диллі, послизнувшись, гримнувся долілиць, і дикун засадив йому між лопаток списа. Кегз, загайний і засапаний, уже майже дістався нижньої сходинки, коли якийсь тенієць ухопив його за поділ плаща й розвернув до себе... і сам упав від арбалетної стріли, так і не встигнувши опустити сокиру.

— Зняв,— радісно гукнув Шовк, а Кегз у цей час видерся на сходи й поліз нагору на чотирьох.

«Брама втрачена». Донал Ной замкнув її на ланцюг, але всі підходи до неї тепер відкриті, залізні ґрати відсвічують червоним у сяйві полум’я, а за ними відкривається холодний чорний тунель. Ніхто не лишився її захищати; єдине безпечне місце тепер — нагорі Стіни, на висоті сімсот футів, куди ведуть криві дерев’яні сходи.

— Яким богам ти молишся? — спитав Джон у Шовка.

— Сімом,— озвався старгородский хлопець.

— То молися,— мовив до нього Джон.— Молися новим богам, а я молитимуся давнім.

Ось вона — поворотна мить.

У тому гармидері біля люка Джон геть забув наповнити сагайдак. Тож зараз він пострибав на той бік даху й нарешті зробив це, а заодно і лук свій підняв. Казанок з місця не рушився, тобто поки що, схоже, вони в безпеці. «Бій перемістився далі, й ми спостерігаємо за ним, наче з балкона»,— подумав Джон, дибаючи назад. Шовк випускав стріли в дикунів на сходах, ховаючись за зубцями, щоб перезарядити арбалет. «Не знаю, чи він справді гарненький, але меткий — це точно».

Справжня битва точилася на сходах. На двох нижніх маршах Ной поставив списників, але стрімка втеча кротівців змусила їх запанікувати, тож і вони погнали на третій марш, а тенійці тим часом добивали відсталих. Лучники з верхніх маршів сипали їм на голови стріли. Джон вставив стрілу, напнув тятиву, вистрілив — і потішився, коли один з дикунів покотився по сходах. У вогні пожеж плакала Стіна, а на кризі танцювало, відбиваючись, полум’я. Сходи трусилися під ногами людей, які рятували своє життя.

Джон знову вставив стрілу, напнув тятиву й вистрілив, але їх було тільки двоє — він і Шовк, а на сходи висипало шістдесят-сімдесят тенійців, вбиваючи всіх на своєму шляху й упиваючись перемогою. На четвертому марші троє братів у чорних плащах стояли пліч-о-пліч, стискаючи в руках довгі мечі, й на мить бій поновився. Та їх було всього троє, тож дуже скоро хвиля дикунів просто змила їх, і зі сходів униз закрапала їхня кров. «У бою людина найбільш вразлива, коли тікає,— сказав якось Джонові лорд Едард.— Втікач для солдата — наче поранений звір. Тільки розпалює жагу крові». Лучники на п’ятому марші повтікали, ще навіть бій до них не докотився. Це була різанина, кривава різанина.

— Принеси смолоскипи,— звелів Джон Шовку. Біля багаття їх лежало чотири, обмотаних проолієним ганчір’ям. Було ще з дюжину вогняних стріл. Старгородський хлопець опустив один зі смолоскипів у вогонь і тримав там, поки той яскраво не розгориться, а решту, не запалюючи, приніс попід пахвою. Він знову мав переляканий вигляд — і не дивно. Джон теж був переляканий.

Отоді він і побачив Стира. Магнар ліз на барикаду — через подерті мішки з зерном, потрощені діжки й тіла і друзів, і ворогів. Його бронзові лускаті обладунки тьмяно сяяли у світлі вогню. Стир скинув шолом, щоб оглянути сцену свого тріумфу; голомозий безвухий сучий син посміхався! В руці він тримав довгого списа з віродерева, з різьбленим бронзовим гостряком. Угледівши браму, він указав на неї списом і заричав щось давньою мовою до півдюжини тенійців, які його обступили. «Запізно,— подумав Джон.— Вивів би своїх назад через барикаду — може, декого і врятував би».

Угорі засурмив бойовий ріжок — протяжно й басисто. Не з самого верху Стіни, а десь із дев’ятого маршу, де стояв Донал Ной.

Джон вставив вогняну стрілу в тятиву, і Шовк підпалив її від смолоскипа. Джон підійшов до парапету, напнув, прицілився, вистрілив. Стріла полетіла вниз, тягнучи за собою полум’яний слід, і з тріском врізалася в ціль.

Не в Стира. У сходи. Чи, точніше, у діжки, кадоби й мішки, які поскладав під сходами Донал Ной аж до першого маршу: барила смальцю й оливи, торби з листям і проолієним ганчір’ям, дрова, кору й стружку.

— Ще раз,— мовив Джон, і повторив,— ще раз, і ще раз.

Інші лучники теж доєдналися — стріляли з усіх веж, по великій дузі посилаючи стріли до підніжжя Стіни. Коли у Джона закінчилися вогняні стріли, вони з Шовком почали підпалювати смолоскипи та скидати з амбразур.

І почало розквітати ще одне полум’я. Старі дерев’яні сходи всмоктали олію, наче губка, а Донал Ной-бо облив їх з дев’ятого маршу до сьомого. Джон тільки й сподівався, що свої встигли видертися нагору, поки Ной не почав кидати вниз смолоскипи. Чорні брати бодай знали про такі плани, а от кротівці — ні.

Решту зробили вітер з вогнем. Джонові лишалося тільки спостерігати. Опинившись під вогнем унизу й нагорі, дикуни не мали куди діватися. Частина лишилася на місці. Всі вони загинули. Інші ж вирішили стрибати й загинули від падіння. Між двох вогнів ще коцюбилося двадцять з лишком тенійців, коли Стіна тріснула від жару й уся нижня третина сходів відвалилася разом з кількома тонами криги. Саме тоді Джон востаннє бачив Стира, магнара Тенійського. «Стіна сама захищається»,— подумав він.

Джон попросив Шовка допомогти йому спуститися вниз, у двір. Поранена нога боліла так, що він заледве міг іти, навіть на милиці.

— Принеси смолоскип,— мовив він до старгородського хлопця.— Маю пошукати декого.

На сходах були переважно тенійці. Безперечно, декому з вільного народу вдалося врятуватися. Мансовим людям, не магнаровим. Може, серед них і вона є. Отож вони з Шовком спустилися вниз поміж тіл тих, хто намагався пролізти в люк, і Джон рушив у темряву, однією рукою затискаючи попід пахвою милицю, а другою спираючись на плечі хлопцю, який у Старгороді заробляв з блуду.

На той час і стайня, і їдальня вигоріли на курний попіл, але на Стіні ще вирувало полум’я, повзло вгору сходинка по сходинці й марш по маршу. Час до часу чулося рипіння, а потім тріск — і від Стіни відвалювався шматок дерева. В повітрі літав попіл упереміш із крижаним порохом.

Коли Джон натрапив на Кворта, той уже помер, а Каміннопалий помирав. Ще кількох мертвих і присмертних тенійців він добре не знав. Чиряк, слабкий від втрати крові, ще був живий.

А Ігритта простерлася біля Вежі лорда-командувача, на латочці старого снігу, зі стрілою між грудей. Обличчя їй притрусило крижаним порохом, і в місячному світлі здавалося, наче на ній мерехтлива срібна маска.

Стріла була чорна, бачив Джон, але оздоблена білими качиними перами. «Не моя,— сказав собі Джон,— у мене таких не було». Та відчуття було таке, наче стріла все-таки його.

Коли він опустився поряд з дівчиною навколішки, вона розплющила очі.

— Джоне Сноу,— промовила вона зовсім тихо. Звук був такий, наче стріла пробила легеню.— Це нарешті справжній замок? Не просто вежа?

— Так,— Джон узяв її за руку.

— Добре,— прошепотіла Ігритта.— Хотілося поглянути на справжній замок перед... перед...

— Ти ще сотню замків побачиш,— запевнив її Джон.— Бій закінчився. Мейстер Еймон вилікує тебе,— він торкнувся її волосся.— Ти ж поцілована вогнем, не забула? Щасливиця. Однією стрілою тебе не вбити.

На це вона тільки посміхнулася.

— Пам’ятаєш печеру? Слід було нам у тій печері лишитися. Я ж тобі казала.

— Ми повернемося в ту печеру,— сказав він.— Ти не помреш, Ігритто. Не помреш!

— Ох,— Ігритта поклала руку йому на щоку.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— зітхнула вона, помираючи.