Буря Мечів

Тиріон

Тиріон одягнувся в темряві, дослухаючись до тихого дихання дружини, яке долинало з їхнього спільного ліжка. «Сон сниться»,— подумав він, коли Санса щось стиха промурмотіла — ім’я, здається, та він не розчув,— і перевернулася на бік. Як чоловік і дружина, вони ділили одне ліжко, та це і все. «Навіть сльози вона береже для себе».

Коли Тиріон розповів їй про братову смерть, він очікував горя та гніву, але Сансине обличчя лишалося геть непорушним — він навіть побоювався, що вона не зрозуміла. Тільки пізніше, коли їх розділяли важкі дубові двері, він почув схлипи. Тиріон хотів був зайти до неї, якось її втішити. «Ні,— нагадав він собі,— вона не прийме розради від Ланістера». Максимум, що він міг зробити, то це захистити її від найжахливіших подробиць Червоного весілля, які дійшли з Близнючок. Сансі не варто знати, що братове тіло порубали й понівечили, вирішив він, чи що материне голе тіло викинули в Зелений Зубець, поглузувавши з погребальних звичаїв дому Таллі. Останнє, що нині потрібно дівчині, то це додаткова пожива для нічних кошмарів.

Але цього було недосить. Він, вдягаючи їй на плечі свій плащ, обіцяв захищати її, та це був такий самий жорстокий жарт, як ота корона, яку Фреї вдягли на голову деривовка Роба Старка після того, як пришили її на його обезголовлений труп. І Санса це знала. Як вона на нього дивилася, як насторожено залазила в ліжко... поруч з нею він ні на мить не міг забути, хто він і який він. Так само, як і вона. І досі щовечора вона ходила в богопраліс молитися — можливо, за його-таки смерть, думав Тиріон. Вона втратила рідну домівку. Втратила своє місце на світі, втратила всіх, кого любила й кому довіряла. «Зима на підході»,— застерігає гасло Старків, і зима вже насправді прийшла, несучи розплату. «Але для дому Ланістерів зараз гаряче літо! Чому ж мені в біса так зимно?»

Натягнувши чоботи, Тиріон застебнув плаща на брошку з лев’ячою головою і вислизнув у освітлений смолоскипами коридор. Принаймні одна користь із цього шлюбу: вдалося втекти з Мейгорової тверджі. Оскільки тепер у Тиріона є дружина й господарство, лорд-батько погодився, що йому потрібне більш відповідне житло, й одного дня лорд Гайлз вилетів зі своїх просторих апартаментів нагорі в Кухонній фортеці. А були це і справді пишні палати, з великою спальнею і такою самою світлицею, з лазничкою і вбиральнею для дружини, з маленькими кімнатками для Пода й Сансиних покоївок. Навіть у Броновій комірці під сходами було щось схоже на віконце. «Ну, радше стрільниця, але світло вона пропускає». Головна замкова кухня була через двір, але Тиріон віддавав перевагу кухонним запахам і звукам перед співжиттям із сестрою в Мейгоровій тверджі. Що менше він бачиться з сестрою, то щасливішим почувається.

Проходячи повз комірчину Брелли, Тиріон чув тихе похропування. Шей нарікала на це хропіння, але хіба ж то висока ціна? Це Вейрис запропонував йому взяти цю жінку: раніше вона керувала господарством лорда Ренлі в місті, тож добре навчилася бути сліпою, глухою й німою.

Запаливши тонку воскову свічку, Тиріон завернув до службових сходів і почав спускатися. Всі нижні поверхи стояли зовсім тихі, не чулося ніяких кроків, окрім його власних. А він спускався вниз і вниз, на перший поверх і нижче, й нарешті опинився в темному підвалі з кам’яною склепінчастою стелею. Переважна більшість будівель у замку була з’єднана підземними переходами, і Кухонна фортеця не становила винятку. Тиріон подибав довгим темним коридором, аж нарешті відшукав потрібні двері й увійшов.

Тут на нього чекали драконячі черепи, а з ними — й Шей.

— Я вже подумала була, що мілорд забув про мене.

Її сукня висіла на чорному зубі мало не завбільшки з неї саму, а стояла Шей, гола-голісінька, у драконовій пащі. «Балеріон»,— подумав Тиріон. Чи все-таки Вагар? Драконові черепи дуже схожі.

Від одного погляду на неї він відчув збудження.

— Виходь звідти.

— Не вийду,— пустотливо посміхнулася вона.— Мілорд хай сам підійде й забере мене з драконової пащі.

Та коли він перевальцем підступив ближче, вона, гойднувшись уперед, задула свічку в нього в руці.

— Шей...— потягнувся він, але дівчина, крутнувшись, вислизнула.

— Зловіть мене! — долинув її голос з правого боку. — Хіба мілорд не грався змалку в «красуню й чудовисько»?

— Це я тут чудовисько?

— А я красуня,— її тихі кроки почулися вже в нього за спиною.— Усе одно ловити доведеться.

Він її таки піймав, та тільки тому, що вона далася зловитися. Заки вона пірнула йому в обійми, він уже розпашів і засапався, дибаючи по драконових черепах. Проте він миттю забув про це, щойно відчув, як її маленькі груденята притислися в темряві йому до обличчя, як їхні затвердлі пипки легенько черкнули його по вустах і по шраму, де колись був його ніс. Тиріон потягнув дівчину на підлогу.

— Мій велет! — видихнула вона, коли він опинився у ній.— Мій велет прийшов мене рятувати!

А потім вони лежали, сплівшись, серед драконових черепів, і Тиріон тулився головою до її голови, вдихаючи чистий запах її волосся.

— Час повертатися,— неохоче мовив він.— Скоро світанок. Санса прокинеться.

— А ви їй сновійного вина давайте,— сказала Шей,— як леді Танда дає Лоліс. Один кубок перед сном — і можемо кохатися в ліжку просто біля неї — вона й не прокинеться,— загиготіла вона.— Може, колись треба спробувати. Як таке мілорду?

Її долоня лягла йому на плече й заходилася розминати м’язи.

— Шия у вас аж закам’яніла. Що вас непокоїть?

Тиріон у темряві не бачив власних пальців, але почав загинати їх, перераховуючи свої біди.

— Дружина. Сестра. Племінник. Батько. Тайрели,— йому довелося перейти на Другу руку.— Вейрис. Пайсел. Мізинчик. Дорнський Червоний Гад,— він дійшов до останнього пальця.— І те обличчя, яке витріщається на мене з води, коли я вмиваюся.

Шей цьомнула його в покалічений, пошрамований ніс.

— Це хоробре обличчя! Добре й лагідне обличчя. Хотіла б я зараз на нього подивитися!

В голосі її була вся невинність світу. «Невинність? Дурню, вона — повія, і в чоловіках її цікавить тільки те, що в них між ніг. Дурень, дурень!»

— Дивитися ліпше на тебе, ніж на мене,— Тиріон сів.— У нас сьогодні довгий день, у нас обох. Не слід було тобі свічку задувати. Як тепер одяг відшукаємо?

— А може, голяка підемо? — розреготалася вона.

«Якщо нас хтось побачить, батько тебе повісить». Узявши Шей для Санси за покоївку, він тепер мав гарний привід, щоб час від часу перемовлятися з нею, але Тиріон не дурив себе, що їм нічого не загрожує. Вейрис попередив його: «Я склав для Шей гарну легенду, але ця легенда підійде для леді Танди й Лоліс. Сестра ваша значно підозріливіша. Якщо вона почне питати, що мені відомо...»

«Вигадаєте для неї гарну побрехеньку».

«Ні. Я скажу їй, що дівчина — звичайна повія, яку ви купили перед битвою на Зеленому Зубці та привезли на Королівський Причал проти батькового недвозначного наказу. Я не брехатиму королеві».

«Раніше ж ви їй брехали. Може, мені їй про це розповісти?»

Євнух зітхнув. «Ви мене без ножа ріжете, мілорде. Я вам вірно служив, та маю подеколи і вашій сестрі послужити. Скільки вона дозволить мені ще пожити, якщо я втрачу для неї будь-яку користь? Нема у мене лютого перекупного меча, щоб захистив мене, нема і доблесного брата, щоб помстився за мене, є тільки пташечки, які нашіптують мені у вухо. Тільки з цього шепоту я можу купити собі ще один деньок життя».

«Даруйте, що не зронив сльозинку разом з вами».

«Та будь ласка, а ви даруйте, якщо я не зроню сльозинку за вашою Шей. Зізнаюся: я геть не розумію, що в ній такого, щоб такий розумник, як ви, поводився, мов справжній дурень».

«Може, ви б і зрозуміли, якби не були євнухом».

«Ото в цьому причина? В чоловіка працюють або мізки, або дещо між ногами, та аж ніяк не те і те разом? — захихотів Вейрис.— Мабуть, і добре, що мене оскопили».

Павук таки мав рацію. Тиріон, почуваючись геть нещасним, навпомацки шукав у населеній драконами темряві свою білизну. Від постійного ризику він почувався напруженим, мов напнута шкіра на барабані, а ще й винуватим. «Але в чому моя провина? Дружина не хоче від мене нічого, а тим паче того, чого хочу від неї я». Може, варто розповісти їй про Шей. Він же не перший на світі чоловік, у якого є коханка. Навіть Сансин власний неймовірно-шляхетний-і-чесний батечко подарував їй брата-байстрюка. Якщо так подумати, то дружина, може, ще й зрадіє, дізнавшись, що він спить із Шей, якщо це звільняє її саму від цього обов’язку.

«Ні, не можна». Вона, звісно, дала обітницю, але довіряти їй не можна. Може, між ніг вона й цнотлива, а от коли йдеться про зраду — не така вже й невинна. Це ж вона розбовкала Серсі плани свого власного батька. Та й дівчата її віку рідко вміють тримати секрети.

Єдине правильне рішення — позбутися Шей. «Можна відіслати її до Чатаї»,— неохоче міркував Тиріон. У Чатаїному борделі Шей отримає всі шовки й коштовності, про які так мріє, там у неї будуть найдобріші шляхетні покровителі. Там у неї життя буде набагато краще, ніж було з Тиріоном, відколи він узяв її до себе.

А якщо вона втомилася заробляти собі на життя, розсуваючи ноги, він може влаштувати їй заміжжя. «Може, з Броном?» Перекупний меч ніколи не гидував об’їдками з панського столу, а тепер він ще й лицар — про кращу партію їй годі мріяти. «Або з сером Толадом?» Тиріон неодноразово помічав, які той кидає на Шей мрійливі погляди. А чом би й ні? Він високий, дужий, приємний з обличчя — до останнього дюйма талановитий юний лицар. Звісно, Толад вважає, що Шей служить у замку покоївкою у юної леді. А якщо він, одружившись, дізнається, що насправді вона була повією...

— Мілорде, ви тут? Чи вас уже дракони з’їли?

— Ні. Я тут,— він помацав драконячий череп.— Я відшукав черевик, але це, здається, твій.

— Мілорд якийсь похмурий. Вам щось не сподобалося?

— Ні,— коротко озвався він,— мені все сподобалося, як завжди.

«У цьому й небезпека». Час до часу, як от зараз, він замислювався про те, щоб відіслати її геть, але ніколи не надовго. У темряві Тиріон смутно бачив, як вона натягує вовняну шкарпетку на струнку ніжку. «Стало видно!» З рядочка довгастих вузьких вікон високо в стіні підвалу сіялося слабеньке світло. Навколо почали виступати з темряви — чорні на сірому тлі — дракони Таргарієнів.

— Рано приходить день.

Новий день. Новий рік. Нове століття. «Я вижив на Зеленому Зубці й на Чорноводді, то переживу й кляте весілля короля Джофрі».

Шей стягнула з драконового зуба свою сукню й одягнула через голову.

— Я піду перша. Поможу Бреллі з водою на купіль,— вона схилилася, щоб востаннє поцілувати його в чоло.— Мій велет Ланістер! Як я вас кохаю!

«Я теж тебе кохаю, люба». Може, вона й повія, але вона заслуговує на більше, ніж має з Тиріоном. «Віддам її за сера Толада. Він, здається, чоловік гідний. І високий...»