Буря Мечів

Санса

На півбак вів трап крутий і пощеплений, отож Санса прийняла руку Лотора Бруна. Сера Лотора, нагадала вона собі; його висвятили в лицарі за виявлену в Битві на Чорноводді доблесть. Хоча справжній лицар у житті не вдягнув би отих заплатаних коричневих штанів і обдертих черевиків, так само як і порепаної шкірянки у плямах від води. Присадкуватий чолов’яга з квадратним обличчям, приплюснутим носом і кучмою пухнастого сивого волосся, Брун розмовляв мало. «Але він дужчий, ніж здається». Санса зробила такий висновок з того, як легко він підняв її, наче вона нічого не важить.

Перед носом «Царя моряників» простягся кам’янистий берег, вітряний, без дерев, негостинний. Та навіть такий, він радував око. Довгенько корабель уже силкувався повернутися на правильний курс! Недавній шторм закинув його так далеко в море, що й суходіл пропав з очей, і жбурляв на палубу такі хвилі, аж Санса вже була певна, що зараз вони всі потонуть. Двох людей змило за борт, казав старий Освел, а ще один упав зі щогли та в’язи собі скрутив.

Сама ж Санса рідко потикалася на палубу. Маленька каюта була волога й холодна, але більшість дороги Сансі було зле... від страху, від гарячки, від морської хвороби... вона нічого не могла з’їсти, щоб не виблювати, і майже не спала. Щойно склепить повіки, як перед очима поставав Джофрі: вчепившись у горло, у м’яку шкіру, він помирав з пластівцями скоринки від пирога на вустах і з винними плямами на камзолі. А вітер голосив у линвах, нагадуючи Сансі жахливий звук, з яким Джофрі силкувався вдихнути повітря. Іноді їй снився й Тиріон. «Він нічого не зробив»,— сказала вона Мізинчику, коли той провідав її в каюті, перевіряючи, чи не стало їй уже ліпше.

«Джофрі він не вбивав, це правда, але руки карлика аж ніяк не чисті. У нього до тебе вже була дружина, ти не знала?»

«Він розповідав».

«А він тобі не розповів, що, коли вона йому набридла, він подарував її батьковим гвардійцям? З часом міг би і з тобою так само вчинити. Тому не лийте сліз по Куцю, міледі».

Вітер солоними пальцями прочесав Сансі коси, й вона поїжилася. Навіть так близько від берега її все одно нудило. А ще відчайдушно кортіло скупатись і перевдягнутися. «Я зараз, певно, бліда як труп і просмерділася блювотинням».

Підійшов лорд Пітир, як завше веселий.

— Доброго ранку! Солоне повітря так бадьорить, правда? У мене аж апетит прорізається,— він співчутливо пригорнув її за плечі.— Почуваєшся добре? Щось ти бліда.

— Просто нудить. Морська хвороба.

— Від неї треба трішки доброго вина. Дістанемо тобі келих, щойно зійдемо на берег,— мовив Пітир, а тоді вказав на стару крем’яну вежу, що вимальовувалася на тлі суворого сірого неба; об скелі біля її підніжжя розбивалися буруни.— Веселенький пейзаж, ні? Боюся, тут безпечно стати на якір не вдасться. Доведеться на берега плисти на човні.

— Тут? — Сансі тут узагалі не хотілося сходити на берег. Кажуть, Пальці — гнітюче місце, а в тій маленькій вежі була якась аура занедбаності й запустіння.— А можна мені лишитися на кораблі, поки ми не рушимо далі у Білу Гавань?

— Звідси «Цар моряників» повертає на схід, у Браавос. Без нас.

— Але ж... мілорде, ви казали... ви казали, що ми пливемо додому.

— Ось і дім, хай і жалюгідний. Дім моїх пращурів. Назви в нього, боюся, немає. Престол можного лорда повинен мати назву, згодна? Вічнозим, Соколине Гніздо, Річкорин — це справжні замки. Тепер я лорд Гаренхолу, звучить солодко, та ким я був раніше? Лордом Вівцезиму й господарем Сміхфорту? Йому чогось бракує...— його сіро-зелені очі невинно огледіли Сансу.— Ти, здається, збентежена. Ти думала, що ми пливемо у Вічнозим, люба? Вічнозим захопили, спалили та сплюндрували. Всі, кого ти знала й любила, загинули. Північани, які не здалися залізним, воюють між собою. Навіть на Стіну скоєно напад. Вічнозим був домівкою твого дитинства, Сансо, але ти вже не дитина. Ти — доросла жінка й повинна будувати власний дім.

— Тільки не тут,— злякалася Санса.— Вежа така...

— ...маленька, похмура та злиденна? Все так, і навіть гірше. Пальці — чарівне місце, якщо ти камінь. Але не бійся, ми тут не більш як на два тижні. Думаю, твоя тітка вже виїхала нам назустріч,— посміхнувся він.— Ми з леді Лайсою збираємось одружитися.

— Одружитися? — приголомшено перепитала Санса.— Ви з тіткою?

— Лорд Гаренхолу й леді Соколиного Гнізда.

«Ви ж казали, що кохали мою маму!» Але ж, звісно, леді Кетлін мертва, тож навіть якщо вона і справді таємно кохала Пітира й віддала йому свою цноту, тепер це вже не має значення.

— Ви мовчите, міледі? — мовив Пітир.— А я був певен, що ви мене схочете поблагословити. Це ж така рідкість, щоб хлопчак, народжений спадкоємцем скель і овечого «горошку», взяв шлюб з дочкою Гостера Таллі й удовою Джона Арина.

— Я... я вам зичу довгих років спільного життя й багато дітей, а ще великого щастя разом.

Багато років уже Санса не бачила материної сестри. «Вона буде лагідна до мене, бодай заради матері. Вона ж мені рідна». Та й Видол Аринів — прегарне місце, в усіх піснях це оспівується. Пожити там якийсь час буде не так уже й погано.

Лотор зі старим Освелом на веслах доправили їх на берег. Санса скулилася на носі, загорнувшись у плащ і затуляючись каптуром од вітру, й міркувала, що на неї чекає попереду. З вежі вийшли назустріч слуги: худенька стара й дебела жінка середнього віку, двійко старезних білоголових дідів і дівчинка двох-трьох рочків з ячменем на оці. Упізнавши лорда Пітира, вони опустилися навколішки просто на каміння.

— Моя челядь,— пояснив він.— Дитини не знаю. Мабуть, чергова Келлина байстрючка. Що кілька років вони з’являються.

Двійко дідів зайшли у воду по стегна — винести Сансу з човна, щоб вона не намочила спідниці. Освел з Лотором убрід вийшли на берег, так само як і Мізинчик. Літню жінку він поцілував у щоку, а молодшій підморгнув.

— Хто батько на цей раз, Келло?

— Не маю певності, м’лорде,— розсміялася вона.— Не вмію я сказати «ні».

— Всі місцеві парубки з цього тільки радіють, певна річ.

— Так добре, що ви повернулися додому, мілорде,— сказав один з дідів. На вигляд йому було щонайменше вісімдесят, але він був у заклепаному панцирі та з мечем при боці.— Скільки ви пробудете вдома?

— Зовсім недовго, Браєне, не бійтеся. Як скажете, зараз тут жити можна?

— Якби ми знали, що ви приїдете, постелили б нові циновки, мілорде,— мовила стара.— Коминок розпалений кізяками.

— Рідний запах — коли горять кізяки,— зронив Пітир і обернувся до Санси.— Грізель була моєю мамкою, а тепер керує моїм замком. Амфред — мій стюард, а Браєн... я вас минулого разу, здається, призначив капітаном замкової варти?

— Так, мілорде. Ви ще казали, що людей привезете, але так і не привезли. На варті стоїмо хіба що ми з собаками.

— І дуже добре стоїте, я певен. Ніхто не вкрав у мене ані камінчика, ані овечої горошини, я бачу. А Келла,— він вказав на дебелу жіночку,— дбає про мої численні отари. Скільки в мене овець нині, Келло?

Жінка на мить замислилася.

— Двадцять і три, мілорде. Було двадцять і дев’ять, але одну загриз Браєнів пес, а ще кількох ми зарізали й засолили.

— Ах, холодна солона баранина! Я, мабуть, точно вдома. Коли поснідаю чайчиними яйцями і супчиком з водоростей, переконаюся напевно.

— Якщо хочете, мілорде,— сказала літня Грізель.

Лорд Пітир скорчив гримаску.

— Ходім! Поглянемо, чи велика зала все така сама жахлива, як мені пригадується.

Він перший рушив берегом через каміння, слизьке від гнилих водоростей. Біля підніжжя крем’яної вежі товклася дюжина овець, смикаючи тоненьку травку, що проросла між кошарою і стайнею, накритою солом’яним дахом. Сансі довелося дивитися під ноги: всюди було навалено овечого «горошку».

Зсередини вежа здалася ще меншою. На внутрішньому мурі від крипти до даху вели відкриті гвинтові сходи. На кожному поверсі була єдина кімната. Слуги і днювали, і ночували в кухні на першому поверсі разом з велетенським плямистим мастифом і пів-дюжиною вівчарок. Над кухнею розташувалася скромна зала, над нею — спальня. Вікон не було зовсім, лише стрільниці на зовнішньому мурі, вздовж сходів. Над коминком висів зламаний довгий меч і побитий дубовий щит, на якому потріскалась і обсипалася клаптями фарба.

Герба на щиті Санса не знала: сіра камінна голова з полум’яними очима, на світло-зеленому полі.

— Дідусів щит,— пояснив Пітир, побачивши, куди задивилася Санса.— Його батько народився у Браавосі, у Видолі опинився як перекупний меч на службі лорда Корбрея, тому прадідусь, коли його висвятили в лицарі, й узяв собі за герб голову Титана.

— Лютий герб! — мовила Санса.

— Занадто вже лютий, як на мене, людину приязну,— мовив Пітир.— Віддаю перевагу своєму пересмішнику.

Освел ще двічі сплавав на «Царя моряників», щоб розвантажити речі. Серед іншого він привіз на берег і декілька діжок вина. Пітир, як і обіцяв, налив Сансі кубок.

— Ось, міледі, допоможе на шлунок, сподіваюся.

Тверда земля під ногами й так уже допомогла, але Санса слухняно підняла кубок обіруч і зробила ковток. Вино було чудове: арборське, подумала вона. Смакувало трохи дубом, і фруктами, і спекою літніх ночей,— цей смак розцвітав у роті, наче квіти, що розтуляють пелюстки до сонця. Санса тільки сподівалася, що і вино не виблює. Лорд Пітир такий добрий, і їй не хотілося все зіпсувати, обблювавши його.

А він понад кубком роздивлявся її, і в його ясних сіро-зелених очах було... що це — зачудування? Чи щось інше? Санса не мала певності.

— Грізель,— покликав Пітир літню жінку,— принеси нам попоїсти. Тільки чогось легенького, бо в міледі ніжний шлунок. Мабуть, трохи фруктів. Освел привіз із «Царя» апельсини й гранати.

— Так, м’лорде.

— Можна мені гарячу купіль? — попросила Санса.

— Звелю Келлі наносити води, м’леді.

Санса, ковтнувши ще вина, думала, як завести люб’язну розмову, та лорд Пітир заговорив сам. Коли вийшли і Грізель, і слуги, він мовив:

— Лайса приїде не сама. І поки вона не приїхала, ми повинні домовитися, хто ти така.

— Я... я не розумію.

— У Вейриса всюди шпигуни. Якщо Сансу Старк побачать у Видолі, євнух про таке дізнається за місяць, а це може викликати неприємні... ускладнення. Нині бути Старком небезпечно. Отож ми скажемо всім Лайсиним людям, що ти — моя позашлюбна дочка.

— Позашлюбна? — обурилася Санса.— Тобто байстрючка?

— Ну, законною моєю дочкою ти точно бути не можеш. Дружини в мене ніколи не було, і всі це знають. Як тебе зватимуть?

— Я... я можу називатися, як мама.

— Кетлін? Занадто вже очевидно. Ліпше як моя мама. Алейн. Подобається?

— Алейн... дуже гарно...— (Санса сподівалася, що не забуде).— А не можна мені бути законною дочкою якого-небудь лицаря у вас на службі? Може, він доблесно загинув у битві, й тоді...

— Нема в мене доблесних лицарів на службі, Алейн. Така легенда притягуватиме цікавих з небажаними запитаннями, як труп притягує мух. А от цікавитися подробицями народження позашлюбних дітей вважається неввічливим,— він схилив голову набік.— Отож, хто ти?

— Алейн... Стоун, так? — Коли він кивнув, вона запитала: — А хто ж була моя матір?

— Келла?

— Будь ласка, тільки не вона,— помертвіла Санса.

— Жартую. Матір твоя була шляхтянкою з Браавоса, дочкою купецького короля. Ми познайомилися в Мартингороді, коли я там керував портом. Вона померла з родива, довіривши тебе Вірі. Маю кілька священних книг — погортаєш їх, щоб могла з них цитувати. Ніщо так не гасить цікаві запитання, як набожні промови. В усякому разі, коли розквітла твоя жіночність, ти вирішила, що не хочеш бути септою, й написала мені. Отоді я й дізнався вперше про твоє існування,— він пошкріб пальцем борідку.— Зможеш це все запам’ятати?

— Сподіваюся. Це буде наче гра, так?

— А ти любиш ігри, Алейн?

До нового імені ще доведеться звикнути.

— Ігри? Я... гадаю, це залежить від...

Та не встигла вона договорити, як знову з’явилася Грізель, балансуючи з великим тарелем. Поставила його між ними. На тарелі були яблука, грушки й гранати, трохи жалюгідного винограду, величезний кривавий апельсин. Ще стара принесла круглу хлібину й масло в глечику. Пітир кинджалом розрізав гранат надвоє і простягнув половинку Сансі.

— Спробуйте поїсти, міледі.

— Ні, дякую, мілорде.

З гранатовими кісточками стільки клопоту, що Санса натомість обрала грушу й зробила маленький делікатний укус. Груша виявилася перезрілою. По підборіддю побіг сік.

Лорд Пітир кінчиком кинджала виколупав зернину.

— Знаю, тобі, певно, страшенно бракує батька. Лорд Едард був людиною хороброю, чесною і відданою... от тільки гравцем безнадійним,— він ножем підніс зернину до рота.— На Королівському Причалі живе два типи людей. Гравці й фігури.

— Я була фігурою? — спитала Санса, боячись почути відповідь.

— Так, але нехай тебе це не засмучує. Ти ще наполовину дитина. І паничі, і панночки — всі спочатку фігури. Навіть дехто з тих, хто вважає себе гравцем,— він з’їв іще одне зернятко.— Наприклад, Серсі. Вона себе спритницею вважає, та насправді вона страшенно передбачувана. Вся її сила ґрунтується на вроді, походженні й багатстві. Проте лише перша з цих чеснот і справді належить їй, та й вона скоро зів’яне. Тоді мені буде шкода Серсі. Її хочеться влади, та коли вона її отримує, то й гадки не має, що з нею робити. Всі чогось хочуть, Алейн. А коли ти знаєш, чого хоче людина, ти вже знаєш цю фігуру і як нею ходити.

— Як ви походили сером Донтосом — і він отруїв Джофрі?

Бо це точно зробив Донтос, вирішила Санса.

— Сер Донтос Червоний,— розсміявся Мізинчик,— був винним бурдюком на ніжках. Йому такого відповідального завдання точно б ніхто не довірив. Він би просто все наплутав, або й зрадив мене. Ні, Донтос мав тільки вивести тебе з замку... й подбати, щоб ти вдягнула срібну сіточку на волосся.

«Чорні аметисти...»

— Але... якщо не Донтос, то хто? У вас є й інші... фігури?

— Можеш догори дриґом перевернути весь Королівський Причал і не знайти там жодної людини з вишитим на камзолі пересмішником, але це не значить, що в мене немає друзів,— Пітир підійшов до сходів.— Освеле, ходіть сюди, покажіться леді Сансі.

За якусь мить з’явився старий, широко всміхнувся й уклонився. Санса невпевнено втупилася в нього.

— І що я маю побачити?

— Впізнаєш його? — запитав Пітир.

— Ні.

— Придивися.

Санса довго роздивлялася зморшкувате, обвітрене обличчя старого, гакуватий ніс, біле волосся й великі кістляві долоні. Щось наче в ньому було знайоме, але Санса похитала головою.

— Ні. Я в житті не бачила Освела до того, як сіла в човен, я певна.

Освел вищирився повним ротом кривих зубів.

— Ні, але міледі, гадаю, знає трьох моїх синів.

Справу зробили «три сини» й посмішка.

— Кетлблек! — Санса округлила очі.— Ви — Кетлблек!

— Ага, прошу пані.

— І не просіть,— Пітир махнув рукою, відпускаючи старого, й повернувся до граната, а Освел почовгав сходами вниз.— Скажи-но, Алейн, який кинджал небезпечніший — відкритий, яким розмахує ворог, чи захований, який тобі тихо приставила до спини людина, що її ти навіть і не бачиш?

— Захований.

— От розумничка,— посміхнувся він ясно-червоними від гранатового соку тонкими губами.— Коли Куць відіслав геть гвардійців королеви, Серсі звеліла серу Ланселю найняти для неї перекупних мечів. Лансель знайшов для неї Кетлблеків, що страшенно потішило твого куцого лорда-чоловіка, адже він сам їх купив через свою людину — Брона,— хихикнув він.— Та саме я порадив Освелу привезти синів на Королівський Причал, коли дізнався, що Брон шукає мечі. Три заховані кинджали, Алейн,— ідеально заховані!

— То це один з Кетлблеків укинув отруту в чару Джофу?

Сер Озмунд був цілу ніч біля короля, пригадалося Сансі.

— Хіба я таке казав? — лорд Пітир розрізав своїм кинджалом кривавий апельсин і простягнув половинку Сансі.— Хлопці занадто вже зрадливі, щоб їх можна було залучати в таку змову... а Озмунду взагалі не можна довіряти відтоді, як він приєднався до королівської варти. Як з’ясувалося, білий плащ щось таке робить з людиною... Навіть з такою, як він,— закинувши голову, він вичавив собі в рота сік з кривавого апельсина.— Обожнюю сік і ненавиджу липкі пальці,— поскаржився Пітир, витираючи руки.— Чисті руки, Сансо. Хай що робиш, дивися, щоб руки лишалися чисті.

Санса ложечкою вибрала трохи соку зі своєї половинки апельсина.

— Та якщо це були не Кетлблеки й не Донтос... а вас узагалі не було в місті, й Тиріон теж цього не робив...

— Більше здогадок немає, люба?

Вона похитала головою.

— Я не...

— Можу закластися,— посміхнувся Пітир,— що того вечора хтось тобі сказав, що в тебе сіточка збилася, й поправив її.

Санса затулила долонею рота.

— Ви ж не хочете сказати... вона ж хотіла забрати мене в Небосад, одружити зі своїм онуком...

— Лагідним, набожним і добродушним Вілласом Тайрелом. Радій, що тебе це обминуло, бо ти б від нудьги померла з його бездоганністю. А от з тою старою не занудьгуєш, цього в неї не відняти. Страшна стара гаргара, і близько не така слабка, яку вдає. Коли я прибув у Небосад торгуватися за руку Марджері, вона, дозволивши своєму лорду-синові щось там варнякати, сама ставила дуже влучні запитання щодо характеру Джофрі. Я його до небес хвалив, певна річ... у той час як мої люди поширювали тривожні перекази серед слуг лорда Тайрела. Отак грають у гру.

А ще я закинув ідею, щоб сер Лорас убрався в біле. Не запропонував — я так грубо не працюю. Але мої люди почали розповідати моторошну історію про те, як натовп замордував сера Престона Грінфілда і зґвалтував леді Лоліс, а ще я підкинув кілька срібняків співцям лорда Тайрела, щоб заспівали про Ріяма Редвина, Сервина Дзеркального Щита й королевича Еймона Лицаря-Дракона. Ліра в правильних руках може бути небезпечна як меч.

Мейс Тайрел потім думав, що це була його ідея — включити в шлюбний контракт пункт про те, що сер Лорас вступає в королівську варту. Хто краще захистить королеву, як не її брат-лицар? До того ж це звільняло його від потреби шукати землі й наречену для третього сина — завдання й так нелегкого, а у випадку сера Лораса — вдвічі важчого.

Хай там як, а леді Оленна не збиралася віддати свою дорогоцінну й любу онучку на поталу Джофрі, але, на відміну від свого сина, добре усвідомлювала, що в сера Лораса під усіма його ружами й розкошами ховається характер такий самий гарячий, як і в Джеймі Ланістера. Вкинь Джофрі, Марджері й Лораса в один горщик — і отримаєш царевбивчу юшечку. Стара розуміла й дещо інше. Син уже затявся зробити з дочки королеву, а для цього потрібен король... тільки не Джофрі. Скоро буде в нас іще одне весілля, от побачиш. Марджері одружиться з Томеном. Збереже і свою королівську корону, і цноту,— триматися ні того, ні того їй особливо й не хотілося, та хіба це має значення? Великий західний союз буде збережено... принаймні на деякий час.

«Марджері й Томен». Санса не знала, що й казати. Їй подобалася і Марджері Тайрел, і її маленька гостренька на язик бабуся теж. Санса мріяла про Небосад з його дворами й музиками, прогулянкові баркаси на Мандері,— як це не схоже на оцей похмурий берег! «Принаймні тут я у безпеці. Джофрі мертвий, він мене більше не скривдить, а — проста байстрючка на ім’я Алейн Стоун, без чоловіка й без претензій». Та й скоро тут буде тітка. Довгий кошмар Королівського Причалу лишився позаду, як і її сміховинний шлюб. Тут вона зможе збудувати собі новий дім, як і казав Пітир.

Минуло вісім довгих днів, заки приїхала Лайса Арин. П’ять із них дощило, і Санса знудьговано й неспокійно сиділа біля вогню, поряд зі старим сліпим собакою. Він був зовсім хворий і беззубий, щоб нести варту разом з Браєном, і переважно спав, та коли Санса легенько його поплескала, він заскавчав і лизнув їй руку, тож вони швидко потоваришували. Коли дощ ущух, Пітир показав їй свої володіння,— це забрало менш як пів дня. Йому належало чимало каміння, як він і казав. Було тут одне місце, де хвиля, вириваючись із дихала, стріляла на тридцять футів у повітря, і ще одне — де хтось на валуні витесав семикутну зірку нових богів. Пітир пояснив, що це зроблено на позначення одного з місць, де висадилися андали, коли перепливли море, щоб вибороти Видол у перших людей.

Далі в глибину суходолу, біля торф’яного болота, мешкала дюжина родин у збудованих з каміння хатах.

— Мої піддані,— сказав Пітир, хоча лише найстарші з простолюду, схоже, ще впізнавали його. Була ще тут печера самітника, от тільки без самітника.— Він уже помер, та коли я ще хлопчиком був, батько водив мене подивитися на нього. Чолов’яга не мився сорок років, можеш уявити, як від нього смерділо, та він начебто мав дар провидіння. Якийсь час він мене обмацував, а тоді сказав, що з мене будуть великі люди. Батько за це дав йому бурдюк вина,— пирхнув Пітир.— Я б йому те саме сказав за півкубка.

Врешті-решт, сірого вітряного пообіддя, прибіг у вежу Браєн з собаками, які валували, насідаючи йому на п’яти, й оголосив, що з південного сходу наближаються вершники.

— Лайса,— мовив лорд Пітир.— Ходімо, Алейн, привітаємо її.

Вдягнувши плащі, вони вийшли з вежі. Вершників було заледве два десятки — вельми скромний почет як на леді Соколиного Гнізда. З нею їхало три служниці й дюжина гвардійців замкової варти в кольчугах і кірасах. Привезла з собою Лайса і септона, і вродливого співця з ледь означеними вусиками й довгими пісочними кучерями.

«Невже це моя тітка?» Леді Лайса була на два роки молодша за маму, але ж ця жінка здавалася років на десять старшою! Густі золотисто-каштанові кучері спадали нижче пояса, та під дорогою оксамитовою сукнею і прикрашеним коштовними камінцями корсетом ховалося обвисле й обрезкле тіло. Обличчя було розчервоніле й розфарбоване, груди важкі, а руки дебелі. Лайса була і вища за Мізинчика, і товстіша; не виявила вона ні краплі граційності, незграбно злазячи з коня.

Пітир опустився на коліно, цілуючи їй руку.

— Мала королівська рада наказує мені домогтися вашої руки й серця, міледі. Чи є в мене шанси стати вашим лордом і чоловіком?

Леді Лайса, надувши губки, потягнула його до себе й поцілувала в щоку.

— Ну, може і вдасться мене переконати,— хихикнула вона.— Ви привезли дарунки, щоб розтопити моє серце?

— Королівський мир.

— До біса мир, що ще ви мені привезли?

— Мою дочку,— Мізинчик жестом підкликав Сансу.— Міледі, дозвольте представити вам Алейн Стоун.

Схоже, Лайса не вельми зраділа, побачивши її. Санса присіла в глибокому реверансі, схиливши голову.

— Байстрючка? — почувся тітчин голос.— Пітире, то ти такий капосник? Хто її матір?

— Матір померла. Я сподівався взяти Алейн з собою в Гніздо.

— І що мені там з нею робити?

— Та є в мене кілька ідей,— мовив лорд Пітир.— Але просто зараз мені набагато цікавіше, що я можу зробити з вами, міледі.

На круглому рожевому тітчиному обличчі розтанула вся суворість, і на мить Сансі здалося, що Лайса Арин розплачеться.

— Любий Пітире, я так за тобою скучила, ти просто не уявляєш, не можеш уявити! Йон Ройс мені стільки клопоту завдав, вимагаючи, щоб я скликала прапори й виїздила на війну! А ще навколо мене крутяться інші — Гантер, і Корбрей, і той жахливий Нестор Ройс, усі вони хочуть зі мною одружитися й узяти собі мого сина за годованця, але ж ніхто з них не кохає мене. Тільки ти, Пітире. Я так довго про тебе мріяла!

— А я про вас, міледі,— він обійняв її за спину й поцілував у шию.— Коли ж ми одружимося?

— Просто зараз,— зітхнула леді Лайса.— Я привезла мого септона, і співця, і меду на весільний бенкет.

— Тут? — незадоволено перепитав Пітир.— Ліпше нам побратися в Гнізді, у присутності всього двору.

— До біса двір. Я так довго чекала, що довше вже просто не витримаю,— вона обхопила його руками.— Хочу вже сьогодні розділити з тобою ліжко, любчику. Хочу зробити ще одну дитину — братика для Роберта або гарненьку донечку.

— Я теж про це мрію, люба. Але ж набагато вигідніше влаштувати пишне публічне весілля, коли весь Видол...

— Ні! — тупнула вона ногою.— Я хочу зараз, просто сьогодні. І попереджаю: після всіх цих років мовчання й шепотіння я збираюся кричати, коли ти зі мною кохатимешся. Кричати так голосно, щоб у Гнізді чулося!

— Може, тоді полюбимося просто зараз, а пошлюбимося потім?

Леді Лайса загиготіла як дівчинка.

— Ох, Пітере Бейліш, який ти капосник! Ні. Я кажу — ні, я леді Соколиного Гнізда, і я наказую тобі одружися зі мною просто зараз!

— Ну, як зволить міледі,— стенув плечима Пітир.— Я перед вами безсилий, як завжди.

За годину, коли сонце закочувалося на заході, вони вже дали обітниці, стоячи під небесно-блакитним шатром. Після цього біля підніжжя маленької крем’яної вежі було встановлено довгі двоногі столи й почався бенкет з куріпками, олениною і смаженим вепром під чудовий легкий мед. Опускалися сутінки, й почали запалювати смолоскипи. Лайсин співець заграв «Безмовну обітницю», і «Пори мого кохання», і «Два серця як одне». Кілька юних лицарів запрошували Сансу танцювати. Тітка також танцювала — літали її спідниці, коли Пітир кружляв її в руках. Від випивки й весілля леді Лайса мов помолодшала. Сміялася, тримаючи чоловіка за руку, а коли її погляд падав на нього, її очі сяяли.

Коли ж прийшла пора лягати в ліжко, лицарі понесли її у вежу, дорогою роздягаючи і сиплючи масними жартиками. «Тиріон мене від цього врятував»,— пригадала Санса. Не так жахливо, коли тебе роздягають для коханого чоловіка руки іншого, який любить вас обох, але Джофрі... Вона здригнулася.

Тітка привезла з собою тільки трьох леді, тож вони наполягли, щоб Санса допомагала їм роздягати лорда Пітира, поки вони ведуть його в шлюбну постіль. Пітир здався люб’язно, але не без гострих жартиків, ще й собі до них чіплявся. Заки його завели у вежу й роздягнули, жінки розчервонілися, шнурівки були розв’язані, сукні розхристані, спідниці в безладі. А от до Санси Мізинчик лише посміхався, поки його вели в спальню, де на нього вже чекала леді-дружина.

Леді Лайсі й лорду Пітиру віддали всю спальню на третьому поверсі, але ж вежа була зовсім маленька... а тітка стримала своє слово: вона кричала. Надворі полився дощик, загнавши гостей у залу під спальнею, тож вони чули майже кожне слово. «Пітире,— стогнала тітка.— Ох, Пітире, Пітире, любий Пітире, ох-ох-ох! Отак, Пітире, отак. Тут твоє місце». Співець леді Лайси завів непристойну версію «Вечері міледі», та навіть його гра та спів не заглушували Лайсиних зойків. «Зроби мені дитинку, Пітире,— кричала вона,— зроби мені ще одну миленьку дитинку. Ох, Пітире, мій коханий, мій коханий Пі-і-ітире-е-е!» Останній зойк був такий гучний, аж забрехали собаки, а двоє з тітчиних леді не могли стримати сміху.

Санса, спустившися сходами, вийшла в ніч. Залишки бенкету поливав дощик, і в повітрі пахло свіжістю й чистотою. Сансі пригадувалося її власне весілля з Тиріоном. «У темряві і я — лицар квітів,— сказав він тоді.— Я зможу зробити тобі добре». Та це просто ще одна брехня від Ланістерів. «Пес брехню нюхом чує, сама знаєш,— колись казав Гончак. У вухах стояв його рипучий голос.— Роззирнися й потягни носом! Усі тут брехуни... значно вправніші за тебе». Цікаво, думала вона, що сталося з Сандором Кліганом? Чи знає він про те, що Джофрі вбили? Чи засмутився? Він-бо був присяжним мечем королевича багато років поспіль.

Санса довго сиділа надворі. Коли ж нарешті, мокра та змерзла, пішла до свого ліжка, в коминку ледве світився жар. Згори не долинало ні звуку. В куті сидів юний співець, награючи собі повільну мелодію. Одна з тітчиних служниць цілувалася з лицарем на кріслі лорда Пітира, і руки їхні порпалися під одягом одне одного. Кілька чоловіків напилися п’яні й поснули, а ще один стогнав у виходку — його нудило. У своєму маленькому закапелку під сходами Санса побачила Браєнового старого сліпого собаку й лягла біля нього. Він, прокинувшись, облизав їй обличчя.

— Сердешний старий хорте,— мовила вона, скуйовдивши йому хутро.

— Алейн,— почувся голос тітчиного співця: хлопець стояв над нею.— Люба Алейн. Мене звати Марильйон. Бачу, ти з дощу прийшла. А ніч холодна й волога. Дозволь мені тебе зігріти.

Старий пес, підвівши голову, загарчав, але співець дав йому копняка, від якого пес зі скавулінням подибав геть.

— Марильйон? — невпевнено мовила Санса.— Це так... люб’язно, що ви подумали про мене, але... перепрошую. Я дуже втомлена.

— І дуже гарна. Весь вечір я подумки складав для тебе пісні. Строфу про твої груди, баладу про твої вуста, дует про твої перса. Але я їх не співатиму. Вони мені не вдалися й не варті такої краси,— він присів на ліжко й поклав долоню їй на ногу.— Дозволь мені натомість заспівати тілом.

На неї війнуло перегаром.

— Ви п’яні.

— Я не п’янію. Мед лише звеселяє мене. Я весь палаю,— його рука ковзнула вгору по її стегну.— І ти теж.

— Пустіть мене! Ви забуваєтеся.

— Змилуйся! Я кілька годин співав любовних пісень. У мене кров шумує. І в тебе теж, я знаю... немає дівки й наполовину такої хтивої, як байстрючка. Ти жадаєш мене?

— Я ще цнотлива! — запротестувала Санса.

— Справді? Ох, Алейн, Алейн, моя чарівна панно, подаруй мені свою цноту. Ти ще дякуватимеш богам за це. Ти заспіваєш голосніше, ніж леді Лайса.

Санса перелякано сіпнулася геть від нього.

— Якщо ви не підете, моя... мій батько вас повісить. Лорд Пітир.

— Мізинчик? — хихикнув він.— Мене любить леді Лайса й обожнює лорд Роберт. Якщо твій батько мене скривдить, я його знищу одним куплетом,— він стиснув її за груди.— Нумо скинемо з тебе цей мокрий одяг. Ти ж не хочеш, щоб він подерся. Ну ж бо, люба леді, слухай своє серденько...

Долинув тихий шелест криці об шкіру.

— Співче,— мовив грубий голос,— іди собі ліпше, якщо хочеш ще трохи поспівати.

У тьмяному світлі слабенько замерехтів клинок.

Співець його теж побачив.

— Шукай собі іншу дівку...

Клинок зблиснув, і співець скрикнув:

— Ви мене поранили!

— Пораню ще гірше, якщо не заберешся.

І Марильйон випарувався. А от другий лишився — стояв над Сансою в темряві.

— Лорд Пітир велів наглядати за вами.

Голос належав Лотору Бруну, збагнула Санса. «Це не Гончак, ні, та і як би це було можливо? Звісно, це Лотор...»

Уночі Санса майже не спала — крутилася й вертілася, як на облавку «Царя моряників». Їй снилося, як Джофрі помирає, та коли він схопився за горло й по пальцях побігла кров, вона з жахом побачила, що це її брат Роб. Її снилося власне весілля, снилося, як Тиріон пожирає її очима, поки вона роздягається. От тільки він був рослявий, яким просто не міг бути Тиріон, і коли він заліз до неї в ліжко, його обличчя виявилося попеченим з одного боку. «А пісню я отримаю»,— прорипів він, і Санса, прокинувшись, виявила знов біля себе старого сліпого собаку.

— Шкода, що ти не Леді,— мовила вона.

На ранок Грізель понесла в спальню для лорда й леді тацю з ранковим хлібом, маслом, медом, фруктами й вершками. Повернувшись, вона сказала, що кличуть Алейн. Санса й досі толком не прокинулася. Тільки за мить вона збагнула, що це вона і є — Алейн.

Леді Лайса ще лежала в ліжку, а от лорд Пітир встав і вдягнувся.

— Тітка хоче переговорити з тобою,— мовив він до Санси, натягаючи чобіт.— Я розповів їй, хто ти насправді.

«Боги праведні!»

— Я... дякую вам, мілорде.

Пітир смикнув на себе другий чобіт.

— Так, домівки з мене вже досить, більше не витримаю. Виїжджаємо в Гніздо по обіді.

Поцілувавши леді-дружину та злизнувши в неї з вуст плямку меду, він рушив сходами вниз.

Санса стояла в ногах ліжка, а тітка, кусаючи від персика, роздивлялася її.

— Тепер я бачу,— нарешті мовила леді Лайса, відкладаючи недогризок.— Ти страшенно схожа на Кетлін.

— Дякую.

— Це не комплімент. Якщо по правді, ти занадто схожа на Кетлін. Щось із цим треба робити. Думаю, перш ніж повеземо тебе в Гніздо, пофарбуємо тобі коси в темний колір.

«Пофарбуємо коси?»

— Як зволите, тітонько Лайсо.

— І не називай мене так. Звістка про твоє тут перебування не повинна долетіти на Королівський Причал. Не хочу піддавати сина небезпеці,— вона посмоктала кутик медового стільника.— Я постаралася, щоб Видол у цю війну не втручався. Врожай цьогоріч був добрий, ми захищені горами, Гніздо взяти неможливо. Та все одно не хотілося б накликати на себе гнів лорда Тайвіна,— Лайса, поклавши стільник, облизала пальці від меду.— Ти одружилася з Тиріоном Ланістером, казав Пітир. З мерзенним карликом.

— Мене примусили. Я не хотіла.

— Як і я,— сказала тітка.— Джон Арин не був карликом, зате він був старий. Зараз, дивлячись на мене, ти, може, й не повіриш, але на весіллі я була така гарна, що навіть затьмарила твою матір. Та Джон жадав тільки батькових мечів, щоб захистити своїх любих хлопчиків. Слід було мені йому відмовити, але ж він був такий старий, скільки б він протягнув? Половина зубів повипадала, а з рота тхнуло цвілим сиром. Терпіти не можу чоловіків, у яких з рота смердить. От у Пітира завжди свіжий подих... він перший, з ким я цілувалася, розумієш. Батько казав, що він занадто низького роду, але я знала, що він високо піднесеться. Джон віддав йому митницю в Мартингороді, щоб потішити мене, та коли Пітир збільшив прибутки вдесятеро, мій лорд-чоловік, побачивши, який він розумний і як виконує інші доручення, забрав його на Королівський Причал і зробив скарбничим. Важко було бачити його щодня, коли ти заміжня за тим холодним стариганем. У спальні Джон виконував свої обов’язки, але не міг подарувати мені ані задоволення, ані дітей. Сім’я в нього було старе і слабке. Всі мої немовлятка помирали, а цей старий зі своїм смердючим віддихом усе жив і жив. Тож бачиш, я теж настраждалася,— шморгнула носом леді Лайса.— Ти знаєш, що твоя бідолашна матінка загинула?

— Тиріон мені сказав,— мовила Санса.— Сказав, що це Фреї замордували в Близнючках і її, і Роба.

Зненацька очі леді Лайси наповнилися сльозами.

— Лишилися тільки ми з тобою — ти і я. Тобі страшно, дитинко? Не бійся. Я ніколи не відвернуся від донечки Кет. Ми зв’язані по крові,— вона підкликала Сансу ближче.— Ходи поцілуєш мене в щоку, Алейн.

Санса слухняно підійшла й опустилася біля ліжка навколішки. Тітка вся просякла солодким ароматом, та під ним угадувався кислуватий молочний запах. Від її щоки на губах лишилася фарба й пудра.

Коли Санса зробила крок назад, леді Лайса схопила її за зап’ясток.

— Скажи-но мені,— різко мовила вона.— Ти вагітна? Кажи правду, я все одно дізнаюся, якщо збрешеш.

— Ні,— відповіла Санса, здивована запитанням.

— Твоя жіночність уже розквітла, так?

— Так,— мовила Санса, розуміючи, що цього в Гнізді довго приховувати не вдасться.— Тиріон не... так і не...— вона відчула, як червоніють щоки.— Я ще цнотлива.

— Карлик неспроможний?

— Та ні, просто... він...— («Добрий?» Такого Санса сказати не могла, не тітці, яка, видно, так його ненавидить).— Він... ходив до повій, міледі. Так він мені сказав.

— До повій! — Лайса відпустила її зап’ясток.— Ну певна річ. Яка жінка ляже з таким у ліжко, хіба як за гроші? Треба мені було вбити Куця, поки він був у мене в руках, але він мене перехитрив. Він викрутень, цей карлик. Його перекупний меч зарубав мого доброго сера Вардиса Ігена. Кетлін не слід було його сюди везти, я їй казала. А потім вона поїхала собі з дядьком. Зле вона вчинила! Чорнопструг був моїм лицарем Кривавої брами, й відтоді як він поїхав, гірські клани дедалі більше нахабніють. Та скоро Пітир усе направить. Я зроблю його лордом-оборонцем Видолу,— тітка вперше всміхнулася — майже тепло.— Може, він і не такий високий і дужий, як деякі, але він вартий більше, ніж вони всі разом узяті. Вір йому і роби все, як він скаже.

— Так, тітонько... міледі.

Лайсі це, здається, сподобалося.

— Знала я того хлопця — Джофрі. Він повсякчас обзивав мого Роберта, а одного разу ляснув дерев’яним мечем. Кажуть, що для чоловіка скористатися отрутою — безчестя, але в жінки інші уявлення про честь. Матір створила нас, щоб ми захищали своїх дітей, і безчестя для нас — не виконати свого призначення. Сама зрозумієш, коли в тебе народиться дитина.

— Дитина? — перепитала Санса невпевнено.

Лайса тільки відмахнулася від неї.

— Це буде ще нескоро. Ти ще занадто молода, щоб стати матір’ю. Але одного дня ти захочеш дітей. І захочеш заміж.

— Я... я вже заміжня, міледі.

— Скоро овдовієш. Радій, що Куць віддавав перевагу своїм повіям. Не гідно моєму сину підбирати крихти зі столу всіляких карликів, та оскільки він тебе не торкався... Вийдеш заміж за свого двоюрідного брата, лорда Роберта?

На думку про це Сансі стало невесело. Про Роберта Арина вона тільки знала, що він ще маленький хлопчик, до того ж хворобливий. «Вона не зі мною хоче свого сина одружити, а зі спадкоємицею Вічнозиму. Ніхто не одружиться зі мною з кохання». Але збрехати виявилося неважко.

— Я... не можу дочекатися, коли познайомлюся з ним, міледі. Але ж він іще маленький, хіба ні?

— Йому вісім. Здоров’я він не надто міцного, але він дуже гарний хлопчик, кмітливий і розумний. З нього виросте видатний чоловік, Алейн. «Сім’я сильне» — сказав мій лорд-чоловік перед смертю. Це його останні слова. Іноді боги перед смертю дають нам зазирнути в майбутнє. Не бачу причин, чому б нам вас не одружити, щойно ми знатимемо, що твій чоловік Ланістер мертвий. Весілля буде таємне, певна річ. Не можна, щоб думали, наче лорд Видолу одружився з байстрючкою, це недоречно. Щойно голова Куця злетить з плечей, круки принесуть нам цю звістку. І ви з Робертом зможете побратися вже на другий день, хіба ж не радість буде? Для нього добре буде мати маленьку товаришку. Коли ми тільки повернулися в Гніздо, він грався з малим Вардиса Ігена, і з синами мого стюарда також, але вони всі такі грубі, що довелося відіслати їх геть. Ти гарно читаєш, Алейн?

— Добра септа Мордейн казала, що так.

— У Роберта слабкий зір, але він дуже любить, коли йому читають уголос,— довірливо мовила леді Лайса.— Більше за все полюбляє оповіді про тварин. Знаєш пісеньку про курочку, яка вдягнулася лисичкою? Я йому весь час її співаю, вона йому зовсім не набридає. А ще він любить гратись у «стриб-скок», і в «крути кинджал», і в «приходь до мене в замок», тільки треба завжди давати йому перемагати. І це правильно, як думаєш? Він-бо лорд Соколиного Гнізда, зрештою, нам ніколи не слід цього забувати. Ти гарного роду, і Старки Вічнозимські завжди були гонорові, але Вічнозим упав, і ти тепер жебрачка, тож про гонор доведеться забути. За сьогоднішніх обставин більше тобі личитиме вдячність. Так, і слухняність. У мого сина дружина буде вдячна і слухняна.