Буря Мечів

Данерис

Під хурмою, яка росла в садку на терасі, снідала Дані, спостерігаючи, як дракони ганяються один за одним навколо верхівки Великої піраміди, де колись стояла здоровезна бронзова гарпія. В Міріні було зо два десятки менших пірамід, але жодна з них не сягала й до половині цієї. Звідси відкривалося ціле місто: вузькі покручені провулки й широкі бруковані вулиці, храми й житниці, халупи й палаци, борделі й купальні, садки й фонтани, великі червоні кола бійцівських кубел. За мурами — олов’яне море, і виткий Скагазадан, і сухі брунатні пагорби, і спалені фруктові сади, і почорнілі лани. Тут нагорі, у своєму садку, Дані почувалася мало не богинею, що живе на верхівці найвищої гори на світі.

«А всім богам так самотньо?» Деяким, певно, так. Місанді розповідала їй про Царя злагоди, якому поклоняються лагідні люди Наату; він — єдиний правдивий бог, казала маленька тлумачка, бог, який завжди був і завжди буде, який створив місяць, зорі й землю та всіх істот, які на них живуть. «Бідолашний Цар злагоди!» Дані було його шкода. Жахливо, мабуть, вічно бути самому, в оточенні натовпу жінок-метеликів, яким ти можеш одним словом дарувати життя або забрати його. Принаймні у Вестеросі семеро богів, хоча деякі септони, розповідав Вісерис, твердять, що це семеро ликів одного бога: сім граней одного кристала. Це тільки більше заплутувало. От червоні жерці вірять у двох богів, чула Дані, й ці двоє ненастанно ведуть війну. Це Дані подобалося ще менше. Їй би не хотілося ненастанно вести війну.

Місанді подала їй качині яйця й собачу ковбасу, а ще півкухлика підсолодженого вина, змішаного з соком лайма. Мед приваблював мух, а ароматизована свічка відганяла. Тут, нагорі, мухи були не такі надокучливі, як унизу, в місті, помітила Дані, й це їй теж подобалось у піраміді.

— Не забути з мухами щось зробити,— сказала Дані.— На Нааті багато мух, Місанді?

— На Нааті метелики,— відповіла тлумачка загальною мовою.— Ще вина?

— Ні. Скоро в мене суд.

Дані дуже прив’язалася до Місанді. Маленька тлумачка з великими золотими очима була понад свої літа розумна. «І хоробра. Та й як не бути хороброю, коли в тебе таке життя». Одного дня Дані сподівалася побачити легендарний острів Наат. Місанді казала, що лагідні люди співають замість воювати. Вони ніколи не вбивають — навіть тварин, їдять лише фрукти, а м’ясо — ні. Священні духи-метелики Царя злагоди боронять острів від усіх кривдників. Чимало завойовників запливало на Наат, щоб обагрити мечі кров’ю, та тільки там, захворівши, вони вмирали. «Але чомусь метелики не допомагають, коли на острів учиняють набіги кораблі работоргівців».

— Одного дня я відвезу тебе додому, Місанді,— пообіцяла Дані. «Якби я дала таку саму обіцянку Джорі, він би мене все одно продав?» — Я тобі присягаюся.

— Віддана вам радо лишиться з вами, ваша світлосте. Наат нікуди не подінеться. Ви добрі до ві... до мене.

— А ти — до мене,— Дані взяла дівчинку за руку.— Ходім, допоможеш мені вдягнутися.

Джикі допомогла Місанді викупати Дані, а Іррі в цей час розкладала її одяг. Сьогодні Дані вбралась у фіолетову парчу й підперезалася сріблястою крайкою, на голові ж вона мала корону з триголовим драконом, яку їй у Карті подарувало Турмалінове братство. Капці в неї теж були сріблясті, а з підборами такими високими, що вона повсякчас хвилювалася, чи зараз не перекинеться. Коли Дані вдягнулася, Місанді принесла їй срібне поліроване люстерко. Дані мовчки оглядала себе. «Оце обличчя завойовниці?» Наскільки можна судити, вона й досі була як дівчинка.

Ніхто ще не називав її Данерис Завойовниця, але скоро, може, й почнуть. Ейгон Завойовник узяв Весторос трьома драконами, а вона взяла Мірін менш як за день пацюками й дерев’яним прутнем. «Бідолашний Гролео!» Він і досі журиться за своїм кораблем, знала Дані. Та якщо військова галера здатна протаранити інший корабель, чому не браму? Саме так думала Дані, наказуючи капітанам витягнути кораблі на берег. Щогли переробили на тарани, а потім юрми вільновідпущеників розібрали облавки, щоб збудувати прикриття, черепах, катапульти й драбини. Перекупні мечі дали таранам непристойні назвиська; східну браму пробила грот-щогла «Мераксиса», що колись іменувався «Витівки Джозо». Її назвали «Прутень Джозо». Бій, крутий і кривавий, тривав майже цілий день і затягнувся до ночі, коли нарешті дерево піддалося й залізна носова прикраса з «Мераксиса» — розсміяне обличчя блазня — пробила браму.

Дані сама хотіла вести атаку, але всі капітани як один сказали, що це чисте божевілля, а її-бо капітани ніколи ні в чому не погоджувалися. Отож натомість вона зосталася в ар’єргарді — сиділа на своїй сріблястій у довгій кольчузі. З відстані у півльє вона чула, як упало місто: зухвалі крики оборонців змінилися переляканими зойками. В цю мить одностайно заревіли дракони, виповнюючи ніч полум’ям. «Раби піднялися,— миттю збагнула Дані.— Мої пацюки розгризли свої кайдани».

Коли останні вогнища опору придушили незаплямовані й почалося сплюндрування, Дані в’їхала в місто. Перед розбитою брамою мерці були навалені такою купою, що вільновідпущеним знадобилася година, аби звільнити проїзд для сріблястої. «Прутень Джозо» і велика дерев’яна, оббита кінськими шкурами черепаха, яка його захищала, лежали покинуті. Дані проїздила спалені будинки й потрощені вікна, перетинала бруковані вулиці, де стічні канави були забиті заков’язлими й забрезклими трупами. Раби радісно підносили до неї закривавлені руки та кликали її «мамо».

На площі перед Великою пірамідою тулилися жалюгідні мірінці. Велике панство в ранковому світлі аж ніяк не вражало величчю. Позбувшись своїх прикрас і облямованих токарів, вони являли собою нікчемне видовище: отара, де змішалися старі зі зморщеними яйцями та шкірою в старечих плямах і молоді з безглуздими зачісками. Жінки були або м’які й тлусті, або сухі як старі дрючки; фарба на обличчях розмазалася від сліз.

«Мені потрібні тільки ваші очільники,— звернулася до них Дані.— Віддайте їх — і решту помилують».

«Скількох,— схлипнула якась стара,— скількох потрібно видати, щоб ви нас помилували?»

«Сто шістдесят трьох»,— відповіла Дані.

Їх вона розіп’яла на дерев’яних стовпах, так щоб кожен указував на наступного. Коли вона давала цей наказ, усередині ще все кипіло від злості й вона почувалася як каральний дракон. Та згодом, проходячи повз людей, які помирали на стовпах, слухаючи їхні стогони й відчуваючи сморід лайна і крові...

Відклавши дзеркало, Дані нахмурилася. «Це було справедливо. Справедливо. Я помстилася за дітей».

На поверх нижче розташувалася зала аудієнцій — лунке приміщення з високими стелями й пурпуровими мармуровими стінами. За всієї своєї пишноти, це було холодне місце. Стояв там трон — фантастична конструкція з позолоченого дерева, вирізьбленого у формі лютої гарпії. Дані кинула на неї єдиний погляд — і звеліла порубати її на дрова. «Я в гарпії на колінах не сидітиму»,— сказала вона. Натомість вона вирішила сидіти на простій лавці з чорного дерева. Її це влаштовувало, хоча вона й чула від мірінців, що це не личить королеві.

На Дані вже чекали кровні вершники. В їхніх наолієних косах побрязкували срібні дзвіночки, а вбрані вони були в золото й коштовності мертвих. Мірін багатий був неймовірно. Навіть перекупні мечі, схоже, на деякий час втамували жагу. У протилежному кінці зали стояв Сірий Черв’як, вбраний у простий однострій незаплямованих, тримаючи шпичастий бронзовий шолом під пахвою. Принаймні на цих Дані могла покластися (так вона сподівалася)... і на Брунатного Бена Плама також, на статечного сивого Бена з обвітреним обличчям, улюбленця драконів. Поряд з ним сяяв у золоті Дааріо. Дааріо і Бен Плам, Сірий Черв’як, Іррі, Джині, Місанді... обводячи їх поглядом, Дані піймала себе на думці: а хто з них зрадить її наступним?

«Три голови у дракона. На світі є двоє людей, яким я можу довіряти, треба тільки їх розшукати. І тоді я не буду сама. Нас буде троє проти цілого світу, як було з Ейгоном і його сестрами».

— Ніч і справді була тиха, як видавалося? — запитала Дані.

— Схоже, таки була, ваша світлосте,— озвався Бен Плам.

Її це порадувало. Мірін розграбували жахливо, як завжди це трапляється з захопленими містами, але Дані була налаштована рішуче припинити насильство, оскільки місто вже її. Вона постановила убивць вішати, мародерам відрубувати руку, а ґвалтівникам — їхнє чоловіче причандалля. На мурах уже гойдалося восьмеро убивць, незаплямовані наповнили цілий кіш закривавленими руками й м’якими червоними черв’яками, і в Міріні знов запанував спокій. Та чи надовго?

На голову з дзижчанням сіла муха, Дані роздратовано відмахнулася, але муха майже одразу повернулася.

— У місті забагато мух.

Бен Плам грубо зареготав.

— У мене в елі сьогодні вранці плавали мухи. Одну я навіть проковтнув.

— Мухи — помста мертвих,— посміхнувся Дааріо, погладжуючи середній зубець своєї борідки.— На трупах розводяться личинки, а з личинок вилуплюються мухи.

— Тоді слід позбутися трупів. Починаючи з тих, що внизу на площі. Сірий Черв’яче, займешся цим?

— Королева наказує, віддані їй слухаються.

— Беріть з собою не тільки лопати, а й мішки,— порадив Брунатний Бен.— Бо трупи вже гниють. Шматками сиплються зі стовпів, кишать...

— Він знає. І я теж.

Дані пам’ятала свій жах, коли вона побачила Площу покари в Астапорі. «Я влаштувала такий самий жах, але ж вони на це заслужили! Жорстока справедливість усе одно справедливість».

— Ваша світлосте,— заговорила Місанді,— гіскарці ховають почесних померлих у криптах під особняками. Якщо виварити кістяки й повернути родичам, це буде велика милість.

«Удови все одно мене проклинатимуть».

— Гаразд,— погодилася Дані й кивнула Дааріо.— Скільки людей сьогодні чекають на аудієнцію?

— Прийшло двоє, щоб скупатись у промінні вашої слави.

У Міріні Дааріо намародерствував собі цілий новий гардероб, а до нього перефарбував свою розтроєну борідку й кучері в насичений фіолетовий колір. Від цього очі в нього теж почали відливати фіолетовим, так наче він — заблудлий валірієць.

— Припливли вночі на «Синій зірці» — торговій галері з Карта.

«Ви хотіли сказати — рабовласницькій». Дані нахмурилася.

— Хто такі?

— Один — шкіпер, а другий твердить, що виступає від імені Астапора.

— Спершу побалакаю з посланцем.

Той виявився блідим чоловіком з тхорячим писочком і важкими намистами з перлів і золотої канителі на шиї.

— Ваша вельможносте! — закричав він.— Мене звати Гейл. Я привіз матері драконів вітання від царя Клеона Астапорського, Клеона Великого.

Дані напружилася.

— Я лишила керувати Астапором раду. Цілителя, вченого й жерця.

— Ваша вельможносте, ці лукаві шахраї зрадили вашу довіру. З’ясувалося, що вони змовилися повернути до влади добре панство, а люд — у кайдани. Клеон Великий викрив їхню змову й відрубав їм голови колуном, і за це вдячний народ Астапора коронував його за доблесть.

— Шляхетний Гейле,— заговорила Місанді астапорським діалектом,— це той самий Клеон, який колись був у володінні Граздана мо Аллора?

Сказано це було простодушно, але від питання посланець страшенно розхвилювався.

— Саме той,— визнав він.— Видатна людина.

Місанді схилилася до Дані.

— Він був різником у Граздана на кухні,— прошепотіла дівчинка їй на вухо.— Казали, він може свиню зарізати швидше за всіх в Астапорі.

«Я віддала Астапор королю-різнику». Дані стало зле, але вона розуміла, що посланцю цього показувати не можна.

— Я молитимуся, щоб цар Клеос правив порядно й премудро. Чого він хоче від мене?

Гейл потер вуста.

— Може, поговоримо приватно, ваша світлосте?

— У мене секретів від капітанів і командувачів немає.

— Як зволите. Клеон Великий просив мене засвідчити його відданість матері драконів. Ваші вороги — його вороги, каже він, а головний серед них — мудре панство Юнкая. Він пропонує укласти пакт між Астапором і Міріном проти Юнкая.

— Я присягалася, що Юнкай не чіпатимуть, якщо вони звільнять усіх рабів,— сказала Дані.

— Цим юнкайським собакам довіряти не можна, ваша вельможносте. От просто зараз вони змовляються проти вас. Під мурами міста тренуються новобранці, будуються бойові кораблі, вислані посланці на захід у Волантис і в Новий Гіс, щоб укласти союзи й найняти перекупних мечів. Навіть вершників відправили у Ваїс-Дотрак, щоб нацькувати на вас один з халасарів. Та Клеон Великий просив мене переказати вам, щоб ви нічого не боялися. Астапор пам’ятає. Астапор вас не кине. Щоб засвідчити свою відданість, Клеон Великий пропонує скріпити ваш союз шлюбом.

— Шлюбом? Зі мною?

Гейл посміхнувся. Зуби в нього були гнилі й коричневі.

— Клеон Великий подарує вам багато дужих синів.

Дані просто втратила мову, але на порятунок їй прийшла маленька Місанді.

— А перша дружина подарувала йому синів?

Посланець глянув на неї незадоволено.

— У Клеона Великого від першої дружини троє дочок. Двоє нових його дружин нині в тяжі. Але він покине їх усіх, як матір драконів погодиться одружитися з ним.

— Як шляхетно з його боку,— сказала Дані.— Я розгляну вашу пропозицію, мілорде.

Дані звеліла приготувати для Гейла покої на ніч — де-небудь унизу піраміди.

«Всі мої перемоги перетворюються на тлін у мої руках,— подумала вона.— Хай що я роблю, приношу тільки смерть і жах». Коли новина про те, що сталося в Астапорі, полетить на вулиці, а це обов’язково станеться, десятки тисяч щойно звільнених мірінських рабів, без сумніву, вирішать іти разом з нею на захід, боячись лишатися вдома... але ж може так статися, що на марші їх чекає ще гірша доля. Навіть якщо Дані спустошить усі комори в Міріні й лишить місто помирати з голоду, як їй нагодувати стільки людей? На шляху її чекають труднощі, кровопролиття й небезпеки. Сер Джора її застерігав. Він стільки разів попереджав її, він... «Ні, я не думатиму про Джору Мормонта. Нехай ще трохи помучиться».

— Тепер я побачуся зі шкіпером торгової галери,— оголосила вона. Може, в нього новини будуть кращі.

Але надія виявилася марною. Шкіпер «Синьої зірки» був картянин, тож, коли його спитали про Астапор, полив рясні сльози.

— Місто спливає кров’ю. На вулицях гниють непоховані мерці, кожна піраміда — озброєний табір, а на базарах не продають ні харчів, ні рабів. А бідолашні дітлахи! Горлорізи царя Клеона позбирали з усього Астапора всіх високородних хлопчиків, щоб зробити з них незаплямованих і відновити справу, але на їхнє тренування підуть роки.

Найбільше Дані здивувало те, наскільки насправді вона не здивована. Їй пригадалася Іроя, дівчина-лазарянка, яку вона колись спробувала захистити, і що з нею потім сталося. «В Міріні буде те саме, коли я піду геть»,— подумала вона. Раби з бійцівських кубел, вирощені й вимуштрувані вбивати, вже виявили себе некерованими та сварливими. Вони, схоже, вирішили, що тепер місто належить їм, а разом з ним — усі його чоловіки й жінки. Серед вісьмох повішених було двоє таких. «Більше я нічого вдіяти не можу»,— сказала Дані собі.

— Чого ви хочете від мене, капітане?

— Рабів,— озвався той.— У мене трюми по вінця повні слонової кості, амбри, шкур зоней, інших вишуканих товарів. Я б їх радо обміняв на рабів, щоб продати потім у Лісі й Волантисі.

— У нас немає рабів на продаж,— відтяла Дані.

— Королево! — ступив наперед Дааріо.— На узбережжі повно мірінців, які благають дозволу продатися цьому картянину. Там ними просто кишить як мухами.

Дані була вражена.

— Вони самі хочуть бути рабами?

— Ті, що до нас приходять, люди освічені й гарного роду. Такі раби вельми високо цінуються. У вільних містах вони будуть за учителів, писарів, постільних рабинь, навіть цілителів і жерців. Спатимуть на м’яких ліжках, гарно їстимуть і замешкають в особняках. Тут вони все втратили, вони живуть у страху та злиднях.

— Зрозуміло,— мовила Дані. Може, і не варто так дивуватися, якщо розповіді про Астапор правдиві. Дані мить поміркувала.— Будь-хто, якщо він сам захоче продатися в рабство, може вчинити так на свій розсуд, але,— вона піднесла руку,— дітей своїх продавати не вільно, й так само чоловікові не вільно продавати свою жінку.

— В Астопорі щоразу при продажу раба місто брало собі десятину з ціни,— підказала Місанді.

— Ми вчинимо так само,— вирішила Дані. Перемоги у війнах здобуваються не лише мечами, а й золотом.— Десятину. Золотими або срібними монетами, або ж слоновою кісткою. Шафран, гвоздика чи шкури зоней у Міріні не потрібні.

— Все буде зроблено, як наказуєте, славетна королево,— мовив Дааріо.— Десятину для вас збиратимуть мої штормокруки.

Дані усвідомлювала: якщо збирати десятину візьмуться штормокруки, принаймні половина золота загубиться по дорозі. Але ж середні сини не кращі, а незаплямовані хоч і непідкупні, зате неосвічені.

— Буде вестися облік,— сказала вона.— Знайдіть серед вільновідпущеників людей, які вміють читати, писати й лічити.

Залагодивши справу, шкіпер «Синьої зірки», уклонившись, пішов собі. Дані тривожно посовалася на лавці чорного дерева. Вона боялася того, що чекало на неї попереду, але вона й так відтягувала це занадто довго. Юнкай і Астапор, загроза війни, шлюбні пропозиції, а понад це все — похід на захід... «Мені потрібні мої лицарі. Потрібні їхні мечі та їхні поради». Та на саму думку, що вона побачиться з Джорою Мормонтом, вона почувалася так, наче ложку мух проковтнула: її мучила злість, хвилювання, нудота. Вона просто відчувала, як ці мухи дзижчать у животі. «Я кров од крові дракона. І маю бути сильна. Коли я стрінуся з ними, в очах моїх палатиме вогонь, а не стоятимуть сльози».

— Перекажіть Бельвасу, щоб привів моїх лицарів,— звеліла Дані, поки не передумала.— Моїх добрих лицарів.

Дужий Бельвас сопів після довгого підйому, коли заводив лицарів у двері, м’ясистими долонями тримаючи їх за руки. Сер Баристан увійшов, високо тримаючи голову, а от сер Джора, наближаючись, втупився у мармурову підлогу. «Один гордий, другий винуватий». Старий зголив білу бороду. Без неї він видавався на десять років молодшим. Усі троє зупинилися перед лавкою. Дужий Бельвас відступив і став собі, схрестивши руки на пошрамованих грудях. Сер Джора прокашлявся.

— Халесі...

Вона страшенно скучила за цим голосом, але має виявити суворість.

— Помовчіть. Я скажу вам, коли говорити,— вона підвелася.— Коли я послала вас у клоаку, то в душі сподівалася, що більше вже вас не побачу. То був би гідний кінець для брехунів — втопитися в нечистотах работоргівців. Я гадала, що вами займуться боги, але ви повернулися до мене. Мої галантні вестероські лицарі — донощик і перекинчик. Брат вас би обох повісив...— (Вісерис так точно. Як учинив би Рейгар, Дані не знала).— Визнаю: ви допомогли мені взяти місто...

Сер Джора стиснув губи.

— Ми взяли місто. Ми, пацюки.

— Мовчіть,— повторила вона... хоча в його словах була правда. Поки «Прутень Джозо» з іншими таранами пробивали міську браму, а лучники сипали хмари вогненних стріл через мури, Дані під прикриттям темряви вислала дві сотні вояків до річки — підпалити блокшиви в порту. Та робилося це, щоби приховати справжню мету. Коли підпалені кораблі привернули увагу оборонців на мурі, кілька божевільних пливців дісталися каналізаційних отворів і вибили іржаві залізні ґрати. Сер Джора, сер Баристан, Дужий Бельвас і ще двадцять хоробрих дурнів ступили в коричневу воду й рушили цегляним тунелем,— то був змішаний загін перекупних мечів, незаплямованих і вільновідпущеників. Дані просила добирати лише тих, у кого немає родини... і, бажано, нюху.

Сміливцям поталанило. Доброго дощу не було вже місяць, і в колекторі вода доходила тільки до стегон. Смолоскипи були загорнені в проолієну тканину, тож не змокли й горіли, освітлюючи дорогу. Кілька вільновідпущених злякалися велетенських пацюків, але Дужий Бельвас піймав одного й перекусив надвоє. Один чоловік загинув від зубів велетенської білої ящірки, яка випірнула з темної води й затягнула його під воду за ногу, та коли наступного разу на воді побачили отакі брижі, сер Джора зарубав тварюку мечем. Кілька разів повернули не туди, та щойно вийшли на поверхню, Дужий Бельвас відвів загін у найближче бійцівське кубло, де вони, заскочивши зненацька кількох вартових, звільнили з ланцюгів рабів. За годину в Міріні повстала половина бійцівських рабів.

— Ви допомогли взяти місто,— уперто повторила Дані.— І добре служили мені в минулому. Сер Баристан урятував мене від Титанового Байстрюка, а перед тим — від жалісливця в Карті. Сер Джора врятував мене від отруйника у Ваїс-Дотраку, а потім ще раз від кровних вершників Дрого, коли мій сонце-й-місяць помер.

Стільки людей бажало їй смерті, що вона вже з ліку збилася.

— Та все одно ви збрехали, ввели мене в оману, зрадили,— сказала вона й обернулася до сера Баристана.— Ви багато років захищали мого батька, на Тризубі билися разом з моїм братом, але покинули Вісериса у вигнанні та прихилили коліно перед Узурпатором. Чому? Скажіть мені правду.

— Є правда, яку чути важко. Роберт був... добрим лицарем... шляхетним, хоробрим... він дарував життя мені й багатьом іншим... а королевич Вісерис був зовсім маленький, йому ще було рости й рости, поки він зможе правити, і... пробачте мене, королево, але ж ви просили правду... вже змалечку ваш брат Вісерис був справжнім сином свого батька, яким ніколи не був Рейгар.

— Справжнім сином свого батька? — нахмурилася Дані.— Що це значить?

Старий лицар не зморгнув оком.

— У Вестеросі ваш батько отримав прізвисько Божевільний Король. Невже вам ніхто не казав?

— Вісерис казав...— («Божевільний Король»).— Це Узурпатор його так обізвав, Узурпатор зі своїми псами... — («Божевільний Король»).— Це все брехня.

— Навіщо просити правду,— тихо мовив сер Баристан,— якщо не хочеться її чути?

Повагавшись, він провадив:

— Я казав вам, що взяв собі вигадане ім’я, аби Ланістери не дізналися, що я приєднався до вас. Але це тільки половина правди. Я хотів поспостерігати за вами, перш ніж присягати вам своїм мечем. Пересвідчитися, що ви не...

— ...справжня дочка свого батька?

Якщо вона не справжня дочка свого батька, хто ж вона тоді?

— ...божевільна,— закінчив він.— Але у вас цього пороку я не бачу.

— Пороку? — наїжачилася Дані.

— Я не мейстер і не переказуватиму вам історію, ваша світлосте. Моє життя полонили мечі, а не книжки. Але навіть діти знають, що Таргарієни завжди балансували на межі божевілля. Ваш батько був не перший. Король Джейгейрис якось сказав мені, що божевілля й велич — два боки однієї монети. Щоразу як народжується новий Таргарієн, казав він, боги підкидають монету в повітря, а світ затамовує подих, чекаючи, яким боком вона впаде.

«Джейгейрис. Цей старий і мого діда знав». Ця думка змусила її зупинитися на мить. Майже всі її знання про Вестерос вона отримала від свого брата, а пізніше від сера Джори. А сер Баристан за своє життя, мабуть, забув більше, ніж ці двоє знали разом узяті. «Цей чоловік може мені розказати, хто я така».

— То я — монета в руках якогось бога, ось що ви кажете, сер?

— Ні,— відгукнувся сер Баристан.— Ви — законна спадкоємиця Вестеросу. І до кінця своїх днів я лишуся вашим відданим лицарем, якщо ви вирішите, що я вартий знову носити меч. Якщо ж ні, я згоден служити зброєносцем у Дужого Бельваса.

— А якщо я вирішу, що ви варті тільки блазнем у мене бути? — презирливо спитала Дані.— Чи кухарем?

— Матиму за честь, ваша світлосте,— з тихою гідністю відповів Селмі.— Умію яблука пекти й варити яловичину, а ще на похідному багатті я засмажив не одну качку. Сподіваюся, ви любите, щоб з качки смалець скрапував, шкуринка підгоріла, а на кістках м’ясо було з кров’ю.

Дані не стримала усмішки.

— Нема дурних таке їсти. Бене Плам, ходіть сюди — віддайте серу Баристану свого меча.

Але Білобородий не схотів його взяти.

— Я кинув свого меча Джофрі під ноги й більше не брав криці в руки. І нового меча я прийму тільки з рук королеви.

— Як зволите,— Дані взяла у Брунатного Бена меча та простягнула його руків’ям уперед. Старий благоговійно прийняв його.— А тепер на коліна,— сказала вона,— і присягніться, що ваш меч служитиме мені.

Опустившись на одне коліно, старий поклав меча Дані до ніг, промовляючи слова обітниці. Вона заледве їх чула. «З цим було легко,— подумала вона.— З другим буде складніше».

— А тепер ви, сер. Кажіть мені правду.

Шия в здорованя почервоніла, але від чого — від гніву чи від ганьби, Дані не знала.

— Я намагався сказати вам правду півсотні разів. Я вам казав, що Аристан не той, ким видається. Застерігав, що Заро й Піяту Прі не можна вірити. Попереджав...

— Попереджали про всіх, окрім самого себе,— розсердилася Дані на його зухвальство. «Скромніше треба. Благати в мене прощення».— Не довіряйте нікому, крім Джори Мормонта, казали ви... і весь цей час були креатурою Павука!

— Нічия я не креатура. Так, я взяв у євнуха золото. Вивчив кілька шифрів і написав кілька листів, але це все...

— Все? Ви шпигували за мною і продавали мене ворогам!

— Якийсь час,— знехотя визнав він.— Але потім припинив.

— Коли? Коли припинили?

— Я послав один звіт з Карта, але...

— З Карта? — Дані сподівалася, що все закінчилося набагато раніше.— І що ж ви написали з Карта? Що тепер ви служите мені й більше не хочете брати участі в їхній змові?

Сер Джора боявся зустрітися з нею очима.

— Коли помер хал Дрого, ви просили мене їхати з вами в Ї-Ті, на Нефритове море. Це ваше було бажання чи Робертове?

— Я хотів вас захистити,— наполягав він.— Забрати від них подалі. Я знав, які вони змії...

— Змії? А хто ж тоді ви, сер? — спитала вона. І тут їй пригадалося дещо невимовно жахливе.— Це ви повідомили їм, що я ношу дитину Дрого...

— Халесі...

— І не думайте заперечувати, сер,— різко кинув сер Баристан.— Я був на засіданні, коли євнух розповів про це раді й Роберт постановив, що її світлість разом з дитиною мають померти. Джерелом інформації були ви, сер. Були навіть розмови, що ви самі можете це здійснити й унаслідок отримати прощення.

— Це брехня,— сер Джора потемнів з обличчя.— Я б нізащо... Данерис, це я не дав тобі випити вино!

— Так. Але звідки це ви знали, що вино отруєне?

— Я... я тільки підозрював... З караваном прийшов лист від Вейриса — той застерігав мене, що спроби будуть. Так, він хотів, щоб за вами наглядали, але ніколи не прагнув завдати вам шкоди,— він опустився навколішки.— Якби я їм не повідомив, це зробив би хтось інший. Самі знаєте.

— Я знаю, що ви мене зрадили,— вона торкнулася лона, де загинув її синочок Рейго.— Я знаю, що отруйник намагався вбити мого сина саме через вас. Ось що я знаю.

— Ні... ні! — він похитав головою.— Я не хотів... пробачте мене. Ви мусите мене пробачити!

— Мушу?

Запізно. Йому слід було почати з прохання пробачити його. А тепер вона вже не може простити йому, як мала намір. Виноторговця вона тягала за своєю кобилицею, поки від нього геть нічого не лишилося. А людина, через яку цей виноторговець з’явився, невже не заслужила на таку саму долю? «Це ж Джора, мій лютий ведмідь, мій правиця, що ніколи мене не підводив! Без нього б я давно померла, однак...»

— Я не можу вас пробачити,— сказала вона.— Не можу.

— Старого ви пробачили...

— Він збрехав щодо свого справжнього імені. А ви продавали мої секрети людям, які вбили мого батька й украли престол у мого брата.

— Я вас захищав. Я за вас бився. Убивав за вас.

«Поцілував мене,— подумки додала вона,— зрадив мене».

— Бігав по каналізації, як пацюк. Для вас.

«Якби ви там померли, може, я була б сердечніша». Дані не відповіла нічого. Не було чого казати.

— Данерис,— мовив він.— Я кохав тебе.

Ось воно, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...»

— Кажуть, боги нічого не роблять просто так. Ви не загинули в бою, тож, певно, на вас у них ще є плани. Але у мене — ні. Я вас біля себе не залишу. Ви відлучені, сер. Повертайтеся до своїх хазяїв на Королівському Причалі та, якщо вдасться, отримайте своє прощення. Або ж їдьте в Астапор. Без сумніву, король-різник має потребу в лицарях.

— Ні,— потягнувся він до неї.— Данерис, будь ласка, вислухай мене...

Вона ляснула його по руці.

— Навіть не думайте ще раз мене торкнутися чи назвати на ім’я. До світанку ви маєте зібрати речі й виїхати з міста. Якщо по сходу сонця вас знайдуть у Міріні, я накажу Дужому Бельвасу скрутити вам голову. Накажу. Повірте,— вона розвернулася до нього спиною, крутнувши спідницями. «Не можу бачити його обличчя!» — Заберіть цього брехуна геть з моїх очей,— звеліла вона. «Не можна плакати. Не можна. Якщо розплачуся, пробачу його». Дужий Бельвас, ухопивши сера Джору за руку, потягнув його геть. Коли Дані озирнулася, лицар ішов як п’яний, спотикаючись і повільно. Вона відвернулася й не дивилася, аж поки не відчинилися й не зачинилися двері. А тоді вона опустилася на лавку чорного дерева. «Отже, він пішов. Мої батько й мати, брати, сер Віллєм Дарі, Дрого — мій сонце-й-місяць, його син, що помер у мене в лоні. А тепер сер Джора...»

— У королеви добре серце,— промуркотів Дааріо у фіолетові вуса,— але цей чолов’яга небезпечніший за всіх Ознаків і Меро разом узятих,— його дужі руки погладжували на двох однакових шаблях золоті руків’я — розпусних жінок.— Вам навіть не потрібно нічого говорити, яса моя. Просто легесенько кивніть — і ваш Дааріо принесе вам його потворну голову.

— Не чіпайте його. Терези вже врівноважені. Нехай він повертається додому.

Дані уявила, як Джора проминає старі сукуваті дуби й високі сосни, заквітчаний терен, сіре, поросле мохом каміння, маленькі крижані струмки в глибоких гірських урвищах. Уявила, як він увіходить у помешкання, збудоване з величезних колод, де біля коминка дрімають собаки, а в димному повітрі витають насичені запахи м’яса й меду.

— На сьогодні все,— мовила Дані до капітанів.

Вона ледве примусила себе не бігти стрімголов широкими мармуровими сходами. Іррі допомогла їй скинути суддівське вбрання й перевдягнутися у щось зручніше: мішкуваті вовняні штанці, широку повстяну сорочку, фарбовану дотрацьку жилетку.

— Ви тремтите, халесі,— сказала дівчина, опускаючись навколішки, щоб зашнурувати Дані сандалі.

— Змерзла,— збрехала Дані.— Принеси ту книжку, що я читала вчора ввечері.

Їй хотілося загубитись у словах, в інших часах і місцях. Товстий томисько у шкіряній шабатурці був повний балад і легенд із Сімох Королівств. Якщо по правді, то були дитячі казочки, надто вже прості й вигадливі, щоб передавати історичну правду. Всі герої тут були росляві та вродливі, а зрадників можна було впізнати за тим, як у них бігають очі. Та все одно Дані вони страшенно подобалися. Вчора вона читала про трьох королівен у червоній вежі, яких король замкнув за те, що вони злочинно вродливі...

Коли служниця принесла книгу, Дані легко відшукала сторінку, на якій зупинилася, але читати не змогла. Ловила себе на тому, що перечитує один абзац півдюжини разів. «Сер Джора подарував мені цю книжку на весілля, коли я виходила за хала Дрого. Але Дааріо мав рацію: мені не слід було його відлучати. Треба було або тримати його при собі, або вбити». Вона гралася в королеву, та насправді іноді почувалася переляканою дівчинкою. «Вісерис завжди казав, що я дурепа. А він і справді був божевільний?» Дані згорнула книжку. Якщо захоче, вона ще може повернути сера Джору. Або послати Дааріо вбити його.

Дані втекла від цього вибору на терасу. Там, біля рукотворного ставка, спав Рейгал, купаючи свої зеленкувато-бронзові кільця в сонячному промінні. Дрогон сидів на верхівці піраміди, де колись красувалася здоровезна гарпія, поки Дані не наказала її зняти. Побачивши Дані, дракон розпростав крила й заричав. Вісеріона ніде поблизу не було, та, підійшовши до парапету й оглянувши обрій, вона оддалік угледіла світлі крила понад рікою. «Полює. День у день вони стають дедалі сміливіші». Та їй і досі було тривожно, коли вони залітали задалеко. «Одного дня котрийсь із них може й не повернутися»,— подумалося їй.

— Ваша світлосте!

Озирнувшись, Дані побачила позаду сера Баристана.

— Чого вам ще від мене, сер? Я дарувала вам життя, взяла вас на службу, а тепер дайте мені спокій.

— Перепрошую, ваша світлосте. Просто... оскільки тепер ви знаєте, хто я такий...— старий завагався.— Лицар королівської варти має бути поряд з королем день і ніч. Саме через це наша обітниця вимагає від нас берегти не тільки його життя, а й таємниці. Але таємниці вашого батька по праву нині належать вам, так само як і його престол, тож... я подумав, може, у вас до мене будуть запитання.

Запитання? У неї були сотні запитань, тисячі, десятки тисяч. Але чому вона зараз не згадає жодного?

— А мій батько і справді був божевільний? — випалила вона. «Навіщо я це спитала?» — Вісерис казав, що ці балачки про божевілля — це Узурпаторові виверти...

— Вісерис був іще маленький, і королева огороджувала його, як могла. Але мені здається, ваш батько завжди був трохи не при собі. Та водночас він був милий і щедрий, тож йому пробачали дивацтва. Його царювання на початку так багато обіцяло... та з роками дивацтва проявлялися дедалі частіше, аж поки...

— Ви впевнені, що мені варто це зараз слухати? — зупинила його Дані.

Сер Баристан якусь мить поміркував.

— Мабуть, таки ні. Не зараз.

— Не зараз,— погодилася вона.— Колись. Одного дня ви все мені розповісте. І хороше, і погане. Бо ж про батька й трохи хорошого можна розповісти, правда?

— Так, ваша світлосте. І про нього, і про тих, хто був до нього. Про вашого діда Джейгейриса і його брата, про їхнього батька Ейгона, про вашу матір... і про Рейгара. Понад усе — про нього.

— Шкода, що я його не знала,— з журбою в голосі мовила вона.

— Шкода, що він не знав вас,— сказав старий лицар.— Коли будете готові, я все вам розповім.

Поцілувавши його в щоку, Дані відпустила його.

Увечері служниці принесли їй ягнятину, салат з родзинками й морквою у винному соусі, а ще листковий пиріг з медом. Та їсти вона не могла. «А було з Рейгаром так, щоб він почувався таким утомленим? — думала вона.— Чи з Ейгоном після завоювання?»

Пізніше, коли прийшов час лягати спати, Дані взяла з собою в ліжко Іррі — вперше з корабля. Та коли, здригнувшись від задоволення, Дані запустила пальці в густі чорні коси служниці, вона уявляла, що її обіймає Дрого... от тільки його обличчя чомусь весь час перетворювалося на обличчя Дааріо. «Якщо я хочу Дааріо, мені варто лише про це сказати». Вона лежала, переплівшись ногами з Іррі. Сьогодні її очі були майже фіолетові...

Уночі їй снилися похмурі сни, і тричі вона прокидалася від напівзабутих кошмарів. Після третього разу вона вже не могла заснути. Крізь похилі вікна лилося місячне сяйво, тремтіло на мармуровій підлозі. З відчинених дверей на терасу віяв прохолодний бриз. Поряд з Дані міцно спала Іррі, ледь розтуливши вуста, і понад краєм шовкового простирадла виднілася темна пипка. На мить Дані відчула спокусу, та насправді вона хотіла Дрого, або, може, Дааріо. Не Іррі. Служниця була мила та вправна, але всі її цілунки відгонили сумлінністю.

Дані підвелася, лишивши сонну Іррі в місячному світлі. Джикі й Місанді спали на своїх ліжках. Дані накинула халат і босоніж пройшла по мармуровій підлозі на терасу. Знадвору було прохолодно, але приємно відчувати між пальцями траву та слухати, як шепочеться між собою листя. Хвильки, збурені вітром на ставку, ганялися одна за одною, і від цього місячний відбиток танцював і мерехтів.

Дані схилилася на низенький цегляний парапет, глянула вниз на місто. Мірін також спав. «Мабуть, йому сняться кращі дні». Ніч укрила вулиці чорним запиналом, приховавши і трупи, і пацюків, які вилізли з клоаки на свій бенкет, і рої ґедзів. Вдалині відблискували червоним і жовтим смолоскипи: це робили обхід чатові, і тут і там виднілося слабеньке світло ліхтарів, які стрибали вздовж провулку. Мабуть, один з цих ліхтарів несе сер Джора, ведучи свого коня до брами. «Прощавай, старий ведмедю. Прощавай, зраднику».

Вона-бо — Данерис Штормороджена, Неопалима, халесі й королева, матір драконів, вбивця ворожбитів, ламальниця ланців, а в світі немає нікого, кому б вона могла довіряти.

— Ваша світлосте! — стала поряд з нею Місанді в нічній сорочці й дерев’яних сандалях на ногах.— Я прокинулася — а вас немає. Ви добре виспалися? А що ви роздивляєтеся?

— Моє місто,— озвалася Дані.— Шукаю будинок з червоними дверима, але поночі всі двері чорні.

— З червоними дверима? — спантеличено перепитала Місанді.— І який же це будинок?

— Ніякий. Не має значення,— Дані взяла дівчинку за руку.— Ніколи не бреши мені, Місанді. І не зраджуй мене.

— Не буду,— пообіцяла Місанді.— Глядіть, уже світанок.

Від обрію до зеніту небо посиніло, стало кобальтовим, а за лінією низьких пагорбів на сході виднілося сяйво — світло-золотаве з рожевуватим. Тримаючи Місанді за руку, Дані спостерігала, як підіймається сонце. Сіра цегла забарвилася в червоний, жовтий, синій, зелений і рудий кольори. Пурпуровий пісок бійцівських кубел перетворив їх на криваві рани для очей. Удалині ясно горіла золота баня Храму грацій, а на мурах підморгували бронзові зірки: це проміння сонця на сході торкалося шпичаків на шоломах незаплямованих. На терасі мляво заворушилося кілька мух. На хурмі заспівала пташка, а тоді до неї приєдналося ще двійко. Дані, схиливши голову набік, слухала їхню пісню, але скоро її заглушив галас міста.

«Галас мого міста».

Зранку Дані зібрала капітанів і командирів у саду, щоб не спускатися в залу аудієнцій.

— Ейгон Завойовник приніс у Вестерос вогонь і кров, та опісля забезпечив мир, заможність і справедливість. Але я принесла в Невільничу бухту тільки смерть і руїну. Я наче той хал, а не королева: громлю та плюндрую, а тоді рушаю далі.

— Нема чого лишатися,— сказав Брунатний Бен Плам.

— Ваша світлосте, рабовласники самі накликали свою недолю,— мовив Дааріо Нагарне.

— А ще ви принесли свободу,— зауважила Місанді.

— Свободу голодувати? — різко мовила Дані.— Свободу вмирати? Я дракон чи гарпія? Я божевільна? У мене теж цей порок?

— Ви дракон,— переконано сказав сер Баристан.— Мірін не Вестерос, ваша світлосте.

— Та як мені правити Сімома Королівствами, якщо я не здатна впоратися з одним містом?

На це він відповіді не мав. Відвернувшись від усіх, Дані знов задивилася на місто.

— Моїм дітям потрібен час, щоб зцілитися й навчитися. Моїм драконам потрібен час, щоб підрости й випробувати крила. І мені це теж потрібно. Я не дозволю цьому місту повторити шлях Астапора. І не дозволю юнкайській гарпії знову закувати тих, кого я звільнила,— вона обернулась і глянула їм в обличчя.— Я нікуди не піду.

— Тоді що ж ви робитимете, халесі? — спитав Рахаро.

— Лишуся,— відповіла вона.— Правитиму. Стану королевою.