Буря Мечів

Джон

Залізний Емет був рослявим, довготелесим молодим розвідником, чиєю витривалістю, силою і вправністю з мечем пишалася вся Східна варта. З тренування Джон завжди повертався вимучений. Усе боліло, і наступного дня він прокидався в синцях — але саме цього і прагнув. Він ніколи не підвищить майстерності, б’ючися з Шовком чи Конем, ба навіть з Греном.

Переважно він і сам добре давав здачі, хотілося Джону вірити, але не сьогодні. Уночі він майже не спав: годину покрутившись у ліжку, уже й не намагався заснути, а натомість одягнувся й, поки не зійшло сонце, походжав нагорі на Стіні, борючись зі звабливою пропозицією Станіса Баратеона. А тепер недосип давався взнаки, й Емет безжально ганяв його по двору, змушуючи задкувати від ударів, які сипалися один за одним, і час до часу добряче припечатуючи його ще й щитом. У Джона від ударів уже рука затерпла, і з кожною хвилиною тупий тренувальний меч, здавалося, важчає.

Він уже готовий був опустити клинок і попросити перепочинку, коли Емет завдав оманливого удару знизу, а потім понад щитом люто різонув справа наліво, поціливши Джона у скроню. Джон заточився; від сили удару дзвеніли і шолом, і голова. На якусь мить світ у прорізі для очей розмився.

І раптом він перенісся в минуле, назад у Вічнозим: він був у підбитій шкірянці замість кольчуги й кіраси. Меч у нього був дерев’яний, і стояв перед Джоном Роб, а не Залізний Емет.

Щоранку тренувалися вони разом, відколи навчилися ходити: Сноу і Старк кружляли й рубалися у дворах Вічнозиму, репетували й реготалися, а було і плакали, коли ніхто не бачив. Стинаючись у поєдинку, вони були не маленькими хлопчиками, а лицарями й могутніми звитяжцями. «Я — королевич Еймон Лицар-Дракон»,— гукав Джон, а Роб кричав у відповідь: «А я — Флоріян Фігляр». Або ж Роб казав: «Я — Юний Дракон»,— і Джон відповідав: «А я — сер Ріям Редвин».

Того ранку Джон гукнув перший. «Я — лорд Вічнозиму!» — крикнув він, як робив це вже сотні разів. Та тільки цього разу Роб відповів: «Ти не можеш бути лордом Вічнозиму, бо ти — байстрюк. Міледі-мама каже, тобі ніколи не стати лордом Вічнозиму».

«А я гадав, що вже й забув це»,— думав зараз Джон. У роті відчувалася кров від удару, якого він отримав.

Урешті-решт Гальдеру з Конем довелося відтягувати його від Залізного Емета, тримаючи з двох боків попід руки. Розвідник сидів на землі причмелений, щит у нього розлетівся мало не на друзки, забороло на шоломі збилося набік, а меч валявся за шість ярдів од них.

— Джоне, досить! — волав Гальдер.— Він на землі, ти його роззброїв. Досить!

«Ні. Недосить. Ніколи недосить». Джон випустив меча.

— Вибачте,— пробурмотів він.— Емете, ти поранений?

Залізний Емет стягнув пом’ятого шолома.

— Що саме в слові «здаюся» тобі було незрозуміло, лорде Сноу? — сказав він, але сказав це приязно. Емет узагалі був приязним хлопцем і любив мелодію мечів.— Воїне оборони,— застогнав він,— отепер я розумію, як мав почуватися Кворин Піврукий.

Але це було вже занадто. Вирвавшись із рук друзів, Джон сам-один пішов у зброярню. У вухах і досі дзвеніло від удару, завданого Еметом. Сівши на лавку, він схилив голову на долоні. «Чого я такий лютий? — питав він себе, але то було дурне запитання.— Лорд Вічнозиму. Я можу стати лордом Вічнозиму. Батьковим спадкоємцем».

Але в уяві його постало обличчя не лорда Едарда, а леді Кетлін. Своїми глибокими синіми очима та твердим холодним ротом вона трохи нагадувала Станіса. «Залізна,— подумав Джон,— але крихка». Вона дивилася на нього так, як дивилася у Вічнозимі, коли він перевершував Роба на мечах, чи в арифметиці, чи в чому завгодно. «Хто ти? — завжди читалося в цьому погляді.— Тобі тут не місце. Чого ти тут?»

Друзі й досі були у дворі. Але Джон не відчував у собі сили зараз із ними зустрітися. Зі зброярні він вийшов через чорний хід, спустившись короткими сходами до «хробачих ходів» — тунелів, які під землею з’єднували замкові фортеці й вежі. Це була коротка дорога до лазні, де Джон пірнув у холодну воду, щоб змити піт, а тоді довго відмокав у гарячій купелі. Тепло трохи приглушило біль у м’язах, і Джонові пригадалися мулисті ставки у богопралісі, що завжди булькали й парували. «Вічнозим,— знову подумав він.— Теон побив і попалив його, але я можу все відновити». І батько б напевне цього бажав, і Роб. Не хотіли б вони, щоб замок лишився в руїнах.

«Ти не можеш бути лордом Вічнозиму, бо ти — байстрюк»,— знову пролунав у вухах Робів голос. Кам’яні королі зі своїми гранітними язиками гарчали на Джона: «Тобі тут не місце. Це все не твоє». Заплющивши очі, Джон бачив серце-дерево з білими гілками, червоним листям і суворим ликом. «Віродерево — серце Вічнозиму»,— завжди казав лорд Едард... але для того, щоб урятувати замок, Джонові доведеться вирвати священне дерево з корінням і згодувати голодному вогненному богові червоної жінки. «Я не маю права,— думав Джон.— Вічнозим належить давнім богам».

Відлуння голосів від склепіння повернуло його назад у Чорний замок.

— Не знаю,— казав чоловік хрипким від сумнівів голосом.— Може, якби я знав його краще... Лорд Станіс нічого доброго про нього не говорив, от що я тобі скажу.

— Коли це Станіс Баратеон узагалі про когось щось добре говорив? — твердий голос сера Алісера не впізнати було неможливо.— Якщо ми дозволимо Станісу призначити нам лорда-командувача, ми станемо його прапороносцями, хіба що не називатимемося так. Тайвін Ланістер цього не подарує, а ти ж розумієш, що врешті-решт переможе лорд Тайвін. Він уже одного разу здолав Станіса на Чорноводді.

— Лорд Тайвін прихильний до Слінта,— сказав Бовен Марш переляканим, стривоженим голосом.— Можу вам листа його показати, Отеле. «Наш вірний друг і слуга»,— ось як він його називає.

Джон Сноу рвучко сів, і всі троє закам’яніли, зачувши сплеск.

— Мілорди,— з холодною чемністю привітався Джон.

— Що ти тут робиш, байстрюче? — запитав Торн.

— Купаюся. Але я не заважатиму вам плести інтриги,— Джон виліз із купелі, витерся, вдягнувся й лишив трійцю змовлятися далі.

Надворі він збагнув, що навіть не знає, куди йти. Проминув кістяк Вежі лорда-командувача, де колись урятував Старого Ведмедя від мерця; потім місце, де з сумною усмішкою на вустах померла Ігритта; потім Королівську вежу, де вони з Шовком і Глухеньким Диком Фолардом чекали на магнара з його тенійцями; потім купу обгорілих решток великих дерев’яних сходів. Внутрішня брама була відчинена, отож Джон пірнув у тунель попід Стіною. Він відчував навколо холод, тиснула вага отієї всієї криги над головою. Проминув місце, де билися й загинули разом Донал Ной і Маґ Могутній; пірнув у нову зовнішню браму та знову вийшов на холодне сонце.

Тільки тут він дозволив собі зупинитися, перевести дух, подумати. «Отел». Ярвик не міг похвалитися твердими переконаннями, якщо не йшлося про дерево, камінь і будівельний розчин. Старий Ведмідь це знав. Торн і Марш його схилять на свій бік, Ярвик підтримає лорда Джаноса, і тоді лорда Джаноса оберуть лордом-командувачем. «І що ж лишається мені, як не Вічнозим?»

Під Стіною пролітав вітер, шарпав Джона за плащ. Хлопець відчував, як від криги йде холод — точно як від вогню йде тепло. Натягнувши каптур, Джон пішов далі. Пообіддя переходило у вечір, і сонце на заході скотилося нижче. За сотню ярдів попереду розташувався табір, у якому король Станіс ув’язнив дикунів, огородивши їх ровами, частоколом і високими дерев’яними парканами. Ліворуч виднілися три величезні вогнища, де переможці спалювали тіла дикунів, які загинули під Стіною,— і здоровезних велетів у шкурах, і маленьких рогоногих — усіх. Поле бою і досі стояло пусткою: лише обгорілий бур’ян і затвердла смола,— але Мансові люди повсюди полишали свої сліди: он подерта шкура — певно, шматок від намету, а он обушок велета, колесо від колісниці, зламаний спис, купа мамонтового лайна. На узліссі примарного лісу, де стояли намети, Джон відшукав дубовий пеньок і сів.

«Ігритта хотіла зробити з мене дикуна. Станіс хоче зробити з мене лорда Вічнозиму. А чого хочу я?» Сонце повзло по небу, щоб сховатися за Стіною, яка на заході вигиналася, повторюючи лінію пагорбів. Джон спостерігав, як височенний масив криги почав у призахідних променях змінювати барви на червоні й рожеві. «Чого я волів би: щоб мене, як перекинчика, повісив лорд Джанос, чи зрадити обітницю, одружитися з Вал і стати лордом Вічнозиму?» З такого погляду вибір здавався легким... а якби жива була Ігритта, може, він був би навіть легший. Вал же Джон зовсім не знає. Її врода приємна для ока, звісно, та й вона була сестрою королеви Манса Рейдера, а все-таки...

«Якщо я хочу домогтися її кохання, мені доведеться її красти, зате вона може народити мені дітей. Може, одного дня я потримаю на руках рідного сина». Про сина Джон і не наважувався мріяти, відколи вирішив прожити життя на Стіні. «Я міг би назвати його Робом. Вал, звісно, захоче забрати собі й сестриного сина, тож ми могли б узяти його за годованця у Вічнозим, і хлопчика Жиллі також. І Семові не доведеться брехати. Для Жиллі ми б теж підшукали місце, й раз на рік абощо Сем би міг приїздити її провідати. Мансів і Крастерів сини виросли б разом, як брати — як ми колись із Робом».

І Джон зрозумів: саме цього він і хоче. Ніколи в житті нічого так сильно не прагнув. «Я цього хотів завжди,— винувато подумав він.— Хай простять мені боги». Нутро роздирав голод — гострий, як лезо з драконового скла. Голод... він відчувався фізично. Хотілося їсти: хотілося здобичі — червоного од крові оленя, від якого тхнуло страхом, або ж гордого й зухвалого лося. Хотілося вбити й натоптати живіт свіжиною, запити гарячою темною кров’ю. На саму думку про це у роті набралася слина...

Минула довга мить, заки Джон збагнув, що ж відбувається. А коли таки зрозумів, він скочив на ноги.

— Привиде?

Джон обернувся до лісу — і звідти, з зеленого присмерку, безшумно вибіг деривовк, і з його розтуленої пащеки вихоплювалася тепла біла пара.

— Привиде! — загукав Джон, і деривовк помчав до нього. Він схуд, але й підріс; рухався він безшумно, тільки сухе листя хрустіло під лапами. Підбігши, він стрибнув на Джона, і двійця почала борюкатися на брунатній траві, серед довгих тіней, а над головою вже висипали зірки.— Боги, вовче, де ти був? — заговорив Джон, коли Привид нарешті припинив шарпати його за руку.— Я вже думав, ти помер мені, як Роб, Ігритта й усі інші. Я тебе геть не відчував відтоді, як переліз Стіну, ти мені навіть не снився.

Деривовк не відповів, тільки лизнув Джона в обличчя язиком, наче мокрою тертушкою провів, а його очі в останніх променях світилися, як два великі червоні сонця.

«Червоні очі,— тут усвідомив Джон,— але не такі, як у Мелісандри». У вовка очі були як у віродерева. Червоні очі, червоний писок, біле хутро. Кров і кістка, як віродерево. «Він точно належить давнім богам, цей мій вовк». І він єдиний серед деривовків був білий. Шістьох вовченят знайшли вони з Робом у снігах пізнього літа: п’ятеро були сіро-чорно-бурі — за числом п’ятьох Старків, а от один білий — білий як сніг. «Як Сноу».

І тоді Джон отримав відповідь на своє питання.

Попід Стіною люди королеви вже запалювали священне вогнище. Джон бачив, як з тунелю разом з королем випірнула Мелісандра, щоб читати молитви, які, вона вірила, відженуть темряву.

— До мене, Привиде,— гукнув Джон до вовка.— Ходімо. Ти голодний, я знаю. Я це відчув.

Вони удвох побігли до брами, по широкому колу обминаючи вогнище, чиє полум’я своїми пазурами шкрябало черево ночі.

Вояків короля у дворах Чорного замку було чимало. Коли Джон проходив повз, вони завмирали, роззявивши рота. Ніхто з них зроду не бачив деривовка, збагнув Джон, а Привид був удвічі більший за звичайних вовків, що водилися в їхніх південних листяних лісах. Наближаючись до зброярні, Джон звів погляд і побачив у вікні на вежі Вал. «Вибач,— подумав він.— Я не той, хто вкраде тебе звідти».

У тренувальному дворі Джон наскочив на дюжину королівських людей зі смолоскипами й довгими списами в руках. Сержант, угледівши Привида, нахмурився, а кількоро вояків наставили списи, поки лицар у них на чолі не сказав:

— Відступіть і пропустіть їх...— До Джона він мовив: — Ти запізнився на вечерю.

— То відійдіть з дороги, сер,— озвався Джон — і той відійшов.

Галас він почув, ще коли й не спустився до кінця сходів: підвищені голоси, лайку, хтось грюкав кулаком по столу. Джон увійшов у підземну їдальню непомічений. Брати юрмилися на лавках за столами, та здебільшого вони не сиділи, а стоячи перекрикувалися, і ніхто не їв. Та і їсти не було чого. «Що тут відбувається?» Лорд Джанос Слінт репетував щось про перекинчиків і зраду, Залізний Емет стояв на столі з оголеним мечем у кулаці, Трипалий Гоб проклинав розвідника з Тінявої вежі... хтось зі Східної варти раз у раз грюкав кулаком по столу, вимагаючи тиші, але це додавало хіба гуркоту, який відбивався від склепінчастої стелі.

Пип перший помітив Джона. Угледівши Привида, він розплився в широкій посмішці, застромив два пальці в рот і свиснув так, як тільки справжній балаганник свистіти вміє. Пронизливий звук розітнув галас, наче мечем. Джон рушив до столу, його побачило ще кілька братів — і позамовкало. У підвалі поступово западала тиша, аж поки чути стало хіба що постукування Джонових підборів по кам’яній долівці й тихе потріскування дров у коминку.

Порушив тишу сер Алісер Торн.

— Нарешті перекинчик пошанував нас своєю присутністю.

Лорд Джанос, червоний з обличчя, весь трусився.

— Звір! — видихнув він.— Дивіться! Це той звір, що загриз Піврукого до смерті. Серед нас варг, браття. ВАРГ! Цей... цей покруч не гідний нас очолювати! Ця звірюка навіть жити не гідна!

Привид вищирив зуби, але Джон поклав йому долоню на голову.

— Мілорде,— мовив він,— ви не розповісте мені, що тут трапилося?

Але йому з кінця зали відповів мейстер Еймон.

— Твоє ім’я внесли у перелік претендентів на посаду лорда-командувача, Джоне.

Це було так абсурдно, що Джон не зміг стримати посмішки.

— Хто? — поцікавився він, поглядаючи на своїх друзів. Безперечно, це черговий Пипів жарт. Але Пип знизав плечима, а Грен похитав головою. Підвівся Стражденний Ед.

— Я. Ага, жахливо так чинити з друзями, та ліпше вже ти, ніж я.

— Це... це нечувано! — знову почав бризкатися слиною лорд Джанос.— Та цього хлопця повісити слід! Так! Повісити, я вам кажу, повісити як перекинчика й варга разом з його приятелем Мансом Рейдером. Лорд-командувач? Я цього не допущу, я цього не потерплю!

— Ви цього не потерпите? — підвівся Котер Пайк.— Може, ви там навчили тих золотих плащів лизати вам кляту сраку, та нині ви вбрані в чорний плащ.

— Будь-хто з братів може внести на розгляд ім’я будь-кого, хто дав обітницю,— сказав сер Деніс Малістер.— І Толет має на це повне право, мілорде.

З дюжину братів заговорили водночас, перекрикуючи один одного, і незабаром у залі знову зчинився галас. Цього разу на стіл стрибнув сер Алісер Торн і підніс руки, закликаючи до тиші.

— Браття! — крикнув він.— Це нам нічого не дасть. Я пропоную голосувати. Король, який зайняв Королівську вежу, поставив на всіх дверях чатових, щоб нам не давали ні їсти, ні вийти, поки ми не зробимо вибір. І нехай! Ми проголосуємо, і ще раз проголосуємо, і голосуватимемо цілу ніч, якщо доведеться, поки не оберемо собі лорда... та перш ніж почнемо вкидати жетони, гадаю, головний будівничий має нам дещо сказати.

Отел Ярвик, хмурячись, повільно підвівся. Здоровань-будівничий потер довге запале обличчя й мовив:

— Ну, я знімаю свою кандидатуру. Якби ви хотіли мене, ви мали шанс мене обрати, але не зробили цього. Принаймні охочих виявилося замало. І я збирався сказати, що як ви хотіли голосувати за мене, то тепер голосуйте за лорда Джаноса...

— Лорд Слінт,— кивнув сер Алісер,— найкраща кандидатура.

— Я ще не закінчив, Алісере,— урвав його Ярвик.— Лорд Слінт командував міською вартою на Королівському Причалі, як ми всі знаємо, і він був лордом Гаренхолу...

— Він того Гаренхолу й не бачив,— крикнув Котер Пайк.

— Ну, саме так,— сказав Ярвик.— Хай там як, нині я, стоячи тут, уже й не пригадую, чому я гадав, що Слінт буде таким гарним вибором. Хіба що аби зацідити Станісу в пику, та тільки що це нам дасть? Може, Сноу і справді кращий. Він довше на Стіні, він — небіж Бена Старка, і він служив у Старого Ведмедя зброєносцем,— Ярвик знизав плечима.— Обирайте, кого схочете, тільки щоб не мене,— сказав він і сів.

Джанос Слінт з червоного зробився буряковий, а от сер Алісер Торн зблід. Вояки Східної варти знову загрюкали кулаками по столу, тільки цього разу вимагаючи казанок. Деякі з Джонових друзів теж підхопили вимогу.

— Казан! — заревіли вони як один.— Казан, казан, КАЗАН!

Казан стояв у кутку біля коминка — великий чорний черевань з двома величезними ручками й важкою покришкою. Мейстер Еймон дав наказ Сему з Клайдасом, і вони рушили в куток і, підхопивши казан за ручки, затягнули його на стіл. Дехто з братів уже вишикувався в чергу до діжок із жетонами, коли Клайдас зняв покришку — і мало не впустив її собі на ногу. З хрипким вереском з казана вилетів здоровезний крук. Він рвонув угору — чи то до бантин, чи то до вікна, щоб вирватися на волю, але в підземеллі не було ні бантин, ні вікон. Крук опинився в пастці. Голосно крякаючи, він нарізав кола — одне, два, три. І тут Семвел Тарлі гукнув:

— А я знаю цього птаха! Це крук лорда Мормонта!

Крук приземлився на стіл ближче до Джона.

— Сноу,— крукнув він. Птах був старий, брудний і мокрий.— Сноу,— повторив він,— Сноу, Сноу, Сноу.

Дійшовши до кінця столу, він розпростав крила й перелетів Джонові на плече.

Лорд Джанос із гуркотом сів, а от сер Алісер Торн глузливого зареготав.

— Сер Поросятко гадає, ми тут всі дурні, браття,— сказав він.— Це він навчив птаха того трюку. Та всі птахи кажуть «Сноу» — ви підніміться у гайворонник і самі почуєте. Мормонтів птах знав трохи більше слів, ніж оце одне.

Крук схилив голову набік і поглянув на Джона.

— Жита,— з надією прокрякав він. Але, не отримавши ні жита, ні відповіді, він вереснув і закрукав: — Казан? Казан? Казан?

А далі полетіли гостряки списів — ціла ріка гостряків, ціла повінь,— гостряків досить, щоб затопити кілька камінців і мушель, і мідяки теж.

Коли закінчився підрахунок, Джона оточили. Хтось плескав його по спині, хтось прихиляв перед ним коліно, так наче він і справді лорд. Шовк, Оуен Одоробало, Гальдер, Жаба, Зайвий Чобіт, Велет, Маллі, Ульмер з королівського лісу, Славний Донел Гіл і ще півсотні присутніх з’юрмилися навколо нього. Дайвен, клацнувши дерев’яними зубами, мовив:

— Боги праведні, та наш лорд-командувач і досі в льолі!

— Сподіваюся,— сказав Залізний Емет,— це не означає, що наступного разу мені не можна буде на тренуванні з вас криваві тельбухи вибити, мілорде?

Трипалий Гоб хотів знати, чи Джон і далі їстиме з усіма, чи треба страви посилати йому нагору в світлицю. Навіть Бовен Марш підійшов сказати, що він радо й далі був би лордом-стюардом, якщо лорд Сноу не заперечує.

— Лорде Сноу,— сказав Котер Пайк,— якщо ти завалиш справу, я з тебе печінку видеру та з’їм її сиру з цибулею.

Сер Деніс Малістер повівся люб’язніше.

— Мені важко було зважитися на те, про що просив юний Семвел,— зізнався старий лицар.— Коли обрали лорда Коргайла, я сказав собі: «Нехай, він на Стіні прослужив довше, ніж ти, твій час іще прийде». Коли обрали лорда Мормонта, я подумав: «Він дужий і ярий, але старий уже, твій час іще прийде». Але ж ви ще зовсім хлопчик, лорде Сноу, і мені доведеться повертатися в Тіняву вежу, знаючи, що мій час не прийде ніколи,— утомлено посміхнувся він.— Постарайтеся, щоб я не помер, жалкуючи про свій вибір. Дядько ваш був великою людиною. Ваш лорд-батько й дідусь — також. Від вас я очікуватиму не меншого.

— Ага,— підтакнув Котер Пайк.— І почати можеш з того, що скажеш королівським воякам: ми вже все вирішили й хочемо, чорт забирай, їсти!

— Їсти,— вереснув крук.— Їсти, їсти!

Щойно королівським вояками повідомили, що вибори відбулися, вони відійшли від дверей, і Трипалий Гоб з півдюжиною помічників побіг на кухню по страви. Джон не лишився на вечерю. Він блукав замком з круком на плечі та Привидом біля ноги, не певен, чи йому це все не сниться. За ним посунули Пип, Грен і Сем, перемовляючись, але Джон заледве щось чув з їхньої балачки, поки Грен не шепнув:

— Семова робота.

— Семова робота,— підтвердив Пип. Він узяв з собою бурдюк вина і, зробивши великий ковток, заспівав: — Сем, Сем, Сем-чаклун, Сем-чудотворець, Сем-чародій, це він усе зробив. Та коли ти примудрився заховати в казані крука, Семе, і як, сьоме пекло, ти міг бути певен, що він полетить саме до Джона? Якби птах вирішив сісти на голову Джаносу Слінту, це б усе зіпсувало.

— До птаха я стосунку не маю,— наполягав Сем.— Коли він вилетів з казана, я мало штани не обмочив.

Джон засміявся, дивуючись, що він ще не розучився сміятися.

— Ви — божевільні йолопи, ви це знаєте?

— Ми? — перепитав Пип.— Це ти йолопами нас обізвав? Це ж не нас обрали дев’ятсот дев’яносто восьмим лордом-командувачем Нічної варти. А тобі ліпше хильнути вина, лорде Джоне. Гадаю, тобі тепер багато вина знадобиться.

Отож Джон узяв з Пипової долоні бурдюк і зробив ковток. Та тільки один. Тепер Стіна в його руках, ніч темна, і йому ще доведеться постати перед королем.