ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 16

Опір ситуативним впливам і вшанування героїзму

Кожен вихід — це вхід до іншого місця.

Том Стоппард «Розенкранц і Гільденстерн мертві»

Ми підійшли до завершення нашої подорожі моторошними місцями, що здатні поневолити уми мандрівників. Ми були свідками того, як обставини викривають найбрутальніші сторони людської природи, були здивовані легкістю та розмахом, з якими хороші люди стають жорстокими до інших. Ми зосереджувалися на спробі якомога краще зрозуміти, як відбуваються такі перетворення. Хоча зло може існувати у будь-яких умовах, ми детальніше розглянули, як воно шириться у в’язницях і на війні. Вони зазвичай стають тими казанами, де нуртують авторитет, влада, домінування, і під прикриттям секретності підважують засади людяності, позбавляють нас рис, які ми, люди, цінуємо найбільше: турботи, доброти, співпраці та любові.

Переважно ми залишалися у зімітованій в’язниці, яку ми з колегами створили у підвалі факультету психології Стенфордського університету. Лише за декілька діб наш рай — Пало-Альто у Каліфорнії, Стенфордський університет — перетворився на справжнє пекло. У здорових юнаків у ролі в’язнів з’явилися патологічні симптоми надзвичайного стресу, фрустрованості й безпорадності. Їхні колеги, у випадковий спосіб призначені охоронцями, постійно перетинали межу просто грайливого виконання своїх ролей і жорстоко знущалися над «своїми в’язнями». Менш ніж за тиждень, маленький «експеримент», псевдо-в’язниця, відсунулася на задній план нашої колективної підсвідомості й її змінила реальність в’язнів, охоронців і персоналу, надто справжня для усіх нас. Це була в’язниця під керівництвом психологів, а не держави.

Розпочате мною ретельне дослідження природи цих трансформацій уперше розгорнулося настільки повно. Його мета — якнайбільше наблизити читачів до того особливого місця, в якому можна протиставити силу особи силі інституції. Я намагався передати відчуття розвитку процесів, у яких відносно малі ситуативні змінні (як соціальні ролі, правила, норми та уніформа) справили потужний вплив на всіх, хто опинився в межах їхньої системи.

На концептуальному рівні я запропонував приділяти ситуативним і системним процесам більше уваги і значення, ніж ми чинимо зазвичай, коли намагаємося зрозуміти аномальну поведінку чи помітні зміни особистості. Людська поведінка завжди піддається ситуативним впливам. Ба більше, поведінку і ситуацію вбудовано у ширший контекст, зазвичай, у систему влади, яка розробляється так, щоб мати змогу утримувати та підтримувати себе. Традиційний аналіз більшості спеціалістів, у тому числі у правоохоронних, релігійних і медичних інституціях, зосереджено винятково на дійовій особі як єдиному агентові впливу. Як наслідок, вони применшують чи ігнорують вплив ситуативних змінних і системних визначників, які формують поведінкові наслідки і змінюють дійових осіб.

Сподіваюся, приклади і додаткова інформація у цій книжці кине виклик тривкій засадничій помилці атрибуції, згідно з якою внутрішні риси людини є головними передумовами її дій. Ми також хотіли підкреслити, що і сила обставин, і поведінкові рамки Системи створюють і підтримують суспільний контекст.

У нашій подорожі ми пройшли від зімітованої в’язниці до жахливої реальності іракської тюрми Абу-Ґрейб. Побачили дивовижні паралелі між соціально-психологічними процесами в роботі обох в’язниць: псевдов’язниці і реальної. В Абу-Ґрейб наша увага зосередилась на одному чоловікові. Сержант Айвен Чіп Фредерік пройшов подвійну трансформацію: від хорошого солдата до поганого охоронця в’язниці, а потім до стражденного в’язня. Наш аналіз виявив, що диспозиційні, ситуативні та системні чинники, подібні до тих у Стенфордському в’язничному експерименті, зіграли провідну роль у потуранні знущанням і тортурам, які Фредерік та інші військові чи цивільні застосовували проти реальних ув’язнених.

Тоді я перейшов від моєї позиції незаангажованого вченого-дослідника до ролі обвинувача. Я викрив вам, читачам і суддям водночас, злочини військової верхівки та адміністрації Буша, які роблять їх співучасниками у створенні умов, які своєю чергою зробили реальністю широко розповсюджені необгрунтоване насилля і тортури по всіх військових в’язницях США. Як вже багато разів повторювалося, мій погляд не заперечує ні відповідальності, ні провини військових поліцейських. Пояснення та розуміння не виправдовують, але швидше призведуть до проактивних змін і запобіганню поганої поведінки в майбутньому. Самого покарання недостатньо. «Погані системи» створюють «погані обставини», які спонукають до «поганих вчинків» — навіть хороших людей.

Давайте востаннє визначимо Особу, Ситуацію та Систему. Особа — це актор на сцені життя, чия свобода у поведінці постає з різних складників — генетичних, біологічних, фізичних і психологічних. Ситуація — поведінковий контекст, що за допомогою нагород і нормативних правил визначає ролі та статус актора. Система складається з осіб і груп, які в межах свого впливу, через ідеологію, цінності та владу, диктують ролі, створюють ситуації та очікування щодо прийнятної поведінки.

У цій фінальній фазі подорожі ми розглянемо поради про те, як запобігти чи боротися зі шкідливими ситуативними впливами, на які ми всі час від часу наражаємось, та як опиратися небажаним чи непотрібним впливам, які сипляться на нас щодня. Ми не є невільниками ситуативних впливів, натомість мусимо вивчити методи спротиву і протидії їм. У всіх ситуаціях, які ми досліджували, завжди кілька осіб були винятком — меншість, яка твердо стояла на своєму. Прийшов час спробувати збільшити їх кількість, замислившись їхньою спроможністю до опору.

Якщо хоч якоюсь мірою я підштовхнув вас до розуміння, що у деяких обставинах ви можете поводитися, як учасники описаних тут досліджень чи реальної в’язниці Абу-Ґрейб, то зараз, я прошу вас поставити себе на місце героя. Тут ми звеличуватимемо хороше у людській природі, героїв посеред нас та героїчні можливості кожного з нас.

НАВЧАННЯ ПРОТИДІЇ НЕБАЖАНИМ ВПЛИВАМ

Люди з параноїдальними розладами відчувають великі труднощі, відповідаючи, погоджуючись чи реагуючи на прохання, навіть доброзичливого лікаря або близької людини. Їхній цинізм і недовіра створюють стіну ізоляції, яка відділяє їх від залучення до більшості соціальних контактів. Через величезну стійкість до соціального тиску, вони є моделлю екстремальної форми опірності до зовнішнього впливу, за що платять очевидно величезну психологічну ціну. З протилежного боку, легковірні, надмірно довірливі люди — легкі жертви для будь-якого вуличного шахрая.

Серед них є багато людей, які в певні моменти життя стають жертвами шахрайських схем, махінацій та обманів. Аж 12 відсотків американців щороку ошукують шахраї-злочинці, деколи жертви втрачають усі свої заощадження. Ймовірно, така статистика властива багатьом народам. Більшості ошуканих понад п’ятдесят років. Тобто у періоди життя, коли має переважати мудрість, багато людей регулярно стають жертвами шахраїв, телемаркетингових трюків, псевдо-лікарів та азартних ігор[518].

Пам’ятаєте телефонну маніпуляцію, описану у 12 розділі, коли працівники McDonald’s знущались із неповнолітньої співробітниці? Звичайно, ви запитували себе: «Як вона та інші дорослі люди могли повестись на це, як можна бути настільки дурними?». Але цей же «розіграш» доволі ефективно змушував працівників багатьох інших ресторанів сліпо виконувати накази псевдо-правоохоронця. Скількох? Згадуються десятки інших мереж, майже сімдесят різних закладів у тридцяти двох штатах![519] Ми відзначали, що помічниця менеджера у ресторані McDonald’s, яку шахрай ошукав телефонним дзвінком, запитує нас усіх: «Якщо ти не є в такій ситуації, саме у той момент, хіба ти знаєш, як би вчинила? Не знаєш»[520].

Ідея в тому, щоби замість відмежовуватися від людей, яких обманули, звинувачуючи їх у негативних рисах — тупості чи наївності, ми повинні зрозуміти, чому та як люди, такі ж, як і ми, так легко стали жертвами шахрайства. І тоді ми зможемо протистояти та поширювати знання про методи протидії таким шахрайствам.

ДУАЛІЗМ ВІДЧУЖЕННЯ ПРОТИ ПРИНАЛЕЖНОСТІ

Існує засадничий дуалізм людських станів відчуження та єднання, цинічної підозріливості проти повної взаємодії. Відмежовувати себе від інших через страх бути «затягнутим» є крайньою захисною позицією, але справді: що більше ми відкриваємось іншим, то простіше нас підкорити. Проте відкритість і єднання з іншими є вирішальними для людського щастя. Ми бажаємо почуватися сильними, повністю довіряти, діяти спонтанно, почуватися частиною спільноти. Ми бажаємо жити повністю «насиченим» життям. Хоча б зрідка ми хочемо відкласти нашу обережність і залишити межі примітивної заляканої замкнутості. Ми бажаємо пристрасно танцювати з греком Зорбою[521].

Проте ми повинні постійно зважати на ціну нашого соціального залучення. Це виклик для кожного — визначити, яке місце зайняти між цими двома полюсами, відповідно єднаючись із оточенням та відмежовуючись від нього. Коли взаємодіяти з іншими, бути відданими справі чи стосункам, радше ніж послабити узи — делікатне питання, перед яким постаємо ми усі. Ми живемо у світі, в якому деякі люди мають на меті нас використати. У цьому ж світі є ті, хто щиро хоче розділити з нами віру у спільну мету. Як відрізнити одне від іншого? Ось питання, любі Гамлете та Офеліє.

Перш ніж ми займемося конкретними способами боротьби із впливом на свідомість, маємо взяти під увагу давню ілюзію власної невразливості[522]. Вони піддались? Так. Я? Ні, нізащо! Наша психологічна подорож мала на меті показати, що масив ситуативних впливів, який ми висвітлили, може перемінити більшість людей. Але не вас, правда? Це важко — застосувати висновки інтелектуальної оцінки до власної поведінки та моралі. Що легко застосувати до абстрактних «інших», не так просто приміряти на себе. Ми різні. Як не існує двох однакових відбитків пальців, так не існує двох людей із ідентичними генами, особистостями та життєвим досвідом.

Слід віддавати належне індивідуальним особливостям, але під дією сильних ситуативних впливів вони зменшуються та обмежуються. У таких випадках дослідники можуть передбачити поведінку більшості осіб, виходячи лише з ситуативного контексту, нічого не знаючи про особливості конкретних людей, які складають групу. Звісно, зрозуміло, що навіть найкращий психолог не завжди може передбачити, як поведеться кожна особа у певній ситуації. Існують певні індивідуальні розбіжності. Це й дозволяє заперечити уроки, не приміряючи їх на себе: ви ж особливий випадок, особлива, виняткова точка у хвості нормального розподілу[523] індивідів. Тим не менш, ціна таких міркувань — падіння захисних механізмів і великий шанс бути захопленими зненацька.

Мої поради щодо того, як поводитися у випадку, коли натрапляєш на «брудного згнилого мерзотника», замаскованого під гарного хлопця або милу стареньку, надбані протягом десятиліть, часто на підставі власного досвіду. Я був худеньким хворобливим хлопчиком і намагався вижити на вулицях гетто Південного Бронкса, тож був змушений осягнути головну вуличну мудрість. Вона полягала у розумінні того, як певні люди будуть поводитися у певних ситуаціях. Я настільки добре справлявся з цим, що ставав ватажком банди, команди, класу. Після того доволі безсовісний начальник, схожий на Діккенсового Фейгіна, навчив мене обманом змушувати відвідувачів театрів Бродвею здавати верхній одяг і капелюха, коли вони того не хотіли, а потім маніпулювати ними для отримання чайових за повернення їхніх же речей, коли чайові не було передбачено. Як його учень я засвоїв вміння продавати дорогі програмки, коли неподалік лежали безкоштовні, чи перегодовувати дітей купами солодощів і напоїв, якщо вони без батьків ходили по крамницях. Також мене навчили, як продаючи від дверей до дверей журнали, викликати жаль у співчутливих жителів, а отже, збільшувати виручку. Пізніше я вже формально вивчав поліцейські тактики, які використовують з метою добивання зізнань від підозрюваних, методи тортур, за допомогою яких призначені урядом виконавці хай що вибивають зі своєї жертви, чи стратегії вербувальників до сект, якими ті заманюють невинних в свої тенета. Моя стипендія дала можливість вивчати тактики контролю свідомості, які використовував радянський уряд, і методи, які застосовували китайські комуністи під час Корейської війни у широкомасштабних програмах реформування мислення. Я також вивчав американські тактики, що застосовувалися ЦРУ для маніпулювання свідомістю, підтримувану державою програму MKULTRA[524], і смертельну владу харизми Джима Джонса над його релігійними послідовниками (описану у попередніх розділах).

Я і консультував, і вчився від тих, хто пройшов через численні культи.

Додатково, я був долучений до пожиттєвого дослідження переконування, поступливості, розладів та групових процесів. Серед моїх дописів на деякі з цих тем — тренувальний посібник для мирних активістів проти В’єтнамської війни, а також декілька базових текстів про зміну установок та соціальні впливи[525]. Ці досягнення викладено лише для підтвердження надійності інформації, поданої нижче.

ПОШИРЕННЯ ІДЕЇ АЛЬТРУЇЗМУ В ЕКСПЕРИМЕНТІ ЧЕСНОГО АВТОРИТЕТА

Уявімо експеримент Мілґрема навпаки. Нашою метою є створення умов, в яких люди будуть погоджуватися із зростанням вимог чинити добро. Учасників поступово скеровуватимуть до більш альтруїстичної поведінки, змушуючи повільно, але впевнено рухатися далі, ніж вони могли б уявити, в напрямку позитивніших, суспільно корисних дій. Замість парадигми, розробленої допомагати повільному скочуванню до зла, ми використаємо парадигму повільного зростання добра. Як сформулювати сценарій експерименту, у якому це можливо? Давайте розробимо такий експеримент. Спочатку уявіть, що для кожного учасника ми ієрархічно обираємо дії, які розміщені на шкалі від заледве позитивних, які він звик робити, до екстремальних проявів «доброти». Крайні завдання штовхатимуть його до вчинків «доброчесності», які здавалися неймовірними.

В експериментальному плані можна використовувати змінну часу, витраченого на допомогу іншим, тими людьми, які цього зазвичай не практикують, бо переконали себе, що просто їм не до добрих вчинків. Перша «кнопка» на «генераторі добра» може бути «витратити десять хвилин на написання записки із подякою другові або листівки із побажанням одужання колезі». Наступний рівень може вимагати двадцяти хвилин підготовки порад проблемній дитині. Далі можна переконувати учасника витратити тридцять хвилин на читання розповіді неосвіченій хатній робітниці. Тоді масштаб альтруїзму збільшиться до години на репетиторство з нужденним учнем, догляд за немовлям, поки його мати-одиначка відвідує свою хвору матір, роботу увечері на кухні для бездомних, допомогу безробітним ветеранам, півдня на прогулянку з групою дітей-сиріт до зоопарку, доступності для розмови із демобілізованими пораненими солдатами, і так далі, крок за кроком збільшуючи зобов’язання щотижня віддавати свій безцінний час щоразу коштовніші цілі. Демонстрування прикладів тих, хто допомагає людям у потребі, або тих, хто вийшов на вищий рівень альтруїзму, має заохочувати послух перед доброчесним авторитетом, хіба не так? Думаю варто спробувати, особливо враховуючи те, що такого експерименту, наскільки мені відомо, ще ніхто не проводив.

В ідеалі наш експеримент соціальної доброти закінчився б тоді, коли досліджувані почали би робити такі вчинки, які перевищували би їхні попередні уявлення про себе. Наш шлях до доброти також може пролягати через вчинки для збереження довкілля — від мінімальних, як-от викидання сміття в смітники чи сортування, до більш вимогливих, як фінансові пожертви, чи особиста діяльність задля «зеленої» мети. Я запрошую вас розширювати ідеї на сфери, з яких суспільство отримало б надзвичайну вигоду. Сфери, в яких люди почнуть творити добро, не спираючись на ідеологію, бо, як ми знаємо із теорії когнітивного дисонансу, вірування формуються вслід за поведінкою. Змусь людей здійснювати хороші вчинки — і вони придумають філософію, щоб виправдати це. Знавці Талмуду проповідують і роблять все необхідне, щоб люди почали молитись, вони знають що за молитвою прийде віра в того, кому молишся.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ЕФЕКТ «АЛЬТРУЇСТИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ МІЛҐРЕМА»

Як згадувалося, така версія експерименту Мілґрема-навиворіт раніше не проводилася. Припустімо, що ми справді спробували здійснити його у лабораторії, або навіть краще — у наших домівках та спільнотах. Чи спрацював би він? Чи змогли би ми використати силу авторитету і ситуації, щоб виробити доброчесність? Опираючись на те, що я знаю про людську натуру та принципи соціальних впливів, я впевнений, що ми би досягли хорошого результату, використовуючи базові принципи соціального впливу (дивись нотатки до посилання)[526].

Описаний тут альтруїстичний експеримент Мілґрема поєднує три прості тактики впливу, які ґрунтовно вивчали та документували соціальні психологи: «нога у дверях», соціальне моделювання та надавання міток услужливості. Я лише об’єднав їх в одній ситуації для просування ідеї альтруїзму. Навіть більше: дослідники довідалися, що ці тактики можна використати для просування різних видів суспільно-корисної поведінки — від пожертвувань зароблених важкою працею грошей на благодійність до збільшення вторинної переробки сміття і навіть здачі крові на найближчому заході Червоного Хреста.

Наше «повільне покрокове зростання доброчесності» використовує те, що психологи і соціологи називають тактикою «ноги у дверях» (НУД). Ця тактика починається із маленького прохання, яке більшість людей з готовністю виконують. Після цього їх просять погодитися на схожу, але дещо більшу послугу (яка й була метою весь цей час)[527]. Класичну демонстрацію цієї тактики виконалище сорок років тому Джонатан Фрідман і Скотт Фрейзер[528]. Вони попросили мешканців передмість розмістити великий огидний знак «їздіть обережно» на їхніх гарних подвір’ях. Погодились менше двадцяти відсотків. Тим не менш, три чверті домовласників погодилися розмістити знак у своїх дворах, якщо двома тижнями раніше вони зробили маленьку послугу, розмістивши на своїх вікнах ненав’язливий семисантиметровий значок із закликом до безпечного водіння. Такий же підхід працює і з іншими суспільно корисними вчинками. Для прикладу, дослідники виявили, що просте підписання петиції збільшує фінансову пожертву на допомогу людям з особливими потребами. Заповнення короткого опитування підвищує бажання людей стати донорами органів після смерті. Маленька економія заохочує домовласників продовжувати заощаджувати щоразу більше енергії, а невеличке публічне зобов’язання веде до збільшення повторного використання паперових товарів[529]. Більше того, ефект НУД можна розширити, об’єднуючи кілька щоразу серйозніших вимог, «ставлячи дві ноги у двері», як це описано у нашому уявному експерименті[530].

У нашій альтруїстичній версії дослідження Мілґрема використовувались також соціальні моделі для заохочення просоціальної поведінки. У Стенфордському в’язничному експерименті та в’язниці Абу-Ґрейб розповсюдилися негативні моделі, які підтримували насильницьку поведінку. Спрямовування сили соціальних моделей на доброчесну поведінку так само може бути ефективним. І це підтверджено дослідженнями: завдяки соціальним моделям поведінки зросли пожертвування на Армію порятунку; збільшилась готовність допомогти незнайомцям із спущеною шиною, було знижено рівень агресії та розрекламовано ненасильницький спосіб спротиву; зменшено засмічення вулиць, збільшено суми пожертв на допомогу бідним дітям та бажання ділитись своїми ресурсами з іншими[531]. Тільки додам одну важливу пораду: пам’ятайте, що варто самим практикувати те, що проповідуєте. Приклади поведінки переконують краще, ніж слова. Наприклад, у низці дослідів діти могли бачити як дорослі переконливо вихваляли жадібну чи щедру поведінку, або ж тільки поводилися так. Результати показують, що діти частіше робили так як показував, а не розказував взірець[532].

Раніше згадана мудрість знавців Талмуду збігається із іншим принципом соціального впливу, який проходить червоною ниткою у нашому гіпотетичному експерименті: познач когось бажаним міткою ідентичності, і ця особа почне поводитись згідно із вимогами наданого ярлика. Коли ти кажеш людині, що вона доброзичлива, альтруїстична та люб’язна, вона більш схильна проявляти доброзичливість, альтруїзм та люб’язність до інших. У Стенфордському в’язничному експерименті ми випадковим чином призначали молодим людям мітки в’язня та охоронця, і вони приймали манери та типи поведінки цих ролей. Тому, якщо ми кажемо комусь, що він чи вона — доброзичлива людина, вона опанує манери та діятиме відповідно до цієї мітки. До прикладу, дослідники виявили, що коли когось назвуть «щедрою людиною», підвищується ймовірність, що ця людина погодиться дати пожертву на боротьбу із розсіяним склерозом. Звертаючи увагу на раніше проявлену доброту людини, можна підвищити шанси її допомоги нужденним. Особи, яким надано статус «почесного донора крові» більш схильні й надалі віддавати свою кров незнайомцям[533].

Одна з великих переваг нашого виду — це здатність досліджувати та розуміти наш соціальний світ, і використовувати отримані знання, щоб зробити своє життя кращим. У цій книжці ми повсюди бачимо силу обставин до поширення зла. Тепер я наполягаю на тому, що ми можемо використовувати ті самі засади і вплив ситуації, щоби ширити добро. Я справді боюся за майбутнє людства і тому сподіваюсь, що мої аргументи на цьому етапі не стануть провальними і що мені вдасться донести їх до вас. Чи можу я запропонувати вам зробити маленький крок у напрямку втілення експерименту Мілґрема навиворіт у вашому власному житті? Я вважаю, що ви й є саме тією людиною, яка здатна стати зразком для інших, здатна перетворити цей світ на місце із кращим майбутнім! Якщо не ви, то хто?

ДЕСЯТЬ КРОКІВ СПРОТИВУ НЕБАЖАНИМ ВПЛИВАМ

Беручи до уваги деякі із соціально-психологічних засад, які приносили багато зла впродовж нашої подорожі, давайте ще раз, як в описаному вище «генераторі добра», використаємо ці принципи, щоб змусити людей розбудовувати позитивне та вилучати негатив із життя. Діапазон способів впливу є широкий, тому необхідно створити опір кожному з них, при чому використовуючи різні тактики. Протистояння надмірно переконливим промовам та промовцям змушує нас використовувати принципи, які відрізняються від захисних механізмів перед тими, хто позбавляє нас гуманності або індивідуальності. Утримання тверезості при загрозі групового мислення, знову ж таки, відрізняється від захисту від палких вербувальників.

Я розробив для вас такий конспект, проте, він вимагає більшого занурення у тему і деталі, ніж це можливо висвітлити у цьому розділі. Доступ до нього є на спеціальній інтернет-сторінці, що доповнює цю книгу: www.LuciferEffect.com. Таким чином ви можете ознайомитися із нею на дозвіллі, занотувати, заглянути для довідки у джерела та подумати над сценаріями, в яких ви використаєте ці стратегії опору у своєму власному житті. Також, натрапивши на тактику певного соціального впливу, яка використовуватиметься проти вас чи ваших близьких, ви зможете звернутися до цього зручного довідника за порадою, що робити наступного разу, щоб опинившись у подібній ситуації, дати відсіч.

Ось моя десятикрокова програма опору небажаним соціальним впливам і розповсюдження ідеї особистої стійкості та суспільної користі. Вона використовує ідеї, які «знешкоджують» різні стратегії впливу, і забезпечує прості та ефективні режими взаємодії з ними. Ключ до спротиву лежить у виробленні трьох «С»: Самоусвідомлення, Ситуативної чутливості та вуличної Спритності. Ви побачите, що вони є основою стратегій спротиву.

«Я помилився/помилилася!» Розпочнімо із заохочення прийняття помилок: спочатку наших, а потім інших людей. Приймімо, що помилятися — це частина людської натури. Ви помилились у судженнях, ваше рішення було неправильним. Ви мали чимало причин вчинити так, як вчинили, коли приймали це рішення, але тепер знаєте, що помилились. Скажіть п’ять чарівних слів: «Мені прикро», «Перепрошую», «Вибачте мені». Скажіть собі, що вчитиметеся на своїх помилках зростатимете завдяки ним. Не продовжуйте інвестувати свої гроші, час та ресурси у помилку. Рухайтеся далі. Діючи так відверто, ми зменшуємо потребу виправдовуватися чи раціоналізувати свої помилки і, таким чином, зменшуємо потребу надалі підтримувати погані та аморальні дії. Визнання помилки підриває мотивацію скорочувати когнітивний дисонанс. А когнітивний дисонас зникає, коли постаємо перед реальністю. Необхідна «зміна курсу» може мати болісні короткотривалі наслідки, але у довготривалій перспективі вона завжди корисна. Візьміть під увагу, як багато років тривала В’єтнамська війна після того, як вищі воєнні чини та представники адміністрації, включно із міністром оборони Робертом МакНамарою, вже усвідомили, що вона марна і не може стати переможною[534]. Скільки тисяч життів було втрачено через такий необдуманий спротив, тоді як визнання власного провалу та помилки могло їх врятувати? Наскільки добрі наслідки мала би воля наших політичних лідерів визнати подібні помилки в Іраку? І чи це лишень політичне рішення — «зберегти обличчя» шляхом заперечення помилок, замість спасіння життя солдатів та цивільних? Це — моральний імператив.

«Я свідомий/свідома». У багатьох ситуаціях розумні люди роблять дурні речі через те, що не помітили чільних ознак у словах чи діях агентів впливу чи навіть очевидних ситуативних впливів. Надто часто ми функціонуємо на автопілоті, використовуючи власні сценарії поведінки, які працювали на нас у минулому, ніколи не витрачаючи час на оцінку, чи підходять вони «тут і зараз»[535]. За порадою Гарвардської дослідниці Еллен Ланґер, ми повинні перетворювати наші звичні стани бездумної неуваги в зосереджену усвідомленість, особливо у нових ситуаціях[536]. Не бійтеся сумніватися і за необхідності швидко перезавантажуйтесь, бо давні звички часто продовжують керувати нами, навіть коли стають застарілими і помилковими. Треба намагатися не жити все життя на автопілоті, а завжди знаходити хвильку на дзен, на осмислення значення певної ситуації, думати перед тим, як діяти. Ніколи не варто бездумно входити у ситуацію, особливо в таку, де розважливі особи діяли би обережно. Для найкращих результатів варто до усвідомленого опору додати «критичне мислення»[537]. Просити про докази припущень; вимагати, щоб ідеології були ґрунтовно пояснені, щоб мати змогу відділити риторику від суті. Намагайтеся визначити, чи рекомендовані способи дій виправдовують шкідливі наслідки. Уявляйте розвиток подальшого сценарію і майбутні наслідки будь-якої теперішньої практики. Відмовляйте простим рішенням, швидким панацеям від складних особистих і соціальних проблем. Підтримуйте критичне мислення від раннього розвитку дитини, попереджаючи її про оманливу телерекламу, заангажовані твердження і упереджені погляди. Допоможіть дітям стати мудрішими та обачнішими споживачами інформації[538].

«Я відповідальний / відповідальна». Брати відповідальність за свої рішення та дії змушує вас взятися за кермо свого життя — на добре чи на зле. Йдучи на компроміс із своєю відповідальністю та розмиваючи її, ми перетворюємось на «сильних водіїв на задньому сидінні», й як наслідок машина рухається неконтрольовано. Ми станемо стійкішими до небажаних соціальних впливів, якщо завжди триматимемо кермо і прагнутимо відповідати за свої дії. Послух перед силою не буде таким сліпим, якщо ми усвідомлюватимемо нашу особисту відповідальність за співучасть в сумнівних діях. Відмовляючись ділити свою відповідальність із бандою, братством, батальйоном чи корпорацією, ви долаєте свій конформізм із антисоціальними груповими нормами. Завжди уявляйте майбутнє, у якому нинішній вчинок буде предметом суду, на якому ніхто не прийме ваші виправдовування про «виконання наказів» і не зважатиме на те, що «всі так роблять».

«Я відстоюватиму свою неповторну ідентичність». Не дозволяйте іншим позбавити вас індивідуальності, записати вас до категорії, помістити у комірку, рамку, перетворити на об’єкт. Відстоюйте свою індивідуальність: ввічливо зазначайте ваше ім’я, чим ви займаєтесь, голосно і чітко. Наполягайте на взаємних діях інших. Тримайте зоровий контакт (знімайте сонячні окуляри, які приховують очі) і пропонуйте інформацію про себе, яка підсилює вашу унікальну ідентичність. Знаходьте спільну мову із іншими у вирішальних ситуаціях, й підсилюйте це спільне. Анонімність і секретність приховують помилки і підривають зв’язки між людьми. Вони можуть стати підґрунтям дегуманізації, що, як ми знаємо, породжує хуліганів, ґвалтівників, катів, терористів та тиранів. Варто піти ще далі. Працюйте над зміною будь-яких соціальних умов, які дегуманізують людей. Натомість підтримуйте практики, які дають можливість іншим почуватися особливими, мати почуття власної значимості та цінності. Ніколи не допускайте використання негативних стереотипів: «невинні» слова, прізвиська та жарти можуть бути шкідливими, якщо принижуть інших.

«Я поважаю справедливу владу і повстаю проти несправедливої». У кожній ситуації намагайтеся розрізнити тих, хто через свою компетенцію, мудрість, вік чи спеціальний статус заслуговує на повагу, і тих, хто несправедливо і безпідставно хоче вимагати нашого послуху. Багато з тих, хто бере на себе владу, є насправді псевдо-лідерами, брехливими проповідниками, самопроголошеними ватажками, яких не варто поважати, яким не варто коритися, яких варто критично оцінювати. Батьки, вчителі та релігійні лідери повинні активніше вчити дітей такого критичного розрізнення. Щоби вони були вихованими та привітними, коли це виправдано, та мудрими і обережними, коли мають справу із псевдо-авторитетами. Таким чином ми скоротимо нашу бездумну покірність самопроголошеним авторитетам, чиї пріоритети не є у наших інтересах.

«Я бажаю прийняття групи, проте ціную свою незалежність». Оманливість прийняття у бажану соціальну групу сильніша, ніж міфічна золота каблучка з «Володаря Перснів». Сила бажання бути «своїм» змушує деяких людей робити будь-що, щоби бути прийнятими, а також вийти за межі дозволеного, щоби уникнути відторгнення Групою. Ми справді є соціальними тваринами, і часто наші соціальні зв’язки вигідні нам і допомагають досягнути важливих цілей, яких ми би не досягли самостійно. Однак, бувають випадки, коли прийняття групових норм є непродуктивним і шкідливим. Необхідно визначитись, коли слідувати груповим нормам, а коли ні. Загалом, ми живемо у наших свідомостях, у величній самотності, тому повинні бути схильними та готовими заявити про нашу незалежність, незважаючи на соціальне неприйняття, яке вона може викликати. Це нелегко, надто для молодих людей із хиткою самооцінкою або дорослих, чия самооцінка залежить від роботи, яку вони виконують. Вони практично не можуть протистояти натискам бути «командним гравцем» та не зважати на свої моральні засади. У таких ситуаціях слід відступити крок назад, вийти поза межі суджень цієї групи та знайти нові, які підтримуватимуть незалежність і поділятимуть наші цінності. Для нас завжди існує інша, краща група.

«Я буду більш пильним до рамок». Той, хто доносить повідомлення, рамкуючи його, стає або митцем, або шахраєм. Способи подачі повідомлень, рамкування, мають не менший вплив, ніж переконливі аргументи в їх змісті. Ефективна рамка може бути малопомітною: просто звуки, картинки, слогани, логотипи. Вони впливають на нас і, несвідомо для нас, формують наше ставлення до ідей чи речей, які просувають. Наприклад, виборці, які підтримали скорочення податкових пільг на нерухомість найзаможніших, одночасно проголосували проти спадкового податку, тому що обидві назви визначали те саме явище. Ми прагнемо речей, що їх рамковано як «дефіцит», навіть коли вони є у надлишку. Ми неприхильні до речей, які подаються як потенційні збитки, і віддаємо перевагу тому, що представляється як вигода, навіть якщо співвідношення позитивних і негативних прогнозів однакове[539]. За 100-відсоткової впевненості отримання А або Б, ми не хочемо варіант, що передбачає 40% можливості втрати А, але бажаємо варіант, що передбачає шанс 60% здобути Б (в обидвох випадках така сама ймовірність отримання А чи Б). Лінгвіст Джордж Лакофф чітко показує у своїх роботах, що є вкрай важливим бути свідомим впливу рамкування інформації і бути пильним, щоб компенсувати цей тонкий вплив на наші емоції, думки і вибори[540].

«Я збалансовуватиму своє сприйняття часу». Коли ми дозволяємо собі потонути в розширеному теперішньому моменті, нас можна довести до вчинків, про які і не подумали би. Втрачаючи відчуття взятих в минулому зобов’язань чи відповідальності перед майбутнім, ми стаємо вразливими для ситуативних спокус, що, як у «Володарі мух» ведуть до екстрем. Коли інші зловживають силою чи втрачають контроль, часова орієнтація, що не обмежується тимчасовими насолодами чи фаталізмом моменту, дозволяє не «плисти за течією». Тоді ви будете більш схильними аналізувати позитивні і негативні наслідки своїх дій з огляду на наслідки у майбутньому. Також ви можете протистояти обставинам завдяки глибокому усвідомленню минулого досвіду, що формує ваші особисті моральні цінності та стандарти. Розвинувши збалансоване сприйняття часу, у якому минуле, теперішнє та майбутнє можна використати, залежно від ситуації чи отриманої задачі, вам буде легше діяти відповідально і мудро, ніж тоді, коли ваше сприйняття часу звужене до одного чи двох часових вимірів. Вплив ситуації послаблюється, коли минуле і майбутнє об’єднуються, щоб вмістити теперішнє[541]. Наприклад, дослідження показують, що доброчесні неєвреї, які допомагали переховувати голландських євреїв від нацистів, не використовували раціоналізації, яку практикувати їхні сусіди, щоб пояснити, чому вони не допомагали. Ці герої трималися моральних структур, які походили від їхнього минулого. Вони ніколи не втрачали бачення майбутнього, у якому, озираючись на цю жахливу ситуацію, вони питатимуть себе «Чи вірно ми вчинили, не піддаючись страху і соціальному тискові?»[542].

«Я не жертвуватиму власними чи громадянськими свободами заради ілюзії безпеки». Потреба безпеки — це потужна сила, яка визначає людську поведінку. Коли перед нами постає потенційна загроза безпеці або обіцянка захистити від загрози, нами можна маніпулювати і залучати до дій, які за нормальних обставин ми відкидали би. Це найпопулярніший спосіб здобуття влади — запропонувати фаустівську угоду: будеш у безпеці від лиха, якщо пожертвуєш лишень часткою своєї свободи — особистої чи громадянської — і зречешся її на користь владоможців. Мефістофель наполягатиме, що його спроможність врятувати вас залежить від маленької відмови від своїх свобод і загальнолюдських прав. Не погоджуйтесь на це. Ніколи не жертвуйте засадничими особистими свободами за обіцянку безпеки, бо ці жертви — реальні, їхній ефект — негайний, а безпека — далека ілюзія. Це правда як у подружніх відносинах, так і в управлінні державою, коли лідер нації обіцяє особисту безпеку кожного чи національну безпеку, заради якої потрібно пожертвувати певними свободами, правами та законами. Класична робота Еріха Фромма «Втеча від свободи» нагадує нам, що це перший крок фашистського лідера, який він зробить навіть у номінально демократичному суспільстві.

«Я можу протистояти несправедливій системі». Люди часто вагаються, чи зможуть опиратися тискові описаних нами систем: військової, в’язничної, бандитської, культів, братств, корпорацій і навіть патологічних сімей. Але особистий опір, поєднаний із опором однодумців, може змінити ситуацію. Наступна частина цього розділу розповість про осіб, які змінили систему, бо прийняли ризик викриття несправедливості у своєму оточенні, чи конструктивно і послідовно працювали над її викоріненням. Опір може бути фізичним виходом із всеохопної ситуації, коли уся інформація, винагороди та покарання контролюються системою. Опір може проявлятися у підважуванні групового мислення, документуванні брехні та неправомірних дій. Він може полягати у зверненні по допомогу до інших: посадових осіб, юристів, журналістів або ближніх, також незгідніх із ситуацією. Системи докладають величезних зусиль, щоб опиратися змінам і протистояти навіть справедливим атакам. Саме тому поодинокі акти героїзму, що кидають виклик несправедливим системам, і герої, що їх здійснюють, повинні шукати підтримки. Система може видати індивідуальний опір за маячню, двох опонентів представити як жертв їхньої спільної манії, але коли вас уже троє, ви стаєте силою, і з вами доведеться рахуватися.

Ця програма з десяти кроків — насправді лише стартовий пакет, за допомогою якого можна розробити стратегію, яка допомагатиме окремим людям і спільнотам протистояти небажаним впливам і маніпуляціям. Як було зазначено вище, повніший набір рекомендацій та відповідні посилання на результати досліджень можна знайти на веб-сайті «Ефекту Люцифера» у розділі Resisting influence guide («Як протистояти небажаним впливам»).

Перш ніж перейти до кінцевої зупинки нашої подорожі, де ми вшановуватимемо героїв та героїзм, я хотів би додати дві останні загальні рекомендації. Перше — уникайте дрібних гріхів та малих проступків, таких як обман, шахрайство, плітки, розпускання чуток, расистські або сексистські жарти, злі розіграші та спроби залякування. Усі вони можуть стати сходинками, що ведуть до серйозніших особистих падінь. Вони служать маленькими помічниками деструктивного мислення та дій, спрямованих проти інших людей. Друге — пом’якшуйте упередження вашої групи. Це означає прийняти той факт, що ваша група особлива, але при цьому поважати різноманітність інших соціальних груп. Сповна цінуйте диво людської різноманітності та мінливості. Допускаючи таку точку зору, ви зменшите вплив групових упереджень, які призводять до приниження інших, до стереотипів і до пекла дегуманізації.

ПАРАДОКСИ ГЕРОЇЗМУ

Молода жінка кидає виклик авторитетові, набагато старшому за неї, змушуючи його визнати свою причетність до ганебних дій, які відбуваються під його наглядом. Її протистояння триває і допомагає припинити зловживання охоронців над невинними в’язнями. Чи можна назвати цей вчинок «героїчним», враховуючи, що багато інших людей, які спостерігали за стражданнями ув’язнених, жодним чином не спромоглися протистояти системі?

Ми схильні вшановувати героїзм і героїв як особливі вчинки особливих людей. Однак майже всі, кого піднесли на цей п’єдестал, наполягають, що в їхніх діях не було нічого особливого і що на їхньому місці так вчинив би кожен. Вони відмовляються вважати себе «героями». Можливо, така реакція пов’язана з укоріненим переконанням, яке властиве всім нам: буцімто герої — це суперчоловіки та супержінки, непересічні люди. Можливо, ми маємо справу не лише з їхньою скромністю, а й з нашим хибним уявленням про героїв.

Розгляньмо найкращі прояви людської природи і трансформації звичного у героїчне. Ми ознайомимося із альтернативними концепціями і визначеннями героїзму і запропонуємо спосіб категоризувати різні види героїчних вчинків. Потім наведемо і детально проаналізуємо кілька прикладів, що підпадають під ці категорії, і, нарешті, створимо таблицю протиставлень між банальностями зла і банальностями героїзму. Але спочатку давайте повернемося до тієї людині і тієї дії, з яких ми почали цей розділ, завдяки яким закінчився Стенфордський в’язничний експеримент.

У восьмому розділі я розповідав про Кристину Маслач, яка незадовго перед тим захистила дисертацію та отримала ступінь доктора філософії на факультеті психології Стенфордського університету, з якою у мене виникли романтичні стосунки. Коли вона побачила колону в’язнів, яких скували ланцюгом і яким вдягнули мішки на голови, щоб провести до туалету, як охоронці викрикували їм накази, а я виявляв повну байдужість до їхніх страждань, то просто вибухнула.

Її пізніші міркування про те, що вона тоді відчувала і як інтерпретувала свої дії, допомагає краще зрозуміти складне явище героїзму[543].

Що він [Зімбардо] отримав, так це мій неймовірно сильний емоційний вибух (хоча загалом я доволі стримана людина).

Я була зла, налякана і в сльозах. Я сказала щось на кшталт:

«Те, що ти робиш з цими хлопцями — жахливо!»

Що ж важливого можна розповісти про мене як про «завершувача» Стенфордського в’язничного експерименту? Я думаю, є кілька тем, на які я хотіла би звернути увагу. По-перше, дозвольте мені сказати, чим ця історія не є. Всупереч стандартному (і банальному) американському міфові, Стенфордський в’язничний експеримент — це не історія про одинака, який кинув виклик більшості. Це, ймовірніше, історія про більшість — про те, як всі, хто так чи інакше мав відношення до цього в’язничного дослідження (учасники, дослідники, спостерігачі, консультанти, члени сімей і друзі), так сильно потрапили під її вплив. Основний сюжет цієї історії — яка велика сила ситуації у руйнуванні особистості і зведенні нанівець навіть найкращих намірів.

Чому ж моя реакція була іншою? Відповідь, мені здається, полягає в двох фактах: я стала учасницею ситуації пізніше за всіх, і я була «сторонньою». На відміну від усіх інших, я не була добровільною учасницею експерименту. На відміну від усіх інших, у мене не було жодної соціально певної ролі у цьому в’язничному контексті. На відміну від усіх інших, я не перебувала там кожного дня, проходячи усі дрібні зміни ситуації і її покроковий розвиток. Тому обставини, в які я потрапила в кінці тижня, не було «такими ж», як у решти — у мене не було ніякого досвіду погодження спільної з ними історії, місця і точки зору. Для всіх інших ця ситуація все ще залишалася в межах «діапазону нормальності»; для мене ж вона була божевіллям.

Будучи сторонньою, я не могла заперечувати чи підкорятися сформованим соціальним правилам, тому моя незгода прийняла іншу форму — форму бунту проти самої ситуації. Тоді деякі сприйняли це як героїчний вчинок, але я не відчувала нічого героїчного. Навпаки, мені було дуже страшно і самотньо в ролі інакодумця, із сумнівами у правильності своєї оцінки ситуації та людей, і можливо, навіть сумнівів щодо власної цінності як соціального психолога.

Потім Кристина робить важливе зауваження. Щоб акт особистої непокори можна було називати «героїчним», він повинен бути спробою змінити систему, усунути несправедливість, виправити заподіяну шкоду:

Зізнаюся, на задніх пластах свідомості мені довелося подумати і про те, як вчинити, якщо Філ буде продовжувати Стенфордський в’язничний експеримент, попри мій рішучий спротив. Чи звернулася б я у вищі інстанції, до завідувача кафедри, декана, або до Комісії з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень, щоби покласти цьому край?

Я не можу сказати точно, і я рада, що до цього не дійшло.

Проте озираючись назад, бачу, що такі дії були би необхідні для втілення моїх цінностей у реальному житті. Коли хтось скаржиться на несправедливість, але скарги призводять тільки до «косметичного ремонту», а сама ситуація залишається незмінною, таке інакомислення і непокора мало чого варті.

Вона розвиває думку про те, що ми вже обговорювали у дискусії про експерименти Мілґрема, які довели, що словесні протести були хіба бальзамом для еґо «вчителя», можливістю почуватися трохи краще стосовно жахливих речей, які він чинив «учневі». Поведінкова непокора просто необхідна для підваження влади. Проте в експерименті Мілґрема ніхто жодного разу не продемонстрував істотнішої непокори, ніж тихий відступ, і зазвичай викладач-мучитель виходив з цієї бентежної ситуації, навіть не спробувавши якось її змінити. Думку Кристини про те, що героїчна меншість має робити, кинувши виклик владній особі, годі висловити красномовніше:

Що означало для класичного оригінального дослідження Мілґрема те, що третина учасників постійно не підкорялися і відмовлялися? Припустімо, що це не був експеримент; припустимо, що «легенда» Мілґрема була правдою, що дослідники дійсно вивчали роль покарання у процесі навчання і вирішили протестувати близько тисячі учасників, на практиці з’ясовуючи, як впливає розумно проведене покарання на ефективність навчання. Якщо б у такій ситуації ви не підкорилися, відмовилися продовжувати, отримали свої гроші і мовчки пішли, то ваш героїчний вчинок жодним чином не полегшив би долю інших 999 учасників, що зазнають таких же страждань. Це була би просто окрема подія, що не має жодних соціальних наслідків хіба що за цим пішов би наступний крок, а саме виклик всій структурі і гіпотезам дослідження. Непокора окремої людини не може зводитись тільки до конкретної ситуації, а повинна перетворитися у системну непокору, здатну змінити ситуацію або її творця. Зловмисникам дуже легко режисувати ситуацію і звести нанівець добрі наміри дисидентів або навіть героїв-повстанців: повісити їм медалі за заслуги і видати подарункові сертифікати за те, що тримають свою думку при собі.

ЩО РОБИТЬ ГЕРОЇВ ГЕРОЯМИ?

Що стається, коли людину, яка здійснила геройський вчинок не можна назвати героєм на підставі критеріїв, які ми викладемо нижче? І за яких обставин її вчинок можна назвати не героїчним, а боягузливим?

Дії Кристини мали позитивний вплив на завершення ситуації, яка, вийшовши з-під контролю, почала завдавати більше шкоди, ніж очікувалося на початку Вона не вважає себе героїнею, бо ж просто висловила особисті почуття і переконання, які було втілено (мною як головним дослідником) у бажаний результат. Їй не довелося закликати вищі інстанції втручатися і зупиняти перебіг експерименту.

Порівняймо її дії з вчинками двох потенційних героїв цього дослідження — в’язня Клея-416 та в’язня «Сержанта». Обидва відкрито кинули виклик владі охоронців і серйозно постраждали за це. Оголошене Клеєм голодування і його відмова з’їсти сосиски підірвали повний контроль охоронців і могли би згуртувати його товаришів у боротьбі за свої права. Цього не сталося. Відмова Сержанта вимовляти лайку, попри знущання охоронця Джона Вейна, інші в’язні теж могли сприйняти як героїчний виклик і разом протистояти зловживанням. Цього не сталося. Чому? В обох випадках вони діяли поодинці, не розповівши про свої переконання або наміри іншим ув’язненим, не заручившись їхньою підтримкою і визнанням. Тому охоронці просто оголосили їх «порушниками спокою» і поклали на них відповідальність за страждання інших ув’язнених, які самі охоронці і спричиняли. Дії Клея і Сержанта можна було би вважати героїчними, але їх самих не можна назвати героями, адже вони так і не спробували змінити жорстоку систему, залучаючи підтримку інших незгідних.

Інший аспект героїзму постає на основі цього прикладу. Героїзм і статус героя завжди є соціальними атрибутами. Звання героя надають людині інші, а не він сам. Щоби вчинок назвати героїчним (а людину — героєм), має бути соціальна згода у тому, наскільки визначною і значимою у своїх наслідках є ця дія. Але зачекайте! Не так швидко! Палестинського терориста-смертника, який загинув вбиваючи невинних мирних мешканців Ізраїлю, в Палестині вважають героєм, а в Ізраїлі — породженням пекла. Схожим чином агресора можуть визнати героїчним борцем за свободу чи боягузливим поплічником тероризму, залежно від того, хто робить цю оцінку[544].

Це означає, що визначення героїзму завжди залежать від культури і від часу. Донині артисти-лялькарі розігрують легенду про Олександра Македонського перед дітьми у віддалених турецьких селах. У місцевостях, де були його командні пункти і де його солдати вступали в шлюб з місцевими дівчатами, Олександра вважають великим героєм. А в місцевостях, які він підкорив у своїй невпинній жадобі правити світом, Олександра зображують великим лиходієм, хоча після його смерті минуло більше тисячі років[545].

Ба більше, щоб увійти в історію будь-якої культури, дії героя повинні бути засвідчені і збережені тими, хто вміє писати і володіє повноваженнями записувати історію або передавати її усно. У бідних, відсталих, колонізованих, неписьменних народів зазвичай майже немає загальновизнаних героїв, просто тому, що не залишилося доказів їхніх звершень.

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕРОЯ І ГЕРОЇЗМУ

Героїзм ніколи системно не вивчався поведінковими науками[546]. Набагато краще герої і героїзм досліджувано у літературі, мистецтві, міфології і кіно. Є безліч зібраних даних про темні сторони людської природи: вбивства і самогубства, рівень злочинності, кількість ув’язнених, рівень бідності та кількість випадків шизофренії в тій чи тій групі населення. Але нелегко знайти кількісні дані про позитивну діяльність людини. Ми не ведемо облік того, скільки актів милосердя, доброти або співчуття відбувається у суспільстві впродовж року. Лише зрідка ми дізнаємося про героїчні вчинки. Тож такі відверто низькі показники змушують нас думати, ніби героїзм — рідкісне явище, а герої — справді виняткові люди. Попри це оновлений інтерес до важливості висвітлення доброти у людській натурі постав у нових дослідженнях, що із емпіричною ретельністю здійснюють представники течії позитивної психології. На чолі з психологом Мартином Селігманом і його колегами, цей рух зсунув парадигму в напрямку підкреслення позитивного у людській натурі і послаблення довготривалої зосередженості психологів на негативі[547].

Загальноприйнята на цей момент концепція героїзму наголошує, насамперед, на фізичних ризиках, але при цьому не приділяє належної уваги іншим аспектам героїчних вчинків, наприклад, шляхетності мети, ненасильницьким діям, самопожертві. Проаналізувавши людські чесноти послідовники позитивної психології створили набір із шести основних категорій доброчесної поведінки, які визнають майже в усіх культурах. Це такі категорії: мудрість і знання, хоробрість, людяність, справедливість, помірність і духовність. Серед них хоробрість, справедливість і духовність — основні ознаки героїзму. Духовність передбачає переконання і дії, що виходять за межі особистості.

Героїзм зосереджує нашу увагу на найкращих рисах людської натури. Всім нам подобаються героїчні історії, бо вони нагадують про те, що людина здатна чинити опір злу, протистояти спокусам, підноситися над посередністю, чути заклик до дії і слідувати йому, коли інші цього зробити не можуть.

Багато сучасних словників описують героїзм як «доблесть» або «сміливість», які своєю чергою визначаються як хоробрість, а вона знову повертає нас до героїзму. Однак у старіших словниках прагнули розрізняти концепти цих понять, виокремлюючи витончені відмінності у словах, які використовували для опису героїчних актів. Наприклад, у Повному тлумачному словнику англійської мови Вебстера (Webster’s Revised Unabridged Dictionary) видання 1913 року героїзм пов’язується з хоробрістю, сміливістю, стійкістю, доблестю, відвагою і відчайдушністю[548]. Частину запису для кожного слова займає пояснення, адже редактор намагався упевнитися в тому, що читачі розуміють, як ці слова різняться одне від одного.

Хоробрість — це та твердість духу та піднесення душі, які зустрічають небезпеку без страху. Сміливість — це зухвала та стрімка хоробрість, як у людини, яка, бачачи мету, виявляє хоробрість у зухвалих діях. Стійкість завжди розуміли як «пасивну хоробрість» і складається із звички наражати себе на небезпеку та переживати біль із непохитним і незламним духом. Доблесть — це хоробрість, яка проявляється у війні (проти живих опонентів) і не може бути використана до одинокого військового; цей термін ніколи не використовується фігурально. Відвага — це тверда, непохитна хоробрість. Відчайдушність — це авантюристична хоробрість, яка поборює небезпеку з високим та піднесеним духом.

Словник продовжує пояснювати, на прикладах у виносках, що людина може проявити хоробрість, стійкість або доблесть як у звичних ситуаціях життя, як і на війні. Відчайдушність, сміливість, відвага проявляються в стані війни. Відчайдушність відноситься лише до бойових дій; сміливість може бути виявлена у сутичці один на один. Відвага — в атаці чи у захисті, але врешті захист може перейти в атаку. Героїзм може виявлятися в усіх цих різновидах хоробрості. Героїзм — зневага до небезпеки, але не через легковажність чи її нерозуміння, а через благородну відданість великій меті і просто впевненість у своїй спроможності зустріти небезпеку задля такої мети[549].

ВОЄННІ ГЕРОЇ

З історично погляду більшості прикладів героїзму наголошується на сміливості, що передбачає сміливість, відвагу і ризик отримання серйозних поранень або смерті. На думку психологів Еліс Іглі і Селвина Беккера, комбінація хоробрості та благородності цілі, а не просто сміливість, визначають, чи вважатиметься людина героєм[550]. Ідея благородства в героїзмі часто невловима і не може бути виражена словами. Зазвичай, готовність ризикувати життям і здоров’ям або йти на особисті жертви помітити набагато легше. Ідеал героя війни завжди служив темою безлічі історій, від стародавніх епосів до сучасної журналістики.

Ахіллеса, який командував грецькими військами під час Троянської війни, часто вважають архетипом героя війни[551]. Поведінкою Ахіллеса у бою рухала відданість військовому кодексу, що визначило його дії як доблесні. Його дії були героїчними, його головним бажанням було прагнення до слави і популярності, які назавжди зроблять його безсмертним в пам’яті людей.

Історик Люсі Хьюз-Галлет стверджує, що «герой може пожертвувати собою заради того, щоб інші могли жити, або щоб самому назавжди залишитися в пам’яті інших... Ахіллес віддасть усе, навіть життя, щоб довести свою неповторність і таким чином наповнити своє життя сенсом і уникнути забуття»[552]. Бажання ризикнути своїм фізичним буттям в обмін на пам’ять і визнання наступних поколінь може здаватися пережитком іншої епохи, але і сьогодні це варто із повною серйозністю розглянути в нашій оцінці сучасної героїчної поведінки.

Таке традиційне уявлення про героя передбачає, що у ньому є щось особливе. Хьюз-Галлет пише: «Є люди, — писав Арістотель, — настільки богоподібні, настільки виняткові, що вони природним чином, по праву своєї видатної обдарованості, виходять за рамки будь-яких моральних суджень або законів: «Немає такого закону, який би підпорядковував собі людей такого калібру: вони самі і є закон». На цій концепції Арістотеля засноване наступне визначення героїзму: «Героїзм — вираз величного духу. Він пов’язаний зі сміливістю, цілісністю і зневагою обмежувальних компромісів, за допомогою яких боягузлива більшість управляє своїм життям — якості, які всі ми визнаємо благородними... [Герої] здатні зробити щось важливе — перемогти ворога, врятувати народ, зберегти політичну систему, завершити шлях — що не вдавалося зробити нікому іншому» (курсив Ф. З.)[553].

Цю ідею відданої служби, яка відрізняє воїна від його товаришів, до цих днів плекають у нашому війську. Міністерство оборони США відзначає героїзм, коли вручає певну кількість медалей за вчинки, які виходять за межі виконання обов’язку. Найбільшу цінність має Медаль Пошани, якою нагородили близько 3400 солдатів[554]. Правила, які визначають умови вручення Медалі Пошани наголошують на ролі відваги і стійкості, готовності увірватися у серце битви, не здригнувшись, що чітко відрізняє поведінку одного солдата від решти[555]. Подібним чином британських військових нагороджують Хрестом Вікторії як найвищою нагородою героїзму, що визначається як доблесна поведінка перед обличчям ворога[556].

Ідеал військового героя чітко відлунює в інших контекстах, і включає тих, хто на постійних засадах жертвує здоров’ям та життям при виконанні обов’язків, наприклад поліцейських, пожежників і лікарів швидкої допомоги. Відзнака, яку носять пожежники, — це варіант Мальтійського Хреста, символічного зображення вірувань у героїчну службу, на якому Лицарі Мальти присягали у Середні віки. Мальтійський Хрест в оригінальному вигляді залишається символом відваги військових у британській системі нагород (Хрест Вікторії), а з 1919 до 1942 року був символом героїзму в американському флоті (версія Медалі Честі — Хрест Тіффані).

ГРОМАДЯНСЬКІ ГЕРОЇ

Якщо Ахіллес — архетип героя війни, то Сократ посідає те ж місце серед цивільних героїв. Його вчення було настільки небезпечним для афінських правителів, що він став жертвою державної цензури, а відтак був засуджений до смерті, коли відмовився зректися своїх поглядів. Якщо порівнювати воєнний героїзм Ахіллеса із цивільним героїзмом Сократа, стає зрозуміло, що, хоча геройські вчинки зазвичай здійснюють заради інших людей або фундаментальних моральних засад суспільства, герой часто перебуває в епіцентрі дій творчих і руйнівних сил. Хьюз-Галлет вважає, що «крила можливості вкриті пір’ям смерті». На її думку, герої наражають себе на смертельну небезпеку, щоби досягти безсмертя. І Ахіллес, і Сократ — яскраві приклади героїзму, вони йдуть на смерть заради тих, унікальних для кожного із них, норм поведінки, у відповідності з якими вирішили жити.

Вибір Сократа померти заради своїх ідеалів служить вічним нагадуванням про силу громадянського героїзму. За переказами, в годину смерті Сократ змалював у свідомості образ Ахіллеса, щоб відстояти своє рішення померти, але не підкоритися тим, хто намагався змусити замовчати його голос проти системи. Його приклад нагадує схожий випадок героїзму патріота Американської війни за незалежність Натана Гейла, чий незвичний виступ перед смертю буде згодом використано для ілюстрації типу геройської поведінки.

Візьміть до уваги героїчний вчинок «невідомого бунтаря», який став перед колоною із 17 танків, виведених на площу Тяньаньмень, щоби розігнати мітинг свободи під час демократичного повстання в Пекіні 5 червня 1989 року. Цей юнак зупинив смертельний наступ танкової колони на півгодини, а потім заліз на передній танк, і, за переказами, став кричати танкістові: «Що ви тут робите? Моє місто в хаосі через вас. Повертайтесь назад, розверніться і припиніть вбивати моїх людей». Цей хлопець, ім’я якого невідоме, миттєво став міжнародним символом опору: він із честю пройшов остаточне випробування особистої хоробрості і назавжди увічнив гордий образ людини, яка самотужки кидає виклик військовій могутності. Його зображення облетіло весь світ і зробило його універсальним героєм. Існують суперечливі історії про те, що з ним сталося після цього героїчного вчинку. Повідомляли, що його кинули у в’язницю, стратили, і навіть, що йому вдалося таємно втекти. Але хай там що з ним трапилося, його статус громадянського героя визнали усі. Журнал Time у квітні 1998 року включив «невідомого бунтаря» у список 100 найвпливовіших людей XX століття.

Фізичний ризик, якого очікують від цивільних, які діють героїчно, відрізняється від героїчних дій солдата чи рятівника, бо професіонали роблять так за обов’язком і кодексом поведінки, відповідно до свого вишколу. Тому стандарти героїзму на основі обов’язку та поза ним можуть відрізнятися, але стиль виконання і потенційна жертва, яких вимагає героїчна дія, дуже схожі.

Громадянських героїв, які вчиняють дії, що передбачають негайну фізичну небезпеку, вшановують нагородами, такими як Нагорода Героя Карнегі у США і Хрест Джорджа у Великій Британії[557]. Британська та австралійська влада також відзначає групові геройські вчинки[558]. Наприклад, Австралія у 2005 році визнала героями «групу учнів, які схопили та утримали озброєного злочинця, коли той напав на їхнього товариша із арбалетом у школі Томарі в Саламандері, штат Новий Південний Уельс», відзначивши групу відзнакою хоробрості. Відзнака така: «За колективний акт хоробрості групи людей у надзвичайній ситуації, що є гідним визнання». Знову ж таки, здавалося би просте поняття розширюється від поведінки одинака до колективного героя, і це ми теж коротко розглянемо.

ГЕРОЇМ ПЕРЕД ЛИЦЕМ ФІЗИЧНОЇ НЕБЕЗПЕКИ І ПЕРЕД ЛИЦЕМ НЕБЕЗПЕКИ СОЦІАЛЬНОЇ

В одному із визначень героїзму, запропонованому психологами Беккером та Іглі, фізичний ризик зазначено як його визначальну рису, а герої — це «люди, які вирішили піти на ризик заради однієї або декількох інших осіб, попри можливість загинути або завдати серйозної шкоди своєму здоров’ю»[559]. Існування інших мотивів героїзму, як-от цінності, згадано, проте не досліджено. Дивно, що ці психологи розвивають такий вузький прототип героїзму і відкидають інші форми особистого ризику, наприклад, ризик кар’єрою, ризик опинитися у в’язниці, або втратити соціальний статус. Такий підхід оскаржує психолог Пітер Мартене, який зазначив, що важливо виокремлювати героїв, які стояли за ідею чи принцип, за благородний складник народного, низового героїзму, який передвіщав Аристотель[560].

Сенатор Джон МакКейн, який сам є героєм, бо, незважаючи на жорсткі тортури, не видав військову інформацію, вірить, що поняття героїзму може включати не лише фізичний ризик та страждання. МакКейн твердить, що «героїзм залишається — з чим я погоджуюся, — дією, що піддає ризику життя чи здоров’я, або спричиняє якесь дуже серйозне поранення заради інших людей, чи захисту чесноти. Таке розуміння часто підсилено доблестю на полі бою, але героїзм цим не обмежується»[561]. Ці описи героїчної поведінки ставлять знак рівності між ознаками військового і цивільного героїзму, але водночас вказують на їхні критичні розбіжності.

Багатовимірні концепції героїзму, що в тій чи іншій мірі враховують ідеї хоробрості, справедливості і духовності, опрацював Селігман із колегами як частину їх класифікації чеснот і сильних сторін. Наприклад, чеснота сміливості відображається у чотирьох достоїнствах характеру: справжності, сміливості (вона схожа на доблесть), цілеспрямованості (аналог стійкості) і вітальності. Справедливість вважається ще однією чеснотою. Чесність, лідерство і здатність працювати в команді є проявами цієї чесноти. На практиці поняття служіння благородній справі або ідеалу часто зводиться до питання справедливості, наприклад, до скасування рабства. Нарешті, духовність — ще одна чеснота, пов’язана з героїзмом тією мірою, якою є силою, яка зв’язує нас із всесвітом, надаючи сенс нашим діям і нашому існуванню. У літературі, присвяченій героїзму, немає чітких визначень поняття духовності, але її можна пов’язати з визначенням стійкості у героїчній поведінці за визначенням у словнику Вебстера 1913 року. Духовність дає змогу людині, яка вчиняє геройський вчинок, залишатися відстороненим від ідеї можливих негативних наслідків, очікуваних чи реальних, які асоціюються з їхньою поведінкою. Щоби стати героєм, людина має піднестися над миттєвим ризиком і небезпеками, завжди пов’язаними з героїзмом, змінити своє сприйняття природи ризику, применшити його значимість порівняно із цінностями вищого порядку.

НОВА КЛАСИФІКАЦІЯ ГЕРОЇЗМУ

Спонуканий роздумами про героїчну поведінку, пов’язану зі Стенфордським в’язничним експериментом, я почав повніше розкривати цю повну інтриг тему у розмовах із моїм колегою — психологом Зено Франко. Спочатку ми розширили концепцію героїчного ризику, потім запропонували ширше визначення героїзму, і, нарешті, створили нову класифікацію героїзму. Здавалося очевидним, що ризик або особиста жертва не обмежуються безпосередньою загрозою здоров’ю чи смертю. Ризиком у героїзмі може бути будь-яка серйозна загроза якості життя. Наприклад, виявом героїзму може бути наполеглива поведінка попри очевидну тривалу загрозу здоров’ю або серйозні фінансові наслідки, попри ризик втрати суспільного або економічного статусу, попри переслідування. Через це істотне розширення визначення героїзму, нам здалося потрібним виключити деякі форми нібито героїзму, який, насправді може бути «псевдогероїзмом».

У своїй книжці «Образ: путівник по псевдоподіях Америки» Деніел Бурстін спростовує сучасне злиття понять героїзму та популярності. «Два століття тому, коли з’являлася визначна людина, люди шукали в ній перст Божий. Сьогодні ми шукаємо її прес-секретаря... Гірка іронія нашого часу: ніщо не гризе нас більше, ніж зусилля задовільнити доволі екстравагантні очікування людської величі. Намарно вести рахунок сотень штучних знаменитостей, коли природа передбачила лише одного героя»[562].

Інший приклад того, чим героїзм не є, можна спостерігати у дитячій книжці про американських героїв, яка пропонує п’ятдесят прикладів[563]. Історії героїзму у ній справді вказують на групу дій або ролей, які необхідні, але недостатні, щоби гарантувати статус справжнього героя. Усі ці приклади є прикладами для наслідування, які визнані гідними, проте лише мала частка з них відповідає визначальним ознакам героя. Не всі дисиденти, воїни чи святі є героями. Герой мусить бути поєднанням свідомої шляхетності і готовності пожертвувати собою. Деколи особам надають статус героя незаслужено до їхніх дій, але вони стають такими для певної мети установи чи влади. Ці «псевдогерої» — витвори медіа, яких популяризують потужні системні сили[564].

Герої отримують різні нагороди за свої дії, але якщо вони очікували отримати якусь вигоду на момент свого вчинку, то їх конче має бути позбавлено статусу героїв. Проте, якщо ж вигода є додатковим результатом вчинку, без очікувань чи прихованих мотивів, тоді вчинок вважають героїчним. Адже героїчний вчинок є соціоцентричним, а не егоцентричним.

Героїчний вчинок можна визначити за наявністю чотирьох головних ознак: а) він має бути здійснений добровільно; б) він має бути пов’язаний із ризиком або потенційною самопожертвою, наприклад, із загрозою загибелі, очевидною загрозою фізичному здоров’ю, або ж довгостроковою загрозою здоров’ю загалом, шансом серйозного погіршення якості життя; в) він повинен здійснюватися заради людини або багатьох людей, чи суспільства загалом; і г) вчинок не має бути пов’язаний із очікуванням додаткової вигоди у момент здійснення.

Героїзм заради благородної ідеї зазвичай не настільки драматичний, як героїзм, пов’язаний із ризиком для фізичного здоров’я. Але героїчний вчинок, пов’язаний з фізичним ризиком, часто є результатом блискавичного рішення, прийнятого за мить до дії. Далі, героїзм, пов’язаний із фізичним ризиком, зазвичай припускає певну ймовірність, хоча не стовідсоткову, серйозної травми або смерті. Людина, яка здійснює такий вчинок, часто відразу ж зникає із місця події. З іншого боку, можна стверджувати, що деякі форми громадянського героїзму є більш героїчними, ніж героїзм, пов’язаний із фізичним ризиком. Такі люди, як Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінґ Молодший і доктор Альберт Швейцер, навмисно і свідомо наражали себе на випробування героїчної суспільної діяльності день за днем впродовж майже всього свого дорослого життя. У цьому сенсі ризик, який супроводжує героїзм, пов’язаний з фізичною небезпекою, можна назвати саме загрозою, а ризик, пов’язаний із цивільним героїзмом — жертовністю.

Жертовність має ціну, необмежену в часі. Зазвичай громадянські герої мають можливість ретельно продумати свої дії і зважити наслідки своїх рішень. Кожен із них міг би відступити від цілей, які захищав, бо ціна його вчинку занадто висока, але все ж вони цього не зроблять. Кожен із цих людей ризикував своїми життєвими благами різною мірою. Їх діяльність мала серйозні наслідки: арешт, ув’язнення, тортури, ризик для членів сім’ї і навіть замовне вбивство.

Повертаючись до визначення героїзму, яке сформулював Вебстер у 1913 році, ми можемо сказати: продовжувати підтримувати найвищі громадянські ідеали перед лицем небезпеки і є осердям концепції героїзму. Ризикнути фізичним здоров’ям — це лише один різновид небезпеки, на яку можна наразитися, здійснюючи героїчний вчинок. Словник нагадує намє, що героїзм — «це зневага до небезпеки не через незнання чи легковажність, а внаслідок благородної відданості певній вищій меті [курсив Ф.З.] та виправданій впевненості у здатності постати перед небезпекою заради такої мети». Небезпека для життя може бути прямою і безпосередньою, або ж непрямою. Зверніть увагу на одну із заяв Нельсона Мандели, виголошену на початку двадцятисемирічного ув’язнення, до якого його засудили за виступи проти тиранії апартеїду:

Упродовж всього життя я присвячував себе боротьбі африканських народів. Я боровся проти влади білих, я боровся проти влади чорних. Я плекав ідеал демократичного і вільного суспільства, в якому всі люди співіснують у гармонії і мають рівні можливості. Це ідеал, заради якого я сподіваюся жити і якого сподіваюся досягти. Але, якщо буде потрібно, заради цього ідеалу я готовий померти[565].

На підставі такого більш гнучкого визначення героїзму ми з Зено Франко створили робочу класифікацію, яка містить 12 типів героїзму, у тому числі два типи героїзму, пов’язаного із фізичним ризиком, і десять типів героїзму, пов’язаного з суспільним ризиком. Додатково у класифікації вказано особливості кожного із 12 типів героїзму і пов’язаних із ними форм ризику, і наведено кілька прикладів з історичних і сучасних джерел.

Ця класифікація була розроблена апріорі, на підставі аналізу та оглядів літератури. Вона не має емпіричних підстав і не є остаточною. Це, швидше, робоча модель, відкрита до змін внаслідок нових пошуків, досліджень та оцінок й доповнень читачів. Очевидно, що всю нашу типологію, визначення, ризики та приклади істотною мірою зумовлено нашою культурою і нашим часом. Вони відображають радше постмодерну точку зору дорослих представників середнього класу європейського та американського походження. Залучення інших точок зору, звісно, могло би їх розширити і збагатити.

ВІЙСЬКОВИЙ ГЕРОЇЗМ - ВІДВАГА, СМІЛИВІСТЬ:

Тип: Військові та інші керовані обов'язком герої, які піддають себе фізичному ризику.

Визначення: Військовослужбовці, а також і представники професій, пов'язаних із нещасними випадками та катастрофами, які на постійних засадах працюють у ситуаціях з високим ризиком. Героїчні дії визначає перевиконання обов'язку.

Ризик / Самопожертва: Серйозні поранення. Смерть.

Приклади: Ахіллес. Номінанти на Медаль Пошани - Х'юТомпсон, адмірал Джеймс Стокдейл.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ ГЕРОЇЗМ:

Тип: Громадянські герої - не керовані обов'язком герої, які ризикують фізично.

Визначення: Цивільні, які намагаються врятувати інших від фізичної шкоди або смерті, свідомо піддаючи ризику своє життя.

Ризик / Самопожертва: Серйозні поранення. Смерть.

Приклади: Герої Карнегі.

СОЦІАЛЬНИЙ ГЕРОЇЗМ:

Тип: Релігійні герої.

Визначення: Особа, віддана впродовж всього життя релігійній службі, яка втілює найвищі принципи або відкриває нові релігійні/духовні межі. Часто є вчителем або публічним прикладом у своїй службі.

Ризик / Самопожертва: Самопожертва в аскетизмі.

Приклади: Будда, Магомет, Св. Франциск Ассізький, Матір Тереза.

СОЦІАЛЬНИЙ ГЕРОЇЗМ:

Тип: Політико-релігійні герої.

Визначення: Релігійні лідери, які перейшли до політики, щоб чинити більші зміни, або політики, які мають глибоку духовну систему переконань, яка збагачує політичну практику.

Ризик / Самопожертва: Убивство.

Приклади: Магатма Ганді, Мартін Лютер Кінг-мол., Нельсон Мандела, Архієпископ Десмонд Туту.

Тип: Мученики

Визначення: Релігійні або політичні діячі, які усвідомлено (деколи навмисно) наражали життя на небезпеку задля певної мети.

Ризик / Самопожертва: Певна або ймовірна смерть задля мети або ідеалу.

Приклади: Ісус, Сократ, Жанна Д'Арк, Хосе Марті, Стів Біко.

Тип: Політичні чи військові лідери.

Визначення: Зазвичай ведуть за собою націю або групу людей у складні часи, служать об'єднанню нації, убезпечують спільні погляди, можуть втілювати риси, необхідні для виживання групи.

Ризик / Самопожертва: Убивство, опозиція, вилучення із партії/ організації тощо, наклепи, ув'язнення.

Приклади: Авраам Лінкольн, Роберт І. Лі, Франклін Рузвельт, Вінстон Черчиль, Вацлав Гавел.

Тип: Авантюрники / Дослідники / Першовідкривачі.

Визначення: Особа, яка розвідує невідомі географічні ділянки або використовує нові та невипробувані методи пересування.

Ризик / Самопожертва: Загроза фізичному здоров'ю, серйозні поранення, смерть, втрати можливостей (тривалість подорожі).

Приклади: Одіссей, Александр Македонський, Амелія Ерхарт, Юрій Гагарін.

Тип: Наукові герої (винахідники).

Визначення: Особи, які досліджують незнані царини науки, використовують нові і неперевірені методи дослідження або ж відкривають нові наукові дані, надзвичайно цінні для людства.

Ризик / Самопожертва: Неможливість переконати інших у важливості відкриттів, професійний остракізм, фінансові втрати.

Приклади: Галілео Галілей, Томас Едісон, Марія Склодовська-Кюрі, Альберт Айнштайн.

Тип: Добрі самаритяни.

Визначення: Особи, які виявляють активність, допомагаючи іншим у ситуаціях, які вимагають значного рівня альтруїзму, фізичний ризик.

Ризик / Самопожертва: Санкції від владних структур, арешт, тортури, смерть, втрата можливостей, остракізм.

Приклади: Рятівники часів Голокосту, Гаррієт Табмен, Альберт Швайцер, Річард Кларк, Річард Ріскорла.

Тип: Аутсайдери/люди, які йдуть до успіху всупереч наявним перешкоди.

Визначення: Особи, які долають перешкоди або несприятливі обставини і досягають успіху незалежно від умов і стають прикладами для інших.

Ризик / Самопожертва: Невдача, відмова, зневага, заздрість.

Приклади: Гораціо Елджер, Гелен Келлер, Елеонор Рузвельт, Роза Паркс.

Тип: Герої бюрократії.

Визначення: Наймані працівники великих організацій у суперечливих ситуаціях і боротьбі між установами. Зазвичай передбачає відстоювання своїх принципів, незважаючи на високий рівень тиску.

Ризик / Самопожертва: Ризик краху добре побудованої кар'єри, професійний остракізм, втрата соціального статусу, фінансові збитки, втрата авторитету, загроза здоров'ю.

Приклади: Луї Пастор, Едвард Толман, Баррі Маршал.

Тип: Викривачі.

Визначення: Особи, яким відомо про незаконну чи неетичну діяльність організації і які повідомляють про це, не очікуючи винагороди.

Ризик / Самопожертва: Ризик кар'єрного краху добре збудованої кар'єри, професійний остракізм, втрата суспільного статусу, фінансові збитки, втрата авторитету, фізична розправа.

Приклади: Рон Райденаур, Синтія Купер, Коулін Роулі, Дебора Лейтон, Кристина Маслач, Джо Дарбі, Шерон Уоткінс.

ПРИКЛАДИ ГЕРОЇЗМУ

Докласти трохи плоті до кістяка героїзму — це й гуманізувати саму концепцію, і проілюструвати її численні форми. Тож я наведу приклади десятка осіб, які є особливо цікавими, або з якими я особисто знайомий. Показавши, що обставини створюють героїв, ми можемо використати ситуативні маркери, щоб скомпонувати приклади цих ситуацій. Наприклад, апартеїд, маккартизм, війни у В’єтнамі й Іраку.

Герої Апартеїду

В авангарді зусиль із розширення свобод і відстоювання людської гідності є особливий тип героїв, які готові віддатися пожиттєвій боротьбі проти системного тиску. Не так давно Магатма Ганді і Нельсон Мандела стали на стежку героїзму, які привели їх до розвалу двох систем апартеїду. У 1919 році Ганді почав пасивний опір британській владі в Індії. Його було ув’язнено на два роки. Наступні двадцять років він боровся за визволення Індії, за рівноправне ставлення у класовій системі індуїзму та за релігійну толерантність. Друга світова війна відтермінувала становлення країни, але 1948 року Індія нарешті відсвяткувала свою незалежність від Британської корони. Ганді вбили невдовзі потому, і він став символом ненасильницького опору утискам влади[566].

Південна Африка розробила легалізовану, формалізовану систему апартеїду у 1948 році, і ця система переважала до 1994 року, по суті зробивши рабами місцеве чорне населення. 1962 року Нельсону Манделі було винесено вирок за під’южування до страйків, організацію протестів та іншу діяльність. Він провів наступні двадцять сім років за ґратами у сумнозвісній в’язниці на острові Роббен. За час ув’язнення Мандела та його політичні товариші-в’язні використали в’язничну систему, щоб створити і реальний, і символічний опір, який був поштовхом знищити систему апартеїду для народу Південної Африки і для світу. Манделі вдалося трансформувати самовідтворювані ідентичності кількох поколінь в’язнів, пояснюючи їм, що вони є політичними в’язнями, які чинять гідно задля справедливої мети. Але у цьому процесі він також допоміг змінити ставлення і переконання багатьох охоронців. По суті, він кинув виклик усій в’язничній системі[567].

Герої антимаккартизму

До падіння Берлінської стіни у 1989 році, загроза глобального комунізму 1950-х була тим, чим зараз є страх глобального тероризму, який диктує політичні кроки держав, розпалює війни і санкціонує неймовірно невиправдану марну витрату ресурсів і життів. Важливо пам’ятати про маккартизм, адже він був формою репресивного авторитарного квазіурядового контролю, який постав у зрілій демократії. Ті, хто розрядив підігріту сенатором Джо МакКарті антикомуністичну істерію Комісії з розслідування антиамериканської діяльності у США, ніколи не мали тривалого й універсального визнання, як Ганді та Мандела. Тим не менш, їхній опір несправедливості відповідає нашим визначальним критеріям.

У розпал епохи МакКарті в Університеті Каліфорнії було запроваджено «присягу на вірність», яку мусили підписати всі викладачі. Професор психології Едвард Толман відмовився підписувати клятву і став на чолі групи професорів, які протестували проти цієї політики. 18 липня 1950 року Толман опублікував відкритий лист протесту до Президента Університету Каліфорнії Роберта Спраула. У серпні того ж року рада Університету Каліфорнії звільнила тридцять одного професора, зокрема Толмана, за відмову підписати клятву. Пізніше того ж місяця професори подали до суду у справі «Толман проти Андерхіла». У 1952 році Верховний суд штату ухвалив рішення на користь професорів. Під час диспуту про підпис клятви вірності Толман заохочував молодих викладачів університету підписувати клятву вірності і залишити боротьбу проти цієї схеми йому та тим іншим, хто міг (фінансово) дозволити собі тиснути й надалі. Відтак Толмана, тихого представника академічної спільноти без будь-якого досвіду попередньої політичної активності, глибоко поважали за такий сміливий крок багато професорів і працівників Університету Каліфорнії[568].

Інші герої епохи МакКарті — це слідчі журналісти, наприклад, Джордж Селдс та І. Ф. Стоун, карикатуристи Герб Блок та Деніел Фітцпатрік. У цей час ім’я І. Ф. Стоуна було у списку вісімдесяти двох «найактивніших, типових спонсорів передових комуністичних організацій» Підкомітету внутрішньої безпеки Сенату. Внаслідок перебування у чорному списку Стоун мусив добиватися отримання посвідчення журналіста у суді[569].

Звертаючи погляд від уявної комуністичної загрози у Сполучених Штатах до відчутної щоденної загрози та жорстокості панування комуністичного режиму, мусимо звернути увагу на Вацлава Гавела. Гавел надзвичайний, як Далай Лама, і звичайний, як колишній робітник сцени і письменник. Проте саме він став творцем Оксамитової революції, яка повалила комуністичний режим Чехословаччини 1989 року. Перед тим, як йому нарешті вдалося переконати уряд в тому, що тоталітарний різновид комунізму шкодить усьому, що важить для Чехословаччини, його кілька разів ув’язнювали впродовж п’яти років. Гавел був чільною постаттю у підготовці чорнового варіанту маніфесту «Хартія 77» і організації чехословацького руху за права людини, до якого долучалися інтелектуали, студенти і робочий клас. Пристрасний прихильник ненасильницького опору, Гавел став знаменитим за формулювання поняття «посттоталітаризму», переконавши співвітчизників, що вони спроможні змінити режим гноблення, який несвідомо підтримували, пасивно підпорюючись владі режиму. У листах, які він писав дружині й у своїх промовах Гавел пояснював, що першим кроком у поваленні неприйнятного суспільного і політичного режиму є усвідомлення громадянами, що вони почувалися комфортно, живучи у брехні. Цей невибагливий скромний чоловік став президентом рішенням Федеральних Зборів, а коли комуністичний уряд під тиском населення склав повноваження, Вацлава Гавела обрали президентом нової Чеської республіки на демократичних виборах. Після відходу від офіційних обов’язків, ця видатна людина і надалі опиралася політичній несправедливості та підтримувала миротворчі ініціативи в усьому світі[570].

Герої війни у В'єтнамі

Два дуже різних види військового героїзму в екстремальних умовах проявляються у діях Джеймса Стокдейла та Х’ю Томпсона. Стокдейл, мій колишній колега із Стенфорду, з Інституту Гувера (і гостьовий лектор на моєму курсі контролю свідомості) отримав звання віце-адмірала перед смертю у липні 2005 року, на вісімдесят першому році життя. Його вважають одним із найяскравіших зразків військового героїзму XX ст., адже він витримував несамовиті тортури впродовж семи років ув’язненння. Він так і не видав жодної інформації своїм в’єтконґівським викрадачам. Його секретом виживання був курс філософії, що він його колись відвідував, і це дало йому змогу з пам’яті звертатися до філософії стоїцизму, зокрема Епіктета та Сенеки. Зосередженість Стокдейла дала йому можливість психологічно відмежуватися від тортур і болю, які він не міг контролювати. Він скеровував мислення в напрямку речей, які міг контролювати у в’язничному оточенні. Стокдейл створив кодекс поведінки, озброївшись волею для себе та інших ув’язнених. Виживання в екстремальних умовах, які спричиняють травмування психіки, вимагає незламності перед ворогом, яку, скажімо, продемонстрував Епіктет, коли його піддавали тортурам римські правителі[571].

Х’ю Томпсон отримав визнання за надзвичайну хоробрість перед обличчям смерті — у битві проти своїх же військових! Однією із найжахливіших подій у військовій історії Сполучених Штатів була різанина в Сонґмі, яка відбулася 16 березня 1968 року під час війни у В’єтнамі. За оцінками, 504 в’єтнамських мирних мешканців оточили та вбили у селі Сонґмі (Май Лай 4 і Май Хе 4) американські військові та офіцери з роти «Чарлі», капітан Ернест Медіна та лейтенант Уїльям Коллі Молодший[572]. У відповідь на втрати людей у пастках військове командування наказало зруйнувати «Пінквілль», що було кодовою назвою для комуністичного села В’єтконґу. Не знайшовши там ворогів, солдати зібрали жителів села — старих чоловіків, жінок, дітей та немовлят — і розстріляли (а декого ґвалтували, вирізали скальпи та спалювали живцем).

Поки ця різанина тривала, гелікоптер, пілотований ворент-офіцером Х’ю Томпсоном Молодшим, який пролітав для прикриття з повітря, приземлився, щоб допомогти групці в’єтнамських цивільних, які виявлялися усе ще живими. Коли Томпсон і двоє його колег із команди гелікоптера повернулися після налаштування димового сигналу, то побачили, що капітан Медіна та інші солдати біжать, щоби застрелити поранених. Томпсон відлетів гелікоптером назад до селища Май Лай, де солдати саме збиралися підпалити хатину, повну поранених в’єтнамців. Він наказав припинити різню і пригрозив відкрити вогонь з кулеметів гелікоптера по всіх американських військових, які не виконають наказу.

Хоча командири роти «Чарлі» перевищували Томпсона званнями, він не зважив на ієрархію, захищаючи праведне діло. Коли він наказав звільнити цивільних зі сховища, лейтенант відповів, що вони зроблять це лише гранатами. Відмовляючись відступати, Томпсон відповів: «Я можу й по-іншому. Забери своїх людей. Мої кулемети націлені на вас». Тоді він наказав ще двом гелікоптерам прилетіти для медичної допомоги і евакуації одинадцяти поранених в’єтнамців. Потім ще повернувся, щоби врятувати немовля, яке вчепилося за вже мертву матір. Лише після того, як Томпсон доповів про різанину керівництву, віддали накази припинити вогонь[573].

Через драматичність вчинку та широкий розголос у медіа, яке він отримав, Томпсон став персоною нон-грата в армії, і як покарання його відряджали гелікоптером на найнебезпечніші завдання, знову і знову. П’ять разів його підстрелили, він зламав кілька кісток у попереку і мав численні психологічні травми від жахіть цього досвіду. Лише через тридцять років військове керівництво визнало героїзм його вчинків і героїзм його товаришів, Гленна Андреотта і Лоуренса Колборна. Їм трьом вручили Солдатську Медаль за героїзм, найвищу армійську нагороду за хоробрість без прямого зіткнення із ворогом. Х’ю Томпсон помер у січні 2006 року. (Парадоксально, але лейтенанта Коллі довго вважали героєм у деяких регіонах, а пісня на його честь увійшла у Топ-40 чарту Billboard 1971 року[574].)

Викривачі у війнах у В'єтнамі й до Іраку та жінки домашнього фронту

Менш драматичні форми героїзму постають, коли особа вголос висловлює протест системі, промовляючи те, що система чути не хоче, у цьому випадку — причетність офіцерів і військових до наруги над цивільними та до вбивств. Двоє таких героїв — солдати Рон Райденоур, який викрив різанину Сонґмі, і Джо Дарбі, солдат резерву, чиї героїчні дії викрили знущання і тортури в Абу-Ґрейб.

Хоча офіцери, які були причетні до ситуації у Сонґмі, шукали засобів приховати цю історію, Рон Райденоур, двадцятидворічний рядовий, який щойно прибув до В’єтнаму, зробив усе, що міг, аби їх викрити. Він почув про цю подію від п’яти свідків, присутніх на кровопролитті. Він досліджував цю подію, поки був у В’єтнамі, і продовжив цей процес після повернення додому. Райденоур відправив листи президентові Ніксону, членам Конгресу і офіційним представникам Міністерства оборони й армії США, у яких наполягав, що необхідно провести розслідування у справі різанини в Май Лай. У своїх листах Райденоур писав: «як свідомий громадянин я не маю жодного бажання кидати тінь на імідж американських військових у очах світу». Проте він наполіг, що розслідування необхідне (це було через рік після події). Його відверто ігнорували, але він не зупинявся, поки його благий намір не визнали. Райденоур показує принциповий героїчний стоїцизм у своїх листах офіційним особам: «Я досі притримуюся переконання, що якщо ми з вами справді віримо у справедливість і рівноправ’я для кожної, навіть маленької, людини, які формують скелет, що тримає нашу країну, тоді ми повинні спільними зусиллями проштовхувати ідею докладного публічного розслідування цього питання».[575]

Після викривальної статті молодого слідчого журналіста Сеймура Херша, який отримав багато цінних матеріалів від Райденоура, був даний наказ провести детальне розслідування, і його результати заповнили чотири томи Звіту Пірса, що був опублікований 14 березня 1970 року. Хоча двадцять офіцерів та осіб при виконанні обов’язків були визнані різною мірою причетними до різанини, лише лейтенантові Вільяму Коллі-молодшому було винесено вирок і засуджено до ув’язнення за злочини. Хоча спочатку йому дали пожиттєвий термін, покарання обмежили легкою формою у вигляді трьох з половиною років домашнього арешту, а пізніше його помилували у Секретаріаті Армії[576]. Випадковим чином Райденоур продовжив свою кар’єру як журналіст, хоча розповідав мені, що завжди почувався не вартим довіри в очах багатьох із Вашингтону, бо ж викрив різанину в Сонґмі.

На сьогодні ми надто добре знаємо про катування в’язнів у «безпечній зоні» Абу-Ґрейб, блок 1А. Коли жахливі знімки тортур, знущань та насильства нарешті змусили військове керівництво звернути увагу на ситуацію, яка склалася, всьому цьому було покладено кінець. Увесь цей жах зупинив абсолютно звичайний юнак, який здійснив надзвичайний вчинок. Те, що він зробив, як сказали мені багато військових, вимагало великої мужності, адже хлопець був скромним солдатом резерву. Тим не менш, він не побоявся доповісти командуванню, що відбувається щось жахливе.

Коли Дарбі вперше побачив фотографії на компакт-диску, який дав йому приятель Чарлз Ґраннер, спочатку вони здалися йому досить кумедними. «По-моєму, піраміда з голих іракців, коли бачиш її вперше, видається дуже смішною... Коли вона отак просто з’явилася на екрані, я розсміявся», — згадує Дарбі в недавньому інтерв’ю[577]. Хоча потім, коли він побачив знімки — сексуально відверті, ті, на яких були показані побиття, та інші — його враження змінилося. «Мені все це здалося неправильним.

Я не міг викинути це з голови. Днів через три я прийняв рішення доповісти про ці фотографії». Для Дарбі це було важке рішення, тому що він повністю усвідомлював, перед яким моральним конфліктом опинився. «Зрозумійте: я не той, хто отак просто зрадить товаришів... Але для мене це було занадто. Мені треба було вибирати між тим, що я вважав правильним з моральної точки зору, і вірністю іншим солдатам. І те, і інше одночасно було неможливим»[578].

Дарбі боявся помсти солдатів підрозділу, тому вирішив донести анонімно[579]. Він зробив копію компакт-диска з фотографіями, написав листа, поклав усе у звичайний конверт і вручив слідчому Кримінального відділу. Він сказав, що хтось просто залишив конверт у його робочому приміщенні. Невдовзі після цього спеціальний агент Тейлер П’єрон змусив Дарбі визнати: «Так, це я поклав ці знімки в конверт». Потім він дав свідчення під присягою. Йому вдавалося зберігати анонімність доти, поки міністр оборони Доналд Рамсфелд несподівано не «видав» Дарбі в 2004 році, під час слухань у Конгресі, присвячених цим зловживанням. У цей момент Дарбі обідав разом із сотнею інших солдатів у спільній їдальні. Його швидко вивели, і кілька наступних років він провів під охороною. «Але я жодного разу про це не пошкодував, — нещодавно сказав Дарбі. — Перш ніж доповісти про фотографії, я прийняв виважене рішення. Я знав: коли люди дізнаються, що це був я, мені буде непереливки».

Викриття привели до формальних розслідувань зловживань у тій в’язниці та в інших військових в’язницях, де відбували термін полонені. Дії Дарбі загалом зупинили тортури та насилля і привели до значних змін в управлінні в’язницею Абу-Ґрейб[580].

Але не всі вважають, що Дарбі вчинив правильно. Для багатьох, навіть у його рідному місті в Аллеґанських горах, привернення уваги до цих зловживань називали непатріотичним, антиамериканським, навіть у чомусь зрадою. «Герой подвійних доносів» — так звучав заголовок газети New York Post. Навіть ті, хто не гнівався, дивувалися, чому його називають героєм, бо ж він лише звичайний хлопець із бідної сім’ї, посередній учень, над яким навіть знущалися у школі. Вчитель історії зі старшої школи Дарбі і його тренер з футболу, ветеран В’єтнаму Роберт Евінг, красномовно підсумував такі реакції:

Деякі люди засмучені тим, що він зробив — видав товаришів — і також тим, що сталося із тими контракторами, із відтинанням голів. Вони можуть сказати, що те, що робили охоронці, блідне у порівнянні. Але... якщо ми як країна, як культура віримо у певні цінності, то неможливо пробачити таку поведінку. Якщо я коли-небудь побачу його ще раз, я скажу, що дуже пишаюся. Коли мине час, більше американців теж зрозуміють це[581]. Я допоміг організувати надання Дарбі офіційної Президентської Подяки від Асоціації американських психологів у 2004 році. Він не зміг прийняти цю нагороду особисто, бо він сам, його дружина та мати, перебували під військовим захистом впродовж кількох років через велику кількість погроз, які отримували. Дарбі нарешті визнали національним героєм, коли він отримав нагороду ім. Джона Ф. Кеннеді за відвагу 2005 року. При нагородженні Керолайн Кеннеді, президент Фонду бібліотеки Джона Ф. Кеннеді, сказала: «Люди, які можуть взяти особистий ризик задля національних інтересів і підтримувати цінності американської демократії, мають отримати визнання та заохочення в усіх гілках уряду. Наш народ у боргу перед спеціалістом Армії Сполучених Штатів Джозефом Дарбі за те, що він стояв на своєму — на принципах, які ми сповідуємо як нація».

Виклик авторитетам не має статі: жінки, як і чоловіки, можуть викривати злочини та несправедливість. Журнал Time у 2002 році вшанував таких жінок у виборі «Осіб року» за гідне протистояння масштабному шахрайству великих корпорацій і некомпетентністю ФБР. Синтія Купер, внутрішній аудитор у компанії WorldCom, відповідала за викриття шахрайської бухгалтерської практики — приховування 3,8 мільярда доларів. Після місяців детального розслідування, яке вона часто проводила ночами, щоби ніхто не помітив, Купер і команда викрили шахрайство, що спричинило звільнення та висунення обвинувачень верхівці компанії[582].

Шерон Уоткінс, віце-президент успішної корпорації Enron, також розкрила величезну корупцію у своїй компанії. Там підставляли дані у звіти, щоби створити враження великого успіху та приховати падіння. Колись серйозна бухгалтерська фірма Артура Андерсена також виявилася причетною до великого скандалу[583]. Адвокат зі штату ФБР Колін Роулі викрила Бюро, його неспроможність відреагувати на заяву її відділу, в якій вона просила перевірити осіб, яких ідентифікувала як потенційних терористів. І вони справді виявилися тими, хто був долучений до змови терористичної атаки 11 вересня 2001 року. «Ці три жінки, які мають звичайну манеру поведінки, але надзвичайний дух і чуття» дуже ризикували, кидаючи виклик авторитарному осердю корпорацій[584].

ЧОТИРИВИМІРНА МОДЕЛЬ ГЕРОЇЗМУ

На основі концептів сміливості та прикладів героїчної поведінки, показаної тут, може бути згенерована елементарна модель героїзму. У межах загальної мотиваційної системи конкретної людини героїзм може бути описано на трьох осях: тип ризику/самопожертви, стиль залучення чи підхід, завдання. Вісь «Тип ризику/самопожертви» на одному кінці має фізичний ризик, а на іншому — суспільний ризик. Подібно, напрямна «стиль залучення чи підхід» має на одному кінці активний (доблесний) підхід, а на іншому — пасивний (стійкість). Третій вимір, «завдання», представлений як служіння життю чи служіння ідеалові. Хоча вони синонімічні з деяких точок зору — служіння життю це також благородна мета — розділення є важливим у цьому контексті. Перші три виміри цієї моделі зображено на ілюстрації. Четвертий ми додамо пізніше.

Давайте розмістимо три різні типи героїв у цій моделі простору: Натан Гейл, Матір Тереза, Річард Ріскорла. Герой Американської революції Натан Гейл працював шпигуном у британських рядах, поки його не спіймали. Хоча його діяльність була патріотичною, суть його вчинків не була, власне, героїчною. Якби його підпільна діяльність не була помічена, він би ніколи не став американським героєм. Лише в момент страти, будучи схопленим британцями, приймаючи смерть гідно, він став героїчною особою. Фраза «Я шкодую, що маю лише одне життя, щоб віддати за свою країну» стала його славнозвісним прощанням. У той момент Гейл показав неймовірну стійкість, жертвуючи своїм життям заради принципів.

Зовсім інший вид героїзму ми бачимо у житті і діяльності Матері Терези. Її вчинки не можуть бути узагальнені в одну дію, як зухвалість Натана Гейла при страті. Її героїзм радше розвивався десятиліттями.

Її відданість допомозі близьким до смерті біднякам відійти гідно, по-католицькому гідно, базувалася на службі принципу співчуття, у якому вона активно і невпинно розвивалася. Її пожертва на шляху від аскетизму до величі, — це її бідність, стриманість, заперечення себе заради інших.

Третій герой, якого ми розмістимо у наші багатовимірній сітці, — це Річард Рескорла. Він був головою з безпеки у Світовому торговельному центрі (СТЦ) Моргана Стенлі у Нью-Йорку в час, коли відбулися терористичні замахи 11 вересня. Відзначений ветеран війни у В’єтнамі (Срібна Зірка, Пурпурне Серце, Бронзові зірки за доблесть і заслуги), Ріскорлі приписують порятунок тисяч життів — працівників Моргана Стенлі — завдяки його швидким рішенням і діям. Рескорла проігнорував авторитети начальства Всесвітнього торговельного центру і наказав розпочати евакуацію з будівлі, а не залишатися на своїх робочих місцях. Як показують звіти, під час евакуації людей від сорок четвертого до сімдесят четвертого поверху другої вежі Всесвітнього торговельного центру Ріскорла заспокоював людей через гучномовець, нагадуючи не розмовляти по мобільних телефонах, а далі спускатися сходами. Рескорла та двоє охоронців, яких він навчав, та ще троє працівників Моргана Стенлі померли, коли будівля впала. Рескорлі і його команді завдячують життям приблизно 2800 працівників, яким вдалося покинути другу будівлю Всесвітнього торговельного центру перед її падінням[585]. На противагу героїзму такого типу, як проявив Натан Гейл, дія Ріскорли була активною і була здійснена з прямою метою порятунку життів, хоча її велич потребувала фінальної фізичної жертви.

Натан Гейл, Річард Ріскорла та Мати Тереза показують різні аспекти героїчного ідеалу. Розбіжності між їхніми діями висвітлюють різноманітність дій, які відповідають стандартам героїзму. Їхні дії внесені у нашу модель героїзму.

Четвертий вимір, який має бути доданим у модель, — часовий. Герої можуть проявитися миттєвими діями, а можуть розвиватися з часом. Раптовий героїзм, той, який виявляється в одній конкретній дії, описаний у контексті самооборони як хоробрість — акт сміливості у бою. На противагу цьому постійний військовий героїзм, сміливість, яка проявляється знову і знову у битві, називають доблестю. Для соціального героїзму все ще немає відповідних слів, можливо через драматичні риси героїзму, які продемонстровані у небезпечних ситуаціях, але не такі видимі у соціальній сфері. Серед громадських героїв ми можемо протиставити тих, які обмежені у часі (ситуативний героїзм, як, наприклад, серед викривачів інформації), і тих, хто демонструє героїзм регулярно і постійно, шляхом служби людству (наприклад, героїзм Мартіна Лютера Кінґа-молодшого).

КОЛЕКТИВНИЙ ГЕРОЇЗМ ЯК ПИТАННЯ МАСШТАБУ

Образ самотнього героя як хороброго шерифа у вестерні, що стає супроти банди ренегатів частіше підтримують люди, які працюють у темпі надзвичайних ситуацій, катастроф і ситуацій, які вимагають погоджених дій. Підземна залізниця, якою відправляли рабів з Півдня на свободу у містах Півночі, могла функціонувати лише завдяки скоординованим діям багатьох людей, які працювали з небезпекою для життя. Схожим чином, люди першої реакції на катастрофи — це звичайні громадяни, волонтери, які працюють в оперативно організованій команді. Подібно «невідомому бунтарю», багато осіб, які працюють у колективній гармонії, анонімні. Вони протидіють небезпеці без очікування персональної слави, а у відповідь на потреби спільноти.

Особливий приклад такого колективного героїзму постав перед пасажирами рейсу 93 United Airlines, який захопили терористи 11 вересня 2001 року. Спочатку пасажири, повірили, що літак повертається назад до аеропорту, і поводилися спокійно, повернулися на свої місця. Але коли деяким пасажирам повідомили по мобільному про атаку двох літаків на Всесвітній торговельний центр і Пентагон, на літаку постала нова норма. Маленька група пасажирів зібралася у задній частині салону і розробила план захоплення кабіни пілота. Один пасажир із цієї групи був на постійному зв’язку з оператором компанії стільникового зв’язку. Оператор лише почув «Ну, поїхали!» перед тим, як зв’язок обірвався. Їхні спільні дії не дали літакові влетіти у задуману ціль — Білий дім чи Капітолій. На полі, де впав цей літак тепер стоїть меморіал колективному героїзму найвищого порядку[586].

КОНТРАСТИ ГЕРОЇЗМУ: ЕКСТРАОРДИНАРНЕ НА ПРОТИВАГУ БАНАЛЬНОМУ

Слава — це не рослина, яка росте на смертній землі.

Джон Мільтон

До традиційного уявлення про те, що герої — якісь виняткові люди, ми можемо тепер додати протилежну точку зору: деякі герої — це звичайні люди, які зробили щось надзвичайне. Перший спосіб більш романтичний, до нього прихильні стародавні міфи і сучасні медіа. Він припускає, що герой зробив щось, чого звичайна людина на його місці не могла би зробити. Ці суперзірки, мабуть, народилися героями. Вони — виняток із правил.

Другий підхід полягає в тому, що «винятки підтверджують правило». Це спонукає нас дослідити взаємодію між ситуацією і людиною, мотиви, що спонукали діяти героїчно в певний час і в певному місці. Ситуація може стати каталізатором, спонукаючи до дій, або усунення перешкод до дій, наприклад, формування колективної соціальної мережі підтримки. Примітно, що в більшості випадків люди, які неодноразово здійснювали героїчні вчинки, як от Кристина Маслач, не вважають себе героями.

Такі герої, як правило, кажуть, що просто зробили те, що в той момент здавалося їм необхідним. Вони переконані, що на їхньому місці будь-хто вчинив би так само, або не можуть зрозуміти, чому інші цього не зробили. Нельсон Мандела говорив: «Я був не месією, а звичайною людиною, я став лідером унаслідок надзвичайних обставин»[587]. Так часто говорять різні люди з різних соціальних верств, які зробили героїчний вчинок: «У цьому не було нічого особливого», «Я зробив те, що потрібно було зробити». Усе це — слова «звичайного» воїна, нашого «банального героя». Давайте протиставимо цю позитивну банальність тому, що Ханна Арендт навчила нас називати «банальністю зла».

ПРО БАНАЛЬНІСТЬ ЗЛА

Арендт запропонувала концепцію банальності зла на підставі своїх спостережень під час судового процесу над Адольфом Айхманом, звинуваченим у злочинах проти людства за участь в організації геноциду європейських євреїв. У книжці «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» Арендт сформулювала ідею, що людей, подібних Айхману, не слід вважати винятками, монстрами або садистами-збоченцями. Вона наполягає, що диспозиційний підхід, який зазвичай застосовується до тих, хто чинить злочини, створює враження, нібито ці люди відрізняються від інших представників людського роду. Ні, каже Арендт, Айхмана та інших йому подібних потрібно сприймати як звичайну посередність. Тоді ми зрозуміємо, що такі люди — прихована і цілком реальна небезпека для будь-якого суспільства. Захист Айхмана був побудований на тому, що він просто виконував накази. Щодо мотивів і совісті цього серійного вбивці Арендт зазначає:

«Що стосується базового мотиву, Айхман був абсолютно переконаний, що у глибині душі він не був innerer Schwainenhund, брудним покидьком; а що стосується сумління, він чудово пам’ятав, що відчував би його докори, лише якби не виконав отриманих наказів, тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям і найпедантичнішою ретельністю».

Найбільше вражає в звіті Арендт те, що Айхман здавався абсолютно нормальною і цілком звичайною людиною:

Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі, нормальнішим, ніж я відчуваю себе після його обстеження», — як начебто заявив один із них, тоді як інший виявив, що Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері та батька, братів, сестер та друзів було «не лише нормальним, а і взірцевим[588].

Ось, тепер вже класичний, висновок Арендт:

Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, подібних до нього, багато з яких не були ані збоченцями, ані садистами, що вони були і все ще є неймовірно й жахливо нормальними. З точки зору наших правових інституцій і наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше, ніж усі жахи разом узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, що роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло[589].

Далі наведена її славнозвісна фраза, що описує повний гідності підйом Айхмана на ешафот:

Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь — урок моторошної та зневажаючої слова і думки банальності зла[590].

Як ми вже говорили, ідею, що злочини можуть здійснювати «звичайні люди», висунув у своїй книжці історик Кристофер Браунінг. Він описав хроніку систематичного знищення євреїв у польських селах, які здійснювали солдати 101-го резервного поліцейського батальйону, відправленого в Польщу з Гамбурга. Ці немолоді батьки сімейств, представники робочого класу, доволі середнього рівня достатку, розстріляли тисячі беззбройних євреїв — чоловіків, жінок, дітей і старих — і організували депортації в концтабори тисяч інших. У своїй книзі Браунінг стверджує, що солдати були абсолютно «звичайними людьми». Він вважає, що політика масових убивств нацистського режиму «зовсім не була незвичайною або винятковою подією, яка до невпізнання змінила пейзаж повсякденності. Як показує історія 101-го резервного батальйону, масові вбивства можуть перетворитися у звичайну роботу, коли ця ненормальність стає абсолютно нормальною»[591].

Подібних поглядів дотримується і психолог Ервін Стауб. Висновок із його детальних досліджень полягає в тому, що «зло, що виникає зі звичайного мислення, і твориться звичайними людьми є нормою, а не винятком»[592]. Зиґмунт Бауман, ще один дослідник жахів Голокосту, визначав головними причинами жорстокості соціальні важелі, а не «детермінанти характеру» чи «дефекти особистості». Бауман вважав, що винятки із цієї норми — це ті рідкісні приклади людей, які здатні слідувати моральним принципам, зберігати незалежність, попри тиск руйнівної влади. Такі люди рідко усвідомлюють, що володіють цією прихованою силою, поки вона не пройде перевірку практикою[593].

Ще одна властивість банальності зла веде нас до лігва катів. Ми хочемо зрозуміти, чи люди, які будь-якими способами намагаються зламати волю, опір і гідність своїх жертв, є просто патологічними лиходіями. Дослідники тортур дійшли висновку, що ці люди в цілому нічим не виділялися серед своїх товаришів, доки їм не доручили жахливу місію. Джон Конрой, який вивчав людей, які брали участь у катуваннях у трьох різних в’язницях в Ірландії, Ізраїлі і Чикаго, прийшов до висновку, що в усіх випадках «огидні дії» здійснювали «звичайні люди». Він стверджує, що мучителі виконують волю певних авторитетів, від імені яких знищують супротивників[594].

Моя колега, грецький психолог Міка Гарітос-Фатоурос провела ґрунтовне дослідження солдатів, які брали участь у катуванні під час правління військової хунти в Греції (1967-1974). Вона дійшла висновку, що мучителями не народжуються, а стають у процесі навчання. Хто може стати мучителем і безжально катувати інших людей? «Це може зробити син кожного з нас», — пише вона. Протягом декількох місяців звичайну молодь із сіл навчали методам тортур — їх вчили проявляти звірячу жорстокість, ображати найжахливішим чином, заподіювати нестерпний біль і страждання кожному, кого оголошували «ворогом», хоча це були громадяни власної країни[595]. Такі дані не обмежуються якоюсь однією країною, вони стосуються багатьох тоталітарних режимів. Ми вивчали «чорноробів насильства» у Бразилії — поліцейських, які катували і вбивали інших громадян Бразилії за наказом правлячої військової хунти. Як свідчать усі докази, які нам вдалося зібрати, це теж були «звичайні люди»[596].

ПРО БАНАЛЬНІСТЬ ГЕРОЇЗМУ[597]

Отже тепер ми можемо поміркувати про те, що більшість із тих, хто скоює злочини, мало чим відрізняються від тих, хто звершує героїчні вчинки, — це все прості, звичайні люди. Банальність зла має багато спільного з банальністю героїзму. Ні те, ні інше не є прямим наслідком якихось особливих диспозиційних тенденцій. У людській душі чи в людському геномі немає жодних особливих ознак, що вказують на схильність до патології або до героїзму. І те, й інше виникає в певних ситуаціях і в конкретний час під впливом потужних ситуаційних сил, що спонукають деяких із нас перетинати кордон між бездіяльністю і дією. Настає вирішальний момент, коли людина опиняється у владі сил, що виникли в поведінковому контексті. У поєднанні ці сили збільшують ймовірність дій на зло чи на благо іншим. При цьому рішення може бути свідомим або неусвідомленим. Найчастіше потужні ситуативні сили спонукають людину діяти імпульсивно. Серед ситуативних векторів, що спонукають до дії, можна назвати груповий тиск і групову ідентичність, перетворення особистої відповідальності в колективну, орієнтацію на «тут і зараз», брак осмислення майбутніх наслідків, наявність прикладу для наслідування і прихильність ідеології.

Розмірковуючи про європейських християн, які допомагали євреям під час Голокосту, я думаю про «банальність доброти». Мене знову і знову вражає, як багато було таких рятівників. Ці люди діяли за покликом сумління, з міркувань звичайної порядності, вони не вважали себе героями. Банальність їхніх чеснот особливо вражає в контексті неймовірних злочинів систематичного геноциду нацистів у масштабах, яких раніше ніколи не бачив світ[598].

Упродовж усієї нашої подорожі я хотів показати, що зловживання військових поліцейських по відношенню до в’язнів Абу-Ґрейб і жорстокість охоронців в нашому Стенфордському в’язничному експерименті ілюструють ситуацію, описану у «Володарі мух», — коли звичайні люди на час перетворюються на породження пекла. Ми повинні поставити їх поруч у тими, хто тривалий час чинить неймовірні злочини, з такими тиранами, як Іді Амін, Сталін, Гітлер і Саддам Хусейн. А герої моменту повинні стояти поруч із тими, хто робив героїчні вчинки все своє життя.

Героїчний вчинок Рози Паркс, коли вона відмовилася сидіти на місцях для «кольорових» в задній частині автобуса в Алабамі, вчинок Джо Дарбі, який доніс до широкого загалу тортури в Абу-Ґрейб, або дії рятувальників-добровольців, які приходять на допомогу кожному, хто потрапив у біду, — усе це акти мужності, що відбулися і відбуваються в певний час у певному місці. На противагу їм, героїзм Махатми Ганді або Матері Терези — це сміливі дії, що тривали все життя. Тривалий героїзм відноситься до миттєвого героїзму як стійкість до хоробрості.

Така точка зору передбачає, що кожен із нас може з легкістю стати героєм або лиходієм, залежно від того, які ситуативні чинники на нас впливають. Тому дуже важливо зрозуміти, як можна обмежувати, стримувати і запобігати ситуативним і системним силам, які спонукають декого з нас до соціальної патології. Але для будь-якого суспільства не менш важливим є створювати «героїчні образи». Для цього необхідно нагадувати людям, що кожен з нас — герой, який чекає своєї години, готовий почути заклик і вчинити по совісті, коли настане вирішальний момент. І вирішальне питання для кожного з нас полягає в тому, щоби діяти, допомагати іншим чи ні. Тож приготуймо лаврові вінки для всіх тих, хто відкриє в собі джерело прихованих сил і чеснот, які дадуть їм змогу йти вперед і кинути виклик несправедливості і жорстокості, у відповідності зі своїми принципами і цінностями.

Великий обсяг досліджень, присвячених ситуативним детермінантам антисоціальної поведінки, який ми тут розглянули, підтверджений дослідженнями Мілґрема про владу авторитету, а також Стенфордським в’язничним експериментом, які переконливо демонструють, що нормальних, звичайних людей можна спонукати робити неймовірно жорстокі дії проти невинних[599]. Однак у цих дослідженнях, як і в багатьох інших, завжди була не лише більшість, яка слухалася, підлаштовувалася, підпорядковувалася, піддавалася переконанням і спокусі. Була і меншість, яка чинила опір, заперечувала і не підкорялася. У певному сенсі героїзм — це і є здатність чинити опір потужним ситуативним силам, які так легко вловлюють у свої тенета більшість людей.

Чи відрізняються ті, хто чинить опір, від тих, хто сліпо підкоряється?[600] Чи вони схожі на Кларка Кента, чий пересічний вигляд приховує надзвичайні здібності Супермена? Анітрохи. Наша концепція банальності героїзму стверджує, що герої моменту не надто відрізняються від більшості, від тих, хто піддався спокусі. Поки що немає багато емпіричних досліджень, якими можна обґрунтувати подібні твердження. Героїзм — непросте явище, воно насилу піддається систематичному вивченню, опирається чітким визначенням і збору даних «по гарячих слідах». Героїчні вчинки непередбачувані, і оцінити їх можна тільки після того, як вони були здійснені. Оскільки героїв зазвичай розпитують через місяці або роки після того, як героїчний вчинок був здійснений, не існує ніяких досліджень-прогнозів того, що фотограф Анрі Картьє-Брессон називав «вирішальним моментом» героїчного вчинку[601]. Треба зізнатися, ми не знаємо, на чому ґрунтуються рішення героїв, коли вони вирішують зробити ризикований вчинок.

Очевидним є те, що героїчна поведінка досить рідкісна, щоби не бути очікуваною і передбачуваною завдяки проведенню психологічних тестувань особистості. Вони вимірюють індивідуальні відмінності між людьми у їхніх звичний, стандартних налаштуваннях поведінки, а не в нетипових умовах, які викликають героїчну поведінку.

Лейтенант Александр (Сенді) Нінінгер є гарним прикладом героїчного солдата, який вступив у бій надзвичайно безстрашно та люто. Це трапилося під час знаменитої битви за Батаан у Другій світовій війні. Цей двадцятитрьохрічний випускник із Вест Пойнту добровільно пішов «полювати» на японських снайперів у найгарячішу ділянку битви. З гранатами, рушницею, напівмеханічним пістолетом і байонетом Нінінгер убив багатьох японських солдатів сам-один у напружених сутичках, а потім продовжував битися, навіть коли був декілька разів поранений. Лише після того, як знищив сховок ворога, він втратив свідомість і помер. Його героїзм заслужив йому Медаль Пошани, першу посмертну у тій війні.

Героя робить об’єктом нашої уваги те, що нічого із його минулого не вказувало, що він здійснюватиме такі убивства. Цей тихий, чутливий, інтелектуально розвинений молодик має у записі свої слова про те, що він ніколи не зможе нікого вбити із ненависті. Проте він убивав і убивав, не зважаючи на власну безпеку. Якби йому надали всі можливі тести особистості, чи допомогли б вони передбачити цю несподівано жорстоку поведінку? У своєму огляді тестування особистості, автор Малколм Гладуелл припускає, що справа Нінінгера могла би бути настільки товстою як телефонний довідник, але «його справа мало скаже про ту одну річ, в якій ми так зацікавлені. Тому ми повинні супроводжувати його у джунглях Батаану. Якщо коротко, ми повинні розуміти людину у ситуації[602].

ГЕРОЇЗМ ОБ'ЄДНУЄ ЛЮДЕЙ

З причин, які ми досі як слід не розуміємо, тисячі звичайних людей у будь-якій країні світу, опинившись в особливих обставинах, роблять вибір вчинити героїчно. На перший погляд, точка зору, яку ми виклали в цій книжці, розвінчує міф про героя і перетворює видатне на банальне. Але це не так — адже ми визнаємо, що акт героїзму дійсно є рідкістю. Героїзм підтримує ідеали спільноти, служить надзвичайним керівництвом і прикладом просоціальної поведінки. Банальність героїзму означає, що ми всі — герої, які чекають на свій час. Це вибір, який у той чи інший момент доведеться зробити кожному з нас. Я вірю, що, розглядаючи героїзм як егалітарну ознаку, загальну ознаку людської природи, а не рідкісну властивість, притаманну небагатьом обраним, ми можемо ефективніше сприяти героїчним вчинкам. Як пише журналістка Керол Депіно, «кожен здатний стати героєм, тією чи іншою мірою. Іноді ми цього не усвідомлюємо. Для когось це може бути щось дуже просте, наприклад, просто притримати для когось двері і сказати: „Привіт!” Ми всі для когось герої»[603].

Ця нова тема універсальності звичайних героїв заохочує ще раз подумати про звичних героїв доокола, тих, хто здійснює щоденні жертви, щоб збагатити наші життя. Раніше згадана цинічна нотатка Деніела Бурстіна про знаменитостей, яких медіа представляють як героїв, відкриває шлях для його ж глибокої поваги до щоденних ніде не згаданих героїв, які живуть та працюють серед нас:

У цьому житті ілюзій та квазі-ілюзій людина із твердими добрими переконаннями, якою можна було б захоплюватися за щось ґрунтовніше, ніж її добре відоме ім'я, часто виявляється невідомим героєм: учитель, медсестра, матір, чесний поліцейський, людина, яка тяжко працює на низькооплачуваній, негламурній та нерозрекламованій роботі. Парадоксально, ці люди залишаються героями, бо вони залишаються невідомими[604].

І таким чином, прощальне повідомлення, яке ми можемо виділити з нашої довгої подорожі до серця темряви і назад, це те, що героїчні вчинки і люди, які їх здійснюють, мають бути вшановані. Вони формують основні зв’язки між нами; вони кують наші Людські Відносини. Зло серед нас має отримувати відсіч, і зрештою має бути переможене вищим добром у спільноті сердець і власного героїзму кожного Чоловіка і кожної Жінки. Це не абстрактна концепція, але, як нам нагадує російський письменник і колишній в’язень Сталінського ГУЛАГУ Александр Солженіцин: «Лінія, яка розділяє добро і зло, проходить через серце кожної людини. І хто захоче знищити частину власного серця?»[605].

Дякую, що пройшли цю подорож зі мною.

Чао!

Філ Зімбардо