ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

ПЕРЕДМОВА

Я хотів би сказати, що ця книжка є плодом любові, проте це неправда. Протягом двох років, які знадобилися щоб закінчити цю роботу, не було жодного такого моменту. Перш за все, було емоційно боляче переглядати всі ці відео-записи із Стенфордського в’язничного експерименту та знову і знову перечитувати розшифровки записів. Час затьмарив мою пам’ять про міру зла багатьох охоронців, про глибину страждання багатьох ув’язнених і про ступінь моєї пасивності, зла бездіяльності, що тривало так довго.

Також я забув, що першу частину цієї книжки розпочав писати тридцять років тому в рамках контракту з іншим видавництвом. Проте відразу після початку я це припинив, тому що не був готовий знову пережити експеримент, після якого минуло так мало часу. Сьогодні я радий, що тоді не змушував себе продовжувати роботу, адже тепер настав кращий для цього час. Тепер я мудріший і здатний додати зріліше бачення цього і так непростого завдання. Тим паче, що паралелі між порушеннями в Абу-Ґрейб і подіями під час Стенфордського в’язничного експерименту надали нашому дослідженню вагомості, і це сприяє кращому розумінню психологічної динаміки страхітливих знущань, що відбувались у реальній в’язниці.

Другою важливою емоційною перешкодою в написанні стало моє повне особисте, інтенсивне залучення у вивчення зловживань і тортур у в’язниці Абу-Ґрейб. Як свідок-експерт для одного з тюремних охоронців з військової поліції, я із соціального психолога перетворився радше на журналіста-розслідувача. Я намагався дізнатися все, що міг про цього молодого чоловіка: проводив глибинні інтерв’ю, розмовляв і листувався з ним та членами його родини, збирав інформацію про службу у війську і роботі у тюрмі, спілкувався з іншими військовими, які з ним служили. Я намагався відчути, як це бути в його шкірі у блоці 1-А у нічну зміну, з 16:00 по 4:00, щодня, протягом сорока діб без перерви.

Як свідок-експерт я свідчив у суді про ситуативні впливи на вчинені ним зловживання. Мені надали доступ до декількох сотень цифрових фотографій цих аморальних вчинків. Це було огидне і неприємне заняття. Додатково, мені надали всі доступні на той час звіти з різних військових і цивільних слідчих комітетів. Позаяк мені повідомили, що в суді не дозволяють користуватись будь-якими нотатками, я мав вивчити напам’ять так багато критичних висновків, скільки зміг. Цей когнітивний виклик додався до колосальної емоційної напруги, що тільки посилювалася після винесення суворого вироку сержанту Айвену «Чіпу» Фредеріку, а я став неформальним психологом-порадником для нього та його дружини Марти. Згодом я став для них «Вуйком Філом».

Я був і розчарованим, і злим, насамперед через небажання військових прийняти жодну з пом’якшувальних обставин, вплив яких на жорстоку поведінку підсудного я детально описав на суді, що мало би зменшити вирок. Прокурор і суддя відмовилися взяти до уваги ідею, що ситуативні впливи можуть визначати поведінку людини. Вони підтримували стандартну концепцію індивідуалізму, яку визнає більшість людей нашої культури. Вона полягає в тому, що вина повністю «диспозиційно» лежить на сержанті Чіпі Фредеріку, адже він свідомо і раціонально прийняв рішення вчинити зло. Моє розчарування зростало ще й через те, що багато «незалежних» слідчих звітів вказували на провину старших офіцерів, на їхню бездіяльність і некомпетентність. Ці звіти, підготовлені генералами і урядовими посадовцями високого рангу, чітко показували, що саме військове й цивільне командування збудували «діжку дьогтю», в якій хороші солдати перетворювалися на «ложку дьогтю».

Якби я писав цю книжку одразу після завершення Стенфордського в’язничного експерименту, я детальніше описав би способи, у які ситуативний вплив стає більш значущим у формуванні нашої поведінки, і то значно частіше, ніж ми думаємо чи усвідомлюємо. Проте я випустив би всю картину — більш значущий вплив систем, велику силу створення зла з добра, комплекс потужних чинників, що формують ситуацію. Велика кількість даних із соціальної психології підтримують твердження, що в конкретному контексті ситуативні чинники є сильнішими за риси особистості. Я посилаюсь на ці дані у кількох розділах. Проте більшість психологів не звертали увагу на глибші джерела впливів, притаманні політичним, економічним, релігійним, історичним і культурним матрицям, які формують ситуації, легітимізують або делегітимізують ці ситуації. Повне розуміння динаміки людської поведінки потребує розуміння ступенів і обмежень впливу сил особистості, сил ситуації та сил системи.

Щоби змінити або запобігти небажану поведінку окремих осіб або груп, необхідно розуміти які переваги, чесноти та ризики вони привносять у певну ситуацію. Потім слід повніше розпізнати комплекс ситуаційних сил, які діють у певному поведінковому контексті. Змінюючи ці сили, або навчившись, як їх уникати, можна отримати більший вплив на зменшення небажаних індивідуальних реакцій, ніж використовуючи виправні заходи спрямовані на зміну тільки людей в ситуації. Це означає прийняття соціальної моделі медицини замість класичної, що в ній лікують тільки хвороби та недуги індивидів. Однак, поки ми не станемо сприйнятливими до реальної влади Системи, яка часто лишається невидимою, і в повній мірі не зрозуміємо її набір правил, зміна поведінки буде тимчасовою, а зміна ситуації — ілюзорною. Упродовж усієї книги я повторюю мантру, що спроба зрозуміти ситуаційний і системний внесок у поведінку будь-якої людини не є пробаченням, не звільняє її від відповідальності за аморальні, незаконні або лихі учинки.

Розмірковуючи над причинами того, що більшу частину моєї професійної кар’єри я присвятив вивченню психології зла — насильства, деіндивідуалізації, агресії, вандалізму, катування, тероризму, слід також розглянути ситуативні сили, які мене сформували. Я виріс у злиднях Південного Бронксу[3], тож гетто сформувало багато з моїх пріоритетів і поглядів на життя. Щоби вижити у міському гетто, необхідно розвинути корисні стратегії вуличної кмітливості, а саме: вміти швидко зрозуміти, хто має силу, яку може використати або проти тебе, або допомогти тобі. Кого необхідно уникати, а до кого слід підлеститись. Потрібно вміти швидко розшифрувати найтонші ситуативні сигнали — коли слід ризикувати, а коли пасувати, брати обопільні зобов’язання і розуміти, що робити, щоб перетворитися з послідовника на лідера.

У ті часи, тобто до того, як у Бронкс прийшли героїн і кокаїн, життя у гетто було життям людей без майна, життям дітей, у яких, через брак іграшок і технологій, найціннішим ресурсом були інші діти до забави. Деякі з цих дітей стали жертвами чи насильниками, деякі діти були на півдорозі до дійсно поганих учинків. Іноді було очевидно, що саме їх до цього підштовхує. Взяти, наприклад, Донні, якого батько карав за будь- який нібито проступок, роздягаючи сина та змушуючи стояти навколішки на рисовому зерні у ванній. Цей «батько-кат» в інші хвилини бував просто чарівним, особливо в очах дівчат-сусідок у багатоповерхівці. Ще підлітком Донні, знищений цим досвідом, опинився у в>язниці. Інший хлопець випускав пару, живцем обдираючи шкіру з кішок. У процесі ініціації до банди всі ми повинні були красти, битися з іншою дитиною, робити зухвалі вчинки, залякувати дівчат і єврейських хлопців, що відвідували синагогу. Нічого з цього я не вважав за зло чи за поганий учинок. Це було просто виконування наказів групового лідера і конформізм стосовно групових норм банди.

Для нас, дітей, системну владу уособлювали великі погані двірники, які виштовхували нас із під’їздів, і безсердечні власники помешкань, які могли за несплату орендної плати викидати на вулицю цілі родини з речами. Я досі відчуваю їхній публічний сором. Але нашими найгіршими ворогами були поліцейські. Вони накидувались на нас, коли ми грали в стікбол[4] на вулицях (з держаком від мітли та гумовим м’ячем Spalding), без жодних причин конфісковували наші палиці і змушували припинити гру. Позаяк у межах кілометру від нашого дому не було жодних ігрових майданчиків, вулиці були усім, що ми мали, проте нашим рожевим гумовим м’ячем ми створювали малесеньку небезпеку для громадян. Я пригадую, одного разу ми сховали кийки від поліції. Коп вибрав мене і змушував видати схованку. Я відмовився, тоді він сказав, що мене заарештують, і штовхнув на патрульну машину так, що об двері розбилася моя голова. Після того випадку я ніколи не довіряв дорослим у формі доти, доки вони не доведуть протилежне.

Із таким вихованням, повною відсутністю батьківського нагляду — адже у ті часи діти і батьки ніколи не перетиналися на вулицях — є очевидним, звідки взялася моя зацікавленість людською природою, особливо темною її стороною. Тож Ефект Люцифера дозрівав у мені багато років, починаючи із пісочниці в гетто, потім під час формального вивчення психології, аж я почав ставити масштабні питання і відповідати на них за допомогою емпіричних даних.

Структура цієї книжки є дещо незвичною. Вона починається із вступного розділу, який окреслює тему перетворень людського характеру. Добрих людей і ангелів, які починають робити погані речі, навіть злі, диявольські речі. Це порушує засадниче питання: наскільки добре ми себе знаємо, наскільки впевнено можемо прогнозувати, як вчинимо у ситуаціях, з якими ніколи раніше не стикалися. Чи здатні ми, як улюблений ангел Бога, Люцифер, раптом впасти у спокусу і заподіяти іншим немислиме?

Частина розділів детально описують перебіг Стенфордського в’язничного експерименту як приклад дослідження трансформації окремих студентів, коли вони виконували приписані випадковим чином ролі в’язнів або охоронців у в’язничній симуляції, що стала аж надто реальною. Розділ за розділом, у кінематографічному форматі, представлено хронологію подій. Наратив ведеться від першої особи в теперішньому часі, а психологічну інтерпретацію зведено до мінімуму. Лише після завершення дослідження, яке було припинене достроково, ми розглядаємо, чого воно нас навчило, описуємо й аналізуємо отримані дані, та обговорюємо залучені психологічні процеси.

Один з головних висновків Стенфордського в’язничного експерименту свідчить, що повсюдна і невловна влада ситуативних змінних може опанувати волю індивіда. Про цей висновок поміркуємо більше в наступних розділах, де розглядаються різні дослідження цього феномену в соціальних науках. Ми побачимо, як ряд досліджуваних-добровольців, інших студентів чи пересічних громадян підкоряться та з готовністю виконуватимуть речі, яких не могли би й уявити, перебуваючи поза впливом конкретних ситуативних сил. Тут описано набір динамічних психологічних процесів, які можуть схилити хороших людей до злих вчинків. Серед них: деіндивідуалізація, підпорядкування авторитету, пасивність перед лицем небезпеки, самовиправдовування і раціоналізація. Дегуманізація є одним з центральних процесів перетворення звичайних, нормальних людей на байдужих або навіть на бездумних злочинців. Дегуманізація, як катаракта, затьмарює мислення, стимулює сприйняття інших як недолюдей, яких, отже, можна вважати ворогами, що заслуговують на муки, тортури і знищення.

Володіючи цим набором аналітичних інструментів, ми перейдемо до розгляду причин жахливих зловживань і тортур ув’язнених у в’язниці Абу-Ґрейб в Іраці, вчинених охоронцями — військовою поліцією США. Твердження, що ці аморальні вчинки були наслідком виключно садистських схильностей кількох баламутних солдат підважено дослідженням подібностей ситуативних сил і психологічних процесів до тих, що спостергіали під час Стенфордського в’язничного експерименту. Тут ми поглиблено досліджуватимемо місце, особу та ситуацію, щоби зробити висновки про причини та сили, які зумовили жорстоку поведінку, що її зображено на низці зроблених військовими «трофейних фотографій», що фіксують процес катування в’язнів.

Тоді настане час перейти вверх ланцюгом пояснень від особи до ситуації, та від ситуації до системи. Спираючись на півдесятка звітів розслідувань цих зловживань та інші докази з різноманітних юридичних і правозахисних джерел, я стану на прокурорську позицію, щоби поставити перед судовим процесом Систему. Скориставшись з обмеження нашої судової системи, яке вимагає, що підсудними можуть бути тільки окремі особи, а не ситуації чи системи, я висуну звинувачення проти квартету старших військових чинів, а потім доведу співучасть також і цивільного керівництва з адміністрації Буша. Читачі у ролі присяжних вирішать, чи цих доказів достатньо, щоб обвинувачених було визнано винними.

Ця радше похмура подорож у серце і розум пітьми переміниться в останньому розділі. Настане час для хороших новин про людську природу, про те, що ми як особистості можемо зробити, щоби кинути виклик ситуативній і системній владі. У всіх цитованих дослідженнях і в прикладах з реального життя завжди був хтось, хто опирався та не піддався спокусі. Від зла їх вберегла не якась внутрішня, притаманна тільки їм магічна доброта, а скоріше розуміння, хай лише інтуїтивне, психічних і соціальних тактик опору. Я окреслив набір таких стратегій і тактик, щоб допомогти будь-кому бути більш здатним протистояти небажаним соціальним впливам. Цей порадник базується на поєднанні власного досвіду та мудрості моїх колег — соціальних психологів, які є експертами у сфері впливу і переконування. (Розширена та доповнена версія порадника доступна на сторінці книжки www.lucifereffect.com.)

Коли більшість піддалася, і лише кілька осіб витримали, то останніх можна вважати героями опору потужним силам, що змушують до послуху, конформізму та поступливості. Тож ми починаємо думати про них як про особливих героїв, здатних на сміливі вчинки та самопожертву, на відміну від нас, простих смертних. Фактично, такі особи існують, але є винятком у рядах героїв, і лише декотрі йдуть на такі жертви. Вони є особливими, наприклад, ті, хто присвячує своє життя допомозі іншим. На відміну від них, більшість тих, кого ми вважаємо героями, є героями хвилі, які діють у відповідь на заклик служіння. Тож мандрівка «Ефекту Люцифера» закінчується позитивною нотою, звеличенням пересічних героїв, які живуть посеред нас. На противагу «банальності зла», яке свідчить, що звичайні люди можуть бути відповідальними за більшість мерзенних випадків жорстокості і приниження ближніх, я проголошую «банальність героїзму». «Банальність героїзму» розкриває стяг героя над кожною жінкою і над кожним чоловіком, які чують заклик служіння людству і відгукуються на нього, коли настає відповідний момент. Коли дзвін задзвонить, вони знатимуть, що він дзвонить за ними. Це, власне, і є заклик відстоювати найкраще у людській природі, те що здіймається понад тиск ситуації та системи, глибоке ствердження вищості людської гідності, її здатності протиставити себе злу.