ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 5

Вівторок.

Подвійна проблема: відвідувачі й бунтівники

Наші ув’язнені виглядають знесиленими, із заспаними очима, а наша маленька в’язниця почала смердіти наче чоловічий туалет на зупинках нью-йоркського метро. Схоже, що деякі охоронці перетворили відвідування туалету на привілей, який треба заслужити: нечасто і в жодному разі не після відбою. Вночі в’язням доводиться мочитися і випорожнюватися у відра просто у своїх камерах, і деякі охоронці забороняють їм спорожняти ці відра до ранку. У багатьох в’язнів шаленим темпом зростає невдоволення і злість. Здається, зрив 8612-го минулої ночі викличе серед них ланцюгову реакцію. Судячи з підслуханих розмов у камерах, арештанти більше не потерплять такого ставлення.

З такою атмосферою нам все ж потрібно намалювати веселішу картину тим, хто ввечері відвідає наших в’язнів, — батькам, друзям і дівчатам. На місці батьків, побачивши таке виснаження і явні ознаки стресу лише за три дні, я б не дав сину лишитися в цьому місці. Розмірковуючи над способами уникнути цієї проблеми, я був змушений перейти до нагальнішого питання — поширення серед в’язнів-бунтівників чуток, що 8612-й може напасти на нас будь-якої миті. Можливо, це відбудеться сьогодні — можливо, навіть під час побачень, коли ми будемо найуразливіші.

День починається з ранкової зміни о другій ночі. Очевидно, що нічна зміна зволікає, і всі шість охоронців зараз у Дворі після наради з приводу впровадження суворіших правил контролю за ув’язненими, щоб запобігти наступним бунтам.

Спостерігаючи за ними стає зрозуміло, що розмір таки має значення при виборі лідера. Найвищі охоронці стають головними на своїх змінах: Гельманн — нічній, Венді — ранковій, а Арнетт — денній. Найнижчі — Барден і Керос — помічники лідерів своїх змін. Обидва поводяться наче велике цабе, гучно кричать просто в обличчя в’язнів і значно частіше застосовують фізичну силу: залякують, штурхають, виштовхують зі строю і запроторюють упертих в’язнів до карцеру. Ми отримуємо повідомлення, що дорогою до вбиральні ці охоронці-помічники інколи спускають ув’язнених зі сходів чи штовхають їх у пісуари, коли лишаються там наодинці з ними. Також стає очевидною їхня любов до кийків. Вони постійно їх тримають напохваті й грюкають по засувах, дверях чи столу, сповіщаючи про свою присутність. Деякі прихильники психоаналізу сміливо заявляють, що у такий спосіб наглядачі компенсують свою маленьку статуру. Проте, хоч яка психологічна динаміка діяла б, саме вони стають найнікчемнішими охоронцями.

Хай там як, Маркус і Ворниш, що належать також до меншості в нашому експерименті, залишилися порівняно пасивними, значно тихішими і менш активними, ніж їхні колеги. Я просив начальника змусити їх бути напористішими. Брати Лендрі — теж дуже цікава пара. Джефф Лендрі трохи вищий за Гельманна і постійно змагається з ним за домінування на нічній зміні. Проте він зовсім не годиться для вигадливих прикростей, які постійно придумує наш талановитий молодий «Джон Уейн». Лендрі то починає віддавати накази і командувати ув’язненими, то відступає та кудись зникає знов і знов, виявляючи своєрідну нерішучість, не притаманну жодному з охоронців. Сьогодні ввечері у нього в руках узагалі не було кийка. Пізніше він навіть зняв сонцезахисні дзеркальні окуляри, що вважається грубим порушенням наших правил. Його брат Джей нижчий на зріст, він жорстокіше поводиться з ув’язненими, однак завжди «дотримується букви закону». Він не такий агресивний, як Арнетт, але зазвичай підтримує боса, віддаючи впевнені й змістовні накази.

Всі ув’язнені майже однакові на зріст (від 172 до 177 см), за винятком найнижчого Ґленна (3401), чий зріст становить лише 157 см, і найвищого Пола (5704) зі зростом 188 см. Цікаво, що 5704-й поступово стає лідером серед в’язнів. Останнім часом він став упевненішим у собі й непохитнішим у своїх протестах. Його приятелі помітили цю зміну, тож обрали його головою комісії з розгляду скарг арештантів Стенфордської в’язниці, який уже проводив зі мною переговори щодо укладеного з ними договору і прав ув’язнених.

ПРАВИЛА НОВІ, ПЕРЕКЛИЧКИ СТАРІ

Наступна перекличка починається о пів на третю ночі. Двір трохи переповнений: присутні шестеро охоронців і семеро вишикуваних уздовж стіни ув’язнених. Попри те, що охоронці нічної зміни не мають жодних підстав далі залишатися, вони все ще стирчать тут за власним бажанням. Можливо, вони хочуть перевірити, як ранкова зміна впорається зі своїми обов’язками. Уже немає 8612-го, і ще декого бракує. Венді витягує сонного 819-го з камери №2, щоб довершити шеренгу. Охоронці лають когось із в’язнів, що не вдягли панчіх на голову, і нагадують, що вони є головним атрибутом тюремної уніформи.

Венді: «Саме час робити перекличку. Як вам це?»

Хтось із в’язнів каже: «Чудово, пане наглядачу».

«А як щодо решти?»

«Сержант»: «Чудово, пане наглядачу!»

«Послухаєм це від вас усіх, ну! Ви можете краще! Голосніше!»

«Просто чудово, пане наглядачу».

«Голосніше! Котра година?»

«Година переклички, пане наглядачу», — тихо відповідає хтось[67]. Ув’язнені вишикувані обличчями до стіни, руками вперті в стіну, ноги на ширині плечей. Вони повільні й сонні, бо спали лише кілька годин.

Зміна охоронця Бардена закінчилася, але він усе ще командує, вигукує накази, розмахуючи своєю довгою палицею. Він витягує з ряду першого-ліпшого в’язня.

«Гаразд, хлопче, відіжмись кілька разів для мене!» — кричить.

Уперше голос подає Ворниш: «Ну, давайте, повторимо наші номери. Почнемо справа. Поїхали!». Можливо, він почувається впевненіше серед численної групи охоронців.

Потім вступає Джефф Лендрі: «Хвилинку, цей хлопець, 7258-й, навіть не знає свого номера справа наліво!». Але чому Джефф командує? Адже його зміна вже закінчилася. Він ходить, тримаючи руки в кишенях, — радше як безтурботний турист, ніж тюремний охоронець. І взагалі чому ця зміна все ще тут швендяє після довгої виснажливої ночі? їм давно вже час лягати спати. Їхня присутність створює плутанину і непевність у тому, хто повинен віддавати розпорядження. Перекличка продовжується за тим самим сценарієм, що й раніше, і це стає досить нудним: розрахунок на перший-другий, за номерами, у зворотному порядку, виспівування номерів. Гельманн вирішує, що йому нема до цього діла, якийсь час мовчки спостерігає, а потім тихенько йде.

Повторюються старі правила, їх теж потрібно проспівати. Венді наказує ув’язненим співати правила гучніше, швидше і чіткіше. Стомлені в’язні підкоряються, хоча співають не до ладу. Прийшов час для чогось нового, тож охоронці, з власної ініціативи, додають кілька правил:

«Ув’язнені повинні брати участь у всіх тюремних заходах. Тобто в перекличках!»

«Ліжка мають бути застеленими, а особисті речі — охайними і впорядкованими!»

«Підлога має блищати!»

«Ув’язнені не повинні зрушувати, пошкоджувати, вимазувати або ламати стіни, стелі, вікна, двері чи будь-яке інше тюремне майно!»

Ворниш упевнено продовжує муштру, щоб арештанти як слід зрозуміли правила — як то кажуть, і дух, і букву. Якщо в’язні відповідають без ентузіазму, він просто змушує їх знову повторювати правила з варіаціями, що притуплюють розум.

Ворниш: «Ув’язнені ніколи не повинні змінювати освітлення в камерах!»

Ув’язнені: «Ув’язнені ніколи не повинні змінювати освітлення в камерах».

Венді: «Коли ув’язненим дозволяється змінювати освітлення в камері?»

Ув’язнені (тепер ідеально в унісон): «Ніколи».

У всіх виснажені голоси, але відповіді чіткіші і голосніші, ніж учорашньої ночі. Ворниш стає лідером — він керує декламуванням правил, вимагаючи від ув’язнених досконалості, демонструє владу й зарозумілість. Оголошується нове правило. Очевидно, його мета — познущатися з Пола (5704), нашого затятого курця.

Ворниш: «Куріння — це привілей!»

Ув’язнені: «Куріння — це привілей».

«Що таке куріння?»

«Привілей».

«Що?»

«Привілей».

«Курити дозволено після прийомів їжі або на розсуд охоронця».

Ворниш: «Занадто монотонно, а давайте на тон вище».

Ув’язнені підпорюються, повторюючи слова у вищому регістрі.

«Починайте у нижчій тональності, а потім йдіть вище».

Він хоче, щоб ув’язнені поступово підвищували тональність. Венді демонструє, як це потрібно робити.

Ворниш: «Просто чудово!»

Ворниш читає правила з аркуша паперу в руці. В іншій руці у нього кийок. Решта охоронців теж забавляються кийками, крім Джеффа Лендрі, присутність якого взагалі не має жодного сенсу. Поки Ворниш змушує в’язнів повторювати правила, Венді, Керос і Барден заходять у камери і виходять з них, потім обнишпорюють ув’язнених, шукаючи ключі від наручників, зброю чи будь-що підозріле.

Керос змушує «Сержанта» вийти з шеренги, приставити руки до іншої стіни, розставити ноги, а тим часом зав’язує йому очі. Потім одягає на нього наручники, наказує взяти відро для сміття і веде в туалет за межами в’язниці.

Один за одним в’язні кричать: «Суперінтенданта!» — відповідаючи на питання Ворниша: «Чиї накази є найвищим пріоритетом?» Тепер моя черга вести щоранковий відеозапис основних подій, тимчасом Курт і Крейґ прилягли подрімати. Дивно слухати, що мої накази є «найвищим пріоритетом». У звичайному житті для мене важливо не наказувати, а радше пропонувати або натякати на те, чого я хочу або що мені потрібно.

А Ворниш усе ще під’юджує в’язнів, змушуючи їх співуче вимовляти слово «покарання» — останнє слово у правилі про те, що їх чекає, якщо вони не виконуватимуть правила. Вони повинні проспівати це ненависне слово найвищим тоном, знову і знову. Це змусить їх відчути себе смішними і приниженими.

Усе це триває майже 40 хвилин. В’язнів сіпає — у них мліють ноги, болять спини, але ніхто не скаржиться. Барден наказує всім повернутися і виструнчитися для перевірки уніформи.

Венді запитує в’язня 1037, чому той без панчіх на голові.

«Її забрав інший наглядач, пане наглядач».

Венді: «Я не знаю жодного наглядача, який би так вчинив. Ти натякаєш, що наглядачі насправді не знають, що тут відбувається?».

«Ні, я так не говорив, пане наглядач».

Венді: «Отже, це ти загубив панчохи».

Номер 1037: «Так, я, пане наглядач».

Венді: «П’ятнадцять віджимань. Я почну рахувати?».

Венді привселюдно заявляє, що в’язень 3401 поскаржився на хворобу.

Ворниш підтримує: «Ми тут хворих не любимо. Зроби двадцять присідань! Тобі точне стане краще!». Потім він обзиває 3401-го скиглієм і забирає його подушку.

«Тож усі, хто з панчохами на голові, повертаються в камери. Ті, у кого їх немає, залишаються тут. Можете сісти на ліжка, але лежати заборонено. Застеліть ліжка — щоб не було жодної складочки чи чогось такого».

Потім Ворниш наказує трьом ув’язненим з непокритими головами синхронно віджиматися. Він зістрибує зі столу, на якому доти сидів, і відбиває кийком ритм. Поки в’язні виконують це ритуальне покарання, він стоїть над ними і кричить: «Вниз! Вгору!». Пол (5704) зупиняється, оскільки вже не має сил. Ворниш теплішає і дозволяє ув’язненим стати вздовж стіни.

«Добре, йдіть до камер шукати свої панчохи. Той, хто не знайде, хай зав’яже голову рушником».

«819-й, як тобі день сьогодні?»

«Прекрасно, пане наглядач».

«Чудово, заправляйте ліжка, щоб не було жодної складочки, а потім можете на них сісти».

До цього часу інші охоронці вже пішли, залишилася тільки ранкова зміна разом із «резервним» Морісоном. Він тихо спостерігав за всіма цими зловживаннями. Морісон каже в’язням, що ті можуть лягти, якщо хочуть. Вони негайно лягають і одразу поринають у сон.

За годину або трохи пізніше зазирає начальник в’язниці. У твідовому піджаку та краватці він виглядає модником. Здається, він кожного дня потроху підростає або просто тримається пряміше, ніж попереднього разу. «Увага, увага, — протяжно вимовляє він, — усім ув’язненим одягнутися і вишикуватися у Дворі для подальшої перевірки».

Охоронці заходять у другу і третю камери, будять арештантів і наказують їм вийти у Двір. Їхній і так короткий сон знову перервали.

Мешканці другої і третьої камер знову їх залишають. Стю (819) знайшов свої панчохи, на голові у Річа (1037) — тюрбан з рушника, а Пол (5704) зробив з рушника щось схоже на каптур Червоної Шапочки, і накинув на довге чорне волосся.

Ворниш запитує «Сержанта»: «Як спалося?».

«Прекрасно, пане наглядач».

А 5704-й не заходить так далеко і просто каже: «Добре».

Ворниш повертає його обличчям до стіни, а інший охоронець повторює попереднє правило: «Ув’язнені завжди повинні звертатися до охоронців “пане наглядач”».

5704-й віджимається, бо не додав це шанобливе звертання до своєї вимушеної брехні про сон: «Добре».

Начальник в’язниці повільно просувається вздовж шеренги арештантів, немов генерал, що оглядає свої війська: «У цього ув’язненого, схоже, проблеми з зачіскою, а ще у нього проблеми з належною ідентифікацією. Насамперед його потрібно належним чином ідентифікувати». Начальник в’язниці рухається далі, оцінюючи ув’язнених, і просить охоронців ужити відповідних заходів. «У цього ув’язненого з-під рушника стирчить волосся». Він наполягає, щоб усі особисті номери було пришито або намальовано маркером.

«Завтра — день відвідувань. Ми хочемо продемонструвати всім нашим відвідувачам, які у нас гарні ув’язнені. Хіба не так? Тому в’язень 819 мусить навчитися вдягати панчохи. Надалі 3401-го і 5704-го потрібно навчити зав’язувати рушник так, як це зробив 1037-й. Тепер повертайтеся до камер».

Ув’язнені повертаються і лягають спати, поки їх не розбудять на сніданок. Починається новий день. Приходять охоронці денної зміни. Знову перекличка, але цього разу в стилі чірлідерів шкільної команди. Кожен в’язень бадьоро вигукує свій номер:

«Дай 5! Дай 7! Дай 0! Дай 4! Як це звучить? 5704!» Арнетт, Джей Лендрі й Маркус вигадують нові знущання. В’язні по черзі виходять уперед і декламують у чірлідерському стилі свої номери. Знову і знову...

СТИРАННЯ МЕЖ МІЖ ІДЕНТИЧНІСТЮ І РОЛЛЮ

Менш ніж за три дні життя в незвичайних умовах деякі учасники, які грають роль охоронців, вийшли далеко за межі лише рольової поведінки. Вони інтерналізували ворожість, агресію і навіть мислять як справжні тюремні охоронці — це стає очевидним із їхніх звітів, ретроспективних щоденників і особистих роздумів.

Керос пишається тим, як сьогодні попрацювала охорона. Він каже: «Ми діяли за планом, в’язні продемонстрували чудові результати». Та все ж його непокоїть ймовірна небезпека: «Я боюся, що цей спокій може виявитися оманливим: мабуть, вони планують заколот»[68].

Ворниш сам визнає, що спочатку всередині противився ролі охоронця, і це було так помітно, що мені довелося попросити начальника в’язниці поговорити з ним. «Я тільки другого дня вирішив, що повинен змусити себе як слід увійти в роль. Мені довелося навмисно вимкнути всі емоції, позбутися співчуття й поваги, які я відчував до ув’язнених. Я почав ставитися до них так холодно і різко, як тільки міг. Я намагався не виказувати почуттів, які могли б їм сподобатися, наприклад гнів або розпач». Його ідентифікація з групою також стала виразнішою: «Я вважав охоронців класними хлопцями, яким доручили підтримувати порядок серед ув’язнених — людей, не гідних довіри чи симпатії». Далі Ворниш зазначає, що максимульну крутизну охоронці продемонстрували під час нічної переклички о 2:30, від якої він був у захваті[69].

Венді, який на ранковій зміні почав ділити роль лідера з Ворнишем, сьогодні не такий активний — він дуже втомився, бо майже не спав. Але йому приємно бачити, що в’язні повністю вжилися в свої ролі: «Вони вже не сприймають це як експеримент. Для них це реальність, і тому вони намагаються зберегти гідність. Єдине, що нам весь час потрібно, — нагадувати їм, хто тут головний».

Венді повідомляє, що почувається дуже владно, і теж починає забувати, що це лишень експеримент. Він зазначає, що «хоче карати тих, хто не слухається, щоб показати іншим в’язням, як потрібно поводитися».

Знеособлення в’язнів і загальне зростання дегуманізації впливають і на Венді: «Стаючи щоразу дедалі агресивнішим, я припинив піддавати сумніву свою поведінку. Я не міг дозволити, щоб це якось впливало на мене, і чимдуж глибше ховався за роллю. Це був єдиний спосіб не відчувати болю. Я вже не розумів, що відбувається, але навіть не думав про те, щоб піти геть».

Працівники в’язниці почали дедалі частіше звинувачувати самих жертв у їхньому жалюгідному становищі, хоча насправді це ми не змогли забезпечити їх нормальними умовами — душем і туалетом. Ми бачимо, як схильність звинувачувати жертв проявляється у звіті Венді: «Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і як постійно смердить у в’язниці»[70].

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ МОЄЇ В'ЯЗНИЦІ

У своїй ролі тюремного суперінтенданта я зосередився на найважливішій проблемі, що постає перед керівником будь-якої організації: як мені гарантувати безпеку установи? Загроза для нашої в’язниці — напад, про який ходили чутки, — відсунула мою роль дослідника на задній план. Як я повинен діяти безпосередньо тієї миті, коли в’язень 8612 і його друзі атакуватимуть?

На ранковій зустрічі персоналу в’язниці ми розглядали різні можливості й навіть вирішили перенести експеримент у стару міську в’язницю, яку не використовували, відколи було побудовано новий відділок поліції, куди в неділю привозили наших в’язнів. Я згадав, що того ранку сержант запитав мене, чому ми не хочемо використовувати для нашого дослідження стару в’язницю — вона пустує, і в ній камери просторіші. Якби я подумав про це раніше, то так би й зробив, але ми вже встановили все обладнання для записування експерименту, домовилися з університетською їдальнею й організували інші заходи, які зручніше було проводити, залишаючись у будівлі факультету психології. Проте ця можливість — саме те, що нам зараз потрібно.

Поки я вирішуватиму цю ситуацію, Курт Бенкс має провести другу зустріч комісії з розгляду скарг арештантів, Крейґ Гейні — наглядатиме за приготуваннями ув’язнених до побачень, а Дейв Джаффе — спостерігатиме за звичайними діями охоронців.

Я зрадів, що сержант зміг одразу побачитися зі мною. Ми зустрілися в старій в’язниці в центрі міста, на Рамона-стрит. Я пояснив йому своє скрутне становище тим, що хочу уникнути зіткнень на кшталт тих, що відбулися минулого року між поліцією і студентами в університеті. Я вмовляв його мені допомогти. Ми разом оглянули в’язницю, ніби я збирався її купити. Це ідеальне місце, щоб продовжити дослідження, воно додасть йому навіть більше тюремного реалізму.

Повернувшись у поліцейське управління, я заповнюю низку офіційних бланків і прошу, щоб в’язницю підготували до нашого переїзду о дев’ятій годині вечора (одразу після відвідин). Я обіцяю, що упродовж наступних десяти днів ми підтримуватимемо чистоту в тюрмі, в’язні прибиратимуть за собою, і я оплачу будь-яку ймовірно заподіяну шкоду. Ми обмінюємося міцним рукостисканням, як і личить справжнім чоловікам. Я радісно дякую сержантові за порятунок. Яке полегшення: все виявилося простіше, ніж я уявляв.

Натхненний цим успіхом і задоволений власною винахідливістю, я винагороджую себе філіжанкою еспресо з каннолі у вуличному кафе, ніжачись у променях сонця у цей прекрасний літній день. У Пало-Альто все ще справжній рай. Від неділі нічого не змінилося.

Невдовзі після тріумфального брифінгу із працівниками щодо наших планів на переїзд, лунає дзвінок з поліційного управління. Він розтоплює наш ентузіазм: ніхто нікуди не їде! Хтось на керівній посаді в міській адміністрації висловив занепокоєння, що учасники експерименту можуть постраждати, перебуваючи в будівлі, що належить місту. Крім того, було порушено питання й про фальшиве ув’язнення. Я прошу сержанта дати мені змогу переконати цього чиновника, що такі страхи безпідставні. Я намагаюся вмовити його допомогти, нагадуючи про свою дружбу з його шефом, капітаном Цуркером. Я благаю, щоб той зрозумів: хтось може постраждати хіба що в разі нападу на наш майже не захищений підвал. «Будь ласка, хіба ми не можемо вирішити це питання?» — «Шкода, але відповідь — ні. Мені неприємно лишати вас у біді, проте нічим не можу допомогти». Я втратив законну можливість перевезти в’язнів, що було б розумним кроком, і зрозуміло, що вже втрачаю тверезий погляд на світ.

Що той поліцейський мав подумати про професора психології, який вважає себе суперінтендантом в’язниці й страшенно боїться якогось нападу на «його в’язницю»? Що він втратив здоровий глузд? Що він перегинає палицю? Напевно, що він — «психолог-псих».

І знаєте що? Я сказав собі: мене не хвилює, що він думає. Потрібно рухатися вперед, час підтискає. Якщо один план провалився, переходимо до наступного: передусім, потрібно знайти інформатора, щоб отримувати достовірну інформацію про загрозу бунту. Потім спантеличити нападників, якщо вони увірвуться, зробимо вигляд, ніби дослідження закінчено. Ми розберемо тюремні камери, щоб склалося враження, ніби в’язні вже порозходилися по домівках. Я скажу «визволителям», що ми вирішили припинити дослідження, тому їхній героїзм нікому вже не потрібен — нехай повертаються туди, звідки прийшли.

Коли нападники підуть, у нас буде час, щоб укріпити в’язницю і знайти інші можливості. На верхньому поверсі будівлі факультету психології ми виявили величезну комору, куди переведемо ув’язнених одразу після відвідин — звісно, якщо не нападуть якраз під час побачень. Потім уночі ми повернемо їх у камери і обладнаємо в’язницю, щоб вона витримала будь-який напад. Наш слюсар уже почав укріплювати вхідні двері, ми встановили зовнішню камеру спостереження і підсилили охорону в’язниці деякими додатковими способами. Такий план видається резонним, чи не так?

Мене явно захопила шалена думка про гіпотетичний наскок на «мою в’язницю».

ЗАСИЛАННЯ ІНФОРМАТОРА

Щоб отримувати точнішу інформацію про ймовірний напад, я вирішив підсадити інформатора на місце звільненого в’язня. Дейвид Ґ. — мій студент, у нього дуже аналітичний склад розуму, і це піде нам на користь.

Його велика густа борода і недбалий зовнішній вигляд швидко переконають ув’язнених, що він — такий самий, як вони. Дейвид уже допомагав нам з відеозйомкою на початкових стадіях дослідження, підміняючи Курта, тож місце подій і те, що відбувається, йому вже знайомі. Дейвид погодився стати ув’язненим на кілька днів і повідомляти нам будь-яку інформацію, яка може виявитися корисною. Час від часу під яким-небудь приводом ми відряджатимемо його до когось із персоналу, кому він видаватиме секрети.

Дейва швидко ознайомлюють з новою доктриною охоронців, яку один з них озвучує прямим текстом: «У хороших в’язнів не буде проблем, у порушників не буде спокою». Майже всі ув’язнені починають розуміти, що немає сенсу грати роль бунтарів, постійно конфліктуючи з наглядачами. Вони приймають свою долю і просто день за днем покірливо терплять усе, що з ними відбувається, бо «перспектива втратити сон, їжу, ліжко і ковдру на два тижні — вже занадто реальна». Але Дейв зауважує, що через чутки про можливу втечу з’являються настрої, яких раніше не було. Згодом він скаже: «Тут параноя висіла в повітрі»[71].

Сама поява Дейвида справді ні в кого не викликає запитань, проте йому здається, ніби охоронці знають, що він відрізняється від інших в’язнів. Насправді вони точно не знають, що він тут робить. Вони не знають його справжньої ролі й ставляться до нього так само, як до інших, — жахливо. Скоро Дейвида починає дратувати усталена практика користування туалетом:

«Мені довелося справити велику нужду за п’ять хвилин, мочитися з зав’язаними очима, і при цьому охоронець підказував мені, де пісуар. І я не зміг цього зробити, тобто не зміг навіть помочитися в пісуар. Мені довелося зайти в кабінку і закрити двері, щоб переконатися, що на мене ніхто не наскочить!»[72]

Він заприятелював з Річем (1037), сусідом по камері №2. Вони швидко зближуються. Навіть занадто швидко. Через кілька годин Дейвид, наш довірений інформатор, стає іншою людиною і вдягає уніформу Даґа (8612). Дейв повідомляє, що «почувався винним через те, що підісланий шпигувати за цими хорошими хлопцями, і відчував полегшення, коли дійсно не мав чого розповісти»[73]. Але чи й справді не було інформації?

В’язень 1037 говорить Дейвидові, що ніхто не може вийти з експерименту за своїм бажанням. Потім радить тому не пручатися так, як сам робив на перших перекличках. Зараз треба поводитися так, щоб спланувати втечу, звіряється 1037-й, тобто потрібно «грати за правилами охоронців, а потім вдарити їх у найслабше місце».

Пізніше Дейвид сказав нам, що у 8612-го не було жодного плану втечі. А ми витратили стільки часу і сил на підготовку до нападу! «Звісно, хтось із хлопців мріє, що на відвідини прийдуть друзі й звільнять їх або що вони втечуть під час візиту в туалет, — говорив він, — але цілком зрозуміло, що це лише мрії: так потопельник хапається за соломинку»[74].

Ми поступово розуміємо, що Дейвид порушує нашу усну домовленість і дедалі менш охоче грає роль інформатора в цій надзвичайній ситуації. Коли того самого дня хтось краде ключі від наручників, Дейвид каже нам, що поняття не має, де вони. Як ми дізналися з його звіту наприкінці експерименту, він тоді брехав: «Я швидко дізнався, де ключі від наручників, але вирішив не говорити про це, принаймні доти, доки це мало якесь значення. Я повинен був сказати, але не хотів зраджувати цих хлопців просто у них на очах».

Це досить раптове і дивовижне перетворення на справжнього в’язня стало ще очевиднішим з інших слів Дейвида. Він відчув, що впродовж двох днів перебування в нашій в’язниці нічим не відрізнявся від інших, «окрім того, що я знав, коли вийду, але навіть це знання ставало чимраз менш певним, бо я залежав від людей ззовні, які могли й не випустити мене. Я зненавидів це становище». Вже наприкінці першого дня, проведеного в Стенфордській в’язниці, Дейвид сказав: «Цієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і нажаханим».

ВИПУСТИТИ ПАРУ

Поки я домовлявся з міською поліцією, три представники комісії вирушили до Курта Бенкса з довгим списком скарг. Та сама обрана більшістю в’язнів трійця на чолі з 5704-м і разом з 4325-м та 1037-м, з якими я зустрічався раніше. Курт із повагою вислуховує їхні претензії. В’язні скаржаться на антисанітарні умови у зв’язку зі скороченням кількості відвідувань туалету; на нестачу чистої води для миття рук перед їдою; на відсутність душу; на небезпеку заразних інфекцій; на тісні наручники і ланцюги на ногах, що спричиняють синці й садна. Ув’язнені просять також про відправлення богослужінь по неділях. Крім того, вони запитують про можливість перевдягати кайдани з однієї ноги на іншу, робити фізичні вправи, вимагають виділити час для відпочинку, видати чисту уніформу, дозволити спілкуватися з ув’язненими з інших камер, хочуть дізнатися, чи буде додаткова оплата за роботу в неділю і чи взагалі є можливість займатися чимось кориснішим, ніж просто вбивати час.

Курт спокійно слухає — у своїй звичайній манері, не проявляючи жодних емоцій. Уїльям Кертіс Бенкс — афроамериканець зі світлою шкірою, йому під тридцять, у нього двоє дітей, він аспірант другого року навчання і пишається тим, що вступив на найкращий факультет психології у світі. Він працьовитий і амбітний, як і будь-який інший студент, з яким мені доводилося працювати. У нього немає часу на легковажність, нестриманість, слабкість, виправдання або дурниці. Курт приховує свої емоції за стоїчним виразом обличчя.

Джим (4325) теж досить стриманий, але, мабуть, вважає байдужість Курта ознакою невдоволення. Він поспішає додати, що все це — насправді не «скарги», а «тільки пропозиції». Курт ввічливо дякує їм за всі пропозиції і обіцяє передати їх на розгляд начальству. Цікаво, думаю я, чи помітили вони, що він нічого не занотовував, а вони не передали йому свій список. Найважливішим для нашої системи було створити ілюзію демократії в авторитарній атмосфері.

Однак незгода громадян усе ж вимагає якихось змін системи. Якщо вводити їх мудро, такі зміни запобігають відкритій непокорі й бунтові. Коли система тихо поглинає незгоду, протистояння пригнічується і бунт сходить нанівець. Не отримавши жодних гарантій того, що їхні скарги розглянуть, наші «представники громадськості» навряд чи досягли своєї мети. Хоча вони пішли цілком задоволені тим, що їм вдалося відкрито висловити своє невдоволення і відчути певну владу — нехай навіть на найнижчому рівні, тільки тому, що їхні скарги вислухали.

В'ЯЗНІ ВСТАНОВЛЮЮТЬ КОНТАКТ ІЗ ЗОВНІШНІМ СВІТОМ

У перших листах в’язнів були запрошення для потенційних відвідувачів, які мали прийти сьогодні ввечері, у третій день експерименту. Вдруге вони писали тим, кого запрошують на наступні відвідини або комусь із друзів чи членів родини, хто живе занадто далеко і не може приїхати до них. В’язні написали листи на наших офіційних бланках, охоронці зібрали їх, щоб відправити поштою, і, звісно, як і зазначено в одному з правил, перевірили «з метою безпеки». Ось ці уривки нарешті дають певне уявлення про те, як почувалися в’язні. Щонайменше один з листів нас дуже здивував.

Красень Габбі (7258) просить свою дівчину «принести якісь картини або плакати, щоб було не так нудно сидіти на ліжку і витріщатися на порожні стіни».

Крутий хлопець Річ (1037) з вусами, як у мексиканського революціонера Сапати[75], описує приятелеві свій гнів: «Це вже зовсім не схоже на роботу, мене бісить, що звідси неможливо вибратися».

Стю (819), претензії якого щоразу зростали, надіслав другові досить неоднозначний опис: «Їжа тут така ж гарна і багата, як на третій день другої подорожі Ебенезера в Таїланд. Я переважно сплю, майже нічого не відбувається, викрикую свій номер і зазнаю принижень. Було б чудово вийти на волю».

Маленький в’язень азійського походження, Ґленн (3401), виразно висловлює своє презирство до цього місця: «Кисну тут. Будь ласка, влаштуй диверсію: закидай Джордан-хол бомбами. Нас з чуваками вже зовсім дістало. Ми збираємося якомога швидше втекти звідси, але я пообіцяв по дорозі надавати тут декому по голові». Він додає загадковий постскриптум: «У жодному разі не показуй цим довбограям, хто ти насправді». Насправді?

Сюрпризом став лист нашого курця Пола (5704), нового лідера ув’язнених. У цьому листі 5704-й робить дурість, не гідну справжнього революціонера. Він прямим текстом інформує свою дівчину, що вийшовши на свободу, збирається написати серію статей про експеримент для місцевих незалежних газет. Пол дізнався, що мої дослідження підтримує Управління військово-морських досліджень Міністерства оборони[76]. Тож у нього народилася теорія змови. Пол стверджує, що ми намагаємося з’ясувати, як найефективніше запроторити в тюрму студентів, що виступають проти війни у В’єтнамі! Вочевидь, він ще не досвідчений революціонер, бо не дуже розумно обговорювати такі ось підривні плани в листі, який ми напевно прочитаємо.

Мабуть, не знає він і того, що сам я — радикал і активно виступав проти війни у В’єтнамі ще від 1966 року, коли організував один з перших у країні нічних страйків у Нью-Йоркському університеті. Я також був одним з організаторів виходу з зали чималої кількості людей на церемонії вручення дипломів Нью-Йоркського університету — на знак протесту проти того, що університет присвоїв почесний науковий ступінь міністрові оборони Робертові МакНамарі[77]. А за рік до того у Стенфорді я організував продумані багатотисячні виступи студентів проти продовження війни. Тож я співчуваю політичним поглядам 5704-го, але не його наївній дитячій революційності.

Лист Пола починається так: «Я домовився з Tribe і Berkeley Barb [незалежні радикальні газети], що напишу для них матеріали, коли вийду звідси». Потім 5704-й хвалиться новим статусом у нашому невеликому тюремному товаристві: «Сьогодні я був на зустрічі комісії з розгляду скарг, яку я очолюю. Завтра планую створити кредитну спілку, щоб захищати наші фінансові інтереси». Далі Пол описує, чим йому корисний цей досвід: «Я багато дізнаюся про революційну тактику в місцях позбавлення волі. Охоронці безсилі, бо моральний дух старого упоротого придушити неможливо. Майже всі ми тут старі упороті, і я не думаю, що хтось здасться раніше, ніж усе це закінчиться. Деякі починають вислужуватися, але вони не впливають на інших». Підпис великими розмашистими літерами: «Твій в’язень 5704».

Я вирішую не розповідати про цей лист охоронцям, адже вони можуть помститися 5704-му. Але мені неприємно, коли мене підозрюють у тому, що мій грант на проведення досліджень — інструмент військової машини, крім того, я всіма доступними способами підтримую протестний рух студентських активістів. Спочатку цей грант було видано для підтримки практичних і теоретичних досліджень впливу знеособлення, умов деіндивідуалізації і міжособистісної агресії. Коли виникла ідея в’язничного експерименту, я переконав агенцію з надання грантів розширити фінансування, щоб оплатити і це дослідження без додаткового фінансування з інших джерел. Я злюся, що Пол і, ймовірно, його приятелі з Берклі поширюють явну брехню про моє дослідження.

Хай там що керувало Полом — раптова зміна настрою, нікотинова ломка, бажання отримати цікавий матеріал для дебюту в журналістиці, — ув’язнений 5704 створює нам усім багато труднощів, і саме сьогодні, коли ми повинні владнати так багато справ. За допомогою співкамерників він зігнув ґрати на дверях камери №1, і за це його відправили в Яму. В карцері вибив перегородку між відділеннями, за що його позбавили обіду і подовжйли час перебування в Ямі. Під час вечері Пол усе ще продовжує бунтувати. Очевидно, він засмутився, що ніхто не прийшов його відвідати. На щастя, після вечері він зустрівся з начальником в’язниці, добре від нього отримав, і ми зауважили, що поведінка 5704-го змінилася на краще.

ОЧІКУЮЧИ ГОСТЕЙ: БАЛ ЛИЦЕМІРСТВА

Я сподівався, що Карло зможе приїхати з Окленда і допоможе мені як слід підготуватися до натиску з боку батьків. Але, як завжди, його стара машина зламалася. Її, можливо, відремонтують до наступного дня — і він якраз встигне прибути до нас як голова комісії з умовно-дострокового звільнення. У довгих телефонних розмовах з Карло ми продумуємо наш план. Ми робитимемо так, як чинять у всіх в’язницях, коли з’являються небажані відвідувачі, які могли б задокументувати якісь зловживання і зажадати від системи певних покращень: персонал в’язниці прикриває плями крові гарненькими серветочками, прибирає порушників спокою подалі від очей і як може прикрашає інтер’єр.

Карло дає мені чудову пораду, що можна зробити за короткий час, який залишився, аби створити для батьків видимість налагодженої, надійної системи, що як слід піклується про їхніх дітей і бере на себе відповідальність за них. Однак він дає зрозуміти, що нам доведеться переконати цих білих представників середнього класу в тому, що наше дослідження принесе велику користь, і змусити їх, як і їхніх синів, виконувати вимоги тюремної влади. Сміючись Карло говорить: «Вам, білим, подобається підкорятися начальству. Тому вони віритимуть, що чинять правильно, коли робитимуть як усі».

Настав час підготовки: ув’язнені миють підлоги і камери, ми забираємо табличку «Яма» з карцеру, всюди розпорошується дезінфекційний засіб з ароматом евкаліпта, щоб усунути запах сечі. Ув’язнені голяться, обтираються губками і, як можуть, приводять себе до ладу. Панчохи і рушники раптом зникають з голів. Насамкінець начальник в’язниці попереджає, що будь-які скарги призведуть до передчасного завершення побачення. Ми просимо охоронців денної зміни попрацювати понаднормово до дев’ятої вечора, щоб стежити за відвідувачами — ну і, звісно, якщо раптом припущення про бунт справдяться. Для повної впевненості я також запрошую всіх наших охоронців з резерву.

Потім ми подаємо в’язням їхню найкращу гарячу вечерю — рагу з куркою, для всіх гурманів передбачено добавку і подвійну порцію десерту. Поки вони їдять, у Дворі лунає приємна музика. Охоронці з денної зміни подають вечерю, а з нічної — спостерігають. Без звичних насмішок і хихикання атмосфера стає на диво цивілізованою і доволі нормальною.

Гельманн сидить на чолі столу, розслаблено відкинувшись назад, але й далі бавиться кийком, демонстративно прокручуючи його в руці та звертаючись до ув’язнених: «2093-й, що, ніколи раніше так смачно не їв?».

2093-й відповідає: «Ні, ніколи, пане наглядач».

«Тож твоя мати ніколи не давала тобі добавки?»

«Не давала, пане наглядачу», — покірно відповідає той.

«От бачиш, як тут добре, 2093-й?»

«Так, пане наглядачу».

Гельманн бере трохи їжі з тарілки «Сержанта» і йде, зневажливо посміхаючись. Ворожість між ними наростає.

Тим часом у Дворі перед входом ми закінчуємо готуватися до візиту відвідувачів. Через них у нас можуть виникнути серйозні проблеми, і ми цього боїмося. Навпроти стіни, за якою розташовані кімнати охоронців, начальника в’язниці й суперінтенданта, ми ставимо дванадцять розкладних стільців для відвідувачів, де ті чекатимуть своєї черги. Коли відвідувачі спустяться у підвал, сповнені цікавості до нових, незвичних відчуттів, ми, за нашим планом, обережно встановимо систематичний ситуаційний контроль за їхньою поведінкою. Ми дамо їм зрозуміти, що вони — наші гості, яким надано привілей зустрітися з синами, братами, друзями і коханими.

Чарівна С’юзі Філіпс, яка у нас на рецепції, тепло вітає відвідувачів. Вона сидить за великим столом, на якому стоїть букет із запашних червоних троянд. С’юзі — ще одна моя студентка, з основною спеціалізацією в психології. Крім того, вона танцює у стенфордській команді чірлідерок Stanford Dollies, а туди відбирають за зовнішністю і спортивними здібностями. Вона записує ім’я кожного відвідувача, зазначає час прибуття, послідовність у черзі, ім’я та номер в’язня, до якого вони прийшли. С’юзі інформує про правила, яких їм потрібно дотримуватися сьогодні ввечері. По-перше, кожен відвідувач або група відвідувачів повинні зустрітися з начальником в’язниці. Потім, коли їхній родич або друг закінчить вечеряти, вони зможуть увійти до самої в’язниці. При виході вони повинні зустрітися з суперінтендантом, щоб обговорити будь-які проблеми, які у них можуть виникнути, або поділитися враженнями. Відвідувачі погоджуються з цими умовами, сідають і починають чекати, слухаючи музику, що лунає з динаміків.

С’юзі просить вибачення перед відвідувачами, яким доводиться довго чекати, пояснюючи, що ув’язнені сьогодні вечеряють довше, ніж зазвичай, оскільки насолоджуються подвійною порцією десерту. Деяким відвідувачам це не подобається, адже вони мають й інші справи. Вони нервуються, опинившись у такому незвичайному місці, й хочуть швидше побачити своїх в’язнів.

Порадившись із начальником в’язниці, С’юзі повідомляє відвідувачам, що ув’язнені занадто довго вечеряють, тому нам доведеться обмежити час візитів до десяти хвилин і допустити до кожного в’язня не більше двох осіб. Відвідувачі незадоволені: засмучені такою нерозважливістю своїх дітей і друзів. «Чому лише двох?» — запитують вони.

С’юзі відповідає, що в тюрмі дуже мало місця, до того ж існує закон про пожежну безпеку, за яким регулюється кількість людей, що можуть одночасно перебувати в приміщенні. І ніби між іншим додає: «Хіба ваш син чи друг, запрошуючи вас, не говорив, що до нього можуть прийти не більше як дві особи?».

«Чорт! Ні, не казав!»

«Дуже шкода, можливо, йому випало з голови, але тепер ви це знатимете, коли прийдете до нього наступного разу».

Відвідувачі намагаються заспокоїтися, обговорюючи між собою це незвичайне дослідження. Дехто скаржиться на занадто жорсткі правила, але — що дивовижно — смиренно їх виконують, як і личить хорошим гостям. Ми готуємо підґрунтя для того, щоб вони повірили, ніби все, що вони бачать у цьому прекрасному місці, — абсолютно нормально, і не довіряли тому, що можуть почути від своїх безвідповідальних, егоїстичних дітей і приятелів. Тож відвідувачі теж стануть мимовільними учасниками нашої тюремної драми.

ВІДВІДИНИ: БЛИЗЬКІСТЬ І ВІДЧУЖЕННЯ

Першими у Двір входять батьки ув’язненого 819. Вони з цікавістю озираються, потім помічають сина, що сидить у кінці довгого столу посередині коридору.

Батько питає в охоронця: «Я можу потиснути йому руку?».

«Звісно, чому ні?» — з подивом відповідає той.

Потім його мати також тисне руку синові! Тисне руку? Жодних рефлекторних обіймів батьків і дитини?

(Такі незграбні вітання, з мінімальним фізичним контактом, притаманні побаченням у справжніх тюрмах суворого режиму, але ми ніколи не ставили це за умову відвідин у нашій в’язниці. Мабуть, наші попередні маніпуляції з очікуваннями відвідувачів спантеличили їх — вони не знали, як варто поводитися в цьому дивному місці. Якщо сумніваєшся — не роби зайвих рухів.)

Барден стоїть поруч із в’язнем і його батьками. Гельманн приходить і виходить, коли забажає, порушуючи приватність спілкування 819-го з рідними. Він маячить біля цієї сімейної трійці, яка вдає, ніби не помічає його, і продовжує звичайну розмову. Але 819-й знає, що в нього немає можливості поскаржитися на щось — інакше потім постраждає. Його батьки йдуть через п’ять хвилин, аби ще брат і сестра могли з ним поговорити. Вони знову тиснуть одне одному руки і прощаються.

«Взагалі-то тут досить непогано», — каже Стю (819) братові й сестрі.

Вони, як і друзі інших ув’язнених, поводяться інакше, не так скуто, як батьки, які загалом напруженіше це переживають. Вони тримаються невимушеніше, жвавіше і не такі нажахані ситуативними обмеженнями. Хоча охоронці постійно крутяться поруч.

Ув’язнений 819 продовжує: «Іноді у нас приємні розмови з охоронцями». Він починає описувати «карцер для покарань», але коли показує на нього рукою, Барден перебиває: «Більше жодних розмов про карцер, 819-й».

Сестра запитує, що означає номер на його сорочці, і хоче знати, що ув’язнені роблять упродовж дня. 819-й відповідає на її запитання й описує, як його заарештували поліцейські. Та щойно він починає говорити про конфлікти з охоронцями нічної зміни, Барден знову беземоційно зупиняє його.

Номер 819: «Вони будять нас рано-вранці... деякі охоронці — нормальні хлопці, прекрасні тюремні службовці. До нас не застосовують жодного фізичного насильства; у них є кийки, але...».

Брат запитує, чим він би зайнявся, якби міг вийти на свободу. Як і личить справжньому в’язню, 819-й відповідає: «Я не можу вийти, зараз я в цьому дивовижному місці».

Барден закінчує побачення рівно через п’ять хвилин. Увесь цей час за столом сидить Керос, а Ворниш стоїть поруч. Охоронців більше, ніж відвідувачів! Обличчя 819-го хмурніє, коли його гості, усміхаючись, прощаються.

Заходять батьки ув’язненого Річа (1037). Барден моментально сідає на стіл і суворо на них дивиться. (Я вперше помічаю, що Барден чимось схожий на злісного Че Гевару.)

Номер 1037: «Вчора був трохи дивний день. Сьогодні ми тут вимили всі стіни і прибрали наші камери... ми зовсім не орієнтуємося, котра година. Нас не виводять назовні, і ми не бачимо сонця».

Тато запитує, чи залишатимуться вони всередині повні два тижні. Син не знає напевно, але припускає, що так. Здається, побачення проходить добре, бесіда пожвавлюється, але матір явно турбує зовнішній вигляд сина. Джей Лендрі тиняється поблизу і починає балачку з Барденом. Обидва стоять досить близько, щоб чути розмову гостей і ув’язненого. 1037-й не згадує про те, що охоронці забрали його ліжко і тому він спить на підлозі.

«Дякую, що прийшли», — розчулено говорить 1037-й.

«Була рада тебе побачити... скоро побачимося, напевно, післязавтра». (Мама затримується — 1037-й просить її зателефонувати комусь від його імені.)

«Будь молодчиною і дотримуйся правил», — умовляє вона сина.

Тато обережно проводить її до дверей. Він знає, що якщо їхній візит затягнеться, інші ризикують утратити можливість поспілкуватися.

Усі охоронці пожвавлюються, коли у Двір входить чарівна дівчина ув’язненого Габбі (7258). Вона несе коробку капкейків, якими здогадалася їх пригостити. Охоронці охоче беруть і топчуть капкейки з гучним плямканням, нахваляючи здобич. 7258-му дозволяють з’їсти одну штуку. Вони з дівчиною жваво розмовляють. Здається, вони наполегливо намагаються не зважати на те, що охоронці буквально дихають їм у шиї. Барден увесь час тупцює поруч, вибиваючи стаккато кийком по столу.

У приміщенні звучить хіт Rolling Stones «Time Is on My Side»[78]. Але відвідувачі, які приходять і йдуть після коротких побачень, здається, не помічають іронії.

МАМА ЗНАЄ КРАЩЕ, АЛЕ МИ З ТАТОМ ХИТРІШІ

Я дякую кожному з гостей за те, що вони знайшли час у своєму щільному графіку, аби відвідати нас. Як і начальник, я намагаюся бути якомога люб’язнішим і доброзичливішим, додаю, що сподіваюся, вони цінують те, що нам доводиться тут робити, щоб вивчити тюремне життя в максимально реальних умовах, наскільки це можливо в рамках експерименту. Я відповідаю на питання про майбутні побачення, про передачу посилок і вислуховую прохання приділити особливу увагу їхньому синові. Механізм працює як годинник — залишилося всього кілька відвідувачів, і я зможу цілком зосередитися на можливій небезпеці, що загрожує нашій в’язниці. Однак від думок про це мене відволікає мати ув’язненого 1037. Я не був готовий до того, що вона виявиться настільки стурбованою.

Разом з батьком вони входять у мій кабінет, і вона з порога каже тремтячим голосом: «Я не хочу створювати проблем, сер, але я хвилююся за свого сина. Я ніколи не бачила його таким втомленим».

Тривога! Мама може створити проблеми для нашої в’язниці! Проте вона має рацію: 1037-й виглядає жахливо, він не тільки виснажений фізично, а й пригнічений психологічно. Та й виглядає він чи не занедбаніше від усіх.

«Що не так з вашим сином?»

Я реагую моментально і майже автоматично. Так зазвичай реагують представники системи, коли хтось ставить під сумнів їхню діяльність. Як і всі інші, хто відповідальний за інституційні зловживання в реальній виправній системі, я окреслюю проблеми її сина як диспозиційні — ніби це з ним щось негаразд.

Мати ніяк не може протистояти цій диверсійній тактиці. Вона каже, що він виглядає таким змученим, що він не спав усю ніч, і...

«У нього розлад сну?»

«Ні, він говорить, що охоронці будять їх уночі для чогось, що називається “перекличкою”».

«Так, звісно, перекличка. Коли приходить нова зміна охоронців, вони повинні переконатися, що всі ув’язнені на місці, і порахувати їх. Тому в’язні повинні назвати свої номери».

«Посеред ночі?»

«Наші охоронці працюють по вісім годин, і ранкова зміна починається о другій годині ночі. Тож їм доводиться будити ув’язнених, щоб переконатися, що ніхто не втік. Це ж для вас зрозуміло?»

«Так, але я не впевнена, що...»

Вона все ще не заспокоїлася, і я переходжу до іншої, потужнішої тактики. Я втягую в розмову тата, який досі мовчав. Я дивлюся йому прямо в очі, тим самим кидаючи виклик його чоловічій гордості.

«Вибачте, сер. Як ви думаєте, ваш син може з цим упоратися?»

«Звісно, може, він же справжній лідер, ви знаєте, капітан... і...»

Почувши лише половину сказаного, відзначаючи лише інтонацію і жести, я підтримую його. «Я з вами згоден. Ваш син, здається, цілком здатен упоратися з цією жорсткою ситуацією». Повернувшись до мами, я додаю, щоб заспокоїти її: «Запевняю, я пильнуватиму вашого хлопчика. Дякую, що прийшли, сподіваюся скоро знову вас побачити».

Батько міцно і мужньо тисне мені руку, а я підморгую йому з виглядом боса, який на його боці. Ми мовчки визнаємо, що «треба бути терпимими до “надмірної жіночої емоційності”». Які ж ми свині! І робимо ми це на чоловічому автопілоті!

Як постскриптум до цього каламутного епізоду, я отримую делікатний лист від місіс І., написаний того самого вечора. Її спостереження й інтуїція щодо становища в нашій тюрмі і стану її сина виявилися абсолютно точними:

Ми з чоловіком відвідали нашого сина в “Стенфордській окружній в’язниці”. Все виглядає дуже правдоподібно. Я не очікувала, що все буде так серйозно. Впевнена, мій син, добровільно зголосившись взяти участь в експерименті, теж цього не очікував. Побачивши його, я занепокоїлася.

Він виглядав абсолютно змученим, і його головна скарга полягала в тому, що він стільки часу не був на свіжому повітрі.

Я запитала, чи не пошкодував він, що погодився брати участь, і він відповів, що спершу пошкодував. Але потім його настрій кілька разів змінювався, і тепер він змирився. Впевнена, що зароблені ним гроші будуть найважчими в його житті.

Мати в’язня 1037.

Р. S. Ми сподіваємося, що цей проект матиме великий успіх.

Я забігаю вперед, але повинен тут додати, що її сина Річа (1037), спочатку одного з найзапекліших заколотників, через кілька днів довелося відпустити з в’язниці, тому що його охопив украй гострий стрес. Його мати абсолютно точно передбачила цю зміну в його стані.

ТАЄМНА ВТЕЧА ВІД БУНТІВНИКІВ

Як тільки пішов останній відвідувач, ми всі зітхнули з полегшенням: бунтівники не напали на нас, коли ми були найуразливішими. Проте загроза все ще існує! Тепер настав час протиповстанських дій. Наш план полягав у тому, що одні охоронці знімуть двері камер, аби створити враження безладу. Інші ж повинні скувати ланцюгом ноги ув’язнених, вдягнути їм на голови мішки й піднятися разом з ними вантажним ліфтом з нашого підвалу до великої рідко використовуваної комори на п’ятому поверсі, подалі від можливого вторгнення. І якщо змовники ввірвуться всередину, щоб звільнити в’язнів, я сидітиму там самітником і скажу, що експеримент завершено. Ми закінчили його достроково і відправили всіх по домівках, тож вони спізнилися і звільняти нікого. Після того, як вони все тут перевірять і підуть, ми приведемо ув’язнених назад, і в нас ще буде час посилити безпеку в’язниці. Ми навіть розмірковували, як полонити колишнього в’язня 8612-го і знову посадити його в камеру, якщо той буде серед нападників, бо він домігся звільнення обманом.

Уявіть цю сцену. Я на самоті сиджу в порожньому коридорі, що колись правив за Двір в’язниці. Навколо безладно розкидані залишки майна Стенфордської в’язниці, двері камер уже без ґрат, таблички зняті, вхідні двері відчинені. Я вже дійшов до того, що розпочав реалізацію цього, як нам здається, підступного макіавеллівського плану. Та замість заколотників з’являється лише один з моїх колег-психологів — старий друг, досвідчений науковець, мій колишній сусід по кімнаті в аспірантурі. Ґордон запитує, що тут відбувається. Вони з дружиною побачили ув’язнених на п’ятому поверсі й поспівчували їм. Вони вийшли і купили їм коробку пончиків, бо хлопці виглядали геть нещасними.

Я якомога швидше і простіше описую йому дослідження, весь час очікуючи раптового вторгнення бунтівників. Потім цей прибулець з наукового світу ставить елементарне запитання: «Скажи, а яка незалежна змінна у вашому дослідженні?». Мені варто було б просто сказати, що це розподіл — випадковий, звісно, розподіл — попередньо відібраних добровольців за ролями ув’язнених і охоронців. Замість цього я починаю злитися.

Переді мною стоїть загроза тюремного бунту. Безпека моїх людей і надійність моєї в’язниці тримаються на волосині, а мені доводиться сперечатися з цим академічним тюхтієм-лібералом, розніженим професором, якого цікавлять тільки сміховинні дрібниці на зразок незалежних змінних! Я розмовляю з ним і думаю: зараз він запитає, чи є у мене програма реабілітації! Оце лох. Я швиденько позбуваюся його і повертаюся до майбутнього нападу. Я все чекаю й чекаю.

Нарешті до мене доходить, що це були лише чутки. Вони ні на що не спиралися. Ми витратили купу часу і сил, плануючи, як ми відбиватимемося від вигаданого нападу. Я як дурень благав про допомогу поліцію; ми звільнили брудну комору нагорі, розібрали в’язницю на частини і перевели в’язнів. А ще прикріше — витратили даремно безцінний час. І, нарешті, наш найбільший гріх як дослідників: ми цілий день не вели систематичних спостережень. І все через одну людину, яка професійно досліджує поширення чуток і дезінформації і регулярно демонструє студентам це явище. Всі смертні бувають жахливо дурними, особливо коли наші емоції беруть гору над холодним розумом.

Ми ставимо на місце двері камер і приводимо ув’язнених назад з жаркої, задушливої комори без вікон, де вони без будь-якого сенсу просиділи три години. Яке приниження я відчував! До кінця дня ми з Крейґом, Куртом і Дейвом не можемо звести один на одного очей. Ми мовчки погоджуємося залишити це все при собі й не згадувати про «божевілля доктора З.».

МИ ЛОПУХНУЛИСЬ, АЛЕ ХТО ЗАПЛАТИТЬ?

Очевидно, всі ми відчували величезне розчарування. Ми також страждали від наслідків когнітивного дисонансу: адже ми охоче і непохитно прийняли на віру неправдиві чутки і робили непотрібні дії, не маючи для цього жодних підстав[79]. До того ж ми потрапили в пастку групового мислення. Коли я як лідер повірив у ці чутки, усі інші також у них повірили. Ніхто не взяв на себе роль адвоката диявола, потрібного кожній групі, щоб уникнути дурних і навіть згубних рішень. Це нагадало мені про катастрофічне рішення президента Джона Кеннеді вторгнутися на Кубу в затоці Свиней, що закінчилося повним фіаско[80].

Для мене мало би стати очевидним, що ми втрачаємо наукову неупередженість і об’єктивність, потрібні для проведення будь-яких досліджень. Проте я вже не був науковим керівником, а успішно перетворювався на справжнього тюремного суперінтенданта. Це яскраво проявилося ще в моїй розмові з місіс І. та її чоловіком, не кажучи вже про мої переговори з сержантом поліції. Але психологи теж люди, і ними керують ті самі мотиви, що їх вони вивчають як фахівці.

Наше спільне почуття розчарування і збентеження непомітно поширювалося тюремним Двором. Зараз я розумію, що нам потрібно було просто визнати свою помилку і рухатися далі. Проте це так важко — просто сказати: «Я зробив помилку. Мені дуже шкода». Натомість ми почали несвідомо шукати цапів-відбувайлів, намагаючись зняти з себе провину. І знайти їх було неважко. Адже поруч були ув’язнені. І їм доведеться сповна заплатити за наші промахи й наше збентеження.