ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 12

Дослідження суспільної динаміки: влада, конформізм і підпорядкування

Я переконаний, що в усіх людей у певні періоди життя, а в багатьох навіть упродовж всього життя — від народження до пізньої старості, одним із найважливіших рушійних елементів є бажання бути всередині свого кола і жах опинитися поза ним... Серед усіх пристрастей саме прагненню перебувати у внутрішньому колі найкраще вдається ще не таку вже й погану людину схилити до дуже поганих речей.

К. С. Льюїс, «Внутрішнє коло» (1944)[249]

Мотиви й потреби зазвичай нам допомагають, але можуть звести нас на манівці, особливо коли їх породжують, підсилюють або ними маніпулюють ситуативні чинники, силу яких ми не усвідомлюємо. Саме тому зло проникає усюди. Воно спокушає зробити лише маленьке відхилення, невеликий крок убік із життєвої стежки і, мов плямка на дзеркалі заднього бачення, призводить до катастрофи.

Намагаючись зрозуміти трансформації характерів хороших юнаків, учасників Стенфордського в’язничного експерименту, я вже коротко описав кілька психічних процесів, що стали підґрунтям для спотворення їхніх думок, відчуттів, спостережень і дій. Ми спостерігали, як основна потреба у приналежності, контактуванні й прийнятті іншими, що так багато важить для розвитку суспільства й сім’ї, під час Стенфордського в’язничного експерименту перекинулася покірністю новоствореним нормам, і це дало змогу охоронцям ображати в’язнів[250]. Також ми побачили, як основний мотив — узгодити внутрішні переконання і зовнішні прояви — давав змогу вирішити внутрішні конфлікти й раціоналізувати застосування насильства до ближніх[251].

Я представлю докази, що найдраматичніші приклади керованої зміни поведінки і «контролю свідомості» з’явилися не через екзотичні техніки впливу (гіпноз, психотропні речовини, «промивання мізків»), а радше через систематичні маніпуляції найбуденнішими аспектами людської природи в умовах тривалого обмеження свободи[252].

Саме у цьому сенсі я підтримую думку англійського науковця Льюїса — потужний чинник, що змінює людську поведінку і штовхає за межу між добром і злом, виникає із засадничої потреби бути «в», а не «поза». Якщо ми уявимо чинники суспільного впливу у вигляді кіл, де зовнішнє означатиме найменш важливу суспільну сферу, а внутрішнє, центральне, — найважливішу, стане зрозуміло, чому Льюїс надає такого вагомого значення доцентровій притягальній силі другого. «Внутрішнє коло» Льюїса — ілюзорний Камелот[253] приналежності до особливої групи, привілейованої касти, що підвищує наш статус і зміцнює ототожнення. Для більшості з нас ця спокуса очевидна — хто не хоче бути членом групи «обраних»? Хто не хоче відчувати, що пройшов випробовування і визнаний гідним увійти у нове, ексклюзивне суспільне коло?

Вплив ровесників — одна з найпотужніших суспільних сил. Часто цей вплив змушує людей, особливо підлітків, робити дивні речі — усе можливе, аби тільки бути прийнятим. Проте жага увійти до «внутрішнього кола» народжується всередині нас. Зовнішні впливи не настільки потужні, як внутрішнє бажання бути прийнятим. Саме через це люди часто погоджуються на болісну і принизливу ініціацію під час вступу до братств, сект, клубів чи війська. Саме це змушує багатьох людей усе життя пнутися кар’єрною драбиною.

Ця мотиваційна сила подвоюється тим, що Льюїс називає «жахом опинитися поза». Цей страх перед відторгненням, коли так потребуємо прийняття, може паралізувати ініціативність і знищити особисту незалежність. Він здатен перетворити людей — суспільних тварин — на несміливих інтровертів. Уявна загроза опинитися «поза» інколи може змусити робити що завгодно, аби тільки уникнути жахливого покарання. Влада може отримати абсолютну покірність не через нагороди й покарання, а лише за допомогою двосічного меча: спокуси прийняття і загрози відторгнення. Ця людська мотивація є настільки сильною, що навіть незнайомці отримують над нами владу, обіцяючи особливе місце за своїм столом, де подають спільні таємниці — «тільки між нами»[254].

Нещодавно ми спостерігали огидний приклад такої соціальної динаміки, коли було засуджено сорокадвохрічну жінку. Упродовж року вона мала сексуальні відносини з п’ятьма старшокласниками, а на щотижневих секс-вечірках у себе вдома давала їм та іншим підліткам алкоголь і наркотики. Вона сказала поліції, що вчинила так через бажання бути «класною мамою». У своїх свідченнях «класна мама» зізналася слідству, що ніколи не була популярною серед ровесників у школі, організація секс-вечірок дала змогу їй «почуватися частиною групи»[255]. На жаль, вона обрала не те внутрішнє коло.

Льюїс продовжує описувати майстерний процес ініціації, індоктринації добрих людей до внутрішнього кола, що має жахливі наслідки й перетворює їх на «негідників». Я процитую довгий уривок, тому що він красномовно описує, як наділені владою особи можуть непомітно використовувати цей основний мотив, надаючи або забороняючи доступ до свого внутріш нього кола. Хай це буде початком нашої екскурсії по лабораторних експе риментах і польових дослідженнях, у яких глибоко вивчали це явище.

У дев’ятьох із десяти випадків ваш вибір, що може призвести до підлості, не виблискуватиме драматичними барвами. Майже зі стопроцентною впевненістю я можу сказати, що не буде однозначно поганої людини, небезпечного злодія чи підлого хабарника. За чашкою кави чи іншим напоєм між двома невинними жартами із вуст малознайомого, але привабливого чоловіка або жінки — у момент найбільшого вашого страху здатися необтесаним, наївним чи занудним — ви відчуєте прихований за маскою тривіальності натяк. Натяк на щось, що не узгоджується з формальними принципами чесної гри, щось, чого невіглас, простолюдин чи мрійник-ідеаліст ніколи не зрозуміє. Щось, що обурить тільки невдах із вашого оточення, але це те, говорить ваш новий друг, що «ми» (на слові «ми» ви намагаєтеся не червоніти від приємного очікування) — «ми завжди робимо». І ви втягнетеся. Ви втягнетеся не через бажання заробітку чи вигоди, а тільки тому, що чашка так близько до губ, і ви не можете дозволити собі знову опинитися у зовнішньому холодному світі. Адже так жахливо було би знову побачити, як обличчя співрозмовника — це геніальне, дружнє, витончене обличчя — раптом наповнюється холодом і зневагою, і дізнатися, що вам відмовили, коли ви намагалися потрапити до внутрішнього кола. А потім, якщо ви втягнулися, через тиждень буде ще щось віддалене від правил, а через рік — уже взагалі далеке від них, але однаково у такому ж найпіднесенішому і найдоброзичливішому дусі. Це може закінчитися аварією, скандалом, ув’язненням або мільйонними статками, отриманням звання чи нагороди від вашої старої школи. Але ви все одно будете підлою людиною.

ЩО ВИЯВИЛИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ СИТУАЦІЇ

Стенфордський в’язничний експеримент — лише одне із низки дослі джень, які демонструють вплив ситуації й суспільне формування реаль ності. Наш експеримент зосереджувався на силі взаємин між людьми в закритому просторі. Багато інших досліджень, проведених до або піс ля нашого, виявили інші аспекти людської поведінки, що формувалися у непередбачуваний спосіб під дією ситуативних чинників.

Група втягує нас робити речі, які ми ніколи б, мабуть, не робили самі, проте часто її вплив непрямий. У ній моделюється нормативна поведінка, яку бажано наслідувати, і надалі її дотримуватися. Для порівняння, владний вплив — прямий і беззаперечний: «Роби те, що я тобі кажу». Вказівка настільки відверта і безпосередня, що людина може вирішити не коритися і не слухатися лідера. Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, поміркуйте над таким запитанням: допоки пересічна добра людина чинитиме спротив авторитету, який вимагає скривдити невинного незнайомця або навіть убити його? Це провокативне запитання лягло в основу контроверсійного експерименту щодо сліпого підпорядкування носієві влади. Дослідження стало дуже популярним через «приголомшливі» результати, і, мабуть, ви про нього вже чули. Проте нас цікавлять не тільки результати, а й процедура, яку ми розглянемо ближче, щоб краще зрозуміти, чому добрих людей вдається схилити до вчинення зла. Ми переглянемо спроби повторення і різні версії цього класичного експерименту і ще раз поставимо важливі для таких досліджень запитання: у чому його зовнішня значимість, які паралелі існують між реальним світом і демонстрацією в лабораторних умовах владного впливу?

УВАГА: МОЖУТЬ СПРАЦЮВАТИ ЕГОЇСТИЧНІ УПЕРЕДЖЕННЯ

Перш ніж детально розглянути дослідження, я хочу застерегти вас щодо одного упередження. Воно може завадити вам зробити правильні висновки з прочитаного. Ми здебільшого вибудовуємо самостверджувальні, егоцентричні й егоїстичні упередження, які дають нам змогу почуватися особливими і, звісно, понадпересічними[256]. Вони відіграють вагоме значення: підвищують нашу самооцінку і захищають від тяжких наслідків життєвих невдач. Дають нам змогу відкинути поразки і пишатися успіхами, відхрещуватися від відповідальності за погані рішення, спостерігати за власним життям крізь «рожеві окуляри». Наприклад, дослідження показують, що 86% австралійців оцінюють результати своєї праці «вище середнього рівня», а 90% американських бізнесменів упевнені, що кращі за свого пересічного колегу по цеху (шкода того бідолашного пересічного невдаху).

Однак ці упередження можуть стати шкідливими, засліпити нас і віддалити від реальності, в якій люди, такі самі як ми, в певних токсичних ситуаціях поводяться погано. Також через ці упередження ми не вживаємо запобіжних заходів, щоб уникнути небажаних наслідків поведінки, припускаючи, що з нами такого не може статися. Тому ми ризикуємо, коли вступаємо в «небезпечні» сексуальні відносини, керуємо машиною, граємо в азартні ігри, підриваємо здоров’я та ін. Крім того, навіть дізнавшись про ці упередження, ми переконані, що на нас вони впливають меншою мірою, ніж на інших людей[257].

Тож існує величезна ймовірність, що, читаючи про Стенфордський в’язничний експеримент і про інші дослідження в цьому розділі, ви вважатимете, що ніколи не вчинили би так на місці учасників експерименту. Ви, безсумнівно, були би винятком з правил. Це переконання є статистично необгрунтованим (проте більшість із нас все одно так вважає). Ба більше, завдяки йому, ви стаєте вразливішими до ситуативних чинників, бо недооцінюєте їхній вплив і переоцінюєте власні можливості. Ви впевнені, що були би добрим охоронцем, бунтівним і незалежним в’язнем, дисидентом, нонконформістом, а насамперед — героєм. Можливо, ви праві, але герої — рідкісне явище. В останньому розділі ми познайомимося із кількома.

Тож прошу пригальмувати ваші егоцентричні упередження, й уявити, що ви вчинили би так само, як і більшість учасників досліджень. Принаймні врахуйте, що не можете бути впевненими, що вчинили би інакше, якби були на їхньому місці і в таких самих умовах. Згадайте відповідь в’язня Клея (416) — того, хто відмовився їсти сосиски — своєму мучителю «Джону Вейну» під час інтерв’ю після експерименту. На саркастичне запитання: «А ти на моєму місці що зробив би?», він скромно сказав: «Я справді не знаю».

Лише коли ми зізнаємося собі, що всі за своєю людською природою перебуваємо під впливом однакових динамічних чинників, що покірність важливіша за необгрунтовану гордість, то зможемо зауважити і зрозуміти власну піддатливість ситуативним чинникам. Згадаймо тут прекрасні слова Джона Донна про взаємозв’язок і взаємозалежність усіх людей:

Усе людство — це окремий твір, створений одним автором; коли одна людина помирає, розділ не викидається із книжки, а перекладається кращою мовою; і кожен розділ має бути перекладений... Так само дзвін, що кличе на проповідь, закликає не тільки проповідника, а й усю громаду: тож дзвін закликає всіх нас... Немає людини як острова, самого по собі... смерть будь-якої людини зменшує і мене, бо я є частиною людства; тому не посилай питати, по кому подзвін: це подзвін по тобі.

(медитації 27)

КЛАСИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДПОРЯДКУВАННЯ ГРУПОВИМ НОРМАМ

Одне із перших досліджень щодо конформізму здійснив 1935 року Музафер Шериф, соціальний психолог турецького походження[258]. Невдовзі після імміграції до США Шериф зауважив, що американці схильні до конформізму, позаяк демократія надає великого значення спільно ухваленим рішенням. Він вигадав незвичний спосіб демонстрації індивідуального підпорядкування груповим стандартам.

До темної кімнати поодинці заводили студентів (хлопців). Єдиним доступним джерелом світла була нерухома цятка світла. Без жодних втручань ззовні у спостерігача проявляється ілюзія автокінетичного руху — після тривалого спостереження цятка нібито починає хаотично стрибати. Шериф знав про це, і просив учасників оцінити довжину стрибків. Спершу кожен учасник визначав її окремо, індивідуальні оцінки суттєво різнилися — від кількох до десятків сантиметрів. Потім досліджувані потрапляли в групу інших учасників, де обговорювали свої оцінки. У процесі спілкування разом оцінки учасників коригувалися у бік середнього значення по своїй групі. Після багатьох групових спроб, учасники проходили тест на груповий конформізм — знову поодинці оцінювали довжину зміщення світла. Цього разу індивідуальні оцінки відповідали створеним у групах нормам і «істотно відрізнялися від початкового індивідуального діапазону».

Шериф також використав таємного працівника, який під виглядом учасника називав різну довжину стрибків світла (від дуже короткої до дуже довгої). Як і передбачалося, досліджувані швидше погоджувалися із твердженнями підступного працівника, ніж наполягали на власних, попередніх цифрах.

АШОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНФОРМІЗМУ: ПІДПОРЯДКУВАННЯ ГРУПІ

Соломон Аш (також соціальний психолог) у 1955 році поставив під сумнів висновки Шерифа[259]. Аш вважав, що американці набагато незалежніші, аніж це припускав Шериф, і що вони можуть діяти самостійно, навіть якщо дотримуються протилежної від оточення думки. Він критикував дослідження Шерифа, адже поставлене у ньому завдання було надто неоднозначним, тому легко змінювалося під впливом оцінки групи. Справжній конформізм виникає, тільки коли група підважує базові спостереження і переконання особи — скажімо стверджуючи, що А є Б, хоча це, без сумніву, неправда. Аш очікував, що за таких обставин лише одиниці підкоряться думці групи, а більшість однозначно спротивиться навіть дуже сильному груповому натиску, якщо думка групи буде відверто неправдивою.

Що насправді відбувається з людьми, коли їхнє базове сприйняття світу піддається суспільному натиску? Щоб відповісти на це запитання, дозвольте мені поставити вас на місце типового учасника експерименту.

Вас запрошено на експеримент, де досліджується зорове сприйняття. Спершу ви порівнюєте відносну довжину ліній. Вам показують картку, де зображено три лінії різної довжини. Потрібно визначити, довжина якої з цих трьох ліній дорівнює довжині лінії для порівняння на іншій картці. Одна лінія довша, друга — коротша, а третя — така сама, як на іншій картці. Ви маєте назвати вголос лінію того самого розміру. Виконати таке завдання дуже просто! Ви, як і більшість учасників, припускаєтеся кількох помилок (менше 1%). Проте завдання ви виконуєте не самі. В експерименті бере участь ще група з сімох однолітків, ви — восьмий. Спочатку все гаразд, ваші відповіді збігаються. Потім починають відбуватися дивні речі. У певних спробах всі учасники по черзі вказують на найдовшу або найкоротшу лінію, як на рівну. (Ви про це не знаєте, але семеро інших учасників — працівники Аша, чиїм завданням є давати неправильні відповіді в певних «критичних» спробах.) Коли приходить ваша черга відповідати, ви дивитеся на картку з відрізками, а всі учасники — дивляться на вас. Безсумнівно, ви бачите щось інше, ніж решта групи, але чи скажете ви це вголос? Чи втримаєте позицію і назвете побачене, чи погодитеся із тим, що всі інші вважають слушним? Із вісімнадцяти спроб загалом у дванадцятьох група дає хибну відповідь, в інших шести, перемішаних з попередніми, — відповідь групи правдива.

Якщо ви схожі на більшість із 123 реальних учасників експерименту, у 70% випадків ви підкоритеся загальній думці щодо деяких фальшивих оцінок. Тридцять відсотків підкорилися у більшості спроб і лише четверта частина учасників змогли залишитися незалежними впродовж всього дослідження. Частина учасників повідомляли, що були свідомі відмінностей між тим, що бачили, і тим, що відповідала група, але відчували, що простіше буде погодитися. В інших розбіжності створили внутрішній конфлікт, який вони розв’язували вірою, що група має рацію, а вони самі — помиляються. Усі ті, хто піддалися впливу, недооцінили ступінь свого конформізму і згадували, що значно рідше піддавалися тиску групи, ніж це відбувалося насправді. Вони були впевнені у власній незалежності, хоча їхня поведінка свідчила про протилежне.

Додаткові експерименти показали, що, коли учасник має справу лише з однією особою, що дає фальшиву відповідь, то відчуває занепокоєння, але лишається незалежним. Коли ж мусить суперечити думці більшої кількості — трьох осіб, — кількість помилок збільшується до 32%. Однак крихта оптимізму присутня. Аш винайшов дієвий спосіб зберігати незалежність. Якщо у досліджуваного з’являється партнер, чиї оцінки збігаються з його власними спостереженнями, вплив більшості суттєво послаблюється. Така підтримка зменшує кількість помилок до однієї четвертої порівняно з тестами без партнера. Цей ефект незалежності продовжує діяти, навіть коли партнер виходить з кімнати.

Можна краще зрозуміти, чому люди аж так підпорюються, якщо поглянути на результати дослідів, що підкреслюють два базові механізми соціального конформізму[260]. По-перше, ми підпорядковуємося через інформаційні потреби: інші люди часто мають ідеї, погляди, точки зору і знання, що дають змогу краще керувати кораблем нашого життя, особливо коли ми заходимо в нові порти чи незнані моря. Другий механізм пов’язаний із нормативними потребами: інші з більшою вірогідністю приймуть нас за «своїх», коли ми поділятимемо їхні погляди, ніж коли не погоджуватимемося з ними. Тож ми підкоряємося їхнім поглядам, керовані потужною потребою приналежності, замінюючи відмінності спільним.

КОНФОРМІЗМ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ПО-РІЗНОМУ ПРОБУДЖУЮТЬ МОЗОК

Нові технології, недоступні в часи Аша, дають змогу поглянути на роль мозку в соціальному конформізмі. Дані досліджень справді інтригують. Що відбувається, коли люди підкоряються? Вони раціонально приймають рішення слідувати за групою, чинити згідно з її нормами? Чи вони несвідомо змінюють своє сприйняття, підпорядковуючи його новій, хоча й помилковій загальній інформації? Щоб отримати відповідь на це запитання, у дослідженні було використано передові технології сканування мозку[261]. Нині дослідники можуть спостерігати за активністю мозку і за допомогою сканера бачити, які ділянки залучено до виконання різних завдань. Ця методика називається функціональною магнітно-резонансною томографією (МРТ). Знання, які психічні функції контролюють різні частини мозку, допомагають зрозуміти, що відбувається, коли вони активуються під час виконання певного експериментального завдання.

Тут показано деталі дослідження. Уявіть, що ви — один із тридцяти двох добровольців, що беруть участь у дослідженні сприйняття. Вам потрібно подумки обертати[262] зображення тривимірних предметів, щоб визначити, чи відрізняються вони від взірця. У приймальні ви зустрічаєте чотирьох інших добровольців, з якими починаєте спілкуватися — граєте у комп’ютерну гру, робите спільні фото і переписуєтеся в чаті. (Усі вони — актори, працівники експериментатора, і невдовзі даватимуть однаково помилкові відповіді, які не збігатимуться з вашими). Вам кажуть лягти в сканер, тим часом інші учасники ззовні дивляться на предмети і разом вирішують, ідентичні вони чи різні. Як і в експерименті Аша, актори під час деяких завдань давали неправильні відповіді, а під час інших — правильні. Щоб ви не зрозуміли, що це актори, правильні й неправильні відповіді чергуються у довільному порядку. При кожному завданні, коли приходить ваша черга, ви бачите відповіді інших. Тож потрібно вирішити, ідентичне зображення зразка чи ні, і вам доводиться обирати: погодитися із групою або вірити власним очам.

Як і в експерименті Аша, ви (як типовий учасник дослідження) підкоритеся тиску групи, надаючи неправильну, але однакову з групою, відповідь у середньому в 41% випадків. Коли ви піддаватиметеся групі й прийматимете неправильну групову оцінку за правильну, на скані вашого мозку це відбиватиметься змінами в деяких ділянках кори, відповідальних за зір і просторову свідомість (збільшується активність усередині правої тім’яної борозни). Неочікувано, немає змін в ділянках переднього мозку, що відповідають за планування, відстежування конфліктів й інші вищі ментальні процеси. З іншого боку, якщо ваші оцінки незалежні й не збігаються з груповими, ваш мозок підсвічується в ділянках, пов’язаних з емоційним спокоєм (праве мигдалеподібне тіло і навколо правого хвостатого ядра). Це означає, що протистояння створює емоційний тягар. Автономія тих, хто підтримує незалежність, потребує психічних затрат.

Головний автор дослідження — нейронауковець Грегорі Бернс, підводить підсумки: «Ми хочемо думати, що бачимо те, у що віримо, але дослідження показує, що ми бачимо те, у що говорить вірити група». Коли думки інших людей кристалізуються у груповий консенсус, вони можуть впливати на наш відбір важливих аспектів зовнішнього світу, включно з питанням про природу Правди. Тільки усвідомлюючи нашу податливість на соціальний вплив, ми можемо починати будувати імунітет від конформізму: для тих випадків, коли нам краще не піддаватися групі.

СИЛА БЕЗСИЛИХ: ВПЛИВ МЕНШОСТІ НА БІЛЬШІСТЬ

Вплив більшості можна знівелювати, коли інакодумця підтримує хоча б одна особа. А чи може меншість вплинути на більшість і створити нові норми, використовуючи ті самі базові психологічні принципи, що зазвичай використовує більшість для ствердження своєї думки?

Психологи із Франції вирішили експериментально це перевірити. Група з шести дівчат виконувала завдання з називання кольорів. Дві спільниці експериментатора послідовно називали блакитний колір зеленим, і зрештою майже третина досліджуваних наслідувала їхній приклад. Проте поки всі були разом, члени більшості не піддавалися організованій меншості. Тільки згодом, виконуючи індивідуальний тест, учасники змінювали судження, пересуваючи показник на спектрі кольорів від блакитного в бік зеленого[263].

Дослідники також вивчали вплив меншості в контексті імітованих засідань присяжних, де незгодна меншість не допускала одностайного прийняття думки більшості. Меншість ніколи не любили, і її вплив спрацьовував поволі і поступово. Вона осягала найкращий результат, коли учасники виявляли чотири властивості: послідовно утримували тверду позицію, були впевнені у собі, уникали догматичного і жорсткого підходу, володіли методами суспільного впливу. За таких умов вплив більшості можуть перекреслити кілька завзятих осіб.

Як ці властивості незгодної меншості, насамперед її наполегливість, дають змогу впливати на більшість? Більшість набуває схильності приймати рішення без використання індивідуальних навичок системного і критичного мислення учасників групи. Беручи під увагу силу впливу групових норм на творення індивідуальних поглядів, індивідуальні навички використовуються в мінімальному обсязі. Натомість опір меншості змушує інших учасників уважніше опрацьовувати інформацію[264]. Дослідження показують, що рішення групи є більш творчими і обдуманими, коли у ній є незгодна меншість, аніж коли такої нема[265].

Якщо меншість здобуває прихильників, навіть коли помиляється, є надія й для меншості, що має рацію. У суспільстві більшість захищає статус-кво, а за інновації й зміни відповідає меншість, незадоволена ситуацією чи здатна побачити нові, творчі, альтернативні рішення актуальних проблем. За французьким теоретиком суспільства Сержем Московісі[266], конфлікт між перспективами стійкої більшості і дисидентської меншості — важлива передумова інновацій і революцій, що спричиняють позитивні суспільні зміни. Індивід постійно задіяний у двосторонньому процесі: адаптується до сформованих суспільних норм, ролей та інструкцій, але також впливає на суспільство для зміни цих норм.

СЛІПЕ ПІДПОРЯДКУВАННЯ НОСІЄВІ ВЛАДИ: ПРИГОЛОМШЛИВИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ МІЛҐРЕМА

«Я шукав спосіб зробити експеримент Аша ціннішим для людей. Використаний тест на конформізм — оцінка довжини відрізків — не задовольняв мене. Я думав, чи вдасться групі примусити будь-яку особу до вчинку, значення якого буде для людей вагомішим, наприклад до агресивної поведінки щодо інших, скажімо, завдавати щоразу сильніших ударів струмом. Але щоб вивчити груповий ефект... я мав знати, як поводитиметься людина без групового тиску. У цьому місці мої думки зосередилися на запитанні: як далеко може зайти особа, виконуючи вказівки експериментатора?»

Ці роздуми Стенлі Мілґрема, учня і наукового асистента Соломона Аша, розпочали низку визначних експериментів, що згодом стануть відомими як дослідження «сліпого підпорядкування авторитету». Його зацікавлення цією проблемою виникло із глибокого особистого занепокоєння готовністю, з якою нацисти, виконуючи накази, вбивали євреїв під час Голокосту.

«[Моя] лабораторна парадигма... була науковим виявом загального зацікавлення владним впливом і занепокоєння мого покоління, особливо нас, євреїв, автократіями Другої світової війни... Вплив Голокосту на мою психіку підсилив власне зацікавлення покірністю і визначив форму дослідження цього явища»[267].

Я би хотів відтворити для вас ситуацію, перед якою поставав типовий учасник дослідження. Потім я підсумую результати і коротко опишу десять важливих висновків, що допоможуть зрозуміти зміни поведінки в повсякденному житті. На завершення ми ознайомимося із модифікаціями парадигми, на прикладі аналогій з реального світу (див. в примітках коментарі щодо моїх особистих відносин зі Стенлі Мілґремом[268]).

ПАРАДИГМА ДОСЛІДЖЕННЯ МІЛҐРЕМА

Уявіть, що в недільній газеті ви бачите таке оголошення і вирішуєте зголоситися. До участі у першому дослідженні набирали лише чоловіків, проте жінки знадобилися в наступному, тож я запрошую всіх читачів взяти участь у цьому уявному експерименті.

Оголошення

ЗАПЛАТИМО 4.00$

ЗА ГОДИНУ ВАШОГО ЧАСУ

Потрібні особи для дослідження пам’яті

Для участі в науковому дослідженні пам’яті й процесу навчання запрошуємо 500 чоловіків. Дослідження проводиться у Єльському університеті.

Кожному учаснику заплатимо 4.00$ (плюс 50 центів на дорогу) приблизно за одну годину часу. Ви нам потрібні лише на одну годину — без жодних подальших зобов’язань. Можете вибрати зручний для вас час (ввечері, в будні чи вихідні).

-Відсутні вимоги щодо особливої підготовки, освіти чи досвіду. Нам потрібні:

Робітники заводів

Службовці

Некваліфіковані

Перукарі

Бізнесмени

Клерки

Кваліфіковані фахівці

Телефоністи

Будівельники

Продавці

Офісні працівники робітники

Інші

-Вік учасників від 20 до 50 років. Студенти не можуть взяти участь у дослідженні.

--Якщо ви відповідаєте вимогам, заповніть поданий нижче купон і надішліть його професору Стенлі Мілгрему, факультет психології, Єльський університет, Нью-Гейвен. Точне місце і час проведення дослідження вам повідомлять. Дослідники залишають за собою право відмовити будь-якому кандидату.

--4.00$ (плюс 50 центів на дорогу) вам заплатять одразу після прибуття до лабораторії

-----

ПРОФЕСОРУ СТЕНЛІ МІЛҐРЕМУ, ФАКУЛЬТЕТ ПСИХОЛОГІЇ, ЄЛЬСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.

Я хочу взяти участь у дослідженні пам’яті й процесу навчання. Мій вік — від 20 до 50 років. Я отримаю 4.00 $ (плюс 50 центів на дорогу) у разі участі в дослідженні.

По прибутті до лабораторії у Linsly-Chittenden Hall на території Єльського університету, вас і ще одного кандидата зустрічає дослідник, чиї серйозна поведінка і білий лабораторний халат свідчать про наукову важли вість експерименту. Ви потрапили сюди, щоби допомогти науковій пси хології зрозуміти, як через покарання вдосконалити людську пам’ять і процес навчання. Науковець пояснює вам, чому це нове дослідження важливе з практичного погляду. Завдання просте: один із вас буде «вчи телем», який даватиме «учню» для запам’ятовування пари слів. Під час перевірки вчитель подає слова-ключі, а учень називає відповідні асоці ації. Якщо відповідь правильна, вчитель дає схвальний відгук: «добре» або «правильно». Якщо учень припускається помилки, вчитель одразу карає, натискаючи на важіль грізного на вигляд апарата, і учня вдаряє електричним струмом.

На генераторі ви бачите 30 важелів, починаючи з низької потужності (15V). У кожного наступного важеля на 15 вольт вища потужність. Експериментатор каже, що у разі помилки учня вам потрібно щоразу натискати важіль наступного — вищого рівня. На панелі управління зазначено не лише напругу, а й її словесні описи. Десятий рівень (150V) — «Сильний удар», 13-й рівень (195V) — «Дуже сильний удар», 17-й рівень (255V) — «Інтенсивний удар», 21-й (315V) — «Надзвичайно інтенсивний удар», 25-й рівень (375V) — «Небезпечний для життя удар», а 29-й і 30-й рівні (435V і 450V) позначені зловісним знаком XXX (хардкор болю і влади).

Ви разом з іншим добровольцем тягнете жереб, щоб визначити, хто яку роль отримає. Вам випадає вчитель, а другому учаснику — учень. (Жереби підтасовано, інший учасник — працівник, який завжди отримує роль учня). Це чоловік середнього віку з делікатними манерами і ви допомагаєте провести його до сусідньої кімнати. «Тож зараз ми підготуємо учня до отримання покарання» — дослідник звертається до вас обох. Руку учня прив’язують і до правого зап'ястя прикріплюють електрод. Електрогенератор у сусідній кімнаті передаватиме електричні удари учню у разі його помилки. Ви спілкуєтеся через гучномовець, а експериментатор стоїть поруч з вами. Вам завдають удару третього рівня потужності — 45V, що відчувається як незначне болісне поколювання, тож тепер ви уявляєте, як виглядають рівні струму. Експериментатор подає сигнал розпочинати «дослідження вдосконалення пам’яті».

Спершу ваш учень упорується добре, але потім починає помилятися, і ви натискаєте важелі потужності. Учень скаржиться, що удар стає болісним. Ви дивитеся на експериментатора, який кивком голови велить продовжувати. Зі збільшенням рівня потужності учень вже кричить, що хоче припинити дослідження. Ви сумніваєтеся, але експериментатор наполягає, що у вас немає вибору і ви мусите це робити.

Тепер учень починає скаржитися на слабке серце і ви демонструєте спротив, але експериментатор наполягає на продовженні. Помилки множаться, ви благаєте учня сконцентруватися і давати правильні відповіді, бо не хочете його кривдити струмом високої потужності. Проте ваші поради не допомагають — учень знову й знову помиляється. Зі збільшенням інтенсивності він викрикує: «Я не можу більше, випустіть мене звідси». Потім до експериментатора: «Ви не маєте права тримати мене тут! Випустіть мене!». З вищим рівнем він волає: «Я відмовляюся відповідати! Заберіть мене звідси! Ви не можете мене тут тримати! Ой, як заболіло серце!».

Вочевидь, ви вже не хочете мати нічого спільного з цим експериментом. Ви повідомляєте експериментатора, що відмовляєтеся продовжувати. Ви не той, хто в такий спосіб кривдить інших. Вам хочеться вийти. Але експериментатор і далі наполягає, щоби ви продовжували. Нагадує вам про контракт, вашу згоду на повну участь у дослідженні. Ба більше, він бере на себе відповідальність за наслідки ваших дій. Після ввімкнення 300V ви промовляєте наступне слово, але учень мовчить. «Він не відповідає», — кажете експериментатору. Просите його піти в кімнату і перевірити, чи з учасником все гаразд. Той безпристрасний і не йде перевіряти стан учня, а каже вам: «Відсутність відповіді упродовж певного часу — приблизно п’ять секунд — прирівнюється до помилки», тому що є правило: мовчання карається так само, як помилка.

Коли ви переходите до ще небезпечніших рівнів, з кімнати учня не чути жодного звуку. Мабуть, він знепритомнів, або й гірше! Ви у відчаї і хочете припинити, але жоден аргумент не переконує дослідника перервати експеримент. Вам кажуть дотримуватися правил і продовжувати ставити запитання і вмикати зворотній зв’язок на відповіді.

Тепер уявіть усю свою поведінку в ролі вчителя. Я переконаний, що ви скажете: «Неможливо, аби я так повівся!». Вочевидь, ви би запротестували, збунтувалися і залишили експеримент. Ви ніколи б не продали душу за чотири бакси! А якби ви справді пройшли весь шлях, усі 30 рівнів електричних ударів, а експериментатор вимагав би натиснути важіль з написом «XXX» ще двічі додатково — для ліпшого вимірювання, ви точно зрозуміли би, у що вляпалися. Ні, прошу пана, ні за що, ви грюкнете дверима! Я правий? Тож як, на вашу думку, ви поводитиметеся — скільки важелів натиснете, перш ніж відмовитися? Як далеко зайде пересічна людина з маленького містечка?

РЕЗУЛЬТАТИ, ПЕРЕДБАЧЕНІ ЕКСПЕРТАМИ

Мілґрем описав свій експеримент сорока психіатрам, і попросив їх оцінити відсоток громадян США, які дійдуть до 30-го рівня експерименту. В середньому вони передбачили, що це зробить менш ніж 1%, зазначивши, що поводитися так жахливо можуть лише садисти, а більшість людей відмовляться від участі на десятому рівні — 150V. Ці фахівці з людської поведінки страшенно помилялися. По-перше, вони не звернули уваги на ситуативні детермінанти поведінки в описі процедури експерименту. По-друге, через психіатричну освіту вони занадто концентрувалися на внутрішніх диспозиціях учасників, ігноруючи ситуативні чинники. Вони припустилися засадничої помилки атрибуції!

ПРИГОЛОМШЛИВА ПРАВДА

Насправді, в експерименті Мілґрема до максимальної потужності струму 450V доходило двоє із кожних трьох учасників (65%). Переважна більшість людей, «вчителів», ударяли струмом свого «учня-жертву» знову і знову, попри дедалі розпачливіші прохання зупинитися.

А тепер розв’яжіть таку головоломку: скільки осіб відмовилися продовжувати експеримент, коли потужність струму досягла 330V і в сусідній кімнаті запанувала тиша, тобто обґрунтовано припускали, що «учень» знепритомнів? Хто продовжував би у такій ситуації? Кожна розумна людина перервала б експеримент і відмовилася виконувати вимоги експериментатора й далі вдаряти людину струмом, чи не так?

Ось як один із «учителів» описав власну реакцію: «Я не розумів, що за фігня коїться. Я подумав: а, може, я вбиваю цього хлопця. Я сказав експериментаторові, що не відповідатиму далі за дослідження, і крапка». Коли ж експериментатор запевнив, що вся відповідальність на ньому, занепокоєний вчитель послухався й далі робив все до кінця[269].

Майже кожен, хто дійшов до цього рівня, вчинив так само. Як таке можливо? Якщо зайшли вже так далеко, то навіщо вони продовжували до жахливого кінця? Одна з причин надзвичайної покірності може бути пов’язана з тим, що «вчитель» не знав про інші наявні варіанти завершити експеримент, знав лише, що повинен слухатися експериментатора. Більшість учасників час від часу протестували, хотіли залишити експеримент, але дослідник не дозволяв їм цього, обґрунтовував і підштовхував продовжувати тестування нещасного учня. Зазвичай протест спрацьовує і ви можете вибратися із неприємної ситуації, але у випадку з безпристрасним експериментатором до нього не доходять жодні ваші аргументи. Він наполягає на продовженні. Ви дивитеся на генератор і усвідомлюєте, що найкоротший шлях — дійти до кінця з важелями струму. Кілька швидких натисків, без суперечок з експериментатором і без стогонів тепер вже тихого учня. Вуаля! 450V — найлегший спосіб припинити цей жах, і не треба вступати в конфлікт з авторитетом чи виправляти вже завдані жертві страждання. Все просто: кілька натискань — і ви вільні.

ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ ПІДПОРЯДКУВАННЯ

За рік Мілґрем провів дев’ятнадцять різних досліджень, і кожне було ще однією варіацією головної парадигми: експериментатор — учитель — учень — перевірка пам’яті — удар струмом у разі помилки. У кожному експерименті він контролював іншу соціально-психологічну змінну і спостерігав за її впливом на ступінь підпорядкування несправедливому натиску з боку носія влади. В одному дослідженні брали участь жінки, в інших — він змінював фізичну відстань між експериментатором і вчителем, або між учнем і вчителем, або інші учасники (працівники) починали бунтувати чи проявляли зразкову покірність і ін.

В одній серії експериментів Мілґрем хотів довести, що результати не спричинено впливом авторитету Єльського університету — гордості Нью-Гейвена. Тож він переніс місце проведення дослідження до занедбаного офісного будинку в центрі Бриджпорта, штат Коннектикут, і повторив експеримент як проект приватної компанії, що не має нічого спільного з Єльським університетом. Це не мало значення — учасники і в цих умовах піддалися ситуативному впливу.

Зібрані результати свідчать, що люди — надзвичайно пластичні: майже кожен може повністю підпорядкуватися і майже кожен може опиратися натискам з боку носія влади. Все залежало від ситуативних змінних, що впливали на досліджуваних. Мілґрем виказував, що показник підпорядкування може досягнути 90% з тих, хто дійде до максимальних 450V, але може й опустися до менш ніж 10% — у разі впровадження лише однієї змінної в «сценарій».

Хочете максимального послуху? Зробіть піддослідного членом «групи вчителів», де інший учасник (таємний працівник) натискає важелі напруги, а піддослідний займається іншими аспектами процедури. Хочете, щоби люди опиралися натиску з боку носія влади? Дозвольте їм побачити, як не слухається інший учасник. Досліджувані також відмовлялися вдаряти струмом «учня», якщо той стверджував, що хоче отримати ще один удар: це ж мазохізм, а вони не садисти. Якщо в крісло «учня» сідав експериментатор, досліджувані відмовлялися вдаряти його високим струмом. Вони були більше схильні вмикати напругу, коли учень сидів далеко. В усіх інших варіантах дослідження у пересічних громадян Америки різного віку і зайнятості, чоловіків і жінок, можна було викликати низький, середній чи високий рівень покірності, за допомогою «ситуативних перемикачів» — ніби експериментатор знайшов у їхній психіці «панель управління людиною». Велика вибірка тисячі осіб із дуже різних середовищ дає змогу віднести результати Мілґрема до найвпливовіших досліджень суспільних наук.

Якщо задуматися над довгою й понурою історією людства, то виявиться, що набагато більше огидник злочинів здійснено в ім'я послуху, аніж в ім'я бунту.

Ч. П. Сноу, «Або — або» (1961)

ДЕСЯТЬ УРОКІВ З ДОСЛІДЖЕНЬ МІЛҐРЕМА: ЯК СТВОРИТИ ТЕНЕТА ЗЛА ДЛЯ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Коротко представимо деякі процедури, що належать до парадигми досліджень Мілґрема, які спокусили так багато пересічних людей кривдити інших. Я хочу провести паралелі з маніпулятивними стратегіями, які використовуються «фахівцями з впливу» в реальному світі, як-от продавці, вербувальники до сект чи армії, фахівці з реклами й інші[270]. З досліджень ми можемо виокремити десять методів:

1. Підготувати певну форму умовного зобов’язання, усного чи письмового, щоби потім контролювати поведінку окремої особи псевдо-легальним способом (у дослідженнях Мілґрема учасники публічно зобов’язувалися дотримуватися експериментальних процедур).

2. Надати учасникам вагому роль («учитель», «учень»), пов’язану з попередньо вивченими позитивними цінностями, це автоматично активує скрипти відповідей.

3. Ввести основні правила, яких потрібно дотримуватися. Спершу правила виглядають справедливими, але згодом можуть свавільно і безособово використовуватися для обґрунтовування бездумного підпорядкування. Крім того, системи керують людьми, створюючи нечіткі правила і змінюючи їх за власним бажанням, водночас наполягаючи на принципі «закон є закон» і вимагаючи його виконання (як це робив дослідник у лабораторному халаті, чи охоронці в Стенфордському в’язничному експерименті, змушуючи в’язня Клея (416) їсти сосиски).

4. Замінювати змістовні назви ситуації, учасників, чи дій (перетворимо «кривдження жертви» на «допомогу експериментатору», і вмикається вища мета — діяльність на благо науки). Неприємна реальність замінюється приємною риторикою, тобто, щоб приховати справжню картину потрібно позолотити обрамлення (таку підміну ми бачимо в рекламі: наприклад, неприємна на смак рідина для полоскання ротової порожнини перетворюється на корисну, бо вбиває мікроби, а смакує так, як і мають смакувати ліки).

5. Створювати можливості, щоб розмити межі відповідальності або звільнитися від відповідальності за негативні наслідки. Відповідатимуть інші, а не виконавець (експериментатор на запитання «вчителя» відповідав, що бере на себе відповідальність за все, що може статися з «учнем»).

6. Розпочинати шлях до найбільшого зла від маленького, здавалося б, незначного першого кроку. Легеньке «нога в дверях» під щораз сильнішим тиском котиться похилою поверхнею донизу[271] (перший електроудар — лише 15 V). Саме так хороших дітей перетворюють на наркоманів — лише один раз понюхати чи зробити одну маленьку затяжку.

7. Поступово далі просуватися по цьому шляху маленькими кроками, різниця між якими залишалася малопомітною. «Ще трохи більше» (кожен наступний вимикач збільшував струм лише на 15V, тому жоден із 30 рівнів покарання не здавався значно небезпечнішим за попередній).

8. Змінювати поступово поведінку авторитетної особи (дослідник в експерименті Мілґрема): від «справедливої» і розсудливої до «несправедливої», вимогливої і навіть ірраціональної. Ця тактика спершу викликає згоду, далі дезорієнтацію, бо ми очікуємо, що друзі й носії влади будуть послідовними. Неусвідомлення цієї трансформації призводить до сліпого підпорядкування (що є частиною багатьох сценаріїв «зґвалтувань на побаченні» чи причиною того, чому зазнавши насильства з боку чоловіка, жінка залишається з ним).

9. Робити «ціну виходу» високою, а процедуру виходу — дуже складною, дозволяти словесну незгоду (у такий спосіб люди підтримують власну самооцінку), але вимагати послуху в поведінці.

10. Запропонувати якусь ідеологію чи «велику брехню», аби виправдати будь-які засоби для досягнення нібито цінної і жаданої мети (в експериментах Мілґрема виправданням або раціональною причиною взяти участь у неприємному завданні стало те, що наука нібито хоче допомогти людям вдосконалити пам’ять шляхом винагородження і покарання). У соціально-психологічних дослідженнях ця тактика відома під назвою «легенди», бо задля чистоти експерименту науковець приховує використані згодом процедури. Її відповідник у реальному світі називається «ідеологією». Зазвичай держави перед початком придушення політичної опозиції чи війни спираються здебільшого на ідеологію «загрози національній безпеці». Коли громадяни бояться такої загрози, вони більше схильні відмовитися від своїх основних прав на користь уряду, який натомість обіцяє безпеку. Класичний аналіз Еріха Фромма у книжці «Втеча від свободи» демонструє нам, що завдяки таким бартерам Гітлер й інші диктатори отримували й утримували владу. Вони заявляли, якщо матимуть більше важелів впливу, то зможуть забезпечити безпеку громадянам, і задля цього останні відмовлялися від деяких своїх основних свобод[272].

Ці процедури використовують у різних ситуаціях впливу, коли наділені владою особи хочуть, щоби інші виконували їхню волю, але знають, що без відповідної психологічної підготовки лише незначна частина погодиться на цілковитий послух. На майбутнє, опинившись в ситуації, де ставкою буде ваша покірність, пригадайте ці десять сходинок, що ведуть до сліпого підпорядкування. Можливо, це допоможе вам зробити крок назад і не проходити весь цей шлях — їхній шлях. Гарний спосіб уникнути злочинів через покірність — не піддаватися впливові носія влади і завжди повністю брати на себе відповідальність за власні вчинки[273].

ВІДТВОРЕННЯ Й РОЗШИРЕННЯ МОДЕЛІ ДОСЛІДЖЕНЬ МІЛҐРЕМА

Завдяки зрозумілій структурі й детально описаному протоколу експеримент Мілґрема повторили чимало незалежних дослідників із різних країн. Нещодавно було опубліковано порівняльний аналіз із восьми повторних експериментів, проведених у США, і дев’яти — у різних країнах Європи, Африки й Азії. У цих окремих дослідженнях рівень підпорядкування учасників із різних країн був порівняно високим. Середній показник покірності в США (61%) майже збігався із середнім рівнем в інших країнах (66%). Для США діапазон показників перебував в межах від 31% (найнижчий) до 91% (найвищий), для інших країн — від найнижчих 28% в Австралії до найвищих 88% у ПАР. Також було підтверджено стабільність показника покірності упродовж кількох десятиліть у різних місцях. Не існувало зв’язку між роком проведення дослідження (1963-1985 рр.) і рівнем підпорядкування[274].

ПОКІРНІСТЬ ВПЛИВОВОМУ І ЛЕГІТИМНОМУ НОСІЮ ВЛАДИ

В оригінальному дослідженні Мілґрема учасники наділяли владою того, хто проводив експеримент, бо він був головним в лабораторії, одягався і поводився як поважний науковець (насправді для цієї ролі найняли шкільного вчителя біології). Як така його влада походила від учасників, які сприймали експериментатора як представника владної системи (в описаній раніше Бриджпортському відтворенні експерименту Мілґрема за відсутності престижної інституції — Єльського університету — відсоток покірності зменшився з 65% до 47,5%, але ця різниця не стала статистично значимою). Кілька пізніших досліджень показали, яким сильним може бути ефект покірності, якщо законні носії влади справді застосовують владу в межах своїх повноважень.

Коли владною особою був викладач коледжу, що давав студентам-добровольцям завдання — натренувати цуценят, корегуючи їхню поведінку за допомогою електричних ударів, йому підкорилося 75% учасників. У цьому дослідженні й «експериментатор-вчитель», й «учень» були «автентичними». Тобто студенти коледжу були «вчителями», що намагалися навчити потішного маленького песика — «учня», — використовуючи генератор струму. Якщо цуценя не давало правильної відповіді у визначений час, то отримувало покарання ударом струму. Як і в експериментах Мілґрема, в процесі тренування застосовували 30 рівнів покарань до 450V. Кожен із учасників (13 дівчат і 13 хлопців) самі бачили і чули, як цуценя скавчить і стрибає по колу на електричній решітці після натискання вимикачів. І так на кожному рівні. Безсумнівно, що кожним натисканням вони кривдили тварину. (Інтенсивність електричних ударів була значно менша, аніж було написано під вимикачами, але доволі сильна, щоби викликати при кожному натисканні виразну болісну реакцію тварини).

Як ви, мабуть, здогадалися, під час експерименту студенти, безперечно, засмучувалися. Дехто з дівчат плакав, хлопці також впадали у розпач. Чи відмовилися вони продовжувати, побачивши на власні очі, як змушують страждати тварину? Для більшості неприємні особисті відчуття не стали досить вагомою причиною, аби перервати експеримент. Приблизно половина хлопців (54%) пройшли весь шлях аж до 450V. Найбільшою несподіванкою став високий результат у підпорядкуванні дівчат. Попри незгоду і сльози 100% студенток коледжу виконали повністю обсяг електричних ударів по цуценяті, доки те намагалося виконати нерозв’язне завдання! Схожі результати показало неопубліковане дослідження за участі старшокласниць. (Дослідження з людьми як «жертвами», включно з експериментами Мілґрема, не виказують різниць у підпорядкуванні з огляду на стать[275]).

Деякі критики експериментів з підпорядкуванням намагалися піддати сумніву результати Мілґрема, аргументуючи швидким розумінням з боку учасників невідповідності електроударів, тож нібито тому вони спокійно продовжували натискати важелі, аж до кінця[276]. Саме здійснене у 1972 році Чарлзом Шеріданом і Річардом Кінґом дослідження розвіяло будь-які сумніви щодо високого рівня покірності в експериментах Мілґрема через те, що ніби учасники не вірили у справжність спричинення жертві-учню страждань. Шерідан і Кінґ продемонстрували стійку залежність між спогляданням болю цуценяти й підпорядкуванням учасника. Цікавий спосіб, в який половина хлопців відмовлялася й далі знущатися з тварини. Вони брехали своєму вчителю, заявляючи, що цуценя навчилося розв’язувати завдання (а воно не мало розв’язання). Бунт через обман. Цікаво також, що, коли схожу групу студентів коледжу попросили передбачити скільки, в середньому, дівчат дійдуть до кінця експерименту, вони назвали дуже далекий від 100% відсоток. (Так само до 1% прогнозували психіатри в досліджені Мілґрема). Це підкреслює один із моїх чільних аргументів: коли люди не беруть безпосередньої участі в події, їм важко правильно оцінити весь вплив ситуативних чинників на поведінку окремої особи.

ПІД ВПЛИВОМ ЛІКАРЯ МЕДСЕСТРИ КРИВДЯТЬ ПАЦІЄНТІВ

Взаємини між учнем і вчителем ґрунтуються на владі авторитету. А наскільки сильним є авторитет у стосунках медсестри і лікаря? Чи складно медсестрі виконати розпорядження впливового, авторитетного лікаря, коли вона усвідомлює, що той помиляється? Щоб з’ясувати це, команда лікарів і медсестер досліджували підпорядкування у своєму середовищі, перевіряючи, що зробить медсестра: запротестує чи виконає незаконну вимогу незнайомого лікаря в реальних умовах — під час чергування в лікарні[277].

Кожна з двадцяти двох медсестер особисто отримувала дзвінок лікаря, працівника їхньої лікарні, якого вона ніколи раніше не зустрічала. Він казав їй негайно вколоти пацієнту препарат, щоби той почав діяти до його приїзду, а рецепт на ліки він підпише вже після прибуття. Вколоти потрібно було 20 мл препарату «Астроген». На етикетці «Астрогену» зазначалося, що нормальна доза — 5 мл, а максимальна — 10 мл. Тобто у телефонній вказівці медик вимагав подвоїти максимальну дозу.

Тож у медсестер виникав конфлікт: виконати прохання незнайомого лікаря і ввести надмірну дозу ліків чи дотриматися прийнятих в медицині правил, що не допускають таких неправомірних розпоряджень. Коли цю дилему представляли як гіпотетичний сценарій дванадцятьом медсестрам цієї самої лікарні, десятеро із них стверджували, що відмовилися б. Коли ж двадцять дві інші медсестри постали перед цим тяжким вибором, очікуючи негайного прибуття лікаря (і можливого гніву через невиконане завдання), майже усі вони виконали розпорядження. Усі, крім однієї, почали готувати медикаменти (насправді це було плацебо), аби ввести пацієнтові, доки експериментатор не зупинив їх. Та єдина неслухняна медсестра заслуговує на підвищення і нагороду за героїзм.

Така неймовірна впливовість не так вже й рідко трапляється. Так само високий рівень сліпого підкорення всемогутньому авторитету лікаря продемонструвало нещодавнє опитування великої вибірки дипломованих медсестер. Майже половина (46%) медсестер зізналися, що пригадують хоча б один випадок, коли «виконали розпорядження лікаря, яке, на їхню думку, могло мати шкідливі наслідки для пацієнта». Ці слухняні медсестри, виконуючи сумнівні розпорядження, приписували собі меншу відповідальність, ніж лікареві. Крім того, вони зазначали, що насамперед основою соціального впливу лікарів є їхня «законна влада», тобто право забезпечувати пацієнта всесторонньою опікою[278]. Вони просто виконували розпорядження, які вважали правомірними, але потім хворий помирав. Щороку тисячі госпіталізованих пацієнтів помирають через помилки медичного персоналу. Я припускаю, що почасти причина цих смертей полягає у сліпому виконанні медсестрами і технічними працівниками хибних розпоряджень лікарів.

КОРИТИСЯ АЖ ДО СМЕРТІ

Потенційний вплив носіїв влади на своїх підлеглих може мати катастрофічні наслідки в багатьох життєвих сферах. Одним із прикладів є динаміка послуху в кабінах пілотів комерційних авіакомпаній, який призвів до багатьох авіакатастроф. У типовому комерційному літаку капітан є головним керівником для першого офіцера і часом для бортового інженера. Вплив такої влади може посилювати військове минуле більшості пілотів, норми і правила польоту, що роблять капітана безпосередньо відповідальним за все, що відбувається на борту. Така влада може призводити до помилок, коли весь екіпаж почувається змушеним приймати «авторитетне розуміння ситуації», навіть коли головний пілот помиляється.

Дослідження тридцяти семи серйозних авіакатастроф з доволі якісним звуковим записом виявило, що у 81% випадків перший офіцер недостатньо стежив за капітаном, або не надто заперечував капітану, коли той помилявся. Аналізуючи більшу вибірку з сімдесяти п’яти авіакатастроф у контексті оцінки деструктивної покірності, автор дослідження стверджує: «Якщо ми припустимо, що недостатній моніторинг і заперечення помилок належать до надмірного послуху, то можемо дійти висновку, що надмірний послух є причиною 25% усіх авіакатастроф»[279].

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПІДПОРЯДКУВАННЯ ВЛАДІ

У сучасному суспільстві особи, які обіймають владні посади, рідко карають інших, використовуючи фізичне насильство (як у парадигмі Мілґрема). Розповсюдженішим є опосередкований примус: керівники дають розпорядження підлеглим, які мають їх виконати. Насильство може складатися зі словесних образ, що підривають самооцінку і гідність тих, хто займає слабшу позицію. Носії влади часто застосовують каральні дії, безпосередні наслідки яких непомітні. Наприклад, надають комусь несхвальні рекомендації, знаючи, що це може зіпсувати їхню результативність чи зменшить шанси отримати кращу роботу. Своєрідна форма насильства, яка використовує суспільні чинники.

Команда нідерландських дослідників оцінювала збільшення покори носієві влади власне в таких ситуаціях у серії винахідливих експериментів. Приблизно 500 осіб було залучено до двадцяти п’яти окремих досліджень, що їх проводили з 1982 по 1985 рік в Утрехтському університеті в Нідерландах[280]. У їхній «парадигмі адміністративного підпорядкування» дослідник просив учасника, який виконував роль адміністратора, надати п’ятнадцять «стресових зауважень» претенденту на роботу (натренованому працівнику експериментатора) у сусідній кімнаті. Завданням досліджуваного було провести з кандидатом тестування щодо працевлаштування. За умовами експерименту, якщо той успішно проходить тест — отримує роботу, якщо провалюється — залишається безробітним.

Згідно з наданою інструкцією, адміністратори мусили перешкоджати і робити стресові зауваження на адресу кандидата. Ці п’ятнадцять оціночних зауважень стосувалися результатів тестування, а також принижували особу шукача роботи, як-от: «Це справді було по-дурному з твого боку». Даючи дедалі вразливіші зауваження, адміністратори водночас «тримали кандидата у такому сильному психологічному напруженні, що той не виконував задовільно завдання і, як наслідок, не отримував роботу». До того ж, дослідники наполягали, щоби учасники експерименту продовжували і не зважали на протести кандидата. Кожен спротив адміністратора підраховувався, експериментатор і далі спонукав робити прискіпливі зауваження, і лише після четвертого вияву спротиву дозволяв припинити. Нарешті, і це найважливіше, учасникам експерименту повідомляли, що вміння працювати у стресових умовах не було головною вимогою для отримання роботи, але потрібно дотримуватися процедури, бо це стане в пригоді дослідницькому проекту експериментатора, який вивчає вплив стресу на продуктивність. Кривдження інших і зменшення їхніх шансів на роботу не приносили ніякої суттєвої користі, окрім того, що давали змогу досліднику зібрати деякі дані. У контрольній групі учасники експерименту могли припинити дослідження будь-якої миті.

Коли незалежну порівняльну групу нідерландців попросили передбачити, чи змогли би вони вимовити всі ці стресові зауваження, понад 90% заперечили. І знову «погляд ззовні» виявився помилковим, аж 91% учасників підпорядкувалися вказівкам авторитарного експериментатора до самого кінця. Так само високий рівень екстремального послуху підтримувався, навіть коли учасниками експерименту були працівники кадрових відділів, попри їхній професійний етичний кодекс роботи із клієнтами. Схожі високі показники покірності отримано, коли учасники експерименту одержували детальну інформацію про перебіг експерименту за кілька тижнів до проведення, щоб мати достатньо часу обдумати свою потенційно неприязну роль.

Як нам спонукати до непокори в такій ситуації? Можна вибрати з кількох варіантів: влаштувати бунт кількох осіб перед учасником експерименту, як у дослідженні Мілґрема. Або повідомити учасника про особисту юридичну відповідальність у разі, якщо відібраний кандидат-жертва подасть позов до суду проти університету. Або знівелювати тиск носія влади, який змушує дійти до кінця, як було зроблено в контрольній групі експерименту: там взагалі ніхто не послухався.

СЕКСУАЛЬНА ПОКІРНІСТЬ ПЕРЕД НОСІЄМ ВЛАДИ: ШАХРАЙСЬКИЙ ОСОБИСТИЙ ОБШУК

Шахрайство із особистим обшуком відбулося в багатьох закладах швидкого харчування у США. Цей феномен демонструє поширеність послуху перед анонімним, але схожим на офіційний, носієм влади. Шахрайство полягало в тому, що до закладу телефонує чоловік, просить покликати до телефону помічника менеджера і представляється офіцером поліції на прізвище, скажімо, Скотт. Йому терміново потрібна допомога у зв’язку із крадіжкою, вчиненою працівницею закладу. Він наполягає, щоб під час розмови до нього зверталися, не інакше як «пане офіцере». Раніше він зібрав дані про внутрішні процедури й особливості закладу. Він також знає, як отримувати потрібну інформацію, ставлячи правильні запитання, як це роблять сценічні чарівники або «читачі думок». Він, безсумнівно, вправний шахрай.

Зрештою, «офіцер Скотт» виманює у помічника менеджера ім’я привабливої молодої нової працівниці, яка, за його словами, дещо вкрала в крамниці і переховує крадене при собі. Він хоче, аби її закрили у підсобному приміщенні й утримували там, доки він або його люди не приїдуть за нею. Працівницю замикають, а «офіцер» розмовляє з нею по телефону і пропонує обрати: або інша працівниця закладу тут і зараз проведе особистий обшук, або її доставлять до відділку і там обшукають поліцейські. Звісно, дівчина обирає обшук на місці — вона знає, що невинна, і їй не має чого приховувати. «Офіцер Скотт» просить помічницю менеджера роздягнути дівчину і провести обшук. У її задньому проході й вагіні шукають вкрадені гроші чи наркотики. При цьому «офіцер» наполягає, аби йому описували перебіг «обшуку», а камери спостереження записували всі деталі. Але це тільки початок кошмару для невинної дівчини, а для телефонного підглядача — забави в секс і владу.

Колись я був судовим експертом у справі, де схожий основний сценарій включав у себе примушення наляканої вісімнадцятирічної старшокласниці до виконання щораз неприємніших і сексуально принизливих вчинків. Її змушують голою танцювати і підскакувати. «Офіцер» просить асистентку менеджера покликати якогось старшого чоловіка стерегти дівчину, а самій повертатися до виконання робочих обов’язків. Ситуація стає дедалі принизливішою: «офіцер» вимагає, щоб дівчина почала мастурбувати, а потім зайнялася оральним сексом зі старшим чоловіком, що її «стеріг», доки поліція помалу їхала до них. Сексуальне знущання тривало кілька годин, доки всі чекали на приїзд поліції, чого, звісно, ніколи не трапилось.

Цей химерний вплив віддаленого носія влади змусив багатьох людей порушити політику їхньої компанії, ймовірно, власних моральних і етичних принципів. Привів до сексуального насильства і приниження чесної набожної молодої працівниці. Як наслідок, звільнено працівників закладів, декого звинувачено у вчиненні злочинів, на фірми подано судові позови, жертви пережили серйозні психічні травми, а організатора цієї й інших схожих афер — колишнього тюремного працівника — спіймали і зрештою засудили.

Природно, що, чуючи про таке шахрайство, ми зосереджуємося на особистісних характеристиках жертви і кривдників. Ми вважаємо їх наївними, примітивними, легковірними і дивними людьми. Однак, коли ми дізнаємося, що така ситуація повторилася 68 разів у 32 штатах, у різних закладах шести мереж, і у такий спосіб обдурили стількох помічників менеджера, а жертвами стали і жінки, і чоловіки, наш аналіз має зміститися із простого обвинувачення окремих осіб на вплив ситуативних сил. Тож не можна недооцінювати вплив «носія влади». Він може викликати покірність у такій мірі і в такому вигляді, що це важко навіть уявити.

Донну Саммерс, помічницю менеджера в McDonald's у Маунт-Вашинґтон, штат Кентуккі, втягнули у такий страшний телефонний розіграш, і через це її звільнили. Вона висловлює одну з головних думок «Ефекту Люцифера» про силу ситуативних чинників: «Дивлячись на це ззовні, ти заявляєш: я би цього не зробила. Але якщо опинилася б у тій ситуації, в той момент, хіба ти знаєш, як би вчинила? Не знаєш»[281].

У своїй книжці «Готуючи фастфуд: з вогню у полум'я» канадська соціологиня Естер Рейтер доходить висновку, що покірність перед начальством — найцінніша риса серед працівників закладів швидкого харчування. Нещодавно в інтерв’ю вона сказала: «На конвеєрній роботі працівників навмисно відучують думати аби приймати рішення. Вони мусять бути додатками до машини». Ден Яблонські, спеціальний агент ФБР у відставці, приватний детектив, який розслідував деякі випадки цього шахрайства, каже «Ми з вами можемо тут сидіти і засуджувати цих людей, називати їх повними ідіотами. Але вони не проходили тренінгів із вмикання здорового глузду. Їх вчили говорити і думати: «Чим я можу вам допомогти?»[282].

МІСЦЕВИЙ НАЦИЗМ: ЧИ МОГЛО ТАКЕ СТАТИСЯ У ВАШОМУ МІСТІ?

Згадайте, Мілґрем розпочав дослідження, бо хотів зрозуміти, чому так багато «добрих» громадян Німеччини взяли участь у жахливих вбивствах мільйонів євреїв. Замість пошуків диспозиційних тенденцій у характері німецького народу, які б пояснювали, як дійшло до геноциду, він вірив, що провідну роль відіграли ситуативні чинники. Покірність носієві влади була «токсичним триггером» жахливих вбивств. Після завершення досліджень Мілґрем зробив переломні наукові висновки, що підступний і переконливий вплив послуху може трансформувати пересічного американця у працівника концентраційного табору: «Якщо в США встановити систему концентраційних таборів, як відбулося у нацистській Німеччині, то в кожному американському містечку можна було би знайти достатньо тих, хто би там працював»[283].

Розгляньмо коротко цей жахливий прогноз через призму п’яти дуже різних, але захопливих досліджень щодо схожості нацистів і пересічних людей, які охоче зголошуються на боротьбу проти проголошеного «національного ворога». Перші два — демонстрації, проведені винахідливими вчителями у старшій і початковій школі. Третє — дослідження мого колишнього студента, яке показує, що американські студенти насправді схвалили б «остаточне розв’язання», якщо би якась владна особа достатньо добре обґрунтувала таку дію. І ще два — безпосередні дослідження членів СС і німецької поліції.

ВИХОВАТИ НАЦИСТІВ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ШКОЛІ

Учні старшої школи в Пало-Альто на уроках історії, як і багато з нас, не могли збагнути нелюдськість Голокосту. Як міг процвітати такий расистський і смертоносний суспільно-політичний рух? Як пересічний громадянин міг не знати чи бути байдужим до страждань, що їх нацисти завдавали єврейським співгромадянам? їхній винахідливий учитель — Рон Джонс — вирішив змінити спосіб проведення занять, відходячи від традиційної методики в бік навчання через досвід.

Перед початком він повідомив класові, що вони зімітують деякі аспекти досвіду німців наступного тижня. Попри це попередження, рольовий «експеримент», що відбувався впродовж наступних п’яти днів став серйозною справою для учнів і шоком для вчителя, не згадуючи вже про директора школи і батьків. Симуляція і реальність сплелися — учні створили тоталітарну систему переконань і примусового контролю, яка неабияк скидалася на створений Гітлером нацистський режим[284].

Спочатку Джонс встановив нові жорсткі правила для класу, що слід було виконувати без жодного супротиву. Кожна відповідь учня мала обмежуватися максимум трьома словами і розпочинатися з «пане», і під час відповіді учень чи учениця мусили стояти струнко біля своєї парти. Коли ніхто не заперечив ці й інші нові правила, атмосфера в класі почала змінюватися. Красномовніші й освіченіші учні втратили свої позиції і поступилися популярністю менш балакучим і фізично сильнішим. Класовий рух отримав назву «Третя хвиля». Було впроваджено привітання стисненою у формі чаші долонею із гаслами, які по команді вигукували в унісон. Щодня з’являлося нове потужне гасло: «Сила в дисципліні», «Сила в спільноті», «Сила в дії» і «Сила в гордості». Мусив з’явитися ще один — його залишили на потім. Таємне рукостискання ідентифікувало «своїх», а на критиків писали доноси про «зраду». Після гасел з’явилися дії — виготовлення плакатів, які розвішували по школі, приймання нових членів, навчання інших учнів обов’язкової постави при сидінні та інше.

Спершу невелика група з двадцяти учнів на уроці історії швидко розрослася до понад ста палких прибічників «Третьої хвилі». Учні перейняли завдання, зробивши його своїм власним. Вони видавали особливі членські картки. Декого з найуспішніших учнів попросили покинути заняття. Нова авторитарна група висловлювала захоплення й ображала колишніх однокласників, коли тих виводили з класу.

Потім Джонс зізнався своїм послідовникам, що вони належать до загальнодержавного руху, що має на меті відшукати учнів, які прагнуть боротися за політичні зміни. Він сказав їм, що вони — «елітарна група молодих людей, яких обрали допомогти в цій справі». На наступний день запланували віче, де кандидат на пост президента мав по телебаченню заявити про створення нової програми молоді «Третьої хвилі». Понад двісті учнів заповнили шкільний зал і з нетерпінням очікували цього оголошення. Радісні члени Хвилі, вбрані у білі сорочки-уніформи зі зробленими вдома нарукавними пов’язками, розвісили плакати по всьому залу. Кремезніші учні охороняли входи, друзі вчителя, вдаючи репортерів і фотографів, кружляли серед маси «справжніх прихильників». Було увімкнено телевізор, і всі чекали й чекали важливого оголошення щодо подальшого загального маршу парадним кроком уперед. Вони скандували — «Сила в дисципліні!».

Замість оголошення вчитель увімкнув фільм про з’їзд НСДАП в Нюрнбергзі. Історію Третього рейху показали у моторошних картинах. «Кожен мусить визнати свою провину — ніхто не може стверджувати, що в жоден спосіб не брав участі». Це був останній кадр фільму і кінець симуляції. Джонс пояснив усім зібраним учням причину проведення симуляції, що зайшла значно далі, ніж він спершу очікував. Він сказав, що новим гаслом для них стане: «Сила в розумінні». І закінчив висновком: «Вами маніпулювали. Ваші власні бажання завели вас туди, де ви зараз перебуваєте».

У Рона Джонса виникли проблеми з адміністрацією: батьки виключених із групи учнів подали скаргу, що новий режим ображав і погрожував їхнім дітям. Проте він дійшов висновку, що для багатьох молодих людей це був важливий життєвий урок, де вони особисто пересвідчилися, як легко їхня поведінка може радикально трансформуватися через покірність впливовому носієві влади в подібних до фашизму умовах. Згодом у своїй статті про «експеримент» Джонс зазначив «за чотири роки мого викладання в школі Кабберле ніхто і ніколи не зізнався, що брав участь у віче “Третьої хвилі”. Це було чимось таким, що ми всі хотіли забути». (Через кілька років після звільнення зі школи Джонс почав працювати в Сан-Франциско з учнями, які потребували спеціальної освіти. Потужна документальна вистава під назвою «Хвиля» про симуляцію нацистського досвіду продемонструвала деякі аспекти трансформації добрих дітей у псевдо-Гітлерюгенд[285].)

МАЛЕНЬКІ БЕСТІЇ У ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ: КАРІ ОЧІ ПРОТИ ГОЛУБИХ

Вплив влади ґрунтується не тільки на можливості давати накази і вимагати послуху від послідовників, але й на можливості визначати реальність і змінювати звичні способи мислення і реагування. Яскравий приклад: Джейн Елліотт, популярна вчителька початкових класів у маленькому містечку Райсвілл, штат Айова. Вона розмірковувала, як пояснити білим дітям із маленького фермерського містечка, де майже немає меншин, що означає «братерство» і «толерантність». Вона вирішила зробити так, щоб діти побували у ролі невдах і переможців, відчули, що означає бути жертвою, а що — винуватцем упередженого ставлення[286].

Учителька довільно, спираючись тільки на колір очей, визначила одну частину класу кращою, а іншу — гіршою. Вона почала із оголошення, що люди з голубими очима кращі за тих, у кого карі. Вона надала різні «докази», що це підтверджували: Джордж Вашингтон мав голубі очі, ближчий приклад — батько одного з учнів (який, судячи зі скарг учня, бив свого сина) має карі очі.

Віднині, сказала пані Елліотт, діти з голубими очима будуть особливими, «кращими», а кароокі — «гіршими». Начебто розумніші голубоокі отримали особливі привілеї, а кароокі — обов’язок виконувати правила, що закріплювали їхню другосортність, зокрема носити спеціальний комірець, що давало змогу іншим здалеку розпізнати їхній низький статус.

Голубоокі діти, які раніше дружили із «поганими» кароокими, тепер відмовилися із ними бавитися, і запропонували повідомити шкільну адміністрацію про те, що кароокі можуть красти речі. Невдовзі на перервах почали відбуватися бійки, один хлопець зізнався, що дав іншому «під дих», бо «той назвав мене карооким так, ніби я чорний, ніби я негр». За один день кароокі діти почали гірше вчитися, стали пригніченими, похмурими й агресивними. Вони описували себе як «сумних», «злих», «дурних» і «посередніх».

Наступного дня все змінилося до навпаки. Пані Елліотт повідомила клас, що вона помилилася — насправді це кароокі кращі, а голубоокі — гірші. Вона надала нові хитромудрі докази на підтримку цій монохромній теорії добра і зла. Голубоокі тепер переключилися у власних описах із попередніх ярликів «радісний», «добрий» і «гарний» на зневажливі, на кшталт тих, що використовували напередодні кароокі. Старі дружні зв’язки між дітьми тимчасово розірвалися, на їхнє місце прийшла ворожнеча. Так тривало аж до кінця цього проекту, коли з дітьми провели ретельний дебрифінг того, що відбувалося, і вони повернулися до свого повного радості класу.

Учителька була шокована швидкою і цілковитою переміною багатьох своїх учнів, яких, як вона думала, дуже добре знала. Пані Елліотт дійшла висновку: «Ці чудові вдумливі діти, які завжди дружили один із одним, перетворилися на нещадних маленьких третьокласників, що дискримінували своїх однолітків... Це було жахливо!».

СХВАЛЕННЯ «ОСТАТОЧНОГО РОЗВ'ЯЗАННЯ» НА ГАВАЙЯХ: ЗВІЛЬНЕННЯ СВІТУ ВІД НЕПРИСТОСОВАНИХ

Уявіть, що ви — студент Гавайського університету. Разом із 570 іншими студентами відвідуєте одну з великих вечірніх шкіл психології. Цього вечора ваш учитель з виразним голландським акцентом змінює звичну тематику лекції, щоби пояснити, що через демографічний вибух (гаряча тема 1970-х років) з’явилася загроза національній безпеці[287]. Цей викладач описує загрозу для суспільства, яку створює швидке збільшення кількості фізично і психічно непристосованих осіб. Проблему було переконливо представлено як важливий проект, схвалений науковцями, що має на меті добро для людства. Вас просять допомогти в «застосуванні наукових процедур для знищення інтелектуально і фізично непристосованих». Ба більше, викладач обґрунтовує потребу вчиняти дії, аналогічні смертельним покаранням, аби стримати брутальні злочини. Він просить вас висловити свої думки, бо ви разом з іншими зібраними тут особами маєте високий рівень інтелекту, гарну освіту і визнаєте високі етичні цінності. Вам приємно думати, що ви належите до цієї обраної групи. (Пригадайте описану К.С. Льюїсом приманку «Внутрішнього кола».) Щоби остаточно розвіяти сумніви, викладач запевняє, що, перш ніж вчинити будь-які дії з непристосованими людськими створіннями, буде проведено значно ретельніші дослідження.

Зараз йому потрібні лише ваші погляди, рекомендації та особисті думки, якими ви поділитеся разом з іншими студентами в аудиторії, заповнивши просту анкету. Ви починаєте відповідати на запитання, вас переконали, що це нова, життєво важлива проблема, для вирішення якої важить ваш голос. Ви старанно відповідаєте на кожне з семи запитань і виявляєте, що існує певна схожість між вашими відповідями і відповідями інших осіб з групи.

Дев’яносто відсотків згодні, що завжди одні особи будуть пристосованішими для виживання, ніж інші.

Щодо знищення непристосованих: 79% хочуть, щоб одна людина відповідала за прийняття рішення про смерть, а друга його виконувала. 64% воліють забезпечити анонімність тим, хто натискав би кнопку, де лише б одна кнопка спрацьовувала серед багатьох одночасно натиснутих. 89% вважають, що використання безболісного наркотику було б найефективнішим і найгуманнішим способом спричинити смерть.

Якби закон вимагав участі, 89% допомогли б у прийнятті рішення, тимчасом як 9% краще б допомогли з виконанням рішення, або з обома процесами. Лише 6% студентів відмовилися відповідати.

Найнеймовірніше, що 91% респондентів (студентів) погодилися з висновком, що «за надзвичайних обставин слушною справою стало би знищення всіх визнаних небезпечними для загального добробуту!».

Зрештою несподівано, що 29% підтримали б це «остаточне розв’язання», навіть якщо воно застосовувалося би до членів їхніх родин[288]!

Ці американські студенти (вечірнє відділення, а отже вони старші за звичайних студентів) були готові схвалити план вбивства всіх інших, кого би якийсь носій влади визнав менш пристосованими до життя, ніж вони самі — і це лише після короткої презентації їхнього впливового вчителя. Тепер нам зрозуміліше, як звичайні, і навіть освічені, німці могли охоче підтримати «остаточне розв’язання» Гітлера щодо євреїв, яке повторювалося багато разів під час навчання і підсилювалося систематичною державною пропагандою.

ІНДОКТРИНАЦІЯ ЗВИЧАЙНИХ ЧОЛОВІКІВ ДО НАДЗВИЧАЙНИХ УБИВСТВ

Один із найяскравіших прикладів, що ілюструє моє дослідження, як звичайних людей втягують у злі справи, чужі їхній попередній історії й моральним цінностям, походить із видатного відкриття історика Крістофера Броунінга. Він підрахував, що у 1942 році приблизно 80% жертв Голокосту були ще живими, а через одинадцять місяців — було вже мертвих 80%. За цей короткий період Endsolung («остаточне розв’язання» Гітлера) зміцнилося появою у Польщі великої кількості мобільних загонів, що здійснювали масові вбивства. Цей геноцид вимагав мобілізації масштабної машини вбивств, і водночас працездатні німецькі солдати були потрібні на виснажливому радянському фронті. Більшість польських євреїв жили в маленьких містечках, а не великих містах, тож питання, яке Броунінг уявно ставив німецькому командуванню, звучало: «де в цей критичний рік війни вдалося знайти робочу силу для такого вражаючого, з погляду логістики, досягнення в масових убивствах?»[289].

Відповідь він знайшов у архівних матеріалах щодо нацистських воєнних злочинів, де занотовано дії 101 резервного поліцейського батальйону, що складався приблизно з п’ятисот чоловіків із Гамбурга. Це були сімейні люди старшого віку, застарі для призову в армію. Вони походили із робітників і низів середнього класу, не мали досвіду роботи у військовій поліції. Це були новобранці, відряджені до Польщі без жодного попередження чи роз’яснення щодо виконання секретної місії — повного винищення всіх євреїв у віддалених поселеннях. Тільки за чотири місяців вони особисто застрелили щонайменше 38 000 євреїв, а інших 45 000 депортували до табору смерті в Треблінці.

Спершу командир повідомив їм, що батальйон повинен виконати складну місію. Проте додав, що будь-хто може відмовитися страчувати тих чоловіків, жінок і дітей. Записи свідчать, що спершу приблизно половина поліцаїв відмовилися і дали змогу іншим резервістам займатися масовими вбивствами. Однак з часом переміг процес соціального моделювання — залучені до розстрілів резервісти викликали почуття про вини у тих, хто відмовився, і водночас діяв звичний конформістський тиск групи: «як на нас дивитимуться бойові товариші?». До кінця смер тоносної мандрівки майже 90% членів 101 батальйону сліпо підкоряли ся командиру й власноруч розстрілювали євреїв. Багато хто із гордістю позував для фотографій, що робилися зблизька і під час самого вбивства євреїв. Як і на фотографіях знущання з в’язнів в Абу-Ґрейб, на своїх «трофейних фото» ці поліцаї приймали позу гордих винищувачів єврейської загрози.

Броунінг підкреслює, що не існувало якогось особливого відбору, ані самовідбору до батальйону, особистих інтересів чи кар’єризму, які пояснювали би влаштовані ними масові вбивства. Навпаки, всі вони були настільки «звичайними», наскільки це можна уявити — доки не опинилися в новій ситуації, де отримали «офіційний» дозвіл і заохочення знущатися з тих, кого назвали «ворогами». У проведеному Броунінгом глибокому аналізі цих щоденних злочинів найочевиднішим є те, що ці пересічні чоловіки належали до потужної авторитарної системи, країни політичної поліції, що ідеологічно обґрунтовувала винищення євреїв, і перебували під впливом інтенсивної індоктринації моральних принципів дисципліни, лояльності і обов’язку перед державою.

Цікавим для мого зауваження, що експериментальні дослідження можуть мати важливе значення для реального світу, є порівняння Броунінгом механізмів, задіяних у далекій країні і віддаленому часі, з психічними процесами, виявленими під час дослідження покірності Мілґрема і нашого Стенфордського в’язничного експерименту. Далі автор звертає увагу: «Зауважений Зімбардо спектр поведінки охоронців надзвичайно схожий на поведінку груп, що виникли в 101 резервному поліцейському батальйоні» (стор. 168). Він показує, як деякі з них зробилися садистично «жорстокими і безжалісними», насолоджуючись вбиванням, інші залишалися «безжалісними, але справедливими» у «виконанні правил», а меншість кваліфікувалася як «добрі охоронці», які відмовлялися вбивати і робили малі послуги євреям.

Психолог Ервін Стауб, який дитиною вижив під час нацистської окупації Угорщини в «Захищеному домі»[290], визнає, що в особливих випадках більшість людей схильні до крайнього насильства і вбивств. У спробі зрозуміти походження зла, що проявляється в геноцидах і масовому насильстві у всьому світі, Стауб доходить висновку: «Зло, що виникає зі звичайного мислення і твориться звичайними людьми, є нормою, а не винятком... Велике зло повстає зі звичайних психічних процесів, що поступово прогресують до щораз більших порушень психіки». Він підкреслює, що звичайні люди можуть потрапити в ситуацію, де вчитимуться робити злі вчинки, як того вимагає вища влада: «Коли ми стаємо частиною системи, вона починає формувати наш світогляд, нагороджує вірність панівним поглядам, а незгоду робить психічно вимогливою і тяжкою»[291].

Переживши жахіття Аушвіцу, Джон Стейнер (мій дорогий друг і колега-соціолог) десятиліття потому повернувся до Німеччини, де опитав сотні колишніх нацистів, членів СС: від рядових до генералів. Він хотів зрозуміти, що змушувало цих чоловіків щоденно чинити таке неймовірне зло. Стейнер відкрив, що здебільшого ці люди отримали високі результати на F-шкалі, яка вимірює авторитарність, тому й приєдналися до наявної в СС субкультури жорстокості. Він окреслив їх «сплячими» — людьми з певними латентними рисами, які можуть ніколи не проявитися, хіба що виняткова ситуація активує їхні насильницькі схильності. Він доходить висновку, що «найбезпосереднішою детермінантою поведінки есесівців виявилася ситуація», яка перетворювала «сплячих» на активних убивць. На основі масиву даних із проведених ним інтерв’ю Стейнер стверджував, що ці чоловіки, як до, так і після вчинених ними жахіть, вели звичайний спосіб життя, не проявляючи насильницьких схильностей[292].

Стейнерівський величезний досвід контактів із багатьма есесівцями на особистому і науковому рівнях дав змогу зробити два важливі висновки про вплив інституцій і виконання насильницьких ролей: «Інституційна підтримка насильницьких ролей, вочевидь, має суттєвіший вплив, ніж ми звикли вважати. Коли існує прихована, а особливо явна суспільна підтримка таких ролей, вони починають притягувати осіб, які можуть отримувати задоволення, чинячи насильство, і перетворюватися у роботі і відчуттях на псевдо-катів».

Далі Стейнер описує, як виконувана роль може взяти гору над рисами характеру: «Стало очевидним, що не кожен, хто відіграє насильницьку роль, мусить мати садистичні риси характеру. Ті, хто продовжували відігравати непритаманну їм від природи роль, часто змінювали цінності (ставали схильними підпорядковуватися тому, чого чекали від них у цих ролях). Були також ті, хто відкрито ототожнював себе з СС і отримував задоволення від свого становища. Зрештою існували й такі, хто не приймав і відчував відразу до того, що їм наказали робити. Вони намагалися компенсувати це, принагідно допомагаючи ув’язненим» (працівники СС кілька разів рятували життя Стейнера).

Важливо усвідомити, що багато сотень тисяч німців, які в часи Голокосту творили зло, чинили так не тільки через обов’язок виконувати накази влади. Покірність системі влади, що видавала дозволи і нагороди за вбивства євреїв, вибудовувалася на підґрунті широко поширеного антисемітизму, який в ті часи існував в Німеччині й інших європейських країнах. Згідно з аналізом історика Даніеля Голдхагена, ці поширені упередження спрямовували по вертикалі влади і передавали звичайним німцям, які стали «добровільними гітлерівськими катами»[293].

Ненависть німців до євреїв справді була однією із причин Голокосту, проте аналіз Голдхагена має два недоліки. По-перше, історичні дані свідчать, що з початку дев’ятнадцятого століття антисемітизм в Німеччині послабшав, порівняно з сусідніми країнами, як-от Франція і Польща. Він також помиляється, применшуючи вплив Гітлерівської авторитарної системи — мережі, що прославляла расистський фанатизм, і конкретні, створені владою ситуації, як-от концентраційні табори, де механізували геноцид. Це взаємодія особистих цінностей німецьких громадян і ситуативних можливостей, створених системою фанатичних упереджень, перетворила так багато людей на добровільних або примусових катів задля своєї держави.

БАНАЛЬНІСТЬ ЗЛА

У 1963 році соціальна філософиня Ханна Арендт опублікувала класичну нині працю — «Банальність зла, Суд над Айхманом в Єрусалимі». Вона провела детальний аналіз судового процесу проти Адольфа Айхмана, нациста, який особисто відповідав за організацію вбивств мільйонів євреїв. Лінія захисту дій Айхмана була схожою на свідчення інших нацистських лідерів: «Я тільки виконував накази». Як це окреслила Арендт: «...а що стосується сумління, він [Айхман] чудово пам’ятав, що відчував би докори, лише якби не виконав отриманих наказів, тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям і найпедантичнішою ретельністю»[294].

Проте в представленому Арендт описі Айхмана найбільш вражає те, що він зусібіч видається повністю пересічним.

Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі нормальнішим, ніж я почуваюся після його обстеження», — так начебто заявив один із них, а інший виявив, що Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері й батька, братів, сестер і друзів було «не лише нормальним, а й взірцевим» (с. 53).

За результатами проведеного аналізу справи Айхмана Арендт доходить свого відомого висновку:

Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, схожих на нього, більшість з яких не були ані збоченцями, ані садистами, і в тому, що вони були і залишаються неймовірно і водночас жахливо нормальними. З погляду наших правових інституцій і наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше за усі жахи разом узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, які роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло (с. 321).

Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь — урок моторошної, сформованої думками і словами, банальності зла (с. 295).

Використане Арендт словосполучення «банальність зла» лишається актуальним і нині — геноцид вибухає в різних куточках світу, а тортури і тероризм ніде не поділися. Ми воліємо не думати про цю фундаментальну істину, вважати божевілля лиходіїв і безглузде насильство тиранів наслідком їхніх персональних схильностей. Цей спосіб мислення першою піддала сумніву Арендт, спостерігаючи гнучкість, з якою соціальні сили можуть довести нормальних людей до страшних вчинків.

МУЧИТЕЛІ Й КАТИ: ПАТОЛОГІЧНІ ТИПИ ЧИ СИТУАТИВНИЙ ІМПЕРАТИВ?

Безсумнівно, здатність людей систематично знущатися з інших чоловіків і жінок є однією із найтемніших сторін нашої природи. Мої колеги і я дійшли висновку, що серед мучителів, які роками роблять свої брудні справи, інколи можна виявити осіб зі схильностями до зла. Така ситуація вважалася нормою багато років у Бразилії, де поліцейські з дозволу влади, аби отримати «визнання», використовували тортури до «підривних елементів» чи «ворогів держави».

Ми розпочали з тих, хто застосовував тортури, намагаючись зрозуміти їхню психіку і вплив на них зовнішніх обставин. Проте нам довелося розширити аналіз на їхніх приятелів по зброї, які добровільно чи через призначення стали членами ескадронів смерті. Вони мали «спільних ворогів»: чоловіків, жінок і дітей, співгромадян і навіть сусідів, яких «Система» оголосила ворогами — соціалістами чи комуністами, які створюють загрозу національній безпеці. Декого потрібно було негайно ліквідувати, інших, хто могли знати секретну інформацію, треба було спершу змусити видати її під тортурами, і тільки тоді вбити.

Виконуючи завдання, мучителі могли почати використовувати продукти «злого генія», втілені у вдосконалюваних століттями знаряддях тортур (від інквізиції до урядів різних країн). Проте щоб дати раду з конкретним ворогом і переламати його волю, потрібно було імпровізувати. Дехто стверджує, що невинен і відмовляється визнавати провину, або ж проявляє надмірну впертість і не боїться найстрашніших тортур. Щоб мучителі почали добре виконувати своє ремесло, потрібен час і щораз краще знання людських слабостей. Для порівняння — завдання ескадронів смерті значно простіше. Сховавшись під балаклавою, з рушницями і підтримкою групи, вони могли виконувати свій громадянський обов’язок швидко і безособово: «служба є служба». Для поліцейського, який вдається до катувань, робота ніколи не буде тільки службою. Катування завжди вимагають особистих взаємин. Важливо зрозуміти і вибрати вид й інтенсивність тортур, які найбільше підходять певній особі в певний час. Помилка у виборі чи заслабке катування означає відсутність зізнання. Занадто сильні тортури — і жертва помре до свого зізнання. В обох ситуаціях мучитель не досягає мети і накликає на себе гнів начальства. Вміння ж обирати правильний вид і ступінь тортур, аби отримати потрібну інформацію, приносить солідну винагороду і похвалу начальства.

Який тип людей може займатися такими справами? Чи повинні вони бути садистами і соціопатами, щоб день у день, упродовж багатьох років, розривати тіла і знущатися зі своїх ближніх? Чи ці «працівники індустрії насильства» були виродками людства — погане насіння, злий цвіт і гнилий плід? Чи можна припустити, що вони можуть бути нормальними людьми, яких запрограмували виконувати жахливі дії за допомогою знаних і відтворювальних тренувальних програм? Чи можемо ми визначити набір зовнішніх умов, ситуаційних змінних, що перетворюють людей на мучителів і вбивць? Якщо простежимо причину цих лиходійств, і вона лежить не у внутрішніх дефектах, а швидше пояснюється зовнішніми чинниками — політичними, економічними, соціальними, історичними і досвідними складниками поліційного вишколу, — ми зможемо зробити загальні, незалежні від культури і середовища висновки. Можемо виявити робочі механізми, відповідальні за цю неймовірну трансформацію людей.

Соціологиня і експертна з Бразилії Марта Хаґґінс, грецька психологиня і експертна з тортур Міна Гарітос-Фатоурос і я провели поглиблені інтерв’ю з кількома десятками колишніх мучителів у різних округах Бразилії (опис методики і детальні результати цього дослідження можна знайти у нашій статті[295]). Міка раніше провела схоже дослідження катів, які пройшли вишкіл грецької військової хунти[296]. Результати її і нашого дослідження є схожими[297]. Ми виявили, що інструктори відсіюють садистів під час вишколу, бо вони некеровані, і, отримуючи задоволення від завдавання болю іншим, забувають про мету допиту, забувають отримати зізнання. Тож з усіх даних, які ми змогли отримати, члени ескадронів смерті чи мучителі в жодному разі не були ненормальними чи девіантними до початку виконання нових ролей. Також вони не проявляли жодних девіантних схильностей чи патологій упродовж багатьох років після закінчення «місії смерті». Їхня переміна повністю пояснюється впливом багатьох ситуативних і системних чинників — як-от пройдений спеціально для нової ролі вишкіл, група підтримки товаришів по зброї, прийняття ідеології національної безпеки, нав’язана віра, що соціалісти і комуністи є ворогами їхньої держави. Інші ситуативні змінні, що мали вплив на нову поведінку: нав’язування відчуття обраності, буття вищими і кращими за працівників цивільної служби, нагороди і почесті за виконання особливих завдань, секретність — про обов’язки знають тільки товариші по зброї, — постійний тиск начальства, яке вимагає результатів, попри втому і особисті проблеми.

Ми описали багато випадків, що підтверджують пересічність і нормальність людей, які брали участь у наймерзенніших акціях з санкції уряду і за таємної підтримки ЦРУ в часи Холодної війни (1968-1985) проти радянського комунізму. Звіт під назвою «Тортури в Бразилії», виданий учасниками Католицької єпархії Сан-Паулу, надає детальну інформацію про те, що агенти ЦРУ інтенсивно брали участь у навчанні бразильської поліції методам застосування тортур[298]. Така інформація збігається із відомими даними про систематичні курси проведення допитів і застосування тортур в «Школі Америк», де навчалися агенти і поліцейські з країн-партнерів по боротьбі зі спільним ворогом — комунізмом[299].

Проте ми із колегами вважаємо, що такі дії можуть повторитися будь-якої миті в будь-якій країні, де виникає одержимість ідеями національної безпеки. Перед страхами і ексцесами сучасної «війни з тероризмом» у багатьох великих містах велася інша, безкінечна «війна зі злочинністю». У відділі поліції Нью-Йорка ця війна породила феномен «Командос департаменту поліції Нью-Йорка» (NYPD). Цій поліцейській команді дали свободу дій у відстежуванні ймовірних ґвалтівників, злодіїв і грабіжників. Вони носили футболки з особливим гаслом: «Немає кращого полювання, ніж полювання на людину». Їхній бойовий клич звучав: «Ніч — наша». Ця професійна культура нагадувала культуру досліджуваних нами бразильських поліцейських, які застосовували тортури. Одним із найвідоміших їхніх звірств було вбивство мігранта з Африки (Амаду Діалло із Гвінеї), в якого всадили понад 40 куль, коли він намагався дістати гаманець, щоб показати документи[300]. Інколи «трапляється жахлива ситуація», але зазвичай можна ідентифікувати ситуативні механізми і системні сили, що до неї призвели.

ТЕРОРИСТИ-СМЕРТНИКИ: НЕСВІДОМІ ФАНАТИКИ ЧИ УСВІДОМЛЕНІ МУЧЕНИКИ?

Неймовірно, але перетворення поліцейських у мучителів можна порівняти з перетворенням молодих палестинців зі студентів у смертників, які мають на меті убивства невинного ізраїльського цивільного населення. Преса нещодавно висвітлювала результати системного аналізу як стають смертниками[301].

Хто приймає таку фатальну роль? Це бідна, відчайдушна, соціально ізольована, неграмотна молодь без кар’єри, без майбутнього? Анітрохи! За результатами найновішого дослідження чотирьохсот членів Аль-Каїди, три чверті з них походять з вищого або середнього класу. Дослідження, проведене судовим психіатром Марком Сейджменом, також знаходить інші докази нормальності цих молодих смертників. Більшість із них (90%) походять із благополучних сімей. Дві третини відвідували коледж, дві третини були одружені, більшість мали дітей і працювали в наукових чи інженерних галузях. Сейджмен робить висновок: «У багатьох розуміннях — це найкраща і найвидатніша частина їхнього суспільства»[302].

Злість, бажання помсти і обурення несправедливістю, яку вони відчувають, є мотиваційними триггерами рішення — померти заради «вищої мети». «Люди бажають смерті, коли задоволення двох фундаментальних потреб наближається до точки зникнення», — вважає психолог Томас Джойнер у трактаті «Чому люди вчиняють самогубство». Першу потребу ми вже зазначили як центральну для конформізму і соціальної влади — потреба приналежності чи зв’язку з іншими. Друга — потреба почуватися ефективним чи мати вплив на інших[303].

Багато років інтенсивно вивчаючи цей феномен, ізраїльський психолог Аріель Мерарі виокремлює певні кроки на стежці до вибухової смерті[304]. Спершу старші члени екстремістських груп ідентифікують молодих людей, які проявляють сильний патріотичний запал на антиізраїльських вічах або через підтримку ісламських або палестинських акцій. Далі їх запрошують обговорити, як сильно вони люблять свою країну і ненавидять Ізраїль. Їм пропонують пройти вишкіл. Ті, що погоджуються, стають частиною маленької і секретної групки з трьох-п’яти осіб. Вони вчаться таємницям ремесла від старших: виготовленню бомб, маскуванню, розрахунку часу вибуху і вибору жертв.

Зрештою вони беруть на себе публічне зобов’язання, записуючи на відеокасету декларацію «живого мученика» за іслам («аль-шахід-аль-хаі»). В одній руці вони тримають Коран, в іншій — рушницю, а знаки над головою проголошують їхній новий статус. Це відео підтверджує їхній фінальний крок, його відсилають їхнім родинам. Їм також повідомляють «велику брехню», що не лише вони отримають місце біля Аллаха, але й завдяки їхньому мучеництву для їхніх рідних знайдеться місце біля пророка. Вбивчий трунок підсолоджується істотним фінансовим стимулом або щомісячною пенсією для сім’ї смертника.

Їхні фотографії звеличуються на плакатах, які розклеюють на всіх стінах громади у разі успішного виконання місії — щоби надихати наступну групу смертників. Щоби придушити страх перед болем від ран, нанесених вибухом цвяхів й інших частин бомби, новобранців запевняють, що перш ніж перша крапля їхньої крові долетить до землі, вони сидітимуть біля Аллаха, відчуваючи тільки насолоду. Смерть є певною — їхні розуми дбайливо підготовлені зробити те, що в звичайних умовах є немислимим. Звісно, риторика дегуманізації служить запереченням людяності і невинності жертв.

У такий системний спосіб пересічні розгнівані молоді хлопці і дівчата перетворюються на героїв і героїнь. Їхні смертельні акції моделюються на самопожертву і цілковиту посвяту в слушній справі пригноблених. Це повідомлення голосно і чітко надсилається наступним кадрам молодих самогубців-смертників.

Ми бачимо, як ця програма використовує різноманітні принципи соціальної й мотиваційної психології з метою обернення колективної ненависті у специфічну добре прораховану програму індоктринації й вишколу осіб, що перетворює молодь на живих мучеників. Вони не є божевільними чи безсердечними, просто мають зовсім інший рівень чутливості і спосіб мислення, ніж ми призвичаїлися бачити серед молоді в більшості країн.

Французький режисер П’єр Регов у процесі підготовки до фільму «Смертники» провів інтерв’ю з багатьма утримуваними в ізраїльських в’язницях палестинцями, яких зловили перш ніж вони підірвали бомби. Його висновки резонують із представленим нами тут аналізом: «Кожен із них намагався мене переконати, що, з морального погляду, це була слушна справа. Ці діти не бажають чинити зла. Ці діти бажають чинити добро... Результатом цього промивання мізків були діти, які всередині лишалися дуже добрими і так сильно вірили, що мусили вчинити щось величне»[305].

Самогубство чи вбивство будь-якої молодої особи є глибокою раною на тілі людської сім’ї, і ми, дорослі з усіх країн, маємо об’єднатися, щоб запобігти цьому. Жертва життям молодих людей з ідеологічних причин має вважатися неприпустимим загальнолюдським злом.

НАС ТЕРОРИЗУЮТЬ «ДОСКОНАЛІ СОЛДАТИ 9/11» І «ЗВИЧАЙНІ БРИТАНСЬКІ ХЛОПЦІ»

Варто навести ще два приклади «пересічності» масових убивць. Перший походить із результатів поглибленого дослідження викрадачів літаків 11 вересня 2001 року, чиї самогубні терористичні атаки в Нью-Йорку і Вашингтоні забрали життя майже 3000 невинних мирних жителів. Другий — зі звітів лондонської поліції про підозрюваних смертників, відповідальних за теракти в лондонському метро і двоповерховому автобусі в червні 2005 року, внаслідок чого загинуло і було серйозно поранено багато людей.

Ретельне дослідження портретів кількох терористів 9/11, проведене і описане репортером Террі МакДермотом у книжці «Досконалі солдати», підкреслює, якими звичайними були ці чоловіки у повсяденному житті[306]. Дослідження привело до зловісного висновку: «Ймовірно, в світі існує ще дуже багато таких людей». Одна рецензія на цю книжку повертає нас до тези Арендт про банальність зла, адаптованої до ери глобального тероризму. Оглядач New York Times Мічіко Какутані пропонує приголомшливий постскриптум: «Карикатурні зображення змовників 9/11 як “геніїв зла” чи “фанатиків з дикими очима” замінюють “ідеальними солдатами” — несподівано пересічними особами, які, безсумнівно, могли би бути нашими сусідами, чи сидіти поруч у літаку»[307].

Цей моторошний сценарій реалізувався в пізніших скоординованих атаках у лондонському громадському транспорті — командою смертників, «пересічних убивць», непримітних пасажирів метро чи автобуса. Для друзів, родичів і сусідів з Лідса (місто в північній Англії) ці молоді мусульмани були «звичайними британськими хлопцями»[308]. В їхній попередній історії вони не проявляли жодних ознак небезпеки. Навпаки, «звичайні хлопці» могли легко адаптуватися у місті, на роботі. Один із них був здібним гравцем у крикет, який кинув алкоголь і жінок, аби вести благочестивіше життя. Другий був сином місцевого підприємця, власника рибного бару. Ще один — консультантом, який ефективно працював із дітьми з особливими потребами, перед тим став батьком і переїхав з сім’єю в новий будинок. На відміну від викрадачів літаків 9/11, які збуджували певні підозри як іноземці, які цікавилися курсами пілотів, ці молоді хлопці були місцевими і ніколи не порушували закону. «Це зовсім на нього не схоже. Хтось, мабуть, промив йому мізки і заставив це зробити», — сказав приятель одного з них.

«Найстрашнішим у таких смертниках є їхня цілковита нормальність», — робить висновок Ендрю Сілк, експерт у цій галузі[309]. Він зазначає, що жодна судова експертиза тіл смертників не виявила слідів алкоголю чи наркотиків. Вони виконували свою місію з ясним розумом і самовідданістю.

Як ми переконалися, щойно якийсь учень здійме стрілянину в навчальному закладі, як це було в старшій школі «Колумбайн»[310] у США, ті, хто завжди думав, що добре знає злочинця, зазвичай говорять: «Він був таким хорошим хлопцем, із гарної родини... неможливо повірити, що він це зробив». Це повертає нас до питання, яке я поставив у першому розділі — як добре ми насправді знаємо інших людей? І як наслідок — чи знаємо ми себе настільки добре, щоб бути впевненими у тому, як поведемося у новій ситуації, під сильним ситуаційним тиском?

ОСТАТОЧНИЙ ТЕСТ СЛІПОЇ ПОКІРНОСТІ НОСІЄВІ ВЛАДИ: КОМАНДА ВБИТИ СВОЇХ ДІТЕЙ

Востаннє виводячи за межі штучних лабораторних експериментів і соціальну психологію зла, наведу приклад з реального життя, з джунглів Ґаяни, де релігійний лідер зі США 28 листопада 1978 року переконав понад дев’ятсот послідовників вчинити групове самогубство або дозволити родичам і друзям їх убити. Джим Джонс, пастор конгрегації Храму народів Сан-Франциско і Лос-Анджелеса вирішив створити в цій південноамериканській країні соціалістичну утопію, де братерство і толерантність стали б важливішими за матеріалізм і расизм, які він так ненавидів у США. Однак невдовзі після зміни місця діяльності Джонс перетворився з турботливого духовного «отця» великої протестантської конгрегації на ангела смерті — воістину космічна трансформація, достойна самого Люцифера. Тут я хочу лише провести паралель між підвальною лабораторією Мілґрема в Нью-Гейвені й цим полем смерті у джунглях[311].

Мрії багатьох убогих членів Храму народів про нове краще життя в обіцяній утопії розвіялися у прах, коли Джонс увів обов’язок довготривалих примусових робіт, розставив озброєних охоронців, встановив повне обмеження громадянських свобод, напівголодні пайки їжі і призначав щоденні, рівнозначні з тортурами, покарання за найменші порушення хоч якого із безлічі встановлених ним правил. Стурбовані родичі переконали одного конгресмена разом із журналістами навідати і перевірити комуну. Коли інспекція покидала поселення, Джонс організував на них замах. Згодом він зібрав майже всіх членів секти і виголосив довгу промову, в якій закликав усіх покінчити з життям, випивши отруєний ціанідом напій Kool-Aid[312]. Тих, хто відмовилися, змусили випити або застрелили при спробі втечі охоронців, але, як виявилося, більшість послухалася лідера.

Безсумнівно, Джонс був егоцентричним маніяком: він записував на магнітофон всі свої промови, проповіді і навіть сеанси тортур, включно з останньою годинною проповіддю із закликом до самогубства. У ній він спотворює реальність, бреше, благає, проводить фальшиві аналогії, апелює до ідеології й майбутніх трансцендентних життів, категорично наполягає виконувати його накази, а його поплічники роздають смертельну отруту понад дев’ятьом сотням зібраних довкола членів. Фрагменти його виступу останньої години дають уявлення про техніку «продажу смерті», яку він використовував, щоб викликати цілковите підкорення божевільному носієві влади:

Будь ласка, приймімо ліки. Це просто. Це легко. Це не спричинить конвульсій [звісно, спричинить, особливо у дітей]...

Не лякайтеся смерті. Ви побачите, сюди приїдуть люди. Вони катуватимуть наших дітей. Вони катуватимуть наших людей.

Вони катуватимуть наших стареньких. Ми не можемо цього допустити... Будь ласка, заради Бога, ми ж не можемо зволікати?

Чи можемо ми зволікати з цим лікуванням? Не відаєте, що ви вчинили. Я намагався... Будь ласка. На Божу хвалу, поспішаймо.

Ми жили — жили і кохали так, як ніхто з людей. Наш світ був настільки великим, наскільки це можливо. Давайте просто з цим покінчимо. Давайте покінчимо з агонією світу [аплодисменти]... Хто хоче відійти разом зі своєю дитиною — має право відійти. Я думаю, це гуманно. Я хочу відійти — я хочу бачити, як ви відходите... Не треба боятися. Не треба боятися. Це друг. Це друг... сидячи покажіть взаємну любов до ближнього. Відійдімо ж. Відійдімо. Відійдімо [Діти плачуть]... Складіть своє життя з гідністю. Не здавайтеся у сльозах й агонії. У смерті нема нічого... це тільки пересадка в інший літак. Не будьте такими. Припиніть істерики... Ми не можемо так померти. Ми мусимо померти гідно. У нас не буде вибору.

Зараз ми маємо вибір... Діти, дивіться, це просто допоможе вам відпочити. О, Боже [Діти плачуть]. Мамо, мамо, мамо, мамо, мамо, прошу. Мамо, прошу, прошу, прошу. Не робіть цього. Складіть ваше життя з вашою дитиною [Текст повністю доступний онлайн; див. прим.][313].

І вони це зробили, вони померли для «Тата». Влада харизматичних тиранів, як-от Джима Джонса чи Адольфа Гітлера триває, навіть якщо вони зроблять страшні вчинки стосовно своїх послідовників, навіть після їхнього краху. В думках послідовників кожне, навіть найменше вчинене раніше ними добро, починає переважати всю спадщину злих вчинків. Розважмо приклад молодого хлопця, Гаррі Скотта, який слідом за своїм батьком приєднався до Храму народів, але через непослух його виключили. У телефонному дзвінку на радіопередачу «Тато про тебе подбає: останній із Джонстауна» (ведучий Джеймс Рестон-молодший, Національне громадське радіо США) Гаррі описав, як його карали за порушення правил. Його били, шмагали батогом, сексуально принижували, змушували переносити найгірший страх — удава, що повзав по усьому тілу. Чи він ненавидів Джима Джонса? Аніскільки, він залишався «істинним вірянином» і «відданим послідовником». Попри отруєння батька на тому зібранні в Джонстауні і пережиті особисто жорстокі приниження, він і далі захоплювався, ба навіть любив свого «тата» Джима Джонса. Навіть всемогутня партія з роману Джорджа Орвелла «1984» не могла би похвалитися такою перемогою.

Тепер маємо вийти за межі конформізму і покірності перед носієм влади. Вони й справді сильні чинники, але лишень запускають процес. У протистоянні потенційних жертв і злочинців, на кшталт охоронців і в’язнів, катів і жертв тортур, терористів-смертників і цивільних жертв, діють процеси, що змінюють психологічні характеристики і одних, й інших. Деіндивідуалізація знеособлює злочинців, знімаючи з них особисту відповідальність і самоконтроль. Це має їм змогу діяти без гальмівних обмежень совісті. Дегуманізація нівелює людяність потенційних жертв, перетворює їх на тварин чи «пусте місце». Також дослідимо, які обставини перетворюють очевидців лиходійств на пасивних спостерігачів, а не героїчних борців, що активно допомагають жертвам, чи б’ють на сполох. Цей шматок зла бездіяльності є наріжним каменем лиходійств, що дає злочинцеві змогу повірити, ніби інші особи, обізнані в тому, що відбувається, хоча своїм мовчанням приймають і схвалюють його дії.

Нашому дослідженню соціальної динаміки конформізму і покірності добре пасує висновок професорки психології з Гарварду Мазарін Бенаджі:

Внесок соціальної психології у розуміння людської природи — відкриття, що сили, сильніші за нас самих, визначають наше психічне життя і наші дії. Головною із цих сил є влада суспільних обставин[314].