ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 15

Обвинувачуючи Систему: співучасть командування

Патріотична заключна промова військового прокурора майора Майкла Голлея у справі сержанта Айвена Фредеріка допомагає задати тон нашому аналізу використання тортур на «незаконослухняних бойовиках» і в’язнях, яких утримують у військових в’язницях Іраку, Афганістану і Куби:

І я нагадаю вам, сер, що ворог б’ється на основі моралі, як і ми, і це може стати об’єднувальним чинником для наших ворогів зараз і в майбутньому. І я б також попросив вас подумати про ворогів, які можуть здатися в майбутньому В ідеалі ми цього хочемо. Ми прагнемо, щоб вони настільки злякалися боєздатності армії Сполучених Штатів, що просто здали би позиції. Але якщо полонений або радше ворог вірить, що його принижуватимуть і піддаватимуть ницому ставленню, то чому б йому й далі не опиратися до останнього подиху? І у бою він відбере ті життя, які могли би бути прожитими. Такий тип поведінки [в обвинувачених військових поліцейських] має довготривалі наслідки, і насамкінець це також впливає на військових, наших військових і моряків, і морських піхотинців, і пілотів, яких можуть захопити у майбутньому, і на те, як до них ставитимуться. Це все, що я хотів сказати.

Прокурор продовжує викривати те, що на кону в цій справі та й в інших справах «Абу-Ґрейбської сімки» стоїть ніщо інше, як честь армії:

Сер, насамкінець — честь нашої армії Сполучених Штатів водночас цінна і крихка. Ми свято віримо в армію Сполучених Штатів, у всі армії, а особливо в нашу. Ми віримо, що несемо велику відповідальність і силу, силу нав’язати нашу волю іншим. І єдине, що відділяє нас від нечесного нав’язування волі, від перетворення із суперника на натовп, на групу бандитів, це те, що ми маємо це почуття честі і поступаємо слушно, виконуючи отримані накази, робимо гідні речі, а така поведінка [насилля та тортури у в’язниці Абу-Ґрейб] знецінює це все. Ми, як і будь-яка армія, потребуємо високих моральних стандартів, щоб бути згуртованішими[430].

Моя заключна промова була спонтанною і не прописаною заздалегідь. Вона передбачила деякі чільні аргументи, які будуть розкриті далі у цьому розділі, що забезпечить повніший огляд тез про вплив потужних ситуативних і системних сил на виникнення цих зловживань. Ба більше, після розгляду справи (у жовтні 2004 р.) з’явилися нові докази, які чітко показали причетність військових начальників до насильства і тортур в блоці 1А. Ось текст моєї промови:

Звіти Фея і Таґуби вказують на те, що цьому [насильству] можна було запобігти, якби військо виділяло на цю мету хоча би частину ресурсів чи уваги, які витрачено на ці судові процеси, то Абу-Ґрейб ніколи б не відбулося. Але до Абу-Ґрейб поставилися з байдужістю. Це не вважали важливим, в’язниця мала такий самий низький пріоритет, як охорона археологічного музею у Багдаді [чиї скарби було розграбовано після «звільнення» міста, доки військові пасивно приглядалися].

Ці обидва заклади мали [військово] низький пріоритет, що разом із несприятливими обставинами довело до такого виверження. Тому я думаю, що насправді постати перед судом мусить військо, зокрема все командування сержанта Фредеріка, яке мусило би знати, що відбувається, мусило би запобігти цьому, зупинити це, оскаржити це. Саме вони повинні бути підсудними. Або, якщо сержант Фредерік є певною мірою відповідальним, яким би не був його вирок, його, на мою думку, потрібно пом’якшити за рахунок всієї командної верхівки[431].

У цьому розділі ми підемо декількома різними напрямками, які спонукатимуть нас витягнути із тіні замовчування центральні ролі багатьох чільних гравців у драмі Абу-Ґрейб — режисерів, сценаристів, постановників цієї трагічної п’єси. Певною мірою працівники військової поліції були лише купкою акторів, «сімома персонажами у пошуках автора»[432] або режисера.

Нам потрібно визначити утиски системи, які існували поза межами ситуації в’язниці Абу-Ґрейб. Ми маємо ідентифікувати всіх тих з командного ланцюга, хто брав участь у створенні умов, що призвели до такого різкого зниження рівня моралі в охоронців. Представляючи хронологію цих зовнішніх сил, я зміню свою роль експерта захисту на прокурора. З такої позиції я пропоную новий тип сучасного зла — «адміністративне зло», співучасниками якого є члени політичного та військового командування і яке призвело до зловживань і тортур[433]. Громадські й приватні організації функціонують у межах законодавчих, але не обов’язково етичних норм. Тому вони можуть спричинити страждання, і навіть смерть, коли виважено рухаються до цілей власної ідеології, генерального плану, оптимізуючи витрати і здобутки, або зрештою шукаючи фінансового зростання. За таких обставин їхні цілі завжди виправдовують засоби.

РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОВЖИВАНЬ В АБУ-ҐРЕЙБ ВИКРИВАЄ ПОМИЛКИ СИСТЕМИ

У відповідь на численні повідомлення про зловживання, не лише в Абу-Ґрейб, а й у всіх військових в’язницях Іраку, Афганістану і Куби, Пентагон провів щонайменше десять офіційних розслідувань. Я уважно переглянув половину з них, коли готувався до своєї ролі у захисті сержанта Айвена Фредеріка. У цій частині розділу я окреслю у хронологічному порядку деякі з тих чільних звітів і висвітлю висновки з них із конкретними цитатами. Цим я маю намір дати відчуття того, як високопосадовці у війську й уряді оцінюють причини тортур і зловживань. Позаяк всі до одного ці розслідування були ініційовані військовими із конкретною інструкцією сфокусуватися на порушниках, вони здебільшого не висувають обвинувачення військовим і політичним лідерам за їхні ролі у створенні умов, сприятливих зловживанням. Єдиним винятком є звіт Шлезінґера, замовлений міністром Рамсфелдом.

Якщо рухатися вниз, а не вгору, рівнями субординації, можна зауважити, що ці звіти мають обмежену сферу застосування і не настільки незалежний і безпартійний підхід, як хотілося б. Утім вони надають нам відправну точку в нашій справі проти військового й адміністративного командування. Цю відправну точку ми потім доповнюватимемо новими повідомленнями преси, розширеними свідченнями військових — очевидців катування. (З повною хронологією зловживань в Абу-Ґрейб і слідчими звітами ви можете ознайомитися на сайті, зазначеному у примітках[434].)

ЗВІТ РАЙДЕРА - ПЕРШИЙ, ЩО ПОДАВ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНИЙ СИГНАЛ

Перший звіт за наказом генерала Санчеса підготував начальник військової поліції, генерал-майор Доналд Райдер 6 листопада 2003 року. У серпні його призначили головою експертної команди на прохання армійського слідчого підрозділу. Цей підрозділ ідентифікували як Об’єднану оперативну групу №7. До складу цієї багатофункціональної оперативної групи входили з’єднання сухопутних, військово-морських і повітряних сил, морська піхота і цивільні працівники Міністерства оборони.

Цей документ охоплював усю систему в’язниць в Іраку і містив рекомендації щодо її вдосконалення. Зрештою Райдер дійшов висновку, що там були серйозні порушення прав людини, а також значні системні недоліки навчального процесу і використання робочої сили. Його звіт також продемонстрував стурбованість щодо розмитих кордонів між військовими поліцейськими, які повинні були лише охороняти ув’язнених, і групами військової розвідки, призначеними допитувати полонених. Він зазначив, що військова розвідка намагалася залучити військову поліцію до «підготовки» затриманих до допитів.

Плутанина в повноваженнях між військовою поліцією і військовою розвідкою виникла під час війни в Афганістані, коли перші співпрацювали з другими, «створюючи сприятливі умови для подальших допитів». Цей евфемізм описує методи, які дають змогу зламати волю в’язнів. Райдер рекомендував створити процедури, що «визначають повноваження солдатів військової поліції... чітко відокремлюючи дії охоронців від дій працівників військової розвідки». Звіт Райдера потрібно було довести до відома всіх, хто відповідає за систему військових в’язниць. За словами журналіста Сеймура Герша, попри ці важливі висновки, «Райдер применшував серйозність своїх попереджень, оскільки дійшов висновку, що ситуація ще не досягла кризової точки. На його думку, деякі процедури неефективні, але він не виявив, що “підрозділи військової поліції навмисно застосовували недозволені методи поводження з в’язнями”». Слід зазначити, що цей звіт з’явився в розпал найскандальніших зловживань у блоці 1А восени 2003 року, але ще до того, як Джо Дарбі розповів про фотографії (13 січня 2004 р.). У своїй статті в журналі New Yorker (5 травня 2004 р.), присвяченій скандалу, Герш зауважив про звіт Райдера: «Його розслідування в кращому разі виявилося невдалим, а в гіршому було просто прикриттям»[435].

РЕТЕЛЬНИЙ І ЖОРСТКИЙ ЗВІТ ТАҐУБИ[436]

Коли у січні 2004 року сумнозвісні фотографії потрапили до військових керівників і відділу кримінальних розслідувань, генерал Санчес був змушений піти далі, ніж просто спробувати замаскувати факти, виявлені звітом Райдера. Він доручив генерал-майору Антоніо М. Таґубі провести розгорнутіше розслідування звинувачень у зловживаннях стосовно затриманих, незадокументованих втеч ув’язнених і безлічі інших фактів, які вказують на відсутність дисципліни і відповідальності. Таґуба чудово попрацював і провів велике докладне розслідування. Його результати було опубліковано у березні 2004 року. Цей звіт повинні були тримати в таємниці, тому що він містив прямі звинувачення у безвідповідальному ставленні до своїх обов’язків офіцерів, а також серйозні звинувачення інших офіційних осіб. Як наочний матеріал його доповнювали «ті фотографії». Все це було надто скандально, щоб не просочитися в пресу (ймовірно, за чималі гроші).

Звіт Таґуби потрапив до редакції журналу New Yorker, і його висновки і фотографії було опубліковано у статті Герша, але це сталося лише, коли фотографії вже з’явилися в програмі 60 Minutes II 28 квітня 2004 року. (Як ви пам’ятаєте, ця історія почалася для мене саме з цієї програми)

Таґуба без особливих церемоній розкритикував звіт свого колеги, генерала Райдера. «На жаль, багато системних проблем, виявлених під час розслідування [Райдера], не були усунуті і стали предметом нашого розслідування, — пише він. — Доводиться визнати, що багато зловживань щодо затриманих відбувалися одночасно або майже одночасно з розслідуванням Райдера» (курсив додано для наголошення фрази). Далі в звіті Таґуби сказано: «Всупереч висновкам звіту [генерал-майора] Райдера, я бачу, що військовослужбовців 372-ої роти військової поліції, 800-ї бригади військової поліції з самого початку направили туди, щоб змінити стан справ у виправному закладі, “створити умови” для допитів військової розвідки». Також зазначалося, що офіцери військової розвідки, агенти ЦРУ, представники приватних компаній і працівники ІДУ [інших державних управлінь] «активно спонукали охоронців — військових поліцейських — створювати фізичні і психологічні умови для “успішніших” допитів свідків».

На підтримку цього твердження Таґуба наводить дані під присягою свідчення кількох охоронців, які підтверджують співучасть у зловживаннях працівників військової розвідки і слідчих.

Спеціаліст Сабріна Харман з 372-ої роти військової поліції в показах під присягою розповіла про випадок, коли затриманого поставили на ящик і під’єднали йому електроди до пальців рук, ніг і пеніса. І уточнили, що «її завдання — не давати затриманому заснути». Сказала, що працівник військової розвідки розмовляв з [капралом] Ґрейнером [sic].

І заявила: «Працівник військової розвідки хотів змусити їх говорити. А завдання Ґрейнера [sic] і Фредеріка — допомагати військовій розвідці і приватним компаніям так, щоб ці люди почали говорити».

Таґуба наводить свідчення сержанта Джавала Дейвиса про вплив працівників військової розвідки і представників приватних компаній на охоронців військової поліції, що він бачив особисто:

Я сам був свідком того, як ув’язнених в центрі військової розвідки, блок 1А, змушували робити різні речі, які я вважаю сумнівними з погляду моралі. У блоці 1А нам сказали, що у них інші правила й інші СПП [стандартні процедури поводження] з ув’язненими. Я ніколи не бачив статуту або інших документів, де було б викладені ці правила або стандартні процедури, мені про них тільки усно говорили. За 1А відповідав капрал Ґренєр [sic]. Він стверджував, що агенти і солдати військової розвідки давали йому різні завдання, але не було нічого письмового, на що він міг би послатися [sic]». Коли я запитав сержанта Дейвиса, чому правила в блоках 1А і 1Б відрізнялися від правил в інших корпусах в’язниці, він заявив: «В інших корпусах сидять звичайні в’язні, а в блоках 1А і 1Б — ті, кого тримає там військова розвідка». Коли ж я запитав, чому він не доповів про зловживання вищим за званням офіцерам, сержант Дейвис заявив: «Бо я думав, що якби вони робили те, що не відповідає встановленим процедурам або правилам, то хтось про це сказав би. [Тут ми знову можемо спостерігати зло бездіяльності]. Крім того, блок 1А перебуває у розпорядженні військової розвідки, і мені здавалося, що працівники військової розвідки схвалюють зловживання». Сержант Дейвис також заявив, що чув, як працівник військової розвідки заохочував охоронців жорстко поводитися із в’язнями. На запитання, що саме говорив працівник військової розвідки, він відповів: «Розговоріть цього хлопця. Влаштуйте йому поганеньку ніч.

Нехай він отримає як слід». Він стверджував, що ці коментарі було адресовано капралові Ґренєру [sic] і сержанту Фредеріку. Зрештою сержант Дейвис сказав, що «працівники військової розвідки, як я зрозумів, хвалили Ґренєра [sic] за те, як він поводиться із затриманими, що перебувають у розпорядженні військової розвідки. Наприклад, вони казали: “Чудово, вони ламаються дуже швидко. Відповідають на всі запитання. Дають нам потрібну інформацію”. Щось таке».

Заява Джейсона Кеннела з 372-ї роти військової поліції нагадала мені, як під час Стенфордського в’язничного експерименту за порушення правил наші охоронці відбирали у в’язнів матраци, ковдри, одяг і подушки:

«Я бачив, що вони голі, але працівники військової розвідки просили нас забрати у них матраци, ковдри та одяг». Кеннел не міг згадати, хто саме із працівників військової розвідки просив це зробити, але зазначив: «якщо вони хотіли, щоб я це робив, то повинні були надати мені відповідні документи». Згодом йому повідомили, що «ми не повинні робити нічого, що принижує гідність ув’язнених».

Це лише один приклад постійних протиріч між реальною ситуацією зі зловживаннями і негласним заохоченням військової розвідки й інших служб ображати затриманих цього блоку. З одного боку, охоронцям наказували продовжувати зловживання, а з іншого — офіційно публічно заявляли, що «ми не миритимемося зі зловживаннями або чим-небудь, що не можна назвати гуманним поводженням». Такий підхід давав змогу оскаржувати будь-які ймовірні майбутні звинувачення охоронців.

У звіті Таґуби зазначено, що старші офіцери, які знали про надзвичайно жорстоке поводження із затриманими, рекомендували винних віддати під військовий суд, але цього так ніколи і не зробили. Бездіяльність командирів, які знали про зловживання, підтверджувала здогад, що ніхто і не відповість за знущання з ув’язнених.

Проблеми взаємодії, навчання і лідерства

Таґуба наводить безліч свідчень і прикладів, що солдати і резервісти військової поліції не пройшли вишкіл і їх не забезпечили ресурсами й інформацією, потрібними для виконання такої складної справи, як охорона в’язнів у в’язниці Абу-Ґрейб. У звіті написано:

Серед службовців 800-ї бригади військової поліції та її підрозділів спостерігається загальна нестача знань, навичок й інформації про базові юридичні, нормативні, теоретичні та командні вимоги...

Поводження із затриманими і кримінальними злочинцями після оформлення дуже відрізнялося між різними місцями ув’язнення, корпусами, таборами, і навіть на різних змінах охоронців із тієї самої 800-ї бригади військової поліції». [Курсив додано для привертання уваги до відмінностей в методах денної і нічної змін охоронців в блоці 1А]

У звіті також зазначено:

Чисельність ув’язнених в Абу-Ґрейб і в Кемп-Букка значно перевищує максимально допустиму місткість, а штат охоронців не добрали і ресурсів бракує. Такий дисбаланс сприяв незадовільним умовам утримання, втечам і відсутності відповідальності в різних відділеннях. Переповненість місць утримання також не дає змоги виявити й ізолювати лідерів, які могли б організовувати втечі і заворушення в місцях утримання.

Таґуба описує безліч випадків утеч, бунтів ув’язнених і сутичок між охоронцями і затриманими, унаслідок яких гинули люди. Щоразу висновок один і той самий: «Слідча група не виявила жодних даних про причини, впливові чинники або коригувальні дії». У звіті також описано один великий бунт ув’язнених, що мав летальні наслідки. Його згадує сержант Фредерік як передумову того, що більшість бунтівників потім перевели до його блоку 1А, де над ними тяжко знущалися.

Таґуба особливо наголошує на тому, що військовому командуванню було добре відомо, що ця бригада військової поліції не пройшла необхідного вишколу, але з цього приводу не ввели жодних коректур:

Я виявив, що солдати 800-ї бригади військової поліції не були достатньою мірою навчені своїм обов’язкам, які включали в себе управління в’язничними або виправними установами комплексу Абу-Ґрейб. Як і Райдер, я також дійшов висновку, що в процесі мобілізації солдати підрозділу 800-ї бригади військової поліції не пройшли підготовку, потрібну для управління виправними установами. До мобілізації і під час перебування у тренувальному таборі після мобілізації вони не отримали чітко поставлених завдань, тому й не змогли навчитися відповідно виконувати свої обов’язки. Підготовка, що проводилася на майданчиках мобілізації, розробили і використовували на рівні роти, а на рівнях батальйону чи бригади координація і нагляд були відсутні. Ця підготовка роти по суті складалася із виконання простих задач і тренування із забезпечення правопорядку. Втім я не знайшов доказів того, що командування, знаючи про ці недоліки, подало запит на коригування тренувальних програм Школі військової поліції, ізолятору тимчасового тримання американських військовослужбовців у Манхаймі, Німеччина, Начальнику військової поліції, або дисциплінарній виправній колонії у Форт-Лівенворт у Канзасі...

Це розслідування показує, що бригадний генерал Карпінскі та її підлеглі погано розподілили ресурси в іракській зоні ОС [об’єднаних сил]. У БЦІ [Баґдадському ізоляторі тимчасового тримання] Абу-Ґрейб розміщувалися від шести до семи тисяч в’язнів, проте наглядав за ними лише один батальйон. Для порівняння — заклад особливого нагляду також охороняє один батальйон, але перебуває там лише сто затриманих.

Окрім цього серйозного недоліку — чисельності персоналу, — умови життя військових, що служили в Абу-Ґрейб, були надзвичайно погані. Тут не було їдальні, пошти, перукарні й кімнати психологічного розвантаження. Постійні мінометні удари, а також періодичні автоматні й ракетні обстріли становили серйозну загрозу для життя військових і затриманих. Крім того, в’язничний комплекс був переповнений, і бригада відчувала нестачу відповідних ресурсів та персоналу, необхідних для вирішення серйозних логістичних проблем. Також через дружні відносини між військовими бригади, що склалися під час попередньої спільної служби, часто виявлялися важливішими за субординацію у комунікації між начальниками і підлеглими.

Таґуба називає імена командирів, які безвідповідально ставилися до своїх обов'язків

На відміну від інших розслідувань стосовно зловживань в Абу-Ґрейб, звіт генерала Таґуби вказує імена тих, хто виявився неспроможним виконувати обов’язки командирів, і тому заслуговує певного покарання. Варто перелічити деякі причини, з яких генерал зазначає імена багатьох воєначальників, чиї методи керівництва стали не прикладом військового командування, а пародією на нього. Ці офіцери повинні були забезпечити військових поліцейських дисциплінарною структурою, але не зробили цього:

Досліджуючи завдання 800-ї бригади військової поліції в Абу-Ґрейб, я виявив, що відбувалися явні непорозуміння і неефективна взаємодія між командиром 205-ї бригади військової розвідки, яка керувала ПОБ [передовою оперативною базою] Абу-Ґрейб після 19 листопада 2003 року, і командиром 800-ї бригади військової поліції, яка контролювала затриманих всередині закладу. Між цими підрозділами не було чіткого поділу відповідальності, а також координації дій на рівні командування й інтеграції функцій. Координація відбувалася на найнижчих рівнях за відсутності нагляду з боку командування...

Прочитавши звіт Таґуби, я зміг дійти лише до одного висновку: в’язниця Абу-Ґрейб перетворилася на «колгосп тварин» вже на рівні офіцерів, а не тільки на нічній зміні військових поліцейських армійського резерву, які працювали в блоці 1А. Дванадцять офіцерів і військовослужбовців некомандного складу отримали догани або дисциплінарні стягнення (м’які) за негідну поведінку, безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків, відсутність керівництва і зловживання алкоголем. Показовий приклад — капітан Лео Мерк, командир 870-ї роти військової поліції. Його звинувачували в тому, що він фотографував жінок-військових свого підрозділу голими без їхнього відома. Ще один військовослужбовець некомандного складу отримав догану за недбале ставлення до своїх обов’язків — заприятелювавши з молодшими за званням військовими, він без жодного приводу стріляв з їхніх гвинтівок М-16 і випадково підірвав бак з паливом!

Таґуба рекомендує усунути від командування, звільнити з лав або оголосити догану в письмовому вигляді приблизно десятку офіцерів, які займали командні посади, — якраз тим людям, які повинні були служити прикладом для пересічних військових і резервістів під їхнім командуванням.

Проте винні не тільки військові. Розслідування показало, що кілька цивільних слідчих і перекладачів без жодних на те повноважень залучали військових поліцейських до допитів у блоці 1-А, а також особисто брали участь у зловживаннях. Серед них у звіті Таґуби згадуються Стівен Стефановіч, цивільний слідчий-контрактник, і Джон Ізраель, цивільний перекладач-контрактник, обидва з 205-ї бригади військової розвідки.

Стефановіча звинувачено в тому, що він «дозволяв і/або інструктував військових поліцейських, яких не навчали методам ведення допитів, готувати затриманих до них шляхом “створення умов”, на що ті не мали повноважень і [sic] згідно з правилами і принципами поведінки. Безсумнівно, він знав, що його інструкції спонукають військових поліцейських до фізичного насильства» (курсив для наголошення). Це підтверджує слова Фредеріка і Ґренера. що їх підштовхували до зловживань цивільні особи, і саме вони, на думку військових поліцейських, відповідальні за ситуацію в блоці 1А, бо прагнули отримати важливу розвідувальну інформацію будь-якими доступними засобами.

Приклад негативних наслідків «“зла бездіяльності” видно із зауважень Таґуби щодо сержанта Снайдера. Той не доповів про поведінку свого безпосереднього підлеглого, який знущався над затриманими, наступаючи черевиками їм на руки і на ноги в його присутності».

Перш ніж облишити звіт Таґуби і перейти до результатів деяких інших незалежних розслідувань, потрібно відзначити його знаменний висновок про провину деяких офіцерів і цивільних осіб, яких досі не піддали під суд і навіть не висунули проти них звинувачень у співучасті у зловживаннях в Абу-Ґрейб:

Кілька офіцерів армії США припустилися неприпустимих дій і серйозних порушень міжнародного права у в’язниці Абу-Ґрейб і в Кемп-Букка в Іраку. Ба більше, чільні керівники вищої ланки 800-ї бригади військової поліції та 205-ї бригади військової розвідки виявилися неспроможними дотримуватися встановлених правил, норм і директив командування щодо запобігання зловживанням із затриманими в Абу-Ґрейб і в Кемп-Букка в період з серпня 2003 року по лютий 2004 року...

Конкретніше, я підозрюю, що полковник Томас Паппас, підполковник Стів Джордан, Стівен Стефановіч і Джон Ізраель прямо чи опосередковано відповідальні за зловживання в Абу-Ґрейб. Тому наполегливо рекомендую вжити негайних дисциплінарних заходів, як було зазначено в попередніх параграфах, а також ініціювати процедуру №15, щоб повною мірою визначити їхню провину (курсив для наголошення).

ЗВІТ ФЕЯ-ДЖОНСА: ВИЗНАЧЕННЯ ПРОВИНИ СТАРШИХ ОФІЦЕРІВ І СТОРОННІХ ОСІБ[437]

Генерал-лейтенант Ентоні Джонс і генерал-майор Джордж Фей здійснили ще одне розслідування заяв про те, як 205-а бригада військової розвідки причетна до зловживань із затриманими в Абу-Ґрейб. Вони також хотіли з’ясувати, чи були причетні до цих зловживань будь-які організації або інші старші офіцери, а не тільки командири бригади[438]. Хоча їхній звіт ґрунтується на стандартному диспозиційному підході і покладає всю провину на тих, хто безпосередньо брав участь у зловживаннях, — на ту ж «невелику групу аморальних солдатів і цивільних осіб», але він все ж описує деякі ситуативні й системні чинники.

«Події в Абу-Ґрейб не можливо розглядати у вакуумі» — ця вихідна теза звіту Фея-Джонса допомагає окреслити те, як «наявне оточення» сприя ло зловживанням. Висновки звіту збігаються з даними мого соціально психологічного аналізу, причому звіт містить докладний опис потужних ситуативних і системних чинників, що діяли усередині і навколо пове дінкового оточення. Давайте розглянемо їхню значимість, викладену в трьох наступних абзацах звіту:

Генерал-лейтенант Джонс виявив, що старші офіцери не брали безпосередньої участі у зловживаннях в Абу-Ґрейб, утім вони відповідальні за відсутність належного керівництва, за те, що не змогли вчасно відреагувати на повідомлення Міжнародного комітету Червоного Хреста і надати роз’яснення підлеглим, забезпечивши би при цьому відповідний постійний нагляд на тактичному рівні.

Генерал-майор Фей виявив, що з 25 липня 2003 року по 6 лютого 2004 року 27 працівників бригади військової розвідки, згідно з низкою показань, вимагали, заохочували, потурали або прямо просили солдатів військової поліції ображати затриманих, та/або брати участь у зловживаннях стосовно затриманих, та/або порушувати встановлений порядок допитів, чинні закони й інструкції щодо проведення дізнань в Абу-Ґрейб.

Командири розташованих в Абу-Ґрейб підрозділів чи ті, хто здійснював нагляд за солдатами й цими підрозділами, були не в змозі контролювати підлеглих або забезпечити безпосередній контроль за виконанням ними своїх завдань. Ці командири не спромоглися належним чином підтримувати дисципліну своїх солдатів, робити висновки зі своїх помилок і проводити роз’яснювальну роботу щодо покладених на них обов’язків...

Через запізніле виявлення неналежного керівництва не було вжито своєчасних заходів, щоб запобігти випадкам насильства і сексуальних зловживань, а також інцидентам із неправильним тлумаченням і нерозумінням прохань представників деяких служб... Зловживань не сталося б, якби офіцери дотримувалися чільних принципів статуту армії і забезпечили потрібне для виконання місії навчання (курсив для наголошення).

Спільний звіт цих генералів підсумовує безліч чинників, які, як вони ви явили, сприяли зловживанням у в’язниці Абу-Ґрейб. Сім із них названо головними причинами зловживань:

• «злочинні нахили окремих військовослужбовців» (диспозиційні особливості резервістів військової поліції);

• «неефективне керівництво» (системні чинники);

• «порушення субординації в бригаді й вищих ешелонах командування» (системні чинники);

• «участь безлічі управлінь і організацій в діяльності, пов’язаній із допитами в Абу-Ґрейб» (системні чинники);

• «нездатність ефективно відбирати, навчати, а потім інтегрувати в процес слідчих, аналітиків і лінгвістів-контрактників»

(системний чинник);

• «відсутність виразного розуміння військовою поліцією і фахівцями військової розвідки своїх ролей і обов’язків щодо проведення дізнань» (ситуативні та системні чинники);

• «відсутність системи безпеки» (ситуативні та системні чинники).

Тож, шість із семи зазначених у звіті Фея-Джонса чинників є системними або ситуативними, і лише один із них належить до диспозиційних. Потім звіт докладно описує ці чинники, приділяючи основну увагу численним прикладам неефективності системи, що стала фундаментальною причи ною зловживань:

Якщо вийти за межі особистої відповідальності, відповідальності лідерів і відповідальності командування, то слід зазначити, що системні проблеми і питання також сприяли створенню нестабільного оточення, в якому відбувалися зловживання. У звіті перераховано кілька десятків конкретних системних проблем, починаючи з доктрини і політики та закінчуючи проблемами керівництва, командування, підготовки й розподілу ресурсів.

Співучасть ЦРУ під виглядом «командної роботи»

Я був здивований, виявивши в цьому звіті відкриту і безпосередню критику ролі ЦРУ у використанні тактик примусу під час проведення допитів, які, як передбачалося, мали були залишатися секретними:

Систематична відсутність відповідальності за дії слідчих і самих ув’язнених негативно впливала на ставлення до затриманих в Абу-Ґрейб. Неясно, в який спосіб і за чиїм наказом ЦРУ могло розміщувати в Абу-Ґрейб таких в’язнів, як затриманий №28[439], тому що між ЦРУ і командуванням об’єднаної оперативної групи не було жодних офіційних домовленостей із цього приводу. Офіцери ЦРУ, які працюють в Абу-Ґрейб, переконали полковника Паппаса і підполковника Джордана, що можуть діяти поза встановлених правил і процедур (курсив для наголошення).

На секунду зробімо паузу, щоб оцінити саме свідчення, перш ніж розібрати, як вирішилося це питання зв’язків із ЦРУ. Фей і Джонс зазначали, що «коли полковник Паппас порушив питання взаємодії із ЦРУ під час розмови з полковником Блотцем, той заохотив Паппаса співпрацювати з ЦРУ, бо всі ж в одній команді. Полковник Блотц так само заохотив і лейтенанта Джордана».

Створення нездорової робочої атмосфери

У звіті Фея-Джонса детально описується, як такі секретні операції агентів ЦРУ, що мали статус «понад законом», сприяли створенню злоякісного навколишнього середовища, а також у ньому надано психологічний аналіз цієї ситуації:

Смерть затриманого №28 та інші випадки, наприклад, коли в кімнаті для допитів опинялася зброя, заряджена бойовими патронами, були широко відомі американським військовим в Абу-Ґрейб (військовослужбовцям військової розвідки і військової поліції). Внаслідок відсутності особистої відповідальності виникали припущення, конфлікти і обурення, тому що деякі особи позиціонували себе понад законами і правилами. Зрештою в Абу-Ґрейб запанувала нездорова атмосфера. Розслідування смерті затриманого №28 досі не провели.

Коротко позначено і той факт, що анонімність використовувалася як щит, що дає змогу знімати з себе відповідальність за вбивство: «Офіцери ЦРУ діяли під псевдонімами і ніколи не називали своїх справжніх імен».

Випадки, коли виправдовування охоронців виявлялися цілком обґрунтованими

Розслідування Фея-Джонса підтверджує слова Чіпа Фредеріка й інших охоронців нічної зміни, що їхні образливі дії заохочували і підтримували багато людей, які працювали на військову розвідку:

Визнані винними військові поліцейські стверджували, що діяли з відома і за сприяння фахівців військової розвідки. Хоча ці твердження нагадують виправдовування, втім у них є певні підстави. Створена в Абу-Ґрейб атмосфера сприяла зловживанням, як і необізнаність у них вищого керівництва впродовж тривалого часу. Те, що починалося з роздягання й образ, стресу і фізичних вправ, переросло в сексуальні і фізичні наруги з боку невеликої групи аморальних солдатів і цивільних осіб, які діяли безконтрольно (курсив для наголошення).

У звіті цих генералів неодноразово підкреслюється важлива роль системних і ситуативних чинників як причин зловживань. Однак вони не можуть відмовитися від диспозиційного підходу: зловмисники — лише кілька «аморальних» військових, тобто та сама «ложка дьогтю» у бездоганній «діжці меду», наповненій «шляхетною поведінкою більшості наших воїнів».

Хороші пси виконують погані команди

У звіті Фея-Джонса чи не вперше докладно описано і засуджено деякі «допустимі» прийоми «підвищення ефективності» допитів. Так, у ньому зазначається, що ідею використання собак генерал-майор Джеффрі Міллер запозичив із в’язниці Ґітмо на Кубі. Але при цьому «залякування собаками під час допитів застосовувалося без належного дозволу».

Спочатку для залякування в’язнів офіційно використовували собак у намордниках, однак невдовзі намордники вже не одягали, посилюючи, так би мовити, чинник страху. У звіті Фея-Джонса зазначається, що один із цивільних слідчих [№ 21, представник приватної компанії САСІ] використовував собаку без намордника під час допиту, а потім попросив охоронця «відвести її додому». Щоб продемонструвати ув’язненим, що собака справді небезпечний, на очах у в’язнів йому дозволили розірвати на шматки матрац. Іншого слідчого (солдат №17,2-й батальйон військової розвідки) звинувачено в тому, що він не повідомив про неналежне використання собак, коли кінолог нацькував собаку на двох неповнолітніх затриманих, впустивши його до них в камеру без намордника. Цей слідчий також не доповів про те, що кінологи обговорювали «змагання» щодо залякування затриманих — кому з них швидше вдасться змусити в’язня намочити штани. Вони говорили, що собаки вже змусили кількох затриманих намочити штани від страху.

Оголені в'язні-дегуманізовані в'язні

Метод, коли ув’язнених роздягали догола і не віддавали їм одяг, допоки вони не погоджувалися співпрацювати, також запозичили з в’язниць в Афганістані і Ґуантанамо. Його стали використовувати у в’язниці Абу-Ґрейб, і в звіті Фея-Джонса наголошено на «відсутності субординації й невизначеності в питаннях його законності. Цей метод просто перенесли сюди з Ґітмо. Одяг [і нагота] як стимул для отримання інформації, ймовірно, сприяв поширенню “дегуманізації” серед затриманих і готував ґрунт для виникнення нових і серйозніших зловживань [з боку військових поліцейських]».

Оголошення винних: офіцери, працівники військової розвідки, слідчі, аналітики, перекладачі і санітари

Нарешті, звіт Фея-Джонса покладає провину на всіх, хто унаслідок проведеного розслідування виявилися відповідальними за зловживання стосовно затриманих у в’язниці Абу-Ґрейб. У звіті названо імена або особисті коди 27 осіб. Для мене тут важлива кількість тих, хто знав про зловживання, був їх свідком і навіть так чи інакше брав участь у них, але нічого не зробив, щоб їх попередити, припинити або доповісти про них. Вони продемонстрували охоронцям «соціальну згоду» на те, що в цій в’язниці можна робити все, що схочеш. Посмішки і мовчання цих осіб створювали соціальну підтримку в середовищі слідчих, які заохочували зловживання, що мало викликати суворий осуд. Тут ми знову бачимо, як зло бездіяльності призводить до зла в дії.

Санітари і медсестри винні в тому, що не завжди надавали допомогу жертвам. Вони спостерігали за приниженнями і в кращому разі просто відверталися. Вони підписували фальшиві висновки про смерть і брехали про причини травм і переломів кінцівок. Вони порушували клятву Гіппократа і «продавали душу за копійку», як пише професор медицини і прихильник етики біологічних досліджень Стівен X. Майлз у своїй книжці «Зневажена клятва»[440].

Докладний звіт двох армійських генералів мав би усунути будь-які твердження про те, що військові поліцейські з нічної зміни блоку 1А мучили в’язнів лише з власних збочених мотивів або керуючись садистськими порухами. Натомість на цих прикладах ми бачимо складні і багатогранні причинно-наслідкові зв’язки. Безліч інших солдатів і цивільних осіб так чи інакше брали участь у тортурах і зловживаннях. Одні робили це самі, інші допомагали, а треті спостерігали, але не повідомили про зловживання. Крім того, ми бачимо, що відповідальні за ці зловживання безліч офіцерів — відсутність нагляду з їхнього боку призвела до заплутаної нестерпної ситуації, в якій опинилися Чіп Фредерік і його підлеглі. Звіт не вказує на особисту участь генерала Санчеса у будь-яких неприпустимих діях.

Утім, на думку генерала Пола Дж. Керна, Санчес не може бути повністю звільнений від відповідальності. Керн заявив журналістам: «Ми не вважаємо генерала Санчеса винним, але ми вважаємо його відповідальним за те, що відбулося чи не відбулося»[441]. І тут ми бачимо дуже витончену гру слів: генерал Санчес не «винен», він просто «відповідальний» — і все! Ми будемо не настільки поблажливі до цього офіцера, коли влаштуємо наш уявний суд.

Тепер ми звернемося до спеціального розслідування, проведеного за наказом Рамсфелда, під керівництвом не просто чергового генерала, а самого Джеймса Шлезінґера, колишнього міністра оборони. Комісія, яку він очолив, не проводила нових, незалежних розслідувань, а поспілкувалася з вищим командуванням Збройних сил і Пентагону. Звіт комісії містить багато важливих даних на підтримку наших міркувань.

ВИННІ ЗА ЗВІТОМ ШЛЕЗІНҐЕРА[442]

Це останній звіт, який ми розглянемо. Він надає серйозні аргументи на користь нашого кута зору, згідно з яким зловживанням в Абу-Ґрейб сприяли ситуативні та системні фактори. Особливо цікаві у зв’язку з цим вказівки на проблеми управління військовими в’язницями, недоліки командування і спроби приховати фотографії, на яких було зафіксовано зловживання, після того як Джо Дарбі передав компакт-диск з ними військовому слідчому.

Найціннішим і несподіваним здався мені розділ звіту, де детально описано результати соціально-психологічних досліджень, що пояснюють причини зловживань у в’язниці Абу-Ґрейб. На жаль, цей розділ заховано у Додатку G, і тому навряд чи на нього звернуть увагу. У цьому додатку до звіту Шлезінґера також проведено очевидні паралелі між ситуацією у в’язниці Абу-Ґрейб і зловживаннями, що відбувалися під час Стенфордського в’язничного експерименту.

Поширеність зловживань серед військових

По-перше, у звіті зазначено, що «зловживання» відбувалися у всіх військо вих підрозділах США. (Термін «катування» у звіті не використано жодного разу.) До листопада 2004 року було зафіксовано загалом 300 випадків зло вживань стосовно затриманих в зоні операцій коаліційних сил, 66 під тверджених випадків «зловживань» у Ґуантанамо і в Афганістані і ще 55 — в Іраку. Третина цих зловживань була пов’язана з допитами. Відомо принаймні про п’ять смертельних випадків серед затриманих під час до питів. З приводу ще двох десятків смертельних випадків на той момент велося слідство. Здається, ці похмурі цифри заповнюють «вакуум», що згадується в звіті Фея-Джонса у зв’язку зі зловживаннями в блоці 1А: ці випадки виявилися найвідомішими, але складається враження, що вони виявилися не такими жахливими, як вбивства і тортури в інших військо вих в’язницях, про які ми поговоримо пізніше.

Основні проблеми й умови, що сприяли зловживанням

У звіті Шлезінґера зазначено п’ять основних проблем, що стали сприят ливим середовищем для ситуації, в якій виникли зловживання:

• відсутність у військових поліцейських і службовців військової розвідки знань, необхідних для виконання дорученої їм місії.

• нестача обладнання і ресурсів.

• тиск на слідчих з метою отримання «цінних розвідувальних даних» (при цьому персоналу бракувало досвіду і підготовки, а затримані до 90 днів чекали першого допиту).

• «слабке», недосвідчене керівництво, яке діяло в межах заплутаної, занадто складної структури.

ЦРУ діяло з власної ініціативи і не звітувало перед військовим командуванням.

Ми знову бачимо неефективне керівництво

Звіт знову і знову вказує на повну неспроможність керівництва справлятися із задачами і проблемами на всіх рівнях і на його сприяння зловживанням з боку охоронців тієї злощасної нічної зміни:

Девіантної поведінки охоронців нічної зміни в тюремному корпусі 1А в Абу-Ґрейб можна було б уникнути за умови належної підготовки, лідерства та нагляду.

Ці зловживання... вказують на неприпустиму халатність, слабкість керівництва і дисципліни.

Під час допитів відбувалися й інші зловживання, не зафіксовані на фотографіях, причому повсюдно, а не тільки в Абу-Ґрейб.

Зловживання стали можливими не тільки через те, що кілька солдатів не дотримувалися встановлених стандартів.

Вони виникли не тільки тому, що кілька командирів не змогли домогтися належної дисципліни. Організаційна й особиста відповідальність поширюється і на вищі рівні керівництва [курсив Ф. 3.].

Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Річард Маєрс спробував перешкодити появі фотографій у програмі телеканалу CBS у квітні 2004 року — очевидно, він розумів, що ці знімки мають певну «ймовірну значимість». Утім, як я вже казав, цей високопоставлений генерал не посоромився заявити публічно, що ці випадки не були «систематичними», а стали результатом злочинних діянь «кількох виродків».

СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ НЕЛЮДСЬКОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ЛЮДЕЙ

Серед дюжини розслідувань зловживань у військових в’язницях звіт Шлезінґера унікальний тим, що пропонує докладне обговорення етичних проблем, психологічних стресових чинників і ситуаційних сил, що діяли у в’язниці Абу-Ґрейб. На жаль, ці дані наведені наприкінці звіту у додатках Н («Етика») і G («Стресові чинники та соціальна психологія»), хоча їх слід було б висунути на перший план.

Для нас особливо цікаві паралелі між Стенфордським в’язничним експериментом і зловживаннями у в’язниці Абу-Ґрейб. Давайте коротко розглянемо основні пункти цього розділу звіту Шлезінґера:

Можливість жорстокого ставлення до затриманих під час глобальної війни з тероризмом була абсолютно передбачуваною на підставі чіткого розуміння принципів соціальної психології, а також численних відомих чинників ризику, пов’язаних з оточенням... Висновки зі сфери соціальної психології свідчать про те, що умови війни і динаміка операцій із затриманими несуть в собі ризики поганого поводження з людьми, і тому до них слід підходити з великою обережністю, ретельним плануванням і підготовкою.

Однак, зазначається у звіті, більшість воєначальників не були обізнані про ці важливі чинники ризику. Крім того, звіт Шлезінґера ясно дає зрозуміти, що психологічні підстави жорстокого поводження не можуть служити причиною виправдання злочинців. Як я вже неодноразово зазначав у цій книжці, «такі умови не виправдовують і не звільняють від відповідальності людей, які брали участь в умисних аморальних або незаконних діях», навіть при тому, що «певні умови сприяли жорстокому поводженню».

УРОКИ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

У звіті Шлезінґера ми знаходимо сміливу заяву про те, що «приклад Стенфордського експерименту надає повчальний урок для всіх військових операцій із затримання». Протиставляючи атмосферу у в’язниці Абу-Ґрейб порівняно м’яким умовам Стенфордського в’язничного експерименту, автори звіту вказують, що «під час операцій із затримання солдати діють у напруженій бойовій обстановці, яку ніяк не можна назвати м’якою». Така бойова обстановка, як і слід було очікувати, може сприяти набагато серйознішим зловживанням владою з боку військової поліції, ніж це дозволяли собі охоронці під час нашого в’язничного експерименту. Далі звіт Шлезінґера досліджує основне питання, з яким ми мали справу впродовж всієї нашого подорожі до витоків ефекту Люцифера.

«Психологи хотіли зрозуміти, як і чому люди і групи, які зазвичай діють гуманно, в певних обставинах можуть поводитися інакше». У звіті наведено декілька чинників, які допомагають пояснити, чому гуманні люди можуть поводитися жорстоко: деіндивідуалізація, дегуманізація, образ ворога, групове мислення, відключення моралі, соціальне сприяння й інші навколишні чинники.

Одним із таких навколишніх чинників є широко поширена практика роздягання затриманих. «Позбавлення одягу як техніка допиту отримало набагато ширше застосування: в Абу-Ґрейб групи затриманих залишалися голими впродовж тривалого часу». У вельми проникливому описі того, чому практика примусового роздягання стала однією з причин зловживань з боку військових поліцейських і інших солдатів у блоці 1А, звіт Шлезінґера підкреслює, що спочатку мета цього методу полягала в тому, щоб змусити затриманих відчути себе вразливими і заохотити їх співпрацювати зі слідчими. Однак зрештою ця тактика створювала атмосферу дегуманізації у цьому блоці.

З часом ця практика, ймовірно, стала чинити психологічний вплив на охоронців і слідчих. Одяг — один із найважливіших соціальних атрибутів, і тому його відсутність могла призвести до ненавмисних наслідків у вигляді дегуманізації затриманих в очах тих, хто з ними працював... Дегуманізація усуває етичні й культурні бар’єри, які зазвичай перешкоджають... образливому поводженню з іншими людьми».

Усі звіти, цитати з яких ми навели, а також і ті, про які ми тут не говорили, об’єднують два моменти. По-перше, вони описують безліч ситуативних і навколишніх чинників, що сприяли зловживанням у в’язниці Абу-Ґрейб. По-друге, вони визначають безліч системних і структурних причин цих зловживань. Але всі вони були зроблені на замовлення вищого військового командування або Міністра оборони Доналда Рамсфелда. Тому їхні автори не ризикують говорити про відповідальність вищого командування.

Щоб мати чіткішу картинку, ми залишимо ці очевидні докази нашої правоти і звернемося до нещодавнього звіту Human Rights Watch, найбільшої організації, що спостерігає за дотриманням прав людини в усьому світі (див. вебсайт http://hrw.org).

ЗВІТ HUMAN RIGHTS WATCH: «ТОРТУРИ ЗІЙДУТЬ З РУК?»[443]

«Тортури зійдуть з рук?» — так звучить доволі провокаційна назва звіту Human Rights Watch (квітень 2005 року). У ньому підкреслюється необхідність дійсно незалежного розслідування безлічі зловживань, катувань і вбивств ув’язнених, здійснених американськими військовими і цивільним персоналом. Звіт закликає притягти до відповідальності всіх архітекторів таких принципів, які призвели до безвідповідального і невиправданого порушення прав людини.

Ми вважаємо, що камери тортур в Абу-Ґрейб, Ґітмо й інших військових в’язницях в Афганістані й Іраку були справою рук головних «архітекторів» — Буша, Чейні, Рамсфелда і Тенета. Потім за справу взялися «інженери» — юристи, які вигадали нову мову і нові теорії, які новими способами і засобами узаконювали «тортури», — радники президента Альберто Гонсалес, Джон Ю, Джей Байбі, Уїльям Тафт і Джон Ешкрофт. «Виконробами» на будівельному майданчику тортур стали воєначальники — генерали Міллер, Санчес, Карпінскі й їхні підлеглі. Нарешті, були прості «робітники», які особисто проводили допити із застосуванням примусових методів, вдавалися до зловживань і тортур — солдати військової розвідки, агенти ЦРУ, цивільні і військові слідчі, перекладачі, санітари і військові поліцейські, включно з Чіпом Фредеріком і його колегами по нічній зміні.

Невдовзі після появи фотографічних свідчень зловживань в Абу-Ґрейб президент Буш заприсягнувся, що «правопорушників віддадуть під суд»[444]. Однак звіт Human Rights Watch вказує, що були віддані під суд тільки військові поліцейські найнижчого рангу. Ніхто з тих, хто створював принципи, забезпечував ідеологію і давав дозвіл на всі ці зловживання, не зазнав ніякого покарання. У звіті Human Rights Watch сказано:

У ті місяці, коли велося слідство, з’ясувалося, що тортури і зловживання відбувалися не лише в Абу-Ґрейб, але і в десятках місць ув’язнення у всьому світі, і в багатьох випадках зловживання призводили до смерті або тяжких травм. Їхні жертви найчастіше були мирними жителями і не мали ніякого відношення до Аль-Каїди або тероризму.

Є докази зловживань на «секретних об’єктах» за кордоном, а також свідчення того, що влада відправляла підозрюваних у в’язниці в країни третього світу, де, найімовірніше, відбувалися катування. Проте наразі покарання понесли тільки військовослужбовці найнижчого рангу. Але ситуація вимагає більшого. Архітекторів принципів, які створили модель і можливість зловживань, досі оточує стіна безкарності.

Як показує цей звіт, існує безліч свідчень того, що високопоставлені цивільні і військові лідери, зокрема Міністр оборони Доналд Рамсфелд, колишній директор ЦРУ Джордж Тенет, колишній командувач коаліційними силами в Іраку генерал-лейтенант Рікардо Санчес і колишній командувач таборами для військовополонених у затоці Ґуантанамо генерал-майор Джеффрі Міллер ухвалювали рішення і створювали умови, що сприяли серйозним і широко поширеним порушенням закону. Обставини свідчать про те, що вони знали або мали знати, що внаслідок їхніх дій відбувалися такі порушення. Крім того, існує достатньо даних про те, що коли їм представили переконливі докази зловживань, вони не вжили ніяких заходів, щоб їх припинити.

Примусові методи, схвалені вищим керівництвом і широко використовувані в останні три роки, включають методи, які Сполучені Штати неодноразово засуджували, називаючи варварством і тортурами, коли до них вдавалися інші країни.

Навіть Військовий статут Збройних сил засуджує деякі з цих методів і визнає їхні тортурами.

Хоча багато відповідних доказів досі засекречені, ряд викривальних матеріалів за останні 12 місяців, наведених тут, вже провокує справді незалежне розслідування заяв вищого керівництва, їхніх дій, поінформованості й реакції на розповсюдження зловживань.

Якими б обурливими не були фотографії зловживань і тортур в блоці 1А за участі охоронців нічної зміни, вони поступаються фактам безлічі вбивств затриманих солдатами, агентами ЦРУ і працівниками цивільних служб. «Якщо Сполучені Штати хочуть стерти зі своєї репутації абу-ґрейбську пляму, вони мають провести повне і незалежне розслідування дій керівників вищої ланки, які віддавали накази або потурали зловживанням, і визнати, що все це відбувалося з відома президента, — говорить Рід Броуді, спеціальний консультант Human Rights Watch. — Вашингтон має раз і назавжди припинити жорстоке поводження із затриманими в ім’я війни з тероризмом»[445].

БАГАТО ЗЛОЧИНЦІВ, ПОКАРАНІ ОДИНИЦІ, ОФІЦЕРИ ВІДБУЛИСЯ ЛЕГКИМ ПЕРЕЛЯКОМ

Давайте спробуємо оцінити масштаби зловживань в Іраку, Афганістані і затоці Ґуантанамо. У нещодавній заяві, поширеній від імені Збройних сил США, зазначено, що з жовтня 2001 року було висунуто понад 600 звинувачень у зловживаннях стосовно затриманих. З них 190 випадків так і не були розслідувані або про їх розслідування нічого не відомо — це, так би мовити, «злочини-примари». Проведені розслідування як мінімум 410 інших випадків, з подальшими наслідками: 150 людей отримали дисциплінарні стягнення, 79 потрапили під трибунал, 54 було визнано винними, 10 було засуджено до понад одного року позбавлення волі, 30 було засуджено до менше ніж одного року позбавлення волі, 14 не отримали тюремного терміну, 10 було виправдано, 15 випадків все ще розслідуються або звинувачення відхилено, 71 людина отримала адміністративне чи інше стягнення. Тут потрібно зробити застереження, що до квітня 2006 року, коли опублікували звіт, приблизно 260 справ було закрито або їхній статус невідомий[446]. Кінолога, сержанта Майкла Сміта, було засуджено до шести місяців позбавлення волі за залякування в’язнів собакою без намордника. Він стверджував, що «виконував наказ підготувати в’язнів до допиту». Кажуть, що він заявив: «Солдати не повинні бути м’якими і ввічливими», — і він вже точно таким не був[447].

Станом на 10 квітня 2006 року не було жодних доказів того, що Збройні сили робили спроби висунути звинувачення хоча б проти одного офіцера згідно з доктриною командної відповідальності за співучасть у зловживаннях або за зловживання своїх підлеглих. За даними звіту про всі зловживання, що стали об’єктом розслідування, тільки п’ять офіцерів отримали звинувачення у кримінальних злочинах, але жоден — згідно з доктриною командної відповідальності. Одного капітана було звинувачено у недбальстві, внаслідок чого загинули 2 в’язні в Афганістані, звинувачення знято. Лейтенанта звинуватили в нападі та недбальстві, внаслідок чого загинув «в’язень-примара» Манадель аль-Джамаді, і виправдали. Трьох інших офіцерів — лейтенанта, капітана і майора звинувачено у знущанні над в’язнями з летальними наслідками, в яких вони або безпосередньо брали участь, або наказували підлеглим це робити. Один отримав 45 днів ув’язнення, інший — два місяці, і третього виправдано. Військове командування досить поблажливо ставиться до недбайливих офіцерів. Вони отримують лише дисциплінарні й адміністративні стягнення, які зазвичай накладаються у зв’язку з дрібними порушеннями, і отримують легкі покарання. Так сталося у понад 70 випадках серйозних зловживань, включно з десятьма вбивствами та двадцятьма випадками заподіяння тілесних ушкоджень. Така поблажливість поширюється також на агентів ЦРУ (принаймні в 10-ти випадках зловживань) і на 20 цивільних контрактників, які працювали на ЦРУ чи армію. Тож, стає очевидно, що зловживання відбувалися не лише в Абу-Ґрейб. Крім того, армія не готова використовувати принцип командної відповідальності щодо всіх цих випадків зловживань і тортур. (Повний текст звіту про зловживання і відсутність покарань для офіцерів див. у примітках[448].)

HUMAN RIGHTS WATCH ПІДНІМАЄТЬСЯ ВГОРУ КОМАНДНИМ ЛАНЦЮГОМ

Спираючись на детально задокументовані і поширені зловживання, які здійснювали солдати військової поліції та військової розвідки, агенти ЦРУ і цивільні слідчі за контрактом, звіт Human Rights Watch досліджує провину у військових злочинах і тортурах командування усіх рівнів:

Очевидно, існують серйозні політичні перешкоди для розслідування дій міністра оборони й інших високопоставлених керівників, проте ці злочини настільки серйозні, а свідчення їх настільки численні, що для Сполучених Штатів було б безвідповідально не привернути увагу до вищих рівнів командування. Якщо тих, хто створював або схвалював незаконну політику, не притягнуть до відповідальності, всі заяви президента Джорджа Буша й інших лідерів країни про «відразу» до фотографій з Абу-Ґрейб залишаться порожніми словами. Якщо надалі ніхто не зазнає реальних покарань за ці злочини, то злочинці в усьому світі почнуть вказувати на ці злодіяння, аби виправдати власні злочинні дії. Насправді, коли уряд такої могутньої і впливової держави, як Сполучені Штати Америки, відкрито порушує закони, що забороняють тортури, то тим самим він запрошує інші країни наслідувати свій приклад. Довіру, таку необхідну Вашингтону як прихильнику прав людини, було підірвано свідченнями про тортури.

Якщо тортури продовжуватимуться, при повній безкарності політиків, довіра падатиме і далі[449].

ПОЗБАВЛЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ АРХІТЕКТОРІВ НЕЗАКОННОЇ ПОЛІТИКИ

І закони США, і міжнародне право визнають принцип «командної відповідальності» або «відповідальності вищого керівництва». Згідно з ним, осіб, наділених цивільною або військовою владою, можуть визнати винними у злочинах, які відбувалися під їхнім керівництвом. Аби висунути звинувачення відповідно до цього принципу, необхідно встановити три обставини: по-перше, існують очевидні відносини субординації; по-друге, начальник повинен був знати, що підлеглий збирався здійснити або що вже вчинив; по-третє, начальник, не зміг вжити необхідних і розумних заходів для запобігання злочину або покарання злочинця.

Військові злочини і тортури караються згідно з Актом про військові злочини від 1996 року, Актом проти тортур від 1996 року і Єдиним кодексом військової юстиції. Далі Human Rights Watch стверджує, що наявність досить серйозних доказів для порушення справи має гарантувати початок кримінального розслідування стосовно чотирьох офіційних осіб: міністра оборони Доналда Рамсфелда, колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета, генерал-лейтенанта Рікардо Санчеса і генерал-майора Джеффрі Міллера.

Тут я можу лише коротко зазначити деякі підстави, щоб покласти відповідальність на цих офіційних осіб за акти катування та зловживання, які відбувалися з їхнього відома. Їхні докладні описи і докази наведено у звіті Human Rights Watch.

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: МІНІСТР ОБОРОНИ ДОНАЛД РАМСФЕЛД

Рамсфелд заявив сенатському комітету зі збройних сил: «Ці події відбулися під моїм керівництвом. Як міністр оборони, я відповідальний за них. Я беру на себе повну відповідальність»[450].

Human Rights Watch стверджує, що «міністр оборони Рамсфелд має стати об’єктом розслідування у зв’язку з військовими злочинами і тортурами, які здійснювали американські військовослужбовці в Афганістані, Іраку і Ґуантанамо, згідно з доктриною “командної відповідальності”. Міністр оборони Рамсфелд створив умови, що сприяють військовим злочинам і тортурам, обмежуючи застосування й ігноруючи Женевські конвенції[451]. Він робив це, підтримуючи методи допитів, які порушують Женевські конвенції, а також Конвенцію проти тортур, водночас схвалюючи приховування затриманих від Міжнародного комітету Червоного Хреста». Human Rights Watch продовжує:

З перших днів війни в Афганістані міністр оборони Рамсфелд завдяки брифінгам, звітам Міжнародного комітету Червоного Хреста, звітам організацій із захисту прав людини і повідомленням преси був поінформований про те, що американські військовослужбовці чинять військові злочини, зокрема тортури. Однак немає жодних доказів того, що він скористався своїми повноваженнями і наполягав на тому, щоб таке поводження з ув’язненими було припинено. Якби він це зробив, багатьох злочинів, здійснених американськими військовими, можна було б уникнути.

Розслідування також має визначити, чи використовувалися незаконні методи допитів, які Міністр оборони Рамсфелд схвалив для Ґуантанамо, для жорстокого поводження із затриманими до того, як він скасував своє рішення застосовувати їх без особливого дозволу. Воно також має визначити, чи схвалив міністр оборони Рамсфелд секретну програму, яка заохочувала фізичну жорстокість і сексуальні приниження стосовно іракських в’язнів, як припускає журналіст Сеймур Герш. Якщо якесь із цих звинувачень виявиться обґрунтованим, то міністр оборони Рамсфелд, крім командної відповідальності, має взяти на себе відповідальність за підбурювання до злочинів проти затриманих.

Рамсфелд схвалив список методів допитів, які порушують Женевські конвенції і Конвенцію проти тортур стосовно затриманих в Ґуантанамо. Ці методи потім було перенесено в інші військові в’язниці в Афганістані й Іраку. Серед директив Рамсфелда щодо підготовки до допитів затриманих вказано такі методи:

• використання позицій, що викликають стрес (наприклад, змушування стояти) до чотирьох годин, з ізоляцією тривалістю до 30 днів);

• під час транспортування і допиту на голову затриманого може бути одягнуто мішок;

• позбавлення світлових і звукових стимулів;

• вилучення всіх елементів комфорту (зокрема релігійного призначення);

• примусове гоління (гоління волосся на обличчі і т. д.);

• позбавлення одягу;

• використання фобій затриманих (наприклад, страх перед собаками), що викликають стрес.

Крім того, стандартні методи давали змогу впливати на затриманих за допомогою надмірного тепла, холоду, світла і шуму.

Міністерство оборони отримувало неодноразові попередження про тортури і зловживання стосовно затриманих від Міжнародного комітету Червоного Хреста — в травні і липні 2003 року (до початку скандалу, пов’язаного з в’язницею Абу-Ґрейб), а потім у лютому 2004 року[452].

Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомляв про сотні випадків зловживань стосовно ув’язнених у багатьох військових в’язницях і закладах, неодноразово просив вжити негайних заходів для їхнього припинення. Ці прохання було проігноровано, зловживання збільшувалися, а інспекції Міжнародного комітету Червоного Хреста було припинено. У звіті, складеному в лютому 2004 року і конфіденційно наданому посадовим особам коаліційних сил, Міжнародний комітет Червоного Хреста перелічує такі порушення прав «затриманих, позбавлених волі» під час інтернування їх силами коаліції:

• жорстоке поводження під час захоплення і попереднього ув’язнення, яке іноді призводило до смерті або серйозних тілесних ушкоджень;

• фізичний або психологічний примус під час допитів з метою отримання потрібної інформації;

• тривале одиночне ув’язнення в камерах, позбавлених світла;

• надмірне і невідповідне використання сили, що призводило до смерті або тілесних пошкоджень під час інтернування.

Марк Деннер, професор журналістики Каліфорнійського університету в Берклі, вивчив усі відповідні документи і проаналізував їх у книжці «Тортури і правда: Америка, Абу-Ґрейб і війна з тероризмом». На підставі свого ретельного розслідування Деннер доходить такого висновку: «з цих документів випливає, що міністр оборони Доналд Рамсфелд брав безпосередню особисту участь у схваленні методів, що виходять за межі процедур, допустимих з погляду військового права, і, відповідно, цивільного права, у поводженні з ув’язненими»[453].

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: КОЛИШНІЙ ДИРЕКТОР ЦРУ ДЖОРДЖ ТЕНЕТ

Human Rights Watch звинувачує колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета у безлічі порушень. Під його керівництвом і, за деякими даними, з його відома і дозволу агенти ЦРУ «катували водою» затриманих (занурювали у воду, доки людина не починала захлинатися) і позбавляли їх ліків. За деякими даними, ЦРУ використовувало й інші методи: удушення, примус в’язнів перебувати в «стресових позиціях», вплив сильним світлом і шумом, позбавлення сну, обман затриманих, ніби вони перебувають в руках уряду, що допускає тортури. Під керівництвом директора Тенета ЦРУ «позичало» затриманих представників іншим державам, які піддавали їх тортурам. Під керівництвом директора Тенета ЦРУ позбавляло затриманих законного захисту, тримало їх у секретних в’язницях, де вони були позбавлені захисту, матеріальних засобів або ліків, без контакту з зовнішнім світом, у повній владі загарбників. Ці в’язні, які перебували на довгостроковому утриманні, були відрізані від зовнішнього світу і просто «зникали».

Згадайте висновок звіту Фея-Джонса про те, що «методи, які застосовувало ЦРУ під час затримання і на допитах, призводили до безвідповідальності, зловживань, перешкоджали співпраці між відомствами, створювали умови нездорової секретності, що ще більше отруювало атмосферу в Абу-Ґрейб». Тож ЦРУ діяло згідно з власними правилами і часто поза законом.

При директорові Тенеті ЦРУ також стало широко практикувати появу затриманих-«примар». Скільки їх було? Ми ніколи не дізнаємося цього напевно, але генерал Пол Керн, високопоставлений офіцер, який курував розслідування Фея-Джонса, повідомив сенатському комітету зі Збройних сил: «Кількість [затриманих-примар] обчислюється десятками, можливо, їх приблизно сотня». ЦРУ тримало багатьох затриманих в Абу-Ґрейб без документів, приховуючи їх від Міжнародного комітету Червоного Хреста.

«Крижана людина»-убитий і викинутий

У звіті Фея-Джонса згадується один випадок з таким в’язнем-примарою. У листопаді 2003 року іракського затриманого на ім’я Манадель аль-Джамаді привів у в’язницю загін «морських котиків». Його допитав агент ЦРУ, але офіційно цей ув’язнений ніколи не був зареєстрований. Аль-Джамаді «закатували до смерті», але причина його смерті була прихована у дуже винахідливий спосіб.

Журналістка Джейн Майєр, яка проводила журналістське розслідування цього випадку, прояснює зловісну роль ЦРУ в цьому вбивстві і його жахливому прикритті. Її ніщівна стаття «Смертельний допит» у журналі New Yorker (14 листопада 2005 року) порушує питання: «Чи може ЦРУ на законних підставах убити затриманого?»

Випадок аль-Джамаді особливо показовий: він допомагає зрозуміти, яким був поведінковий контекст в Абу-Ґрейб, в якому опинилися Чіп Фредерік та інші «негідні військові». Вони виявилися замішані в ситуації, де затриманих-«примар» постійно катували, принижували, а деяких навіть убивали. Вони були свідками того, як мучителям буквально все сходило з рук. Порівняно з тим, що сталося з затриманим-«примарою» Манаделем аль-Джамаді на прізвисько «Крижана людина», поводження агентів із пересічними затриманими, напевно, справді було схоже на «забави». Охоронці знали, що аль-Джамаді побили, задушили, а його труп потім заморозили.

Аль-Джамаді був так званим «особливим затриманим». Вважалося, що він володіє цінною інформацією, тому що нібито постачав повстанцям вибухівку. Команда «морських котиків» захопила його вдома, недалеко від Багдада, о другій годині ночі 4 листопада 2003 року. Ця операція закінчилася синцем у нього під оком, подряпинами на обличчі, а можливо, і кількома зламаними ребрами. «Морські котики» привезли аль-Джамаді до в’язниці ЦРУ в Абу-Ґрейб для допиту, який проводив агент Марк Суоннер. Цей працівник ЦРУ в супроводі перекладача відвів аль-Джамаді в окрему камеру, роздягнув його догола і почав кричати, щоб той сказав йому, де вибухівка.

У статті Дж. Майєр в журналі New Yorker йдеться про те, що Суоннер наказав військовим поліцейським відвести затриманого в блок 1А, в душову. Двом військовим поліцейським було наказано (по суті, невідомою їм цивільною особою) прикувати в’язня до стіни, попри те, що він до того часу не чинив ніякого опору. Їм наказали підвісити його за руки в позі для тортур, відомій як «палестинське підвішування» (її винайшла ще іспанська інквізиція, тоді вона називалася strappado). Вийшовши з душової, згадує один з охоронців, «ми почули гучний крик». Менш ніж за годину Манадель аль-Джамаді був мертвий.

Військовий поліцейський Уолтер Діаз, який служив охоронцем, сказав, що в цих тортурах не було жодної потреби, тому що аль-Джамаді був у наручниках і не чинив опору. Коли Суоннер наказав охоронцям зняти мерця зі стіни, «у нього з носа і з рота ринула кров, ніби кран відкрили», — згадує Діаз.

У ЦРУ з’явилася нова проблема: що робити з трупом? Капітан Доналд Різ, офіцер підрозділу військової поліції, і полковник Томас Паппас, командувач військової розвідки, були поінформовані про цей «сумний інцидент». Але цим офіцерам не довелося хвилюватися, тому що ЦРУ взяла справу в свої руки. Труп аль-Джамаді залишався в душовій до ранку, потім його поклали в лід і загорнули в чистий поліетилен, аби затримати процес розкладання. Наступного дня санітар увіткнув в руку «крижаної людини» крапельницю і виніс його із в’язниці на ношах, зробивши вигляд, що це хворий арештант, щоб не лякати інших затриманих, яким сказали, що у нього стався серцевий напад. Місцевий таксист відвіз труп в невідомому напрямку. Всі докази було знищено. Не залишилося жодних документів, тому що затримання аль-Джамаді не було офіційно зареєстроване. Дії «морських котиків» були визнані правомірними, особистість санітара залишилася невідомою. І зараз, кілька років потому, Марк Суоннер продовжує працювати в ЦРУ — проти нього не було висунуто жодних звинувачень! Цей випадок майже забутий.

Серед інших жахливих знімків у цифровому фотоапараті капрала Ґренера було виявлено кілька фотографій тієї самої «крижаної людини», зроблених для історії. На першому знімку симпатична дівчина, спеціаліст Сабріна Хармен, з посмішкою схиляється над побитим тілом аль-Джамаді і показує пальцями знак «перемога». Потім на знімках з’являється Ґренер, теж зі схвальною усмішкою — потрібно було ловити момент, поки «крижаний чоловік» не розтанув. Напевно, Чіп і інші охоронці нічної зміни знали, що сталося. Якщо тут могли так вправно робити такі речі, то блок 1А справді був «дитячим майданчиком», де можна було творити що завгодно. Якби охоронцям не спало на думку робити фотографії і якщо б Дарбі не підняв тривогу, можливо, світ ніколи б не дізнався про те, що відбувалося в цій колись секретній в’язниці.

Утім ЦРУ продовжує діяти без уваги до законів, які повинні утримувати його агентів від тортур і вбивств навіть під час глобальної війни з тероризмом. Як не дивно, Суоннер визнав, що не отримав ніякої корисної інформації від цього вбитого затриманого-«примари».

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТ РІКАРДО САНЧЕС

Як і Рамсфелд, генерал-лейтенант Рікардо Санчес також публічно визнав свою відповідальність: «Як командувач операціями в Іраку, я беру на себе відповідальність за те, що сталося в Абу-Ґрейб»[454]. Однак така відповідальність повинна нести за собою певні наслідки. Інакше вона залишається просто красивим жестом для публіки і преси. Human Rights Watch ста вить ім’я цього високопоставленого офіцера серед «великої четвірки», яка повинна постати перед судом за співучасть у катуванні і військових злочинах. У звіті говориться:

Генерал-лейтенант Санчес повинен бути притягнутий до слідства з приводу військових злочинів і тортур або як керівник, або згідно з доктриною “командної відповідальності”. Генерал Санчес дав наказ використовувати методи допитів, які порушують Женевські конвенції і Конвенцію проти тортур.

За даними Human Rights Watch, він знав чи повинен був знати, що війська, які перебувають під його безпосереднім командуванням, застосовують тортури і військові скоюють злочини, але не вжив ефективних заходів, аби припинити ці дії.

У цій книжці я оголошую генерала Санчеса винним, адже, за даними звіту Human Rights Watch, «він ввів правила і методи допиту, які пору шують Женевські конвенції і Конвенцію проти тортур, а також знав, або повинен був знати, що війська, які перебувають під його безпосереднім командуванням, застосовують тортури і чинять військові злочини».

В умовах браку «цінних розвідувальних даних», які не вдавалося зібра ти у в’язниці затоки Ґуантанамо, попри місяці допитів, на всіх учасників цих дій чинився тиск, щоб вони здобували інформацію у терористів не гайно і будь-якими способами. Марк Деннер повідомляє про електронний лист від капітана військової розвідки Уїльяма Понсе до колег, в якому той переконливо рекомендував до середини серпня 2003 року скласти «спи сок побажань, пов’язаних з допитами». У листі капітана міститься зловіс на ознака того, що скоро сталося в Абу-Ґрейб: «Панове, що стосується цих затриманих, ми знімаємо рукавички». Далі у листі йдеться: «Полковник Больц [один з не високопоставлених офіцерів військової розвідки в Іраку] ясно вказав, що ми хочемо зламати цих людей. Кількість жертв зростає, і ми повинні краще збирати інформацію, щоб захистити наших солдатів від подальших нападів»[455].

Генерал Джеффрі Міллер, нещодавно призначений командувачем в’язницею Ґітмо, очолював групу фахівців, які відвідали Ірак у серпні-вересні 2003 року. Завданням поїздки було введення нових жорстких методів допитів та інформування про них генералів Санчеса, Карпінскі та інших офіцерів. «Генерал Міллер поклав палець на груди Санчеса і сказав, що йому потрібна інформація», — згадує Карпінскі[456]. Міллер міг керувати офіцерами лише за очевидної підтримки Рамсфелда й інших високопоставлених генералів, що пояснювалося його так званими успіхами в Ґітмо.

Санчес виклав нові правила допитів в офіційному меморандумі від 14 вересня 2003 року. Згідно з цим документом, методи допитів ставали жорсткішими за ті, що раніше застосовували військові поліцейські і працівники військової розвідки[457]. У документі були викладені деякі цілі нової програми тортур, наприклад «налякати, дезорієнтувати затриманих і викликати у них шок під час захоплення». Серед нових методів, схвалених Рамсфелдом і викладених Міллером, були такі:

Присутність військових службових собак: використовувати страх арабів перед собаками, в той же час підтримувати безпеку під час допитів. Собаки повинні бути в намордниках і на повідках... кінолог не повинен допускати прямого контакту собаки з затриманим.

Керування сном: затриманий повинен мати можливість спати як мінімум 4 години протягом 24 годин.

Крики, гучна музика й управління освітленням: використовуються для того, щоб викликати страх, дезорієнтувати затриманого і подовжити шок, отриманий при захопленні. У той же час необхідно уникати травм і тілесних ушкоджень.

Стресові позиції: використання фізичних позицій (сидіння, стояння, стояння на колінах, похиле положення тощо) впродовж не більше однієї години. Тривалість застосування цього методу (методів) не повинна перевищувати чотирьох годин, і утриманому має бути надано відповідний відпочинок між кожною з поз.

Фальшивий прапор: переконання затриманого, що його допитують військові не Сполучених Штатів, а інших країн. У звіті Шлезінґера зазначено, що приблизно дванадцять методів Санчеса застосовувалися поза межами, припустимими відповідно до Військового статуту Збройних сил, і їх застосування було ще екстремальнішим порівняно з тим, яке було схвалено для Ґуантанамо. Меморандум Санчеса було оприлюднено у березні 2005 року. Це сталося через рік після того, як генерал Санчес (у травні 2004 року) збрехав Конгресу під присягою, ніби ніколи не впроваджував і не схвалював методів, пов’язаних з використанням собак, позбавленням сну, управлінням шумом і залякуванням утриманих іншими методами. З усіх цих причин він повинен постати перед судом.

Одне свідчення того, що військове командування безпосередньо заохочувало зловживання проти затриманих, належить Джо Дарбі, нашому герою-викривачу: «Ніхто з командирів не знав про зловживання, тому що ніхто з них не хотів про них знати. Справа саме в цьому. Буквально все командування нічого не бажало знати, вони жили у власному маленькому світі. Так що це була не змова — це була просто-напросто недбалість. Вони були абсолютно безпорадні»[458]. Через свою причетність до скандалу в Абу-Ґрейб генерал Санчес на вимогу вищого військового керівництва 1 листопада 2006 року був змушений достроково піти у відставку. Він визнав: «Це основна причина, єдина причина того, що я був змушений піти у відставку» (Guardian Unlimited, 2 листопада 2006 року, U. S. General Says Abu Ghraib Forced Him Out).

ОБВИНУВАЧЕНИЙ: ГЕНЕРАЛ-МАЙОР ДЖЕФФРІ МІЛЛЕР

Human Rights Watch стверджує, що «генерал-майор Джеффрі Міллер, командувач табором для військовополонених суворого режиму в затоці Ґуантанамо, Куба, має бути залучений до розслідування за звинуваченням у військових злочинах і тортурах утриманих в цьому таборі». Крім того, він «знав або повинен був знати, що війська, які перебувають під його командуванням, здійснювали військові злочини і акти тортур проти затриманих в Ґуантанамо». Крім того, «генерал Міллер, можливо, запропонував ввести у в’язницях Іраку методи допитів, які стали однією з можливих причин тортур і військових злочинів у в’язниці Абу-Ґрейб».

Генерал Міллер був командувачем об’єднаного угруповання військ в Ґуантанамо з листопада 2002 по квітень 2004 року. Потім він став заступником командувача операціями із затримання в Іраку. Цю посаду він обіймав до 2006 року. Його відправили в Ґітмо на заміну генералові Ріку Беккусу: вище командування вважало, що Беккус «панькається» з ув’язненими, наполягаючи на виконанні Женевських конвенцій. Невдовзі табір Ікс-Рей перетворився на табір Дельта, де містилися 625 ув’язнених, і працювали 1400 фахівців військової розвідки та військових поліцейських, і ситуація була дуже напруженою.

Міллер виявився новатором і створив спеціалізовані команди допитів, які вперше об’єднували фахівців військової розвідки і військової поліції. Це розмивало кордон, який раніше в армії був непроникним. Міллер запросив експертів, які могли б допомогти проникати в голови ув’язнених. «Він запросив фахівців з поведінки людини, психологів і психіатрів [і цивільних, і військових]. Вони шукали психологічні вразливі місця, фобії, способи маніпулювати затриманими, щоб змусити їх співпрацювати, вони шукали “слабкі місця”, пов’язані з психологією і культурою»[459].

Використовуючи дані з медичних карток ув’язнених, слідчі Міллера намагалися викликати у них депресію, дезорієнтувати і зламати їхню волю. В’язні пручалися: вони оголошували голодування, не менше 14 ув’язнених скоїли самогубство на початку служби Міллера, а в наступні кілька років спроби самогубства зробили кілька сотень ув’язнених[460]. Нещодавно троє затриманих у Ґітмо вчинили самогубство, повісившись у своїх камерах на простирадлах. Жодному з них не було висунуто офіційних звинувачень, хоча вони провели в Ґітмо по кілька років. Замість того щоб визнати такі дії актами відчаю, один державний чиновник назвав їх «демонстрацією» для привернення уваги[461]. Один з контр-адміралів ВМФ стверджував, що це були зовсім не акти відчаю, а «акти асиметричної військової дії проти нас».

Від нових команд слідчих, яких зібрав Міллер, вимагали агресивніших дій — адже Міністр оборони Рамсфелд офіційно дозволив використовувати найжорсткіші методи, санкціоновані для використання американськими солдатами. В’язниця Абу-Ґрейб повинна була стати новою експериментальною лабораторією Міллера, де перевірялися б його гіпотези про те, які засоби допомагають отримувати «цінні розвіддані» від впертих ув’язнених. Рамсфелд разом зі своїм асистентом Стівеном Кембоуном відвідував Ґітмо, щоб зустрітися з Міллером і переконатися в тому, що вони розуміють один одного.

Як ми пам’ятаємо, генерал Карпінскі заявила, що Міллер сказав їй: «Поводьтеся з утриманими як із собаками. Якщо... вони думають, що чимось відрізняються від собак, ви з самого початку втратите контроль над процесом допиту... І це працює. В затоці Ґуантанамо ми так і робимо»[462].

Карпінскі також офіційно заявила, що Міллер «казав мені, що збирається “Ґітмозувати” операції із затримання (в Абу-Ґрейб)»[463]. За словами полковника Паппаса, Міллер сказав йому, що використання собак в Ґітмо виявилося ефективним у побудові атмосфери, що дає змогу отримувати інформацію від ув’язнених, і що можна використовувати собак «в намордниках або без»[464].

Щоб переконатися, що його накази виконуються, Міллер написав лекцію і простежив, щоб його команда записала її на компакт-диск разом з докладними інструкціями про нові методи допитів. Потім генерал Санчес схвалив нові жорсткі правила, що увібрали в себе багато методів, які використовували в Гуантанамо. Ветеран армії, генерал Пол Керн описує складності, що виникли унаслідок застосування методів, санкціонованих для Ґітмо, в Абу-Ґрейб: «Я думаю, що всі були спантеличені[465]. Річ у тім, що ми знайшли в комп’ютерах в Абу-Ґрейб записи [міністра оборони Рамсфелда], призначені для Ґуантанамо, а не для Абу-Ґрейб. Тож виникла плутанина». З причин, перелічених вище, генерал Джеффрі Міллер також знаходиться в списку відповідачів, звинувачених у злочинах проти людяності[466].

Human Rights Watch у своїх звинуваченнях не доходить до самого верху, а саме до віце-президента Діка Чейні і президента Джорджа Буша. Але я буду більш рішучий. Трохи далі я додам імена цих двох до списку відповідачів нашого уявного судового процесу. Їм буде пред’явлено звинувачення в тому, що вони створили програму, яка перевизначила природу тортур, відмовилися від дотримання прав ув’язнених відповідно міжнародного права і, одержимі так званою «війною з тероризмом», заохочували участь ЦРУ в безлічі незаконних і смертельних методів.

Проте спочатку нам потрібно повніше дослідити питання про те, чи були зловживання в блоці 1А окремим інцидентом за участі однієї «ложки дьогтю», чи ж погана поведінка цих охоронців була елементом ширшої практики, яку впроваджено з мовчазного схвалення військових і цивільних керівництв, що брали участь в операції по захопленню, затриманню та допитах підозрюваних. Я абсолютно переконаний, що «діжка меду» почала псуватися з самого верху.

КАТУВАННЯ, ПОВСЮДНЕ КАТУВАННЯ З ТЯЖКИМИ НАСЛІДКАМИ

Наступного дня після того, як фотографії зловживань були вперше оприлюднені, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, генерал Річард Маєрс заявив, що система не причетна до зловживань; він продовжує це робити й зараз, покладаючи всю відповідальність на «сімох військових поліцейських з Абу-Ґрейб». 25 серпня 2005 р. він заявив привселюдно: «Я думаю, ми провели в Абу-Ґрейб не менше 15 розслідувань, і ми з цим розібралися. Я маю на увазі, що в цьому брали участь лише кілька охоронців — охоронці нічної зміни в Абу-Ґрейб, і це однозначно вказує, що ця проблема не мала широкого розповсюдження»[467].

Чи прочитав він хоч один зі звітів, про які ми говорили? Вже з тих розділів незалежних звітів про розслідування, які я навів вище, абсолютно очевидно, що у зловживаннях брали участь не лише ті, чиї обличчя ми бачимо на знімках, зроблених у блоці 1А. Ці документи вказують на співучасть військового керівництва, цивільних слідчих, спеціалістів військової розвідки і ЦРУ, які створили умови, що спричинили зловживання. Але ситуація ще гірша: вони брали участь в інших, ще серйозніших зловживаннях.

Як ми пам’ятаємо, групою Шлезінґера було докладно описано 55 випадків зловживань щодо затриманих в Іраку, а також 20 смертельних випадків, по яких досі ведеться досить неквапливе слідство. Звіт Таґуби підтвердив численні випадки надзвичайного злочинного порушення закону, які складали «системні і незаконні зловживання стосовно затриманих» Абу-Ґрейб [курсив Ф.З.]. В іншому звіті Пентагону наводяться свідчення 44 випадків військових злочинів в Абу-Ґрейб. Міжнародний комітет Червоного Хреста заявляв представникам уряду, що подібне поводження з затриманими у багатьох військових в’язницях США тягло за собою психологічне і фізичне насильство, «еквівалентне тортурам». Далі, Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомив, що такі методи, які використовуються слідчими в Абу-Ґрейб, «є елементами стандартних методів роботи персоналу військової розвідки з метою отримати від затриманих інформацію і зізнання». А щойно ми розглянули свіжішу статистику: понад 600 випадків зловживань, що мали місце у багатьох військових в’язницях США в Іраку, Афганістані і на Кубі. Хіба це схоже на одну «ложку дьогтю» в одній поганій в’язниці?

СВІДЧЕННЯ ПОВСЮДНИХ ЗЛОВЖИВАНЬ СТОСОВНО УВ'ЯЗНЕНИХ ДО СКАНДАЛУ В АБУ-ҐРЕЙБ

Хоча і військове, і цивільне командування намагалося пояснити зловживання і тортури в Іраку «поганою поведінкою» кількох поганих солдатів — охоронців нічної зміни у блоці 1А, опубліковані нещодавно документи армії США суперечать таким твердженням. Другого травня 2006 року Американський союз захисту громадянських свобод оприлюднив армійські документи, які свідчать про те, що державні чиновники вищої ланки знали про випадки вкрай жорстоких зловживань стосовно затриманих в Іраку і Афганістані за два тижні до того, як вибухнув скандал в Абу-Ґрейб. Інформаційний бюлетень під назвою «Звинувачення у зловживаннях стосовно затриманих в Іраку і Афганістані», датований 2 квітня 2004 року, наводить дані про 62 поточних розслідування зловживань і вбивств затриманих, здійснених американськими військовими.

Мова йде про нанесення тілесних ушкоджень, побиття кулаками і ногами, інсценізації страт, сексуальні домагання затриманих жінок статі, погрози вбивств іракських дітей «щоб провчити інших іракців», роздягання затриманих, побиття та застосування до них електрошокерів, кидання каменів в іракських дітей, скутих кайданками, задушенні затриманих хустками і допити під прицілом. Принаймні 26 випадків призвели до смерті затриманих. За деякими з них вже були проведені військові трибунали. Зловживання відбувалися не лише в Абу-Ґрейб, але і в Кемп-Кроппер, Кемп-Букка і в інших місцях ув’язнення в Мосулі, Самаррі, Багдаді і Тікріті в Іраку, а також на передовій оперативній базі Орген-Є в Афганістані (див. у Примітках посилання на повний текст доповіді)[468].

Звіт Пентагону про дванадцяте розслідування військових зловживань, здійснене під керівництвом бригадного генерала Річарда Форміка, зазначає, що впродовж перших чотирьох місяців 2004 року американські війська використовували різні жорстокі, несанкціоновані методи допитів. Це було вже після того, як стало відомо про зловживання в Абу-Ґрейб (у 2003 році), і після того, як були скасовані санкції на їх використання. Іноді затриманих годували тільки крекерами і водою впродовж 17 днів, позбавляли одягу, тижнями тримали у тісних камерах, де було неможливо встати або лягти, піддавали холоду, перевантажували органи сприйняття і позбавляли сну. Попри всі ці факти, жоден із солдатів не отримав навіть догани. Формік дійшов висновку, що зловживання не були «навмисними» і відбувалися не з «особистих схильностей», але через «неадекватну стратегічну політику». Також він намагається «відмити» пляму на репутації армії. Він пише, що на основі його спостережень, «унаслідок такого звернення жоден із затриманих серйозно не постраждав»[469]. Неймовірно!

МОРСЬКІ ПІХОТИНЦІ ХОЛОДНОКРОВНО ВБИВАЮТЬ ІРАКСЬКИХ МИРНИХ ЖИТЕЛІВ

Досі ми говорили про «діжки дьогтю», про в’язниці, які можуть розбестити хороших охоронців. Але є «діжка» більша і жахливіша. Це «діжка» війни. Під час будь-якої війни, у всі часи, в будь-якій країні, звичайні і навіть хороші люди перетворюються на вбивць. Саме цьому вчать солдатів: вбивати тих, хто вважається ворогом. Однак у надзвичайно напружених умовах бойових дій, в обстановці постійної втоми, страху, гніву, ненависті і помсти люди можуть втратити моральні орієнтири і почати вбивати не тільки ворожих солдатів. Якщо військова дисципліна не підтримується на належному рівні, якщо солдати забувають про те, що взяли особисту відповідальність за свої дії, якщо офіцери вищої ланки не контролюють ситуацію, то лють проривається назовні, і ми спостерігаємо неймовірні оргії насильства і вбивства мирних жителів. Саме так було в Сонґмі та в інших, менш відомих випадках різанини, наприклад, влаштованої бійцями Tiger Force («Тайгер Форс») у В’єтнамі. Це елітний підрозділ залишило за собою кривавий слід завдовжки сім місяців, вбиваючи беззбройних мирних жителів[470]. На жаль, жорстокість війни, яка витікає з полів битв і заповнює мирні міста, знову проявилася в Іраці[471].

Військові експерти кажуть, що в ході асиметричних військових дій, коли солдатам доводиться воювати з невловимим ворогом, їм стає важче й важче підтримувати дисципліну. Військові злочини відбуваються під час будь-якої війни, окупаційні сили здійснюють їх майже завжди, навіть дуже «високотехнологічні». «Бойові дії — це стрес, і злочини проти мирного населення — класичний симптом військового стресу. Коли солдатів і бойових дій багато, хтось обов’язково почне вбивати мирних жителів», — вважає один з керівників наукового центру армії у Вашингтоні[472].

Потрібно визнати, що солдати — це добре навчені вбивці, які успішно пройшли інтенсивний вишкіл у тренувальних таборах, і їх випробувальним майданчиком було поле битви. Вони повинні навчитися пригнічувати свої моральні принципи і забувати про заповіді «Не убий». Військова підготовка призначена для «перепрограмовування» мозку, навчання його вважати, що вбивства у воєнний час — це природна реакція. Ця наука називається «вбивствологією». Цей термін ввів підполковник у відставці Дейв Гроссман, викладач Військової академії у Вест-Пойнті. Теорія «вбивствології» описана в його книжці «Про вбивство» і на його веб-сайті[473].

Однак іноді «методи створення вбивць» виходять з-під контролю, і тоді вбивства стають звичайною справою. Ось слова солдата, хлопця якому 21 рік, який щойно вбив мирного мешканця Іраку, що відмовився зупинити машину для перевірки. «Нічого особливого. Тут вбити людину — те саме, що розчавити мурашку. По-моєму, вбити людину — це все одно що подумати: “А чи не час з’їсти піцу?” Я думав, що вбивство людини — це подія, яка змінює все життя. А потім я це зробив і подумав: “Ну і що?”»[474].

19 листопада 2005 року в іракському місті Хадіта біля дороги вибухнула міна. Був убитий американський морський піхотинець і поранені ще двоє солдатів. За даними слідчої групи ВМФ, через кілька годин загинули 15 іракських мирних жителів — нібито від вибуху саморобного вибухового пристрою. Справу було закрито, тому що від вибухів в Іраку майже кожен день гине багато людей. Проте один з жителів Хадіта (Тахер Тхабет) зробив відеозапис трупів цих іракців, і на них виразно видно кульові поранення. Він передав цей запис у бюро журналу Time у Багдаді. Зрештою було проведено серйозне розслідування вбивства 24 цивільних осіб солдатами батальйону морської піхоти. Було з’ясовано, що морські піхотинці увірвалися в будинки трьох місцевих жителів, методично розстріляли і закидали гранатами майже всіх, хто там перебував, зокрема семеро дітей і чотирьох жінок. Крім того, вони застрелили таксиста і чотирьох студентів, які зупинилися поряд.

Коли стало ясно, що ці вбивства мирних жителів не були нічим спровоковані, й солдати порушили правила ведення бойових дій, керівництво морської піхоти зробило незграбну спробу зам’яти справу. У березні 2006 року командир батальйону і два командира його роти були звільнені від командування; кожен з них оголосив себе «жертвою політичних інтриг». Зараз по цій справі ведеться ще кілька розслідувань, і зрештою перед судом можуть постати кілька високопоставлених командирів. До цієї жахливої розповіді треба додати, що бійці роти «Кіло» 3-го батальйону 1-го полку морської піхоти були досвідченими солдатами, це була їхня друга або третя бойова операція. Раніше вони брали участь у серйозних бойових діях у Фаллуджі, де загинули або були серйозно поранені майже половина їхніх товаришів. І різанина в Хадіта стала наслідком гніву і бажання взяти реванш[475].

Війна — пекло для військових, але для мирних жителів усе ще гірше. Особливо для дітей, які опинилися в зоні бойових дій, коли солдати втрачають моральні орієнтири і виявляють до них жорстокість. Під час недавнього інциденту, по якому також йде слідство, американські солдати вбили 13 мирних жителів в іракському селі Ішакі. Деякі з них були зв’язані і вбиті пострілами в голову, в тому числі кілька дітей. Американські військові керівники визнали вбивства «осіб, які не брали участі у військових діях», і назвали їх жертвами «супутніх збитків» (ще один евфемізм, який пов’язаний з відключенням моралі)[476].

Тільки уявіть, що відбувається, коли високопоставлений офіцер дозволяє солдатам яких звинуватили у вбивстві трьох беззбройних іракців під час рейду в місті Тікріт, командир бригади, полковник Майкл Стіл сказав «вбити всіх повстанців чоловічої статі, всіх цих терористів». Військовому, який доповів про це нове правило ведення бойових дій, стали загрожувати його товариші, які вимагали, щоб він мовчав про вбивства[477].

Одне з найгірших страхіть війни — зґвалтування жінок, як це було під час різанини в Руанді, коли ополченці-гуту ґвалтували жінок тутсі, про що йшлося в першій главі. Нові свідчення не менш жахливої жорстокості виринули в Іраку. Федеральний суд розглядає обвинувачення групи американських військових з 101-ї Повітрянодесантної дивізії у зґвалтуванні чотирнадцятирічної дівчинки. Перед цим вони вбили її батьків і чотирирічну сестру, а після зґвалтування вистрілили їй у голову і спалили тіло. Є неспростовні докази того, що вони зробили цей кривавий злочин навмисно. Побачивши молоду дівчину на контрольно-пропускному пункті, вони зняли форму (щоб їх не впізнали), а перед тим, як зґвалтувати її, вбили всю її сім’ю. Армійське керівництво намагалося покласти відповідальність за ці вбивства на повстанців[478].

Тепер давайте від абстрактних узагальнень, статистики та військових розслідувань перейдемо до зізнань декількох слідчих армії США, які розповіли про те, що вони бачили, і як особисто брали участь у зловживаннях. Як ми побачимо, їхні покази свідчать, що зловживання і методи тортур, які вони спостерігали і застосовували самі, були доволі поширені.

Ми також коротко розглянемо програму Ґітмо, яка нещодавно стала надбанням загалу, в межах якої молоді слідчі-жінки використовували методи допитів, які преса назвала «еротичними тортурами». Ці методи, що застосовувалися, очевидно, зі схвалення командування — адже жінки-слідчі приїхали на Кубу не для того, щоб «спокушати» затриманих за власною ініціативою. Ми дізнаємося, що в ганебних зловживання брали участь не лише військові нікому не відомого резервного батальйону військової поліції. Військові елітних підрозділів та їхні офіцери здійснювали ще жорстокіші акти насильства проти ув’язнених.

Нарешті, ми побачимо, що масштаби тортур були практично безмежними, тому що Сполучені Штати займаються «аутсорсингом» тортур в інші країни, в ході програм, що одержали назву «видачі», «надзвичайної видачі» і навіть «зворотної видачі». Ми виявимо, що катував людей не тільки Саддам. Сполучені Штати робили те ж саме, та й новий іракський режим теж катує своїх співвітчизників у секретних в’язницях по всьому Іраку. Можна тільки поспівчувати народу Іраку, де одні мучителі змінюють інших.

ЗАПРОШУЮТЬСЯ СВІДКИ ЗВИНУВАЧЕННЯ

Спеціаліст у відставці Ентоні Лаґураніс упродовж п’яти років, з 2001 по 2005 рік, був військовим слідчим. У 2004 році він проходив стажування в Іраку. Спочатку Лаґураніса направили в Абу-Ґрейб, а потім перевели в спеціальний підрозділ зі збору інформації, що діяв у різних місцях ув’язнення у всьому Іраку. Коли він говорить про «культуру зловживань», що притаманна допитам у всьому Іраку, це означає, що його дані стосуються всієї країни, а не тільки до блоку 1А[479].

Сержант у відставці Роджер Брокоу впродовж шести місяців з весни 2003 року, служив в Абу-Ґрейб на посаді слідчого. Брокоу повідомляє, що дуже небагато з затриманих, з якими він говорив, напевно, близько двох відсотків, були небезпечні або брали участь у повстаннях. Більшість були арештовані або переведені в центр допитів за доносами іракських поліцейських, які мали на них «зуб» або просто їх не любили. Обидва свідки стверджують, що збір інформації було вкрай неефективним — насамперед тому, що в’язниці були переповнені тими, у кого не було ніякої цінної інформації. Багатьох забирали прямо з вулиць, а в районах, де діяли повстанці, солдати вривалися в будинки і забирали всіх чоловіків. Досвідчених слідчих чи перекладачів було мало, і до того часу, коли затриманих починали допитувати, будь-яка інформація, яку вони, можливо, мали, виявлялася застарілою та непотрібною.

Доводилося витрачати дуже багато сил майже без жодного результату. Це викликало сильне роздратування. Роздратування виливалося в агресію, згідно зі старою доброю гіпотезою фрустрації-агресії. Час минав; заколотів ставало все більше; військове начальство тиснуло на слідчих, тому що на нього тиснуло його цивільне начальство. Отримувати інформацію було життєво важливо.

Брокоу: «Вони забирали людей ні за що, просто так. Були квоти, квоти на допити певної кількості осіб на тиждень; звіти про допити треба було відправляти начальству».

Лагураніс: «Ми рідко отримували від ув’язнених цінну інформацію. Я думаю, це тому, що до нас надходили ув’язнені, які не були ні в чому замішані і не могли розповісти нам нічого корисного».

Брокоу: «Дев’яносто вісім відсотків людей, з якими я говорив, перебували там невідомо чому. Просто хапали всіх, вривалися в хати, забирали людей і відвозили їх у табори для інтернованих. Полковник Паппас [говорив], що на нього тиснуть, щоб отримувати інформацію. Отримувати інформацію. “Давайте отримаємо цю інформацію, давайте врятуємо життя ще одного солдата. Якщо ми знайдемо цю зброю, якщо ми знайдемо цих повстанців, то ми врятуємо життя солдатів”. Я думаю, саме через це вони дивилися крізь пальці на дії слідчих і військових поліцейських, які намагалися зламати затриманих».

Брокоу також повідомив, що заклик «зняти рукавички» поступово проникав вниз по ланцюжку командирів, і по дорозі ця фраза набувала нового змісту[480].

Брокоу: «Я чув цю фразу: “Знімаємо рукавички”. Полковник Джордан виголосив її одного разу ввечері на одній з наших зустрічей. “Ми знімаємо рукавички. Ми збираємося показати цим людям, що ми тут головні”. Він говорив про затриманих».

Повстання проти сил коаліції ставали все лютішими і більшими, і разом з цим зростав тиск на фахівців військової розвідки і військової поліції, які повинні були здобути якусь невловиму цінну інформацію.

Лаґураніс додає деякі деталі: «Це відбувається у всьому Іраку. Як я сказав, солдати катують людей прямо у них вдома. Піхотинці катують людей у них вдома. Вони використовують — я вже говорив про це, — наприклад, опіки. Вони ламають людям ноги. Вони ламають кістки, ребра. Ви знаєте, це дуже серйозно». Він додає: «Коли солдати входять у будинку і проводять ці рейди, вони просто катують цих людей, не виходячи з дому». Брокоу був свідком подібних зловживань: “Я бачив підбиті очі й розбиті губи, деяких треба було лікувати — вони мали рани на ногах і руках”.

Як далеко могли зайти фахівці військової розвідки і військової поліції в своїх пошуках інформації?

Лагypaнic: «Почасти вони намагалися отримати інформацію, але почасти це був чистісінький садизм. Ви просто давили, давили, давили і спостерігали, як далеко можете зайти. Природно, це дуже дратує, коли ви сидите з цією людиною, яка, як вам відомо, цілком у вашій владі, і не можете змусити її зробити те, що хочете. І ви займаєтеся цим цілими днями. І в якийсь момент ставки піднімаються».

Що відбувається, якщо до цієї вибухонебезпечної суміші додати психологічні каталізатори — страх і бажання взяти реванш?

Лагураніс: «Якщо ви по-справжньому злі, тому що вас весь час намагаються вбити — я маю на увазі ракети, вони стріляють у нас з реактивних гранатометів, і ми нічого не можемо зробити. І навколо гинуть люди, через цього невидимого ворога. І ви входите в кімнату для допитів разом з цим хлопцем, який, як ви думаєте, теж міг у вас стріляти, і розумієте, що здатні на все».

Як далеко можна було зайти насправді?

Лагураніс: «Я пам’ятаю одного старшого ворент-офіцера, який відповідав за приміщення для допитів. Він чув, що “морські котики” обливали затриманих крижаною водою. Потім вони засовували йому — ну, ви знаєте, вони вимірювали ректальну температуру людини, щоб переконатися, що він не помер. Вони змушували його корчитися від гіпотермії». Якщо він видавав потрібну інформацію, в нагороду вони не давали йому вмерти від холоду!

Це ще одна потужна психологічна тактика — «моделювання умов навколишнього середовища». Одного разу цей слідчий використав її впродовж всієї ночі, в холодному металевому контейнері, який служив камерою для допиту.

Лагураніс: «Ми тримали їх там, вони тремтіли від холоду, це називається “управління умовами навколишнього середовища”, вмикали [дуже голосно] музику і пульсуюче світло. А потім приводили службових собак і нацьковували їх на ув’язнених. І хоча собаки були в намордниках і їх тримали на повідках, в’язні цього не знали, тому що у них були зав’язані очі. Це великі німецькі вівчарки. Коли я ставив затриманим питання і мені не подобалася відповідь, я подавав знак кінологу, і собака починала вити і кидатися на ув’язненого, але не могла його вкусити... іноді вони мочилися прямо в свої комбінезони від страху, розумієте? Адже вони не бачили, що відбувається. Вони не могли зрозуміти, що відбувається: ви знаєте, це дуже страшно — бути в такому положенні. Мені наказували це робити, і я просив старшого воррент-офіцера мовчати про все, що мене просили робити».

Відключення моралі призводить до поведінки, якої люди зазвичай собі не дозволяють.

Лагураніс: «Справа в тому, що вам здається, ніби ви знаходитесь за межами нормального суспільства, розумієте? Ваша сім’я, ваші друзі — їх тут немає, і вони не бачать, що тут відбувається. Тут всі так чи інакше беруть у цьому участь, я не знаю, що це таке — якийсь психоз або — я не знаходжу кращого слова — галюцинація того, що ви тут робите. І все це стає нормальним, тому що ви озираєтеся навколо, і тут все зруйновано, розумієте? Я все це відчував сам. Я пам’ятаю, як був у тому контейнері в Мосулі. Знаєте, я провів з тим хлопцем [в’язнем, якого допитував] всю ніч. І ви відчуваєте себе настільки ізольованим, морально ізольованим, що вам здається, ніби ви можете робити з ним усе, що хочете, і може, навіть бажаєте цього».

Цей молодий слідчий, якому все життя доведеться пам’ятати про те зло, яке він творив заради блага своєї країни, описує, як зростає рівень насильства на основі насильства.

Лагураніс: «Хотілося тиснути, тиснути і тиснути, і дивитися, як далеко можна зайти. Здається, це просто властивість людської природи. Я впевнений, що ви читали дослідження, які проводилися в американських в’язницях, де ви даєте одній групі людей владу над іншою групою людей, даєте їй повне право командувати ними, і дуже скоро починаються жорстокість і тортури, розумієте? Адже це дуже поширена ситуація». (Можливо, він має на увазі в’язницю в Стенфордському університеті? Якщо це так, то СВЕ дійсно отримав статус міської легенди і перетворився в «реальну в’язницю».)

Щоб припинити зловживання, необхідне сильне лідерство, вважає цей слідчий.

Лагураніс: «І я бачив це [жорстокість і зловживання] у кожній в’язниці, в якій бував. Якщо там не було по-справжньому сильного, вмілого керівника, який би сказав: “Ми не збираємося терпіти зловживання”, то у в’язниці обов’язково були зловживання. Навіть серед військових поліцейських, яким не потрібно було отримувати розвіддані, — вони теж цим займаються — завжди знаходяться такі, хто робить це, якщо немає контролю, внутрішнього або зовнішнього».

Побачивши ще гірші випадки «зловживань з боку морських піхотинців на півночі провінції Вавилон», Лаґураніс більше не міг цього витримати. Він почав писати доповіді про зловживання, супроводжуючи їх фотографіями та підтвердженими заявами ув’язнених, а потім відправив усі ці дані керівництву Військово-морського флоту. Якою була реакція? Така сама, як і на скарги, які Чіп Фредерік відправляв своєму начальству про жахливі умови в Абу-Ґрейб. Жоден високопоставлений офіцер ВМФ не відповів на скарги слідчого[481].

Лагураніс: «Ніхто так і не приїхав, щоб перевірити все; ніхто не приїхав, щоб поговорити зі мною. Я відчував себе так, ніби відправив всі ці доповіді в нікуди. Ніхто нічого не розслідував, чи вони не знали, як все це розслідувати, або просто не хотіли». (Все як завжди: мовчання офіційних осіб — цілком очікувана реакція системи на протести незгодних).

Особливий випадок, який вказує на те, як далеко могла зайти команда слідчих у в’язниці Гуантанамо, пов’язаний з ув’язненим №063. Його звали Мохаммед аль-Катані, і його вважали «двадцятим викрадачем» із тих, які брали участь у теракті 11 вересня. Над ним вчиняли всі допустимі наруги. Його змушували мочитися під себе, надовго позбавляли сну і їжі й залякували службовою собакою. Він вперто мовчав, і це спричиняло нові зловживання. На ув’язненого №063 вдягали жіночий ліфчик, а на голову — жіночу комбінацію. Слідчі сміялися над ним, називаючи гомосексуалістом. Потім вони вдягали на нього собачий повідок і змусили виконувати «трюки». Слідчий-жінка намагалася спокусити аль-Катані, щоб викликати у нього сексуальне збудження, а потім звинуватити у зраді релігійним переконанням. Журналісти журналу Time у всіх подробицях відтворили, година за годиною, і навіть хвилина за хвилиною, хроніку секретних допитів аль-Катані, які тривали цілий місяць[482]. Це суміш грубих, жорстоких і досить витончених прийомів у поєднанні з абсолютно неефективними і дурними методами. Можливо, будь-який досвідчений поліцейський детектив витягнув би з цього в’язня більше інформації, не застосовуючи такі дикі й аморальні методи.

Вивчивши свідчення про ці допити, генеральний юрист-консультант ВМФ Альберто Мора був приголомшений. Він назвав ці методи незаконними, негідними збройних сил і уряду, який їм потурає. У промовистій заяві, яка пояснює, що значить потурати таким образливим тактикам допиту, Мора пише:

Якщо жорстокість більше не є незаконною, а навпаки, перетворюється в елемент політики, це змінює фундаментальне ставлення людини до держави. Це руйнує поняття прав особистості. Конституція говорить, що людина має невилучне право на особисту гідність, зокрема право бути вільною від жорстокого поводження, і це право не дарується державою або законами, а належить їй від народження. Це стосується всіх людей, не лише в Америці — і навіть тих, кого вважають «ворожими бойовиками». Якщо ви робите для них виняток, то руйнується вся Конституція. Цей прецедент трансформує все[483].

А тепер я прошу вас, дорогий читачу, зайняти місце присяжного, порівняти деякі з цих спланованих прийомів з методами, які нібито народилися в «збочених умах» охоронців блоку 1-А і зображені на світлинах. Ми бачимо безліч фотографій затриманих з жіночими трусиками на голові. Ми бачимо страхітливий образ Ліннді Інґленд, яка тягне по землі в’язня в собачому нашийнику. Нам здається обґрунтованим, що і трусики на голові, і нашийник, і власне ці сценарії дегуманізації насправді були запозичені — адже раніше їх використовували агенти ЦРУ і спеціальні команди слідчих генерала Міллера в Ґітмо. Вони перетворилися в загальноприйняті методи допитів по всьому району бойових дій. Лише їх не дозволялося фотографувати!

ЕЛІТНІ ВІЙСЬКОВІ НЕ ВИНЯТОК: ЧЛЕНИ 82-Ї ПОВІТРЯНОДЕСАНТНОЇ ДИВІЗІЇ ЛАМАЮТЬ КІСТКИ В'ЯЗНЯМ І СПАЛЮЮТЬ ФОТОГРАФІЇ

Можливо, найважливіший свідок на підтримку моїх звинувачень проти всієї структури командування — це капітан Ян Фішбек, випускник Вест-Пойнту з відзнаками, офіцер елітного підрозділу ПДВ, який служив у Іраку. Його недавній лист сенаторові Джону МакКейну зі скаргами на неймовірні зловживання стосовно ув’язнених починається так:

Я є випускником Вест-Пойнту, і на даний момент — капітаном піхоти. Я брав участь у двох бойових кампаніях у складі 82-ї повітрянодесантної дивізії, в Афганістані та в Іраку. Коли я брав участь у глобальній війні з тероризмом, дії і заяви мого командування змусили мене думати, що політика Сполучених Штатів в Афганістані та Іраку не вимагає дотримання Женевських конвенцій.

Під час кількох інтерв’ю з представниками організації Human Rights Watch капітан Фішбек докладно описав тривожні наслідки ситуації, в якій дії слідчих виходили за межі закону. Його слова підтверджують два сержанти його відділення, розташованого на передовій оперативній базі в таборі «Меркурій» близько Фаллуджі[484]. (Ми вже говорили про нього в попередньому розділі, але тут я наведу повнішу версію свідчень капітана Фішбека і опишу контекст, в якому вони були надані.)

У листі сенатору Дж. МакКейну Фішбек наводить докази того, що перед допитами ув’язнених часто били по обличчю та інших частинах тіла, виливали їм на обличчя гарячі хімікати, тримали в «стресових» позах, доводили до непритомності і змушували робити фізичні вправи, що призводили до цього. Утриманих навіть вибудовували в піраміди, майже як у в’язниці Абу-Ґрейб. Такі зловживання відбувалися до, під час і після скандалу, пов’язаного зі зловживаннями в Абу-Ґрейб.

На базі «Меркурій» в’язнів складали в піраміди, вони не були оголеними, але їх вибудовували в піраміди. В’язнів примушували виконувати надзвичайно складні фізичні вправи не менш, ніж дві години без перерви... Був випадок, коли утриманого облили холодною водою, а потім покинули надворі на всю ніч. (Знову, як повідомив Лаґураніс, ми бачимо тактику використання надзвичайних природних чинників.)

Був випадок, коли солдат взяв бейсбольну биту і сильно вдарив затриманого по нозі. Всі ці дані я отримую від своїх [військовослужбовців некомандного складу].

Фішбек засвідчив, що командири заохочували ці зловживання і потурали їм: «Мені казали: “минулого тижня ці хлопці підірвали саморобний вибуховий пристрій. Нам треба їх провчити. Задайте їм як слід”. Але ви розумієте, це було нормально». (Згадайте нашу попередню дискусію про норми, що виникають в особливих ситуаціях, де нова практика швидко перетворюється в стандарт, якого повинні дотримуватися всі.)

Неймовірно, але солдати записували все на цифрові носії, зізнається Фішбек.

[В таборі Меркюрі] вони розповідали що мають фотографії, дуже схожі до тих, з Абу-Ґрейб. Через цю подібність вони вирішили їх спалити. Дослівно цитую їхні слова - Вони [військові з Абу-Ґрейб] отримали неприємності за ті ж речі, які нам казали робити, тож ми знищили зображення.

Зрештою капітан Фішбек почав кампанію на 17 місяців. Він неодноразово доповідав про зловживання начальству, але зіткнувся з тим же: відсутністю реакції, що і слідчий Ентоні Лаґураніс і сержант Айвен Фредерік. Він оприлюднив свій лист сенаторові Дж. МакКейну, який допоміг посилити опозицію останнього проти порушення Женевських конвенцій, що допускалося адміністрацією президента Буша.

«ЕРОТИЧНІ ТОРТУРИ». СТРИПТИЗ ДЛЯ УВ'ЯЗНЕНИХ У ЦЕНТРІ ДОПИТІВ ҐІТМО

Наступний свідок демонструє нову грань розбещеності, до якої дійшли військові (ймовірно, в співпраці з ЦРУ) у в’язниці Ґітмо. «Секс використовувався як зброя, щоб викликати у затриманого конфлікт з його ісламською вірою», — стверджує Ерік Саар, військовий перекладач, який працював у цій в’язниці. Цей молодик відправився до затоки Ґуантанамо, сповнений патріотичного запалу. Він хотів допомогти своїй країні у війні з тероризмом. Проте скоро він зрозумів: те, що там відбувається — «помилка». У радіоінтерв’ю з Емі Ґудмен у програмі Democracy Now 4 квітня 2005 року Саар докладно описав сексуальні провокації слідчих під час допитів, які спостерігав особисто. Пізніше він написав про це цілу книгу «За дротом: спогади військового розвідника про життя в Ґуантанамо»[485].

Впродовж шести місяців, поведених в Ґітмо, Саар, який вільно говорить арабською, виконував обов’язки перекладача. Він перекладав ув’язненим слова офіційного слідчого, а потім перекладав відповіді ув’язненого англійською. Він грав роль «копіювального папірця», йому треба було точно підбирати слова, що передають наміри слідчого та ув’язненого. Приваблива жінка-слідчий почала використовувати новий трюк. Саар розповідає: «Слідчий-жінка намагалася спокусити в’язня під час допиту, щоб змусити його відчути себе брудним... Вона терлась грудьми об його спину, говорила про різні частини свого тіла... Ув’язнені зазвичай були шоковані і обурені».

Саар пішов зі своєї посади, тому що швидко переконався: подібні методи допитів «абсолютно неефективні й не відповідають цінностям нашої демократії»[486]. Оглядач газети New York Times Морін Дауд назвала сексуальні провокації з боку жінок-слідчих в Ґітмо «еротичними тортурами». Вважалося, що такі методи можуть допомогти отримати потрібну інформацію[487]. Давайте ж подивимося, на що були схожі такі допити.

Саар описує один особливо яскравий епізод, який можна назвати майже військовим терміном: «вторгнення жінки на територію». Жертвою був уродженець Саудівської Аравії, 21-річний, «цінний» затриманий, який майже весь час молився у своїй камері. Перед початком допиту слідчий-жінка на ім’я Брук і Саар «стерилізувалися», закривши свої імена на уніформі, щоб залишитися анонімними. Потім Брук сказала: «Затриманий, з яким ми будемо говорити, — шматок лайна, і нам доведеться трохи його розворушити», тому, як вона прямо сказала: «я збираюся вибити з нього все лайно, тому що він не говорить. Сьогодні ввечері нам потрібно спробувати що-небудь новеньке». Цей Саудівський затриманий нібито відвідував льотну школу разом з терористами, які вчинили теракт 11 вересня. Тому він був дуже «цінним». Саар каже: «Коли військові слідчі допитували затриманого, який не хотів співпрацювати, вони дуже швидко “піднімали температуру”: починали кричати, тиснути, зображати “поганого поліцейського”, але при цьому забували встановити з ним контакт».

Слідчий Брук продовжувала: «Мені потрібно, щоб він зрозумів, що йому треба зі мною співпрацювати, і у нього немає інших варіантів. Я думаю, ми повинні змусити його відчути себе брудним, щоб він не зміг повернутися до себе в камеру й знову провести цілу ніч на молитві. Ми повинні створити бар’єр між ним і його Богом»[488]. І коли ув’язнений відмовився відповідати на її питання, слідчий вирішила «підняти температуру».

«На мій подив, — продовжує Саар, — вона почала повільно розстібати блузку і дражнити його, ніби стриптизерка, показуючи тісну коричневу майку, яка обтягувала її груди... Вона повільно обійшла його і стала тертися грудьми об його плечі». Вона глузливо запитала: «Тобі подобаються ці великі американські цицьки, Фарік? Я бачу, твій стає твердим. Як думаєш, як поставиться до цього Аллах?» Потім вона сіла перед ним, поклала руки собі на груди і продовжувала дражнити ув’язненого: «Хіба тобі не подобаються ці великі цицьки?» Коли утриманий відвів погляд і подивився на Саару, вона глузливо запитала: «Ти що, гей? Чому ти на нього дивишся?.. Ось він, наприклад, думає, що у мене класні цицьки. Правда?» (Саар ствердно кивнув.)

В’язень розлютився і плюнув в неї. Слідчого це не збентежило, і вона продовжила стриптиз. Розстібаючи брюки, вона запитала в’язня:

Фарік, ти знаєш, що в мене місячні? ...Як ти себе зараз почуваєш?

Адже я до тебе торкалася. [Вона засунула руку в труси і зробила вигляд, що на руці — кров. Потім вона знову запитала його, хто наказав йому поступити в льотну школу, хто його туди відправив]. «Негідник, — сичала вона, витираючи те, що він вважав кров’ю місячних по його обличчю. — Що подумають твої брати, коли побачать у тебе на обличчі менструальну кров американської жінки?» Брук сказала, піднімаючись: «До речі, ми відключили воду в твоїй камері, і завтра ця кров все ще буде в тебе на обличчі». Потім ми вийшли з кімнати... Вона думала, що це був хороший спосіб отримати інформацію, яку вимагало від неї начальство... Чорт забирай, що я тільки що робив? Що, чорт візьми, ми всі тут робили?».

Так, це дуже хороше питання. Однак ні Саар, ні хто-небудь інший не отримав на нього чіткої відповіді.

ІНШІ СВІДЧЕННЯ ЗЛОЧИНІВ І ЖОРСТОКОСТІ В ҐІТМО

Ерік Саар описує безліч інших методів допитів — абсолютно неправильних, неетичних і незаконних. Йому, як і іншим членам команд слідчих, наказали ні за яких обставин не вступати в контакт зі спостерігачами Міжнародного Червоного Хреста. Про «в’язнів-примар» він розповідає таке: «Їх було доволі багато, ми не знали, чому і як вони потрапили до Ґітмо. Не було свідчень їх провини. Багато було зневірених». Він також зазначав: «Також у Ґітмо були малі діти, їх тримали поза межами головного табору. Допитувати їх не було сенсу, але тримали їх довго». Ніхто ніколи не доповідав про дітей з Афганістану чи Іраку в таборі.

Перед візитами керівництва і спостерігачів, які повинні були спостерігати за «типовими» допитами, влаштовували показуху. Створювали штучні камери, що здавалися цілком нормальними. Це нагадує зразковий єврейський табір в концентраційному таборі Терезин в Чехословаччині, з допомогою якого нацисти водили за ніс спостерігачів Міжнародного Червоного Хреста і представників інших організацій, щоб їм здавалося, що ув’язнені цілком задоволені своїм поселенням. Ерік Саар пише, що в «уявній» в’язниці створювалася видимість повного порядку:

Коли я потрапив у команду розвідки, то швидко зрозумів, що якщо планується візит важливих персон — якогось генерала, керівника державного органу, спецслужби або навіть делегації Конгресу, слідчих просили знайти затриманого, який вже відповів на всі питання, і привести його в кімнату для допиту При цьому перевіряльник перебував у кімнаті спостереження. По суті, потрібно було знайти кого-небудь, хто був згоден говорити, з ким можна було сісти за стіл і вести спокійну бесіду, хто в минулому вже дав цінну інформацію, і повторити допит спеціально для перевіряльника.

По суті, для професійного розвідника це було принизливо. Чесно кажучи, я думаю, що такі почуття переживав не тільки я — адже все життя розвідника підпорядкована тому, щоб надати керівництву важливу інформацію, яка дасть йому можливість приймати правильні рішення. Насправді розвідка для того і потрібна, щоб забезпечувати правдиву інформацію. Створення таких фікцій, як Ґітмо, заради всіх цих відвідувачів, в той час як насправді все було зовсім інакше, зводило нанівець все, що ми намагалися робити як професійні розвідники.

«АУТСОРСИНГ» ТОРТУР

Додаткові докази того, що таємні тортури були звичним засобом, що давав змогу отримувати розвіддані від неговірких підозрюваних, були викриті у секретній програмі ЦРУ, пов’язаній з передачею ув’язнених у в’язниці зарубіжних країн, які погодилися робити для Сполучених Штатів «брудну роботу». Ця політика одержала назву «видачі», або «надзвичайної видачі». Згідно з нею десятки, а можливо, й сотні «особливо небезпечних терористів» перевозили до в’язниць зарубіжних країн, часто літаками комерційних авіакомпаній, орендованих ЦРУ[489]. Абсолютно очевидно, що президент Буш доручив ЦРУ влаштовувати так, щоб затримані «зникали» або «видавалися» у країни, де тортури є звичною практикою (це підтверджено Amnesty International)[490]. Такі ув’язнені були відрізані від зовнішнього світу впродовж тривалого часу і перебували у в’язницях «невстановленого місцезнаходження». В процесі «зворотної видачі» представники інших країн заарештовували «підозрюваних» у ситуаціях, не пов’язаних з військовими діями, і передавали їх в американські в’язниці, зазвичай у в’язницю затоки Гуантанамо, без правового захисту, передбаченою міжнародним правом.

Президент Центру захисту конституційних прав Майкл Ратнер каже про цю програму:

Я називаю це аутсорсингом тортур. Це означає, що на основі так званої війни з тероризмом ЦРУ заарештовує людей по всьому світу, скрізь, де хоче, і якщо ЦРУ самостійно не бажає брати участі у тортурах чи допитах — як би це не називалося, воно відправляє заарештованих в інші країни, з якими у наших спецслужб є контакти. Це може бути Єгипет, це може бути Йордан[491].

Високопоставлений офіцер ЦРУ Майкл Шейер був одним з керівників програми видачі. Він сухо повідомляє:

Ми відправляємо людей в їхні рідні країни, на Близький Схід, в тому випадку, якщо в цих країнах їх будуть судити і якщо вони готові їх прийняти. З такими людьми поводяться відповідно до законів цих країн. Не до законів Сполучених Штатів, а до законів, наприклад, Марокко, Єгипту або Йордану[492].

Очевидно, методи допиту, які використовують у цих країнах, не виключають катувань, про які ЦРУ нічого не хоче знати, оскільки вони допомагали отримати корисні «розвіддані». Однак в епоху високих технологій важко зберегти подібну програму в таємниці. Деякі союзники Америки провели розслідування з приводу не менш ніж 30 авіарейсів, можливо здійснених ЦРУ в рамках програми «аутсорсингу» тортур. Розслідування показало, що важливих підозрюваних перевозили до місць ув’язнення в Східній Європі, що залишилися ще з радянських часів[493].

На мій погляд, програми «аутсорсингу» тортур не вказують на те, що співробітники ЦРУ і військової розвідки не хотіли катувати ув’язнених, а на те, що, на їхнею думку, тюремники в цих країнах вміють робити це краще. Адже вони удосконалювали методи «допитів третього ступеня» набагато довше, ніж американці. Я навів тут лише кілька прикладів зловживань, яким піддавалися затримані в американських військових в’язницях. Насправді їх було набагато більше. Всі ці дані спростовують заяви державної адміністрації США, що зловживання і тортури не були «систематичними».

Розтини трупів і висновки про смерть затриманих, зроблені у військових в’язницях в Іраку і Афганістані, свідчать: майже половина з 44 зареєстрованих смертних випадків сталася під час або після допитів з участю «морських котиків», агентів військової розвідки чи ЦРУ. Смерть наставала внаслідок застосування жорстоких методів допиту: все ті ж капюшони, кляпи в роті, удушення, удари об тверді предмети, занурення голови у воду, позбавлення сну і вплив екстремальних температур. Керівник Американського союзу цивільних свобод Ентоні Ромеро пояснює: «Немає жодних сумнівів у тому, що допити приводили до смертельних випадків. Високопоставлені посадові особи, які знали про тортури, доклали до них руку, вони створили і схвалили цю політику і мають бути притягнуті до відповідальності»[494].

ЧИМРАЗ ВИЩЕ: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДІКА ЧЕЙНІ І ДЖОРДЖА БУША

Після того, як були оприлюднені фотографії [Абу-Ґрейб], ставав більш очевидним факт, що зловживання не були особистою ініціативою окремих військових, які порушили правила. Вони були наслідком рішень адміністрації Буша, яка не соромилася спотворювати, ігнорувати або відкидати закони. Саме політика адміністрації Буша призвела до жахів Абу-Ґрейб, а також до різних зловживань по відношенню до затриманих у всьому світі.

Це заключне положення звіту Human Rights Watch «Сполучені Штати: тортури зійдуть з рук?» однозначно вказує на самісінький верх складної структури командування: на віце-президента Діка Чейні і президента Джорджа Буша.

ВІЙНА З ТЕРОРИЗМОМ І НОВА ПАРАДИГМА ТОРТУР

«Війна з тероризмом», оголошена адміністрацією Буша після терористичних атак 11 вересня 2001 року, перебуває в одному ряду з попередніми невдачами президента у «війні з іменниками» — Бідністю і Наркотиками. Головна ідеологічна передумова цієї нової війни полягала в тому, що тероризм — основна загроза «національної безпеки» і «батьківщині», і її необхідно знищити будь-якою ціною. Подібний ідеологічний фундамент зазвичай використовують, щоби домогтися популярності серед громадян країни і підтримки військової агресії, а також репресій незгодних. У 1960-1970-х роках таку риторику з успіхом використовували праві диктатури Бразилії, Греції та багатьох інших країн, щоб виправдати тортури і вбивства громадян власних країн, визнаних «ворогами держави»[495]. Наприкінці 1970-х років праві християнські демократи Італії використовували «стратегію напруженості», щоб викликати священний жах перед терористами з Червоних бригад (лівих комуністів). Це був засіб політичного контролю. Звичайно, класичний приклад — звинувачення, висунуте Гітлером у 1930-х рр. проти євреїв як винуватців економічного краху Німеччини. Євреї були «внутрішньою загрозою», і це виправдовувало програму захоплення інших країн і вимагало їх знищення в Німеччині та в країнах, окупованих нацистами.

Страх — психологічна зброя. Держави використовують його, щоб залякати громадян, змусити їх пожертвувати фундаментальними свободами і відмовитися від верховенства права в обмін на безпеку, обіцяну всесильним урядом. Саме страх був тією опорою, яка забезпечила підтримку більшості громадян і Конгресу США превентивної війни в Іраку, а пізніше — безлічі інших безглуздих акцій адміністрації Буша. По-перше, у цілком орвеллівському дусі страх нагнітали передбаченнями ядерних ударів по Сполучених Штатах і їхніх союзниках, а також заявами про те, що Саддам Хусейн нібито має «зброєю масового ураження». Напередодні голосування Конгресу щодо резолюції про війну в Іраку президент Буш заявив країні і Конгресу, що Ірак — «країна зла», загрожує безпеці Америки. «Знаючи ці факти, — сказав Буш, — американці не мають ігнорувати загрозу, яка насувається. Маючи явні свідчення небезпеки, ми не можемо чекати остаточного доказу — справжньої зброї, — яка може набрати форми атомного гриба»[496]. Але цей атомний гриб приніс в Америку зовсім не Саддам Хусейн, а сам Буш і його команда.

Наступні кілька років усі ключові фігури адміністрації Буша повторювали ці страшні попередження в кожній своїй промові. Особлива слідча група Комітету нагляду й урядових реформ Білого дому під керівництвом Генрі Уоксмена підготувала звіт щодо публічних заяв адміністрації Буша щодо Іраку. Вона провела аналіз усіх заяв Буша, Чейні, Рамсфелда, держсекретаря Коліна Пауелла та радника з питань національної безпеки Кондолізи Райс. Згідно з цим звітом під час 125 публічних виступів ці п’ятеро зробили 237 «неправдивих і оманливих» заяв про іракську загрозу — в середньому по 50 на кожного. Станом на вересень 2002 року, до першої річниці теракту 11 вересня, адміністрація Буша, згідно з цим звітом, зробила майже 50 оманливих і помилкових публічних заяв[497].

У своїй чудовій книжці «Доктрина одного відсотка» лауреат Пулітцерівської премії письменник Рон Зюскінд вказує, що основи висунутої адміністрацією Буша ідеї війни з тероризмом були закладені в заяві Чейні, зробленій відразу після 11 вересня. Чейні сказав: «Якщо є хоча б один відсоток імовірності, що пакистанські вчені допомагають Аль-Каїді створювати або виробляти ядерну зброю, ми маємо розглядати це як незаперечний факт і відповідно реагувати. Питання не в доказах... а в нашій реакції». Зюскінд пише: «Отже, все було сказано: це був стандарт дій, який формував події і реакції адміністрації впродовж кількох наступних років». Далі він зазначає, що, на жаль, неповороткий федеральний уряд не здатний ефективно діяти в нових умовах, наприклад, пов’язаних з війною з тероризмом, в умовах когнітивного дисонансу, викликаного непередбаченими заколотами і повстаннями підкорених народів[498].

Ще один метод насадження страху можна побачити в політизації системи сповіщення про загрозу тероризму (заснованої на колірному коді), розробленої міністерством національної безпеки США адміністрації Буша. Ймовірно, початкове призначення цієї системи полягало в тому, щоб забезпечити мобілізацію громадян і готовність діяти у випадку реальної загрози. Це є завдання будь-яких систем сповіщення. Проте з часом ці розмиті сповіщення не мали ніякої корисної інформації для громадян. Якщо нас попереджають про ураган, то рекомендують евакуюватися; якщо попереджають про торнадо, ми знаємо, що потрібно відправитися в укриття; але попереджаючи щодо терористичних атак, які можуть статися коли-небудь, де-небудь, нам радять просто «бути обережними», і, звичайно, займатися звичайними справами. Жодна з цих численних загроз так і не виправдалася. Але після того, як всі ці численні тривоги закінчувалися нічим, не було ніяких пояснень чи коментарів для громадян країни, хоча, як повідомлялося, інформація про загрозу надходила з «надійних джерел». Мобілізація національних сил для кожного підвищення рівня загрози коштує як мінімум мільярд доларів щомісяця і викликає у населення невиправдані тривогу і стрес. До того ж демонстрація в пресі колірних кодів рівнів загрози виявилася радше не надійною системою оповіщення, а надзвичайно дорогим способом лякати американців терористами, при відсутності реальних терористичних актів.

Французький філософ-екзистенціаліст і письменник Альбер Камю писав, що страх — це метод. Терор вселяє страх, а страх заважає людям раціонально мислити. Він змушує нас створювати абстрактні образи ворогів, терористів, повстанців, які нам загрожують і яких відповідно потрібно знищити. Як тільки ми починаємо сприймати інших людей як певні абстрактні сутності, вони перетворюються на «ворогів», і навіть у дуже мирних людей прокидаються примітивні імпульси вбивати і катувати[499].

Я вважаю ці «фантомні тривоги» неефективним і небезпечним методом. Однак заяви про «загрозу національній безпеці» збільшували рейтинг Буша[500]. У підсумку, викликаючи і підтримуючи страх перед «ворогом на вході», адміністрація Буша змогла перетворити президента на всемогутнього головнокомандувача держави, яка перебуває у стані війни.

Назвавши себе «головнокомандувачем» і отримавши від конгресу надзвичайно широкі повноваження, президент Буш разом зі своїми радниками повірили, що вони стоять вище державного і міжнародного права, і тому будь-яка політика законна — просто тому, що її можна виправдати згідно з новою офіційною юридичною інтерпретацією. Насіння зла, яке дало рясні плоди у похмурій в’язниці Абу-Ґрейб, було посіяне адміністрацією Буша у створеному нею диявольському трикутнику «загрози національній безпеці», страхів та безпорадності громадян і допитів з тортурами, заради перемоги у війні з тероризмом.

ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ДІК ЧЕЙНІ: «ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ ІЗ ТОРТУР»

У газеті Washington Post була опублікована редакційна стаття, в якій Дік Чейні був названий віце-президентом із тортур. У ній ішлося про спроби Чейні скасувати, а потім змінити поправку МакКейна до бюджету міністерства оборони[501]. Ця поправка вимагала гуманного поводження із затриманими в американських військових в’язницях. Чейні доклав масу зусиль, лобіюючи виключення цього з закону, що надає ЦРУ право використовувати будь-які засоби, які там вважають потрібними, щоб отримати інформацію від підозрюваних. Чейні стверджував, що ця поправка зв’яже руки співробітникам ЦРУ і зробить їх потенційними жертвами судових переслідувань через нібито неправомірні дії під час глобальної війни з тероризмом. (І тут ми вперше бачимо натяк на те, наскільки жорстокими й смертельними можуть бути ці «дії».)

Законопроект, запропонований сенатором Джоном МакКейном, колишнім воєнним в’язнем у В’єтнамі, забороняє використання державними агенціями тортур і жорстоких, негуманних і принизливих технік. Він також вимагає, щоби всі військові допити відповідали принципам Військового польового довідника з розвідки. Законопроект був прийнятий у Сенаті із співвідношенням 90 за, 9 проти, також його активно підтримали у особистих зверненнях більше десятка військових командирів з Морської піхоти, Сухопутних військ, Флоту. Вони стверджують, що цей польовий довідник має стати «золотим стандартом» і дотримуватися на постійній основі.

Навряд чи затвердження цього законопроекту послабило гарячу підтримку, яку Чейні надає ЦРУ в використанні всіх можливих засобів отримування визнань і розвідданих від підозрюваних у тероризмі, які таємно утримуються в американських в’язницях. Це очевидно, особливо якщо врахувати стійку прихильність Чейні до поглядів, які він висловив невдовзі після теракту 11 вересня. У телевізійному інтерв’ю в програмі «Meet the Press» телеканалу NBC Чейні зробив важливу заяву:

Ми маємо діяти, так би мовити, на темній стороні. Ми повинні увійти в тінь світу розвідки. Багато чого з того, що треба зробити у зв’язку з цим, потрібно робити тихо, без жодних дискусій, використовуючи джерела і методи, доступні нашим спецслужбам, якщо ми хочемо досягти успіху. Такий цей світ, і тому для нас життєво важливо використовувати будь-які засоби, які є в нашому розпорядженні[502].

В інтерв’ю радіостанції NPR колишній начальник канцелярії держсекретаря Коліна Пауелла полковник Лоуренс Уілкерсон заявив, що команда неоконсерваторів Чейні-Буша випустила директиви, які призвели до зловживань по відношенню до ув’язнених з боку американських солдатів в Іраку — Афганістані. Уілкерсон вказав напрямок цих директив:

Було ясно щодо очевидного документального сліду, який йшов з офісу віце-президента [Чейні] до міністра оборони [Рамсфелда] і вниз, до військових командувачів. Він складався з ретельно підібраних термінів. Для солдатів у районах бойових дій це означало дві речі: ми отримуємо недостатньо цінних розвідувальних даних, і ви маєте отримати ці дані, — і ось, до речі, деякі способи, які вам у цьому допоможуть. Уілкерсон також згадує Дейвида Еддинґтона, консультанта Чейні, «певного прихильника широких повноважень президента як головнокомандувача і його права не дотримуватися Женевських конвенцій»[503]. Ця заява приводить нас прямо до владної верхівки.

ПРЕЗИДЕНТ ДЖОРДЖ БУШ: «ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ» ВІЙНИ З ТЕРОРИЗМОМ

Як командувач, який відповідає за безкомпромісну війну з глобальним тероризмом, президент Джордж Буш покладався на своїх юридичних консультантів. Саме ці люди знайшли «законні» підстави для превентивних агресивних дій в Іраку, змін у визначенні катувань, створення нових правил ведення бойових дій, обмеження свобод громадян за допомогою так званого Патріотичного акту і дозволу незаконного прослуховування, перехоплення інформації і запису телефонних розмов американських громадян. Як звичайно, все це робилося в ім’я захисту священної національної безпеки під час глобальної війни самі знаєте з ким. Команда юридичних консультантів Буша складалася з: Альберто Л. Гонзалеса, радника Президента (пізніше підвищеного до Генерального прокурора), Джона Ю і Джея С. Байбі, заступників Генерального прокурора, Генерального прокурора Джона Ашкрофта, радника державного департаменту Уїльяма X. Тафта IV.

Альберто Гонзалес запропонував таке юридичне трактування слів Президента (меморандум від 25 січня 2002 року): «Сутність нових локацій війни виводить на високий рівень такий чинник, як потреба швидко здобувати інформацію... На мою думку, ця нова парадигма переглядає застарілі Женевські конвенції щодо допитів ворожих в’язнів».

МЕМОРАНДУМИ ПРО ТОРТУРИ

Першого серпня 2002 р. у меморандумі Міністерства юстиції, який преса назвала «Меморандумом про тортури», було дано нове, звужене визначення «катування». Визначається не те, в чому вони полягають, а лише їх крайні наслідки. Зокрема, фізичний біль має бути еквівалентним за інтенсивністю болю, що супроводжує серйозні тілесні ушкодження, такі як пошкодження внутрішніх органів, погіршення їх функціонування або навіть смерті. Згідно з меморандумом, щоб визнати винним людину, звинувачену в застосуванні тортур, необхідна наявність у підозрюваного «безсумнівного умислу» заподіяти жертві «серйозного фізичного або психологічного болю або страждань». «Психологічні тортури» визначаються у вузькому сенсі і включають в себе лише дії, які завдають «значної психологічної шкоди значної тривалості, наприклад, на багато місяців або років».

Далі у меморандумі йдеться, що більш ранню ратифікацію статуту проти катувань від 1994 р. можна вважати неконституційною, тому що вона обмежує повноваження президента як головнокомандувача. Інші рекомендації консультантів міністерства юстиції дають президенту право тлумачити Женевські конвенції таким чином, щоб це відповідало цілям уряду у війні з тероризмом. Представники ворога, захоплені в Афганістані, бійці Талібану, підозрювані у зв’язках з Аль-Каїдою, повстанці, і всі, хто був узятий в полон або арештований, не мають вважатися військовополоненими, тому їм не буде надана правова охорона, на яку військовополонені мають право. Як «ворожі не-бійці», вони можуть утримуватися в будь-якому місці ув’язнення по всьому світу, без адвоката, і проти них не обов’язково треба висувати конкретні звинувачення. Крім того, президент недвозначно схвалив програму «зникнення» «цінних» терористів, створену ЦРУ. Всі ці докази дотичні, але переконливі.

Наприклад, у книжці «Стан війни: таємна історія ЦРУ і адміністрація Буша» Джеймс Райзен приходить до висновку, що існує «таємна угода серед представників адміністрації підтримувати Буша і зробити “недоказовою” його причетність до розробки нових тактик допитів ЦРУ»[504].

Жорсткіший опис відносин між президентом Бушем і його командою юридичних консультантів належить вченому-юристу Ентоні Льюїсу, який ретельно вивчив всі доступні документи:

Ці меморандуми нагадують поради адвоката хресного батька мафії щодо того, як обійти закон і при цьому не опинитися у в’язниці. Їх основна тема — як уникнути судового переслідування... Інша тема цих меморандумів, що викликає ще більше занепокоєння, вказує на те, що президент може наказати катувати ув’язнених, незважаючи на те, що тортури заборонені законом і міжнародною Конвенцією проти катувань, до якої приєдналися Сполучені Штати[505].

Я пропоную читачам ознайомитися з усіма згаданими тут матеріалами (звітами слідчих груп, звітом Міжнародного комітету Червоного Хреста та ін.), а також зі всіма 28 «меморандумами про тортури», складеними юридичними радниками президента Буша, а також Рамсфелда, Пауелла й інших членів адміністрації, які створили ґрунт для легалізації тортур в Афганістані, Ґуантанамо й Іраку. В чудовій праці «Звіти про тортури: дорога в Абу-Ґрейб», укладеній під редакцією Карен Ґрінберґ і Джошуа Дрейтеля, на 1249-ох сторінках викладені всі документи, що демонструють збочені творчі здібності юристів адміністрації Буша[506]. Ця праця показує, яким чином «наука, яка зробила так багато для захисту прав американців у цій самій законній країні світу, може використовуватися на зло»[507]. Редактори зробили неоднозначний висновок, що громадяни мали б зрозуміти з цих документів справжні мотиви та наміри обраного уряду та інших урядових осіб:

Професор права Джордан Пауст, колишній капітан Головного військово-юридичного корпусу армії США, піддав жорсткій критиці юридичних радників Джорджа Буша, які підготували всі ці виправдання тортур затриманих: «з часів нацизму не було такої кількості юристів, які беруть настільки активну участь у міжнародних злочинах, пов’язаних з утриманням і допитами людей, затриманих під час війни».

Список цих радників очолює генеральний прокурор Альберто Гонзалес, один з авторів меморандуму, який дав нове визначення поняттю «катування», наведене вище. Лише після того, як були оприлюднені фотографії, зроблені в Абу-Ґрейб, Гонзалес і президент Буш анулювали цей меморандум, який пропонував крайню форму концепції тортур. Спроби Гонзалеса домогтися розширення повноважень президента в рамках війни з тероризмом можна порівняти із зусиллями впливового нацистського юриста Карла Шмітта. Саме його ідеї дали змогу звільнити лідера нації від юридичних обмежень у надзвичайних ситуаціях і призупинили дію конституції Німеччини. Гітлер отримав необмежену владу. Біограф Гонзалеса зазначає, що цей приємний у спілкуванні чоловік, створює враження абсолютно «звичайного» і не має ніяких садистських чи психопатичних нахилів[508]. Однак саме рекомендації Гонзалеса призвели до обмеження громадянських свобод жителів США і звірячих методів допиту підозрюваних у тероризмі, всупереч нормам міжнародного права[509].

ПРОТЕСТИ ПРОТИ ДОПИТІВ У ҐІТМО З БОКУ ОПЕРАТИВНОЇ ГРУПИ КРИМІНАЛЬНИХ РОЗСЛІДУВАНЬ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ

Згідно з повідомленням кабельного каналу телебачення MSNBC, керівництво Оперативної групи кримінальних розслідувань міністерства оборони заявило, що з початку 2002 року і впродовж кількох років воно багато разів попереджало вищих офіційних представників Пентагону щодо жорстких методів допитів, які використовувала команда розвідки, які не надають достовірної інформації від полонених, але спричиняють воєнні злочини і стають ганьбою нації (коли стають надбанням громадськості). Стурбованість та рекомендації цих досвідчених слідчих були проігноровані усіма інстанціями командування, у віданні яких знаходилися допити в Ґітмо й Абу-Ґрейб. Усупереч усьому вони продовжували наполягати на інтенсивних методах допитів. Альберто Мора, колишній генеральний юрисконсульт ВМФ, зробив заяву на підтримку висновків цієї оперативної групи: «Що змушує мене пишатися цими людьми, це їхні слова: “Ми не будемо брати участь у цьому, навіть якщо нам накажуть”. Вони — герої, і я не можу назвати їх інакше. Вони продемонстрували величезну хоробрість і прямоту, підтримуючи американські цінності і країну, заради якої ми живемо». Ці слідчі не змогли зупинити зловживання, але все ж змусили міністра оборони Рамсфелда відмовитися від деяких жорстких методів допитів[510].

НАВ'ЯЗЛИВА ІДЕЯ ВІЙНИ З ТЕРОРИЗМОМ

Ми бачимо, що нав’язлива одержимість Буша війною з тероризмом змусила його стати на небезпечний шлях, як це описано покійний сенатором Баррі Голдуотером: «Крайні заходи на захист свободи — не гріх... Помірність при здійсненні правосуддя — не гідність». Відповідно до цієї фрази президент Буш дозволив Агентству національної безпеки стежити за американськими громадянами без рішення суду. Все це спричинило безпрецедентну операцію по збору даних. Агентство національної безпеки збирало величезні обсяги телефонного й інтернет-трафіку і відправляло їх у ФБР на аналіз. Але ФБР не мало ресурсів, необхідних для ефективної обробки всієї цієї інформації[511].

Згідно з докладним звітом, опублікованим у New York Times у січні 2006 року, таке тотальне стеження вимагало «негласного доступу до основних телекомунікаційних комутаторів США, які переправляють міжнародні дзвінки, і таємної співпраці з провідними телекомунікаційними компаніями країни»[512]. Стаття Times описувала крайнощі, до яких призвело розширення повноважень президента без обмежень зі сторони юридичних органів або конгресу. Здавалося, Буш упевнений, що він знаходиться вище закону. Автор статті порівнює його з президентом Річардом Ніксоном, який «спустив з ланцюга стеження в 1970-х» і виправдовував свої дії дуже просто: «Якщо це робить президент, значить це законно»[513]. Буш сьогодні говорить те ж, з тим же відчуттям безкарності.

Про те, що Буш був понад законом, свідчить і його схильність до «заяв при підписанні законів». Ця тактика полягала в тому, що президент схвалює законопроект, прийнятий конгресом, але при цьому заявляє про своє право не дотримуватися закону, який тільки що підписав. Президент Буш використовував таку тактику частіше, ніж будь-який інший президент в американській історії: понад 750 разів. Це давало йому змогу не дотримуватися законів, ухвалених Конгресом, якщо вони суперечать його власній інтерпретації конституції. Точно так само він повівся з поправкою МакКейна проти катувань[514].

Однак рішення Верховного суду нещодавно кинуло виклик нескінченному розширенню повноважень президента Буша. Це рішення істотно обмежило його владу і відкинуло план адміністрації Буша ставити затриманих із Ґуантанамо не перед судом а перед військовими комісіями (трибуналами), тому що така практика не санкціонована законом і суперечить нормам міжнародного права. Газета New York Times пише: «Правлінню Буша притаманні дуже серйозні невдачі і при цьому істотні розширення повноважень президента»[515].

Парадоксально, але прагнучи позбавити світ від зла тероризму, адміністрація Буша сама стала яскравим прикладом «адміністративного зла». Вона перетворилася на систему, яка несе людям біль, страждання і смерть, навмисно використовуючи офіційні, раціоналізовані й ефектні процедури, щоб замаскувати справжню суть своїх дій, — вона вважає, що будь-які її засоби виправдані для досягнення того, що її творці вважають високими цілями[516].

Іншими прикладами такого механізму адміністративного зла в дії є винищення євреїв нацистами (Голокост), роль NASA у трагедії Challenger-a, реклама шкідливої продукції американських тютюнових компаній за підтримки «наукових експертів», шахрайські бізнес-практики Enron та інших компаній. Адміністративне зло — системне, тобто якщо вже його практики прийняті, воно працює поза волею індивіда. Попри це я вважаю, що організації повинні мати лідерів. І ті лідери повинні бути відповідальними за створення чи підтримку такого зла.

Я вважаю, що система складається з агентів та агентств, що влада і цінності створюють або змінюють правила й очікування щодо «схваленої поведінки» в межах своєї сфери впливу. З одного боку, система є більшою, ніж сума її частин та її лідерів, які теж потрапляють під її потужний вплив. З іншого боку, люди, які відіграють ключові ролі у створенні системи, яка приймає участь в незаконних, аморальних і неетичних діях, повинні нести за це відповідальність, незважаючи на будь-які ситуативні впливи.

ПАНОВЕ ПРИСЯЖНІ, ВАШ ВЕРДИКТ, БУДЬ ЛАСКА

Отже, панове присяжні, ви ознайомилися з показаннями численних свідків, а також з основними висновками звітів декількох незалежних слідчих груп та витягами з великих звітів декількох організацій: Human Rights Watch, Червоного Хреста, Американського союзу захисту громадянських свобод, Amnesty International, а також документального телесеріалу «Frontline» телеканалу PBS — про природу зловживань і тортур ув’язнених, які перебувають в американських військових в’язницях.

Чи вважаєте ви, що погане поводження з затриманими в блоці 1А в’язниці Абу-Ґрейб з боку сержанта Айвена «Чіпа» Фредеріка та інших військових поліцейських, які виконували обов’язки охоронців нічної зміни, було відхиленням від норми, одиничним інцидентом, пов’язаним із діями однієї «ложки дьогтю», кількох «поганих солдатів»?

Далі, чи вважаєте ви, що такі зловживання і тортури були або не були частиною «системної» програми насильницьких методів допитів? Чи можна сказати, що ступінь зловживань і тортур під час цих допитів виходить далеко за межі часу, місця і намірів головних дійових осіб — охоронців нічної зміни блоку 1А в’язниці Абу-Ґрейб?

Беручи під увагу, що військові поліцейські, звинувачені у фотографуванні зловживань, визнали свою провину, чи вірите ви, що вони перебували під тиском потужних ситуативних сил («бочки дьогтю») і системних чинників («виробники діжки дьогтю»), і що розуміння цих чинників повинне пом’якшити їхній вирок?

Чи готові ви винести рішення про співучасть у зловживаннях у в’язниці Абу-Ґрейб і в багатьох інших військових об’єктах і в таємних в’язницях ЦРУ кожного з цих високопоставлених членів команди військового керівництва: генерал-майора Джеффрі Міллера, генерал-лейтенанта Рікардо Санчеса, полковника Томаса Паппаса і підполковника Стівена Джордана[517]?

Чи готові ви винести рішення про співучасть у зловживаннях у в’язниці Абу-Ґрейб і в багатьох інших військових об’єктах і в таємних в’язницях ЦРУ кожного з цих високопоставлених членів команди політичного керівництва: колишнього директора ЦРУ Джорджа Тенета і міністра оборони Доналда Рамсфелда?

Чи готові ви винести рішення про співучасть у зловживаннях у в’язниці Абу-Ґрейб і в багатьох інших військових об’єктах і в таємних в’язницях ЦРУ кожного з цих високопоставлених членів команди політичного керівництва: віце-президента Діка Чейні і президента Джорджа Буша?

ХАЙ БУДЕ СВІТЛО

Отже, ми дісталися до кінця нашої довгої спільної подорожі. Я ціную вашу стійкість і бажання йти вперед, незважаючи на те що в дорозі ми побачили найгірші прояви людської натури. Мені було особливо важко знову описувати сцени зловживань, які відбувалися під час Стенфордського в’язничного експерименту. Нелегко було змиритися і з тим, що мені не вдалося пом’якшити вирок Чіпа Фредеріка. Я невиправний оптиміст, але перед обличчям усього цього зла — геноциду, різанини, судів Лінча, тортур та інших жахливих речей, які люди чинять один одному, навіть я починаю втрачати віру в людство. Проте я вірю: якщо ми об’єднаємо зусилля, нам буде легше протистояти ефекту Люцифера.

У кінці нашої мандрівки ми звернемося до світла, щоб розсіяти темряву найпохмуріших закутків людської душі. Час відвернутися від негативу і звернутися до позитивного. Для цього у мене є два способи. У першу чергу я запропоную вам кілька перевірених та обґрунтованих рекомендацій щодо того, як протистояти соціальним впливам, яких ви не потребуєте або яких не бажаєте, але при цьому вони сильно дошкуляють день у день. Я визнаю, що влада ситуативних сил впливає на кожного з нас, і в певних умовах може спонукати до жахливих вчинків. Проте я переконаний, що ми — не раби влади. Якщо ми знаємо, як діють ці сили, то можемо чинити їм опір, не піддатися їх спокусі. Це знання здатне звільнити нас від могутніх кайданів конформізму, підпорядкування, маніпуляцій та інших форм соціального впливу та примусу.

Дослідивши під час нашої подорожі слабкість і вразливість людської натури і ту легкість, з якою відбуваються трансформації людського характеру, ми закінчимо його на дуже позитивній ноті, прославляючи героїзм і героїв. Сподіваюся, ви готові погодитися з тим, що звичайні і навіть хороші люди можуть піддаватися спокусі, підкорятися тиску та вчиняти злочини під впливом потужних системних і ситуаційних сил. Якщо так, то чи готові ви погодитись із зворотним: що героєм може стати кожен із нас? Що ми в очікуванні ситуації, яка дасть нам змогу довести, що ми зроблені з «правильного тіста»? Давайте ж дізнаємося, як протистояти спокусі і вшануймо справжніх героїв.