ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 4

Понеділок. Повстання в'язнів

Понеділок, понеділок — журба за журбою, туга за тугою для всіх нас після надто довгого першого дня і начебто безкінечної ночі. І знову пронизливе вищання свистків вириває ув’язнених зі сну рівно о шостій ранку. В’язні виходять зі своїх камер з помутнілим поглядом, поправляючи панчохи на голові, розгладжуючи сорочки і розплутуючи кайдани на щиколотках. Вони страшенно пригнічені. Згодом 5704-й сказав, що його гнітила думка про новий день, коли знову доведеться пережити «те саме лайно, а можливо, ще й гірше»[52].

Охоронець Керос силоміць підводить пониклі голови — особливо 1037-го, схожого на сновиду. Він штурхає ув’язнених у плечі, щоб випрямити їх, і насилу вирівнює поставу згорблених арештантів. Керос схожий на матір, що готує своїх сонних дітей до першого дня в школі, тільки значно грубіший. Настав час краще вивчити правила і провести вранішню зарядку перш, ніж подадуть сніданок. Венді перебирає на себе командування: «Тож ми навчатимемо вас правил, поки ви їх всі не завчите напам’ять»[53]. Його енергійність передається Керосу, і той проходжується вздовж шеренги ув’язнених, загрозливо вимахуючи кийком. Аж втративши терпіння, він уже кричить: «Ще! Ще!», коли в’язні не повторюють правила достатньо швидко. Керос поплескує кийком по відкритій долоні, лунає ляпання — звук стримуваної агресії.

Венді кілька хвилин у цілковитій тиші виголошує інструкції щодо вбиральні — коли і як нею дозволено користуватися — і змушує в’язнів багато разів їх повторювати, доки ті не задовольняють його вимог. «819- му здається це смішним. Треба вигадати щось особливе для 819-го!» Охоронець Ворниш стоїть осторонь і не втручається. Керос і Венді міняються ролями. В’язень 819 продовжує усміхатися і навіть реготати над абсурдністю ситуації. «Не смішно, номер 819».

Далі Венді з Маркусом увесь час змінюють один одного, зачитуючи правила.

Керос: «Повторюйте голосніше! Ув’язнені повинні повідомляти про всі порушення правил охоронцям». Арештантів змушують проспівувати правила, і після стількох повторень вони, вочевидь, їх всі вивчили. Далі йдуть інструкції, як належить, по-військовому доглядати за ліжками. «Відтепер ви мусите згортати ваші рушники й охайно складати їх у ногах на ваших ліжках. Охайно складати, а не розкидати довкола, ясно?» — каже Венді.

Ув’язнений 819 починає вередувати. Він відмовляється далі виконувати вправи. Решта також зупиняються, доки 819-й не приєднається до них. Охоронець наказує йому продовжувати, і той підпорюється заради своїх приятелів.

«Непогана спроба, номер 819, а тепер посидиш в Ямі», — наказує Венді. 819-й іде в карцер із зухвалим виглядом.

Систематично проходжаючи перед в’язнями у Дворі, високий охоронець Карл Венді починає насолоджуватися відчуттям домінування.

«Гаразд, який сьогодні день?» — Відповіді нерозбірливі.

«Голосніше. Чи всі щасливі?»

«Так, пане наглядачу».

Намагаючись приєднатися до розваги, аби бути крутим, Ворниш, запитує: «Чи всі тут справді щасливі? Щось я вас двох не чув».

«Так, пане наглядачу».

«Номер 4325, який сьогодні день?»

«Гарний день, пане нагля...»

«Ні. Сьогодні чудовий день!»

«Так, пане наглядачу!»

Вони починають хором співати: «Сьогодні чудовий день, пане наглядачу».

«4325, що за день сьогодні?»

«Гарний день».

Венді: «Неправильно! Сьогодні чудовий день!»

«Так, сер. Сьогодні чудовий день».

«А тобі як, номер 1037?»

1037-й відповідає з бадьорою, саркастичною інтонацією: «Сьогодні чудовий день».

Венді: «Думаю, ви в порядку. Повертаємось до камер, за три хвилини прибираємо на глянц. Потім стати струнко біля своїх ліжок». Він дає інструкції Ворнишеві, як перевіряти камери. За три хвилини охоронці заходять до кімнат, а в’язні виструнчуються на військовий манір біля своїх ліжок.

ПОВСТАННЯ НАЗРІВАЄ

Без сумніву, в’язні вже роздратовані, не розуміючи, як їм сприймати таке ставлення охоронців. Ба більше, вони голодні і втомлені через нестачу спокійного сну минулої ночі. Однак продовжують гру і застеляють ліжка, досить добре виконуючи це — але недостатньо добре для Венді.

«Це ти називаєш прибрати, 8612? Це бардак, перероби як треба». З цими словами охоронець зриває й кидає на підлогу ковдру та простирадло, 8612-й мимоволі кидається на нього з криком: «Ти що робиш, я щойно все прибрав!».

Захоплений зненацька, Венді відштовхує і б’є кулаком в’язня в груди. Кличе підкріплення: «Охорона, критична ситуація в другій камері».

Усі охоронці оточують 8612-го і силоміць тягнуть його до Ями. Там він приєднується до 819-го, який досі сидів тихо. У темному і незручному місці, наші бунтарі разом починають планувати революцію. Але вони пропускають нагоду скористатися вбиральнею, коли інших парами відводили туди. Стримування стає болісним, тож вони вирішують поки що не створювати проблем і почекати найближчої нагоди. Цікаво, як Керос опісля повідомив, що йому було важко підтримувати образ охоронця, коли він лишався із в’язнем сам на сам, супроводжуючи того до вбиральні, бо там не було тюремного приладдя, на яке він міг би покладатися. Він і більшість інших розказали, що, аби не піддатися тенденції до послаблення режиму за межами в’язниці, вони діяли жорсткіше і поводилися вимогливіше з арештантами дорогою до вбиральні. Виконувати роль «суворого охоронця» значно важче, коли ти сам на сам із в’язнем. І ще з’являлося почуття сорому, що його, дорослу людину, понизили до ролі туалетного патруля[54].

Сидячи у карцері, дует бунтівників пропускає й сніданок, який подають рівно о восьмій ранку на свіжому, так би мовити, повітрі у Дворі. Одні їдять, сидячи на долівці, а інші стоять. Вони порушують «правило мовчання», спілкуючись і обговорюючи можливість оголосити голодування, щоб продемонструвати солідарність ув’язнених. Усі погоджуються, щоб показати свою силу, їм потрібно почати вимагати більшого, як-от: повернути окуляри, ліки, книжки і припинити вправи. Доти мовчазних в’язнів, зокрема й 3401-го — нашого єдиного учасника азійського походження, — тепер підбадьорює відкрита підтримка.

Після сніданку 7258-й і 5486-й перевіряють план, відмовляючись виконати наказ і повернутися до камер. Це змушує трьох охоронців заштовхувати їх силоміць до їхніх кімнат. За звичних обставин така непокора коштувала б їм Ями. Але карцер уже переповнений — більше ніж дві особи там ніяк не помістяться. Крізь дедалі більшу метушню я з подивом чую, що в’язні з третьої камери зголошуються добровільно прибрати посуд. Цей жест загалом відповідає зговірливій поведінці їхнього співкамерника Тома (2093), але водночас йде врозріз зі стратегією тих приятелів, які постановили бунтувати. Можливо, вони сподівалися згладити гостроту ситуації й послабити напруження, що поступово зростало.

За дивним винятком арештантів з третьої камери, в’язні виходять з-під контролю. Трійця охоронців з ранкової зміни думає, що в’язні вважають їх занадто м’якими, і це заохотило непослух. Вони вирішують, що настав час закрутити гайки. Спочатку оголошують ранкові роботи, що сьогодні означає драїти стіни і підлогу. Далі, як перший крок своєї колективної творчої помсти, охоронці забирають ковдри з першої та другої камер, виносять їх надвір і волочать по чагарях, доки на них не налипне і не вчепиться різне сміття. Якщо в’язні не хочуть поранитися об гострі колючки, то мусять провести годину чи й більше, старанно виймаючи кожну з них. В’язень 5704 втрачає самоконтроль, починає кричати про беззмістовну дурість цього виснажливого заняття. Він поціляє в яблучко. Беззмістовні, дурні завдання — це необхідні складники для утвердження влади наглядачів. Вони хочуть покарати непокірних і забезпечити безумовний послух. Відмовляючись спочатку, 5704-й раптом погоджується — він прагне у такий спосіб задобрити Кероса й отримати цигарку. Тому й починає чемно вибирати сотні колючок. Мета цієї нудної роботи — порядок, контроль і влада для тих, хто це мав і прагнув цього.

Наглядач Керос питає: «У цій в’язниці тільки найкраще, чи не так?»

В’язні щось бурмочуть на згоду.

«Ви цілком праві, пане наглядач», — лунає голос із камери №3.

Проте у в’язня 8612, якого щойно випустили з карцеру, інша думка: «Іди ти в жопу, пане наглядач». Йому наказують закрити свою брудну пельку.

Я усвідомив, що це перші нецензурні вислови в процесі експерименту. Спершу я очікував, що наглядачі часто лаятимуться, аби відповідати ролям «крутих мачо», проте помилився. Утім Даґ (8612) без жодного сорому починає розкидатися лайливими словами.

Наглядач Керос: «Було дивно віддавати накази. Мені хотілося кричати, що ми всі рівні. Але натомість я змушував в’язнів кричати один до одного: “Ти — шматок гівна!”. Я не вірив своїм вухам, коли вони раз за разом чемно повторювали це за моєю командою»[55].

Венді додав: «Я зауважив, що вжився в роль наглядача. І навіть не вибачався за це, а навпаки, став ще більше начальником. В’язні не слухалися, тому я хотів покарати їх за те, що вони порушують нашу систему»[56].

Наступні ознаки непокори виявляє невелика група в’язнів: Стю (819), Пол (5704) і — уперше — Габбі (7258), який доти був слухняним. Вони зривають зі своїх тюремних уніформ ідентифікаційні номери і голосно протестують проти неприпустимих умов утримання. Охоронці негайно вживають відповідних заходів — наказують роздягнутися догола і залишатися так, поки номери не пришиють назад. Охоронці йдуть у свою кімнату з нелегко відбороненим верховенством. Доки вони нетерпляче чекають кінця своєї надто довгої зміни, у тюрмі залягає зловісна тиша.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БУНТУ, ДЕННА ЗМІНО

Незадовго до десятої ранку з’являється денна зміна. Поки наглядачі перевдягаються, вони дізнаються, що ситуація вийшла з-під контролю і все не так спокійно, як було вчора, коли вони здали зміну. В’язні з камери №1 забарикадували двері й відмовилися виходити. Арнетт негайно бере ініціативу в свої руки і просить наглядачів ранкової зміни залишитися у в’язниці доти, доки конфлікт не буде вирішено. Його тон означає, що ранкова зміна певною мірою відповідальна за те, що сталося.

Ватажок бунту, Пол (5704), переконав своїх приятелів з камери №1, Габбі (7258) і Ґленна (3401), що настав час виступити проти порушення угоди, яку вони підписали з владою (тобто зі мною). Вони присунули свої ліжка до дверей камери, завісили ковдрами дверний отвір і вимкнули світло. Охоронці не можуть прочинити двері й зганяють злість на мешканцях камери №2, де сидять головні порушники спокою, ветерани карцеру Даґ (8612) і Стю (819), — і з ними Річ (1037). Раптом охоронці переходять у контратаку: вриваються в камеру, хапають три ліжка і витягають їх назовні. Номер 8612 відчайдушно намагається опиратися. У камері — штовханина, удари і крики. Це все чути у Дворі.

«До стіни!»

«Дайте мені наручники!»

«Ось вам, забирайте все!»

Номер 819 дико верещить: «Ні, ні, ні! Це експеримент! Руки забери! Бля, відлізь від мене, мудак! Ви ж не заберете у нас ці срані ліжка!»

Номер 8612: «***а не дослідження! Це ж ***ана імітація, експеримент! Це не в’язниця. Нах** Зімбардо!»

Арнетт промовляє на диво спокійним голосом: «Коли в’язні з першої камери поводитимуться пристойно, ми повернемо ваші ліжка. Робіть що хочете, щоб змусити їх поводитися як треба».

Ще спокійніший голос в’язня відповідає охоронцям: «Це наші ліжка. Ви не можете їх забрати».

Повністю дезорієнтований і голий, в’язень 8612 жалібно каже: «Вони забрали в нас одяг, вони забрали ліжка! Це капець! Вони забрали одяг, забрали ліжка! — і додає, — У справжніх в’язницях взагалі так не роблять». Як не дивно, другий в’язень відповідає: «Роблять»[57].

Охоронців розбирає сміх. 8612-й просуває руки між ґратами дверей камери, розкриває долоні догори в благальному жесті, та з дивовижно красномовним виразом обличчя говорить новим для нього, дивним тоном. Лендрі вимагає забрати руки від дверей, проте Керос жорсткіший і ляскає кийком по ґратах. Номер 8612 якраз вчасно забирає руки, щоб йому не розтрощили пальці. Охоронці сміються.

Потім охоронці прямують до третьої камери, а 8612-й і 1037-й кричать приятелям в ній, аби ті забарикадувалися. «Витягніть ліжка до дверей! Одне ставте горизонтально, інше — вертикально! Не дозволяйте їм увійти! Вони заберуть ваші ліжка! — Наші вони вже забрали! От бляха!»

Номер 1037 переходить межу, закликаючи до відчайдушного опору: «Бийте їх! Не дайте їм це зробити! Настав час для жорсткої революції!»

Лендрі повертається з великим вогнегасником і випускає вуглекислий газ у другу камеру, змушуючи в’язнів відбігти назад. «Заткніться і відійдіть від дверей!» (Іронія в тому, що саме на наявності вогнегасника, наполягала Комісія з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень на випадок надзвичайної ситуації.)

Проте ліжка з камери №3 вже витягли в коридор, і повстанці з камери №2 почуваються зрадженими.

«Третя камера, та що таке? Ми ж казали вам забарикадуватися!»

«Хіба це солідарність? Це через “Сержанта”? “Сержант” (2093-й), якщо це ти, то нехай, бо ми й так розуміємо, хто ти насправді».

«Альо, камера один, бережіть ліжка! Не впускайте їх!»

Охорона усвідомлює, що вони вшістьох зможуть придушити бунт цього разу, але на майбутнє їх залишатиметься троє проти дев’ятьох. Та нічого: Арнетт застосовує психологічну тактику «поділяй і владарюй», вирішивши зробити камеру №3 особливою. В’язням надають привілеїв у вмиванні й чищенні зубів, повертають ліжка і постільну білизну, вмикають в їхній камері воду.

Наглядач Арнетт голосно виголошує, що в’язні з камери №3 добре поводилися і їм «не перевертатимуть постіль і повернуть ліжка, коли у камері №1 знову буде порядок».

Наглядачі вмовляють «чемних в’язнів» переконати решту поводитися як треба. «Якби ми знали, що не так, ми б їм сказали!» — викрикує один із «чемних в’язнів».

Венді кричить у відповідь: «Вам не потрібно знати, що не так. Просто скажіть їм, щоб заспокоїлися».

Номер 8612 кричить: «Камера один, ми з вами — всі троє!» Далі він промовляє невиразну погрозу охоронцям, що штовхають його назад (з одягу на ньому лише рушник, все ще): «Якщо ви подумали, що це все, вам, хлопці, не пощастило».

Справу зроблено. Охоронці влаштовують невеликий перекур і обдумують, що робити з камерою №1, в якій забарикадовано двері.

Коли Річ (1037) відмовляється виходити з камери №2, троє охоронців виносять його на руках, жбурляють на землю, надягають наручники і тягнуть за ноги назовні. Він і бунтівник 8612 продовжують кричати про несприйнятливі умови, закликаючи решту в’язнів підтримати бунт. Охоронці пробують звільнити другу комірчину в коридорі, щоби влаштувати ще одну Яму, куди можна буде посадити 1037-го. Виймаючи звідти коробки, вони тягнуть його по підлозі назад до камери зі все ще скутими ногами.

Наглядачі Арнетт і Лендрі радяться й вирішують простим способом навести порядок у цьому безладі: почати перекличку. Перекличка завжди допомагає встановити порядок. Навіть попри те, що в шерензі лише четверо в’язнів, наглядачі наказують їм назвати свої номери.

«Мій номер — 4325, пане наглядач».

«Мій номер — 2093, пане наглядач».

Перекличка триває, хоча участь у ній беруть тільки троє «чемних» із камери №3 та 7258-й, голий, з рушником, зав’язаним на талії. Цікаво, що 8612-й також викрикує свій номер із карцеру, хоча й глузливим тоном.

Наглядачі знову тягнуть 1037-го в комірчину, яку перетворили на другий карцер. Тим часом 8612-й продовжує кричати до суперінтенданта в’язниці: «Гей, Зімбардо, давай вали сюди!». Я вирішую не втручатися, але поспостерігати за протистоянням і спробами охоронців відновити законність і порядок.

У ретроспективних щоденниках в’язнів (дописаних по завершенню експерименту) можна знайти цікаві коментарі.

Пол (5704) пише про перші сліди викривленого сприйняття часу, яке вплине на мислення в’язнів. «Після того, як ми забарикадувалися, я заснув, бо погано спав уночі. Коли ж прокинувся, то думав, що вже настав ранок наступного дня, але навіть ще обіду не було!» Він заснув ще раз по обіді, а коли прокинувся, то вважав, що вже ніч, хоча була тільки п’ята година вечора. Викривлення часу помітив і 3401-й, який зголоднів і злився, що вечерю ще не подали. Він думав, що вже дев’ята чи десята година вечора, хоча була лише п’ята.

Хоч охорона придушила бунт і використала його як привід для посилення контролю над «небезпечними» тепер в’язнями, багато ув’язнених почувалися задоволеними тим, що їм вистачило відваги кинути виклик системі. Номер 5486 зауважив, що «настрій був хороший, усі разом були готові влаштувати справжнє пекло. Ми вигадали “Бунт проти стрибків”. Більше не буде фокусів, стрибків, мовчазного послуху». Він додав, що відчував власну залежність від того, чи підтримають його дії в’язні з «чемної камери». Якби він був у камері №1 чи камері №2, то «вчинив би так само, як вони», тому й бунтував жорсткіше. Наш найменший, найделікатніший в’язень, Ґленн (3401), студент азійсько-американського походження, пройшов бойове хрещення під час бунту: «Я запропонував посунути ліжка до дверей, щоб охоронці не змогли зайти. Зазвичай я спокійний, але мені не подобається, коли зі мною так поводяться. Для мене було важливо допомагати організовувати бунт і брати в ньому участь. Це додало мені впевненості. Я відчував, що це найкраща подія в моєму житті. Це було щось на кшталт самоствердження, після барикади я краще зрозумів себе»[58].

ПІСЛЯ ОБІДУ МОЖНА ВЛАШТУВАТИ ВТЕЧУ

Камера №1 досі забарикадована, а деякі бунтівники сидять у карцері, тож обід дістанеться тільки кільком. Охоронці приготували спеціальний обід для «чемної камери №3», щоб ті з’їли його на очах у своїх менш слухняних приятелів. Проте в’язні з камери №3 знову дивують нас, відмовляючись від їжі. Охоронці стараються переконати їх бодай скуштувати ці смачні страви; але попри те, що вони голодні, бо з’їли лише легкий сніданок з вівсянки й мінімальну вечерю вчора, в’язні з камери №3 не можуть дозволити собі стати зрадниками, поводитися як «щури». Наступну годину у в’язниці цілковита тиша. Проте в’язні з камери №3 охоче співпрацюють у робочі години, під час яких витягають колючки з ковдр. В’язневі Річу (1037) пропонують вийти з карцеру і взятися до роботи, але він відмовляється. Він віддає перевагу порівняному спокою в темряві. За правилами, в карцері можна просидіти не більше години, але 1037-й сидить уже дві години, як і 8612-й.

Тим часом у камері №1 двоє в’язнів спокійно приступають до реалізації першого пункту їхнього нового плану втечі. Пол (5704) відкручує гвинти електрощита своїми нігтями, довгими й міцними завдяки грі на гітарі. Знявши кришку, вони планують використати її гострий край як викрутку, щоб викрутити замок дверей камери. Один з них прикинеться хворим. Коли охоронець поведе його в туалет, той відкриє головні вхідні двері. Другий вискочить з камери, коли йому просигналять свистом. Вони зіб’ють охоронця з ніг і втечуть на волю! Як у справжній в’язниці, в’язні проявляють дивовижні творчі здібності у виготовленні зброї з будь-яких підручних засобів, вигадуючи геніальні плани втечі. Час і пригнічення — батьки всіх бунтівних винаходів.

Але доля їм не всміхається: Джон Лендрі під час звичного обходу повертає ручку дверей камери №1, і вона падає на землю з голосним глухим звуком. Починається паніка. «На допомогу! — кричить Лендрі. — Втеча!» Арнетт і Маркус поспішають до нього, вриваються туди, блокують двері, далі дістають наручники й сковують утікачів-невдах разом, лишивши їх на підлозі камери. Звісно, 8612-й був одним із найактивніших порушників спокою, тож він вкотре опиняється у карцері.

ХОРОША ПЕРЕКЛИЧКА - СПОСІБ ЗАСПОКОЇТИ БУНТІВНІ МАСИ

Відколи денна зміна заступила на роботу, минуло кілька тривожних годин. Час приборкати тварюк, поки не з’явилися нові проблеми. «Хороша поведінка винагороджується, а погана поведінка — навпаки». Тепер можна легко розпізнати цей спокійний і впевнений голос — це голос Арнетта. Він разом з Лендрі знову об’єднують зусилля для чергової переклички. Тепер черга Арнетта командувати. Він став лідером денної зміни. «Руки на стіну — на цю стіну. А тепер перевіримо, як ви вивчили свої номери. Як і раніше, озвучуйте свої номери, починаючи з цього кінця».

Починає Сержант, відповідаючи швидко і голосно. Решта в’язнів підхоплюють його темп з деякими варіаціями. 4325-й і 7258-й відповідають швидко і слухняно. Ми поки що небагато чули від Джима (4325), здорованя метр дев’яносто заввишки, з яким важко було б упоратися, якби він вирішив пустити в хід кулаки проти охоронців. Ґленн (3401) і Стю (819), на противагу, завжди повільніші, очевидно, не бажаючи бездумно підкорятися. Незадоволений Арнетт змушує в’язнів розраховуватися дуже «творчо», використовуючи власні методи контролю. Вони розраховуються по три, потім у зворотному порядку — у будь-який спосіб, як йому захочеться, аби зробити завдання беззмістовно складним. Арнетт демонструє свою креативність усім спостерігачам, як і Гельманн. Проте Арнетт, здається, не отримує від цього стільки особистого задоволення, як лідер іншої зміни. Для нього це просто робота, яку потрібно старанно виконувати.

Лендрі пропонує проспівувати номери. Арнетт запитує: «Ви робили це вчора ввечері? Їм сподобалося співати?»

Лендрі: «Я думаю, сподобалося».

Проте декілька в’язнів відповіли, що їм не подобається співати.

Арнетт: «Ну що ж, вам доведеться навчитися робити речі, які вам не подобаються. Це частина повернення до суспільства нормальних людей».

Номер 819 скаржиться, заперечуючи: «У нормальних людей немає номерів».

Арнетт відповідає: «У нормальних людей і не повинно бути номерів! У вас є номери, бо ви тут!»

Лендрі пояснює, як проспівувати номери: співайте як гаму — «до, ре, мі...». В’язні підкоряються і співають гами добре, як тільки можуть: спочатку від «до» до «сі», а потім у зворотному порядку. Проте 819-й навіть не пробує співати. «819-й ніфіга не вміє співати. Слухаєм спочатку». 819-й починає пояснювати, чому він не може співати. Утім Арнетт прояснює мету цієї вправи: «Я не питав, чому ти не можеш співати, твоє завдання — навчитися співати». Арнетт критикує ув’язнених за поганий спів, але втомлені в’язні лише хихотять і сміються, коли фальшивлять.

На відміну від своїх товаришів по зміні, Джон Маркус видається млявим. Він зрідка долучається до спільних дій у Дворі. Натомість він добровільно робить ті справи, для виконання яких треба покидати межі в’язниці, наприклад приносить їжу з кафетерію в коледжі. Постать Маркуса говорить про те, що його не надихає образ «наглядача-мачо»: він горбиться, плечі опущені вниз, голова похнюплена. Я прошу начальника в’язниці Джаффе поговорити з ним, щоб той був відповідальнішим у виконанні обов’язків, за які йому платять. Начальник веде Маркуса до свого офісу, щоб серйозно з ним поговорити.

«Охоронці мають розуміти, що їм потрібно поводися досить жорстко. Успіх цього експерименту залежить від поведінки охоронців, яка має бути максимально реалістичною».

Маркус не погоджується: «Мій особистий досвід навчив мене, що жорстка, агресивна поведінка не дає результатів, натомість викликає відповідну реакцію».

Джаффе заперечує, пояснюючи, що мета експерименту — не перевиховати в’язнів, а зрозуміти, як в’язниця змінює людину, що постає перед ситуацією, коли влада належить охоронцям.

«Але ця ситуація впливає і на нас. Для мене важко навіть одягати форму».

Джаффе пробує переконати і заспокоїти: «Я розумію, що вами керує. Проте нам потрібно, щоб ви поводилися певним чином: на певний час ви мусите зіграти роль “жорсткого охоронця”. Нам потрібно, щоб ви реагували по-свинськи. Ми стараємося створити стереотипний образ охоронця, а ваш особистий стиль надто м’який».

«Добре, я спробую поводитися інакше».

«Чудово, я знав, що ми можемо на вас розраховувати»[59].

Тим часом 8612-й і 1037-й залишаються в карцері. Проте тепер вони голосно скаржаться на порушення правил. Ніхто не звертає на них уваги. Обидва просять покликати лікаря. 8612-й каже, що захворів і погано почувається. Він зазначає, що має дивне відчуття, наче в нього на голові арештантська шапочка, хоча він знає, що її там немає. Його вимогу побачитися з начальником в’язниці виконають пізніше того самого дня.

О четвертій годині в чемну камеру №3 повертають ліжка, оскільки увага охоронців спрямована на в’язнів із бунтівної камери №1. Наглядачів нічної зміни попросили прийти раніше, щоб разом з денною зміною штурмувати камеру, «стріляючи» вогнегасником у двері, аби налякати в’язнів. Вони роздягають в’язнів догола, забирають їхні ліжка і погрожують позбавити їх вечері, якщо вони й надалі не підкорятимуться. В’язні — вже й так голодні, бо пропустили обід, — поводяться похмуро і тихо.

КОМІСІЯ З РОЗГЛЯДУ СКАРГ В'ЯЗНІВ СТЕНФОРДСЬКОЇ ОКРУЖНОЇ В'ЯЗНИЦІ

Усвідомлюючи, що ситуація стає загрозливою, я прошу начальника в’язниці оголосити по гучномовцю, що в’язні повинні вибрати трьох представників до нещодавно створеної комісії з розгляду скарг в’язнів Стенфордської окружної в’язниці, які зустрінуться з суперінтендантом Зімбардо, як тільки узгодять між собою, з якими скаргами бажають до нього звернутися. Згодом ми прочитали у листі Пола (5704) до дівчини, як він пишався тим, що його обрали головою комісії. Це досить промовисте визнання, яке свідчить, як звужуються горизонти в’язнів, як вони втрачають перспективу і починають жити «нинішньою миттю».

Комісія з розгляду скарг, що складається з трьох учасників: Пола (5704), Джима (4325) і Річа (1037), — повідомляє мені, що їхній контракт було неодноразово порушено. Вони підготували цілий список: охоронці виявляють як фізичну, так і словесну агресію; піддають їх зайвим утискам; їжа не відповідає вимогам; їм потрібні книжки, окуляри і ліки; одного запланованого побачення з друзями і родичами недостатньо; серед потреб дехто назвав богослужіння. Вони стверджують, що всі пункти виправдовують відкриту непокору, яку вони виявляли цілий день.

Я легко входжу в роль суперінтенданта, одягнувши дзеркальні окуляри. Я починаю з того, що кажу про свою впевненість у вирішенні конфлікту мирним шляхом, що приведе до злагоди та задоволення. Зазначаю, що комісія з розгляду скарг — чудовий перший крок у цьому напрямку. Я хочу співпрацювати з ними доти, доки вони представлятимуть інтереси решти в’язнів. «Проте ви повинні зрозуміти, що грубість і фізичні дії охорони спровоковані вашою поганою поведінкою. Ви самі створили цю ситуацію, порушуючи графік і посіявши паніку серед наглядачів, які ще погано знайомі зі своєю роботою. Вони позбавили вас багатьох привілеїв замість того, щоб застосувати фізичну силу до неслухняних в’язнів».

Члени комісії з розумінням кивають головами.

«Я обіцяю, що передам цей список скарг працівникам в’язниці сьогодні ввечері. Ми усунемо негативні чинники, наскільки це буде можливо, і врахуємо деякі ваші пропозиції. Завтра я запрошу тюремного капелана і влаштую ще один день відвідувань цього тижня».

«Це чудово, дякуємо», — каже голова комісії Пол (5704).

Решта кивають, погоджуючись із тим, що зробили важливий крок у напрямку цивілізованіших умов утримання у в’язниці.

Ми встаємо, тиснемо одне одному руки, і вони мирно йдуть. Я сподіваюся, що тепер члени комісії скажуть своїм приятелям заспокоїтися і надалі нам вдасться уникнути схожих конфліктів.

В'ЯЗЕНЬ 8612 ПОЧИНАЄ ЗРИВАТИСЯ

Даґ (8612) не збирається співпрацювати. Він не вірить у те, що скарги комісії буде почуто. Він непокірний — і це знову приводить його до Ями, де він безперестанку грюкає долонею в двері. Каже, що почувається хворим, і потребує зустрічі з начальником в’язниці. Невдовзі начальник в’язниці Джаффе запрошує Даґа до свого кабінету і вислуховує скарги в’язня щодо свавільної та «садистської» поведінки охоронців. Джаффе каже, що саме його поведінка спричиняє таку свавільну реакцію охоронців. Якщо Даґ більше співпрацюватиме, то Джаффе простежить за тим, щоб наглядачі поводилися з ним м’якше. Номер 8612 каже, що вийде з експерименту, якщо цього негайно не зроблять. Джаффе також занепокоєний скаргами Даґа на здоров’я і запитує, чи не потрібен йому лікар. Номер 8612 поки що відмовляється. Його відводять назад до камери, де він знову репетує, звертаючись до в’язня Річа (1037), який досі сидить у карцері, і скаржиться на нестерпні умови та знову вимагає візиту лікаря.

Попри те, що в’язень 8612 видається задоволеним розмовою з начальником в’язниці, він продовжує розлючено кричати, вимагаючи зустрічі «з суперінтендантом, зі сраним доктором Зімбардо». Я погоджуюсь негайно зустрітися з ним.

ЗУСТРІЧ З РЕАЛЬНІСТЮ

Вдень я вирішив влаштувати перший візит до в’язниці нашого консультанта Карло Прескотта. Він допоміг мені передбачити багато аспектів експерименту, щоб максимально відтворити справжні тюремні умови. Недавно Карло умовно-достроково звільнився з Сенквентінської в’язниці штату Каліфорнія, відсидівши там сімнадцять років. До того він сидів у в’язницях Фолсом і Вакавілл, переважно за збройне пограбування. Я зустрів його кілька місяців тому під час одного проекту, яким займалися мої студенти з курсу соціальної психології на тему поведінки людини в інституційному середовищі. Один з моїх студентів запросив Карло, щоб той поділився з учасниками проекту своїми враженнями від життя за ґратами.

Карло вийшов лише чотири місяці тому і був переповнений гнівом на несправедливість в’язничної системи. Він проклинав американський капіталізм, расизм, темношкірих колаборантів, що воюють проти своїх же братів, мілітаристів і багато іншого. Але він виявився на диво мудрим і проникливим, чудово розуміючи суть соціальної взаємодії, до того ж винятково красномовним власником глибокого баритону, здатним годинами говорити без упину. Я був заінтригований поглядами цього чоловіка, крім того, ми були майже однолітками — мені було тридцять вісім, а йому сорок, — і ми обидва з ґетто: зі Східного й Західного узбережжя. Але коли я вчився в коледжі, Карло сидів у в’язниці. Ми швидко заприятелювали. Я став його довіреною особою, терплячим слухачем його довгих монологів, психологом-консультантом і «агентом» для його робіт і лекцій. Першою його роботою було співвикладання зі мною нового курсу літньої школи в Стенфордському університеті з психології тюремного ув’язнення. Карло не тільки розказав студентам про свій досвід у найдрібніших деталях, а й посприяв тому, що інші колишні в’язні розказали про власний. Також ми запрошували в’язничних наглядачів, юристів й інших обізнаних в американській тюремній системі людей. Досвід й активна участь Карло допомогли надати нашому невеликому експериментові своєрідної достовірності, яка не мала аналогів у жодному схожому соціально-науковому дослідженні.

На годиннику майже сьома година вечора. Я і Карло переглядаємо відеозапис однієї з сьогоднішніх перекличок. Потім ми йдемо до мого кабінету обговорити, як ідуть справи і як провести завтрашній день відвідин. Раптом до кабінету вривається начальник в’язниці Джаффе і доповідає, що в’язень 8612 зовсім неконтрольований, наполягає на виході з експерименту і хоче зустрітися зі мною. Джаффе не може точно сказати, чи номер 8612 просто хоче обманом вийти з в’язниці й влаштувати нам неприємності опісля, чи він і справді захворів. Джаффе наполягає на тому, щоб я сам розібрався в цій ситуації, а не він.

«Звісно, приведіть його, щоб я з’ясував проблему», — кажу я.

У мій кабінет заходить похмурий, непокірний, розлючений і збентежений молодий чоловік.

«У чому там проблема, хлопче?»

«Я більше не витримую: наглядачі виводять мене, вони обрали мене жертвою, глузують, постійно садять у карцер і...»

«З того, що я бачив, — а я бачив усе, — то ви самі провокуєте їх. Ви — найнепокірніший у цій в’язниці, найбільший бунтівник».

«Мені пофіг, ви всі порушили контракт, я не чекав, що зі мною будуть так поводитися, ви...»[60]

«Ти, хіпоблуд, рот закрий! — Карло люто кидається на 8612-го. — Чого ти не можеш витримати? Віджимань, стрибків, що наглядачі кричать на тебе? Тебе, сука, “виводять”? Не перебивай. На пару годин закрили в кладовку? Слухай, мажор: у Сан-Квентині ти не протримався би день. Ми всі відчули би, як ти пахнеш страхом і слабкістю. Наглядачі били б тебе по голові, а перед тим, як посадити в карцер, — це, щоб ти знав, це холодна бетонна яма, я в такій сидів тижні і тижні, — віддали би тебе нам. Снаффі або хтось інший з ворів, купив би тебе за дві, ну три, пачки сигарет, і задницю тобі розірвали би на німецький хрест — початок, сука, твого шляху підараса».

Номер 8612 заціпенів від лютого наїзду Карло. Мені треба якось рятувати ситуацію, бо я відчуваю, що Карло от-от вибухне. Наша обстановка, яка так нагадувала справжню в’язницю, повертає його думки до років мук, що закінчилися лише кілька місяців тому.

«Карло, дякую, що змалював цю реалістичну картину. Проте перш ніж ми продовжимо, мені потрібно дізнатися дещо у в’язня. 8612-й, ви розумієте, що я маю вплив на охоронців і можу зробити так, аби вони вас не зачіпали, якщо ви залишитеся і співпрацюватимете. Вам потрібні гроші? Ви недоотримаєте їх, якщо вийдете з експерименту раніше».

«Звісно, так, але...»

«Добре, тоді хай буде так: охоронці більше не зачіпатимуть вас, ви залишаєтесь і заробляєте гроші, а натомість усе, що вам треба робити, — це час від часу співпрацювати, час від часу ділитися зі мною деякою інформацією, яка була б корисною для процесу управління в’язницею».

«Ну, я не знаю...»

«Поміркуйте над моєю пропозицією, а після доброї вечері, якщо ви все одно вирішите піти, то все гаразд: вам заплатять за той час, який ви тут провели. Утім, якщо вирішите продовжувати й отримати всі гроші, не впадати в істерики і співпрацювати зі мною, то ми забудемо проблеми, що виникли першого дня, і почнемо спочатку. Так?»

«Може, але...»

«Ви не повинні вирішувати це зараз, подумайте над моєю пропозицією і прийміть рішення пізніше, ввечері. Добре?»

Номер 8612 спокійно вимовляє: «Ну, добре», — і я проводжаю його до кабінету начальника в’язниці по сусідству, аби його повернули назад у Двір. Я повідомляю Джаффе, що він поки що думає, чи залишитися, і озвучить рішення пізніше.

Я придумав цю Фаустову угоду просто-таки на ходу. Я поводився як злий адміністратор в’язниці, а не як добродушний професор, яким звик себе вважати. Як суперінтендант я не хочу, щоб 8612-й покинув експеримент, бо це може негативно вплинути на решту в’язнів, а також я думав, що можна спонукати його співпрацювати, якщо охоронці будуть поблажливішими до нього. Проте я запропонував 8612-му, лідерові повстання, стати «сукою», інформатором, який би видавав мені інформацію за окремі привілеї. Згідно з «кодексом в’язня», сука — це найнижча форма тваринного життя, і його часто тримають одного в карцері, аби його просто не вбили, якщо дізнаються, чим він займається. Згодом я і Карло йдемо до ресторану Рікі, де я намагаюся хоч на якийсь час забути про цю огидну ситуацію і насолодитися новими історіями Карло за порцією лазаньї.

В'ЯЗЕНЬ КАЖЕ ВСІМ, ЩО НІХТО НЕ МОЖЕ ЗВІДСИ ВИЙТИ

У Дворі наглядачі Арнетт і Лендрі вишикували в’язнів уздовж стіни для ще однієї переклички перед закінченням довгої денної зміни. Зі Стю (819) знову насміхаються через те, що він надто млявий, а його приятелі хором співають: «Дякуємо, пане наглядачу за гарний день!».

Вхідні двері зі скрипом відчиняються. Шеренга в’язнів одночасно повертає голови, щоб подивитися, як 8612-й повертається після зустрічі з тюремною владою. Перш ніж піти, він усім оголосив, що це його прощальна зустріч. Він виходить з експерименту, і ніщо не змусить його залишитись. Тепер Даґ (8612), оминаючи шеренгу приятелів, прямує до камери №2 і падає на ліжко.

«8612-й, вийди і стань до стіни», — наказує Арнетт.

«Від***сь!» — зухвало відповідає він.

«До стіни, 8612-й!»

«Від***сь!» — відповідає 8612-й.

Арнетт: «Хто-небудь, допоможіть йому!»

Лендрі запитує Арнетта: «У вас є ключі від наручників, сер?».

Усе ще перебуваючи в камері, номер 8612 кричить: «Я не буду терпіти гівно це ваше!». Даґ (8612) повільно виходить у Двір, де в’язні стоять по обидва боки камери №2, і оголошує їм жахливу новину: «Я тіпа, серйозно... Тобто я не міг вийти! Я стільки часу розмовляв із лікарями, юристами і...»

Його голос обривається, і залишається незрозумілим, що він хоче сказати. Решта в’язнів починають хихотіти. Номер 8612 стоїть навпроти шеренги, ігноруючи вимогу стати до стіни. Здається, він вразив приятелів своєю поведінкою. Він продовжує викрикувати своїм високим плаксивим голосом: «Я не зміг вийти! Вони не дозволили мені! Ніхто не може звідси вийти!».

Хихотіння ув’язнених перетворюється на нервовий сміх. Охоронці ігнорують 8612-го, продовжуючи шукати ключі від наручників. Вони хочуть одягти наручники на 8612-го і знову відправити його в карцер, якщо він не перестане блазнювати.

Один в’язень запитує 8612-го: «Тобто ти не можеш розірвати контракт?».

Інший у відчаї запитує, ні до кого конкретно не звертаючись: «Я можу розірвати свій контракт?!».

Арнетт обриває: «Розмови у шерензі! Потім ще поговорите з 8612-м».

Слова одного з шанованих лідерів бунту — значний удар по рішучості й упевненості ув’язнених. Пізніше Ґленн (3401) казав про ефект, який справили слова 8612-го: «Він сказав, що ми не можемо піти. Ми відчули себе справжніми в’язнями. Можливо, ти грав роль в’язня в експерименті Зімбардо, і, можливо, тобі за це платили, але, блін, ти був в’язнем. Справжнім в’язнем»[61].

Він починає вигадувати найгірші подальші сценарії: «Думка про те, що ми віддали на два тижні своє життя — своє тіло і душу, — жахала до смерті. Раптом виявилося, що ми — справжні в’язні, і втекти неможливо, принаймні без якихось рішучих заходів, що потягнуть за собою низку невідомих наслідків. Можливо, нас знову заарештує поліція Пало-Альто? Чи заплатять нам? Як мені повернути мій гаманець?»[62].

Річа (1037), який весь день створював проблеми охоронцям, також приголомшила ця новина. Пізніше він повідомив: «Мені сказали, що я не можу піти. Я відчув, що це справжня в’язниця. Я не можу передати, що відчував у той момент. Я почувався абсолютно безпорадним. Таким безпорадним, як ніколи раніше»[63].

Для мене було очевидно, що 8612-й загнав себе в пастку одразу кількох складних дилем. Він розривався між бажанням залишитися крутим лідером і небажанням бути жертвою наглядачів, бажанням залишитися й отримати всі гроші, які йому потрібні, і небажанням ставати моїм інформатором. Мабуть, він планував стати подвійним агентом: брехати мені або вводити мене в оману щодо того, що стосувалося в’язнів, але не був упевненим, чи витримає цей обман. Він мусив би одразу відмовитися від моєї пропозиції — привілеї в обмін на статус офіційного стукача, — проте не зробив цього. Якби він тієї миті наполіг на тому, щоб піти, мені довелося б його відпустити. Знов-таки, можливо, йому стало соромно, що він так швидко обламався перед Карло та його насмішками. Усе це були ігри розуму, в які він грав, щоб вирішити власний внутрішній конфлікт, сказавши іншим, що це я не дозволив йому піти, і звинувативши у цьому систему.

Ніщо не має такого трансформаційного впливу на в’язнів, як раптова звістка, що в цьому експерименті вони втратили свободу вийти з нього за бажання. І Стенфордська експериментальна «в’язниця» перетворилася на реальну Стенфордську в’язницю — і не через офіційні заяви «згори», а через заяви «знизу» одного з в’язнів. Так само, як повстання в’язнів змінило думки охоронців про в’язнів як небезпечних, заява в’язня про те, що ніхто не зможе вийти, кардинально змінила ставлення наших умовних в’язнів до свого нового статусу безпорадних.

МИ ПОВЕРНУЛИСЯ: ЧАС НІЧНОЇ ЗМІНИ

Коли становище в’язнів видається не таким вже й плачевним, нічна зміна знову заступає на варту. Гельманн і Барден прогулюються у Дворі, чекаючи, доки денна зміна залишить пост. Вони розмахують кийками, викрикуючи щось до камери №2, погрожують 8612-му, наполягаючи на тому, щоб той відійшов від дверей, вказуючи на вогнегасник і голосно запитуючи, чи не хочуть в’язні ще трохи прохолодного вуглекислого душу.

В’язень запитує Джеффа Лендрі: «Пане наглядачу, у мене прохання. Сьогодні в одного з нас день народження. Ви дозволите його привітати?».

Перш ніж Лендрі встигає відповісти, Гельманн вигукує позаду: «Ми заспіваємо “Happy Birthday” під час переклички. А зараз час вечеряти, по троє!». В’язні сидять за столом, накритим у центрі двору, і їдять свою вбогу вечерю. Розмовляти не можна.

Переглядаючи відеозаписи тієї зміни, я бачу, як Барден заводить через головні двері одного з в’язнів. Він щойно пробував утекти, а тепер стоїть струнко в центрі Двору поруч з обіднім столом. У нього зав’язані очі. Лендрі запитує у нього, як той збив замок із дверей, а він відмовляється викрити таємницю. Коли з його очей знімають пов’язку, Джефф погрозливо попереджає: «Ще раз побачимо тебе біля цього замка, 8612-й, отримаєш тягла». Це Даґ (8612) — ось хто пробував утекти! Лендрі заштовхує його назад у камеру, звідки 8612-й знову починає голосно лаятися, голосніше, ніж раніше, й потік матюків затоплює Двір. Гельманн змучено промовляє в бік камери №2: «8612-й, харош вимахуватися, вже всіх дістало. Ну от дістало. Не смішно».

Охоронці спішать до обіднього столу перервати заборонену розмову 5486-го зі співкамерниками. Джефф Лендрі кричить на 5486-го: «Гей, ти! Ми не можемо залишити тебе зовсім без вечері, але заберемо те, що залишилося. Ти ж вже щось з’їв. Начальник каже, що ми не можемо позбавляти вас їжі, але ти вже мав якусь частину вечері. Решту ми точно можемо забрати».

Далі він звертається до всіх: «Хлопці, здається, ви забули про ті привілеї, які ми можемо вам надати».

Він нагадує їм про завтрашній час відвідин, який, звісно, можна відмінити, якщо в’язень буде в одиночній камері. Ті, хто досі їдять, кажуть, що не забули про відвідини у вівторок, о сьомій годині вечора, і з нетерпінням чекають їх.

Джефф Лендрі наполягає на тому, щоб 8612-й знов одягнув панчохи на голову, які зняв під час вечері. «Ми ж не хочемо, щоби щось з твоєї голови потрапило тобі в їжу і ти захворів через це».

8612-й відповідає дивакувато, наче втрачає зв’язок із реальністю: «Я не можу вдягти це на голову, воно затісне. У мене болітиме голова. Що? Я знаю, що так не прийнято. Саме тому я намагаюся звідси вибратися... Вони продовжують казати “ні, голова в тебе не болітиме ”, але я знаю, що вона розболиться».

Річ (1037) також виглядає похмурим і пригніченим. У нього застиглий погляд, говорить повільно і монотонно. Він лежить на підлозі своєї камери, безперервно кашляє, наполягає на зустрічі з суперінтендантом. (Я зустрічаюся з ним, повернувшись після вечері, даю йому таблетки від кашлю і кажу, що він може піти, якщо відчуває, що не може більше терпіти, проте краще не витрачати стільки часу і сил на спроби бунту. Він повідомляє, що йому краще, і обіцяє постаратися.)

Потім наглядачі переходять до Пола (5704), який починає поводитися самовпевненіше, наче хоче зайняти місце колишнього лідера бунтівників Даґа (8612). «Ти щось нещасливий, 5704-й», — каже Лендрі, а Гельманн починає проводити кийком туди-сюди по ґратах у дверях камери, лунає голосне пронизливе брязкання. Барден додає: «Як думаєш, їм сподобаються ці звуки після відбою, наприклад, сьогодні вночі?»

Номер 5704 пробує віджартуватися, але наглядачі не сміються, хоча дехто із в’язнів посміюється. Лендрі каже: «О, чудово-чудово. Продовжуй, справді. Нам уже стає смішно. Я не чув таких смішних жартів уже років з десять».

Наглядачі стоять у впевнених позах, в один ряд, пильно вдивляються в 8612-го, який повільно їсть на самоті. Одну руку вони тримають на поясі, а другою дратівливо розмахують кийками, і цим показують, що виступають єдиним фронтом.

«У нас тут зграя бунтівників і революціонерів!» — вигукує Лендрі.

Раптом 8612-й вискакує з-за столу, біжить до задньої стіни й зриває чорну тканину, яка закривала відеокамеру. Наглядачі хапають його, відтягують назад і знову садять у Яму. Він саркастично каже: «Мені шкода, хлопці!»

Відповідає один з охоронців: «Тобі шкода? Скоро ми тобі щось покажемо, ось тоді тобі справді буде шкода».

Гельманн і Барден починають стукати в двері Ями кийками, а 8612-й кричить, що від такого оглушливого звуку в нього ще більше болить голова.

Даґ (8612) волає: «Блін, припиніть, чуваки, у мене болять вуха!»

Барден: «Може, наступного разу будеш думати перед тим, як щось викинути і знову опинитися в карцері, 8612-й».

Номер 8612 відповідає: «Та йди ти на***, мудак! Я тобі говорю: наступного разу двері виб’ю!». (Він погрожує вибити двері у свою камеру чи вхідні двері, а може, він має на увазі стіну, за якою розташована камера спостереження.)

Хтось із в’язнів питає, чи їм покажуть увечері фільм. Коли їм описували умови утримання у в’язниці, то обіцяли кіносеанси. Хтось із наглядачів відповідає: «Я не знаю, чи узагалі у вас буде фільм коли-небудь!».

Охоронці голосно обговорюють наслідки пошкодження тюремного обладнання. Гельманн бере копію тюремних правил і зачитує правило про завдання пошкоджень тюремній власності. Притулившись до одвірка першої камери і граючись кийком, він, здається, з кожною миттю стає дедалі впевненішим і насолоджується своєю владою. Гельманн звертається до колег: замість того, щоб показати в’язням фільм, ми змусимо їх усе прибрати й відремонтувати.

Гельманн: «Гаразд, хвилину уваги, будь ласка. Сьогодні ми підготували для вас нові розваги. Камера №3, ви відпочиваєте й відновлюєте сили, можете робити що захочете, бо ви помили свої тарілки і добре попрацювали. Камера №2, вам доведеться трохи попрацювати. А ви, камера №1... у нас для вас великі ковдри, і вам доведеться витягнути з них усі колючки. Пане наглядач, принесіть постіль і дайте їм — хай камера №1 добре попрацює, якщо хочуть спати під ковдрами без колючок».

Лендрі вручає Гельманнові кілька ковдр з колючками. «Яка краса, чи не так?» Він продовжує монолог: «Тільки погляньте на цю ковдру, леді та джентльмени! Погляньте на ковдру! Чи це не шедевр? Я хочу, щоб ви витягли з неї всі колючки, бо вам доведеться під нею спати».

Хтось із в’язнів каже: «Ми краще будемо спати на підлозі».

Лендрі відповідає просто: «Спіть як хочете».

Цікаво спостерігати, як Джефф Лендрі вагається між роллю «суворого» і «доброго» охоронця. Він усе ще не повністю поступився контролем Гельманнові. Намагаючись досягти хоча б приблизно такого самого домінування, Лендрі все ж відчуває більше співчуття до в’язнів, аніж Гельманн. (В інтерв’ю після експерименту розсудливий в’язень Джим (4325) описує Гельманна «поганим» охоронцем і прозиває його «Джоном Вейном». Він описує обох братів Лендрі як «добрих» охоронців, та інші в’язні здебільшого згодні, що саме Джефф Лендрі був скоріше «добрим», ніж «поганим».)

В’язень із камери №3 запитує, чи можна отримати якісь книжки. Гельманн пропонує видати кожному «примірник правил» як літературу для читання перед сном. Настав час для ще однієї переклички.

«Тож ніхто сьогодні ввечері не клеїть дурня, пам’ятаєте? Почнемо перекличку із 2093-го, щоб як слід потренуватися», — каже він.

Барден прагне слави: він походжає просто перед обличчями в’язнів і приказує: «Ми не вчили вас так розраховуватися. Голосно, чітко, швидко! 5704-й, таки занадто повільно говориш! Починай знову зі стрибків».

Наглядачі починають карати всіх підряд: для покарання їм уже не потрібна причина. 5704-й не зважає на наказ: «Я не збираюся цього робити!»

Барден намагається примусити його, в’язень присідає, але не досить низько.

«Нижче, хлопче, нижче!» — Барден пхає його кийком у спину.

«Гей, не штовхай мене!»

«Ти сказав “не штовхай”?» — насміхаючись перепитує Барден.

«Так я й сказав, не штовхай!»

«Лягай і віджимайся, — наказує Барден. — А тепер повертайся в шеренгу».

Барден діє набагато рішучіше й енергійніше, ніж раніше, але альфа-самцем, очевидно, все ще залишається Гельманн. Та коли Барден і Гельманн утворюють динамічну пару, Джефф Лендрі раптово відступає на задній план чи взагалі зникає з арени дій.

Навіть найкращого в’язня, 2903-го («Сержанта»), без жодних причин змушують віджиматися і стрибати.

«Дуже добре! Погляньте, як він старається! У нього купа енергії сьогодні ввечері, — каже Гельманн. Потім він переходить до 3401-го. — Усміхаємось? Що сталося?»

Втручається його колега Барден: «Ти усміхаєшся, 3401-й? Думаєш, це весело? Тобі не хочеться спати сьогодні вночі?»

«Перестаньте усміхатися! Це вам не шкільна роздягальня. Якщо бодай ще хтось усміхнеться, йому доведеться стрибати за всіх дуже довго!» — запевняє ув’язнених Гельманн.

Розуміючи потребу в’язнів розвіятися і змінити похмуру атмосферу, Гельманн розказує Барденові жарт, сподіваючись відволікти понурих в’язнів: «Пане наглядач, знаєте анекдот про безногу собаку? Щоночі господар виносив її на вулицю побігати». Вони з Барденом сміються, але жоден із в’язнів не усміхається. Барден жартівливо дорікає Гельманнові: «Їм не сподобався ваш жарт, пане наглядач».

«Тобі сподобався мій анекдот, 5486-й?»

Джеррі (5486) чесно відповідає: «Ні».

«Вийди сюди й відіжмися десять разів за те, що тобі не сподобався мій анекдот. І ще п’ять за усмішки, разом — п’ятнадцять разів».

Гельманн в ударі. Він примушує всіх в’язнів стати обличчям до стіни. Коли вони обертаються, він демонструє їм позу «однорукого продавця олівців». Охоронець запихає одну руку в штани, тримає палець у ділянці промежини, так наче у нього ерекція. В’язням наказують не сміятися. Та деякі все-таки сміються, після чого їх змушують віджиматися чи присідати. Номер 3401 каже, що не вважає це чимось смішним, і йому доводиться віджиматися за чесність. Потім усім наказують проспівати їхні номери. Гельманн запитує у «Сержанта» (2093), чи це схоже на спів.

«По-моєму, це схоже на спів, пане наглядач».

Гельманн змушує його віджиматися, бо той не згоден з його думкою.

Несподівано «Сержант» запитує: «Чи можна мені зробити більше віджимань, сер?».

«Можеш зробити ще десять разів, якщо хочеш».

Тоді «Сержант» кидає йому ще демонстративніший виклик: «Мені віджиматися до сьомого поту?».

«Звісно!» — Гельманн і Барден не знають, як реагувати на такий уїдливий докір, але в’язні дивляться один на одного в сум’ятті, розуміючи, що «Сержант» може спровокувати нові покарання, які потім поширяться на всіх. Тепер вони реагують на нього як на непорозуміння.

Коли згодом в’язнів просять розрахуватися у складному порядку, Барден глузливо додає: «Це повинно бути неважко для хлопців з такою хорошою освітою!»

Насправді він підсміюється з освічених людей, називаючи їх «розпещеними інтелектуалами-снобами», хоча й сам він, звісно, навчається в коледжі.

В’язнів запитують, чи потрібні їм постіль і ліжка. Усі відповідають ствердно. «Ну, і що ви, хлопці, зробили, — запитує Гельманн, — щоб заслужити ліжка і постіль?» «Ми повитягали з неї всі реп’яхи», — відповідає один з них. Гельманн наказує ніколи не казати «реп’яхи». Їх треба називати «колючками». Це простий приклад використання мови як засобу влади, який зі свого боку творить реальність. Як тільки в’язень називає реп’яхи «колючками», Барден дозволяє йому взяти подушку і ковдру. Гельманн повертається з постіллю, тримаючи її під руками. Потім він вручає їх кожному, окрім 5704-го. Його він запитує, чому той так довго не міг узятися за роботу. «Тобі потрібна подушка? Чому я повинен давати тобі подушку, якщо ти не хочеш працювати?» «Бо в мене хороша карма», — відповідає 5704-й дещо грайливим тоном.

«Я запитую ще раз: чому я повинен давати тобі подушку?»

«Бо я прошу вас, пане наглядач».

«Але ти взявся за роботу тільки через десять хвилин після решти, — каже Гельман. — Дивись мені, надалі починай працювати, коли тобі кажуть».

Попри погану поведінку 5704-го, Гельманн нарешті м’якшає і дає йому подушку.

Не бажаючи бути повністю відсунутим на задній план Гельманном, Барден каже 5704-му: «Подякуй як слід».

«Дякую».

«Скажи ще раз. Скажи: “Здоров’я вам, пане наглядач”».

Сарказму — хоч вухами жуй.

Гельманн з успіхом відокремлює 5704-го від друзів-революціонерів, просто змушуючи просити подушку. Примітивні особисті інтереси починають брати верх над солідарністю в’язнів.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, 5704-Й!

В’язень Джеррі (5486) нагадує охоронцям про своє прохання привітати 5704-го, заспівавши йому «Happy Birthday». Це досить цікаво, адже в’язні дуже стомилися, й охоронці збираються відпустити їх до камер лягати спати. Можливо, це спроба відновити їхній зв’язок із нормальними ритуалами зовнішнього світу або невеличкий крок, щоб налагодити ситуацію, яка швидко виходить за межі нормальності.

Барден каже до Гельманна: «Нам потрібно обговорити пропозицію в’язня 5486, наглядачу. Він хоче заспівати привітальну пісню!»

Гельманнові не подобається, що вітання призначене 5704-му. «Це твій день народження, а ти не працював!»

В’язень відповідає, що не повинен працювати у свій день народження. Охоронці ходять уздовж шеренги і просять кожного сказати вголос, чи хоче він заспівати «Happy Birthday». Усі погоджуються, що правильніше сьогодні привітати 5704-го. Потім в’язню Габбі (7258) наказують заспівувати — і це єдині приємні звуки тут за весь день і ніч. Та спочатку виходить мікс звуків, бо одні співають: «З днем народження, друже», а інші — «З днем народження, 5704-й». Як тільки це чують Гельманн з Барденом, вони кричать на них.

Барден нагадує: «Цього джентльмена звати 5704-й. А тепер почнімо спочатку».

Гельманн хвалить 7258-го за його виконання: «Ти задав свінговий темп і не фальшивив». Він говорить про музичний розмір, демонструючи свої знання в царині музики. Але потім просить, щоб в’язні заспівали у традиційнішому стилі, і вони це роблять. Та їхній виступ далекий від ідеалу, і їм знову наказують: «Ще раз! Додайте ентузіазму! День народження у хлопця лише раз на рік».

Ця перерва у звичній рутині, ініційована в’язнем, щоб пережити разом хоч якість позитивні почуття, перетворюється на чергову нагоду продемонструвати розподіл сил: хто командує, а хто підкоряється.

Останній зрив і звільнення 8612-го

Погасили світло, і Дага (8612) нарешті вкотре випустили з карцеру, аж тут він зривається на крик: «Ісусе Христе, я ж кажу, я згораю зсередини! Хіба ти не знаєш?».

Під час другого візиту до Джаффе він гнівно кричить про свої муки: «Я хочу піти! В мене все пече всередині! Я не витримаю ще одну ніч! Я не можу цього терпіти! Мені потрібен юрист! Я ж маю право попросити юриста? Зв’яжіться з моєю мамою!».

Намагаючись нагадати собі, що це лише експеримент, він продовжує несамовито кричати: «Ви влізли мені в голову, в мою голову! Це експеримент... це контракт, а не рабство! Ви не маєте права виносити мені мозок!».

Він погрожує зробити будь-що, аби вийти на свободу, навіть порізати вени на зап’ястках: «Я зроблю все, щоб вийти! Я розвалю ваші камери, я переб’ю ваших наглядачів!».

Начальник намагається всіма силами його заспокоїти, але 8612-й і чути не хоче. Він кричить дедалі голосніше. Джаффе запевняє 8612-го, що його прохання серйозно розглянуть, як тільки він зможе поспілкуватися з одним із наших психологів-консультантів.

Скоро повертається Крейґ Гейні, який затримався за вечерею.

Прослухавши аудіозапис цієї драматичної сцени, він спілкується з 8612-м, щоб визначити, чи потрібно його випускати зараз, чи справді він переживає сильний емоційний стрес. У цей момент ми все ще не були певні того, що 8612-й не грає на публіку. Під час попереднього інтерв’ю ми дізналися, що він був лідером серед антивоєнних активістів у своєму університеті ще тільки рік тому. Як він міг «зламатися» лише за 36 годин?

Номер 8612 був дійсно розгубленим. Пізніше він сказав нам: «Я сам не міг зрозуміти, чи це тюремний досвід довів мене до зриву, чи я викликав у себе ці реакції свідомо».

Згодом у своєму аналізі Крейґ Гейні, який мав прийняти рішення самостійно (коли я обідав), яскраво описав свій внутрішній конфлікт:

Хоча зараз, при погляді в минуле, ця ситуація здається нескладною, тоді вона мене налякала. Я був аспірантом другого року навчання, ми вклали в цей проект величезну кількість часу, сил і грошей, і я знав, що, відпустивши учасника раніше, ми поставимо під загрозу весь план експерименту, який так ретельно складали і виконували. Жоден з нас, як експериментаторів, не очікував таких подій, і, звісно, ми не мали плану дій на випадок таких непередбачуваних обставин.

З іншого боку, очевидним був той факт, що хлопець просто дуже гостро переживає свій короткий досвід перебування в Стенфордській в’язниці, чого ми не очікували від жодного учасника навіть до кінця цих двох тижнів. Тож я вирішив звільнити 8612-го, віддавши перевагу етичним, гуманним інтересам супроти інтересів експерименту[64].

Крейґ сконтактувався з дівчиною 8612-го, яка швидко приїхала і забрала його самого і його речі. Крейґ нагадав їм обом, що раптом зранку Даґ і далі буде в стресі, то зможе звернутися до студентської поліклініки, бо ми домовилися з її працівниками про допомогу у разі схожих реакцій.

На щастя, Крейґ прийняв правильне рішення на гуманних і правових засадах. Це було правильне рішення, бо ж враховувало можливість негативного впливу на працівників установи і в’язнів, якби 8612-й і далі залишався у в’язниці у стані емоційного розладу. Втім, коли Крейґ повідомив Куртові й мені, що вирішив відпустити 8612-го, ми сприйняли цю новину скептично і вирішили, що він став жертвою акторського таланту 8612-го. Тільки після довгого обговорення всіх наявних фактів ми погодилися, що консультант учинив правильно. Але тоді нам потрібно було пояснити, чому ця надзвичайна реакція виникла так раптово майже на самому початку двотижневої пригоди. Хоча психологічні тести й не виявили у 8612-го жодного натяку на психічну нестабільність, ми запевнили себе, що його емоційний зрив став результатом надмірної чутливості натури і надто сильної реакції на штучні тюремні умови. Я разом із Крейґом та Куртом улаштував щось на кшталт мозкового штурму, і ми дійшли висновку, що в процесі відбору учасників, мабуть, був недолік, внаслідок якого тестування змогла пройти «травмована» людина. Ми відкинули іншу можливість: що ситуативні чинники, які діяли в нашій в’язниці, виявилися для 8612-го непереборними.

Що ж означав наш висновок? Ми опинилися посеред експерименту, розробленого з метою продемонструвати, що ситуативні чинники важливіші за диспозиційні, і ми все ж зробили вибір на користь диспозиційного підходу!

Пізніше Крейґ сформулював нашу похибку: «Тільки потім ми помітили очевидний парадокс, що першу дійсно неочікувану і незвичну демонстрацію ситуативного чинника в нашому експерименті ми “пояснили диспозиціями”, звернувшись до тої теорії, яку збиралися розкритикувати»[65].

Ми все ще не розуміли, чи є в поведінці 8612-го якісь приховані мотиви. З одного боку, він міг справді втратити контроль над собою через надто сильне напруженням, і тоді, звісно, його потрібно було відпустити. З іншого боку, спочатку він міг зіграти «божевільного», знаючи, що за умови вдалої гри ми його відпустили б. Чи, можливо, раптово для себе він дійшов до тимчасового «божевілля», не витримавши власної гри. Згодом у звіті 8612-й ускладнює прості причини своїх дій: «Я пішов, а мав залишитися. Це було дуже погано. Революція не може бути розвагою, і я повинен це розуміти. Я мав залишитися, бо фашистам тільки на руку, якщо вони думають, що [революційні] лідери дезертирують за перших же труднощів, що вони просто маніпулятори. Я повинен був боротися за те, що вважав правильним, не дбаючи про власні інтереси»[66].

Невдовзі після того, як 8612-й вийшов на свободу, один з охоронців підслухав, як в’язні з камери №2 обговорювали план, за яким Даґ мав повернутися наступного дня разом із групою приятелів, щоб розгромити в’язницю і звільнити в’язнів. Мені ця чутка здалася геть неправдоподібною, поки наступного ранку один з охоронців не доповів, що бачив 8612-го, який крадькома пробирався коридором факультету психології. Я наказав охоронцям зловити його і повернути у в’язницю, адже він, найімовірніше, не був хворим, а просто обманув нас. Тепер я точно знав, що потрібно бути готовим до нападу на нашу в’язницю. Як ми могли запобігти насильницькому протистоянню? Що робити, щоб в’язниця змогла функціонувати і — о, так! — щоб експеримент продовжувався?