ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

РОЗДІЛ 11

Стенфордський в'язничний експеримент: етика і подальші міркування

Ми дісталися задалеко, керовані лише інерцією; ми ліниво рухаємося в бік вічності, без можливості відстрочення чи надії на пояснення.

Том Стоппард, «Розенкранц та Гільденстерн мертві» (1967), дія 3

Ми бачили спосіб, у який інерція дослідницької моделі Стенфордської в’язниці змінила життя тих, хто перебував у її стінах, переважно на гірше. У минулому розділі я накинув чернетку відповідей на питання, як люди можуть так легко, але радикально змінюватися. Зокрема я відзначив шляхи, якими ситуативні й системні сили, коли діють в унісон, можуть зіпсувати плоди людської природи.

Наші молоді учасники дослідження не були «ложками дьогтю в діжці меду», як у приказці. Натомість задум нашого експерименту передбачав, що вони будуть спочатку саме «ложками меду», які зіпсує підступна сила поганої «діжки», тобто цієї в’язниці. Звичайно, порівняно з токсичною, смертоносною природою реальних цивільних і військових в’язниць, клімат нашої Стенфордської в’язниці був доволі м’яким. Зміни, які відбулись у думках, почуттях і поведінці в’язнів у цьому середовищі, були наслідками відомих психологічних процесів, які властиві всім нам, проявляючись по-різному в різних ситуаціях, хоча й не так сильно, повсюдно і невпинно. Вони були вплетені у «всеохопну ситуацію», вплив якої був потужнішим, ніж більшості ситуацій, у які ми часто потрапляємо чи з яких виходимо по своїй волі[200].

Задумайтесь над тим, що кожен із нас має можливість або шаблон у свідомості — бути святим чи грішником, альтруїстом чи егоїстом, ніжним чи жорстоким, покірним чи владним, розсудливим чи божевільним, добрим чи злим. Імовірно, ми всі народжуємося з повним спектром можливостей, кожна з яких активується і розвивається залежно від соціальних і культурних обставин, які керують нашим життям. Я наполягатиму, що потенційна здатність збочити нероздільно поєднана з процесами, які спонукають людство робити і прекрасні речі. Кожен з нас — кінцевий продукт складного розвитку і спеціалізації, які розвинулися за мільйони років еволюції, росту, адаптації та боротьби. Наш вид досяг особливого становища на Землі завдяки визначній здатності до навчання, мов, раціонального мислення, винахідливості і візії нового і кращого майбутнього. Кожна людина має потенціал удосконалити свої вміння й таланти, які потрібні для шляху, довшого, ніж просто виживання, — для шляху процвітання і вдосконалення людського становища.

СХИБЛЕНИЙ ПРОЦЕС ЛЮДСЬКОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Чи може якась частка світового зла походити від звичайних людей, яким доводиться діяти в обставинах, що спонукають їхню натуру виключно до лихих вчинків? Давайте відповімо на це питання декількома загальними прикладами, а тоді зосередимося на тому, як нормальні людські процеси збочили під час Стенфордського в’язничного експерименту. Пам’ять дає нам змогу вчитися на помилках і будувати кращі версії майбутнього, використовуючи відоме. Разом з тим пам’ять є джерелом образ, помсти, набутої безпорадності і копирсання у старих травмах, яке живить депресію. Подібним чином наша надзвичайна здатність до використання мов і символів дає змогу комунікувати з іншими особисто, абстрактно, крізь час і простір. Завдяки мові постали історії, планування і соціальний контроль. Утім мова уможливлює чутки, брехню, пропаганду, стереотипи і свавільні правила. Наш визначний творчий геній створив літературу, драму, музику, науку і винаходи, як наприклад, комп’ютер та інтернет. Проте ту саму винахідливість було використано і для винайдення катівень і різних способів тортур, для параноїдальних ідеологій та ефективних нацистських систем масового знищення. Кожна з наших особливих властивостей приховує можливість бути використаною для протилежної мети, як-от у дихотоміях любов — ненависть, гордість — зарозумілість, самоповага — самоненависть[201].

Базова людська потреба приналежності до чогось походить від бажання об’єднуватися з іншими, співпрацювати і приймати стандарти групи. Однак Стенфордський в’язничний експеримент демонструє, що ця потреба може перерости й у надмірний конформізм, поступливість і ворожість до «чужих», на відміну від «своїх». Потреба бути незалежним і контролювати ситуацію, цей головний рушій самостійності та планування, може перетворитися на надмірне застосування сили або на синдром набутої безпорадності.

Розгляньмо ще три потреби людини, які можуть розвиватися в обидвох напрямах. По-перше, потреба в послідовності й раціональності змістовно і мудро скеровує наше життя. Проте суперечливі зобов’язання змушують нас триматися помилкових рішень, раціоналізувати їх: наприклад, в’язні продовжують перебувати в удаваній тюрмі, хоч і могли б із неї вийти, а охоронці виправдовують свої зловживання посадою. По-друге, потреба знати і розуміти наше середовище та відносини з ним спонукає до цікавості, наукових відкриттів, розвитку філософії, гуманітарних наук і мистецтва. Однак беззмістовне, мінливе, деспотичне середовище може викривити ці базові потреби і призвести до фрустрацій і бажання ізолюватись (як це сталося з нашими в’язнями). І нарешті, наша потреба стимуляції збуджує тягу до досліджень і ризикованих пригод, але також може зробити нас вразливими до нудьги, коли ми потрапляємо у місце, де нічого не відбувається. Нудьга ж, своєю чергою, може бути сильним моти ватором до дій, як ми побачили в охоронців нічної зміни Стенфордського в’язничного експерименту, які потішалися зі своїх «іграшок».

Утім хочу уточнити одну річ: розуміння, чому так сталося, не виправ довує того, що сталося. Психологічний аналіз — це не «виправдологія», Особи та групи, які поводяться аморально і незаконно, мусять нести від повідальність за свою співучасть і злочини. Проте у визначенні тяжко сті покарання слід враховувати ситуативний і системний чинники, які впливали на поведінку цих осіб[202].

У наступних двох розділах ми вийдемо поза контекст Стенфордського в’язничного експерименту, щоби розглянути велику сукупність психо логічних досліджень, які доповнюють і розширюють викладені на цей момент аргументи про потужність ситуативних сил у формуванні люд ських думок і дій. Перш ніж рушити далі, ми маємо повернутись і розі братися з кількома фінальними засадничими питаннями, що їх порушив наш експеримент. Перше і найважливіше: чи було страждання варте того? У тому, що люди страждали під час експерименту, немає жодного сумніву. Ті, хто спричиняв ці страждання, також мусили розібратися з усвідомленням того, що вони перевищили вимоги своїх ролей, коли завдавали болю і принижували інших годинами, днями. Тому етичність цих та інших досліджень потребує особливої уваги.

Доброчесність, як показує Данте у «Пеклі», — це не лише пасивне утримання від гріха. Це — дія. Тут я порушуватиму питання того, як у Стенфордському в’язничному експерименті відбувалося утримання від дії. У наступному розділі я ширше розглядатиму наслідки неспромож ності діяти на користь суспільству (наприклад, пасивні спостерігачі не можуть втрутитися, коли безперечно потрібна допомога).

На додаток до розгляду етичних помилок та упущень абсолютної етики ми мусимо зосередитися на глибині релятивістської етики, яка скеровує більшість наукових досліджень. Баланс між шальками реляти вістської етики потребує зрівноваження втрат і набутків. Чи було відшко довано той біль, якого зазнали учасники цього експерименту, набутками для науки і суспільства? Іншими словами, чи виправдовує наукова мета методи експерименту? І хоча є багато позитивних наслідків цього дослі дження, читачам віддається право вирішувати для себе, чи варто було цьому дослідженню взагалі відбутися.

Дослідження, яке стимулює роздуми, породжує інші експерименти і поглиблення досліджень, так сталося і зі Стенфордським в’язничним екс периментом. Поміркувавши про етичність Стенфордського в’язничного експерименту, ми коротко оглянемо деякі спроби повторення експери менту і застосування цього дослідження в ширших контекстах, що під креслює його значущість.

МІРКУВАННЯ ПРО ЕТИЧНІСТЬ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Чи було дослідження Стенфордського в’язничного експерименту неетичним? З багатьох поглядів, відповідь «так». Утім є інші способи розгляду цього експерименту, які дадуть обґрунтоване «ні». Перед тим як у межах ретроспективного аналізу поглянути на аргументи на підтримку кожної з цих двох протилежних відповідей, я мушу уточнити, чому я взагалі зачіпаю ці питання через десятки років після завершення експерименту. Глибоко зосередившись на цих етичних питаннях особисто, я відчуваю, що можу надати ширший, ніж зазвичай, їхній огляд. Інші дослідники можуть мати з цього користь — уникати схожих підводних каменів, — якщо знатимуть про деякі ледь вловимі знаки небезпеки, бути більш уважними до проблеми етичної безпеки, як її висвітлив Стенфордський в’язничний експеримент. Я не захищатимусь і не раціоналізуватиму свою роль у дослідженні, натомість використаю експеримент як рушій для окреслення складності етичних суджень, пов’язаних із дослідами, що тягнуть за собою втручання у життя й діяльність людей. Спочатку розгляньмо категорію етики втручання. Ми забезпечимо основу для порівняння абсолютної й релятивістської етики, які скеровують експериментальне дослідження.

ЕТИКА ВТРУЧАННЯ

Кожне втручання в життя індивіда, групи, середовища є етичним питанням (радикальний психолог Роналд Д. Лейнґ сказав би, що це «політичне рішення»). Психологи, хірурги, радники, експериментатори, освітяни, планувальники міст, архітектори, соціальні реформатори, працівники сфери охорони здоров’я, лідери культів, продавці вживаних автомобілів і наші батьки — усі ці різноманітні групи людей мають спільні цілі. Ось деякі з них: зцілення, коригування поведінки, рекомендації щодо дій, тренування, навчання, перебудова свідомості, контроль, зміни, розподіл коштів, побудова чи дисципліна — загалом різні форми втручання, які впливають на наше життя прямо або опосередковано (через зміни у середовищі).

Більшість суб’єктів втручання спочатку мають на меті вигоду для об’єктів втручання та/або суспільства. Проте саме їхні суб’єктивні цінності визначають співвідношення витрат і прибутків і порушують украй важливі етичні питання. Ми приймаємо за належне цінність потужних соціальних впливів, які здійснюють батьки, коли формують «Я» дитини для досягнення соціального, політичного та релігійного ідеалу. Чи варто нам переживати, що батьки роблять так без усвідомленої згоди дитини?

Це питання виглядає непотрібним, поки не згадуються батьки, які залучали своїх дітей до «груп ненависті» (як-от Ку-клукс-клан), деструктивних культів, терористичних груп, проституції.

Щоб розставити всі крапки над і: «сфера впливу батьків» зазвичай не ставиться під питання, навіть коли вони вчать дітей нетолерантної поведінки і упереджень, — лише тоді, коли вони роблять це у надмірно жорстокі способи. Утім що ми можемо сказати про ситуацію, де батько хотів виховати з сина патріота? Це бажання є прийнятним у всіх суспільствах. Та батько написав лікареві, який вів колонку порад у національному журналі: «Я люблю свою країну і хочу, щоб мій хлопчик теж її любив. Чи можу я виголосити підбадьорливу промову синові у вухо, поки він спить? Нічого особливого, лише кілька патріотичних заохочень».

З одного боку, батько запитує, чи ця тактика спрацює; чи є докази, що навчання уві сні може бути ефективним інструментом для вкладання у підсвідомість нав’язливих повідомлень? (Відповідь — немає доказів, що це ефективно.) З іншого боку, батько порушує етичне питання: чи це етично — навіювати ідеї беззахисному сонному синові в такий спосіб? Чи було б це етично, якби дитина була при свідомості і він використав матеріальне заохочення або суспільне схвалення замість цієї сумнівної технології? Що саме — батькова мета чи спосіб — може вважатись етично неприйнятним? Чи не було би краще для цього стурбованого батька покластися на непомітні навіювання, такі, як «освіта» у школі: національний прапор, зображення національних лідерів, національні гімни, молитви, примус читати історичні оповіді та географічні й громадянські тексти, які часто подають суб’єктивний погляд на історію і створені суспільством як пропаганда задля збереження статусу кво?.. Суть тут у тому, що ми повинні плекати нашу колективну сприйнятливість до великого набору щоденних ситуацій, у яких втручання виникають як «природний» процес соціального життя, а порушення етики проходить непоміченим через його поширеність.

АБСОЛЮТНА ЕТИКА

Лише задля лаконічності ми говоримо про дві категорії етики — «абсолютну» й «релятивістську». Коли поведінка керується абсолютними етичними стандартами, може бути проголошено моральний принцип вищого порядку, який не залежить від обставин свого вжитку — часу, ситуацій, людей, доцільності. Така абсолютна етика вкладена у загальні правила поведінки. У засадах цих правил часто є дотримання низки недвозначних принципів, як у Десяти Заповідях чи Біллі про права. Така абсолютна етика не дозволяє ні на краплю виправдовувати методи чи обставини, а також скасування чи видозміни етичних принципів. У крайніх випадках жодні пом’якшувальні обставини не можуть виправдати відмову від етичних норм.

Абсолютна етична норма постулює, що позаяк людське життя — це святе, то в жодному разі воно не може зазнавати приниження, навіть ненавмисно. У випадку проведення дослідження немає ніякого виправдання стражданню в межах експерименту. З такої позиції абсолютно доцільно вважати, що дослідження у межах психології чи медицини не слід проводити, якщо воно порушує біологічну чи психологічну недоторканність людини, незважаючи на користь, яку — можливо або точно — принесе дослідження для суспільства загалом.

Ті, хто приймає цю позицію, наголошують, що навіть коли дії, які спричиняють страждання, вчинено в ім’я науки, заради чистого знання, «національної безпеки» або іншої високої абстракції — вони неетичні. У межах психології саме ті, хто глибоко ідентифікує свою діяльність із гуманною традицією, найголосніше переконували, що турбота про людську гідність повинна отримати пріоритет над зазначеними цілями науки, а саме передбаченням і контролем поведінки.

СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ БУВ АБСОЛЮТНО НЕЕТИЧНИМ

Виходячи із засад такої абсолютної етики Стенфордський в’язничний експеримент точно слід вважати неетичним, бо учасники справді витерпіли багато страждань. Вони страждали набагато більше, ніж навіть раціонально розраховували, коли подавали заявку на участь в академічному дослідженні «в’язничного життя» у престижному університеті. До того ж ті страждання зростали з часом, і результатом був сильний стрес та емоційний хаос, що вплинуло на звільнення п’ятьох раніше здорових молодих людей достроково.

Охоронці також страждали від усвідомлення зробленого під прикриттям своїх ролей та за ефектом анонімності їхніх сонцезахисних окулярів. Вони чули та бачили біль і приниження, що їх спричиняли студентам-колегам, які не зробили нічого, щоб заслужити таке брутальне ставлення до себе. Їхнє усвідомлення, безперечно, надмірних зловживань було набагато більшим, ніж жаль учасників класичного дослідження Стенлі Мілґрема «сліпої покірності владі», яке ми ґрунтовно розглянемо в наступному розділі[203]. Це дослідження було звинувачено в неетичності, бо учасники могли уявити біль, який начебто спричиняли, вдаряючи струмом слабку жертву, «учня»[204]. Але як тільки дослідження закінчилося, вони виявили, що «жертви» були співробітниками експериментатора і вони насправді не страждали, лише прикидалися. Жаль учасників походив від усвідомлення, що вони, могли би наробити, якби удари струмом були реальними. На противагу цьому, жаль наших охоронців походив від усвідомлення, що їхні удари були реальними, прямими, тривалими.

Додаткова ознака дослідження, яку можна вважати неетичною, — те, що студентів та їхніх батьків не попередили щодо арештів і формальних процедур у головному відділку поліції; це несподіване втручання в життя недільного ранку заскочило їх зненацька. Ми також були винними в маніпуляції батьками з допомогою різних оманливих процедур протягом побачення: ми змусили їх вважати, що ситуація їхніх дітей не аж така погана, як була насправді. Якщо пам’ятаєте, ми переживали, що батьки заберуть синів додому, коли сповна усвідомлять жорстоку природу цієї фіктивної в’язниці. Щоб запобігти цьому — адже це означало кінець дослідження, — ми поставили для них «виставу». Ми зробили так не лише для того, щоб тримати в’язницю без контакту з зовнішнім світом, а і як базовий елемент симуляції, бо такі обмани — звична практика у багатьох системах. Виставляючи напоказ такий привабливий «червоний килим», системні менеджери врівноважують скарги і зауваження щодо негативних аспектів системи.

Ще одна причина вважати Стенфордський в’язничний експеримент неетичним — ми не припинили проведення експерименту раніше. Мені варто було зупинити все, коли на третій день стрес спричинив сильний нервовий розлад у в’язня. Це мало би стати достатнім приводом вважати, що напередодні Даґ (8612) не симулював свою тяжку емоційну реакцію. Нам варто було зупинити експеримент, коли ще, і ще, і ще один в’язень пережив сильні емоційні розлади. Але ми не зробили цього. Проте схоже, що я і так зупинив би дослідження в неділю, наприкінці першого повного тижня, якби втручання Кристини Маслач не спричинило дострокове завершення. Я, можливо, завершив би все через тиждень, бо я і невеличкий штат — Курт Бенкс і Дейвид Джаффе — були виснажені постійною турботою про цілодобове забезпечення умов у в’язниці й необхідністю стримувати все більше зловживання охорони.

Оглядаючись назад, я вважаю, що основною причиною того, що я не завершив дослідження раніше, коли воно почало виходити з-під контролю, є внутрішній конфлікт двох ролей — головного дослідника (відповідно, опікуна етики експерименту) і в’язничного суперінтенданта (який понад усе прагне утримувати цілісність і стабільність в’язниці). Я хотів би вірити, що якби хтось інший виконував роль суперінтенданта, то я швидше побачив би світло і забив на сполох. Тепер я розумію, що мав би бути хтось інший з вищими повноваженнями, ніж мої, хтось відповідальний за нагляд над експериментом.

Проте ні члени Комісії з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень, ні я навіть не уявляли спочатку, що така зовнішня інстанція була необхідна в експерименті, де студенти мали право залишитися чи піти у будь-який момент, і що ситуація стане складнішою, ніж ми можемо впоратися. Перед експериментом це були лише «діти, які пограються у копів і грабіжників», і було важко уявити, що станеться через декілька днів. Було б добре передбачити це заздалегідь.

Я впевнений, що якби цей експеримент проводився пізніше, студенти та їхні батьки подали б у суд на університет і на мене. Але 1970-і у США ще не були такими сутяжними, як пізніші роки. Не було заявлено жодних судових позовів, і лише декілька колег з професійних кіл піддали критиці етичність цього дослідження[205]. Насправді саме я зробив у липні 1973 року запит про оцінку етики експерименту в Асоціацію американських психологів, яка визначила, що тогочасні етичні норми були дотримані.

Утім я справді почуваюся відповідальним за створення інституції, яка схвалила зловживання у контексті «психології ув’язнення». Експериментові успішно вдалося відтворити темний бік в’язниць, але це сталося ціною людського страждання. Мені прикро за це тепер, і я прошу пробачення, що доклався до цієї нелюдяності.

РЕЛЯТИВІСТСЬКА ЕТИКА

Більшість досліджень дотримуються утилітарної етичної моделі. Коли етичний принцип визнає умовність застосування, його стандарт відносний і його слід судити за прагматичними критеріями, зваженими відповідно до утилітарних принципів. Очевидно, такій моделі слідувало це дослідження, як і більшість психологічних експериментів. Але які елементи враховуються у рівнянні втрат і переваг? Як пропорційно зважити втрати і здобутки? Хто оцінить, чи вигода перевищує втрати? Є набір питань, з якими потрібно розібратись, якщо позиція релятивістської етики взагалі вважається етичною.

Деяких розв’язань досягнуто на засадах загальноприйнятих уявлень, тобто поточного стану відповідних знань, прецедентів у схожих ситуаціях, соціального консенсусу, цінностей і сприйнятливості конкретного дослідника і рівня свідомості, який переважає в певному суспільстві у певний момент. Дослідницькі інститути, фонди й уряд також встановили суворі принципи і заборони на всі медичні та немедичні дослідження людини.

В основі етичної дилеми для суспільного дослідника таке питання: чи може дослідник створити баланс між тим, що, на його думку, необхідне для проведення суспільно чи теоретично корисного дослідження, і тим, що вважається необхідним для добробуту та гідності суб’єктів дослідження? Оскільки схильність до самоствердження може підштовхнути дослідника до першого більше, ніж до другого, зовнішні спостерігачі, зокрема наглядачі за ґрантовими коштами та інституційні експертні ради, мусять служити захисниками для порівняно вразливих суб’єктів дослідження. Проте ці зовнішні наглядачі повинні також діяти й в інтересах науки і суспільства, коли визначають, чи взагалі (і якщо так, то наскільки) можуть бути дозволені обман, емоційне напруження та інші неприємні прояви у цьому дослідженні. Вони працюють, допускаючи, що будь-який негативний вплив таких дій короткочасний і не схильний розвиватися за межами експерименту. Розгляньмо далі, як такі протилежні інтереси були представлені у Стенфордському в’язничному експерименті.

У суперечці про етику прибічник релятивізму може стверджувати, що Стенфордський в’язничний експеримент не був неетичним, адже ми провели консультацію з юристами університету, розробили формальний документ — «поінформовану згоду», зважили всі питання про безпеку, про страхові вимоги, які задовольнили для отримання дозволу на проведення експерименту. У цій «поінформованій згоді», підписаній кожним учасником, зазначалося, що під час експерименту відбуватимуться втручання у їхнє приватне життя, задовольнятимуться лише мінімальні вимоги до дієти в’язнів, вони втратять деякі громадянські права та зазнаватимуть звичних в’язничних утисків. Від кожного очікувалося зусиль на межі своїх можливостей до завершення дії двотижневого контракту. Студентська поліклініка була попереджена про наше дослідження, і були попередні домовленості стосовно надання медичної допомоги досліджуваним за потреби. Фонд, який спонсорував дослідження — відділ командної ефективності Управління морських досліджень (УМД), факультет психології Стенфордського університету й Інститутська наглядова рада (ІНР) Стенфорда отримали і схвалили подання у письмовій формі щодо проведення експерименту[206].

Окрім арештів суб’єктів дослідження, ніяких ошукань учасників не було. Крім того, ми постійно нагадували охоронцям, щоби вони уникали фізичного насилля стосовно всіх в’язнів, разом чи кожного індивідуально. Проте ми не обмежували їх у здійсненні психологічного насилля.

Інший чинник, який ускладнює оцінку етичності цього дослідження: наша в’язниця була відкрита для спостережень експертів ззовні, які могли захистити права учасників. Уявіть себе на місці в’язня, який страждає у такій обстановці. Якби ви стали в’язнем нашої в’язниці, від кого ви хотіли би отримати підтримку? Хто міг би натиснути кнопку «Вихід», якби ви не могли самі цього зробити? Міг би це бути католицький чи в’язничний священник, який побачив вас заплаканими? Дзуськи. А як щодо мами і тата, друзів, родини? Вони втрутилися б, якби помітили погіршення вашого стану? Ніхто так і не втрутився. Може, допомога надійшла від одного з багатьох професійних психологів, аспірантів, секретарів, штатних працівників факультету психології, частина яких проглядала відеозаписи подій, брала участь у слуханнях комісії з умовно-дострокового звільнення, говорила з учасниками під час співбесід чи в коморі під час оборони перед можливим нападом на в’язницю? Жодної вам допомоги і від них.

Як можна помітити, усі зовнішні спостерігачі обрали для себе пасивні ролі. Усі вони прийняли моє бачення ситуації, і це позбавило їх власного. Вони також зосередилися на інтелектуальних розмовах, бо симуляція здавалася реальною, бо гра своїх ролей учасниками була такою реальною, бо фокус перекинувся на деталі конструкції експерименту. Ба більше, спостерігачі не бачили розгортання серйозніших зловживань, а учасники не бажали розкривати деталі цих зловживань стороннім, навіть близьким друзям і сім’ї. Можливо, ними керував сором, гордість або ж почуття, що «хлопці не плачуть». Тож багато приходили і дивилися, але не бачили і йшли далі.

Нарешті, що ми зробили правильно, то це залучили учасників у дебрифінг — не лише на три години після завершення експерименту, а й також у декількох інших випадках, коли учасники поверталися для огляду відео та слайдів з дослідження. Я підтримував контакт з більшістю з них упродовж багатьох років після закриття експерименту, відсилав копії статей, мої свідчення у Конгресі, уривки новин, анонси про телепрограми щодо Стенфордського в’язничного експерименту. Впродовж цього часу приблизно шестеро учасників приєднувалися до мене у деяких з цих телепередач. Я досі тримаю контакт із деякими з них, через більш ніж тридцять років.

Важливим у цьому поекспериментальному інтенсивному дебрифінгу було те, що учасники отримали можливість відкрито висловити свої сильні почуття та отримати нове розуміння себе і своєї незвичної у такому нестандартному та чужому середовищі поведінки. Наш метод був формою «дебрифінгу процесу»[207], в якому ми побачили, що деякі впливи і переконання, розвинені експериментом, можуть актуалізуватися й за його межами. Ми пояснювали, чому це не є бажаним у нашому конкретному випадку. Я наголошував на тому, що ми аналізували вплив негативного середовища в’язниці, а не конкретно їхні особи. Я нагадав, що їх було уважно відібрано, саме за те, що вони були здорові та нормальні, а розподіл у дві категорії ролей був випадковим. Вони не привнесли патологій у це місце, швидше це місце створило патології в них. Додатково я поінформував їх про те, що ніхто з колег і в’язнів не зробив нічого, що вважалося б принизливим і порушувало порядок. Також це була правда і про охоронців, які знущалися з в’язнів. Вони так само грали роль.

Водночас я намагався проаналізувати експеримент як моральний урок, відкрито обговорюючи моральні конфлікти, які постали перед нами впродовж дослідження. Піонер теорії морального розвитку Леррі Колберґ стверджував, що такі обговорення моральних конфліктів є засадничим, а можливо, й єдиним шляхом до зростання рівня морального розвитку[208].

Пригадайте, що дані самооцінювання настрою показали, що і в’язні, і охоронці після дебрифінгу повернулися до збалансованого, передекспериментального емоційного стану. Порівняно коротка тривалість негативного впливу цього важкого досвіду на учасників може бути обґрунтована трьома чинниками: по-перше, усі ці юнаки мали тверді психологічні та особистісні засади, до яких повернулися по закінченню дослідження; по-друге, досвід був унікальним і вкладався у межі часу, місця, костюмів і сценарію, а все це можна залишити позаду як частину пакету «пригоди Стенфордського в’язничного експерименту», яка не повториться в майбутньому; по-третє, наш детальний дебрифінг звільнив охоронців і в’язнів від провини за погану поведінку й означив ситуації, які на це вплинули.

ПОЗИТИВНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ УЧАСНИКІВ

Згідно з традиційним підходом релятивістської етики, для схвалення дослідження необхідно, щоб вигода для науки, медицини та/або суспільства перевищувала шкоду, якої зазнають учасники. Хоча співвідношення «користь — шкода» виглядає доцільним, я хотів би кинути виклик такому підходові. Шкода для учасників (піддослідних упродовж проведення Стенфордського в’язничного експерименту) була реальною, миттєвою і часто дуже відчутною. На противагу цьому, хай які вигоди не очікувалися б, коли дослідження створювалося чи було схвалене, вони точно були хіба ймовірними, далекими і, можливо, їх ніколи не було би досягнуто. Дослідження обіцяють багато, проте не завжди приносять результати — і тоді не публікуються й не циркулюють у наукових колах. Навіть визначні опубліковані відкриття можуть не застосовуватися на практиці, і практичне застосування може виявитися нездійсненним або недоцільним, коли доходить до масштабів суспільної користі. З іншого боку, деякі базові дослідження, які не мали очевидного застосування, коли розпочиналися, врешті виявилися надзвичайно прикладними. Наприклад, базове дослідження обумовлення автономної нервової системи напряму привело до використання біологічного зворотного зв’язку в терапевтичній допомозі та медицині[209]. На додаток, більшість дослідників показали мало зацікавлення чи таланту до застосування своїх відкриттів у «соціальній інженерії» для вирішення персональних і суспільних проблем. Підсумовуючи критику: «корисна» сторона етичного рівняння дослідження може не бути втілена на практиці або й у принципі, тоді як біль залишається «чистими витратами» для учасників і суспільства.

Також, хай як це дивно, але з цього «етичного рівняння» зникає турбота про вигоду для учасників. Чи мають вони користь у якій-небудь формі від участі у певному дослідженні? Наприклад, чи їхня фінансова винагорода компенсує страждання, які вони переживають у медичному дослідженні, що оцінює аспекти болю? Чи дізнаються вони щось особливе про себе на основі досвіду експерименту? Адекватний дебрифінг є важливим для реалізації цього вторинного завдання дослідження з залученням людей в експерименті. (Приклад, як цього досягнуто в одному з моїх експериментів із вимушеної психопатології, див. у нотатках[210].) Недостатньо тільки сподіватися чи припускати такі вигоди: вони мають бути продемонстровані емпірично як вихідні дані будь-якого дослідження над людьми, вони мають бути закладені наперед в «етичному рівнянні». Також у більшості обговорень етики досліджень відсутнє зобов’язання науковців долучитися до певного виду соціальної активності, який зробить їхнє дослідження корисним для суспільства.

Я хотів би трохи збалансувати перегляд етичного аспекту Стенфордського в’язничного експерименту, зазначивши спочатку декілька його важливих переваг (і для учасників, і для членів команди). Тоді я розповім про суспільну діяльність, до якої долучався впродовж останніх трьох з гаком десятків років, щоби запевнити, що цінність цього експерименту реалізовано настільки повноцінно, наскільки це можливо.

НЕОЧІКУВАНІ ОСОБИСТІ ПЕРЕВАГИ ДЛЯ УЧАСНИКІВ ТА АВТОРІВ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Це дослідження принесло багато неочікуваних позитивних результатів, які мали довготривалий вплив на декого з учасників чи авторів експерименту. Загалом більшість учасників зазначили у своїх фінальних підсумках (наданих уже з дому, в різний час після завершення експерименту), що це був цінний і повчальний особистий досвід. Такі позитивні відгуки допомагають певною мірою збалансувати негативні наслідки в’язничного досвіду, які є очевидними, — ніхто з учасників повторно не виявив бажання зголоситись добровольцем до схожого дослідження. Давайте переглянемо деякі з цих позитивних аспектів поекспериментальних оцінок.

Даг, в'язень 8612, ватажок повстання в’язнів, був першим, хто зазнав сильного емоційного стресу. Його поведінка змусила нас звільнити його лише через тридцять шість годин після перших ознак зриву. Цей досвід був справді тривожним для нього; в інтерв’ю для документального фільму «Тиха лють: Стенфордський в’язничний експеримент» він сказав: «Це був унікальний досвід, я ніколи у своєму житті не кричав так голосно; я ніколи у своєму житті не був таким засмученим. Це був досвід втрати контролю, і над ситуацією, і над своїми почуттями. Можливо, я завжди мав проблеми з самоконтролем. Я хотів зрозуміти себе, тому подався вивчати психологію [після Стенфордського в’язничного експерименту]. Я подався вивчати психологію і колись дізнаюся, які мотивації керують людиною; я не буду боятися невідомого»[211].

У підсумковому оцінюванні, яке ми завершили через п’ять років після дослідження, Даґ зізнався, що почав симулювати надзвичайно сильний нервовий зрив, щоб його звільнили, але тоді ця роль надто захопила його. «Я зрозумів, що єдиний спосіб вибратися — прикинутися хворим, спочатку фізично. Тоді, коли це не спрацювало, я прикинувся психічно виснаженим. Проте енергія, якої я потребував, щоб увійти в цей стан, як і, власне, потреба прикидатися зламаним, таки мене зламали». Як сильно зламали? Він доповів, що його дівчина казала, що він залишався засмученим і знервованим і постійно говорив про експеримент упродовж двох місяців після його завершення.

Даґ продовжив навчання й отримав звання доктора наук у клінічній психології — частково щоби дізнатися, як отримати більше контролю над своїми емоціями і поведінкою. Він написав дисертацію на тему сорому (у статусі в’язня) і провини (у статусі охоронця), пройшов стажування в окружній в’язниці Сен-Квентін — на противагу звичному медичному/ клінічному стажуванню, а потім понад двадцять років працював судовим психіатром у корекційних системах Сан-Франциско й Каліфорнії. Саме його зворушливе свідчення надихнуло нас назвати відео «Тиха лють», саме він говорив про садистські мотиви охоронців, від яких варто захищатися, бо вони завжди проявляють себе в ситуаціях розподілу сил — вони готові вислизнути, вибухнути, ніби якась «тиха лють». Почасти Даґова кар’єра була зосереджена на допомозі ув’язненим зберегти відчуття гідності, незважаючи на оточення, а також на створенні засад мирного співіснування охоронців і в’язнів. Досвід Даґа — зразок того, як первинні негативні ефекти Стенфордського в’язничного експерименту перетворилися на прозріння, яке дало тривалі наслідки для особистості та суспільства. Цей учасник зазнав багато болю, але й відкрив багато доброго.

Охоронець Гельманн, суворий мачо «Джон Уейн», брав участь у всіх телевізійних висвітленнях дослідження через домінантну роль і вигадані ним «винахідливо лихі» завдання й ігри для в’язнів. Нещодавно ми зустрілися на моїй лекції, і він зізнався, що, на відміну від «п’ятнадцяти хвилин слави» (за Енді Ворголом), які кожен отримує хоч раз за життя, Стенфордський в’язничний експеримент забезпечив його «вічними п’ятнадцятьма хвилинами безчестя». У відповідь на мій запит про позитивні наслідки його участі в експерименті Гельманн прислав мені такого листа:

Десятки років носіння тягаря життя пом’якшили мою зарозумілу та грубу поведінку підлітка з 1971 року. Якби хтось сказав мені, що мої дії нашкодили комусь із в’язнів, моя реакція, швидше за все, була би: «Вони слабаки і пестунчики».

Проте пам’ять про те, як сильно я вжився у свою роль і не бачив спричинених страждань, стала моєю повчальною історією, і тепер я добре думаю, як поводитися з людьми. Насправді дехто може навіть думати, що, як на власника бізнесу, я надто чутливий, адже деколи сумніваюся, приймаючи рішення.

Наприклад, щодо звільнення поганих працівників: боюся, вони важко це сприймуть[212].

Охоронець Венді пояснив деякі особисті прозріння, отримані з досвіду на позиції жорсткого лідера зміни. Під час підсумкового оцінювання через декілька місяців він сказав: «Задоволення, яке я отримав, знущаючись із в’язнів і караючи їх, було доволі неприродним, адже я вважаю себе людиною, співчутливою до тих, хто страждає, особливо тварин. Я думаю, то був наслідок абсолютної свободи, яку я мав у керуванні в’язнями. Я почав зловживати владою. Побачивши це, я спробував усвідомити свою зухвалість і авторитарність і виправити це. Так набагато легше — саме у процесі зрозуміти і виправити свою поведінку. Тепер, з кращим розумінням цього, я відчуваю, що став менш вимогливим і менше прагну контролю, ніж до експерименту».

Карло Прескотт, наш в’язничний консультант, був звільнений з в’язниці штату Сен-Квентін за шість місяців до залучення у Стенфордський в’язничний експеримент. Упродовж сімнадцяти років він був ув’язненим у декількох каліфорнійських в’язницях та у в’язниці для неповнолітніх. Зміни у професійному статусі, підвищення самооцінки, які супроводжували його викладання разом зі мною у Стенфорді курсу з психології ув’язнення, а також його внесок у Стенфордський в’язничний експеримент мали просто рятівні наслідки. Він отримав хорошу роботу радіоведучого на шоу «Куток Карло» на станції KGO у Сан-Франциско: він закликав слухачів бути суспільно свідомими, ділився з ними своїм глибоким розумінням расизму та фашистських тенденцій у США. Він також вів декілька університетських курсів, відкритих лекцій, займався волонтерством, давав свідчення в Конгресі разом зі мною та й загалом був зразковим громадянином усі ці роки.

Крейї Гейні продовжив навчання у правничій школі Стенфордського університету й отримав ступені доктора права та доктора філософії. Тепер він професор Каліфорнійського університету Санта-Крус, де читає відомі курси з права і психології, а також з психології інституцій. Крейґ став одним із провідних консультантів країни з в’язничних умов і одним із тих рятівних експертів із психології, які працювали з адвокатами над колективними позовами у США. Він ґрунтовно й глибоко писав про різні аспекти злочину, покарання, смертної кари, виправної системи. Ми співпрацювали над низкою професійних статей, книжок і спеціалізованих професійних журналів[213]. Слова Крейґа про вплив, який мав на нього Стенфордський в’язничний експеримент, переконливо свідчать про цінність експерименту: Стенфордський в’язничний експеримент змінив мене і мою кар’єру. Я щойно закінчив другий рік магістратури з психології у Стенфорді, коли Філ Зімбардо, Курт Бенкс та я почали планувати це дослідження. Мої інтереси у прикладному застосуванні соціальної психології до питань злочину і кари лишень почали викристалізовуватися, з благословіння й за підтримки Філа Зімбардо... Невдовзі після закінчення роботи над Стенфордським в’язничним експериментом я почав вивчати реальні в’язниці і зрештою зосередився також на соціальній передісторії, яка сформувала життя ув’язнених там людей. Проте я ніколи не втрачав бачення перспективи інституцій, яке здобув завдяки спостереженням та оцінці результатів шести днів цієї імітації в’язниці[214].

Кристина Маслач, просто героїня Стенфордського в’язничного експери менту, тепер професорка психології в Університеті Берклі (Каліфорнія), ві це-ректорка бакалаврських програм, декан напрямів гуманітарних, при родничих і точних наук. Фонд Карнеґі нагородив її відзнакою Заслуженої професорки року. Її короткий, але вирішальний досвід у Стенфордському в’язничному експерименті мав також позитивний вплив на її кар’єрні рі шення, як вона зазначила у такій ретроспективній замітці[215]:

Для мене важливим спадком в’язничного експерименту стало те, чого я навчилася на власному досвіді, і те, як він допоміг мені окреслити подальші професійні зацікавлення психологією.

Що я усвідомила безпосередньо, то це психологія дегуманізації: як по суті хороші люди можуть почати сприймати інших і поводитися з ними настільки жахливо; як легко вдається людині поводитися погано з тими, хто розраховує на її допомогу чи добру волю, сприймати їх меншовартісними, тваринами, нижчими, не вартими поваги чи рівності.

Цей досвід Стенфордського в’язничного експерименту привів мене до новаторського дослідження професійного вигорання — психологічних ризиків емоційно виснажливої праці з людьми, які можуть спонукати від початку відданих і турботливих працівників до дегуманізації та принижень тих, кому вони мали би служити. Моє дослідження спробувало пролити світло на причини і наслідки вигорань у різних професійних ситуаціях, а також було спробою застосувати ці здобутки на практичному рівні. Я також закликаю до аналізу та змін ситуативних чинників вигорання на противагу фокусові на індивідуальних схильностях працівників. Тому моя особиста історія Стенфордського в’язничного експерименту — не лише роль, яку я зіграла у передчасному припиненні дослідження, а й поштовх до нової дослідницької програми, натхненної моїм особистим досвідом у цьому унікальному дослідженні[216].

Щодо іншого виміру процесів деіндивідуалізації, таких сильних у Стенфордському в’язничному експерименті, можу додати, що Кристина також була новаторкою у дослідженні протилежної теми — індивідуалізації, того, як люди прагнуть унікальності[217].

Філ Зімбардо. Прийшов час на мене. (Щодо Курта Бенкса і Дейвида Джаффе див. нотатки[218].) Тиждень Стенфордського в’язничного експерименту змінив моє життя з багатьох оглядів — і професійно, і особисто. Результати, які можна побачити у неочікувано позитивних наслідках, що їх цей досвід спричинив, були колосальними. Мої дослідження, викладання та особисте життя потрапили під величезний вплив експерименту. Я став агентом суспільної зміни — поіпшення умов в’язниць та висвітлення інших форм зловживань інституціалізованою владою.

Фокус моїх досліджень упродовж тридцяти років з того часу перебував під впливом різноманітних ідей, здобутих з цієї імітації в’язниці. Вони спонукали мене до вивчення сором’язливості, перспективи часу та божевілля. Це також змінило мій підхід до викладання. Будь ласка, дозвольте мені в цей момент дати розширене пояснення цих трьох пов’язаних напрямків досліджень і змін у моїй викладацькій практиці, усі з яких були спровоковані Стенфордським в’язничним експериментом. На додачу я розкрию трохи більше про те, як експеримент також допоміг моєму особистому життю.

СОРОМ'ЯЗЛИВІСТЬ ЯК САМОНАВ'ЯЗАНА В'ЯЗНИЦЯ

Яка інша темниця така ж темна, як власне серце?

Який тюремник такий же невблаганний, як я сам собі?

Натаніель Готорн

У нашому в’язничному підвалі в’язні відмовилися від своїх основних свобод унаслідок примусу охоронців, які їх контролювали. Проте у реальному житті, поза лабораторією, багато людей втрачають свободу слова, дій, зборів і без зовнішнього примусу. Вони інтерналізували вимогливого охоронця у своїй свідомості й бачення себе самих, наглядача, який обмежує їхній вибір спонтанності, свободи й радостей життя. Парадоксально, що ці самі люди також інтерналізували образ пасивного в’язня, який неохоче погоджується з цими самонав’язаними обмеженнями своїх же дій. Дій, які привертають увагу до власної особи, через що загрожують потенційним приниженням, соромом чи соціальним неприйняттям, тому їх варто уникати. У відповідь на цього внутрішнього охоронця внутрішній в’язень сахається життя, замикається у шкарлупці та обирає безпечну позицію тихої в’язниці сорому.

Розвиток цієї метафори на основі Стенфордського в’язничного експерименту привів мене до роздумів про сором’язливість як соціальну фобію, яка ламає міцність людських зв’язків, перетворюючи спілкування на загрозу замість відкритості. Через рік після закінчення в’язничного експерименту я зініціював велике дослідження — Стенфордський проект із теми сором’язливості, щоб з’ясувати причини, співвідношення і наслідки сором’язливості у дорослих і підлітків. Це було перше систематичне дослідження сором’язливості серед дорослих. Коли ми довідалися достатньо, то продовжили розвивати програму лікування сором’язливості в унікальній Клініці сором’язливості (1977). Ця клініка, яка відтоді працювала безперервно для спільноти Пало-Альто, перебуває під керівництвом доктора Лінн Гендерсон і тепер є частиною Тихоокеанської післядипломної програми з психології. Моя основна мета у лікуванні й запобіганні сором’язливості полягала у розробці способів допомогти сором’язливим людям звільнити себе від самонав’язаних тихих в’язниць. Я зробив це частково завдяки написанню для загальної аудиторії популярних книг про те, як зарадити собі з сором’язливістю дорослим і дітям[219]. Ці дії є противагою ув’язненню, якому я піддав учасників Стенфордського в’язничного експерименту.

СПОТВОРЕНЕ СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ

На волі люди схильні жити, дивлячись у майбутнє. Майбутнє для засудженого розмите і непевне. Його минуле втрачено. Люди за якийсь час перестають писати. Теперішнє розростається.

Кен Вейлен, колишній засуджений, драматург[220]

У Стенфордському в’язничному експерименті відчуття часу стало по-різному спотвореним. Режим сну в’язнів було порушено примусовими пробудженнями для перекличок. Вони постійно були втомленими, і це виснаження підсилювали довгі вправи та чорна робота, якою їх завалювали. На їхнє відчуття часу також вплинула відсутність зовнішніх проявів зміни дня і ночі та брак годинників. (Відсутність годинників — це частина розробленої стратегії казино, щоби втягувати азартних гравців у розширене теперішнє усунувши будь-які вказівки на реальний час.) Як було зазначено в попередньому розділі, в’язні зосереджувалися на жахливому теперішньому, обговорюючи лише поточні ситуації, рідко думаючи про своє минуле чи майбутнє. Цікаво, що після дострокового звільнення кожного наступного в’язня про них майже не згадували ті, хто залишався. В’язні пішли і були забуті, виштовхнуті з пам’яті, зосередженої на теперішньому.

Щодо працівників експерименту, то наше сприйняття часу також спотворили довгі зміни, які ми мусили стерпіти, недовгий сон і багато інших логістичних й тактичних вимог, з якими ми мали справу щодня і щоночі. Я вважаю, що деякі з наших помилкових суджень і рішень почасти можна пояснити спотвореним відчуттям часу. Цей досвід спонукав мене зрозуміти, як поведінка людини піддається впливу сприйняття часу, як ми розділяємо потік нашого досвіду на тимчасові категорії минулого, теперішнього і майбутнього. За допомогою опитувань, інтерв’ю, експериментів та міжкультурних досліджень я дізнався багато нового про сприйняття часу, що дає змогу розвинути достовірну та надійну шкалу оцінки індивідуальних розбіжностей у його сприйнятті[221]. Каталог сприйняття часу Зімбардо (ZIPI) використовують дослідники всього світу для вивчення цього важливого феномену — чи то в упередженнях під час прийняття рішень, чи то в питаннях здоров’я, стресу, залежності, вирішення проблем, екологічної рівноваги і багатьох інших пов’язаних із часом феноменів.

Життя більшості людей перебуває під впливом перевикористання меж одного часу — минулого, теперішнього чи майбутнього — і недооцінки інших часових вимірів, які вони мали би гнучкіше та збалансованіше залучати, залежно від вимог тієї чи тієї ситуації. Коли необхідно щось зробити, потрібна дисципліна з її орієнтацією у майбутнє. Коли прагнемо зв’язку з родиною і друзями, варто поринути у глибини позитивного минулого. Коли бажаємо задовольнитися чуттєвими насолодами життя і шукаємо нових пригод, найкращим нашим другом є зосередженість на теперішньому. Багато чинників і позитивно, і негативно впливають на упередження людей щодо надмірної орієнтації на теперішнє (чи то чинники гедоністичні, чи то фаталістичні), на майбутнє або на минуле. Серед цих чинників є культурні впливи, освіта, релігія, суспільний клас, структура сім’ї і власний досвід. Стенфордський в’язничний експеримент зробив очевидним те, що сприйняття часу не є винятково особистою рисою чи кількісним виміром результату, а насправді може бути зміненим через досвід ситуацій, які розширюють чи стискають час.

Щодо вивчення інституцій також стало зрозумілим, що сприйняття часу грає велику, але приховану роль у формуванні мислення тих, хто стає «інституціалізованим»: чи то у в’язницях, чи будинках для людей похилого віку, чи в стаціонарах для хронічних хворих. Нескінченна рутина і нерозрізнення щоденних занять створюють видиму повторюваність часу — він просто пливе, не виділений у смислові почергові одиниці, продовжує повзти, як мурашка стрічкою Мебіуса. Серед своїх осяянь про значення ув’язнення у «Братах з тюрми Соледад» Джордж Джексон розмірковує про час і його викривлення:

Час вислизає від мене... Від нього не можна відпочити, навіть уночі... Дні, щобільше — тижні переходять один в один, нескінченно один в один. Кожний день приходить і відходить так само, як попередній[222].

БОЖЕВІЛЛЯ У НОРМАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ

[Шерлок Холмс запитує у Зігмунда Фройда:] Ви розумієте, що зробили? Ви змогли використати мої методи — спостереження і припущення — і застосувати їх до нутрощів голови суб'єкта.

Ніколас Мейєр, «Вам шкодить кокаїн, містере Холмс»

Одним з найдраматичніших результатів Стенфордського в’язничного експерименту був спосіб, у який багато здорових нормальних молодих людей почали проявляти патологічну поведінку за дуже короткий термін. Позаяк наша процедура відбору виключила з причинних чинників уже наявні, так звані предіагностичні, я хотів зрозуміти процеси, якими психопатологічні симптоми первинно проявляють себе у звичайних людей. Отже, спонукаючи мене вивчати сором’язливість і сприйняття часу, Стенфордський в’язничний експеримент вплинув водночас і на новий напрям теорії та експериментальних досліджень того, як нормальні люди починають «божеволіти».

Більшість із того, що відомо про аномальне функціонування свідомості, походить із ретроспективного аналізу, тобто виявлення, які чинники можуть спричинювати вже наявні психологічні розлади певної особи — способом, схожим із шерлокхолмсівськими стратегіями, тобто пошуку пояснення від наслідків до причин. Натомість я спробував розробити модель, сфокусовану на процесах, пов’язаних із розвитком симптомів психологічних розладів — таких, як фобія та параноя. Люди мотивовані шукати пояснень, коли розуміють, що певні їхні очікування від життя похитнулися. Вони намагаються знайти сенс у тому, що пішло не так, коли вони потерпіли поразку в академічній освіті, соціальних відносинах, підприємництві, спорті, сексі — залежно від важливості цих невдач для їхнього відчуття власної цілісності. Раціональний процес пошуку сенсу спотворюється когнітивними упередженнями, які зосереджують увагу на невідповідних аналізу поясненнях. Таким чином, надмірне використання пояснень, які фокусуються на «людях» як причинах певних реакцій, може спотворити пошук сенсу аж до розвитку симптомів, притаманних параноїдальному мисленню. Подібним чином пояснення, сфокусовані на «оточенні» як причині певних реакцій, можуть спотворити пошук сенсу до розвитку симптомів, притаманних фобіальному мисленню.

Цю нову модель когнітивних і соціальних засад «божевілля» у нормальних здорових людей було випробувано у наших контрольованих лабораторних експериментах. Ми з’ясували, наприклад, що патологічні симптоми у майже третини нормальних учасників можуть розвинутися через намагання виловити сенс незнаних джерел збудження[223]. Ми також продемонстрували, що студенти коледжу з хорошим слухом, яких піддали тимчасовій втраті слуху шляхом гіпнозу, скоро почали думати і діяти параноїдально, вірячи, що інші проявляли ворожість. Отже, невідчутне, але наявне порушення слуху в літніх людей може спричиняти розвиток параноїдальних розладів, яким можна запобігти чи які можна вилікувати за допомогою ліків для слуху, а не психотерапією чи ізоляцією у лікарнях.

Тому я наполягаю на тому, що зерно божевілля може прорости на будь-чиєму городі, і воно проростатиме відповідно до короткочасних психологічних збурень упродовж звичайного життя. Перемикання від обмежувальної класичної моделі психологічних розладів до моделі соціальної медицини заохочує пошук ситуативних причин індивідуальних і соціальних дисбалансів, а не обмеження пошуку виключно до голови хворого. Ми можемо краще запобігати божевіллю і патологіям психіки та лікувати, коли використовуватимемо фундаментальні знання когнітивних, соціальних і культурних процесів для розуміння механізмів, пов’язаних із трансформацією нормальної поведінки в патологічну.

НАВЧАТИ, ПРИМЕНШУЮЧИ СВОЮ ВЛАДУ

Усвідомивши легкість, з якою я став домінантною владною особою в Стенфордському в’язничному експерименті, я реструктурував мої методи викладання, щоб дати студентам більше повноважень і обмежити роль викладача до того, хто ділиться кваліфікаціями у своїй сфері, а не здійснює соціальний контроль. Я започаткував практику «вільного мікрофона» на початку заняття, коли студенти великих аудиторних лекцій можуть критикувати або робити особисті зауваження на будь-що з курсу. Це розвинулося в онлайн-версію дошки оголошень, де студентів заохочували вільно висловлюватися про позитивні й негативні аспекти курсу щодня впродовж семестру. Я також знизив рівень конкурентності за найвищі бали, не оцінюючи по кривій, а впровадивши абсолютні стандарти, які базувалися на критеріях опанування студентами матеріалу, на проходженні тестів разом із партнером по навчанню, а на деяких курсах — цілковито виключаючи оцінювання з процесу навчання[224].

ВПЛИВ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ НА ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Через рік після завершення Стенфордського в’язничного експерименту, 10 серпня 1972 року, я одружився з Кристиною Маслач у меморіальній церкві Стенфорда, де ми згодом, на нашу двадцяту річницю, поновили наші обітниці у присутності дітей. Ця героїня, моя дружина, глибоко і в неймовірний спосіб впливає на мене в усьому, що я роблю. Завдяки стосункам із нею я врятував ще один шматочок раю з пекла, яким був цей в’язничний експеримент.

Інша особиста зміна, яка постала через це невелике тижневе дослідження, полягала у тому, що я займався підтримкою базованих на дослідженнях суспільних змін, а також почав просувати в’язничну реформу та докладав зусиль для розширення доступу до основних висновків Стенфордського в’язничного експерименту. Розгляньмо їх детально.

МАКСИМІЗУЮЧИ КОРИСТЬ: ПРОПОВІДУВАННЯ СУСПІЛЬНОГО БЛАГА

Стенфордський в’язничний експеримент змінив моє життя з багатьох оглядів, але одна з найнесподіваніших змін була наслідком виступу у підкомісії Палати представників США. Раптом я змінив роль — від ученого-дослідника до захисника суспільних змін. На цих слуханнях в’язничної реформи у жовтні 1971 року підкомісія зажадала не лише аналізу, а й також рекомендацій до реформи. У моїй заяві у Звіті Конгресу я відкрито підтримав втручання Конгресу в структуру в’язниць задля покращення умов для в’язнів і працівників виправної системи[225].

Моя адвокація цього питання за великим рахунком зосередилася на підвищенні усвідомлення необхідності закінчити такий «соціальний експеримент», як в’язниця, бо, як показує рівень рецидивізму, він не є вдалим. Ми повинні знайти причини невдачі, провести глибший аналіз системи і запропонувати альтернативу позбавленню волі. Також ми повинні розбити спротив осмисленій реформі в’язниць. Моє друге свідчення перед підкомісією Конгресу (у вересні 1973 року), зосереджене на позбавленні волі неповнолітніх, просунуло мене далі на шляху суспільної адвокації. Я окреслив дев’ятнадцять окремих рекомендацій для поліпшення ставлення до засуджених неповнолітніх[226]. Я з радістю дізнався, що було затверджено декілька федеральних законів — частково під впливом мого свідчення. Сенатор Бірч Бай, який був на чолі цього розслідування, допоміг внести в закон правило про заборону поселення неповнолітніх під час попереднього затримання разом з дорослими з метою запобігання насильству. Стенфордський в’язничний експеримент, власне, був про насильство щодо неповнолітніх протягом досудового позбавлення волі. (Звісно, ми наплутали з проведенням слухань з умовно-дострокового звільнення, які в реальному житті мають місце лише після суду і виголошення вироку.)

Я зрозумів сильний юридичний вплив Стенфордського в’язничного експерименту під час участі у федеральному судовому процесі Спейн та ін. проти Прокуньєр та ін. (1973). В’язнів «Шістки з Сен-Квентіна» утримували в ізольованих одиночних камерах упродовж понад трьох років за підозрою участі у вбивстві охоронців і в’язнів-інформаторів під час спроби втечі Джорджа Джексона 21 серпня 1971 року. Як свідок-експерт я оглянув приміщення центру утримання максимального рівня безпеки Сен-Квентіна та декілька разів брав інтерв’ю в шести в’язнів. Підготовлена мною доповідь і дводенні свідчення в суді завершилися заявою, що всі ці в’язничні умови насильного, тривалого і невизначеного утримання в негуманних умовах становлять «жорстоке та надзвичайне покарання» і, відповідно, мають бути змінені. Суд дійшов такого самого рішення. До того ж я був консультантом-психологом для команди адвокатів позивачів.

Цю та іншу діяльність, до якої я долучався після Стенфордського в’язничного експерименту, супроводжувало відчуття етичної місії. Щоб збалансувати рівняння релятивістської етики, я відчував необхідність компенсувати біль, завданий учасникам Стенфордського в’язничного експерименту, максимізацією переваг дослідження для науки та суспільства. Мої ранні спроби підсумовано у книжковому розділі, написаному в 1983 році: «Перетворення експериментального дослідження на просування соціальних змін»[227].

СИЛА МЕДІА ТА ВІЗУАЛЬНИХ ОБРАЗІВ

Стенфордський в’язничний експеримент був потужним візуальним досвідом, тож ми використовували отримані зображення, щоб розповісти про ситуативну владу. Спочатку я з допомогою Ґреґорі Уайта створив презентацію з вісімдесяти зображень, які синхронізував із записаною на аудіо розповіддю. Це було 1972 року. Ця презентація розповсюджувалася в основному серед викладачів університетів як доповнення до лекцій. Поява відео дала нам можливість перенести ці зображення, разом з архівними і новими даними, інтерв’ю та моєю записаною на відео начиткою, у нову презентацію експерименту. Проект створила команда стенфордських студентів на чолі з Кеном Мусеном, режисером фільму «Тиха лють: Стенфордський в'язничний експеримент» (1985). Недавно, у 2004 році, з допомогою Скотта Плоу він був оцифрований у DVD-форматі. Ця п’ятдесятихвилинна презентація забезпечує найкращу якість подачі та доступність для всього світу. Її численні драматичні фото й відеозаписи зробили можливим подальше поширення досвіду Стенфордського в’язничного експерименту через включення у сегмент Програми 19 «Розкриваючи психологію: Сила ситуації» — серії випусків на національному телебаченні, які я допомагав розробляти. Також я вніс зображення зі Стенфордського в’язничного експерименту у свої оглядові підручники з психології: «Психологія та життя» і «Психологія: основні поняття». Ці зображення також були внесені у мої лекції з психології зла для студентів спеціалізованих і загальних аудиторій.

Моя перша публікація на тему Стенфордського в’язничного експерименту була статтею в популярному медіа: «Свідомість — це непереборний ув’язнювач: в’язниця Піранделло» у New York Times Magazine (8 квітня 1973 p.). Ця репрезентація була намаганням вийти з обмеженого академічного кола як для такого дослідження. У цій публікації силу самої історії було підсилено багатьма ілюстраціями. Історія в журналі Life (15 жовтня 1971 р.) під назвою «Я майже почав вважати в’язнів худобою» при вертала ще більше уваги медіа.

Візуальна природа Стенфордського в’язничного експерименту від крила йому дорогу на телебачення та в інші медіа. Я вже згадував, що через декілька місяців після завершення його було висвітлено у серії пе редач Chronolog на каналі NBC[228]. Ілюстрована історія Стенфордського в’язничного експерименту також вийшла на 60 Minutes та на каналі National Geographic[229]. Із недавнього вона була представлена в дуже якіс ній телепрограмі «Експерименти над людською поведінкою»[230].

Інші шляхи, якими я вже намагався поширити вплив нашого дослі дження, такі:

• Презентації дослідження загальній, правовій, військовій, правоохоронній, науковій аудиторіям для інформування і підвищення рівня зацікавленості в’язничним життям.

• Організація конференцій щодо виправної системи в американському війську (1972, 1973 і 1974 роки), які розглядали відношення між програмами досліджень і політичними рішеннями і вимірювали рівень впливу на військові виправні системи. Зокрема увагу було зосереджено на системних проблемах, таких, як расова дискримінація та хворобливі амбіції, що їх заохочують вербувальники[231].

• Допомога місцевій спільноті випробувати її нову в’язницю і новий персонал завдяки створенню псевдов’язниці, у якій 112 громадян зголосилися зіграти ролі в’язнів на три дні: сила входження у роль, яку ми спостерігали у Стенфордському в’язничному експерименті, ще драматичніше проявилася тут, у реаліях справжньої в’язниці, навіть попри те, що охоронці, знаючи про несхвалення громадськості, тепер поводилися добродушно. Один репортер зауважив деякі крайні реакції: «Домогосподарка проявила ознаки нервового зриву, і її було звільнено». Ув’язнена жінка захопила заручницю, приклала ножа до її шиї, проколола шкіру й відмовилася виходити з ролі, яку нібито мала грати. Охоронці мусили застосувати силу. Багато з добровільно ув’язнених громадян пізніше звертали увагу, що впродовж дня їхній розум ставав затуманеним і вони не могли зосередитися. Вони ставали роздратованими через брак приватності, особливо через спільні туалети. Деякі почувалися покинутими й приниженими. Інші розповідали, що почали занепадати духом і бажали збунтуватися. Деякі втратили відчуття часу». Ця демонстрація привернула увагу штату до декількох технічних та процедурних проблем, які вони виправили перед відкриттям в’язниці для місцевих злочинців. Одним із в’язнів цієї псевдов’язниці був адвокат, який зробив висновок, що, незважаючи на добрий вигляд в’язниці та чемних працівників, в’язниця «насправді дуже жалюгідне місце»[232]. Як результат експерименту з псевдов’язницею, чиновники ввели корективні заходи, створені, щоб запобігти таким екстремальним реакціям від майбутніх в’язнів.

• Листування (усе на папері, у ту докомп’ютерну епоху!) з більш ніж двомастами в’язнями, з десятком з яких я вів регулярну кореспонденцію. Навіть тепер щодня я відповідаю на багато електронних листів від студентів, зокрема від британських студентів, для яких Стенфордський в’язничний експеримент є частиною обов’язкової програми з соціальної та когнітивної психології для курсів на рівні А (див. www.revision-notes.co.uk).

Два найсильніші листи, написані під впливом Стенфордського в’язничного експерименту, надійшли від колеги-психолога недавно та від в’язня одразу після завершення дослідження. Я хочу поділитися текстами цих листів перед тим, як почнемо рухатися далі, до огляду подальшого поширення результатів нашого експерименту в різних сферах. Психолог описав паралелі між Стенфордським в’язничним експериментом і військовим вишколом, який він пройшов:

Моя зацікавленість соціальною психологією посилилась, коли я був кадетом в Академії Повітряних сил США і прочитав (чи побачив відео) про дослідження Стенфордського в’язничного експерименту у рамках вступного курсу з психології. Він нагадав мені те, що я бачив навколо себе у перетворенні молодих талановитих умів на машини вбивства, дегуманізації, насильства. Ваше дослідження абсолютно правильне: питанням не є, як виховати більше доброчесних солдат.

Натомість це питання визнання того, як ситуація війни (і культурні інституції та практики військової справи, які ми створили для «підготовки» людей до цієї ситуації) перетворює нас усіх на монстрів[233]. В’язень із в’язниці штату Огайо описав знущання, яких він зазнав, і злість, яку вони у ньому посіяли:

Я недавно був звільнений з «одиночного ув’язнення» після того, як пробув у ньому 37 місяців [місяців!]. Я був поміщений у «тиху систему», тобто якщо я «шепотів» щось людині з сусідньої камери, то охоронці мене били, обприскували хімічною сумішшю, лупцювали гумовими палицями і копали ногами, кидали оголеним у карцер, де я спав на бетонній підлозі без постелі, покривала, умивальника чи навіть туалету. Підлога була і туалетом, і ліжком, і навіть там була введена «тиха система». Видати стогін через біль і дискомфорт — означало ще одне побиття. І там я провів навіть не дні, а місяці своєї трирічної самотності.

Я подав усі скарги, які лише можна, на брутальні дії адміністрації. Усі суди штату відмовили моїм петиціям. Через мою відмову «зам’яти конфлікт» і «забути» про все, що сталося за ці 37 місяців ізоляції, я тепер найненависніший в’язень у в’язниці Огайо, і мене називають «затято невиправним».

Професоре Зімбардо, можливо, я і є невиправним, але якщо це так, то причина в тому, що я краще помру, ніж прийму таке нелюдське ставлення до себе, — я ж ніколи не скаржився на свій вирок, як на невиправданий, хіба що у легальний спосіб апеляцій. Я ніколи не прикладав ножа до горла охоронцеві з вимогою звільнення. Я знаю, що злодії мусять бути покарані, і не виправдовую крадіжку, хоч я сам злодій. Але я не думаю, що буду злодієм, коли вийду звідси.

Ні, я ще не реабілітований. Просто я не думаю тепер, що можна стати багатим завдяки крадіжкам. Я думаю лише про вбивство. Вбивство тих, хто бив мене і ставився до мене, як до собаки. Я надіюся і молюся заради своєї душі і майбутнього вільного життя, що зможу побороти гіркоту і ненависть, яка щоденно виїдає мою душу, але я знаю і те, що побороти це буде не легко.

ВІДТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК

До завершення нашого вивчення Стенфордського в’язничного експерименту як соціального феномену ми підходимо з коротким оглядом шляхів, якими його результати повторювали, відтворювали і поширювали у різних сферах. Поза використанням у соціальних науках Стенфордський в’язничний експеримент зайшов далеко в інші сфери: публічне обговорення у телевізійних шоу, комерційному кіно і навіть мистецьких проектах. Його основні знахідки щодо легкості, з якою люди можуть перетворитися на породження зла, коли їхня інституціалізована влада не обмежується, знайшли застосування у деяких соціальних і військових програмах з метою запобігання таким трансформаціям.

Позаяк для нас так важливо рухатися далі до розгляду повного діапазону психологічних досліджень, які підтверджували і розширювали висновки Стенфордського в’язничного експерименту, у цей момент доцільним є просто окреслити ці відтворення та розвиток. Повніша презентація цих матеріалів з детальними коментарями і довідками доступна на www.lucifereffect.com.

ПЕРЕКОНЛИВЕ ВІДТВОРЕННЯ ЕКСПЕРИМЕНТУ В ІНШІЙ КУЛЬТУРІ

Група дослідників в Університеті Нового Південного Уельсу (Австралія) розширила Стенфордський в’язничний експеримент, впровадивши нову змінну, схожу на нашу, та деякі інші експериментальних умов, щоб дослідити, як суспільні організації впливають на стосунки між в’язнями й охоронцями[234]. Їхній «стандартний режим утримання» було змодельовано за взірцем в’язниць середнього рівня безпеки в Австралії і у своїх процедурах був найближчим до Стенфордського в’язничного експерименту. Головний висновок дослідників, узятий з їхніх ретельних нотаток протоколу експерименту: «Таким чином, наші результати підтверджують головний висновок Зімбардо та ін., що ворожі відносини, конфронтація у в’язницях походять переважно від суті в’язничного режиму, а не від персональних якостей в’язнів чи охоронців» (ст. 283). Ці результати у межах такого дослідницького плану також допомогли зменшити скептицизм щодо валідності подібних симульованих експериментів, надаючи достовірні взірці поведінки для реальних в’язничних умов[235].

ДОСВІД ПСЕВДОПСИХІАТРИЧНОЇ ПАЛАТИ

Упродовж трьох днів 29 членів персоналу лікарні Елджин штату Іллінойс замкнули наодинці у палатах для психічнохворих, де вони грали ролі «пацієнтів». Двадцять два представники лікарняного персоналу грали свої звичні ролі, тимчасом як навчені спостерігачі та відеокамери записували, що відбувалося. «Речі, які там трапилися, були фантастичними», — розповіла керівниця дослідження Норма Жан Орландо. Невдовзі після початку псевдопацієнти почали поводитися дивно, аж не можна було відрізнити їх від реальних пацієнтів: шестеро намагалися втекти, двоє занурилися в себе, двоє неконтрольовано ридали, один майже дійшов до нервового зриву. Більшість відчули загальне зростання напруження, тривоги, роздратування і відчаю. Абсолютна більшість «пацієнтів» (понад 75%) повідомляли про почуття власної неважливості, наче ніхто їх не слухає, не ставиться як до людей, не турбується про них; вони забули, що це експеримент, і почувалися справжніми пацієнтами. Один із піддослідних вистраждав це випробування і поділився таким прозрінням: «Раніше я ставився до пацієнтів, як до худоби; я ніколи раніше не знав, через що вони проходили»[236].

Позитивним результатом цього взорованого на Стенфордський в’язничний експеримент дослідження було започаткування організації працівників, які співробітничали з теперішніми і колишніми пацієнтами. Свою діяльність вони присвятили підвищенню рівня свідомості персоналу лікарень щодо несправедливого ставлення, якого зазнають пацієнти, а також роботі над поліпшенням ставлення персоналу до пацієнтів, а пацієнтів — до персоналу. Вони усвідомили силу «всеохопної ситуації», яка трансформує поведінку пацієнтів і працівників у неприйнятну, тож могли спрямувати її у доволі конструктивний спосіб.

НЕВДАЧА ПСЕВДОЕКСПЕРИМЕНТУ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ

На BBC відбувся експеримент на основі моделі Стенфордського в’язничного експерименту. Його результати заперечували результати Стенфордського в’язничного експерименту, бо охоронці проявили дуже мало насилля чи жорстокості. Давайте забіжимо наперед, до закінчення дослідження і його визначеного результату: в’язні домінували над охоронцями! Охоронці щоразу більше «страждали від параної, депресії та стресу і скаржилися, що їх гноблять»[237]. Повторю: не в’язні, а охоронці страждали від досвіду, отриманого в цьому телевізійному реаліті-шоу. Кілька в’язнів швидко захопили панівні позиції, працювали в команді для підриву авторитету охоронців; відтак усі зібралися разом і вирішили сформувати мирну «комуну» — за зразком організації профспілки! Наш сайт, присвячений «ефектові Люцифера», містить критичний аналіз цього псевдоексперименту.

СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ ЯК ПЕРЕСТОРОГА ЗЛОВЖИВАННЮ ВЛАДОЮ

Два неочікувані випадки застосування нашого дослідження трапились у жіночих прихистках і програмі SERE (Виживання, Уникання, Опору і Втечі) Військово-морського флоту. Директори декількох прихистків для жінок, які зазнавали насилля, повідомили нам, що використовують наше відео «Тиха лють» для ілюстрації легкості, з якою чоловіча сила може стати жорстокою та деструктивною. Перегляд фільму та обговорення висновків експерименту допомагають постраждалим жінкам не звинувачувати себе у своїх стражданнях і краще розуміти ситуативні чинники, які перетворили колись люблячих партнерів на жорстоких злочинців. Експеримент також було внесено у деякі версії фемінстичної теорії відносин статей, базованих на владі.

Кожна гілка війська має свою версію програми SERE. Вона була розроблена після Корейської війни, щоб навчити захоплених ворогом у полон, як витримати екстремальні форми насильницького допиту та насильства загалом і як їм опиратись. Основою тренування є психологічні та фізичні випробування, що їх учасники мають витримати впродовж багатьох днів у зімітованих воєнних концтаборах. Така напружена і виснажлива симуляція вчить їх краще радити собі з жахами, яких вони можуть зазнати, якщо потраплять до полону чи піддаватимуться тортурам.

Декілька джерел мене поінформували, що у Військово-морському флоті на тренуваннях з допомогою нашого відео та сайту демонструють головний меседж Стенфордського в’язничного експерименту — як легко надужити владою наказу. Це допомагає застерегти тренерів SERE проти імпульсів «перевищити повноваження», утримуючи «в’язнів». Тож одне з використань Стенфордського в’язничного експерименту — це координація тренування витримки наглядачів у ситуації, яка дає можливість їм вчиняти насильство щодо інших «заради їхнього власного блага врешті-решт».

З іншого боку, декілька критиків звертали увагу на зловживання Пентагону з програми SERE у військах форту Бреґґ (штат Північна Кароліна). Фахівці наполягають, що високопосадовці «перемкнули вимикач» від зосередження на способах посилення опору американських солдатів до розробки ефективних технік допиту задля використання проти «вояків ворога» та інших нібито ворогів Америки. Згідно з декількома свідченнями, ці техніки перекочували з військових програм SERE до в’язниці Ґуантанамо, також відомої як «Ґітмо».

Американський професора права, М. Ґреґ Блош, і британський адвокат і пошуковець у царині біоетики, Джонатан Г. Маркс, засудили використання цих засобів допиту, що вони почасти розроблялися поведінковими психологами і лікарями. Вони наполягають, що, «перенісши тактику SERE у Ґуантанамо, Пентагон відкрив скриньку Пандори для потенційних зловживань... Схвалення Пентагоном і цивільними лідерами такого перенесення є подальшим свідченням того, що зловживання, рівносильне тортурі, було національною політикою, а не лише продуктом діяльності найманців-шахраїв»[238]. Слідча репортер Джейн Майєр у своєму есе «Експеримент» у журналі New Yorker висловила подібні підозри[239]. Я повернуся до питання зловживання Пентагоном результатами Стенфордського в’язничного експерименту в Розділі 15.

Тактика, розроблена програмами SERE, була частиною протоколу тренування захисту військового складу у випадку захоплення ворогом; проте після терористичних атак 11 вересня 2001 року її було модифіковано, щоб бути частиною наступальних тактик для отримання інформації від військових або цивільних, яких вважали за ворогів. Їхньою метою було змусити підозрюваних почуватися слабкими, поступливими і схильними до співпраці, викриваючи потрібну інформацію. Ці техніки було розроблено за допомоги науковців-консультантів з поведінкової психології та вдосконалено у польових умовах шляхом проб і помилок на тренуваннях SERE у форті Бреґґ у Північній Кароліні та інших військових установах. Загалом ці тактики мінімізували використання фізичних тортур, натомість замінюючи їх психологічними «м’якими тортурами». П’ять з основних тактик у програмі SERE для перетворення затриманих чи інших під допитом на схильних «злити» інформацію та зізнатися такі:

• сексуальні образи та приниження;

• присоромлювання на основі релігійних поглядів і культурних практик;

• депривація сну;

• сенсорна депривація або навпаки — сенсорне перенавантаження;

• фізичні муки для досягнення психологічної переваги через страх і тривогу — такі, як симуляція топлення або гіпотермія (піддавання дуже низьким температурам).

Ми бачимо, що ці тактики були записані в нотатках як секретаря Рамсфелда для використання у Ґуантанамо, так і генерала Санчеса в Абу-Ґрейб і впроваджені у цих та інших в’язницях. Також є задокументовані свідчення, що команда слідчих та інших військових службовців з Ґуантанамо відвідувала тренувальні програми SERE у форті Бреґґ у серпні 2002 р. Оскільки ця інформація засекречена, то й ці заяви, звісно ж, — лише резонні припущення, які ґрунтуються на рапортах від різних поінформованих джерел.

Чи можливо, що головний месидж Стенфордського в’язничного експерименту щодо ситуативної влади було використано Пентагоном і у військових тренувальних програмах, пов’язаних з тортурами? Я не хотів би так думати. Та хай там як, одна з недавно висловлених критичних зауваг доволі впевнено про це свідчить:

Схоже, що це був експеримент, який передвістив тортури в Іраку... Створено ситуацію, ускладнену недонабором персоналу, небезпекою й відсутністю зовнішнього контролю, а охоронців злегка (без конкретних вказівок здійснювати тортури) заохочувано до катування. Цю ситуацію і ці тортури тепер можна впізнати у багатьох американських в’язницях в Іраку... Перевага, яку американська адміністрація отримує із ситуації, подібної до Стенфордського експерименту, у тому, що вона дає змогу відмовлятися від своїх дій — немає наказів катувати, але можна вибудувати ситуацію так, щоб вона призвела до тортур[240].

Автори цих висновків надалі зазначають, що це навіть більше, ніж припущення, бо Стенфордський в’язничний експеримент окремо винесено у звіті Комітету Шлезінґера, який розслідував зловживання в Абу-Ґрейб. Вони наполягають, що «публікація інформації про експеримент в офіційних документах і прив’язки його до ситуації у військових в’язницях США вказують на низку порушень і відповідальність адміністрації за провальні політики». Ключовий зв’язок зі Стенфордським в’язничним експериментом у звіті Шлезінґера полягає в тому, як він висвітлив масштаб патологій у ситуації, створеній у нашій експериментальній в’язниці:

Негативні, антисоціальні реакції, які спостерігалися, були не продуктом середовища, створеного поєднанням декількох девіантних особистостей, а результатом, по суті, патологічної ситуації, яка могла викривити і скерувати у девіантному напрямку поведінку властиво нормальних осіб. Анормальність тут полягає у психологічній природі самої ситуації, а не тих, хто був у ній»[241].

СТЕНФОРДСЬКИЙ В'ЯЗНИЧНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ У ПОПУЛЯРНІЙ КУЛЬТУРІ

Трьома прикладами того, як наш експеримент залишив вежу зі слонової кістки нашого академічного світу й увійшов у сфери музики, театру і мистецтва, завдячуємо рок-гурту, німецькому фільму та доробку польського митця, чия «мистецька форма» була представлена на бієнале у Венеції 2005 року. Stanford Prison Experiment («Стенфордський в’язничний експеримент» без артикля) — назва рок-групи з Лос-Анджелеса (чия насичена музика — це «злиття панку і шуму»), яку, згідно з висловлюванням лідера групи, він запозичив з нашого експерименту, коли навчався в Університеті Каліфорнії[242]. «Експеримент» — це німецький фільм на основі Стенфордського в’язничного експерименту, який вийшов у світовий прокат. Цю назву — Das Experiment — запропоновано під впливом Стенфордського в’язничного експерименту: вона легітимізує та виводить у реальний світ цю «фантазію», як назвав її сценарист фільму. Фільм навмисно вводить глядачів в оману щодо того, як відбувався наш експеримент, нібито учасників позбавили волі лише для сенсаційності. Але врешті-решт він став вульгарною демонстрацією сексизму, необгрунтованої сексуальності та насилля без жодної художньої цінності.

Хоча деякі глядачі вважали фільм захопливим, він отримав нищівні рецензії, як, наприклад, від ось цих двох добре відомих британських кінокритиків. Оглядач The Observer підсумував, що «Експеримент» — це «неправдоподібний, неоригінальний трилер, який позиціонує себе як притча про національну (хоч, можливо, й універсальну) схильність до авторитарного фашизму»[243]. Гаршер, оглядач The Guardian, написав: «Будь-яка серія “Великого Брата” містить більше інсайтів, ніж цей простацький і тупуватий нонсенс»[244]. Американський кінокритик Роджер Еберт виокремив один цінний урок із цього фільму, який можна застосувати і до Стенфордського в’язничного експерименту: «Можливо, уніформи перетворюють нас на зграї, керовані альфа-самцями. Тільки деякі можуть цьому опиратись»[245].

Польський митець, Артур Змієвський, створив сорокахвилинний фільм «Репетиція», який висвітлює сім днів, що їх найняті добровольці провели у цій псевдов’язниці. Фільм демонструвався щогодини великій аудиторії у липні 2005 року у польському павільйоні Венеціанської бієнале, найстарішої світової мистецької події, а також фільм демонструвався на арт-майданчиках Варшави та Сан-Франциско.

Як писав один із оглядачів, цей фільм «висуває ідею, що експеримент Зімбардо, який настільки інтуїтивний, наскільки і науково-методичний у своєму задумі, можливо, був проявом чистого мистецтва... В імітованій в’язниці, тим не менш, естетична складова невдовзі залишається позаду. “Гра” досягає моменту, коли рухається по інерції, повністю затягуючи гравців у свою динаміку, добираючись до їхнього нутра. Охоронці стають більш брутальними й авторитарними. Непокірних — у карцер; усі голови поголені. У цей момент в’язні, замість розглядати це все як надокучливу, але гру, з якою можна примиритися (за 40 доларів у день), сприймають її як глибинно порочну ситуацію та покидають “експеримент” назавжди»[246].

САЙТ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ: СИЛА ІНТЕРНЕТУ

Використовуючи архівні дані та 42-сторінкове слайд-шоу, сторінка www. prisonexp.org розповідає історію того, що сталося під час шести доленосних днів нашого експерименту. Сайт містить додаткові документи, питання обговорень, статті, інтерв’ю та багато інших матеріалів для викладачів, студентів і всіх зацікавлених у розширенні своїх знань про експеримент і правки до нього — і все це п’ятьма мовами[247]. Він був запущений у грудні 1999 року з експертною допомогою Скотта Плоу та Майка Лестіка.

Якщо заґуґлите за ключовим словом «експеримент», то, ймовірно, побачите, що Стенфордський в’язничний експеримент — на вершині рейтингу сайтів по всьому світу із 291 мільйоном результатів (станом на серпень 2006 року). Схожим чином у серпні 2006 року за ключовим словом «в’язниця» у Google можна було побачити, що веб-сайт Стенфордського в’язничного експерименту розташовувався на другому місці після Федерального Бюро В’язниць США — із показником у більш ніж 192 мільйони результатів.

За звичайний день www.prisonexp.org переглядають понад 25 000 разів, а загалом переглянуто більш ніж 38 мільйонів разів, відколи сайт запущено. На піку уваги медіа до зловживань у в’язниці Абу-Ґрейб у травні та червні 2004 року веб-трафік сайту Стенфордського в’язничного експерименту (та його батьківського сайту www.socialpsychology.org) перевищив 250 000 переглядів сторінки за день. Такий трафік свідчить не лише про зацікавлення широких кіл у психологічних дослідженнях, а й про потребу багатьох зрозуміти, як працює ув’язнення або, якщо більш загально, як працюють влада й утиски. Ці дані також відображають легендарний статус, якого набув цей експеримент у багатьох країнах світу.

Один яскравий і дуже особистий вплив відвідування сайту Стенфордського в’язничного експерименту описано в листі дев’ятнадцятирічного студента психології, який пише про те, яким цінним для нього було ознайомлення з експериментом. Він допоміг хлопцеві переусвідомити жахливий досвід військового табору:

Ще на початку перегляду [сайту Стенфордського в’язничного експерименту] я майже плакав. У листопаді 2001 року, ідучи за своєю дитячою мрією, я долучився до Морської піхоти США.

Якщо коротко, то я став жертвою постійних нелегальних фізичних і психологічних знущань. Як показало розслідування, я зазнав сорока не спровокованих мною побиттів. Зрештою, поступово в мене розвинулися суїцидальні настрої, внаслідок чого я отримав звільнення з табору Морської піхоти США.

Я перебував на базі лише три місяці.

Що я хочу зазначити: манера поведінки і виконання обов’язків ваших охоронців та інструкторів військової муштри у моєму таборі — просто неймовірно схожі. Я був вражений паралелями, порівнюючи ваших охоронців і одного окремого інструктора, якого маю на думці. Зі мною поводилися так само, а іноді навіть гірше.

Одним випадком, який вирізняється серед інших, була спроба зламати солідарність роти. Мене примусили сидіти посередині нашого загону (наших житлових приміщень) і кричати іншим солдатам: «Якби ви, хлопці, швидше рухалися, ми б не робили це годинами», звертаючись до кожного мого товариша, який тримав важку тумбочку над головою. Ця ситуація була дуже схожа на слова «819-й вчинив погано». Після цього випадку та після того, як я вже відбув удома декілька місяців, усе, про що я міг думати, було повернутися туди й показати іншим солдатам: хай як інструктор не доводив би роті, що я поганий солдат, я таким не був. [Як хотів зробити і наш в’язень 819.] Інші ситуації також спадають мені на гадку: віджимання від підлоги як покарання, поголені голови, втрата ідентичності, окрім хіба що звертань до мене як «солдата такого-то», що повторюється у вашому дослідженні.

Суть цього всього в тому, що хоча ваш дослід відбувся 31 рік тому, а прочитавши про нього зараз, я дійшов розуміння, якого не міг мати раніше, навіть після терапії та психологічних консультацій. Те, що ви продемонстрували, справді дало мені прозріння у чомусь, із чим я мав справу впродовж року. Хоча це не виправдання їхньої поведінки, я тепер розумію раціональне підґрунтя дій інструктора як садистських і спричинених жагою влади.

Коротше, дякую вам, докторе Зімбардо.

Повний та ілюстрований опис тренування морського піхотинця можна знайти у книжці «Морська машина» Уїльяма Маре[248].

Є сенс припустити, що в цьому маленькому експерименті щось є. Щось, що має стійку цінність не лише для дослідників соціуму, а й для загальної аудиторії. Я тепер вірю, що є щось особливе у драматичній трансформації людської натури. Не містично-химерне, як перетворення доктора Джекілла на злого містера Гайда, а радше система соціальних норм, влади й ситуації. Мої колеги та я дуже щасливі з того, що змогли «прокласти шлях психології в публічну свідомість» у інформативний, цікавий і розважальний спосіб, який дає можливість усім нам зрозуміти щось із такої засадничої та хвилюючої царини, як людська натура.

Тепер настав час розширити емпіричне підґрунтя за межі нашого екс перименту. У наступних розділах ми розглянемо різноманітні досліджен ня із багатьох джерел, які повніше поінформують про те, як різні ситуації грають роль у перетворенні хороших людей на лиходіїв.