Емісар

Ху із ху

Квартира, до якої привіз мене Стенлі, була у доволі бідному, але охайному кварталі. Впавши на канапу, я заплющив очі. А він не виявляв ані граминки не те що розгубленості, навіть неспокою. Усе робив неквапно, але впевнено. Так, наче місяць тому вже знав, як складеться сьогоднішній день. На столику переді мною з’явилася порожня склянка і кілька сендвічів, а потім він усівся навпроти, тримаючи у руках пляшку російської горілки.

— Ти випий, розслабся, — горілка полилась у єдину склянку.

— А ви?

— Мені без потреби, — знизав плечима старий. — А святкувати нам поки нічого. Ти пий, відпочинь, заспокойся. Усе буде гаразд.

— Мені не сидиться і не п’ється, — відсунувши наповнену склянку, я упритул глянув на нього. — Я мушу якось дізнатися, що з нею. Мушу!

— Ти вже діяв на свій розсуд, — зауважив Стенді. — Бачиш, чим скінчилося. Хочеш іще?

— Я не можу ні про що більше думати.

— Ну, гаразд, — він-таки приніс другу склянку і плюснув собі на саме денце. — Привід все-таки є. На жаль, не святковий.

Я мовчав, розуміючи, що малося на увазі.

— Хай спочиває з Богом, — промовив Стенлі. — Отже, я хочу зрозуміти мету твого дзвінка. Ти поїдеш туди після розмови з нею, хоч яким би був її результат?

Я мовчав.

— Не поїдеш. Ти ж не зовсім дурний. Хай що вона тобі говоритиме, де гарантії, що її хтось збоку не змушує?

— Як сказати… — пробурмотів я.

— Гаразд, припускаю, у вас щось заготовлено на цей випадок. Але тоді цим дзвінком ти її практично поховаєш. Уяви, що…

Слова його загубилися у просторі кімнати. Голова моя нарешті почала працювати. Можливо, після випитого остаточно зник неприємний дзвін у вухах. Він мав рацію. Ті двоє, яких прибрав Марк, як і третій у машині, вони ж прийшли за мною, не за ним. Якщо б це був «хвіст» Марка, для чого тоді йому тягти до себе ще й мене разом з Інгою? Він розправився б з ними сам і потім зустрівся з нами у безпечному місці. Це був мій «хвіст». І Марк знав про це. Якимось чином він їх вирахував. Тому й закомандував, аби ми приїхали удвох. Його ж «хвостом», напевно, були оті, інші — з фургона та катера. Очевидно, він сподівався одним махом обрубати усі кінці і знову зникнути утрьох, тобто учотирьох, рахуючи цього старого, якого зумів-таки знайти. І якщо нині покійна трійця припленталася на Сто третю авеню зі мною, то без сумнівів, дехто з тієї ж компанії лишився біля Інги і тепер… Тепер вони або схопили її і диктують свої умови, або ж не чіпають і пильно стежать за нею, очікуючи, коли там з’явлюся я. Імовірно, у них навіть є можливість прослуховувати її телефон. Тоді…

Стенлі мовчки подивився на мене і налив ще в обидві склянки, не збираючись мені заважати. То що ж далі? Де ми з Інгою засвітилися? Як змогли вони вийти на нас? Випивши й другу одним махом, я зрозумів ще дещо. Якщо вони ще не схопили Інгу, то її спроба втекти однаково нічого не дасть, і я так чи інакше потраплю до пастки. Якщо ж вони сидять біля неї, то примусять її зустрітися зі мною. Так, у нас було заготовлено кілька слів для попередження про небезпеку. Та яка різниця чи схоче і чи зможе вона мене попередити? Зустрічатися однаково не можна. А найголовніше — якщо після розмови з нею я не з’явлюся, вони запідозрять, що Інга дала мені знак і тоді…

Стенлі мав рацію. Не варто зараз телефонувати Інзі. Нехай краще вона думає, що я її покинув.

Третю я налив сам і запитливо подивився на нього.

— Бачу, ти поступово починаєш тямити, — зауважив Стенлі. — Для нашої людини це перша річ у скрутній ситуації.

Красномовно покрутивши пляшку в руках, він рішуче всівся у кріслі й склав руки на грудях.

— Отже, як казав батько нашої перебудови: «кто єсть ху». Так?

— Хотілося б, — стримано відповів я.

— Гаразд, — він кивнув. — Деякі речі я тобі мушу пояснити, адже тепер ми лишилися удвох, — і зловивши мій здивований і навіть обурений погляд, додав: — Ні, я не хотів сказати, що ми вже однодумці і ти мій з руками й ногами. Просто ми обидва заручники деяких обставин. І від нашого порозуміння залежить, чи зможемо з ними впоратися.

Я мовчав і не перебивав.

— Отож, ти хотів знати, через що усе це. А через що взагалі таке може відбуватися у нашому світі? Вірно. Тільки через гроші. Звісно, великі гроші. Усе банально, друже.

— А якщо конкретніше? — зиркнувши на нього спідлоба, попросив я.

— А якщо конкретніше, то походження грошей таке. Як ти знаєш, ще за часів розвинутого соціалізму наша держава підтримувала деякі країни третього світу. Як правило, це співпадало з моментом, коли така країна здобувала незалежність. Часто і саме здобуття цієї незалежності було потенційоване Радянським Союзом.

— Ви маєте на увазі Афганістан?

— У цьому разі ні, хоча події в Афганістані мали неабияке значення для виникнення нашої ситуації. Афганістан був для нас вимушеним кроком. Якщо б туди першими потрапили американці, то біля наших кордонів на величезній території розташувалися б військові бази ворога з тактичною ядерною зброєю. Гадаю, ти розумієш, про що я. Є стратегічна ядерна зброя, якою володіли як ми, так і вони, і яка в принципі з будь-якої точки планети досягає території ворога. Але для польоту стратегічної ракети потрібен час. Її можна збити по дорозі не раз і таким чином війна із застосуванням лише цього виду ядерної зброї була б війною нанесення ударів, проти яких є захист. Нагромадження стратегічної зброї на власній території не дає країні відчутної переваги над ворогом, котрий володіє тим самим. Я зрозуміло пояснюю?

Я кивнув, а Стенлі продовжив:

— Інша річ — тактична ядерна зброя, що, маючи малу потужність та відстань дії, є небезпечнішою для ворога, оскільки захисту від неї практично немає. Тому свого часу наші й спробували розмістити тактичні ракети на Кубі, щойно вона здобула незалежність. Тому й американці одразу заявили про початок війни, адже перебування наших ракет на Кубі робило їх практично беззбройними. Після цього наші змушені були забрати ракети, не привівши їх у бойову готовність. Ось чому й відбулося вторгнення радянських військ до Афганістану — розміщення там американських тактичних ракет було б для нас тим самим, що для американців наші на Кубі. Але афганська кампанія згодом зазнала поразки. І коли питання виведення військ з Афганістану стало для Союзу неминучим, а отже, не було жодних гарантій, що туди у найближчому майбутньому не прийдуть американці, постала перспектива пошуку аналогічної країни під боком у Сполучених Штатів, аби утримати терези у рівновазі, адже варіант Куби давно «накрився».

Ось для цього й були виділені гроші, про які йдеться. Уяви собі, яка це сума! Профінансувати по суті переворот у латиноамериканській, нехай невеличкій країні. Звісно, усе трималося у найсуворішій секретності. Коло державних службовців найвищого рангу, які брали участь у цій операції, було настільки вузьке, що коли в одну мить розвалився Союз, їх, можна сказати, зовсім не залишилося. Двоє померло, скажімо так, власною смертю — інсульт на такій роботі є чесно заробленою болячкою, а один з цих двох ще й був у похилому віці. Четверо, котрі залишилися, зуміли вловити суть, яка полягала у тім, що операція вже розпочалася і у їхніх силах повернути її у дещо інший бік, враховуючи безлад, який панував на той час як у країні загалом, так і в її владних структурах зокрема. Залізний порядок зник і усі, хто тримався хоч з якогось боку за край комуністичної «ковдри», різко почали тягти її кожний на себе. Так от, з оцих чотирьох людей особливі можливості мав… давай умовно назвемо його «Івановим». Саме він був у цій справі головним виконавцем. Скажімо так, інструментом, людиною, яка особисто нічого не вирішувала, але, будучи універсальним фахівцем, виконувала основний обсяг суперсекретної роботи, включаючи як проведення фінансових операцій, так і таємні переговори з силами цієї країни, назвемо її умовно Санталемо, котрі безпосередньо розпоряджатимуться фінансами й робитимуть переворот. Такий собі радянський безликий «Іванов», важливий гвинтик усієї справи, справжнього імені якого ніхто не знав. Отже, Іванов був у цій компанії людиною найкомпетентнішою й водночас не мав права голосу. Тому, коли почався хаос, хто як не він мав найкращі можливості та мотиви взяти ініціативу у свої руки? А мотив був неабиякий. Будучи, повторюся, дуже компетентним у справах, Іванов розумів, що після завершення у нього немаленькі шанси, що приберуть свої ж. Це й підштовхнуло його піти ва-банк, тим паче, умови для цього наче самі склалися. І він наважився. Прибравши двох інших з цієї поважної компанії, він зумів за допомогою третього перекинути гроші у цю ж саму країну, але вже на приватний рахунок. То ж для Радянського Союзу і Росії, як його головної сподкоємиці, мільярди «накрилися». Переворот у Санталемо також став проблематичним. А сам Іванов вчасно чкурнув за кордон.

Отож, з усієї «чесної компанії», яка знала про цю операцію, серед живих тепер залишилося двоє — Іванов і отой «третій», за допомогою якого він завершив справу. Тож цей «третій», назвемо його умовно… Емісаром, також був лише інструментом, фахівцем, причому, на відміну від Іванова, компетентним лише у своїй, вузькій сфері. Тому прямої загрози з його боку Іванов не відчував. Адже для Емісара не існувало якихось особливих мотивів прибрати Іванова, та й можливості також, якщо подумати. А от Іванов, навпаки, був зацікавлений у знищенні свого Емісара, і тоді залишався сам-один з таємницею, про яку не знав ніхто, якої взагалі ніхто і ні з якого боку не торкався. Але, крім цього, як ти розумієш, Іванову ще й потрібні були оті самі гроші, інакше задля чого все це? От тільки отримати гроші у тому банку він не міг власноруч з однієї простої причини. Емісар хоч і не володів повним обсягом інформації, але також не був бовдуром і розумів, що є ланкою процесу відмивання дуже великих грошей, а тому перспектива, що його наприкінці приберуть, була реальна і для нього. Тож своє завдання у Санталемо він виконав з деякими відхиленнями, які в результаті не давали можливості Іванову у подальшому без участі Емісара отримувати гроші у філіалах банку. Забрати ці гроші Іванов міг лише за допомогою Емісара, що й робило товариша, а тепер вже пана Іванова автоматично зацікавленим у тому, щоб Емісар жив вічно.

Стенлі пояснював дохідливо, тож у мене не виникало жодних запитань. Бачив він і те, що я облишив геть-чисто усе і дбаю лише про одне — не загубити лінію його розповіді.

— Та гадаю, вони б двоє якось порозумілися, якби доля не внесла деякі корективи. Хоч як намагався Іванов перед втечею знищити усі бази даних цієї секретної операції та задіяних у ній людей, повною мірою це не вдалося. У штаті вищого союзного керівництва були такі, хто у цілому здогадувався, що відбувається. Деякі з цих людей потрапили і до нового керівництва країни. Тому, коли помінялася влада та устрій, питання не знялося з порядку денного — надто вже великі гроші. І вже від початків існування нової держави цим почала займатися російська розвідка. Їм вдалося натрапити і втримати чіткий слід самої операції і вони досі щільно працюють над питанням повернення грошей.

— А до чого тут я? — терпіння моє нарешті урвалося.

Усе, що викладав Стенлі, було цілком вірогідним та зрозумілим на відміну від «міжпланетної» маячні Марка, але себе, а тим паче Інгу, досі не вдавалося підчепити сюди ні з якого боку.

— А до того, шановний, — Стенлі на мить замислився, — що за примхою долі або велінням Господа Бога, це вже як вам більше подобається, товариш Емісар, про якого йдеться, свого часу народився з декстракардією. Сподіваюся, немає потреби пояснювати тобі, що це таке.

Ось тепер мій рот роззявився сам. «За примхою долі…» От у чім першопричина… Неймовірний збіг, у якому не було нічого надприродного! От вам і флоїди… Усе подальше несподівано намалювалося у моїй уяві настільки чітко, що здавалося, старий міг далі й не розповідати.

— Ну ось, — продовжував Стенлі, без будь-якого задоволення спостерігаючи ефект. — Тепер для тебе усе має стати на місця. Особливо, якщо я додам, що Іванов, замітаючи сліди, працював так надійно, що про Емісара ніде не залишилося жодних документів. Узагалі усе, що було у країні на цю людину, зібрано докупи і знищено ще задовго до цього, коли Емісар став секретним співробітником. Тож Іванову не довелося підчищати за ним по усьому колишньому Союзу, адже це зробили заздалегідь. Тому, знищивши секретну базу даних, до якої зумів знайти доступ, Іванов позбавив російську розвідку навіть фото Емісара, не кажучи вже про прізвище, дату і місце народження і тому подібне. І слід цієї людини, доволі примарний слід, росіянам вдалося розкопати лише якимось дивом, через медичну службу. Емісар хворів лише раз. Та двоє лікарів Головного медичного управління змогли пригадати його особливість — нехай не унікальну, проте дуже рідкісну. Тож дані про Емісара збиралися лише за їх словесними свідченнями, хоч і пам’ятали вони небагато. Ну і ще дещо вдалося цій поважній службі відшукати, щоб скласти доволі примарний «портрет» людини без імені. М-м-м!

Розпачливо похитавши головою, Стенлі розвів руками:

— Як же я забув одну цікаву і важливу річ! Зараз ти взагалі усе зрозумієш. Практично той самий «портрет», якщо це взагалі можна так назвати, отримали й усі інші, зацікавлені у розшуку Емісара. Бачиш, як цікаво складається… Річ у тім, що розміщуючи мільярди у банку, я вже казав, Емісар записав конкретну умову їх отримання — отримувати гроші може лише він особисто. Проте знаючи, з ким має справу, він побоявся ідентифікувати себе у цьому банку традиційно, тобто за конкретним прізвищем, такого-то року народження і так далі… Не наважився й зробити це за допомогою фото або відбитків пальців, адже ці ознаки давали б реальну можливість зацікавленим людям поступово відшукати його навіть у масштабах такої країни, як Сполучені Штати. Тому і вирішив цей хитрун ідентифікувати себе як вкладника за такими оригінальними ознаками, як праве розташування серця у сукупності з ІІІ(А) групою крові, позитивним резус-фактором і ще деякими ознаками, яких не видно з боку, якщо самому не афішувати їх, і які ідентифікують особу не менше, ніж фото або паспорт. Погодься, навіть потрібну фізіономію можна створити за допомогою пластичної операції, якщо дуже постаратися, не кажучи вже про паспорт або фотографію. А цього не створиш. Та й підібрати важко. Знаєш, яка частота народження людей з дзеркальним розташуванням внутрішніх органів?

— Щось близько одного на триста тисяч, — не надто впевнено сказав я.

— Нехай, — погодився Стенлі. — Один на двісті чи триста тисяч має «праве» серце. Якщо ж брати повне протилежне розташування ще й усіх внутрішніх органів, то тут кількість ще менша — близько одного на чотириста тисяч. До того ж здоровими такі люди народжуються далеко не всі, а отже, тих, хто доживає до віку Емісара, відповідно ще менше. Якщо ж додати, що ця людина мусить мати третю групу крові, ймовірність знайти двійника ще менша, резус-плюс — ще менша, європеоїдної раси — ще менша… Розумієш? З додаванням кожної нової ознаки, якими володів Емісар, ймовірність знайти другу таку людину поступово наближається до нуля, навіть якщо «фейс» при цьому не має значення.

І разом з тим виловити його за цими ознаками у масштабі мільярдного натовпу практично неможливо — хіба хапати усіх і перевіряти.

— Хитро, — погодився я. — А що банк, не знаю який там, згодився на такі дивні умови? Хіба це можливо?

— Можливо усе, коли йдеться про великі гроші. Тим паче, коли йдеться про фізично можливі речі. І от тепер така доволі «весела» ситуація, коли всім украй потрібен Емісар. Росіянам, щоб повернути гроші. Американцям, щоб отримати їх. Причому, зауваж, американців влаштовує не лише живий Емісар, а навіть і мертвий.

— Чому? — проковтнув я так, наче ішлося не про Емісара, а про Байду.

— А тому, що американці більше важелів мають у цій зоні. Практично усе відбувається в їхній країні, адже банк їхній. І представивши труп Емісара, справа для них полягатиме лише у тім, щоб оформити його спадкоємця, а це, повір, набагато легше. Ну і зрештою шукає Емісара так званий Іванов.

— Ну, йому, мабуть, найважче, — припустив я.

— Як сказати! — не погодився Стенлі. — Іванов, на відміну від них, знає його в обличчя, а це неабияка перевага над іншими. До того ж, Іванов утік із Союзу не сам, а зі своєю агентурною сіткою, яку набирав і готував особисто і яка не відома як американцям, так і росіянам, оскільки знищена, як я вже казав, уся база даних цієї справи. Ці люди — професіонали, яким також немає дороги назад, яким невідома суть самої справи і які утримуються коштом Іванова. Так що він аж ніяк не безрукий, повір.

— І його також влаштовує не лише Емісар а й інша людина, ідентична за тими конкретними ознаками, про які йшлося, — припустив я.

— Певною мірою так, — погодився Стенлі. — Двійник, для котрого зовсім необов’язково бути схожим зовні на цю людину, також влаштував би Іванова. І тоді справжній Емісар його також влаштовуватиме мертвим.

— Ось, значить, які розклади… — пробурмотів я. А мислити далі мені дуже заважали кілька питань, які будь-що належало з’ясувати негайно. І я запитав те, що здавалося мені найголовнішим. — А яка ж моя роль? І… ви так і не сказали, хто є хто, хоча з цього почали.

— Все скажу, просто намагаюся робити це методично й чітко, щоб ти не заплутався. Отже, люди, яких ти привів «на хвості», — росіяни. Їхня розвідка, резиденти, які працюють у цій країні. З розвалом Союзу протистояння цих двох країн не скінчилося. Їх тут більше, ніж ти думаєш. Тим трьом, що припленталися за тобою, не пощастило, їх прибрав Марк. Інші зараз пильнують Інгу і шукають нас.

— А ті, що розстріляли Марка?

— Американці. Спецслужби, не будемо вдаватися до деталей, як їх назвати. Їм також не пощастило. Марк на прощання влаштував вибух і загинули не тільки їхні агенти, тепер немає самого тіла Марка, і вони вже ніколи не дізнаються — влаштовував він їх насправді як Емісар чи ні.

— Отже, Марк не був Емісаром… — припустив я, і побачивши його зверхню усмішку, запитав: — А хто? Хто він тоді?

— Звичайний найманець. Професіонал. Найнятий мною ще давно, хоч і далеко не за усіма ознаками підходив на роль Емісара. Замішаний у цій справі настільки, що не мав як вийти з неї, навіть якби й хотів послати мене під три чорти. Навіть якби я згодився його відпустити.

— Чому?

— Надто великі гроші. На таке не заплющують очей. Такі справи не забуваються через те, що сплив термін давності.

— А хто ж ви у цій справі? Чому знаєте про усе так достеменно? — і я осікся, розуміючи відповідь наперед.

Дійсно, Стенлі лише поблажливо посміхнувся:

— От цього я тобі сказати не можу. Причина тобі відома, я казав.

— Ви і є Іванов або Емісар… — це вирвалося само.

Тепер він посміхнувся широко, хоча й не відкрито, не від душі:

— Жодним з них я не можу бути хоча б з причини невідповідності віку. Як один, так і інший значно молодші. Емісар твоїх років — чого б інакше була така гонитва за тобою? До того ж, серце моє у типовому положенні, можеш переконатись. Іванов також не стара людина. Тож якщо ти потрапиш до когось із наших… хм… конкурентів і на допиті висловиш таку думку, її не слухатимуть, адже як одним, так і іншим це відомо.

— А звідки відомо американцям, якого віку Емісар і яке у нього серце?

— Один з людей Іванова втік до них, — пояснив Стенлі. — Звісно, цей агент не знав ні про гроші, ні про переворот, що готувався у тій країні. Знав лише, кого вони розшукують. Американці самі додумалися.

— Гаразд… — я вже не почувався у схожому становищі, як і перед Марком свого часу, адже Стенлі говорив про цілком реальні речі, проте була потреба остаточно розставити всі деталі на свої місця. Тим паче, одна з них аж ніяк не вписувалася в намальовану Стенлі загальну картину. — А як же тоді Інга? Чому вона опинилася у цій круговерті? Там що, була ще таємна співробітниця жіночої статі? І також з «правим» серцем?!

Це був доволі відповідальний момент. Ставлячи таке питання, я починав балансувати на краю. Принаймні у протиборстві з цим старим. Звісно, я не збирався приймати на віру усе, що він казав, як і вірити у його добре ставлення до мене. У справах такого роду не буває доброго ставлення. Просто кожен має власні інтереси. І якщо чиїсь інтереси збігаються з твоїми, то на добре ставлення можна розраховувати. Але за годину його інтереси можуть змінитись і тоді… Тому я прагнув зберегти хоч якісь козирі щодо нього. А загальна перевага, безперечно, була аж ніяк не на моєму боці.

Що я міг узагалі протиставити цьому старому? Хіба що, напевно, зумів би придушити його у відкритій бійці голіруч. І то ще хто зна… Хто він і що може приберегти на цей випадок під своєю дряблою шкірою? Можливо, я швидше врятувався б, якби довелося втікати на власних двох. Більше ніякої переваги я не бачив. І господарем становища у цій конкретній ситуації стовідсотково був він. Тому я мав берегти геть усе, кожну дрібничку, яка у вирішальний момент могла б зіграти мені на руку.

Очевидно, Стенлі знав про мене усе те саме, що й Марк, який прийшов до мене по слідах Інги, і тому ці двоє, один з яких уже небіжчик, цілком могли бути «не в курсах» про моїх гостей, які прикидалися СБУ, про пенсіонерів, які загинули, аби полякати мене, про таємний склад та Іллю. Лише тепер я остаточно зупинився на тому, що ці люди були росіяни. Можливо, вони готували мене до використання підставним Емісаром, тому що втратили надію розшукати справжнього. А потім з-під їхнього носа нас вихопили американці. Саме американцями тепер я упевнено вважав тих, хто вивіз нас з Інгою у фурі через кордони і переправляв літаком, визначаючи дорогою справжній стан наших організмів. Саме американцями слід було вважати тих, у кого нас так зухвало, просто у повітрі, відбив Марк. От з цього погляду й мала б починатись обізнаність цього старого щодо моєї персони. Тому я вважав за потрібне берегти у таємниці все решту, чого він, імовірно, не знав. І заглиблюючись у дискусії з ним проти ходу часу, я ризикував несамохіть виказати йому цінну інформацію або ж викликати підозру щодо правдивості своїх слів.

Але не зачепити цього я також не міг. Інга була у вибудуваній ним системі тим, що найбільше потребувало пояснення, а для мене ще й тим, що викликало найбільший головний біль.

— А я все чекав, коли ти це запитаєш, — скривився Стенлі. — Немає тут ніяких неймовірних співпадінь. Зате є доволі звична річ — елементарна, навіть я б сказав, дитяча помилка людини, яка робить важливу справу у психологічній напрузі. Отож, помилився і наш друг Емісар. Вигадавши такий дотепний спосіб отримання грошей, серед своїх ознак він просто забув указати стать. Забув отаку найочевиднішу людську ознаку! І угода з банком оформилася документально без неї. То ж формально Емісаром тепер може бути й жінка, аби тільки мала усе решта те саме. Погодься, кумедна помилка, хоча й не фатальна. Просто припустившись її, Емісар не використав нагоди зменшити коло можливих претендентів «бути ним» ще удвічі. Ну і, звісно, якби не ця помилка, ти б не мав хмм… задоволення познайомитися з такою неординарною жінкою.

Пропустивши його заштрик, я подумав зовсім про інше. Ми з Інгою ставали наче пов’язаними жахливим ланцюгом. Оступившись, кожен з нас міг потягнути у прірву іншого.

— Ось такі пироги, друже, — мовив Стенлі, закладаючи ногу на ногу. — Тепер хтось із вас зайвий. Отримавши Інгу, росіяни не можуть скористатися нею як Емісаром доти, доки знають, що ти живий і протилежна сторона може пред’явити тебе як другого Емісара. Тепер ти розумієш, що її життя прямо залежить від того, наскільки надійно ми зуміємо заховатись.

— І які ж ваші плани? — не витримав я.

Він знову їдко посміхнувся:

— Не можу. Сам розумієш. Надто багато тих, хто готовий вдатися до негуманних методів, аби розв’язати тобі язика. Проте є дещо схожа тема — наші плани. Не зовсім те саме, але зачепити її можемо, якщо ти погоджуєшся.

У нього була манера висловлювати думки настільки детально, що аж нудь брала, проте він був правий. Це не зовсім одне й те саме. Але куди я мав подітися?

— Дійсно, куди тобі подітися? — згодився Стенлі. — Ти, звісно, не полонений. Та яке там… от зараз влупиш мене стільцем і підеш на усі чотири боки. Тільки ж далеко не зайдеш, гадаю, у цьому ти переконався. Та й ризикуватимеш за таких розкладів не лише собою, а й Інгою. Не заперечую, моє життя також ускладниться у цьому разі, але не настільки. У мене ще будуть варіанти, в яких тебе немає. Не буду приховувати — вони не настільки привабливі, але на біду згодяться. То ж я веду до того, що наша співпраця є взаємовигідною. Ти згоден?

— Хто зна… — я спромігся лише знизати плечима. — Де гарантії, що ви мене не використаєте? Так, ви мене врятували, як і Марк свого часу. Але звідки я можу знати з якою метою? А у світлі того, про що ви розповіли, цілком вірогідним є те, що я відіграю роль, ви отримаєте своє, а далі кинете мене отим усім хижакам зі спецслужб. Знову ж таки Інга? І вам також не потрібен другий Емісар! І ви зацікавлені прибрати Інгу за умови, що маєте мене! Або, навпаки, ліквідувати мене, якщо раптом Інга опиниться у ваших руках.

— Я розумію тебе, — зітхнув Стенлі. — Але ж і я змушений лише сподіватися, що не отримаю від тебе удару в спину. Бачиш, нас лише двоє. А якщо ми дійдемо згоди і діятимемо разом, то будь-які самостійні дії з твого боку, не узгоджені зі мною, теж можуть виявитися для мене таким ударом. Що ж мені робити? Я дійсно не можу надати тобі аргументів, аби переконати. Я дійсно не зможу реально контролювати кожен твій крок. Нам обом залишається лише вірити. І діяти за принципом, що з двох зол обирають менше. Я розумію, що приємніше сидіти вдома на канапі з якоюсь красунею і не знати ніякого Емісара. Але у разі, якщо це неможливо, краще вже бути зі старим Стенлі, аніж з котроюсь із сторін, названих мною. Тим паче, досвід спілкування з ними у тебе вже є. Вирішувати тобі.

— Гаразд, — промовив я, не знаходячи протидії його логіці. — Але перед тим як вирішити, давайте все-таки про наші плани.

— А це і є наші плани, — в тон мені відповів Стенлі. — Жити тут тихо й непомітно, поки супротивники самі не нададуть нам можливості викрутитися з цієї ситуації. А це трапиться обов’язково.

— Не надто конкретно, — пошкодував я. — Тоді уточню сам: мене цікавить Інга. Що буде з нею?

Він думав якусь хвилину, а потім промовив:

— Обіцяю тобі, коли ми вестимемо переговори з ними, її звільнення обов’язково буде серед наших вимог. Я не можу відкрити тобі деяких розкладів, але на той час вони значною мірою від нас залежатимуть, тому домовленість буде досягнута. А виконання своїх обов’язків нашою стороною буде неможливим без твоєї доброї волі, що автоматично зобов’язує мене врахувати твої вимоги, тим паче такі несуттєві.

— Гарно усе виходить, — я похитав головою. — Але запам’ятайте: я не ворухну пальцем, якщо не буду впевненим у безпеці Інги. І ви мене не примусите.

Цього разу Стенлі думав ще довше, але нарешті сказав:

— Гаразд. Подумаю над цим. Як надати тобі докази, що з нею усе гаразд. Отже, ми разом?

Я дивився йому у вічі і розумів, що цей двобій старий виграв. Автоматично я ставав його заручником. Якщо скажу зараз: «побачимо, дивлячись чого ви забагнете», він відповість щось на зразок: «Тоді я не зможу нічого зробити для Інги». Ось на який гачок я щойно зачепився. А може зачепився ще раніше, на нашій, українській території, зустрівшись із нею. Цікаво, що робила б у подібній ситуації Інга? Покинула б мене? Хтозна. А що як Інга взагалі є складовою частиною механізму, запущеного навколо мене, аби з максимальною вигодою використати мій нестандартний організм? Гарна жінка — прекрасний інструмент у таких випадках. Інга ж не просто гарна…

Цього знати я не міг. Можливо, вона якраз та людина, яка занапастить мене. Але не було найменшого бажання шукати якихось зачіпок, щоб зі спокійною душею зробити це самому.

— Поки що разом, — відповів я, витримавши цей погляд. — А далі залежить, чи виконаєте ви свою обіцянку.