Емісар

Хто є хто

Він застогнав, але попри стогін щось промовив. Я відчув це крізь коротке забуття й одразу розплющив очі. Рука старого потяглася і торкнулася мого коліна.

— Дай води…

— Він наказав не давати, це небезпечно, — відповів я.

— Однаково… Я помру… Я знаю… Дай…

Я розкоркував пляшку содової і дав йому напитись.

— Я все одно помру, — промовив Стенлі. — І не буду опиратися цьому. Достатньо… Звісно, хотілося ще дещо зробити. Не вдалося… Одного бажаю… Це остання воля… Тобі ж однаково… Виконай її.

— Дивлячись чого ви забагнете.

Я не мав особливого співчуття до цієї людини, яка дурила і використовувала мене. Та й наступна куля, якщо б першою він вразив Марка, напевно, була б моєю. Я навіть не сумнівався у цьому. І все-таки…

— Гаразд, кажіть чого хочете, — якомога суворіше я обірвав його передсмертну філософію. — А моє останнє бажання? Гадаю, я був би наступним після Марка. Наступної секунди. Я б і не зрозумів, що сталося. А ви кажете, останнє бажання…

— А тоді й немає передсмертних бажань, — простогнав старий. — Якщо усе миттєво… А винен ти сам… Я хочу, щоб ти сказав мені, хто ти… у цьому… Прошу… Я розповім тобі теж усе… що знаю…

— Одного разу ви вже розповідали, — жорстко промовив я. — Казку про Іванова-дурника. Про Емісара! А не треба вважати когось дурнішим за себе.

— Про Емісара… Так це ж не казка… Швидше, легенда. А це різні речі, погодься. Особливо, коли справа стосується розвідки.

Стенлі навіть зробив спробу підвестися на ліктях. Очі його спалахнули і він прохрипів:

— Хто ти?! Скажи! Не може бути… Більше нікого не залишилося! Не можеш ти бути… Хто?

Інга втислася у куток і мовчки спостерігала за цим.

— Стороння людина, — відповів я. — Затягнута у ваші… Навіть не знаю, як це назвати! Людина, яка живе своїм життям, нікого не чіпаючи, до того дня, коли у нього вдираються отакі як ви, які потім благають про останню милість!

— Ні. Неправда. Звідки тобі відомо про них? Скажи. Я хочу знати, де зробив помилку…

— Про них, то про кого? — у мене замлоїло в животі, коли перепитував це неслухняним голосом. Усе стислося у передчутті чогось такого… Невже зараз ми отримаємо неспростовні докази усього, що стосується нашого минулого, про яке ніхто насправді не знає?! — Кого ви маєте на увазі?

— Ти сам знаєш…

— Флоїдів? — це слово вимовилося насилу. — Маркові лекції слухав про історію Землі! Завжди вважав себе нормальною людиною, а тепер Їй-Богу не знаю, чому вірити, а чому ні.

Він кумекав якусь хвилину, а потім випив з пляшки і запитав, дивлячись мені в очі:

— Що тобі… відомо про яничар?

— Дуже багато відомо, практично все… — розгублено промовив я.

— Звідки? — він дивився на мене упритул запалими очима і хотів відповіді на це, здавалося, зовсім непотрібне для помираючого запитання.

— Звідки… з книжок, з історії… Чого ви хочете?

— Перед тим, як усе пішло шкереберть, ти сказав… що бажав зіграти роль яничара, а доведеться грати роль… Емісара.

— Дійсно, мав таку дурість, — погодився я. — У мене навіть враження, що саме після цього вам чомусь схотілося влаштувати у залі побоїще.

— Так… — прошепотів Стенлі. — Після цього. І першим мав бути Пітер. А, ну він же для тебе Марк… Поясни, що ти мав на увазі.

— Нічого! Я сказав це швидше сам до себе. Думки вголос. Я артист. Грав колись у театрі. У мене дитяча мрія зняти кіно про події за часів українського козацтва, а самому зіграти роль яничара. Мій вигаданий герой служить турецькому султану. Хіба Марк не розповідав вам цього? Йому я розказав, так сталось… А довелося натомість грати якогось Емісара. Ще й у нав’язаному вами шоу… Я відчував, що це моя остання роль! Адже після таких «вистав» акторів прибирають. Тому й промовив це сам до себе. От і все! А вам що причулося?

Стенлі якось глибоко і спастично вдихнув, а потім затулив обличчя руками. Груди його якось дивно кілька разів смикнулися. Він помирав. Адже я задовольнив його останнє бажання, суті якого не розумів і зараз. Інга сиділа бліда і з жахом в очах спостерігала цю агонію. Я взяв його руку, щоб звільнити дихання, яке старий затуляв сам собі. А наступної секунди мене наче проштрикнуло наскрізь. Він сміявся.

Він сміявся! Бридко та істерично.

Ніколи не доводилося мені бачити, як сміється помираюча людина. А Стенлі намагався затиснути собі рота, адже кожне здригання викликало біль у животі.

— О Боже… — промовила Інга самими губами.

Він припинив так само раптово, як і почав. Але не смерть була причиною. Просто у нього з’явилося ще одне бажання. Тепер уже без сумнівів останнє. Він випив ще трохи із пляшки і впустив її на підлогу, не в силі втримати. А потім почав.

— Мене звати В’ячеслав Огарьов. В’ячеслав Іванович Огарьов. Зараз ти, напевно, єдиний з людей, кому відомо це ім’я. У тисяча дев’ятсот сімдесятому році я був головним психологом радянського головного розвідуправління і готував резидентів для роботи у капкраїнах. Уже тоді мого справжнього прізвища ніхто не знав.

Навіть після усього перебутого у мене гидко засмоктало в животі. Інтонації, з якими говорив помираючий, свідчили, що зараз я доторкнусь до таємниці, яка тягнеться ще «звідти», страшної таємниці, нехай навіть минуло стільки років.

— Це були часи, коли конфронтація СРСР і Сполучених Штатів досягла апогею. Гонка озброєнь робила тур за туром і ми з американцями марно намагалися обігнати одне одного. Якби ти знав, які кошти кидалися у цю прірву з обох боків… «Казочка про Емісара» з переворотом у Санталемо — лише маленький епізод у цій боротьбі. Змагання двох систем, яке підминало під себе масу людей… А це… про що я зараз… Це був не просто мій проект — справа усього життя. І його геніальність довів час. Такі люди, як ви, народжуються дуже рідко. Та стався збіг обставин. До дитячого будинку Свердловська потрапила трійня чоловічої статі, причому двоє з трьох близнюків мали цю ваду — декстракардію. І усі троє були здоровими…

— Заждіть! — не витримав я. — Закінчіть спочатку з Емісаром! То хто ви у цьому?

— Інформація про це потрапила до наших спецслужб, — не звернувши уваги, продовжував Стенлі. — Дітей забрали з будинку, розлучили і кожен із них виховувався окремо під опікою свого наставника й ізольовано від суспільства. Знищили й усю можливу документацію з дитбудинку. Про цю понадсекретну операцію знали лише четверо людей: начальник ГРУ, міністр оборони, генсек і я, як автор і безпосередній керівник проекту. Інші люди, задіяні в операції, не знали усієї суті і забезпечували лише окремі ланки процесу. Виховну систему усю до найдрібніших деталей розробив особисто я. Легенду, судячи з усього, ти знаєш. Так, усе, що розповів тобі Марк і що вдалося тобі витягти з блоку пам’яті, героїчно відбитого у підвалі мого будинку, а потім вивченого упродовж двох днів, придумав я.

— Звідки ви знаєте? Звідки вам відомо про флешку?! — це вихопилося у мене несамохіть.

— Я розвідник, — мляво промовив Стенлі. — Справжній. Це моя робота… Тоді ГРУ перевірило усі дитячі будинки Союзу. Це близько мільйона дітей. І нам пощастило знайти ще одного хлопчика у Красноярську з аналогічною вадою, правда, старшого від трійні на шість років. Знайшли ми ще й старшого брата отих трьох близнюків, до речі, від того ж самого батька, а це має неабияке значення. Батько усіх чотирьох на той час був алкоголіком і, дізнавшись про майбутнє ярмо у вигляді трійні, покинув сім’ю. Мати померла при пологах.

Усі п’ятеро дітей готувалися відтепер як майбутні спецагенти, отримуючи необхідні знання і навички за моєю системою. Крім цього, троє близнюків росли і виховувалися з пелюшок ще й як борці з неіснуючими загарбниками їхньої рідної планети — чужою цивілізацією. Це була складна та досконала виховна система, яка передбачала застосування різних методів психологічного впливу. Коли найстаршому хлопцю, тому, «чужому», з Красноярська, виповнилося двадцять два, його було заслано у складі диверсійної групи до Анголи, де вони й здійснили грандіозну диверсію на американському військовому об’єкті. За наказом керівництва його підставили інші члени групи як безпосереднього виконавця операції і він загинув. Хлопець дістав від своїх у голову розривну кулю американського зразка, які були на озброєнні в охорони об’єкта. Голову у буквальному розумінні рознесло на шматки, й американці отримали таким чином тіло диверсанта з атиповим «правим» серцем, але без обличчя. Звісно, у Пентагоні особливої уваги цьому факту не надали і не розпорядилися його тілом так, як належало б, якби вони знали, як розгортатимуться події. А за два роки наше управління розробило і провело нову операцію, цього разу в Панамі. Усе вдалося якнайкраще. Головним виконавцем тепер був старший брат трьох близнюків, той, який не мав декстракардії, у кого серце було на місці. Та все ж він являв собою надзвичайно цінний матеріал. Ми навмисне розробили операцію так, що його численні зображення зафіксували знімальні пристрої американців. А його портретна схожість з трьома братами-близнюками була дуже високою. Усе влаштували так, що шансів врятуватися він не мав. І коли пролунав вибух, американцям залишилися тільки його зображення на плівках і кілька безформних шматків тіла, встановити за якими розташування внутрішніх органів було не реально.

Стенлі, чи то пак Огарьов, ледь говорив. А ми слухали, наче заворожені, не замислюючись над непотрібністю для себе влазити у ці справи ще глибше. Та хіба ж стримаєшся? Таємниця — вона як наркотик небезпечна, але так бракує сили відмовитися від неї!

— Третю операцію було проведено в Пакистані вже під час афганських бойових дій. Нам удалося знищити потужну базу американців. І безпосереднім виконавцем був перший з близнюків, той, що мав «праве» серце. У цьому разі нам було значно легше. Уявіть собі людину досконалу в усьому. Людину, яку з пелюшок готують фізично і психологічно для боротьби із загарбниками її планети. Двадцять три роки засвоєння найдосконаліших диверсійних засобів. Двадцять три роки найвитонченішої дезінформації та психологічної обробки. Та, власне, ти знаєш Марка. Спробуй переконати його, що він не правий! Вони росли і виховувалися окремо, але за однією системою і мною особисто. Я постійно перебував у роз’їздах і працював то з одним, то з другим, то з третім. І результати були ідентичні. Кожний з трьох був таким собі суперменом, здатним піти на смерть задля визволення рідної планети. Ти ж бачив Марка у дії. Тому операція у Пакистані пройшла «на ура». Але катастрофа американських задумів після здійснення диверсії була ніщо у порівнянні з загальним ефектом.

— І в чому ж він полягав? — механічно запитав я, бачачи, як все більше блідне обличчя Огарьова.

— А у тому, що американці взяли його живим. Ну, майже… На той час він уже помирав. Спрацював знищувальний пристрій. У правій гомілці кожен з них мав зашиту ампулу з токсином і «маячок». «Маячок» давав можливість пеленгувати місце перебування агента. Він же у разі потреби отримував сигнал і мікровибух розривав ампулу, після чого у кров потрапляв нейротоксин, від якого миттєво гинули нейрони головного мозку. Тому після Пакистану у Пентагоні отримали украй цікаву ситуацію. Перший — «ангельський» агент з «правим» серцем, але без обличчя. Третій — «пакистанський» також з правим серцем і вже з обличчям. А той, «панамський», другий, що був між ними, з таким самим обличчям як і третій, хоч і наявність «правого» серця вже не підлягала встановленню. І що найголовніше, двоє останніх ідентичні з генетичного боку, адже мали спільних батьків. І хоч-не-хоч сама вимальовується картина, що генетично споріднені агенти нашої розвідки, усі з «правим» серцем та однаковим обличчям виконують диверсійну роботу найвищого класу. Після Пакистану американці взялися за цю проблему усерйоз. «Пакистанського» близнюка розібрали мало не по клітинах. У цю роботу був задіяний весь науковий потенціал Пентагону. І тут ми не мали гаяти часу. Здійснити у цій ситуації ще одну аналогічну за розмахом диверсію було не реально, адже американці трималися напоготові. Але тепер цього й не вимагалося. Ми зробили лише спробу, і коли американці успішно її призупинили, «подарували» їм мертве тіло другого близнюка — знову по частинах, адже серце його було звичайним, «лівим», і у Пентагоні не мали цього знати. Задум спрацював. Тепер вони практично не сумнівалися у тому, що Радянський Союз досяг фантастичних успіхів у галузі генетики і реально створює те, що можна назвати «досконалим солдатом». Додати до цього деяку дезінформацію, вчасно та уміло надану їхній розвідці — і ефект перевершив навіть мої очікування.

Стенлі важко проковтнув і спробував змінити положення. Та це вже було понад його сили. Біле обличчя скривилося, але він зробив нове зусилля і продовжував:

— Насправді у нас не було ніяких вражаючих успіхів у галузі генетики, проте один час ми наполегливо працювали над деякими темами. І, звісно, американці це знали. І ось… коли вони почали випереджати нас у розробці космічної зброї, а наше відставання ставало катастрофічним, з’явився «досконалий солдат». Це був міф. Але ЦРУ дало маху. Вони у нього повірили. І кошти, що йшли у Білому домі на озброєння, миттєво перерозділилися. Американці не могли дозволити собі, щоб ми у чомусь вирвалися уперед. А фінансова межа є навіть у них. Проекти космічної зброї загальмували за кілька кроків до її створення, і у Пентагоні взялися за генну інженерію. Усе тепер кидали туди, на розвиток власної генетики, адже приклад, чого можна досягти, був у них перед очима. Дезінформація ворога — дуже дієвий засіб у всі часи. ЦРУ значною мірою перебудовувало свою діяльність, сили та засоби знімалися з інших напрямів і кидалися на те, щоб встановити наші реальні перспективи у генній інженерії. На що тільки не йшли… Не розуміючи, що це глухий кут. У нас же задовго до цього, з розрахунку на саме такий розвиток подій, були створені об’єкти з потрійним рівнем секретності, які імітували генетичні лабораторії і були… просто булькою…

Ми мовчали і більше не питали нічого.

— Ти не уявляєш, яким ударом був для них мій проект. Що там порівняно з цим переворот у Санталемо! А залишався ще… Марк. Ще один козир — безвідмовний козир вищої якості, котрий ми мали підкинути у найпотрібніший момент, коли їх почнуть брати сумніви. Щоправда, водночас це був останній козир. Далі ми більше не мали чим їх дурити.

Стенлі-Огарьов надовго заплющив очі, а потім раптово прокинувся і заговорив дуже швидко, наче боявся не встигнути розповісти усе:

— А потім полетіло все до бісової матері. Розпався Союз. А у новій державі до влади прийшли люди, готові продати будь-що і будь-кому. І у цих нових умовах я не мав можливості діяти так, щоб дотримати суворої секретності. Залишившись єдиним спадкоємцем цієї таємниці, я не знав, з ким можу співпрацювати. Тим паче, наді мною збиралися хмари. Уяви, секретний агент мого рівня і нікому не відомо, над чим він працював стільки років… Я знав, що скоро у мене спитають багато про що. І тоді народилася легенда, як ти кажеш, про Іванова-дурника. Тим паче, вона мала під собою реальний ґрунт, адже переворот у Санталемо дійсно готували. Мені вдалося вбити двох зайців: зберегти таємницю свого проекту і вислизнути за кордон неушкодженим, ще й зі своєю агентурною сіткою та грошима. Але проблем також залишилося дві. Я мав одночасно дурити і своїх, і чужих. Для своїх належало постійно вдавати, що я шукаю отого Емісара і шляхи повернення коштів. При цьому потрібно було діяти надзвичайно обережно, щоб не вивести їх на Марка. А для чужих… Я мав чимшвидше переконати американців, що Росія залишилася єдиною спадкоємицею союзних генетичних досліджень, і успіхи у цій галузі аж ніяк не зменшилися. А для цього потрібно було якнайшвидше задіяти Марка.

— Отже, ви свідомо віддавали його американцям, прирікаючи на загибель?

— У таких питаннях загибель однієї людини не варта уваги, — беземоційно промовив старий.

— У яких питаннях?! — не витримав я. — Все помінялося! Кому тепер це потрібно? Прокиньтеся! Немає вже отих двох ворожих таборів!

Посмішка Стенлі була слабкою і поблажливою, навіть пробігла зневага:

— Це ти так вважаєш. Через некомпетентність. Насправді не змінилося нічого. У світі і далі залишається дві супердержави, у кожної багато внутрішніх і зовнішніх проблем. Але вони і далі ведуть війну. А у війні завжди належить чимось жертвувати.

— Ви маніяк… — тільки й вдалося вимовити мені.

— Ні, я — патріот, — спокійно заперечив старий. — Я переконана у своїй правоті людина, яка доводить справу до кінця. І мені все-таки вдалося задіяти Марка. Саме він для американців мав бути головною дійовою особою у справі організації перевороту. Висловлюючись нашою мовою — і Івановим, і Емісаром одночасно. Мені тільки залишилося його підставити, звісно, пожертвувавши й грошима. Тим паче, Марк не мав усіх ознак Емісара і грошей отримати не міг. Він також не брав участі в розробці операції у Санталемо. Але для американців декстракардія, знайоме обличчя і, звісно, стиль. Досконалість і вміння іти напролом, виживати у безвихідних ситуаціях. Та й головне — тіло, ідентичне попереднім з генетичного боку. А знаєш, підставляючи його і прирікаючи на загибель, я не міг позбутися думки, дурного побоювання, що він якимось дивом вискочить. Це були свого роду нав’язливі думки. Будучи тепер обмеженим у засобах, я не міг повною мірою проконтролювати результати, але достовірно знав, що наживку вони заковтнули. І тепер Пентагон чекав новий тур марних зусиль у галузі генетики на шкоду усьому іншому. А мені знову належало гнатися за двома зайцями — розвивати якось легенду про неіснуючого Емісара і…

Здавалося, старий знепритомнів, але за мить продовжив із заплющеними очима:

— Я мав вигадати ще щось. Мине кілька років і міф про «досконалого солдата» почне забуватися. А щоб цього не сталося, йому потрібне якесь підтвердження…

— Так ось для чого вам знадобився я… — обличчя моє збоку, напевно, зараз висловлювало прозріння. — Ось що на мене, виявляється чекало…

Стенлі не розплющив очей. Його не цікавив мій погляд.

— Але ж я генетично зовсім інший! І обличчям не схожий! Що ви замислили? Що хотіли зробити зі мною?!

Та Огарьов не звертав ні найменшої уваги на мої вигуки.

— І яким же було моє здивування, коли той, кого ти звеш Марком, почав мене шукати! Так, за легендою, я був його наставником, його батьком і мав подбати про продовження нашої династії справжніх землян. І у нас існувало багато обумовлених шляхів як знайти одне одного у разі, якщо б ми загубилися у багатомільярдному натовпі створених флоїдами мутантів. Як же я здивувався, коли побачив його пошуки! Це означало, що він зумів видертися. Що з якоїсь причини не спрацював знищувальний пристрій і він живий, пройшовши неймовірним чином крізь зграї тих, хто мав його взяти. Проте могло статися й дещо інше, адже розвідник завжди має враховувати найменшу ймовірність. Його могли взяти живим і тепер, можливо, Марк працював на Пентагон або ж був просто приманкою для мене. Міг він до чогось дійти й сам і тепер розшукувати мене з однією метою — спитати за свій провал. Як одне, так і друге для мене означало кінець. Тому я так довго зважував і вагався.

— Я хочу знати, як ви мене знайшли і що мало зі мною статися, — повторив я.

— Насправді ж усе склалося не так погано, — вів далі Огарьов. — Виявляється, Марк з власної ініціативи намагався позбутися пристрою, що носив у собі. Вичисливши агентів ЦРУ, які на той час міцно сиділи у нього на хвості, він зробив висновок, що ставленики флоїдів навчилися пеленгувати хвилі отого «захисного екрану», що від їхніх сканерів. Сканерів тепер, він вважав, немає, а «хвіст» реальний. І він вирізав частину своєї «начинки», що зумів знайти, залишивши таким чином американцям зразки тканини свого тіла. Тепер у Пентагоні знали, що цей черговий агент є те саме, що й попередні. Тож ЦРУ не бачило жодного сенсу у тому, щоб зараз брати Марка. Для чого? Одне таке тіло вони вже розібрали мало не на молекули і робили з ним що хотіли і скільки хотіли. А результат? Їхня генетика і далі ні на крок не просунулась у вирішенні цієї проблеми. Тому вони вважали за краще постежити за ним.

— Я питав вас про інше. Мені більше не цікаво чути про ваші розвідницькі ігри, у мене й так давно перемішалося в голові. Що мало статися зі мною?

— Мені потрібен був чоловік з «правим серцем», — тихо, але чітко відповів старий. — А оскільки ідеальним вважався варіант, коли б ця людина була вже тут, у Штатах, я почав пошуки серед емігрантів. Моя агентура перешерстила медичну документацію тих, хто виїхав з пострадянського простору за останній час і знайшла тебе. Серед такої кількості людей, які виїхали, мав би хтось знайтись. А тут ще й багато що зіграло на руку — твій вік, статура, зовнішність.

— Яка зовнішність?! — не стримався я. — Я що, схожий на тих близнюків?

— Та ні, але цього вже й не потрібно. Взагалі для мене відкрилося багато інших цікавих варіантів. Якщо брати до уваги наш міф про «досконалого солдата», то ми буцім продукуємо їх з якогось генетичного матеріалу, який зуміли свого часу створити. Тому й виходять усі ідентичні — з правим серцем та однаковим обличчям. А це робить у принципі незручною подальшу роботу на території ворога, адже людей з таким обличчям американці шукатимуть скрізь. Тому логічно в наших інтересах, щоб наступні агенти якось відрізнялись. А для цього їм перед відправкою можна робити, скажімо, пластичні операції…

— Але я не мав ніякої пластичної операції… — я осікся, розуміючи усе далі й без його слів.

— Правильно — промовив старий. — Ти вже сам здогадався. Як такої пластичної операції тобі б не робили, але купу слідів на обличчі — рубців, які потім, після твоєї смерті у Пентагоні встановлять обов’язково і розцінять як наслідки перенесеної операції, ми мали залишити.

— От, бляха… — я тільки міг розпачливо хитати головою.

Переді мною лежав і помирав той, хто збирався свого часу зробити зі мною таке, від чого тепер ставало дибки волосся.

— Отже, я сплутав ваші карти, коли несподівано дременув зі Штатів. Але ви мене знайшли отою своєю агентурою і спробували «підмарафетити» у «гаражі», адже зробити справжнього агента у такі роки і за такий термін неможливо. Потім планували з моєю допомогою забрати мільярди з рахунку Емісара, а наприкінці підкинути кудись і подарувати мій труп американцям. Але ж я не можу за усіма ознаками бути Емісаром? Та й генетично зовсім інша людина… То від мене взагалі нічого не мало залишитися? Лише фото зі шрамами на обличчі?!

— Яка тобі різниця тепер… — простогнав розвідник. — …Марк допомагав мені розробляти тебе ще коли ти був у Штатах. Для нього ти був можливим «справжнім» другого рівня, який міг мати доступ до сироватки. Тому він увесь час був поруч з тобою, просто ти цього не відчував. А для мене… Для мене ти якраз і став отим міфічним Емісаром — адже умови отримання мільярдів у банку було складено від початку гри акурат під твої ознаки. Мені лише залишалося дбати потім, аби ти нікуди не подівся. Ти ж був для мене усім — і «дурилкою» для своїх, і ключем до мільярдів. І… і навіть наступним «досконалим солдатом» — у перспективі… Після отримання грошей.

— Отже, поляк з ножами для косарки — це ваша витівка?

— Звісно. Поставивши «маячок», ми мали гарантію, що ти нікуди не подінешся.

— І я також увесь цей час носив на собі знищувальний пристрій?!

— Так. Якщо б ти потрапив до росіян, у мене не залишилося б вибору.

Оце вже дійсно чорна мітка… Я подивився на Інгу. Її обличчя також тепер уже не могло приховати емоцій.

А старий, якого наче прорвало, з останніх сил намагався виплюснути інформацію, з якою, напевно, вважав — важко житиметься на тім світі. І нам ставали відомі нові й нові жахливі речі. Наприклад, щоб гарантувати таємницю трьох близнюків, служби, у яких працював Огарьов, пішли на ліквідацію восьми людей, так чи інакше причетних до цього. Що мій молодший брат, який живе в Україні, одразу після моєї загибелі мав бути відданий цеерушникам у такому вигляді, який не дозволяв би встановити наявність у нього нормального «лівого» серця — лише як генетичний матеріал, ідентичний моєму, аби американці мали над чим поламати голову.

А коли він замовк, я почув слабкий, але достатньо крижаний і холодний голос Інги:

— А для чого вам потрібна була я? Можливо, ви зважите і на мій інтерес?

Огарьов зробив зусилля і повернув голову до неї.

— На вас я також покладав великі надії. Для Марка ви мали бути «справжньою» другого рівня. А для американців… Дивно, що ця ідея так пізно спала мені на думку… Скільки я ламав голову над тим, де взяти для них генетичний матеріал, адже близнюки наші давно «скінчилися»… Найкраще було б імітувати запуск нами нової «лінії», тобто серії людей, створених з нового матеріалу. А для цього потрібно мати як мінімум двох близнюків, з яких хоча б у одного декстракардія. І це вже давало можливість протримати нашу легенду хоча б деякий час. Звісно, рано чи пізно вони б усе розкрили, але….

Обличчя Інги зблідло і тепер вона, не відриваючись, дивилася на мене.

— Кажи! — вигукнув я. — Не мовчи! Що ти хочеш сказати?

— Моя сестра… — вона важко проковтнула. — Моя сестра Рита… Півтора року тому вона… загинула у Тайланді.

— І що? — я вже не звертав уваги на старого. — І що?

— Авіакатастрофа. Літак упав на нафтопереробний завод. Ходили чутки, що це був теракт…

— І що?!

— Ми були близнючками…

Моя голова автоматично повернулася до нього.

— Усе правильно, — промовив Огарьов. — Ніхто вже зараз не доведе, яке серце було у вашої сестри — знищено усю медичну документацію на неї у вашій країні, просто ви про це не знали. А от обличчя, як дві краплі води схоже на ваше, залишилося в комп’ютерних архівах авіакомпаній, тому доступне для фахівців ЦРУ. Більше того, у Пентагоні не раз його роздивлялися, як і зображення інших загиблих, відпрацьовуючи можливі версії катастрофи літака, яка потягла за собою стільки наслідків. От тільки обличчя вашої сестри Маргарита поки що для них не означає нічого. Поки що. І не означатиме, доки ви живі. А от коли знайдуть ваше тіло з правим серцем, тим паче, поруч із тілом Марка, зображення вашої сестри-близнючки, як дві краплі води схоже на ваше, набуде для них зовсім іншого значення! І у них з’явиться нова, гадаю остаточна версія на рахунок того, хто здійснив теракт у Тайланді. До речі, не нафтопереробний завод був метою теракту, так співпало. У тому ж літаку була особа, загибель якої у той момент була настільки вигідною нашій розвідці, що автоматично створювала необхідність застосування одного з «яничарів».

— Кого-кого? Яничарів?!

— Увесь мій проект, — тихо і майже по складах промовив Огарьов, — мав таку назву — «Яничари». Вона не фігурувала навіть у наших секретних документах. Тому для Пентагону радянський проект створення клонів «досконалих солдатів» за допомогою генної інженерії мав зовсім іншу назву, ту, яка писалася у нас під грифом «секретно». Для нас же назва «Яничари» означала спецпідготовку агентів з метою дезінформації ворога, і знали це слово лише четверо людей в усьому Союзі, я вже казав хто саме. Тому й зрадила мене витримка, коли почув його від тебе. Кожного розвідника колись чекає провал. От і там, у банку, коли нерви були на межі, мені здалося, що це мій провал. Що мене-таки «виловили» на Марка і… на тебе. Саме тоді, коли ти вимовив цю фразу, це слово, я вирішив, що ти агент, якому відомо дуже багато, який зумів перемогти мене, але «проколовся», бовкнувши передчасно необережне слово. А «проколовся» я сам… Втрутилася доля. Знайшлася ще одна сторона, для якої слово «яничари» має третій смисл і… неабияке значення…

Інга сиділа з кам’яним обличчям і мовчала. Я знав, про що вона думає. Точніше, про кого.

Літак несподівано кілька разів сильно хитнуло, потім за дверима у напрямку кабіни почувся якийсь грюкіт. Ми злякано принишкли, тільки Огарьов, здавалося, не звернув на це ніякої уваги. І одразу ж наш курс вирівнявся, а на стінках салону чомусь увімкнулися ліхтарі.

— Сподіваюсь, я задовольнив усю вашу цікавість, — заплющуючи очі, прошепотів старий. — Хіба ще… ну, ти й сам мав здогадатися… У підвалі — так… усього-на-всього мильна булька… для Марка… сироватка для зворотніх перетворень. Вони однаково нічого не втямлять… А ми… і так розуміємо, що флоїдів… не буває…

— Ні, не задовольнили, — коротко і впевнено промовив я. — Я все одно вам до кінця не вірю. А з вашої розповіді можу без вагань повірити лише в одне — ви страшна людина. А все решта… Те, що ви тут щойно наплели, воно виглядає гарно і дотепно. Але казочка про Емісара була не гіршою. Та й що казати, ваш науково-фантастичний роман про нашестя флоїдів не менш цікавий. Я свого часу, особливо коли покопирсався у флешці, почав серйозно думати, а чи не повірити. У вас багата фантазія. І ви, схоже, дійсно майстер дезінформації. Хто знає, як з цією черговою байкою? А знаєте, що головне у моїх сумнівах?

Розплющивши очі, Огарьов мовчки дивився на мене.

— Так от, головне тут здоровий глузд. Ваша діяльність понадсекретна і вона дійсно жахлива. А чому мені не дуже віриться у цю останню байку про «яничар» — подумайте самі. Професіонал вашого рівня не може впадати у почуття і викладати свої професійні таємниці, навіть будучи при смерті. Це віддає дешевизною примітивного серіалу. Тим паче, ви ще можете занапастити всю свою справу. Ви ж поки що живі. От зараз десь сядемо, дивись і потрапите ще до лікарні, ну і там як Бог дасть. А ви вже тут «злили» стільки інформації… Ні! Ви самі казали, що розвідник має прораховувати усі, навіть малоймовірні варіанти. Тож…

— Усі, — погодився Огарьов. — Крім зовсім неймовірних. Сісти ми тепер аж ніяк не зможемо. Не хотілося б, — він глянув на Інгу, — щоб загибель вашої сестри втратила сенс…

Мурза озирався дедалі частіше і тривожніше. Там, у таборі, залишився Альфар-Нагі, але до кінця Менгу-Гірей не довіряв нікому. Тим паче вночі з табору міг вислизнути хтось з продажних нукерів і, діставшись до буджаків, розповісти про його хитрість. І тоді…

Про те, що сталося б за таких умов, краще не думати. Менгу-Гірей розумів, що на рівнині, де залишився табір його основних сил, воїнам бея не вдасться роздивитися, що робиться всередині, за колом, утвореним возами. І далі все залежатиме від того, чи зуміє Альфар-Нагі утримати за цим колом усіх своїх воїнів так, щоб до бея не дійшла звістка про те, що кілька десятків ногайців з самим мурзою на чолі та чужинцем погнали ясир далі у надії дістатися Кизикермена і сховатися за його стінами.

Чим далі, тим більше мурза переймався думкою, що, можливо, дарма не послухав чужинця і потяг із собою бранців. Це значно сповільнювало їхній рух, але як залишити нещодавнім союзникам, а тепер ворогам, здобич, що дісталася такою ціною? Хоч що кажи, триста рабів варті у Кафі дорогої ціни. Та й шукати захисту в сераскира легше з багатою здобиччю, адже однаково буджаки не відчепляться. Тож краще віддати частину сераскиру у пошуках захисту, якщо вже війни не уникнути.

Та коли Менгу-Гірей повертався і бачив султанського воїна, сумніви його ставали сильнішими, адже попереду яничар-аги сиділа жінка, варта більшого, аніж усі невільники разом узяті. Що як і бей тієї ж думки? Тоді він, Менгу-Гірей, дарма волочить за собою цей тягар. Та вибір зроблено, і тепер залишалося тільки картати себе за жадібність і недалекоглядність.

Сонце пекло немилосердно і Марії вдавалося до цього часу ховатися за кремезною постаттю свого кривдника та рятівника. Вимучена, вона схилилася до його грудей, які погойдувалися в такт ході коня. Дівчина заплющила очі, намагаючись зберегти сили, оскільки розуміла, що багато випробувань ще попереду.

Тубілай не оглядався, відпустивши повіддя. Караван рухався повільно і він знав, відчував, що їх швидше за все наздоженуть. Хитрість мурзи, як на його думку, годилася хіба для власного заспокоєння. Побачивши табір ногайців, буджаки мали б у першу чергу об’їхати його і роздивитися, чи не веде якийсь слід ще далі, у степи. А слід, залишений трьома сотнями бранців, був такий, що…

Опівдні попереду блиснув своїми водами Інгул. А невдовзі прискакали троє нукерів мурзи, залишені позаду. Буджаки наздоганяли. Їхні основні сили рухалися слідом, не піддавшись на хитрощі Менгу-Гірея. Надія дістатися Кизикермена розвіялася, наче дим.

Острів, який огинала течія річки, був єдиним порятунком. Розумів це і мурза. Ближчий берег острова пологий, щоправда, неширокий і його б могли боронити кілька десятків воїнів, ставши пліч-о-пліч, навіть перед чисельно більшим ворогом. Інші береги острівця високо здіймалися над швидкою течією і вилізти на них було б надзвичайно важко. Переправа забрала чимало часу. Бранців переправляли купками, глибина в окремих частинах річки не дозволяла переходити дном. Крики нукерів змішувалися з плачем дітей, жінок. А щойно переправа скінчилася, появилися перші вершники бея.

Буджаки розташувались уздовж берега й обстежували підходи до острова. Їх збиралося дедалі більше, а войовничі вигуки свідчили про намір взяти приступом влаштовану мурзою фортецю. Ногайські воїни перекрили весь пологий берег, яким можна було зайти на острів з води, але їх насилу вистачало навіть для цього. А бей уже готував загін найзавзятіших, готових дертися з тилу на крутояри. Мурза зрозумів, що втримувати ці позиції довго не вдасться.

Перший наступ буджаків було відкинуто назад у річку. Вони попливли на конях і ногайські стріли влучали у коней, вершників, здіймаючи справжній вир тіл у каламутній воді Інгула. Лише деяким з них вдалося досягнути мілини, де їх зустріли воїни Менгу-Гірея. Тут у перших рядах бився і Тубілай. Небагато з них зуміли повернутися на свій берег. А там уже готувалися плоти для переправи в обхід, прибували нові буджацькі загони.

Вона сиділа на кручі під деревом під охороною двох нукерів. Тут, біля великого каменя, лежав і Менгу-Гірей, поранений стрілою у першій сутичці.

Марія скрикнула, побачивши кров, і потяглася рукою до грудей Тубілая. Та одяг виявився неушкодженим. Вона мовчала, проте очі висловили усе.

— От бачиш, невірна, — промовив яничар-ага, опускаючись поруч, — ти вже готова молитися своєму богові, аби той захистив мене. Ще не побачивши найсвітлішого, ти вже розумієш, що для тебе краще, а чого слід боятися. І зараз ти просиш у нього аби вдалося видертися з цієї пастки і отримати те, про що ти відгукувалася так зневажливо.

У відповідь вона лише розпачливо похитала головою:

— Звідки знати тобі, про що я молюся… В одному ти правий: я хочу, щоб Господь захистив тебе, не дав загинути. Навіть якщо після цього ти занапастиш мене. А ти це зробиш. Напевно, така моя доля. Скажи, Тубілаю, що буде з нами?

Коли ця жінка починала говорити очима, слова у відповідь добиралися важко. Не будучи багатим на них узагалі, Тубілай ніколи не мав сумніву, говорячи. Тому що завжди знав, що йдуть ці слова від Аллаха, а його губи лише промовляють. Тому й звучав його голос завжди твердо і впевнено. Навіть тоді, коли впав у немилість найсвітлішого. Навіть перед загрозою страти. Адже й тоді Всевишній говорив його вустами, тому не було тремтіння і страху у словах. Коли ж ця жінка починала говорити з ним очима, Аллах мовчав, кинувши свого вірного слугу напризволяще, і відчуття, що говорить тепер уже він сам, лякало. Думка, що треба відвести погляд і замовкнути, ставала всепоглинаючою, але ж зробити це так важко! А очі цієї невірної, що ніколи не просила ні хліба, ні води, так благали від нього саме слів, його власних! І відмовити, не нагодувати ними це прекрасне створіння, ставало вище його сил.

— Не бійся, — промовив Тубілай. — Ти не дістанешся їм.

— Їх так багато, — Марія здригалася, промовляючи це. — Вони готують плоти, ти бачиш? Вони хочуть дертися на острів з усіх боків!

— Ми зможемо відбитися, — але тривога в її очах не зникала і він додав: — Я не віддам тебе. Скоро мають підійти основні сили ногайців.

Вона повірила, і погляд її приречено відповів: «Знаю, що не віддаси. Знаю… Я ж маю належати твоєму володарю…» Вуста ж промовили:

— А якщо не підійдуть? Якщо буджаки залишили частину війська там, біля табору і воїни мурзи й гадки не мають, що друга частина ворожого війська кинулася за нами?

— Ти знаєшся на військовій справі, — мимоволі посміхнувся Тубілай. — Коли ми дістанемося до Істамбула, я розповім про це всемогутньому і, можливо, він зробить тебе військовим радником.

Ця насмішка допомогла йому опанувати себе.

— Можеш потішатися з мене, — промовила дівчина. — Але я донька козацького полковника і знаю багато речей, про які ти не підозрюєш. Тубілаю! Я вірю, що ти готовий померти заради того, щоб довезти мене до свого проклятого султана, але це не допоможе. Поглянь — їх надто багато! Скажи цьому бусурману, — Марія тицьнула пальцем убік Менгу-Гірея, — нехай звільнить полонених. Серед них є юнаки і старі, ще здатні тримати зброю. На острові є дерева, з яких можна вирубати довгі палі й скидати тих, хто лізтиме по крутих схилах. Однаково у мурзи не вистачить воїнів, щоб боронити весь острів!

Він лише похитав головою, знову не здатний відірвати погляду від дівчини. Вже давно Тубілай думав саме про це, та мурза не хотів і слухати, сподіваючись на появу своїх основних сил.

— Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось! Якщо ти дійсно кращий у свого клятого султана, то повинен вміти не лише вимахувати шаблею, але ще й думати головою!

Плоти спустили на воду і, відпихаючись довгими палями, воїни бея рушили проти течії в обхід острова, а новий загін уплав на конях пішов у наступ на мілину, яку захищали нукери Менгу-Гірея.

Тубілай підвівся, глянувши на неї востаннє. В її прекрасних очах був відчай.

— Пообіцяй мені, Тубілаю, що перед тим, як залишишся сам проти усіх, ти повернешся сюди, по мене. Не віддавай мене їм!

— Обіцяю, — твердо промовив Тубілай, відчуваючи, що його слова знову належать Аллаху.

Він уже зробив крок униз, але обернувся, витяг ножа і вклав дівчині в руку.

— Тільки не роби цього без мого наказу.

— Бережи себе, — промовила вона. — Ти ворог, але… бережи себе!

Несподівано вона скочила й обійняла його за шию, та, що дедалі частіше намагалася стати між ним і Аллахом. Але якщо раніше це робило його слабким, відбираючи сили, то тепер…

Закипіла вода, коли кіннота торкнулася дна, і ногайці, яких ставало дедалі менше, прийняли удар ворога. А плоти, намагаючись боротися з течією, чіплялися за каміння, коріння, що звисало над водою, і буджаки, зриваючись у вир, лізли догори. Оборонна лінія Менгу-Гірея «тріщала» по швах. І тоді Марія, не витримавши, сама кинулася до полонених, побачивши, що останній воїн Мурзи, який стеріг її, вступив у бій. Саме зараз вирішувалося — зможе встояти острів чи ні.

Звільнені хапали до рук ті самі довгі деревини, якими були пов’язані між собою, і скидали вниз ворога, що дерся на крутояри. Інші відв’язували своїх, хто ще не звільнився. Жінки та діти, котрі старші, збирали каміння і усе це сипалося на голови воїнам бея. З плотів летіли стріли, влучаючи у людей.

Тубілай зібрав по острові з десяток нукерів, котрі й самі розуміли єдино правильний вихід, на який спромоглася ця смілива жінка і, всадивши їх на коней, вдарив згори по буджаках, які вже закріпилися на мілині, та відтіснив їх. Ті, хто з останніх сил бився по коліна у воді, розступились і у саму гущину буджаків кинувся табун розсідланих коней, яких нагнали згори. А за ним щойно зібраний загін Тубілая вдруге відкинув буджацьке військо у води Інгула. Течія несла знесилених коней та воїнів. А з протилежного берега кіннота буджаків уже пливла, кидаючись у новий наступ. Тубілай збирав докупи ногайців, ще здатних тримати зброю.

Крик позаду примусив його обернутися. Це був Менгу-Гірей. Мурзу підняли і простромили його ж шаблею. Звільнені Марією полонені повстали проти своїх викрадачів, здавалося, прирікаючи себе на загибель. На мить ті, хто був унизу, розгубилися, розуміючи, що нерозважливість бранців тепер коштуватиме життя їм усім. А буджацькі коні вже хропли, підпливаючи до берега.

І лише Тубілай зрозумів причину такого повороту подій. Кинувши розгублених ногайців, що заклякли по пояс у воді, він майнув у гущавину і озирнувся лише нагорі. На буджаків на тому березі насувалося інше військо, і ті вже шикувались у новий бойовйй порядок, готуючись прийняти удар. Тільки це не був Альфар-Нагі. Козацький загін, що взявся тут невідомо звідки, вже нісся на ворога. Ось чому нещодавні невільники раптово повернули зброю проти мурзи, адже першими побачили це з крутояру. Кінець битви фактично було вирішено.

За мить він опинився поруч з Марією. Жінки відсахнулися, діти розбіглися, здійнявши лемент. Вона і зараз тримала його ніж, хоч на цей час усі бранці вже були вільні. Зброя спрямувалася у бік Тубілая.

— Ти забула, невірна, що просила мене повернутися? Битву програно.

— Не підходь, — промовила Марія. — Не підходь до мене! Втікай, рятуйся, прошу тебе. Там мій батько! Ні, будь ласка…

— Врятуватися я можу лише з тобою, — промовив Тубілай. — Того, хто не виконує волю найсвітлішого, ніщо не врятує.

— О, Господи… викинь це з голови і втікай! Благаю тебе! Забудь свого султана і рятуйся. Ти зможеш!

— Від султана втекти можна, від Всевишнього нікуди. — І він зігнувся у сідлі з наміром підхопити її.

— Ні!!! — вона відсахнулася і націлилася у нього ножем. — Я вб’ю тебе!

— На все воля Аллаха…

Заклавши ятаган до піхов, Тубілай підхопив її, не звернувши найменшої уваги на гострий ніж, а вона лише забилася у його обіймах, пручаючись і б’ючи руків’ям по спині. Люди з довгими жердинами насувалися, виставивши їх уперед і стискали півколом вершника, за спиною в якого була лише прірва. Всадивши Марію поперек сідла, він натяг повіддя обома руками, наче й не збирався братися за зброю. Обдерті та виснажені люди застигли у німому подиві перед ворогом, якого тепер уже ніщо не могло врятувати. Раптом кінь захропів, загарцював на місці, стаючи дибки, і кинувся з крутояру у вир швидкої течії, виконуючи останню волю вершника.

На березі кипів бій. Буджацькі вершники знімалися з позицій і повертали назад, пускаючи стріли, не бажаючи відкритої січі. Залишки ногайців були скинуті у каламутну течію нещодавніми бранцями, і лише кілька з них, що зуміли скочити у сідло, на свій страх і ризик спробували повторити те, на що спромігся несамовитий яничар-ага.

Люди скупчилися на крутоярах і, захищаючи долонями очі від передвечірнього, ще яскравого сонця, дивилися у далечінь, де тримаючи повіддя, поруч із конем плив чужинець. Шию скакуна обіймала та, що дарувала їм життя та волю.