Емісар

Критичний день

Проблема вирішилася сама, стрімко та несподівано, припинивши наші суперечки та вагання, не залишаючи нам права вибору. Марк зателефонував зранку замість того, щоб з’явитися, як і належить, після нічної роботи. Дзвінок надійшов на мій мобільний, але оскільки я був у душі, відповіла Інга.

— Марк телефонував, — невдоволено промовила вона, коли я вийшов. — Просив приїхати до нього, привезти кредитну картку.

— Навіщо?

— Він хоче купити якусь машину, я не зрозуміла. Машину, аби їздити.

— А навіщо нам машина?

— Ти мене питаєш? — Інга була сьогодні на диво роздратована. — Хто визначає усі наші дії? От його і спитай.

Але Марк був «поза зоною». Я перетелефонував ще кілька разів, але безрезультатно, а тоді серйозно насів на Інгу. Виявилося, що Марк чекатиме на Сто третій авеню, поблизу набережної. Я знав це місце. Тут пересадка з метро на автобус, щоб доїхати до фірми, де він працював. А Марк знав, що ми знаємо, де це.

— То їдемо, — сказав я, вдягаючи сорочку.

— Не маю бажання, — Інга влаштувалася на канапі й увімкнула телевізор.

— Як це не маєш… — мені залишилося тільки здивуватися. — Він як сказав: щоб ми привезли? Ти так чула? Отже, мусимо їхати вдвох. Ти забула?

— Яке це має значення? — скипіла Інга. — Йому потрібна картка, а не ми. З якоїсь причини він не хоче або не може сам. Може не встигає… Чого обом пертися?

— А того, сонце, що належить ретельно слухати і виконувати, що він каже, оскільки ми поки що обрали цей шлях. Розумію, тобі тут затишно, ти вже звикла, що усе гаразд і вирішила, що ті пригоди нам наснилися. Так? До кращого швидко звикається.

— Володю… Якщо вже на те пішло, я не звернула уваги, як саме він вимовив. Принаймні він не наголошував, що саме удвох ми маємо приїхати, — викручувалася вона. — Якби це було потрібно, я б так і зрозуміла. Для нього просто не мало значення, хто це зробить. До того ж, я не в собі, ледве тепла. Як уявлю, скільки туди їхати у тій задусі… Пожалій мене.

— А чого це ти не в собі? — не зрозумів я, на що Інга лише звела очі до неба.

— У мене таке буває.

— Як буває? Ти ніколи нічого не казала.

— А ти питав? — здавалося, Інга ледве стримувалася. — Голова болить, розумієш? Дуже болить. Розколюється.

— А чому саме сьогодні? Бо тобі не хочеться їхати?

— О, Боже… Ні! Критичні дні у жінок бувають. Чув, напевно? То от у мене по-особливому. Перший день — це жах. Болить голова і догодити мені неможливо. А завтра буде порядок і поїду куди хочеш, тільки сьогодні залиш мене в спокої.

Усе це мені не подобалося. Після кількамісячної муштри Іллі та спілкування з Марком я вже не міг мислити категоріями нормальних людей. Відчуття небезпеки жило у мені постійно і домінувало над іншим. Щоправда, ми мали вже кілька тижнів спокою і здавалося, що так буде завжди — варто лише трохи підтримувати себе на плаву. А інтуїція мовчала хоч як прислухався. Інга ж розцінила мої вагання по-своєму.

— Може тобі довести, що я кажу правду?

А я стояв під розстрілом її гнівних очей і розумів, що не можна вестися на жіночі примхи, коли йдеться про такі речі, як життя та безпека. Але й Інга не була тією жінкою, на яку варто добряче гримнути, щоб переконати. Уявилося, як тягну її, злу та знервовану, серед цих «пожмаканих» гумових посмішок, як контрастує її вигляд з довколишньою «ідилією» і на нас звертають непотрібну увагу. Я ще раз спробував набрати Марка.

Це остаточно вивело її з себе. Інга відвернулася, зняла під халатом найпікантнішу частину свого туалету і мовчки показала мені, наче яку папку документів обридлій податковій. Погляд її вдарив мене відвертою злобою, а губи промовили:

— Тепер до ранку щоб я тебе не бачила.

Сто третя авеню відпочивала. Година пік давно минула і тут зустрічалися лише поодинокі перехожі. Кілька машин стояли біля бордюра. Марка не було ніде. Вже укотре я марно набрав його номер і присів на одну з лавок під деревами, гадаючи, яке з припущень зараз ближче до істини. Він міг спізнюватися або, навпаки, не дочекався і тоді обрав якесь інше рішення — адже, окрім суперечки з Інгою, я ще й застряг у метро. От тільки чому він вимкнув телефон? А навіщо йому терміново знадобилася машина? Останніми днями навіть мови про це не було. Що як це лише підстава витягти нас сюди?

Думка про те, що я припустився помилки, залишивши вдома Інгу, оволоділа мною. Та хай там як, тепер належало чекати, сподіваючись, що супермен не потрапив до установи, де вміють розв’язувати язика навіть таким, як він. На цей випадок мені аж ніяк не завадило б заховатися просто зараз. Якщо, звісно, ще не пізно. А Інга? Я непомітно зиркнув навколо, як вчили. Практично нікого. Двійко закоханих — їм не до мене. А хто у тих машинах? І мене починало охоплювати неприємне хвилювання. Над усе я бажав побачити його зараз, чимшвидше.

Марк з’явився несподівано і тихо, наче тінь. Усе похололо у мені, тому що він сунув уздовж огорожі, не звертаючи на мене уваги, хоч і бачив. Це могло означати тільки одне — щось сталося, ситуація вийшла з-під контролю. І я не помилився. Проминувши лавку, на якій ми мали зустрітися, навіть не кивнувши при цьому мені, за кілька кроків Марк несподівано загальмував, а обертаючись, уже висмикував з кишені пістолет. Усе відбувалося блискавично і я лише встиг зауважити, що ця доволі масивна зброя обладнана коротким глушником. Переляк ще не встиг розписатися на моєму обличчі, лише думка, що зараз для мене усе скінчиться, простромила свідомість. Рука з пістолетом смикнулася, заганяючи кулю просто у чоло студентці, яка примостилася зі своїм хлопцем на сусідній лавці. Чогось, зиркнувши на них ще раніше, я так вирішив, що це студенти. Вона загребла руками, завалюючись на бік, а наступний постріл у груди вразив її хлопця, котрий якраз скочив на ноги. Далі куля рознесла йому голову, перекидаючи тіло спиною на лавку. І я відчув, що мій рот роззявляється лише тепер, коли, падаючи, чорнявий хлопець випустив на землю свій пістолет, який лише щойно встиг вихопити.

А Марк, розвернувшись на сто вісімдесят, дірявив скло та дверцята припаркованої поруч машини. Звуки пострілів звучали глухо і я чув крізь них, як дзвенить метал і розлітається скло. Він видер передні дверцята на себе і всадив останню кулю у того, хто ховався там — упритул, а далі у пару стрибків опинився в червоній спортивній машині, що стояла за кілька кроків. Заревів мотор і, мало не зчесавши своїм низьким пузом бруківку, машина рвонула з місця. Усе було наче на долоні і я закляк, поки що лише спостерігаючи. А потім ноги самі підхопили мене з лавки. Та не встиг я зробити й кроку, як побачив, що з бокової вулички зі скаженим скреготом на швидкості вирулює фургон, намагаючись перехопити Марка. І я б кинувся на протилежний бік скверу, та сталося те, що не дозволило мені відвернутися. Замість спроби проскочити машина Марка несподівано загальмувала. І одразу переслідувачі опинилися поруч. А з боку набережної, очевидно з катера, що курсував попри берег, з’явилися озброєні люди. Вони упритул дірявили машину Марка з автоматів. Розліталося скло. З-під капоту вдарив струмінь пари. У мені щось стислося й увірвалося. На моїх очах вбивали людину, яка, здавалося, не може загинути, навпаки, сама є досконалим знаряддям убивства.

Неслухняними ногами я зробив кілька кроків убік, але мимоволі знову «заплів» очима назад. Вони відкривали дверцята. Ось зараз і йому буде контрольний постріл…

До набережної не було й ста метрів, але ефект відставання звуку навіть на такій відстані спрацював. Усе, що там було, на моїх очах розверзлося яскравим полум’ям, розлітаючись на усі боки, і лише за мить мене струснуло так, що не втримали ноги. У вухах жахливо заболіло і слух пропав, натомість у голові розливався дзвін. Зникли люди з автоматами, а фургон, котрий щойно намагався притиснути машину Марка, яка взагалі поділася невідомо куди, перекидався по проїжджій частині вже без вікон, пожмаканий, наче паперова коробка, яку несе вітер. Більше на набережній нічого не було, тільки якісь уламки просто з небес падали у воду. Усе…

Я відчував, як ступають мої ноги, які, на відміну від голови, самі знали просту річ — необхідно бути зараз якомога далі звідси. А дзвін у вухах посилювався і марно я намагався зловити той момент, коли з’явиться і наростатиме виття поліцейських сирен. У них це швидко. Тому не одразу помітив, що поруч зі мною хтось є. Більше того — мене підтримували під руку і кудись вели! Ледь вірилося, що це не міцні й молоді хлопці, а… Це був звичайний американець — літній, але ще жвавий чоловік, сивий, охайно виголений. Чомусь саме ця деталь кинулася мені в очі. Він переживав за мене. Питав, чи зі мною нічого не сталось, і закликав до обережності в рухах.

— О’кей, о’кей… — тільки й встиг промимрити я, не почувши власного голосу, як ми вже сідали до його машини.

Вулиця, на якій вона зупинилась, ішла під кутом уздовж задньої частини неширокого скверу, тому й побачив цей дід, як упав я після вибуху, що стався на набережній. Усе відбувалося швидко, набагато швидше, аніж поверталося сприйняття. Ми завернули ще кілька разів і опинилися у зоні пожвавленого руху. Назустріч прогнало кілька поліцейських машин з увімкнутими сиренами. Він торкнув мене за руки-ноги, питаючи, чи усе гаразд, а потім потяг з моєї руки вимащену бежеву куртку, я таки впав, коли вибухнуло. Мої протести ні до чого не привели й одразу ж я отримав у руки легеньку червону сорочку. Та сказати, що мені не холодно, я не встиг. На голову мені вмостився такий самий червоний блайзер, а дід справно витяг з відібраної у мене куртки і вимкнув телефон. Лише тепер я зрозумів. Це не був просто американець, якому мене стало просто шкода.

Машина, до якої ми пересіли, неквапно вирулила на середину вулиці і ми рушили подалі звідси.

— Мені треба зателефонувати, — сказав я англійською. — Це дуже терміново.

— Куди? — запитав старий.

— Пробачте, це моє особисте, — такі фрази давалися ще насилу. — Віддайте, будь ласка, мій телефон. Мені потрібно вже.

— Я розумію, — похитав головою він, а наступну фразу вже вимовляв російською. — Туди дзвонити украй небезпечно, тим паче, їй це вже не допоможе. Вам залишається лише змиритись.

— Як… — мої губи ледве розтулилися. — Ви хочете сказати… Звідки ви знаєте про Інгу?

— Давайте поговоримо про все потім, коли небезпека буде позаду, — сказав він, не повертаючи голови.

— Ви збожеволіли… — до мене почала повертатися активність. — Зараз же віддайте мені телефон! Я хочу переконатися!

— Ваш телефон у смітнику, — спокійно відповів старий.

— То дайте свій! Або випустіть мене! — я схопився за ручку дверцят.

Машина вже неслася по хай-вею і зателефонувати я не мав жодної нагоди, навіть якби вискочив на ходу.

— Ви не врятуєте її, навіть якщо негайно зателефонуєте. Я розумію, ви хочете сказати їй, щоб негайно забиралася з квартири. Пізно. Зараз поруч із нею люди, можливості яких дозволяють встановити приблизне місце нашого перебування, а, отже, вони знатимуть, у якому напрямку ми рухаємося. Це якщо б увімкнути ваш телефон. А вона скаже вам те, що її примусять сказати. Наприклад, що з нею усе гаразд і вона вас чекає. А далі і ви також потрапите до їхніх рук.

— Звідки ви це знаєте? — у мене в голові нарешті розвиднілося. — Це ваші люди? Вони її тримають? Інакше звідки така упевненість? Хто ви такий?

— Це не мої люди, — спокійно заперечив старий. — І доказом цього для вас мусить бути те, що врятувати я намагався вас обох. Вам належало ретельно виконувати накази, а не вдаватися до самодіяльності. Отже, у тому, що сталося з Інгою, винні тільки ви самі. Вам же сказали приїхати обом! Хіба ні? Вас же обох інструктували ретельно, до дрібниць виконувати, що кажуть. Хіба Пітер не вів з вами такої розмови?

— Пітер? — не зрозумів я. — Ви маєте на увазі… Марка?

— Яка різниця як його назвати? — жорстко промовив старий. — Я маю на увазі того, хто щойно загинув. З ким ви жили останнім часом. Бачите, помиляються і гинуть навіть такі професіонали, як… нехай уже буде Марк, аби вас не заплутувати. Що вже казати про тих, хто не здатний просто механічно виконати те, що наказано. Зараз ми їхали би цією машиною утрьох. А можливо, і з Марком було б інакше. Гадаю, побачивши тебе самого, він почав міняти план дій, тільки було вже пізно.

Я мовчав, уражений, а потім таки видушив із себе:

— Невже ви — це Віллі?

— Можу бути й Віллі, якщо тобі так подобається. Хоча тут я Стенлі. Стенлі Джексон.

— Але ви той, кого шукав Марк?

— Марк шукав багато кого. Мене у тому числі. А кого ви маєте на увазі, я не розумію.

У голові знову почалася плутанина.

— Що буде з Інгою? — у горлі остаточно пересохло саме тепер, коли я запитав про це.

— Поки нічого поганого, — відповів той, кого тепер належало кликати Стенлі. — Поки у них є надія виловити на неї тебе, нічого з нею не трапиться. Навпаки, берегтимуть.

— А потім?

— А про потім ще буде час поговорити. І подумати.

— Я не можу її покинути, — воно вимовилося саме тихо, але впевнено. — Ви чуєте? А якщо… А чому ви не думаєте, що їй намагатимуться розв’язати язика… — я насилу підшукав цей вираз. — Усілякими негуманними методами?

Сказати це якось інакше було важко. Навіть подумати. Усе в грудях починало стискатися і холонути. І знову поверталася думка, що я зараз бездію, у той час як один лише дзвінок, можливо…

— По-перше, негуманні методи псують людину, а ви їм ще потрібні, — заспокоїв Стенлі. — І ти, і вона. А по-друге, згадай, що з вами був Марк — професіонал з великої літери. І їм це відомо. Отже, він не міг влаштувати справу так, щоб кожен з вас володів інформацією, яку варто витягати, як ти кажеш, негуманними методами. І ще одне запам’ятай, найголовніше. Щойно ті, у кого Інга, отримають тебе, один з вас стане непотрібний. Доки вони не знатимуть де ти, доти берегтимуть її. Щойно ти потрапиш до їхніх рук, вона загине. Або ти сам. Наберися терпіння. Скоро нам вдасться звідси вибратись і тоді…

— Гаразд, — промовив я. — Тоді, можливо, від вас я почую нарешті, що оце усе означає? І хто є хто, бо Марк…

Напевно, саме контузія від вибуху мало не зіграла зі мною підлий жарт. Далі мало казатися: «…верз таку нісенітницю, що вуха в’янули». Все-таки я вже не був простою людиною, хай навіть і далеко стояв від справжнього професіонала. Тому вчасно схаменувся, ще раз ковтнув пересохлим піднебінням і продовжив:

— …Марк, як ви кажете, професіонал з великої літери, не поспішав вводити нас у курс справ.

— А я на такого не виглядаю, тому зараз розповім вам геть чисто усе, щоб поставити себе у небезпечне становище, та й вас, до речі, також. — Він натягнуто посміхнувся і продовжив: — Гаразд. Ми поговоримо про це у спокійнішому оточенні. Попереджаю зразу: розповім стільки, скільки вам можна знати. Звісно, не все, адже погодьтеся, ви також можете потрапити до тих, хто застосує хм… негуманні методи, щоб примусити говорити. І зауважте, така ймовірність для вас значно вища у разі, якщо вирішите діяти на власний розсуд. Тому розповім я вам лише те, що їм також уже відомо, не більше. Одне лише можу гарантувати: усе, що казатиму, повністю відповідає дійсності.

Ільмір чекав їх там, де і належало. Вітер цього дня казився, розгойдуючи нескінченні очерети, у яких, здавалося, міг сховатися не лише Тубілай — усі двадцять тисяч яничарів Сулеймана-паші. Тут місцина ішла донизу і на березі, твердому та надійному, найнятий за золото провідник спорудив хатину з висушеного очерету, що оберігала від дощу. Він і мав провести їх через Гниле море до Криму, звідки вже лежав прямий шлях до Кафи, де стояла султанська галера. Дістатися ж сушею удвох з дівчиною було практично неможливо — ногайці ретельно охороняли усі підходи, усі перешийки.

Ільмір подивився на Марію шанобливо і схилив голову, наче міг розуміти, яке місце має зайняти ця жінка в оточенні найсвітлішого. А вона, що, здавалося, тепер вже втратила будь-яку надію, похилилася на кінську гриву, обхопивши руками шию скакуна. Її покидали останні сили.

Тубілай не увійшов до хатини. Перемовившись кількома словами з Ільміром, він зупинився на краю байраку за кількасот кроків. Звідси проглядалися очерети і водні простори, що відкривалися до обрію. Гниле море… Наче відчуваючи розлуку з повелителем, загарцював його вірний кінь, що не раз виносив з цупких обіймів смерті. Та взявши жорстко збрую, Тубілай не дав іржанню вирватися з його рота. Він зняв Марію із сідла і поклав під кущами, які затуляли від променів надвечірнього сонця. А вона перекинулася на бік і притислася обличчям до сухої трави, заплющивши очі. Він укрив дівчину і сів поруч, очікуючи на їжу, що мав принести татарин. Сонце сідало над Гнилим морем…

— Вітер буде завтра, — промовив Ільмір, схиляючи голову і простягаючи їм смажене м’ясо. — Важко йтиметься.

Тубілай подивився на нього мовчки, не уздрівши нічого у погляді татарина.

Вона не хотіла їсти. Посадивши дівчину, Тубілай силою розтулив її губи і влив кумис, який приніс Ільмір. Марія закашлялася, недовго пручалась, а потім почала пити, зрозумівши, що інакше бути не може.

— Ненавиджу тебе… — прошепотіла вона, знову від кидаючись у траву.

— За що, незрівнянна? — здивувався Ільмір, який і тепер ховав хитру посмішку. — Ти б давно померла від спраги та виснаження. Твій покровитель береже тебе, як і належить берегти найдорожче. Скоро ти зрозумієш, що варто було не померти у цій пустелі, аби мати те, що матимеш ти.

Вона не розуміла цієї мови, а Тубілай, посміхнувшись самими кінчиками губ, промовив до полонянки:

— Цей пес каже правду. Коли сядеш на розшиті золотом подушки, то ще згадаєш гарячі піски і кумис, який я заливав тобі до рота проти твоєї волі. Тоді зрозумієш, що вірний слуга всемогутнього…

— Тоді… — Марія несподівано розплющила очі, у яких спалахнула жахлива ненависть. — Тоді я зроблю все, присягаюся, щоб ти пошкодував, що довіз мене! І цей пес також…

Ільмір засміявся тоненько та догідливо, хоча й не міг зрозуміти її слів. Нехай… Нехай ця гордовита невірна мовить своє. Коли вони дістануться до Істамбула, вона поверне йому усе: втрачену славу, багатство, прихильність всемогутнього Сулеймана-паші.

А сама…

Про це йому думати чомусь не хотілося.

— Я не боюся цього, — сказав Тубілай.

— Ти відважний воїн, — зло та тихо промовила Марія. — Але ти ще не знаєш, на що здатні жінки. І якщо мені дійсно готується доля, про яку ти казав, то присягаюся: я знищу тебе. Щойно твій султан відведе мені оте місце, про яке ти кажеш. Не віриш?

— Коли настануть ці часи, ти забудеш свої теперішні думки. Вони лежатимуть там само, де і хрест, який ти досі ховаєш на грудях. Аллах всюдисущий. Він позбавить тебе усього зайвого і неправдивого…

Тубілай замовк раптово і підвівся на ноги. Вирушати на світанку. Він зігнувся над своєю полонянкою і стягнув мотузку на її зап’ястях так, щоб вона могла вільно рухатися, лише не піднесла б їх до рота.

— Відповідаєш за нею головою, — промовив до Ільміра. — Не стуляй очей до рання.

— Слухаю, непереможний, — схилився у поклоні татарин.

А він приліг за десять кроків осторонь, поклавши під голову сідло і вслухаючись у кожен шурхіт. Тільки стулити очі, ненадовго… Цього не доводилося робити вже кілька днів. Тільки стулити.

Шум очеретів долітав аж сюди. Завтра вони перетнуть Гниле море. А потім до Кафи. Це вже володіння султана і там ім’я Тубілая проведе його скрізь. І все. Те, що здавалося недосяжним, опиниться поруч. Йому вдалося пройти крізь безліч ворогів і виконати волю свого повелителя. Аллах всемогутній!

Аллах великий…

Тільки не було зараз у цих думках переконання такого, що перекреслювало геть усе, як завжди — наче гострим лезом ятагана. Воно наче похитнулося. Найшло на щось міцніше, непохитніше… Слабка жіноча рука, що тримає амулет, з якого звисає обірвана мотузка… А голос чужої мови, оте «не забирай, благаю…», мови, яку він, здавалося, знав завжди, лишався у пам’яті, поставав навіть у думках про всемогутнього. І ще запах. Той, що стояв у садках, які оточували білі хатини чужої землі, яка від цього здавалася не надто чужою. Що ж такого? Адже усе належить Аллаху. Тут, у Ногайських степах, на краю Гнилого моря, лише вітер шумів очеретом, але йому чомусь примарилися пташині співи у тих садах. І ще одне наснилося йому. Рука таки лізла крізь броню до його серця. От тільки це не була покручена та з кігтями рука жаху. Жіноча рука — тепла та ніжна, слабка і беззахисна… Але панцир, об який завжди ламалися страшні кігті, її стримати не міг…

А Марія не чула жодних співів. Лежала, вимучена безперервною їздою степом. Усе крутилося в її голові. І лише розпач, горе та жах були з нею увесь цей час. Чуже, немилосердне сонце хилилося до обрію якраз там, де лежав горілиць її головний кривдник. Раніше їй лише чути доводилося про яничарів, і ось один з кривавих слуг султана викрав її з рідної домівки. Марія не могла зрозуміти, чому її. Чому не натовп невільників, як не раз розповідали батько та дід, чому лише її саму везуть на поталу бусурманському володарю. І від цієї покинутості та самотності новий жаль починав краяти серце.

Чому, Господи?!

А сонце вже торкнулося розпеченим краєм грудей повелителя яничарів, і вони при цьому здіймалися рівно, такі сильні та могутні. О, якби могло це гаряче немилосердне сонце спалити його груди! Вона молилася б цілу ніч і наступну… Аби воно спопелило ворога. На смерть. І не ворухнулася б у ній жодна жалинка, не згадала б, як його руки відпоювали її, коли груди стискало задушшя. Ні, не згадалося б тепло його тіла серед нічного холоду буджацького степу. Адже якби не він, не було б нічого цього. Цвіли б вишні, літали б бджоли, розносився б над полем спів жайворонків…

Сонце нічого йому не вдіяло. Лише сховалося наполовину за його тілом. І тоді Марія побачила, як безшумно, пригинаючись у траві, поруч прослизнули тіні кількох чоловік у кошлатих шкіряних шапках. Усе відбулося миттєво: вони застигли, а потім двоє підкралися до її кривдника і махнули шаблями.

От коли було почуто її молитви! І не сонце мало відплатити йому за усі її нещастя… А Ільмір так і сидів, примруживши очі, спиною до кривого стовбура і, здавалося, посміхався самими кінчиками губ.

Ближній махнув шаблюкою і щосили рубонув сплячого воїна.