Емісар

Слід у темряві

У двері постукали.

— Дуже мило з вашого боку, — промовила Інга.

— Я ж намагаюся переконати вас, що ви не полонені, — пояснив Марк. — А ви далі за своє. Сподіваюся, ви добре відпочили.

— Нормально, — я сів на ліжку, чомусь відчуваючи ніяковість. Можливо, тому, що лежав у ньому щойно поруч із жінкою, на яку більше заслуговував той, хто увійшов.

Але Марка, схоже, такі питання аж ніяк не хвилювали.

— Ви більше не думаете, що я збираюся вас ґвалтувати? — він подивився на Інгу. — Бачите, я навіть не маю нічого проти, щоб ви були поруч і наодинці з тим, хто вам більше до вподоби.

— Вважайте, я оцінила ваш жест, — сухо відповіла вона.

— А це не жест. Я намагаюся побудувати у нашому маленькому суспільстві відносини, які допоможуть вижити ось тут. До речі, щоб вижити, потрібно снідати. Збирайтеся і ходіть до кухні, я вже приготував. Наступна черга когось із вас.

— А де ви взяли продукти?

— У супермаркеті, де ж іще.

— Ви… хочете сказати, що залишали нас? — здивування просто читалося на обличчі Інги.

— Я був поруч і в разі небезпеки повернувся б. А… — він спробував посміхнутися. — Ви мали на увазі інше. Просто я розумію, що вам невигідно втікати від мене. І ви, сподіваюсь, поступово у цьому переконаєтеся.

На столі вже був сніданок.

— А де Іван? — поцікавився я.

Довелося прогулятися до лабораторії. Іван їв сендвіч і далі припнутий до труби опалення.

— Нам ще потрібно вирішити деякі питання і тоді він буде поруч з нами.

Хвилин з двадцять нам з Інгою було не до питань. А коли ми задовольнили перший апетит, Марк сказав:

— Я хочу знати, що ви вирішили.

— А я хочу знати, що ви плануєте, — відповіла Інга.

— Ми побудемо тут ще кілька днів, доки все не заспокоїться хоча б зовні, і вони зрозуміють, що не взяли нас зопалу. Після цього я маю знайти Віллі.

— Треба думати, це людина, у якої ота ваша сироватка, — дивлячись йому в очі, випалила Інга. Сарказм і неприхована відраза так і перли з неї.

— Саме так. — Не зморгнувши відповів Марк.

— А після цього ви вколете її мені у вену і зґвалтуєте.

— Ні, — спокійно заперечив Марк. — Після цього, якщо нам удасться його знайти, ви отримаєте неспростовні докази достовірності того, про що я вам розповідав.

— …і ляжу сама! — знову почала розпалюватися Інга.

— Я розумію, що така істина вас не влаштовує, — розвів руками Марк. — Але істина завжди існує незалежно від бажання людей. Ви ж спочатку здавалися мені значно сильнішою, принаймні, не здатною впадати в істерику під впливом зовнішніх обставин.

Інга мовчки проковтнула це. А Марк, який, здавалося, бачив її наскрізь, вів далі:

— Що ж до останніх ваших слів… Ви мені сто років не потрібні як жінка, тим паче коханка. Не схочете допомагати мені — ваша справа. Я знайду іншу жінку для себе і навіть для вашого супутника. Та навіть і сталося б це між вами — це також було б на користь справі.

— Справі?! Ви чисто з глузду з’їхали… — Інга обурено похитала головою. — Я не дозволю, щоб ви ввели мені якусь гидоту, хоч у чому б ви мене переконували і які б казки вигадували! Ви розумієте це?

— Гаразд, — розвів руками Марк. — Може, ви хочете взагалі піти? Йдіть. Нехай гидоту вводять вам вони. Дійсно гидоту. Як уже робили у тій машині.

— Звідки ти знаєш? — це вирвалось у мене само.

— Я багато чого знаю, але ж ви мені не вірите. У мене є тут справа. Я зроблю її будь-що. Вас кривдити я не можу, адже ви такі самі як і я. Наскільки це можливо, намагатимуся оберігати вас і буду сподіватися, що колись зрозумієте і повірите. Але запам’ятайте, — він зробив паузу, обводячи нас поглядом. — В останню мить, коли у мене ще буде шанс врятуватись, я вас покину. В інтересах цивілізації.

Інга відвернулась і мовчала. І тоді я запитав:

— Гаразд, Марку, ти скажи, як збираєшся це робити? Припустимо, яка роль відводиться нам?

Інга так зиркнула на мене, що стало не по собі.

— Бути біля мене і слухатись. Я маю знайти чоловіка, який володіє сироваткою. Хоча для мене він не лише джерело сироватки.

— Віллі, — уточнив я.

— Насправді його звуть інакше. Так назвав його я для вас.

— І ти знаєш, де його шукати?

— Поки що ні, — відповів Марк. — Ми втратили зв’язок з ним. Він змушений був зникнути, адже служби вийшли на його слід.

— Як же ти його шукатимеш?

— Існує пароль, відомий нам обом.

— Але це безмежна країна! Знаєш, яка її площа і скільки людей тут живе?

— Звісно, — побачивши, що ми далекі від думок про їжу, Марк і собі взявся до сніданку.

— Ти бував тут?

— Ні.

— І ти збираєшся тут ховатися, вижити, ще й знайти когось? Хе… — переможна посмішка вихопилася у мене сама. — То затям, друже: мені, звісно, до тебе далеко в усіх аспектах, але ти потребуєш тут не менше моєї допомоги, аніж я твоєї. Я вісім років прожив у Штатах, без мого досвіду ти скидатимешся тут щонайменше на дурня і влетиш у пригоди як не сьогодні, то завтра. А я майже свій, адже відтоді тут нічого не змінилося.

— Ти надто самовпевнений, — спокійно заперечив Марк, поглинаючи з тарілки. — Я дам собі раду в цій країні не гірше, аніж у нас.

— Але яким чином?! — мені Їй-Богу схотілося покрутити пальцем біля скроні. — Ти маєш хоч якісь американські документи? Знаєш, де Їх узяти? А скільки у тебе грошей?

— Близько трьох тисяч доларів, — не зморгнувши, відповів Марк.

— Ну нам на трьох це не дасть можливості й місяць протриматись. А далі? Де заробиш? Чи може грабуватимеш? Друже, це не та країна, навіть якщо мати твої навички головоріза.

— Я не головоріз, — відповів Марк. — А тих агентів у літаку мусив ліквідувати, щоб врятувати вас же. То ж дорікати мені цим недоречно. Документи у цій країні взагалі не є справою першої необхідності. Тут можна роками вештатися вулицями і їх у тебе ніхто не запитає, аби не порушував закону. А гроші… Ну, цих, що я маю, вистачить, аби дістатися, скажімо, до околиці. Там нас би влаштувала квартира на дві кімнати, це близько восьмисот, якщо уперед, і документи для цього також не потрібні. А роботу середньої паршивості знайдемо через «Чикаго Триб’юн», припустімо. Я міг би бути шліфувальником паркету доларів так за сім з половиною на годину. Пані Інга, якщо гординя не дозволить їй доглядати паралізовану стару, просто готуватиме нам їжу. Ну а ти… знайдеш, ти ж майже місцевий. Тільки не виходь до даун-тауну з такою пикою, там краще вже без штанів ходити, аніж без посмішки.

І Марк видав чисто американську дещо «гумову» посмішку.

— Ти бував тут… — вирвалося у мене. — Чого знущаєшся?

Наступні дві години ми говорили з ним про Чикаго — географію, людей та звички. Марк дійсно ніколи тут не бував, він не орієнтувався в усьому цьому з дрібниць і, все ж таки, був ходячою чиказькою і навіть узагалі американською енциклопедією. Він не бажав відкривати мені, звідки почерпнув ці знання і як шукатиме свого Віллі. Але я зрозумів, що у разі, якщо Віллі дійсно існує, у Марка налаштовані чіткі механізми його пошуку. Але це вже у другу чергу. Насамперед нам належало загубитися тут так, щоб не знайшли ті, не знати чиї служби.

Кілька разів Інга намагалася протестувати. Її коробило, що ми з Марком знаходимо спільну мову. Але хоч якась злагода нам була потрібна будь-що-будь. Тепер я взагалі не знав, як ставитися до Марка. Була до нього, що не кажіть, така суто чоловіча повага, як до сильнішого, досконалішого. Як-не-як, а життя він нам врятував. Звісно, вірити у місію проти флоїдів я не збирався, усе неймовірне мусило мати якусь межу, і це автоматично доводило, що він божевільний або ж навмисне «пудрить» нам мізки. Але хоч як вимагала цього Інга, ворога у ньому я не бачив. Просив у неї лише одного — заспокоїтись і набратися терпцю. В одному ми дійсно мали послухатися Марка — зробити усе, аби терміново залягти на дно. Влитися у місцеве життя тихо і непомітно, там, де нас не знайдуть ті, хоч ким би вони були.

Іван сидів перед нами трьома. Без наручників, зовні спокійний, але якийсь пригнічений. Ще б…

— Послухайте мене уважно, — промовив до нього Марк. — Ми не бажаємо вам зла. Навпаки, хотіли б розійтися миром. Розумію, що зустріч з нами спричинила вам багато неприємностей, але ми винні лише частково. Ми потрапили у важку ситуацію і змушені були рятуватися. Гадаю, ви також тепер розумієте, як воно, коли нависає загроза смерті, тоді людина на все здатна. Зараз ми розійдемося, я гадаю, назавжди. Найкращий для вас вихід — забути про нас. Цієї зустрічі не було взагалі. Зараз ви відвезете нас у район міста, який я вкажу, і якщо у вас є голова на плечах, то не робитимете дурниць.

Іван лише розвів руками, переконуючи, що ми для нього у першу чергу земляки, і можемо сподіватися на його розуміння і порядне ставлення.

Ця ніч виявилася надзвичайно важкою, найважчою з усіх, проведених у степу з жінкою, яку поки що звали Марією, яка була найгарнішою з усіх, раніше бачених, і яка вже давно належала його повелителю. Холод огортав тіло, але тут, у самому серці ногайських володінь, Тубілай не наважився розпалити вогонь. Кизикермен лишився в стороні і ще якийсь день шляху залишався до Кримського перешийку. Там їх чекав Ільмір — віддана султану людина, яка проведе через Гниле Море. Кресало було під рукою, а наскладана суха трава мала миттєво спалахнути, якщо б…

Цього разу вовк завив дуже близько, Марія здригнулась усім тілом, притискаючись до нього мимоволі. Потім підхопили інші і тепер уже заводила вся зграя. Непокоїлися, хропіли коні із зав’язаними ротами. Тубілай сидів нерухомо, відчуваючи боком її, загорнуту у попону.

— Розклади вогонь, будь ласка! — попросила Марія.

Він лише поправив грубу тканину навколо її тіла і мовчав. Голос її також мав здатність проникати скрізь. Від нього не можна було відгородитися і не слухати. Він перекривав усе — тріскотіння цвіркунів, крики нічних птахів, шум вітру… Навіть виття вовчої зграї, від якого у кожного мав би йти мороз по шкірі, залишалося десь хтозна-де. І Тубілай мовчав, сприймаючи кожний звук голосу цієї жінки з дивним, хоча й знайомим відчуттям.

Кілька років тому війська Сулеймана-паші увійшли у Візантію. Битва точилася цілий день і надвечір, коли ворог уже виснажився, великий візир наказав кинути у бій яничарів — елітне воїнство, що завжди вступало у битву останнім. Тубілай, щойно ставши яничар-агою, уперше вів двадцятитисячну гвардію всемогутнього.

Навколо палав вогонь, лунали крики поранених та останні звуки бою, а він заціпенів перед воротами палацу, тримаючи у руці скривавлену зброю. Небачені раніше височезні колони, прикрашені зображеннями невідомих божеств, нависали над ним і він просто розглядав це диво. Ні, не мало жорстоке серце воїна тих струн, якими належало б сприймати красу. Проте краса виявилася такою, що зупинила його і примушувала просто спостерігати диво, раніше не бачене.

Щось схоже відбувалося і тепер, з тією різницею, що йшлося не про мертве каміння, а живу жінку. Він мовчав, слухаючи оце «розклади вогонь», яке час від часу повторювалося дивними звуками і приносило у його розум щось таке, ні з чим незрівнянне.

— Не бійся, — нарешті промовив Тубілай. — Вони не прийдуть сюди. Спи, завтра важка дорога.

Та хоч яка вимучена була Марія, а під ці страшні завивання заснути не могла. Холодні чужі зорі нависали над степом. Повний місяць — час для всілякої нечисті, якої вона завжди так боялася. Навіть у хаті постійно завішувала віконце, щоб не бачити його зловісного сяйва, і скручувалась у ліжку під перинами, хоч і знала, що за стіною рідні люди — ті, що сховають і захистять. Не захистили. І тепер тут, серед диких рівнин… Дівчина посунулась і сховалася за нього. Широкі груди того, хто був винуватцем її страждань, затулили місяць.

Він лише повернув голову і знову зайняв звичне положення зі схрещеними ногами. Невже ця людина бачить у темряві? О, Господи, милосердний… Бачить. А може він і є нечиста сила? Одначе думка ця чомусь не злякала її, наче Марія була упевнена у зворотньому. Нехай бачить. Однаково ніколи б вона не наважилася тікати зараз, у цьому степу, що кишить звіриною, здатною роздерти. Він не роздере. Навпаки, захистить. Зігріє, не дасть замерзнути, щоб потім… Вона тут же затуляла вуха і заплющувала очі, сподіваючись відігнати думки про оце «потім», якого боялася більше, аніж усієї можливої і неможливої нечисті.

Спати її викрадач не збирався. Він що взагалі може без сну? Хіба звичайна людина здатна отак, зо дня в день не стуляти очей? Бліде сяйво освітлювало його голову у чалмі. Очі розплющені. Руки вільно лежать на колінах. Він не боявся вовків. Зграя крутилася навколо і це свідчило про те, що принаймні ніхто з двоногих хижих звірів не добирається до них, прикриваючись темрявою.

— Вони справді не дістануться сюди? — голос Марії тремтів.

— Тобі нічого боятися.

Ці слова її заспокоїли. Тому що вона, хоч як дивно, вірила цій людині. Він наперед сказав, що погане, яке саме зло має заподіяти їй. А до цього… звісно, нікому не дасть її скривдити. Погане і неминуче відсунулося кудись далеко, за невизначені межі, залишаючи її наодинці зі спокоєм і з тим, хто тепер захищав її.

— А як тебе звати? — Марія довго наважувалася перед тим, як запитати.

— Я двічі називав при тобі своє ім’я, — відповів Тубілай. — Ти мала чути.

— Я хотіла запитати, яке твоє справжнє ім’я. Як тебе звуть насправді?

— Це моє справжнє ім’я.

— Ні, — Марія підвелася і глянула на нього упритул. — Ти говориш неправду. Обличчям ти не бусурманин. І знаєш нашу мову. Ти зрадив свою землю, забув віру і скривдив…

— Ти багато говориш, невірна, і твоїм язиком не керує розум. Я Тубілай-ага — вірний слуга могутнього Сулеймана-паші. Коли ти потрапиш до його сералю і станеш аджемі, тебе навчать, що навіть жінка…

— Я не хочу бути ніякою аджемі! — вигукнула Марія, яку знову почав охоплювати жах від цих незрозумілих слів, жах перед майбутнім.

— Ти не довго будеш аджемі, — заспокоїв Тубілай. — Найсвітліший швидко зробить тебе башкадин.

— Що це? — здригнулася вона.

— Це перша жінка, яка народжує сина повелителю. Вона носить дороге хутро і має право привселюдно цілувати руку султану. До неї прислухається найсвітліший.

Марія довго ридала у траві, затуливши обличчя руками. А потім, віднявши їх, кинула йому в обличчя:

— Це ти говориш, наче нерозумна жінка! Або у тебе коротка пам’ять. Я знаю, хто ти, мій дідусь не раз розповідав. Ти один з тих, кого турки викрали ще дитиною, хлопчиком з наших домівок і обернули у свою віру, а потім навчили різати і вбивати нас. І красти таких, як я! Ти чув, що казав сотник? Ні, ти не хотів цього чути, тому що обусурманився, усе продав за султанське золото.

— У мене немає ніякого золота, — спокійно відповів Тубілай, устромлюючи у землю ятаган, позолочений ефес якого відбивав місячне сяйво. — Ось моє золото. Ось усе моє багатство. Я воїн. А вдома на мене чекає лише шовкова мотузка, якщо не зумію довезти тебе до султанського палацу.

— То навіщо тобі туди? Давай повернемося!

— Ні, — він похитав головою. — Я служу Аллаху і своєму повелителю. Я живу за шаріатом і ти, невірна, не можеш поки що цього зрозуміти. Тому заплющ очі і бережи сили, у тебе їх не так багато.

Місяць сховався за хмару. У темряві неподалік захихотіла сова. Стара вовчиця на схилі ще двічі подала голос і усе стихло. Скоро світанок.

Тубілай знав, що сон не прийде докучати йому. Тому опустив змучені повіки, не боячись, що засне.

І знову несподівано побачив те саме: величні колони Візантії. І він на чолі найкращих двадцяти тисяч воїнів султана. Наступного дня його звеличать. Тільки от розум чомусь уперто прагнув іти від цього дня не уперед, за ходом часу, а навпаки назад. Чи не тому, що не хотілося ще раз переживати, тепер уже у пам’яті султанську немилість, якої він діждав за рік після цього? Напевно. Тому слухняно й покірно віддався на милість цій зворотній течії.

І вона привела його в інше місто — Джанкермен, що впало під натиском вояків султана за кілька років до цього. Тубілай побачив себе на стіні, під якою була безодня. Їм лили на голову смолу, кидали каміння й сипали стрілами. І він перший зумів видряпатись туди, де щойно загинув Юлміт — хоробрий воїн, чорбаджі їхнього загону. Тубілай зміг залишитися живим і втриматися, доки за його спиною на стіну вилізли інші. Другого ж дня його самого призначили чорбаджі і тепер він виконував накази лише яничар-аги, караючи та милуючи усіх тих, хто стояв нижче.

У степу здіймався вітер і від цього ставало ще холодніше. Марія загорнулася у ряднину ще глибше, але це не рятувало її. Тоді він примусив свого коня лягти і прилаштував її біля його теплої спини, а сам загородив дівчину з іншого боку. Вона пригрілася і заплющила очі. Ця невірна однаково не засне. Нехай. Так усе одно легше. Коли вони не дивляться і не проклинають, і не благають його. Лише потім він знову заплющив свої.

Цього разу пам’ять сягнула ще далі — у казарми, де жили хлопці, які мали стати яничарами. І він побачив себе й інших, таких як він. Життя у боротьбі з самим собою. Нескінчені вправи зі зброєю, безсонні ночі, покарання і знову вправи до виснаження. Щоб чорбаджі могли бачити, хто не витримає і піде простим невільником на галеру або на чорну роботу, аби жити у смердючій ямі та їсти страву з хробаками. Він не хотів цього. Тому ятаган у його руці все частіше брав гору над іншими, хто був поруч. Його м’язи не знали втоми, серце жалю, а зброя швидко і намертво зросталася з рукою. І здавалося, що кароокий жилавий хлопець на ім’я Тубілай віддавна знав, що покликаний бути воїном.

Біля обрію рожевіло небо й остання сова, махнувши крилом, зникла у мороці. Скоро встане сонце. Марія зовсім принишкла і важко було зрозуміти, спить вона чи ні. Її слабке маленьке плече торкалося його грудей, а голова спиралася на кінську спину. Нехай хоч яку годину поспить. І Тубілай вирішив не зриватися у дорогу з першими променями сонця. Щось незрозуміле стискалося у його грудях, коли намагався уявити, що відчуває ця тендітна вимучена жінка. Незрозуміле, тому що жаль був йому невідомий. Їй потрібен відпочинок. Встигнеться. Вітер ворушив її розкидане волосся і він підтяг грубу тканину, створюючи з неї захист від вітру. Тепло її тіла вирвалося звідти, коли він необережно порухав ряднину і дихнуло йому в обличчя так, що стало гаряче. Хотілося відсторонитися, але тоді вона знову замерзне. І він залишився поруч, намагаючись хоча б думками бути десь якнайдалі.

…Берег моря шумів хвилями, що накочувалися на пісок під високими скелями. Ахмат-Расім, худий та високий старий дервіш, монах ордену Бекташі, брів краєм хвиль, спираючись на палицю, слідом за шістьма дітьми, які бігали уздовж берега, билися, боролися і при цьому галасували. Час від часу старий покрикував на них, і вони знали — міг би при потребі почастувати своєю довгою палицею. Та ось удалині зринула хатина. Ігри скінчились і почалася робота. Усі разом вони готували їжу. Хлопці носили воду, мили жбани і прибирали у хатині. Кожен знав, що слово вихователя — закон. Найменший з них, Тубілай, готував верші для лову риби. Він розумів, що туди його не візьмуть, натомість примусять прибрати після усіх, а потім посадять у кутку вчити Коран. А коли про нього на якусь мить забули, він збігав за хату і висмикнув з очеретяного даху власноруч зроблений спис. Коли усі поснуть, він однаково піде на берег і зловить рибу, а потім нагодує усіх.

У степу вже розвиднілося і він сидів, розглядаючи свої руки, що були у бойових рубцях, та натомість бачив ще слабенькі, але рішучі дитячі пальці, які стискали першу власноруч зроблену зброю. Він не хотів копирсатися у спогадах. Примусила ця незвичайна жінка, коли його змучений за кілька безсонних діб розум не мав можливості опиратися. І віддавшись цьому потягу, Тубілай намагався полинути ще далі, за скелястий морський берег і хатину дервіша Ахмат-Расіма. За саме море і ще далі.

Нічого не вийшло. Його розум, його пам’ять губилися у чомусь темному і невизначеному. А коли він припиняв ці зусилля, в уяві чомусь поставали білі хати, що потопали у зелених садах і гудіння бджіл — місце, з якого кілька днів тому він забрав майбутню дружину свого повелителя. Запах квітів і далекі голоси — чужі, але чомусь такі хвилюючі. Чого воно причепилося? Відповіді не було. Лише жайворові співи у синьому небі.

Тубілай здригнувся, побачивши її очі дуже близько. Скільки часу він просидів отак? Розвиднілося повністю, і Марія, відсторонившись, дивилася на нього. Відірвати від неї погляд було важко, але ще мить і він це зробить. Тільки Марія випередила його.

— Ну що, згадав? — запитала вона.

Він підвівся різко, розправляючи плечі. Цілу ніч заводили вовки. Зараз низько та зловісно гудів вітер з Гнилого моря. А там продовжували лунати жайворові співи.