Емісар

Експортний варіант

Фуру майже не гойдало. Звуку взагалі не було чути. «Упаковка» виглядала більш ніж солідною — ніколи у найспотвореніших думках не міг би уявити, що доведеться подорожувати так. Грубі та м’які гумові прокладки на надійних дверях — це одразу кинулося в очі, коли нас запихали сюди. Герметичність повна. І одразу ж щілиноподібні отвори під верхом і, напевно, активна вентиляція, щоб не задихнулися. Щоб я згорів, якщо з такою «пошаною» не возять важливих шпигунів на кшталт Джеймса Бонда. І раптом артист з погорілого театру…

Інга сиділа навпроти з кам’яним обличчям. Ще якийсь час після того, як ми рушили, вона оглядалася, наче шукала шпарину, а потім вдарила ліктем у гладку пластмасову стіну. А потім ще.

— Безглуздо, — сказав я. — Нас однаково ніхто не почує.

— Це я так… З розпачу.

Між нами було якихось півкроку відстані, вона подивилася на мене. Проте слідів справжнього розпачу у її погляді я не побачив. Зосередженість… Її очі, здавалося, тицялись у різні місця контейнера, зондуючи гладкі стіни, і шукали можливість видертися назовні.

— Розпач — це у мене, — не згодився я. — А ти ж залізна леді…

— Дякую, — скривилась Інга. — Твої компліменти стають дедалі витонченішими. Що я маю — заплакати?

Сліз у її інтонаціях також не чулося, проте завжди присутній сарказм давно зник. Вона говорила те, що думала. Інга із зусиллям скинула оті чорні пінетки і випростала змучені ноги. Тоді я «обійняв» їх своїми і потяг до себе, схрещуючи свої під ними. В результаті її роззуті ноги вже не торкалися холодної підлоги, а вмостилися на моїх.

— Дякую, — промовила вона.

— Звертай увагу не на слова, а на вчинки, — порадив я.

— Вчинки… Хто знає, яких тепер вчинків від нас зажадають. А я тоді так і не повірила тобі до кінця…

Я не мав що відповісти.

Мовчки їхалося краще. Це була не та ситуація, коли розмова допомагає скоротити час. Важкі неспокійні думки… Звісно, коли вони обсіли, може зарадити тепле слово близької людини, але… Інга не була здатна на це, хай навіть у нас щось там склалося. Про що вона думає зараз? Повністю сховалася у себе і, здавалося, проробляє можливі варіанти виходу з ситуації. Прагматична жінка, її спосіб життя — дія. Напевно, думає, з ким зі своїх впливових друзів могла б зв’язатися, якби випала така нагода. А що, як ця жінка не настільки залізна? І тоді, можливо, такого слова потребує вона сама.

Я легенько стиснув її гомілки своїми. Вона повернулася сюди, у бункер, лише на мить, щоб поцікавитися поглядом, чого це я хочу. Цей жест був тим, чого вона не потребувала — навіть у такій ситуації.

Ми їхали довго, а за якийсь час нас по черзі вивели до ящиків і наказали справити потребу. Це означало, що найближчим часом такої можливості не буде. Ящиків тепер було стільки, що залишався лише прохід посередині. Нас збиралися закласти повністю. Здогадка вколола раптово і неприємно. Везтимуть через кордон. Що ж інакше? Бункер замурують цими ж ящиками і тоді нас ніхто не почує і не побачить. Хіба що… Але у випадковості я не вірив. У таких все схоплено. Напевно, на митниці усе домовлено або є якийсь надійний канал. А що далі? Куди? Куди закине мене доля цього разу? Моя підступна доля, та, що і так усе життя кидала й кидала…

— Можна, ми сядемо знову так, мені дуже зручно, — попросила Інга.

Я мовки виконав її прохання, вона посунулася ще далі, з’їжджаючи по кріслі, наскільки дозволяв ланцюг, і відкинулася на спинку. Дорога мала бути довгою.

— А ти можеш розповісти мені про твою мрію? — несподівано запитала вона.

— Чого раптом тепер? — здивувався я. — Якось інші думки у голові. Навіщо тобі?

— Хтозна, як буде далі, — подумавши, промовила Інга. — Можливо… дійсно більше ніколи не побачимося.

Я чув, як здригнувся її голос. Звісно, не від перспективи ніколи більше не побачити мене. Просто малося на увазі інше. «Може нас уб’ють». Гадаю, саме такі думки мучили її. А промовити таке ще страшніше, ніж думати.

— Мрія тепер одна… — пробурмотів я швидше сам до себе. Навіть у такій ситуації, коли було чим перейматися, не приємно, щоб тебе сприйняли за дивака. — Щоб оце швидше скінчилося.

— Не бажаєш… — скривилася Інга. — Гаразд. Просто хотілося знати, про що може мріяти людина. Мені дійсно не доводилося. Може вже й не доведеться.

— Не кажи дурниць, — попросив я. — Якби нас мали знищити, то зробили б це давно. На біса везти з таким «комфортом»? І ти ще помрієш. І не тільки.

Але Інга лише заперечливо похитала головою.

— Знаєш для чого ми їм потрібні? — наче наважившись, запитала вона.

— А ти знаєш…

— Ні, але здогадуюся. — Вона перевела подих і продовжувала, дивлячись мені в очі. — Я думала. Вважай одразу після того, як ти змусив мене провести з тобою півночі у ванній. Другу половину я думала. Не дивлячись на те, що не вірила тобі до кінця. І тепер думаю постійно. Тоді у мене ще була надія, що ти схиблений і таким чином розважаєшся. На жаль, тепер ця перспектива зникла.

— Дякую… — промимрив я. — Дуже радий.

— Не радій, — похмуро промовила Інга. — Краще б ти був схибленим. Друга перспектива, та, що залишилася, — набагато гірша. Я гадаю, нас везуть як донорів якихось органів.

Зізнатися, німіти у мене почало одразу. Десь усередині. А потім розливатися. Бридке відчуття. Вона відвернулася, напевно, усе те саме було і на моєму обличчі.

— І які ж аргументи на користь цього? — щоб промовити цю розумну фразу, довелося прокашлятися.

— Аргументів жодних, — вона знову дивилася на мене. — А логіка підказує тільки це. Ти правильно сказав тоді, якщо цікавимо їх обоє, то причина зрозуміла стопудово — наша вроджена аномалія, яка зустрічається украй рідко. І якщо нас дійсно везуть за кордон, то швидше за усе з цією метою. Могло статися, що комусь, гадаю, якійсь впливовій, могутній людині знадобилося «праве» серце. Або ж «ліва» печінка. Уяви собі, у якогось боса дитина помирає. Дитина, уроджена з такою аномалією, тільки її серце на додаток ще й хворе. Зупиниться він перед тим, щоб дістати потрібний орган таким шляхом? Розумієш? Дитина ця — ну, тобто, вже не дитина, зрозуміло, доросла людина — такий самий аномал, як ми з тобою. Збіг обставин.

— Аргументи неспростовні… — їдко промовив я. — А чим це наше «праве» серце відрізняється від звичайного людського? Чи печінка? Ти що, зовсім ні в дуб ногою? Такі ж самі органи, тільки розташовані наче у дзеркалі!

— Я розумію, що тобі цього не хочеться, але криком тут не допоможеш, — спокійно заперечила Інга. — Що є, то є. І пересаджувати серце, як і печінку такому аномалу від простої людини набагато важче. Це без сумніву. Або ж взагалі неможливо.

— А ти, напевно, хірург-трансплантолог? — продовжував сичати я. — З великим досвідом… Одна операція на нозі, і то пацієнт мусів сам доробляти.

— Ні, — відповіла вона, — я просто людина з ерудицією вище середнього. — На руки свої поглянь…

Я мовчки подивився на свої руки.

— А тепер уяви, як це праву кисть пересадити на місце лівої. Ну, ти ж не настільки обмежений, щоб не знати, що кінцівку, яку випадково відрізало при нещасному випадку, пришивають! У відділеннях мікрохірургії. То уяви, як то приставити ліву кисть замість правої. Зручно? Підходить? Я вже не кажу, пришити. А то серце. Я не заперечую — не фахівець, але логічно: такому хворому потрібен відповідний донор. От для цього, схоже, нас і знайшли. Обоє ми здорові, скажімо так — не старі…

— Иги… а ти до усього ще й дуже гарна та сексуальна… — продовжував я.

— А це вже не має значення, — цілком серйозно зітхнула Інга. — Хоча тобі також нічого не бракує.

— Дякую, — промимрив я. — А навіщо нас двох? Якщо з точки зору твоїх теорій…

— І це пояснюється, — вона поміняла ноги місцями і продовжувала. — Можливо, операції потребують двоє людей. Я читала, часто бувають ускладнені аномалії такого роду. Ми начебто здорові. Коли ми закладалися ще в утробі наших матерів, наші органи просто встановилися навпаки і все. А іноді це ще супроводжується іншими аномаліями. Дехто з таких дітей взагалі не виживає. Дехто живе і мучиться. От могли народитися, припустимо, близнюки з однаковою аномалією. Про подібне я десь читала, давно вже. Уяви, що вони вони потребують пересадки. Потрібно двоє донорів-аномалів… А можливо, вони просто страхуються. Операція складна, небезпечна. Швидше за все, такого взагалі у світі ще ніхто не робив. Що як не вийде? Тоді одразу буде орган на другу спробу.

— У тебе фантазія — позаздрити можна, — невесело посміхнувся я. — А навіщо ж нас перти хтозна звідки? Везти контрабандою, ризикувати…

— А тому що там у них, в Європі чи Штатах, більше глуму буде, коли двоє таких людей зникнуть одночасно. І шукатимуть їх, я гадаю, крутіше, аніж у нас. Усе перевернуть! А тут країна суцільного хаосу. Хто кого шукатиме?

— Ну, мене точно не дуже шукатимуть, — погодився я. — А на біса, ти мені поясни, у такому разі вони мені вже стільки часу мізки пудрять? Навіщо цю херню в ногу зашили?

— А щоб ти нікуди не подівся, поки мене знайдуть!

— А з тобою навіщо змусили знайомитися? Чого було не хапнути нас поодинці і так само не завезти у цій фурі куди потрібно? А мені навіщо спеціальні знання і навички? Навіщо я третій місяць всяку херню вивчаю? Це що, впливає на властивості донорського органа?

Але в неї і на це, очевидно, була відповідь. Тільки я не дав сказати. Просто мені набридли розмови про те, як мою печінку вирізатимуть у підпільній операційній.

— Знаєш, — заявив я зі зла, щойно Інга розкрила рота, аби відповісти, і навіть не думаючи, чи існує насправді така ймовірність, — у мене інша версія того, що відбувається. І вона значно краще вкладається у факти, що ми маємо. Нас везуть, щоб ми їм зробили дитину. З якоїсь причини їм потрібна дитина від таких людей, щоб обоє були здоровими і при цьому отакими «дзеркальними» аномалами. Для цього нас познайомили, побачили, що у нас гарно виходить… Тож нас чекає приємне дозвілля. Скоро нам дадуть багато вітамінізованої їжі і м’яке ліжко.

— Н-да… — з докором похитала вона головою. — Я розумію. Цей варіант тебе б влаштував значно більше. А я мала б виношувати, потім народити, а потім віддати дитину. Звичайний чоловічий підхід. І все нашими руками. А ти дивуєшся — як так, стільки мужиків, а нормального знайти неможливо.

— Гаразд, — зітхнув я. — Давай про таке взагалі не будемо. Бо у подібних фантазіях можна зайти так далеко, що збожеволіємо швидше ніж доїдемо. А нам ще знадобиться і глузд, і витримка. Ніж отаке слухати, я б краще вже про мрії розповідав. Усе ж приємніше.

Інга заплющила очі і сиділа так довго. І за цим зовнішнім спокоєм і незворушністю, за здатністю прагматично обговорювати подібні речі я все-таки бачив натягнуті до межі можливого нерви. Є сильні жінки, але і в них своя межа. І коли вже у них рветься — наслідки незрівнянно важчі, аніж у тих, хто рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я не хотів, щоб у неї порвалося. Просто не зміг би дивитися на це.

Вона розплющила очі і промовила:

— Гаразд. Розкажи, будь ласка. Я хочу знати.