Емісар

Ва-банк

Це було важке питання. Інга сиділа, сперши голову на руки, і дивилася в одну точку. Подібні речі нелегко вирішувати навіть таким, як вона.

— Не знаю, — зрештою вимовила Інга. — Я не знаю, як мені бути. Те, що ти пропонуєш… наважитися… Мізки закипають…

Хитання її голови означало розгубленість.

— Ну, у мене тепер лише один вихід, — я зібрався з думками. — Будь-якої хвилини мені можуть наказати повернутися. Цієї штуки у мені вже немає. Щойно потраплю туди — вони це знатимуть. Тоді кінець. Або вставлять нову і прощавай надія вирватися. Мені потрібно робити це вже. Зараз або ніколи.

— А я? Чому мені має бути кінець? — Інга ніяк не могла повірити у такі розкладки стосовно себе.

— Не знаю, — розвів я руками. — Може тобі й нічого не загрожує. А може… Ти знаєш те ж, що і я. Повір, я нічого не приховав від тебе. Вирішуй сама.

Їй було важко. І страшно. Я це бачив.

Після двох діб лежання нога моя зовсім перестала боліти і навіть давала ходити. На перший раз я вийшов лише на балкон і помахав їй перев’язаною рукою. Інга ходила тоді дізнаватися про ремонт машини і, схоже, зіграла свою роль добре. Визвірилася на майстрів, знайшовши купу причин для невдоволення. А ті, схоже, не належали до шановної організації, яка намагалася вирішити наші долі. Таким чином її розкішна «Ауді» застрягла у цій дірі ще на три дні, рятуючи від передчасних навантажень мою ногу. На четвертий день я дозволив собі вийти у місто і, зовсім не кульгаючи, скласти компанію своїй подрузі. Біль ще з’являвся, але не такий, як перше. Інга щодня робила мені перев’язки. Рана підсохла, вкрилася шкіркою і лише посередині ще слизило, та це вже була не кров, а якась жовтувата юшка. Усе було готово до того моменту, коли я мав наважитися. Неготова була тільки Інга. Вона не уявляла, як це отак лишити все і кинутися навтьоки. Воно й зрозуміло — смерть страшна тільки тоді, коли бачиш її на власні очі. Нехай навіть вона промайнула на якусь мить і далеко. Інга поки що не бачила, лише знала з моїх розповідей, яким, можливо, не вірила до кінця.

— А що, як вони почнуть шукати мене і зазирнуть до тебе, припускаючи, що тобі щось відомо? — Я змучено заплющив очі. — Це не ті люди, від яких можна захиститися охороною. Просто ти ще не мала з ними справи.

Я так і не переконав її.

Коли настав цей день, ми поїхали на захід. Мені ледве вдалося відмовити її від цього. Вона будь-що хотіла зателефонувати якомусь Борису, який був директором охоронної фірми, і домовитися про її супровід додому. Ці гади, я був упевнений, мали чути усі наші телефонні розмови! Тоді нам узагалі нічого не світило. Я дав їй слово, що довезу до самого Києва і лише тоді накиваю п’ятами. А сам дійсно вірив у безпечність такої подорожі, адже не для того нас звели і тримали разом, щоб раптом розчавити КамАЗом десь по дорозі.

Попрощатися я вирішив тут, у номері. У тій самій ванній кімнаті, де, як вважав, нас ніхто не чує. Вона увійшла, запитливо дивлячись на мене, — упевненого, що ця жінка аж ніяк не потребує такої процедури.

— Нічого… — я ніяково розвів руками. — Просто хотів з тобою попрощатися. Там потім буде незручно — можуть побачити.

— Прощайся, — дозволила вона.

— Можливо, ми взагалі ніколи більше не побачимося…

— Ну прощайся… — повторила Інга. — Давай, — і перша зробила крок до мене.

Це дійсно була дивна жінка.

— Але я бачу, тобі цього не треба, — вів я.

— Ну чого ти ускладнюєш? — зітхнула Інга. — І так усе досить складно. Давай.

Я мовчки обійняв її і притулився, намагаючись відчути усім тілом. У такому положенні й залишився, притулившись щокою до її жорсткого від лаку волосся. Інга мовчала, вирішивши, напевно, стояти стільки, скільки мені схочеться. Вона все-таки була справедливою людиною і не хотіла мене образити.

— Мені було класно з тобою, — сказав я. — Дуже хочу, щоб у тебе все склалося добре. Дуже сподіваюся, що без мене ти їм не будеш потрібного і вони так і не з’являться на твоєму горизонті. І ще…

— Що ще… — повторила вона і я не відчув у цих словах якоїсь нетерплячості, тому продовжив.

— І ще… Кожен з нас знає, як треба жити. Кожен має право на власну думку і власну долю, таку якої хоче. Але, не дивлячись на це, я тобі все-таки бажаю закохатися. Колись. Так, щоб «дах» поїхав. І бути щасливою. Цього я тобі від душі бажаю.

Інга нічого не відповіла. А я нарешті відліпився від неї і поцілував у губи. Важка процедура прощання скінчилася.

— І ти будь щасливий, — промовила вона. — Повір, я також цього хочу. І нехай… нехай твоя мрія здійсниться. Байдуже, що я не знаю, про що вона.

— Я їхатиму перший, — сказав я. — Тримайся слідом, близько. Ніде не будемо зупинятися. Ну, вперед.

Наші машини стояли дещо навскіс, носами дуже близько одна до одної, і мені не вірилося, що зараз вони роз’їдуться, щоб, можливо, ніколи більше не пересіктися. Пискнули сигналізації, відчинилися дверцята. Хвилювання перед дорогою огортало мене з новою силою.

Він просто підняв руку — той, хто невідомо звідки взявся біля відчинених дверцят, і одразу у ніс мені вдарило задушливим струменем. Миттєво запекло в очах, забракло повітря і в грудях кольнуло наче голкою. Руки мої самі схопилися за раму дверцят, але виштовхнути тіло з машини вже не змогли. Я наче поступово відключався, хоча й бачив, як два чоловіки підійшли й схилилися наді мною, як вони брали мене попід руки і виводили назовні. Ніг я не відчував, а розуміння, що не в змозі вдихнути, чомусь не викликало дикого жаху. Я повністю закам’янів. Закам’яніли й думки, а слово «Інга» несподівано набуло такої собі скелеподібної занімілої форми, напевно, якраз на ньому мої мізки припинили щось розуміти. Я став нерухомою лялькою, яка не чує звуків і не може сприймати нічого, хоч очі й бачили, як пересуваються мої ноги і наближається розмита пляма кузова якоїсь фури. Далі усе вимкнулося.