Емісар

Кафе «Артист»

Я завжди боявся, що ця робота рано чи пізно підсуне мені свиню, якесь западло конкретне, стопудове. І навіть те, що я давно її покинув і осів хтозна-де, у дідька на задвірках, не надто мене заспокоювало. Хоча, якщо по правді, подібні думки зринали рідко. Просто перспектива, що наздожене минуле, завжди малася на увазі.

Цього дощового вечора у кафе товклося досить люду. Дванадцятеро — за нашими мірками багато. Начальник податкової прихопив одразу чотирьох — де ж їм іще подітися від людських очей, попити, вирішити свої чиновницькі проблеми. Двоє ментів з якоюсь панянкою — також наші; пацанва, яка торгує на базарі. Звідси польовою дорогою, за Чортову Гору попри став і вдома — п’яний, не п’яний… Зручне місце, для усіх. Бувають і заїжджі, як оті двоє — просто зупинилися перехопити чого, бо дорога замучила.

Вони засиділися, і Микола, зазирнувши у двері, поглядом попросив дозволу їхати. Я вимкнув електроніку і вийшов до нього надвір.

— Ну що, Сергійовичу, я чухаю. Начебто, культурні… — він кивнув убік останніх відвідувачів.

— Давай, Коль… — погодився я. — Завтра зрання по продукти.

Вони вийшли і молодший попрямував до «Волги», залишеної на майданчику. Другий неспішно витяг цигарку і невизначено кивнув у бік гори:

— Гарне місце у вас.

— Прошу на другий раз.

— Хмм… — його відрижка вийшла переконливою. — А знаєте, ми вас також хотіли б запросити.

— Куди? — не зрозумів я.

Простягнуте посвідчення підполковника СБУ неприємно колупнуло десь у середині.

— Що я можу мати до вашої поважної організації? — невдоволено запитав я, і щось ніби стиснуло у грудях.

— А от і можете, — натягнуто посміхнувся він. — Ми тут не випадково. Навмисне до вас їхали. Хочемо запропонувати вам вигідну справу.

— Ні, дякую! — я підняв обидві руки. — Не хочу ніяких справ. Мені час іти, пробачте. Дякую, що завітали. За вечерю можете не платити.

Іноді доводиться вдаватися до такого. А ці двоє, схоже, на те й розраховували, щоб поїсти надурняк.

— Шановний пане Володимире, — він знову зупинив мене. — Ви не так нас зрозуміли. Плата за вечерю на столі. А ми дійсно хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе добровільно. У вас є вибір. Не схочете — відмовитеся. А от вислухати доведеться. Повірте, тут у вас вибору немає.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи все більший і більший неспокій. — У чому ж пропозиція?…а звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

— Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким наївним, ви ж не такий. Давайте завтра, коли вам зручно, на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

— Це я що, маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

— А не можна тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона засміялася. — Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».