Емісар

Епілог

Я у прямому розумінні сиджу на валізах. Так було заведено у сім’ї моїх батьків — сідати перед далекою дорогою. З роками стаєш забобонним, а шлях дійсно не близький — на протилежний бік земної кулі. Хочете — смійтеся, а ні — то крутіть пальцем біля скроні. Я їду до Штатів.

Сигналить мобільний, на екрані висвічується слово «Інга». Це вже удруге. А я тут, бачте, розсівся. Ну, звісно. Не в її правилах спізнюватися. Не в її правилах ганяти туди-сюди сходами у пошуку схиблених романтиків і вічних емігрантів. Ділова жінка — вона й в Африці ділова. Та сама, що не звикла розчулюватися. Та, що боїться закохатися. Не бійся, подруго, нічого тобі не загрожує — немає тут у кого закохуватися. Усі вони не варті тебе. А мене, вважай, вже немає.

Так, я повертаюся до Сполучених Штатів, утретє, і тепер уже з власної волі, хоча й знову нелегально. Звідси на Польщу жодних проблем, а там, зустрівшись зі знайомими Інги, я стану якимось Тадеушем Пйонтковскі абощо і, якщо пощастить, то одразу звідти з «лівим» паспортом потраплю до Штатів, як польський турист. Якщо ж ні, то тим самим «Пйонтеком» доведеться їхати спочатку до Мексики, а вже звідти на дні якоїсь фури або човна переїжджати чи то перепливати штатівські кордони. Усе це реально — так чинить щороку безліч людей. Настільки багато, що можна не боятися, що серед них тебе впіймає американська розвідка.

Я вантажусь у просторий салон аутлендера, отримую у щоку індиферентний поцілунок, у якому годі намагатися виокремити щось більше, і машина зривається з місця, застрягаючи на першому ж перехресті за чиїмось дірявим задом без бампера. Господи, як доїхати до тієї Польщі…

— Коли вже бензин подорожчає хоч до двадцятки за літр, щоб усі консервні б-банки…

— Ну навіщо ти так буквально? — обурюється Інга. — Навіщо перекручуєш? Нехай собі їздять. Чого не скажеш з нервів… І не треба тут! Не така вже я стервоза.

— Звісно, — зітхаю я. — Тобі рівних немає. Ти — найкраща…

Поки стоїмо, вона косить очима на криву турецьку шаблюку, яку я кинув на заднє сидіння.

— Ну, тепер я її точно у спальні повішу, — невесело сміється Інга. — Дозволяєш? Туди ж її не провезеш.

— Нічого, там я собі знайду.

Промовивши це, я зітхаю сам до себе. Інга не розуміє цього жесту. Ще б… Я ж так і не розповів їй, як дійшов до висновку, що саме та бутафорська шаблюка, куплена у Штатах, коли ми жили разом з Марком, вивела російську розвідку на нас. Ще б! Вони, стежачи за мною ще з першого перебування у Штатах, добре засвоїли мою дивну звичку завжди мати таке при собі, тому й уявляли, де мене можна підловити.

І я також не втримуюся, щоб не озирнутися. Після відновлення тренувань ця зброя знову наче зрослася з моєю рукою і витворяла у ній такі дива — що в одній, що в другій… Шкода, що доводиться залишати.

— Справжні документи не забув?

— Ні, — і я намацую у кишені свої теперішні «справжні» паспорти — український та закордонний, а також диплом про освіту. Їх доведеться везти таємно.

Інга скрушно хитає головою, зловивши якусь думку, але вирішує краще змовчати.

— Говори, ну…

— Та так, нічого… — відмахується вона.

— Однаково, кажи.

— Знаєш… — несподівано Інгу прориває. — От я завжди чоловікам дивувалася і буду дивуватися. Чого вам не сидиться? Чого бракує? Усе ж є! На життя вистачає, з такої катавасії живий виліз, що й не насниться! Жінка поруч, між іншим, така, що багато хто позаздрив би… Чого іще?! Ну чого?! Так ні! Він лізе ще кудись і пригоди на власну задницю шукає! Емісар довічний…

Останнє сказано глузливо і з неабияким сарказмом.

— Чому довічний? — не зрозумів я, пропускаючи повз вуха решту тиради. — З Емісаром давно покінчено. І забуто.

— А якого ж біса ти їдеш?! Подумай добре! Емісар хто такий? Людина, котра виконує у чужій країні якусь таємну політичну місію…

— А у моєї поїздки яка таємна політична місія? — викочую я очі. — Уперше чую!

Інга заспокоюється і починає пояснювати.

Я слухаю уважно, спочатку не розумію, а потім довго сміюся. Уявити все так вміє тільки вона.

— Ти повернешся?

Руки Інги спокійно тримають кермо, очі стежать за дорогою. І голос спокійний, діловий. Без найменшого натяку на здригання.

— Тільки не кажи, що закохалася.

— Ні, — зітхає вона. — Не переживай. На щастя, там у Мексиці це тільки здалося. Але хотілося б знати.

Інга є Інга. Що вдієш. Я стискаю її руку і дивлюся в очі, адже мені нічого приховувати.

— Повернуся. Можеш не сумніватися.

Нарешті машина зупиняється.

— Не передумаєш? — Вона дивиться тепер майже по-материнськи, щиро шкодуючи мене. — Це ж авантюра…

— Ні.

Ми з нею справді по-різному сприймаємо світ. Тому оце моє коротке і рішуче «ні» Інга відносить до свого «не передумаєш». Я ж ставив наголос на іншому — це не авантюра.

Будь-що я маю потрапити туди, адже для мене відтепер це питання життя і смерті. Я маю врятувати двох надзвичайно дорогих мені людей і крім мене цього не зробить ніхто у цілому світі. Тому за кілька тижнів я буду у Сполучених Штатах, хоч чого б це мені вартувало. Там розшукаю Дена Крейтона й обов’язково зустрінуся з ним. Інтуїція підказує, що мільйони духовного наставника «Яничарів» не зникли безповоротно у глибоких кишенях цього американця. Так, так… Ті самі мільйони, які після згаданих подій той, кого ми звикли називати Марком, таки не забув і не пошкодував «відстібнути» мені. А знайомий з моїми химерними мріями, він безпомилково визначив місце, куди їх можна було б найдоцільніше і найбезпечніше прилаштувати. Напевно, і я також для нього залишився насамперед людиною, яка теж має Мрію.

Але не їхнє повернення, як таке, жене мене у подорож, хоч ота «зелень» украй необхідна для порятунку тих двох, що зависли на краю безодні. Ден Крейтон — людина, яка дуже багато вирішує у Голлівуді, якщо взагалі не все. Так-так, у тому самому Голлівуді, про який усі чули і який є найпотужнішою машиною світової кіноіндустрії. Щось підказує мені, що ми з ним знайдемо спільну мову і гідне застосування частини цього капіталу, адже на все я не претендую. І от тоді станеться багато цікавого і непередбачуваного.

Вийшовши у відкрите море, галера несподівано змінить курс і повернеться до Кафи, де з безмежних рядів невільничого ринку хитрий та далекоглядний Мехмет, не встоявши перед спокусою, приведе загорнуту у таку ж саму тканину дівчину, яка говоритиме мовою невірних, як і полонянка. Підміну помітять, але ятаган у руці Тубілая звик захищати жінку на ім’я Марія, тож примусить навічно замовкнути незгідних. І вже невдовзі великий османський правитель Сулейман-паша, якого чомусь «заклинило» на бажанні мати дружиною красуню-українку, звеличить чорбаджі Мехмета, зробивши його начальником своєї особистої тепер уже сорокатисячної гвардії, а сам при цьому замість щирої та лагідної Марії отримає хитру та підступну відьму Роксолану, з якої і почнеться занепад великої Османської імперії.

Звісно, це не те, для чого варто їхати до Штатів, оглядаючись підсвідомо, чи бува який забутий агент їхньої розвідки не почує з відстані моє «праве» серце, хоч саме у цьому побачила суть поїздки прагматична Інга, охрестивши емісаром уже удруге. Мав я на увазі всю Османську імперію, щоб отак ризикувати. Це лише умова, необхідна у цьому разі. Тому її буде дотримано. І тоді відважний воїн Тубілай все-таки згадає своє справжнє ім’я, зрозуміє нарешті, чому стискається його серце від співів жайворонків у степу, і сам зробить щасливою жінку на ім’я Марія — найгарнішу в усіх безмежних володіннях всемогутнього Аллаха.

Здійснити це надзвичайно важко, навіть за умови наявності потрібної грошви та розуміння голлівудських продюсерів — які ж часи були! Дика, кровожерлива епоха… У ній так нелегко знайти щастя двом закоханим людям! Але я зумію — будьте певні. І зроблю це так, що ви усі повірите, що саме так воно і сталося насправді кілька століть тому. І не у тім річ, що голлівудські стрічки традиційно закінчуються хепіендом.

Зовсім ні.

Просто люди заслуговують на те, щоб бути щасливими.