Емісар

Напролом

Пастка заклацнулася. Надії на щасливе закінчення розтанули остаточно. Я не міг собі пояснити, що сталося, але чітко розумів, що от тепер уже нам нічого не світить. У цій країні терористів знищують. І навіть якщо нас не знищать разом з оцим, чий голос і постава скидалися на Марків, то вийти звідси нам не вдасться.

— Хей ю!

Це адресувалося мені.

— Гей, ти! Підведися і без різких рухів принеси сюди! — він указав на пістолет, з якого збирався стріляти Стенлі і який валявся зараз між журналістами, котрі боялися на нього навіть дивитися.

Я підвівся, повільно наблизився, підчепив його мізинцем за скобу і так само повільно приніс. Чуже обличчя дивилося на мене, і тільки глянувши на нього уважно і зблизька, я зрозумів, що це також маска або дуже вдало накладений грим. Одразу ж мені довелося повернутися до пораненого Стенлі і витягти з його кобури другий пістолет, до якого він так і не встиг дістатися.

— Сюди, — автомат указав дулом і я поклав зброю на стіл.

Голос був стовідсотково його. І звертався до мене Марк як до незнайомого. Напевна, він знав, що робить. Або вважав, що знає. Уявилося, що зараз відбувається на вулиці. Напевно, там кого тільки немає. ФБР я бачив на власні очі. Може й ЦРУ або ще хто, спецпідрозділи… А ззовні ще й потрійний кордон поліції. На що він розраховує?

— На місце!

Очі Марка зустрілися з моїми і це здалося мені більшим за слова. «А на що я розраховував на набережній? Правда, ще я розраховував, що ви тупо робитимете те, що наказують. Більшого від вас не вимагалося». Саме це, мені здалося, промовив його погляд, і я влігся знову поруч з Інгою.

Марк підняв одну з працівниць банку і відпустив. Вона мала повідомити поліцію, що йому потрібен для переговорів представник ФБР.

Він увійшов за якихось п’ять хвилин. Чоловік середніх років у костюмі, тримаючи руки перед собою долонями до нас. Марк зупинив його кроків за десять від себе і промовив:

— Терміново зв’яжіться з вашим центральним керівництвом і повідомте, що я той, хто безпосередньо контролює події у Нью-Йорку. І якщо ваше керівництво хоче розраховувати на співпрацю, йому слід негайно виконати мої вимоги.

Очевидно, про якісь невідомі мені події у Нью-Йорку цей фебеерівець уже знав, тому одразу запитав:

— Які ваші вимоги?

— Машину з ескортом до виходу і літак на найближчому аеродромі — заправлений, без пілота. Даю вам дві години. Не для того, щоб забезпечити машину і літак. Цей час вам на те, аби переконатися у безуспішності ваших дій у Нью-Йорку без моєї допомоги. Це щоб ви зрозуміли, що моє життя і безпека у ваших інтересах. Обіцяю не завдавати шкоди нікому із заручників у разі їхньої розумної поведінки. Чекаю вас за десять хвилин тут.

Тиша стояла у залі, повній людей, яка одночасно здавалася порожньою. Відлуння відбивалося по стінах, коли хтось дозволяв собі кахикнути. Усе знову застигло в напруженому та довгому чеканні.

Це був Марк, тому вже у ті перші хвилини, влаштувавшись на підлозі поруч з Інгою, я знав, як він діятиме. Піде напролом. Упевнений у власній правоті й силах. От тільки не тою була ситуація. Надто загруз він, щоб дозволяти собі діяти за методом термінатора. Ставало дедалі важче від усвідомлення, що він потягне за собою і нас.

Фебеерівець з’явився за п’ять хвилин. Той самий.

— Ваші умови прийнято, — сказав він. — Але у разі їх виконання, які гарантії, що ви дотримаєте обіцянок?

— З мого боку жодних, — відповів Марк. — Проте є гарантії з боку здорового глузду. Якби я дійсно бажав здійснити нью-йоркську справу з найбільшим ефектом, то мав би усе зробити без попередження. Погодьтеся, за ці дві години ви зможете застрахуватися від найжахливіших наслідків. Якби мені потрібна була смерть невинних людей, я б не влаштовував цього спектаклю. Мені ж хочеться лише одного — піти звідси живим і загубитися. У мене, як ви бачите, практично немає фінансових вимог. Я кажу «практично», тому що деякі фінансові питання ми ще обговоримо під час вашої наступної появи тут, але грошей від вашого уряду я не вимагатиму. Це не терористичний акт, я лише маю захистити своє життя, бо ви не залишили мені іншого виходу.

Я зрозумів. Марк влаштував щось у Нью-Йорку для того, щоб диктувати свої умови тепер. Щось настільки жахливе, що умови його приймали одразу. Щось таке, проти чого неможливо діяти. Він здатний на це. Напевно, знову я надто рано його поховав і, слухаючи фебеерівця, дедалі більше переконувався, що шанси вибратися звідси у цього супермена реальні. Але була ще одна обставина. Разом з Марком я «поховав» і нас. І те, що Марк зараз рвоне звідси напролом, ще не означало, що шанс вибратися з’явиться і в нас. Щойно піде цей парламентар, я мав почати власні переговори з Марком. Інакшого виходу у нас з Інгою не було. Але які аргументи у цих переговорах я міг надати? Враховуючи ситуацію у Нью-Йорку і наявність на ньому такої кількості вибухівки, Марк, безперечно, міг скористатися заповітним рахунком і без мене. Очевидно, це й було метою «рятівника цивілізації». Хіба пообіцяти йому ковтати оту сироватку і трахатися з ким накажуть. Це був чорний гумор, який не сприяв підняттю духа. Але чомусь воно прийшло на думку. Чомусь Марк дорожив нами, принаймні до цього часу. І я згадав про флешку у кишені. Те, що залишилося від схову Стенлі. Чи може вона допомогти нам? І якщо так, то як її використати?

Обережно повернувши голову, я глянув на Інгу. Вона притислася до підлоги і дивилася на мене. Просто мовчки дивилася.

— Не бійся, — прошепотів я губами.

Вона зрозуміла і лише ствердно кивнула.

— У вас поранений, — вказав на Стенлі фебеерівець. — Дозвольте забрати його для надання медичної допомоги.

— Ні, — заперечив Марк. — Облиште цю людину. Проте можете прислати сюди медичного працівника, але залишиться він тут і піде потім зі мною.

— Сумніваюся, що він зможе йти, — промовив фебеерівець.

— Поїде, полетить, — спокійно сказав Марк, закриваючи це питання. — Тепер ще одне. Якщо ви приймаєте мої вимоги, прошу вас офіційно, як представника влади, звернутися до усіх присутніх у залах. Бачите, я не прошу вас прибрати снайперів з навколишніх будинків, бо ви добре розумієте, що моя загибель вам не на руку. Люди, які поруч, можливо, охоронці, які причаїлися на поверхах, ще не впевнені у цьому. Зверніться офіційно до них.

— Можливо, краще взагалі вивести їх звідси? — запропонував фебеерівець. — Погодьтеся, вони вже не грають ніякої ролі.

— Зараз так, але з інших міркувань про це не може йти мови. Прошу вас.

Усе йшло чітко. Навіть коли знімається кіно, не обійтися без дублів, а тут…

— Увага! Я представник ФБР Брайан О’Лірі. Прошу усіх, хто у приміщенні банку, слухати мене. Ця людина, з якою я від імені уряду Сполучених Штатів веду переговори, зараз контролює ситуацію у банку, де ми перебуваємо. Я прошу всіх поводитися спокійно, залишатися на своїх місцях і виконувати його вимоги. Це наказ уряду. За дві години усі присутні будуть вільні, я це гарантую.

— Прошу вас іти, — промовив Марк.

Тепер я мав починати нові переговори, але так і не наважився, згадавши про Стенлі. Очевидно, варто було зачекати. І дійсно, майже одразу у приміщенні з’явилися чоловік і жінка у спецодязі медиків. Стенлі вкололи щось, перевернули на спину і забинтували руку, а потім наклали пов’язку і десь на тулубі. Видно було погано, адже я лежав. Поранений стогнав. Медики пішли, але я знову не встиг. Марк наказав журналістській братії по одному підходити до нього і складати окремо камери та касети з плівками. Зважаючи на літню спеку, усі представники преси були у легкому одязі. Та попри це, він обшукав кожного, поки інші лежали, розкинувши руки. До купи пішли навіть їхні мобільні телефони.

Далі Марк попросив присутніх не лякатися, і з відстані майже десяти кроків з відібраного у Стенлі пістолета, практично не цілячись, продірявив обидві відеокамери, які контролювали цю частину зали. Потім наказав представнику банку негайно принести з приміщення охорони усі відеокасети, які були зараз у записувальній апаратурі.

Він знав, що робить. Знав навіть скільки касет одночасно має бути у відеомагнітофонах служби охорони банку. Марк уміло та свідомо страхувався, щоб не залишилося бодай якоїсь інформації про те, що він тут робив. І це значною мірою було на руку і нам.

А час ішов і я нервував уже з іншого приводу. Мені потрібно було якось втрутитися в ситуацію і поговорити з ним, який вдавав із себе незнайому людину. Принаймні оте «хей, ю!» свідчило про це. Кому воно призначалося? Усім навколишнім, щоб не запідозрили, що ми знайомі? Чи мені, щоб не розраховував на особливе ставлення з його боку?

Далі просто посеред зали запалало вогнище. Марк забаг відключення пожежної сигналізації і плівки разом з камерами та телефонами вже горіли, облиті якоюсь гидотою. А перед ним стояв блок, без якого був неможливий подальший відеозапис узагалі у приміщеннях усього банку. Час спливав. Коли це все горіло, уздрівши, що обличчя Марка повернуте у наш бік, я підніс руку, вимагаючи уваги до себе, але він заперечливо похитав головою і жестом наказав опустити її.

Коли згоріли плівки, у залі знову з’явився Брайан О’Лірі.

— Як ситуація у Нью-Йорку? — запитав його Марк. — Ваші плани не змінилися?

— Ні, будемо з вами співпрацювати, — запевнив його той. — Ми вже готові надати вам машину і літак, не чекаючи двох годин.

У мені все завмерло. Я зрозумів, що не встигну визначити нашу долю наперед і вона визначатиметься за ходом подій просто зараз, уже. Та видно, і це питання також мало вирішуватися лише за його планом.

— Не варто, — натягнуто посміхнувся Марк. — Я вдячний за ваші намагання співпрацювати, але нехай все буде як заплановано. Тим паче, є ще одне питання, яке маємо обговорити.

— Фінансове? — нагадав О’Лірі.

— Саме так. Частину грошей, яку я хочу взяти з приватного рахунку, що не належить вашій державі, я не вважаю фінансовими вимогами. Тут, поруч зі мною людина, котра має законне право на ці гроші, і право це доведене відповідними документами, які також тут. А мої розрахунки з цією людиною — це вже наша приватна справа. Тому, гадаю, ви не вважатиме мене людиною, котра вчинила теракт заради грошей.

— Звісно ні, — розвів руками фебеерівець. — Хоча взагалі факт теракту, гадаю, і ви самі не заперечуватимете.

— Це було вимушено, аби застрахуватися від несподіванок. Якби ця людина, — він вказав на Стенлі, — не схопилася за зброю, ми б з вами не говорили взагалі. Я просто ліквідував би ситуацію у Нью-Йорку так само як і створив її. Але мова про гроші. Ми візьмемо частину з цього рахунку. Я при вас вимагаю від працівників банку ретельного дотримання умов. Якщо, на їхню думку, щось суперечитиме умовам отримання вкладу, вони мають сказати мені голосно і зрозуміло, так, щоб чули журналісти, які присутні у залі. Решту грошей я перекажу на рахунок, указаний вами, так би мовити у вигляді моральної компенсації державі за створену ситуацію. Всі рахунки у банку, звісно, зараз заблоковано, адже тут відбуваються екстраординарні події. То ж прошу вас посприяти відновленню роботи банку, а також вказати цей рахунок. Думаю, десяти хвилин для цього достатньо.

О’Лірі навіть не відповів, лише кивнув і вийшов. Тепер одне питання для мене відпало саме собою. Рахунок з чудернацькими умовами отримання грошей припинить бути небезпечним для нас, та й своє існування взагалі.

Вони впорались швидше ніж за десять хвилин, і щойно О’Лірі знову позбавив нас своєї присутності, Марк наказав мені підвестися. Утрьох, разом з помічником керуючого, ми підійшли до комп’ютерів у відділку банку. Банкір забаг ще й оператора. Працівниця банку, яка також спостерігала за конструктивністю переговорів, майже повністю відійшла від першого переляку і робила все досить вправно.

— Ну як, усі умови дотримано? — голосно запитав Марк.

— У… взагалі-то… — почав мимрити помічник керуючого.

— Прошу вас голосніше і розбірливіше!

— Згідно з угодою, — не здатний впоратися з тремтінням голосу, продовжив банкір, — відповідальний член лікарської комісії, яка проводила обстеження клієнта, має ще й власноруч поставити свій підпис на банківських документах, не зважаючи на те, що медичний висновок наданий за усією формою.

Здавалося, банкір готовий був заплющити очі, відчуваючи, як може поплатитися за своє нахабство, спровоковане цим терористом.

— Докторе Браун, я прошу вас піднятися з підлоги і засвідчити законність наших претензій на цю банківську операцію.

Очевидно, це було те, чого найменше чекав помічник керуючого. Лікар, котрий їхав з нами від шпиталю, у якому мене обстежували, з кряхтінням піднявся і зробив те, що вимагалося.

— Прошу вас лягти на місце. Тепер усе гаразд?

— Так… — промимрив банкір.

— Прошу вас оголосити чітко, як роблю це я.

— Доступ цих людей до рахунку законний, що доведено відповідними документами, — верескнув помічник, повернувшись до журналістської братії.

— От і гаразд, — промовив Марк. — Тепер я прошу вас лягти поруч із ними і почекати ще п’ятнадцять хвилин. Після цього всі будуть вільні.

Оператор почала набирати на комп’ютері відповідні комбінації, коли Марк зупинив її, відсунув убік і продовжив це сам.

— Я правильно зробив?

— Так! — несподівано голосно вигукнула вона.

— Навіщо кричати? — спокійно зауважив Марк. — Це вже їм не цікаво. Прошу лягти поруч із ними. Подальші операції я виконаю сам. І вас також. — Останнє стосувалося мене.