23

Інглсайдським дітям не щастило з хатніми тваринами. Верткий кучерявий чорний песик, якого тато привіз із Шарлоттауна, наступного тижня вийшов за двір і безслідно зник. Більше його не бачили й нічого про нього не чули і, хоч односельці подейкували, буцім один матрос із Гарбор-Геда вів маленьке чорне цуценя на корабель у день відплиття, його доля лишилася однією із глибоких і похмурих таємниць інглсайдського побуту. Волтер пережив цю втрату важче, ніж Джем, котрий іще не забув своїх мук, пов’язаних зі смертю Хитрика й постановив собі ніколи більш не впускати в серце любові до жодного пса. Потім Тигр Том, який жив у клуні і якого не пускали в дім за його надто злодійкувату вдачу, але, попри те, любили й пестили, помер і закоцюб на підлозі в тій самій клуні, а відтак був пишно й урочисто похований у видолинку. І насамкінець, Бан, кролик, якого Джем купив за четвертак у Джо Рассела, захворів і помер. Можливо, смерть його прискорили патентовані ліки, що дав йому Джем, а можливо, і ні. Ті ліки порадив був Джо, а він мусив на тому знатися. Проте Джем відчував, що сам, власноруч убив Бана.

— Невже Інглсайд заклятий? — скрушно вимовив Джем, коли Бана поховали у видолинку поруч із Тигром Томом. Волтер склав для кролика епітафію й вони разом із Джемом та двійнятами цілий тиждень носили чорні стрічки на зап’ястках, на превеликий жах Сьюзен, яка вважала це святотатством. Сьюзен не надто журилася смертю Бана — якось він був заліз у її город, учинивши там страхітливе руйновище. Затято повстала вона й проти двох ропух, яких Волтер приніс і випустив у льоху. Надвечір Сьюзен вигнала одну з них, проте другої знайти не спромоглася, а Волтер лежав у ліжку без сну й непокоївся.

«Може, то були чоловік і дружина, — тривожно розмірковував він. — Може, тепер, коли їх розлучили, вони стали зовсім самотні й нещасні. Сьюзен вигнала меншу надвір — то, мабуть, була дружина, і вона тепер налякана до смерті там, на тім велетенськім подвір’ї, де ніхто її не захистить… як удова!»

Думка про гірку вдовину долю виявилася нестерпною для Волтера, тож він тихенько шаснув униз, щоби впіймати бідолашного ропуху-чоловіка, та врешті-решт лише перекинув стос бляшаних каструль — із гуркотом, що міг би збудити й небіжчика. Збудив він, одначе, саму тільки Сьюзен, яка миттю прибігла зі свічкою в льох. Раз у раз на її кощавім обличчі маяли химерні тіні від миготливого полум’я.

— Волтере Блайт, що ти тут робиш?

— Сьюзен, я мушу знайти ропуху! — страдницьки вигукнув Волтер. — Сьюзен, уявіть, що відчували б ви без чоловіка, якби він колись у вас був!

— Що це ти таке кажеш? — здивувалася небезпідставно заінтригована Сьюзен.

У цю мить ропуха-чоловік, який, певне, вважав себе геть пропащим, відколи до льоху зайшла Сьюзен, вистрибнув просто перед її очі з-за діжки з маринованим кропом. Волтер кинувся до нього, схопив і випустив за вікно, де, як можна було сподіватися, той знову віднайде свою імовірну кохану й вони житимуть разом, щасливо й довго.

— Нащо ти приніс у дім тих жаб? — суворо запитала Сьюзен. — Що вони там їли би?

— Таж я ловив би їм комах! — обурився Волтер. — Я хотів досліджувати їх.

— Ох і мороки з ними, — простогнала Сьюзен, женучи розгніваного Блайта-меншого нагору. І, будьмо певні, вона мала на увазі не ропух.

Проте дітлахам пощастило з вільшанкою. Вони знайшли її, ще зовсім невеличке пташенятко, на ґанку вранці після дощової й вітряної ночі. Півник Робін — так його назвали — мав сіру спинку, жваві очка й пістряву манишку, і з найпершої миті, здавалося, виявив цілковиту довіру до всіх мешканців Інглсайду, у тім числі й Миршавка, який не кривдив його навіть тоді, коли той зухвало підстрибував до його миски та призволявся, як душа забажає. Спершу юні Блайти годували Робіна черв’яками, а він виявляв такий апетит, аж Ширлі мусив постійно копати для нього харч і розкладати в бляшанки — там і тут по всьому домі. Це викликало огиду в Сьюзен; а втім, вона готова була зносити і не таке заради Робіна, що так відважно сідав на її шкарубкий від хатньої праці палець і виспівував у неї просто під носом. Сьюзен дуже полюбила Робіна, і навіть зазначила в листі до Ребекки Дью, що його манишка стає червонясто-рудою.

«Не думайте, що я вже дитинію, панно Дью, дорогенька, — писала вона. — Це, мабуть, нерозумно — так прихилитися до пташки; ну, та людське серце має свої слабкості.

Він не замкнений у клітці, мов канарка — я не могла б цього знести, панно Дью, дорогенька, — а літає, де захоче, у домі й у саду, і спить на гілці понад дошкою, що Волтер примостив на яблуні побіля Ріллиного вікна, щоб там готувати уроки. Якось діти взяли його у видолинок: він десь зник, але ввечері повернувся, на їхню радість — і, скажу вам по правді, на мою теж».

Видолинок уже не був видолинком. Волтер і раніше відчував, що така чарівна місцина заслуговує на ім’я, відповідне до всіх її принадних таємниць і викликів фантазії. Одного з дощових днів діти бавилися на горищі, проте надвечір із-за хмар вибилося сонце, заливши цілий Глен сліпучим сяйвом.

— Яка к’яшива яйдуга! — радісно закричала Рілла, що злегка й дуже мило шепелявила, відколи навчилася говорити.

То була найпишніша райдуга, що вони бачили в житті. Одним кінцем вона мовби спиралася на шпиль пресвітеріанської церкви, а іншим сягала порослого очеретом закутка ставу, що простягався в північній частині долини. Щойно уздрівши її, Волтер дав видолинку нове ім’я — Долина Райдуг.

Долина Райдуг була цілим світом для інглсайдських дітей. Там невпинно літали грайливі легкі вітерці й зранку до ночі відлунювали розспіви птахів. Повсюди мерехтіли місячносяйні стани беріз, а Волтер любив уявляти, буцім з однієї з них — Білої Дами — щоночі виходить маленька дріада, щоб погомоніти з ними. Клен і ялицю, що росли так близько, аж поспліталися гілками, він назвав Закоханими Деревами, і низка старих дзвіночків, яку він повісив на них, ніжно й казково тенькала попід кожним доторком вітру. Кам’яний місток над струмком, який збудували діти, стеріг дракон. Дерева, що зійшлися довкруж нього, ставали за потреби темношкірими поганами, а моховиті береги — розкішними смарагдовими килимами із Самарканда. Поза деревами в гаю чаїлись Робін Гуд і його славні розбійники, у потічку жило трійко русалок, а старий покинутий дім Берклі на околиці, з його низькою кам’яною огорожею, що майже потопала в густезній траві, і кмином, що розрісся по всьому саду, враз перетворювався на обложений замок. Мечі хрестоносців давно заіржавіли, проте інглсайдський різницький ніж був шаблею, викуваною в чарівнім краї, а щоразу, коли Сьюзен не могла знайти кришки від найбільшої пательні, вона знала, що та служить щитом осяйному рицареві з плюмажем під час карколомних пригод у Долині Райдуг.

Часом вони бавилися в піратів, на втіху Джема, що у свої десять років уже починав любити розваги з уявним кровопролиттям. Утім, Волтер завжди відмовлявся йти із зав’язаними очима по дошці, що «випиналася за борт корабля» й «падати в море», хоча Джем уважав цю «страту» найвеселішою з усіх піратських ігор. Деколи Джема брали сумніви, чи не бракує Волтеру снаги, щоб бути морським розбійником, та із братерської відданості він притлумлював ці думки, ще й неодноразово бився в школі з хлопцями, які дражнили Волтера «тюхтієм», аж до часу, коли їм випадало на власній шкурі дізнатися, як спритно латають боки Джемові кулаки.

Інколи вечорами Джемові дозволяли ходити до гавані, щоб купувати рибу. Йому подобалося це доручення, бо ж він мав змогу посидіти в хатині капітана Мелачі Рассела біля підніжжя вкритого сухотрав’ям пагорба й послухати, як Мелачі та його друзі, колись так само юні відчайдухи-капітани, оповідають про свої морські пригоди. Кожен із них мав чим похвалитися. Старий Олівер Різ — його підозрювали в тім, що замолоду він був піратом — якось був опинився в полоні у ватажка племені людожерів. Сем Еліот пережив землетрус у Сан-Франциско. Зух Вільям Макдугал переміг у запеклій бійці з акулою. Енді Бейкер зі своїм судном потрапив у водяний смерч. Окрім того, Енді запевняв, що вміє чвиркати крізь зуби пряміше за будь-кого в Чотирьох Вітрах. Проте незмінним улюбленцем Джема був гачконосий капітан Мелачі з тонким лицем і настовбурченими сивими вусами. Він був капітаном бригантини, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, і плавав з вантажем пиломатеріалів аж до самого Буенос-Айреса. На кожній щоці він мав татуювання у формі якоря, і вдома в нього стояв чудернацький старий годинник із ключем для накручування. Коли капітан був у добрім гуморі, він давав Джемові накручувати годинника; коли він був у дуже добрім гуморі — брав Джема із собою ловити тріску чи викопувати із дна молюсків під час відпливу; коли ж він був у надзвичайно добрім гуморі, то показував Джемові моделі кораблів, які він сам витесував із дерева. Джем уважав їх втіленням моряцької романтики. Був поміж них човен вікінгів зі смугастим квадратним вітрилом і лютим драконом на носі, Колумбова каравела «Мейфлауер», ошатний «Летючий голландець» і незліченні бригантини, шхуни, барки, кліпери й каботажні судна.

— Будь ласка, навчіть і мене витесувати такі кораблі, капітане, — попросив Джем.

Капітан Мелачі похитав головою й меланхолійно сплюнув у воду.

— Цього неможливо навчити, малий. Мусиш поплавати морями зо тридцять чи сорок літ — тоді, може, почнеш їх розуміти, щоб витесувати… розуміти й любити їх. Корабель — він як жінка, малий. Треба його розуміти й любити… а то він ніколи тобі не відкриється. Навіть можеш, бува, гадати, що ти знаєш його ввесь, від носа до корми, усередині й зовні, а все одно він не відкриє тобі свою душу. Пустиш його — і він полетить, наче птах. Був один корабель — я плавав на нім, але так і не витесав, скільки разів намагався. І була одна жінка… але то я вже розпатякався. Цей-от корабель, бачиш, зовсім готовий, треба його тільки в пляшку поставити, і я навчу тебе, як це робити, малий.

Так Джем і не почув більше ні слова про жінку, проте це його не засмутило, бо ж до представниць тієї статі він був байдужісінький — окрім хіба мами та Сьюзен. Але вони не були жінками. Вони були просто мама та Сьюзен.

Коли помер Хитрик, Джем думав, що більше ніколи не схоче мати іншого пса; утім, час — дивовижний цілитель, тож невдовзі любов до собак прокинулася в серці хлопчика. Те цуценя не було справжнім псом — то був лише епізод. По стінах комірчини на горищі, де Джем зберігав свої «дрібнички» — спадок капітана Джима, — чимчикувала ціла вервечка собак, вирізаних із журналів: бундючний мастиф, славний щокатий бульдог, такса, яку мовби взяли за голову й задні лапи і розтягнули вздовж, стрижений пудель з китичкою на хвості, російський хорт — цікаво, міркував Джем, чи їсть він бодай щось? — зухвалий шпіц, плямистий далматинський дог і спанієль із запитливим поглядом. То були породисті собаки, та, як на Джема, усім їм чогось бракувало, хоч він і не знав, чого саме.

Якось у «Дейлі Ентерпрайз» він уздрів оголошення: «Продається пес. Звертатися до Родді Крофорда, Гарбор-Гед». Ото й усе. Джем не міг би сказати, чим воно привернуло його увагу й чому в самій його лаконічності вчувався смуток безвиході. Крейг Рассел розповів йому, хто такий Родді Крофорд.

— Батько його місяць тому помер, то він їде жити до тітки в місто. Мати-бо в нього давно вже померла. А їхню ферму купив Джейк Міллісон. Каже, що розвалить той будинок і побудує новий. Може, тітка не захоче мати в домі пса. Плохенький цуцик, але Родді ним страх як пишається.

— Цікаво, скільки він хоче за нього? У мене є лише долар, — занепокоївся Джем.

— Певно, він просто хоче віддати його в добрі руки, — відповів Крейг. — Але ж хіба твій тато не купив би тобі пса?

— Купив би, та я хочу придбати пса за власні гроші. Тоді я знатиму, що це мій пес.

Крейг лише стенув плечима. Ці інглсайдські дітлахи такі кумедні! Бо ж чи не байдуже, хто купить якогось там цуцика?

Того ж вечора тато відвіз Джема на стару й занедбану ферму Крофордів, де вони знайшли Родді та його песика.

Родді був приблизно того ж віку, що й Джем — блідий веснянкуватий хлопець із цупкою каштановою чуприною. Песик мав шовковисті коричневі вушка, коричневий ніс та хвостик і лагідні карі очі — найкрасивіші з усіх собачих очей. Щойно Джем побачив його, з білою смужкою на чолі, що поміж очей ділилася надвоє, він збагнув, що мусить купити цього собаку.

— Ти хочеш продати свого пса? — нетерпляче запитав він.

— Я не хочу продавати його, — понуро відказав Родді. — Та Джейк сказав, що я мушу, інакше він його втопить. Він каже, що тітка Вінні не захоче мати вдома пса.

— Скільки ти хочеш за нього? — мовив Джем, боячись почути у відповідь геть недоступну ціну.

Родді проковтнув сльози й подав йому песика.

— На, забери його, — хрипко проказав він. — Я не хочу продавати Бруно… не хочу! Гроші не замінять мені його. Якщо ти тільки любитимеш мого песика… і дбатимеш про нього…

— Я дбатиму, — палко пообіцяв Джем. — Але ти мусиш узяти мій долар. Інакше я не відчуватиму, що він мій пес. Я не візьму його, якщо ти не візьмеш грошей.

Він тицьнув долар у безвільну долоню Родді, узяв Бруно й пригорнув його до грудей. Песик озирнувся на свого господаря. Джем не бачив його очей, зате бачив очі Родді.

— Якщо ти хочеш лишити його…

— Я хочу, але не можу, — різко відповів Родді. — Тут було вже п’ятеро людей, і я нікому не віддав Бруно. Джейк розлютився, та мені байдуже. Вони не були такі, як потрібно. Але ти… я хочу, щоб ти взяв його, коли я не можу… і забирайся, щоб я його більше не бачив!

Джем підкорився. Маленький песик тремтів у його обіймах, але не пручався. Усю дорогу додому Джем ніжно тримав його на колінах.

— Тату, а як Адам знав, що пес — це пес?

— Бо пес не міг бути ніким іншим, крім пса, — усміхнувся тато. — І тепер не може.

Уночі Джем довго не міг заснути від радісного хвилювання. Він іще ніколи не бачив пса, гарнішого й милішого за Бруно. Не дивно, що Родді так не хотів розлучатися з ним. Проте невдовзі Бруно забуде Родді й полюбить його. Вони будуть добрими друзями. Він попросить маму переказати різникові, щоб той надсилав кістки в Інглсайд.

— Я люблю всіх і все в цьому світі, — проказав Джем. — Дорогий Боже, благослови всіх котів і собак на землі, але найперше Бруно.

Урешті-решт Джем заснув. Можливо, маленький песик, що вмостив писок на простягнуті лапи в ногах його ліжка, теж спав, а можливо, і ні.

Загрузка...