28

Півник Робін повернувся, коли Інглсайд і Долина Райдуг узялися першим несміливим зеленим пломенем весни — і повернувся з подружкою. Удвох вони звили гніздечко на Волтеровій яблуні; Півник Робін не зрікся колишніх прив’язаностей та звичок, проте його перната молода була сором’язлива — чи то насторожена — і нікого не підпускала близько до себе. Сьюзен уважала повернення Робіна справжнім дивом і того ж дня написала про це Ребецці Дью.

Прожектор у маленькій драмі інглсайдського життя час від часу посувався, освітлюючи того чи того з дійових осіб. Зима минула без жодних пригод, а в червні героїнею одного з епізодів стала Ді.

У школі з’явилася нова дівчинка, яка на прохання вчительки назвати своє ім’я заявила: «Я — Дженні Пенні», точнісінько так, як можна було б сказати: «Я — королева Єлизавета» чи «Я — Єлена Прекрасна». Щойно вона заговорила, усі відчули, що той, хто не знає Дженні Пенні, і сам стає безликою комахою, а той, хто не здобуде прихильності Дженні Пенні — однаково, що не існує. Принаймні це сталося з Ді Блайт, хоч вона й не могла описати своє відчуття достоту такими словами.

Дженні Пенні була на рік старша за восьмилітню Ді, проте з найпершого дня трималася запанібрата з «великими» дівчатами десяти й одинадцяти років. Зненацька вони збагнули, що не можуть попихати нею чи зневажати її. Дженні Пенні не була вродлива, та всі мимохіть звертали увагу на її зовнішність. Вона мала кругле обличчя із кремово-білою шкірою, обрамлене м’якими матовими чорними косами, і велетенські густо-сині очі з довгими закрученими віями. Коли вона поволі зводила ці вії й презирливо дивилася на вас, ви відчували себе хробаком, що має за ласку не бути розтоптаним. Утім, дівчата воліли почути образу від неї, аніж похвалу від когось іншого, а ввійти до числа тимчасових її повірниць було дивовижною, майже нестерпною честю — бо ж таємниці Дженні Пенні вражали. Пенні вочевидь були незвичайні люди. Дженнина тітка Ліна мала розкішне золоте намисто із гранатами, яке подарував їй дядько-мільйонер. Одна з її кузин носила перстень із діамантом, що коштував тисячу доларів, а інша перемогла на конкурсі декламаторів серед тисячі семисот учасниць. Іще одна тітка була місіонеркою в індійській колонії «для проказаних». Одне слово, гленські школярки, вірячи — принаймні попервах — кожному слову Дженні Пенні, дивилися на неї захоплено й заздрісно, і так невпинно говорили про неї вдома, що їхні батьки хоч-не-хоч мусили звернути на це увагу.

— Сьюзен, хто ця дівчинка, до якої Ді, здається, дуже прихилилася? — запитала Енн якось увечері, після того, як Ді розповіла про «маєток», де мешкала Дженні Пенні, із «дерев’яним мереживом» на даху, п’ятьма еркерами, березовим гаєм неподалік і каміном із червоного мармуру у вітальні. — Я ніколи не чула прізвища Пенні в Чотирьох Вітрах. Ви щось про них знаєте?

— Вони тут нові люди, пані Блайт, дорогенька — нещодавно купили стару ферму Конвеїв, на висілку. Я чула, що той Пенні був теслею, та прожити зі свого фаху не міг — певно, тому, що надто багато часу згаяв, доводячи, що Бога нема — і надумав заопікуватися фермою. Вони, як я можу судити, чудні. Діти витворяють усе, що хочуть. Батько їхній каже, що його від малого замуштрували до смерті, і з його дітьми так не буде. Тим-то ця Дженні ходить до гленської школи. Вони живуть ближче до Мобрей-Нерровза й інші діти вчаться там, але Дженні схотіла піти до нас. Половина ферми Конвеїв — у нашому окрузі, тож Пенні платить податок на дві школи й може віддавати дітей до обох, якщо забажає. Хоча ця Дженні, здається, не донька йому, а небога — батьки її вмерли. Подейкують, то Джордж-Ендрю Пенні замкнув вівцю у підвалі баптистської церкви в Мобрей-Нерровзі. Може, вони й гідна, чесна сім’я, але ж нехлюї страшні, пані Блайт, дорогенька, і вдома в них усе шкереберть — і, про мене, варто заборонити Діані знатися з тою дикунською зграєю.

— Я не можу завадити їй спілкуватися із Дженні в школі, та й про саму цю дитину не знаю нічого поганого, хоч і певна, що вона аж надто перебільшує, розповідаючи про своїх рідних та їхні пригоди. Ну, але думаю, невдовзі це захоплення в Ді минеться й ми більше не почуємо нічого про Дженні Пенні.

Утім, вони чули про неї й далі. Дженні сказала Ді, що та подобається їй найбільше з усіх однокласниць, і Ді, відчуваючи, що королева обдарувала її своєю милістю, відповідала захопленим поклонінням. Вони були нерозлучні на перервах, писали записки одна одній по вихідних, разом жували соснову живицю, обмінювалися ґудзиками й ліпили піщані башти, аж поки зрештою настав день, коли Дженні запросила Ді до себе на цілий вечір і ніч.

Мама категорично відмовила й Ді пролила немалу кварту сліз.

— Ви ж дозволяли мені ночувати у Персіс Форд, — ридала вона.

— То було… інше, — завагалася Енн. Вона не хотіла, щоб Ді росла чванькуватою, та з усього, що їй доводилося чути про сім’ю Пенні, ясно випливало, що дружити з ними інглсайдським дітям не слід. Окрім того, непокоїла її також приваба, яку мала Дженні в очах Діани.

— Я не бачу різниці, — хлипала Ді. — У Дженні манери так само вишукані, як у Персіс! Вона ніколи не жує купованої жуйки. Одна з її кузин знає всі правила етикету й Дженні навчилася їх від неї. Вона каже, що ми навіть гадки не маємо, що таке етикет. І вона пережила стільки всіляких пригод!

— Хто тобі це сказав? — запитала Сьюзен.

— Дженні сама розповіла. Їхня сім’я незаможна, та в них є шановані й дуже багаті родичі. Один її дядько — суддя, а мамин кузен — капітан найбільшого корабля у світі. Дженні давала ім’я тому кораблю, коли його вперше спустили на воду. А в нас немає ні дядька-судді, ні тітки-місіонерки в колонії для проказаних.

— Не проказаних, а прокажених, доню.

— Дженні сказала «проказаних». Мабуть, їй краще знати — то ж її тітка. І в неї вдома так багато всього, що я хочу побачити. У Дженні в кімнаті шпалери з папугами, а у вітальні в них повно совиних опудал, і ще плетений килим у передпокої, а на ньому зображений цілий будинок, і на шторах вишиті троянди. І в неї є справжня хатинка для ігор, яку їм побудував її дядько, а ще з ними живе їхня Ба, а вона — найстаріша людина в світі. Дженні каже, що Ба жила ще до потопу. Може, я більше ніколи не побачу людини, котра жила до потопу!

— Їхній бабці вже замалим не сто літ, як я чула, — озвалася Сьюзен, — та якщо твоя Дженні каже, буцім вона жила до потопу, то з неї плетуха добряча. Бозна-що ти можеш підхопити, вештаючись по таких людях.

— Вони вже давно перехворіли на все, що могли, — боронилася Ді. — Дженні каже, що в них був кір, і кашлюк, і свинка, і все в один рік.

— Аби ще віспи в них не було, — буркнула Сьюзен. — Дитя верзе казна-що — як зачароване!

— Дженні мають видалити мигдалини, — плакала Ді. — Але це ж не заразне, правда? Одній із її кузин теж видаляли мигдалини, і вона стекла кров’ю й так і померла непритомна. Дженні, мабуть, теж помре, якщо в їхній родині це часто трапляється. Вона така тендітна — минулого тижня аж тричі зомліла. Та вона готова до всього. Тому вона й запрошує мене в гості — щоб я мала собі згадку після того, як її не стане. Будь ласка, мамо! Я обійдуся без нового капелюшка з довгими стрічками — тільки відпустіть мене до Дженні!

Проте мама була невблаганна й Ді рушила нагору плакати в подушку. Нен не співчувала сестрі — Нен не переносила Дженні Пенні.

— Як підмінили дитину, — бідкалася Енн. — Досі вона так не поводилася. Ця Дженні Пенні мовби й справді зачарувала її.

— Ви слушно вчинили, пані Блайт, дорогенька, що не дозволили їй іти до людей, які їй не рівня.

— Ох, Сьюзен, я не хочу, щоб вона вважала себе вищою за інших. Але всьому повинна бути межа. Річ не в самій Дженні — вона, здається, таки нешкідливе дитя, попри свою звичку прикрашати дійсність… але мені казали, що їхні хлопці просто жахливі. Учителька в Мобрей-Нерровзі геть не може дати з ними раду.

— Невже вони справді так тебе теронизують? — погордливо запитала Дженні, коли Ді сказала, що не зможе прийти до неї. — Я нікому не дозволила б так поводитися зі мною. Я надто сильна духом. Я можу спати надворі всю ніч, якщо забажаю! Ти, мабуть, і мріяти про таке не насмілишся.

Ді смутно поглянула на цю загадкову дівчинку, що могла «спати надворі всю ніч». Як це чудово!

— Ти сердишся, що я не йду до тебе, Дженні? Ти ж знаєш, як я хотіла піти.

— Авжеж я не серджуся. Інші дівчата не зважали б на заборони, але ти, звісно, нічого не вдієш. А нам було б так весело. Я думала покликати тебе вудити рибу при місяці в нашім струмку. Ми часто так робимо. Я впіймала там отакенну форель. А ще в нас є гарненькі поросята, лоша й цуценятка. Мабуть, я покличу Зеді Тейлор. Її тато й мама дозволяють їй жити власним життям.

— Мої тато й мама дуже мене люблять, — віддано заперечила Ді. — А мій тато — найкращий лікар на цілім острові. Усі так кажуть.

— Хвалишся, що маєш тата й маму, а я ні, — презирливо чмихнула Дженні. — Та в мого тата є крила, і він носить золоту корону, але я ж цим не хизуюся, правда? Слухай, Ді, я не хочу з тобою сваритися, але терпіти не можу, коли вихваляються родичами. Це не тикет. А я собі постановила в усьому бути, як справжня дама. Коли ця твоя Персіс Форд, про яку ти стільки торочиш, приїде влітку сюди, я з нею не пілкуватимуся. Тітка Ліна каже, що в неї якась дивна мама, її чоловік був мрець, а тоді він ожив.

— О, Дженні, усе було зовсім не так. Я знаю — мама розповідала нам. Тітонька Леслі…

— Я не хочу про це чути. Хай що з нею сталося, про таке ліпше не говорити. А от і дзвоник.

— Ти справді покличеш до себе Зеді? — глухо запитала Ді з очима, круглими від образи.

— Можливо. Я ще подумаю. Може, я дам тобі ще один шанс. Але він буде останній.

Кілька днів потому Дженні Пенні підійшла на перерві до Ді.

— Я чула, як Джем казав, що твої тато й мама поїхали вчора й повернуться аж завтра ввечері.

— Так, вони поїхали до тітоньки Марілли в Ейвонлі.

— Тоді це твій шанс.

— Мій шанс?

— Прийти до мене в гості на ніч.

— О, Дженні… але я не можу.

— Можеш. Не рюмсай. Вони нічого не знатимуть.

— Сьюзен мені не дозволить…

— А нащо взагалі її питати? Просто підеш зі мною одразу після уроків. Нен скаже їй, де ти, і вона не буде хвилюватися. А твоїм батькам вона не розповість — боятиметься, що вони звинуватять її саму.

Ді стояла в муках нерішучості. Вона добре знала, що не повинна йти до Дженні, але спокуса була нездоланна. Дженні звернула до неї всю вогневу міць своїх надзвичайних очей.

— Це твій останній шанс, — мовила вона драматичним тоном. — Я не можу пілкуватися з тими, хто не вважає гідним своєї особи прийти до мене. Якщо не підеш — ми попрощаємося навіки.

Це й визначило хід подій. Діана, досі заворожена чарами Дженні Пенні, не могла знести думки про те, щоби попрощатися з нею навіки. Відтак Нен повернулася додому сама й переказала Сьюзен, що Ді «пішла в гості на ніч до тієї Дженні Пенні».

Якби Сьюзен була така моторна, як зазвичай, то рушила би просто до Пенні й привела б Ді додому. Але того ранку вона вивихнула ногу, і, хоч могла сяк-так нипати кімнатами й куховарити, знала, що не подужає здолати милю до старої ферми Конвеїв. Телефону в Пенні не було, а Волтер і Джем відмовилися йти по сестру. Хлопці покликали їх пекти молюсків на багатті біля маяка, та й ніхто не з’їсть Ді в тих Пенні. Сьюзен довелося примиритися з неминучим.

Ді та Дженні йшли крізь поля коротшим шляхом, що становив близько чверті милі. Попри гризькі муки сумління, Ді була щаслива. Довкола них буяла краса — зарості папороті, у яких мовби ховалися ельфи, густа зелена темінь лісів, видолинок, де танцювали шелесткі вітри, яким дівчата брели по коліно в жовтцях, звивиста стежка поміж молодих кленів, струмок, наче райдужний шарф, у якім відбивалися квіти, сонячна лука, заросла суницею. Ді, що пробуджувалася назустріч прекрасному світу, була захоплена й майже бажала, щоб Дженні вмовкла. Її невпинні балачки виглядали доречними в школі, але тепер Ді не хотілося слухати, як Дженні була отруїлася — унаслідок «нещастого випадку», звісно, — прийнявши не ті ліки. Дженні барвисто розписувала свої передсмертні муки, хоч і не сказала, чому, зрештою, вона таки не віддала Богу душу. Вона «втратила свідомлення», проте лікар усе ж відтяг її від краю могили.

— Хоча відтоді я вже не оклигала, як слід. Ді Блайт, на що ти витріщилася? Ти мене зовсім не слухаєш.

— Ні, я слухаю, — провинно мовила Ді. — Дженні, я певна, ти мала надзвичайне життя. Але поглянь на краєвид!

— Краєвид? Що таке краєвид?

— Ну… ну… оце все, те, на що ти дивишся, — Ді вказала рукою на луку, ліс, пагорб, що ледь не сягав верхівкою хмар, і сапфірову смужку моря між згірків.

— Старі дерева й корови, — пирхнула Дженні. — Я це вже сто разів бачила. Ти така дивна, Ді Блайт. Не ображайся, та часом я думаю, що на цвіту прибита. Я справді так вважаю. Але ти, мабуть, нічого не можеш удіяти. Кажуть, і мама твоя теж таке чудне говорить. А от і наш дім.

Уздрівши будинок Пенні, Ді завмерла, вражена першим глибоким розчаруванням. Невже оце — «маєток», який так вихваляла Дженні? Хоча, звісно, він був доволі великий і мав п’ять еркерів, проте його облущені стіни несамовито вимагали фарбування, а дерев’яне мереживо на даху було понищене. Ґанок з одного боку вгруз у землю, а колись гарна старовинна фрамуга над вхідними дверима була розбита. Віконниці теліпалися на видертих зі стіни цвяхах, потріскані шиби трималися купи, склеєні смужками цупкого бурого паперу, а березовий гай являв собою кілька голих і скорчених старих дерев. Повітки були геть занедбані, там і тут на подвір’ї громадився іржавий сільськогосподарський реманент, а сад потопав у бур’янах. Ді ніколи ще не бачила такого дому, і вперше їй спало на думку: чи всі оповідки Дженні правдиві? Чи може хтось, навіть у дев’ять років, так часто дивом уникати смерті, як запевняла вона?

Усередині виявилося ненабагато краще Вітальня, до якої Дженні провела Ді, тхнула пилом та цвіллю. Брудну поплямовану стелю затягло павутинням тріщин. Славетний камін із червоного мармуру був лише намальований — це розуміла навіть Ді — і задрапований огидною японською шаллю, що трималася хіба на виставлених у ряд чашках. Тут і там на пожовклих обвислих фіранках зяяли діри, а розшиті трояндами штори виявилися подертими й пожмаканими клаптями блакитного паперу. Що ж до совиних опудал, яких, за словами Дженні, у вітальні було повно, то в невеличкій заскленій шафці в кутку й справді тулилися три доволі розтріпані пташині фігурки — одна з них зовсім без ока. Ді, що звикла до краси й статечності Інглсайду, ця кімната здалася втіленням жахливого сну. Утім, Дженні, на диво, мовби геть не усвідомлювала різниці між своїм описом та реальністю. Ді перестрашено міркувала, чи не наснилися їй усі ті Дженнині оповідки про власний дім.

Надворі було трохи веселіше. Хатинка для ігор, яку дядько Дженні звів на узліссі сосняку, виявилася справжнім маленьким будиночком, поросятка й лоша були дуже милі, та й цуценята-дворняжки чарівністю й кудлатістю не поступалися представникам аристократичних собачих родів. Одне з них, що мало довгі коричневі вушка, білі лапи й плямку на чолі, та крихітний рожевий язичок, особливо сподобалося Ді. Вона тяжко засмутилася, почувши, що всіх їх уже обіцяли віддати новим хазяям.

— Хоч я не певна, що ми дали б вам собаку, навіть якби нікому їх не пообіцяли, — мовила Дженні. — Дядько дуже пильно добирає господарів для своїх цуценят. Ми чули, що у вас в Інглсайді не прижився жоден пес. Ви, певно, якісь лихі. Дядько каже, що собаки знають таке, чого люди не відчувають.

— Нічого лихого про нас вони знати не можуть! — обурено крикнула Ді.

— Ну, сподіваюся, що так. Твій тато жорстоко ставиться до твоєї мами?

— Ні, авжеж ні!

— Я чула, що він лупцював її — аж поки вона заверещала. Та звісно, я не повірила в це. Правда, жахливо, як люди брешуть? Але ти подобаєшся мені, Ді, і я завжди тебе захищатиму.

Ді усвідомлювала, що повинна бути вдячна за це, проте вдячності чомусь не відчувала. Її посів неспокій, а романтичний ореол довкола Дженні Пенні зненацька й незворотно розвіявся. Вона не відчувала колишнього трепету, слухаючи, як Дженні ледь не втопилася в ставку. Ді не повірила в це — Дженні просто все вигадала. І, очевидно, дядько-мільйонер, перстень із діамантом за тисячу доларів і тітка в колонії «для проказаних» теж були тільки вигадкою. Спустошена Ді сиділа ні в сих, ні в тих.

Утім, лишалася ще Ба — принаймні вона була справжня. Коли Ді та Дженні повернулися в будинок, тітка Ліна, пишногруда рум’яна жінка в не надто охайній ситцевій сукні, сказала, що Ба хоче бачити гостю.

— Вона прикута до ліжка, — пояснила Дженні. — Ми завжди відводимо всіх гостей до неї нагору — інакше вона образиться.

— Гляди неодмінно запитай, як її поперек, — застерегла тітка Ліна. — Вона не любить, коли про це забувають.

— І про дядька Джона також, — докинула Дженні. — Гляди запитай у неї про дядька Джона.

— А хто такий дядько Джон? — поцікавилася Ді.

— Її син, що вмер п’ятдесят літ тому, — відповіла тітка Ліна. — Доти він кілька років був хворий, і Ба звикла, що люди питали, як він почувається. Тепер їй цього бракує.

Уже в горішньому передпокої Ді раптом злякалася. Ця неймовірно стара жінка жахала її вже самим своїм існуванням.

— Чого ти? — запитала Дженні. — Ніхто тебе не вкусить.

— А вона… вона справді жила до потопу, Дженні?

— Та звісно, ні! Хто тобі це сказав? Але їй виповниться сто, якщо вона доживе до наступного дня народження.

Ді полохливо зайшла всередину. У маленькій неприбраній спальні на велетенськім ліжку лежала Ба. Її обличчя, висхле й пооране страхітливою кількістю зморщок, нагадувало мордочку старої мавпи. Вона втупилася в Ді запаленими каламутними очима й роздратовано буркнула:

— Нема чого так витріщатися! Ти хто?

— Це Діана Блайт, Ба, — зненацька боязко мовила Дженні.

— Гм! Ім’я пишне, нівроку! Я чула, сестра в тебе принда.

— Нен не принда! — палко вигукнула Ді. Невже це Дженні ганила Нен?

— А ти й сама собі нахаба, га? Мене не так учили розмовляти зі старшими. І вона принда. Коли ходить, так задерши голову, як каже мала Дженні, то вона принда. Як-кі ми гонористі! Не переч мені.

Ба здавалася такою лютою, що Ді квапливо поцікавилася, як її поперек.

— А хто сказав, що в мене поперек? Яка зухвалість! Мій поперек нікого не обходить. Підійди-но… підійди до мене!

Ді підійшла, хоч і прагнула опинитися за тисячу миль віддалік. Що це жахливе бабисько зробить із нею?

Ба спритно посунулася на край ліжка й поклала пазуристу руку на голову Ді.

— Руда, проте коси гладенькі. Гарна сукня. Підніми поділ і покажи свою нижню спідницю.

Ді скорилася, потай радіючи, що на ній біла нижня спідничка, обшита плетеним мереживом Сьюзен. Але що це за сім’я, де гостю змушують показувати нижню спідницю?

— Я завжди суджу про дівчат з їхніх нижніх спідниць, — мовила Ба. — Твоя годиться. Тепер панталони.

Ді не насмілилася заперечити й підняла нижню спідницю.

— Гм! І тут мереживо. Це вже зайве. І ти не спитала про Джона.

— Як він почувається? — хапливо видихнула Ді.

— Як він почувається, каже вона, безсоромна! Він помер, як ти добре знаєш. Ану скажи мені — це правда, що у твоєї матері є золотий наперсток? Зі щирого золота?

— Так. Тато подарував їй на день народження…

— Ти ба, а я не вірила. Мені сказала мала Дженні, та з її слів жодне й шага не варте. Наперсток зі щирого золота! Я про таке й не чула. Ну, ідіть вечеряти. Їда ніколи не вийде з моди. Дженні, підтягни рейтузи! Одна холоша геть витикається. Поводься хоч трохи пристойно!

— Мої рей… панталони не витикаються, — сердито відрубала Дженні.

— У Пенні — рейтузи. Панталони — у Блайтів. Оце різниця між вами, і так буде завжди. Не переч мені.

На вечерю у великій кухні зійшлася вся сім’я Пенні. Досі Ді не бачила нікого з них, окрім тітки Ліни, та, швидко оглянувши стіл, вона зрозуміла, чому мама й Сьюзен забороняли їй іти сюди. Обрус був подертий і вкритий застарілими плямами соусу. Посуд являв собою невимовно строкатий набір тарілок і ложок. Що ж до самих Пенні — Ді ніколи ще не сиділа за столом у такім товаристві й прагнула опинитися знов у рідному Інглсайді. Та це випробування вона мусила здолати до кінця.

Дядько Бен, як називала його Дженні, сидів на чолі стола; він мав вогненно-руду бороду й гиряву голову зі жмутками сивого волосся. Його нежонатий брат Паркер, неголений і кощавий, вмостився на розі столу так, щоби зручно було плювати в ящик із дровами, що він робив доволі часто. Хлопці — дванадцятилітній Керт і тринадцятилітній Джордж-Ендрю — зухвало глипали довкола банькатими сіро-блакитними очима, а крізь діри в їхніх сорочках світилося голе тіло. Керт, що порізав долоню битим склом, мав на руці брудну закривавлену пов’язку. Одинадцятилітня Аннабел і десятилітня Герті Пенні були собі гарненькими дівчатками із круглими карими очима. Дворічний Таппі мав прегарні кучері й рум’яні щічки, а пустотливе чорнооке немовля на руках у тітки Ліни мало би славний вигляд, якби було чисте.

— Керте, чом ти не почистив нігтів, коли знав, що будуть гості? — суворо запитала Дженні. — Аннабел, не говори з повним ротом. Я єдина, хто намагається навчити цю сім’ю добрих манер, — пояснила вона Ді.

— Замовкни! — густим басом гримнув дядько Бен.

— Не замовкну! Ви мене не змусите! — крикнула Дженні.

— Не пащекуй, — спокійно відказала тітка Ліна. — І ви, дівчата, будьте чемні. Керте, подай картоплю панні Блайт.

— Ги-ги, панна Блайт! — вишкірився Керт.

Проте бодай раз Діану охопив трепет — уперше в житті її назвали панною Блайт.

Вечеря, на диво, виявилася щедра й смачна. Голодна Ді могла б навіть дістати задоволення — хоча пити зі щербатої чашки не дуже приємно — та ох, аби ж то чашка була чиста, а вся сім’я не гиркалася між собою! Сварки точилися там і тут — між Джорджем-Ендрю й Кертом, між Кертом і Аннабел, між Дженні й Герті, ба навіть між дядьком Беном і тіткою Ліною. Вони зчепилися в запеклій гризні й жбурляли одне в одного дошкульні звинувачення. Тітка Ліна перелічила дядькові Бену всіх ґречних та розкішних кавалерів, за яких вона могла б вийти заміж, а дядько Бен відповів, що все, чого він бажав би — це щоб вона віддалася за будь-кого, лиш не за нього.

«Жахливо було б, якби мої мама й тато отак сварилися, — думала Ді. — Ох, якби ж мені опинитися зараз удома!»

— Не смокчи пальчика, Таппі, — сказала вона, не подумавши. Їм в Інглсайді так важко було відучити від цього Ріллу.

Керт побуряковів від гніву й закричав:

— Не займай його! Хай смокче, коли хоче! Ми не зашколені до смерті, як ви у вашому Інглсайді! Що це ти про себе уявила?

— Керте, Керте! Панна Блайт подумає, що ти геть невихований, — озвалася тітка Ліна, усміхнена й добродушна, мов і не було нічого, поклавши дві ложки цукру в чашку дядькові Бену. — Не слухай його, люба. Візьми собі ще пирога.

Ді не хотіла пирога. Вона хотіла втекти додому, проте не знала, як це зробити.

— Ну, — громохким басом підсумував дядько Бен, гучно сьорбнувши із блюдця чаю, — от і все. Зранку встав, гаруєш весь день, тричі поїв — і хропака. І це життя?

— Татко любить пожартувати, — усміхнулася тітка Ліна.

— До речі, про жарти. Зустрів я нині методистського пастора в крамниці у Флегга. Він намагався мені суперечити, коли я сказав, що Бога нема. «Ви говорите по неділях, — кажу я йому, — тепер моя черга. Доведіть-но мені, що Бог є». «Таж ви взялися говорити», — каже він, а ті всі реготали, аж за боки бралися. Думали, певно, що він дотепник.

Немає Бога! Ді відчула, що земля розверзається під ногами. Їй хотілося плакати.

Загрузка...