Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ЧОТИРИ БАРАБАННІ УДАРИ

Коли біловолоса жінка-гном Хадфала, ватажок Дургрімст Ебардак, звелася з-за столу, де зібралось засідання кланів, і вимовила коротку фразу рідною мовою, Ерагон так різко подався вперед, що в його тілі напружився кожен м'яз.

Хюндфаст тим часом забубонів йому на ліве вухо, перекладаючи почуте:

— Від імені свого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля.

Вершник полегшено зітхнув. «Один є», — подумав він. Утім для того, щоб стати правителем гномів, Орик мав набрати переважну більшість голосів решти ватажків. Закон гномів був такий: якщо нікому з ватажків не пощастить набрати потрібної кількості голосів, то вибори мав покинути той із них, хто набрав найменшу кількість.

Після цього в засіданні оголошувалась перерва на три дні. Потім починали наступне голосування. І все це мало тривати аж доти, доки комусь із ватажків кланів таки не пощастить набрати переважної більшості голосів. Потому решта зібрання мала присягнути йому на вірність як новому королю. Але час грав проти варденів, тому Ерагонові страшенно кортіло, щоб голосування відбулося в один раунд або принаймні щоб гноми розпочали наступний раунд уже за кілька годин, не чекаючи цілих трьох днів. В інакшому разі він годен був розтрощити їхній кам'яний стіл одним ударом кулака.

Та як би там не було, а перший ватажок, Хадфала, покладала свої надії саме на Орика, що загалом було непоганим знаком, адже Ерагон знав, що до замаху на нього жінка-гном підтримувала Ганела з Дургрімст Квон. І якщо Хадфала змінила свій вибір, у Орика були всі шанси на те, що й інший прибічник Ганела, грімстборітхн Ундин, також віддасть свій голос за нього.

Наступним мав сказати своє слово Галдхієм із Дургрімст Фельдуност. Він повагом звівся з-за столу, але був такий дрібний на зріст, що здавався вищим, коли сидів на своєму стільці.

— Від імені мого клану, — мовив він, — я голосую за грімстборітхна Надо як за нашого нового короля.

Орик зиркнув на Ерагона.

— Ну що ж, це було доволі прогнозовано, — прошепотів він.

Вершник кивнув у відповідь і глянув на Надо. Круглолиций гном посмикував себе за кінчик жовтої бороди, маючи напрочуд задоволений вигляд.

Потім з-за столу звівся Манндрат із Дургрімст Ледвонну:

— Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля. — Орик кивнув йому на знак подяки, і Манндрат відповів йому таким самим жестом.

Коли Манндрат сів, усі присутні прикипіли поглядами до Ганела, й у залі запанувала така тиша, що Ерагонові на мить здалося, ніби всі перестали дихати. Як ватажок релігійного клану Квон і найвищий священик Гунтери, головного бога гномів, Ганел користувався надзвичайною повагою у свого народу. Отже, не виключено було те, що корону отримає саме той ватажок, якому він віддасть свій голос.

— Від імені мого клану, — мовив Ганел, — я голосую за грімстборітхна Надо як за нашого нового короля.

По залі прокотилася хвиля придушеного шепоту, а сам Надо розплився в задоволеній посмішці. Ерагон тим часом тільки міцніше стис кулаки й подумки вилаявся.

— Не втрачай надії, юначе, — підбадьорив його Орик. — Ми ще й досі маємо шанс на перемогу. Адже раніше вже бувало таке, що грімстборітхн Квон програвав голосування.

— Але як часто це бувало? — нервово прошепотів Ерагон.

— Досить часто.

— А коли це сталося востаннє?

Орик нервово завовтузився на стільці й відвів погляд убік.

— Вісімсот двадцять чотири роки тому, коли королева… — Орик не встиг договорити, бо з-за столу звівся Ундин із Дургрімст Раньї Хефтин.

— Від імені мого клану, — мовив той, — я голосую за грімстборітхна Надо як за нашого нового короля.

Орик схрестив руки на грудях. Ерагон міг бачити його обличчя тільки збоку, але й так було зрозуміло, що він спохмурнів.

Покусуючи губи, Вершник прикипів поглядом до візерунчастої підлоги й став рахувати голоси, які вже було віддано і які ще лишалися, намагаючись зрозуміти, чи є в Орика шанси виграти вибори. Картина виходила не надто втішна, тож Ерагон іще міцніше стис кулаки, ледь не зойкнувши від болю, коли нігті вп'ялися в долоню.

За мить, поправляючи свою довгу косу, перед зібранням звелася Тордріс із Дургрімст Награ.

— Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля.

— Три на три, — прошепотів Ерагон Орикові, і той ствердно кивнув.

Тепер черга дійшла до самого Надо. Ватажок Дургрімст Кнурлкаратн погладив свою бороду долонею й посміхнувся. Його очі горіли хижими вогниками.

— Від імені мого клану я голосую за себе як за нового короля. Якщо ви оберете мене, я обіцяю звільнити нашу країну від чужинців. Я обіцяю, що ми витрачатимемо наше золото тільки для нашого захисту, а не задля того, щоб захищати шиї ельфів, людей і ургалів. Присягаюсь честю своєї родини.

— Чотири на три, — буркнув Ерагон.

— Угу, — похитав головою Орик. — Але ж цього й варто було чекати, бо Надо ніколи в житті не голосував би за когось іншого.

Відклавши свого ножа й дерев'яного ворона, зі стільця звівся Фреовін із Дургрімст Гедтралл. Не зводячи очей з усіх присутніх, він майже прошепотів:

— Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Надо як за нашого нового короля. — Потім він упав назад на стілець і продовжив безтурботно вирізати свого ворона. Здавалося, він геть не звертав уваги на хвилю здивованих вигуків, що прокотилася залою.

Вираз на обличчі Надо змінився із задоволеного на дуже задоволений.

— Барзул, — буркнув Орик, аж посірівши від люті. За мить він так сильно вп'явся в бильця свого крісла, що ті жалісно заскрипіли, а на його руках повипиналися жили. — Брехун і зрадник… він обіцяв свій голос мені!

У Ерагона похололо всередині:

— Але чому він тебе зрадив?

— Він двічі на день ходить до храму Синдри. Я міг би й здогадатися, що він ніколи нічого не зробить проти волі Ганела. От халепа! Виходить, увесь цей час Ганел просто зі мною грався. Я… — хотів продовжити гном, але змушений був замовкнути, оскільки всі прикипіли поглядом до нього. Насилу вгамувавши свою лють, він устав й обвів поглядом ватажків усіх кланів.

— Від імені мого клану, — сказав Орик мовою гномів, — я голосую за себе як за нового короля. Якщо ви оберете мене, то обіцяю, що в нашого народу буде ще більше золота й слави, і він житиме на цій землі вільно, не боячись того, що Галбаторікс зруйнує наші домівки. Присягаюся честю своєї родини.

— П'ять на чотири, — прошепотів Ерагон Орику, коли той сів на своє місце. — Проте… не на нашу користь.

— Я ще не розучився рахувати, Ерагоне, — роздратовано буркнув у відповідь гном.

Ерагон поклав руки на коліна, переводячи погляд з одного гнома на іншого. Йому не сиділось на місці. Вершник знав, що має зробити все для того, щоб Орик став новим королем, але це слід було зробити так, аби гноми й надалі його поважали, згодившись допомагати варденам у їхній боротьбі проти Імперії. Та як Ерагон не старався, йому не спадало на думку нічого розумнішого, ніж просто сидіти й спокійно чекати.

Наступним звівся Хавард із Дургрімст Фангхур. Притиснувши підборіддя до грудей, Хавард надув губи й постукав по столу двома пальцями, що залишились на його правій руці. Старий воїн мав дуже замислений вигляд. Вершник тим часом нервово совався на своєму стільці, відчуваючи, як його серце ледь не вистрибує з грудей. «Цікаво, а він дотримає слова, даного Орикові?» — подумав юнак.

Хавард іще раз постукав по столу пальцями, а потім несподівано ляснув по його поверхні всією долонею:

— Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля.

Побачивши, як очі в Надо стали круглі, немов дві великі монети, Ерагон зітхнув із неабияким полегшенням. Гном тим часом так сильно заскреготав зубами, що на його скулах повипинались м'язи.

— Ха! — буркнув Орик. — Ось тобі каменюка в лоба.

Тепер усьому зібранню залишалось почути голоси тільки двох ватажків — Хрейдамара та Корун. Хрейдамар, невеличкий плечистий гном, грімстборітхн Урзхад, мав дуже стурбований вигляд, а Йорун із Дургрімст Вреншррг гладила кінчиком пальця шрам на своїй скроні й була задоволена, мов пещена кішка.

Чекаючи їхнього слова, Вершник затамував подих. «Якщо Йорун, — розмірковував Ерагон, — проголосує за себе, а Хрейдамар ще й досі зберігає їй вірність, то зібрання чекатиме ще один раунд виборів. Але навіщо ж їй голосувати за себе? Шансів на перемогу в неї нема, а затягнувши голосування, вона все одно нічого не виграє. Перед другим туром її ім'я в будь-якому разі викреслять, тож я сумніваюся, що вона голосуватиме за себе лиш задля того, аби колись похвалитися своїм онукам, мовляв, у далекому минулому вона була претендентом на трон. Проте якщо вона й справді це зробить, а Хрейдамар на її боці, то треба буде чекати наступного туру… Ох! Якби ж то я міг зазирнути в майбутнє! А що буде, як Орик раптом програє? Тоді я можу захопити всю залу, зробивши так, що до неї ніхто не ввійде, але…»

Ерагонові роздуми урвала Йорун. Вродлива жінка-гном спочатку кивнула Хрейдамарові, а потім так глянула з-під своїх важких повік на Ерагона, що той став почуватися, ніби призовий бугай, котрого вона виграла на змаганнях. Після цього, брязнувши кільцями кольчуги, з-за столу звівся Хрейдамар.

— Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля.

В Ерагона перехопило подих, а червоні губки Йорун здивовано скривилися. Вона швидко звелася з-за столу й заговорила своїм хриплуватим, але напрочуд мелодійним голосом:

— Схоже, саме від мене тепер залежить доля всього голосування. Я уважно вислухала ваші промови, Надо й Орику! І почула від обох вас багато речей, з якими цілком згодна. Але найголовнішим питанням залишається одне: хочемо ми підтримати варденів у боротьбі проти Імперії чи ні. Якби це була звичайна війна конкуруючих кланів, мені було б абсолютно байдуже і я б навряд чи згодилась пожертвувати заради цієї справи своїми солдатами. Але в нас зовсім інакша ситуація! Якщо Галбаторікс вийде з цієї війни переможцем, то від його гніву нас не захистять навіть Беорські гори. І шанси вижити лишаються в нас тільки тоді, коли Галбаторікса буде скинуто. Більше того, мені здається, що для такої старої й могутньої раси, як наша, буде геть непристойно переховуватись у печерах, коли вирішується доля цілої Алагезії. Самі подумайте, що скажуть про нас літописці? «Гноми героїчно билися проти зла пліч-о-пліч з ельфами та людьми» чи «Гноми ховалися по своїх печерах, ніби переполохані зайці»? Не знаю, як ви, а я вже визначилась із відповіддю. — Йорун відкинула з обличчя волосся: — Від імені мого клану я голосую за грімстборітхна Орика як за нашого нового короля!

За мить на середину зали вийшов найстарший із п'ятьох наглядачів за законом, що стояли під круглою стіною. Він стукнув своїм довгим скіпетром об кам'яну підлогу й проголосив:

— Привітаймо короля Орика — сорок третього короля Тронжхейма й Фартхен Дура, а також кожного кнурлана над і під Беорськими горами!

— Усі вітаймо короля Орика! — загорлало зібрання кланів, зірвавшись на ноги й брязнувши зброєю.

Ерагон і собі звівся зі стільця, ще й досі не вірячи, що його названий брат тепер є королем усіх гномів. Потому він глянув на Надо, який застиг непорушно, маючи на обличчі такий вираз, ніби він раптом обернувся на кам'яну статую.

Сивобородий наглядач за законом вдруге стукнув скіпетром об підлогу:

— Нехай наші писарі занотують рішення зібрання кланів і повідомлять цю новину всьому королівству! Герольди! Накажіть чарівникам, щоб ті за допомогою своїх дзеркал повідомили про сьогоднішню урочисту подію хранителям гір! Нехай вони чотири рази вдарять у свої барабани, вдарять так, як іще ніколи не били, щоб задрижав увесь Фартхен Дур! Мерщій!

Герольди миттю кинулись із зали, а засідання кланів поволі вщухло, чекаючи на промову Орика. Той виглядав трохи розгубленим, немов і справді не чекав, що корона дістанеться саме йому.

— Я дякую вам за те, — мовив він тихо, — що ви довірили мені нашу країну. Відтепер я думатиму тільки про одне: як покращити життя нашої раси. І це буде моєю єдиною метою аж до того дня, коли мені судилося обернутись на камінь.

Далі всі ватажки склали Орикові присягу на вірність — вони підходили до нього по черзі, ставали на коліна й вимовляли кілька красивих милозвучних фраз мовою гномів. Коли черга дійшла до Надо, той залишався цілком незворушний, хоч і вимовив присягу не надто охоче, так, ніби його язик був налитий свинцем. Після того як з його вуст злетіло останнє слово, усе зібрання кланів полегшено зітхнуло.

Завершивши церемонію присяги, Орик оголосив присутнім, що його коронація відбудеться завтра вранці, а потім швидко вийшов зі своїми супутниками до однієї з бічних кімнат. Уже там Ерагон глянув на гнома, а гном — на Ерагона, проте вони ще якийсь час мовчали, аж доки обличчя нового короля не розпливлося в посмішці. Вона ставала все ширшою й ширшою, так що Орик урешті-решт не витримав і весело розреготався. Ерагон схопив гнома у свої дужі обійми, а навколо них, здіймаючи зброю над головами й вітаючи свого ватажка найсердечнішими вигуками, стрибали Орикові охоронці.

Досхочу нареготавшись, гном сяк-так випручався з обіймів юнака.

— Я й гадки не мав, що Йорун може стати на наш бік, — сказав Ерагон.

— Я теж… З одного боку, це дуже добре, але з другого — у нас стане напевно більше проблем, — скривився у відповідь Орик. — Гадаю, тепер мені доведеться винагородити її, віддавши щонайменше одне місце у своїй раді.

— А може, воно й на краще! — сказав Ерагон дещо гучніше, щоб перекрити загальний гамір. — Якщо «Вреншррг» — не пустопорожня назва, то допомога їхнього клану неодмінно знадобиться нам на шляху до Урубейна.

Орик хотів було щось відповісти, але в цю мить підлога під їхніми ногами завібрувала від якогось потужного низького звуку, який змусив Вершника здригнутись.

— Слухайте, слухайте! — крикнув Орик і звів руку. Усі примовкли.

Звук повторився ще тричі, і з кожним разом їхня кімната здригалась так, ніби в одну зі стін Тронжхейма гатив кулаком якийсь невідомий велетень.

Нарешті підлога під ногами перестала вібрувати.

— Отакої! — розчулено мовив Орик. — Я навіть подумати не міг, що коли-небудь Барабани Дерва сповіщатимуть усе королівство про мій прихід на трон!

— А вони дуже великі, ці барабани? — стривожено спитав Ерагон.

— П'ятдесят футів у діаметрі, якщо я не помиляюсь.

Вершник здивувався — гноми, найнижча з рас Алагезії, будують найбільші в усій країні споруди. «Може, — розмірковував він, — зводячи такі гігантські будівлі, вони не почуваються аж такими маленькими?» Ще мить, і він неодмінно поділився б своєю думкою з Ориком, але вчасно прикусив язика, зрозумівши, що той може й образитись.

Невдовзі Орика обступили його радники й, намагаючись перекричати один одного, почали щось жваво обговорювати мовою гномів. Отож, Ерагон, якому дуже кортіло поставити новому королю ще одне питання, зрозумів, що йому навряд чи вдасться зробити це зараз. Тоді він став терпляче чекати. Пройшла хвилина, друга, третя… Гноми навіть не збиралися вгамовуватись і продовжували засипати Орика своїми питаннями й порадами.

Ерагон не знав, що його робити. Та за деякий час таки придумав маленьку хитрість.

— Орику конунгре, — Вершник спеціально вимовив слово «король» прадавньою мовою так гучно, що всі присутні просто не могли його не почути. Гноми вмить змовкли, а Орик здивовано звів на Ерагона свої кудлаті брови.

— Ваша величносте, — продовжив юнак, — чи можу я попрохати вашого дозволу піти? У мене є одна справа, якою б я терміново хотів зайнятися, якщо ще не надто пізно.

Якусь мить гном мав спантеличений вигляд, але потому в його карих очах зблиснули іскорки розуміння.

— Поспіши, Вершнику! Але тобі навряд чи варто називати мене «Ваша величносте», «сер» чи ще якось… Адже ми друзі й названі брати!

— Так воно і є, ваша величносте, — відповів Ерагон із посмішкою. — Повірте, мені надзвичайно приємно називати вас саме так! Тепер ви король свого народу, отже, і мій король. Я — член Дургрімст Інгейтум!

Орик глянув на Ерагона так, ніби намагався розгледіти його з далекої відстані, а потім кивнув:

— Як скажеш, Убивце Тіні.

Ерагон вклонився й покинув кімнату. У супроводі чотирьох охоронців він попрямував тунелями й східцями до першого, наземного, рівня Тронжхейма. За кілька хвилин вони вже дісталися південної гілки одного з чотирьох головних тунелів. Тоді Ерагон повернувся до Транда, капітана його охорони.

— Решту шляху, — сказав Вершник, — я хотів би пробігти, а оскільки ви навряд чи зможете бігти так швидко, як я, то, мабуть, вам ліпше почекати на моє повернення біля південних воріт Тронжхейма.

Транд струснув головою.

— Арджетламе, — заперечив він, — будь ласка, ти не повинен нас покидати. Просто біжи трішки повільніше. Ми, звісно, не такі прудконогі, як ельфи, але можемо бігти хоч цілий день, маючи на собі повний бойовий обладунок.

— Я дуже ціную те, що ви переймаєтесь моєю безпекою, — вдячно кивнув Ерагон. — Але зараз мені не можна гаяти жодної миті, навіть якщо за кожною колоною на мене чатуватимуть убивці. Прощавайте! — І Вершник швидко помчав униз тунелем, оминаючи гномів, що час від часу з'являлись у нього на шляху.