Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

НЕПОКОРА

Під ногами в Рорана був пухкий родючий чорнозем.

Юнак підняв грудочку землі, розтер її між пальцями й задоволено кивнув головою, побачивши, що в ній достатньо вологи, гною, моху та інших речовин, завдяки яким тут можна було б отримати добрий урожай.

Потім він підніс її до носа — земля була сповнена сотнями запахів — запахом комах і молодих дерев, ароматами квітів і ніжної трави.

«На цій землі можна було б господарювати, не знаючи лиха», — зітхнув Міцний Молот і подумки полинув до Паланкарської долини, вкотре побачивши залите осіннім сонцем ячмінне поле біля своєї оселі — рівнесенькі хвилі золотих колосків, що коливалися від вітру, а ген далеко-далеко на обрії, за річкою Анора — білі шапки гір.

«Як би мені зараз кортіло опинитися там і обробляти разом з Катріною землю, а не проливати людську кров», — промайнуло йому в голові.

— Гей там! — гукнув капітан Едрік, тицьнувши пальцем на Рорана зі свого коня. — Годі мріяти,

Міцний Молоте, інакше я зроблю так, що ти до кінця життя не вислужишся вище вартового.

Витерши руки об штани, Роран різко звівся з колін.

— Слухаюсь, капітане! Як скажете! — гукнув він, намагаючись вгамувати свою неприязнь до Едріка, що кілька днів тому очолив їхній загін. Судячи з усього, він був некепським командиром, інакше Насуада ніколи не доручила б йому такої важливої місії. Та, як би там не було, він мав дуже химерну й сварливу вдачу, караючи своїх солдатів за найменшу провину й непокору. Міцному Молоту принаймні вже тричі доводилось чути, як Едрік наказував шмагати вояків різками, а це, на його власну думку, мало неабияк підривати їхній бойовий дух. Адже як загін може нормально діяти в бою, коли солдати ненавидять свого капітана? «Скорше за все, Насуада вирішила влаштувати мені ще одне випробування, щоб побачити, чи зможу я наступити на свою гордість і вживатися із цим навіженим деспотом», — здогадався Роран.

За мить юнак опинився на спині свого вірного Сніговія й помчав до голови загону, що тепер налічував двісті п'ятдесят воїнів. Їхнє завдання було не з простих. Скориставшись тим, що Насуада й король Орин вивели із Сурди основну частину свого війська, Галбаторікс увірвався до беззахисної країни й став спустошувати міста й села, а також знищувати врожаї, які були дуже потрібні задля того, щоб вардени й далі боролися з Імперією. Повстанці могли б легко знищити ворожі загони, попрохавши допомоги в Сапфіри, але та полетіла до Ерагона на коронацію нового правителя гномів. Одним словом, розуміючи, що довго залишатись без Вершника та дракона дуже небезпечно, Насуада вирішила діяти на випередження й послала загін Едріка, аби відкинути ворожих солдатів назад. Вивідачі повстанців доповіли, що їхній загін має налічувати не більше трьох сотень воїнів, тож можна було тільки уявити, як здивувалися Едрік та Роран, коли, розпочавши переслідувати ворогів, зрозуміли, що тих щонайменше сімсот.

Невдовзі Міцний Молот порівнявся з плямистою кобилою Карна й замислено глянув уперед. Перед ними простирались безмежні лани, посеред яких де-не-де височіли самотні верби й тополі. У небесах зависло кілька яструбів, а в траві, під ногами їхніх коней, метушились наполохані миші, зайці та всяка інша дрібна звірина. Швидше за все, люди бували в цій місцині лиш одного разу, та й то зовсім недавно, оскільки на схід ген до горизонту тяглася смуга прим'ятої трави.

Карн глянув на сонце, яке було майже в зеніті, й примружив очі, через що на його вилицях з'явилися глибокі борозни зморщок:

— Ми маємо наздогнати їх, перш ніж наші тіні стануть довшими за наш зріст.

— Угу… І саме тоді ми дізнаємось, чи досить нас, щоб гідно їм протистояти, — буркнув Роран. — Інакше вони просто нас переріжуть. Ніде правди діти, я люблю подвиги, але цього разу мені б дуже хотілося, аби нас було більше за ворогів.

На Карнових вустах з'явилась похмура посмішка:

— Звикай, у варденів вічно не слава богу.

— Шикуйсь! — гаркнув Едрік і, пришпоривши свого коня, помчав униз витоптаною в траві стежкою. Роран стис зуби, легенько торкнувся п'ятами боків Сніговія й попрямував слідом за своїм капітаном.

За шість годин потому Роран ховався в заростях буків неподалік невеличкого струмка, береги якого густо поросли очеретом. Він уважно розглядав старе селище, що складалося з двох десятків будиночків із посірілими від часу стінами. Самі ж селяни метушились на виїзді з нього, намагаючись мерщій посадити свої родини на коней. Із заходу повільно наближався загін Галбаторікса, тож, швидше за все, мирні мешканці збиралися тікати в центр Сурди. Так воно й сталося.

Якби була на те Роранова воля, то він спробував би зупинити їх і напевно переконав би, що його побратими-повстанці не дадуть Імперії знищити їхні домівки. Адже Міцний Молот ще дуже добре пам'ятав, із яким болем і відчаєм він покидав своє рідне село. До того ж, Роран міг закликати місцевих чоловіків битися разом із ними, бо десять чи двадцять пар рук могли запросто вирішити долю поєдинку. Юнак був переконаний, що ці люди билися б із потрійним завзяттям, оскільки їм належало захищати свою батьківщину. Проте Едрікові не сподобалась ця затія, і він наказав варденам сховатися на пагорбах за селищем.

— Нам пощастило, що маємо справу з піхотою, — пробурчав Карн, тицьнувши пальцем на колону солдатів у червоних мундирах, яка марширувала вбік селища. — Інакше ми ніколи не дісталися б сюди першими.

Роран кивнув і глянув на воїнів, що скупчились у нього за спиною. Едрік на певний час зробив його командиром невеличкого загону, який налічував двадцять вісім воїнів — серед них було півдюжини лучників, а також солдати, озброєні мечами й списами. Іще один загін із двадцяти восьми солдатів очолював далекий родич Едріка — Санд, а решту воїнів капітан збирався вести в бій під своїм командуванням. Ховаючись у заростях бука, усі три загони перебували надто близько один від одного, що, на думку Рорана, було грубою тактичною помилкою. Адже, коли вони вийдуть на поле бою, їм буде потрібен час, щоб вишикуватись, а ворог обов'язково скористається цією затримкою й зуміє належно зорганізувати свої оборонні порядки.

Невдовзі юнак схилився до Карна.

— Схоже, серед них немає поранених, — прошепотів він, — усі воїни з цілими руками й ногами. Як гадаєш, там є ті потвори, які не відчувають болю?

Карн зітхнув:

— Якби ж то я знав. Твій двоюрідний брат легко б упорався з цим завданням, а я — звичайнісінький чарівник, тому не наважуся перевіряти самотужки аж таку кількість ворожих солдатів. До того ж, серед них можуть бути маги, а вони легко мене відчують, перш ніж я встигну проникнути до їхніх свідомостей. І тоді — пиши пропало… Вони відразу ж повідомлять своїм побратимам про наш загін.

— Як мені набридло вагатися перед кожною битвою, — мовив Роран, розглядаючи озброєння ворожих солдатів і намагаючись вирішити, як би краще зорганізувати напад своїх людей.

Карн посміхнувся:

— Твоя правда. Але я б волів, аби ми й надалі вагалися. Якщо ми перестанемо вагатись, це означатиме…

— Що один із нас або ж ми обоє вже мертві…

— Або те, що Насуада віддала нас під командування різних капітанів…

— І тоді в нас знов-таки безліч шансів померти, бо я не захищатиму твоєї спини, а ти — моєї. — По цих словах Роран посміхнувся й витяг з-за пояса молот, похмуро глянувши на свою праву ногу, яку проймав біль. Сплюнувши, він потягнувся рукою до того місця, де його поранив бик, і став повільно його розтирати.

Карн стривожено глянув на свого супутника:

— З тобою все гаразд?

— Через це не вмирають, — мовив Роран, а потім замислився над своїми словами: — Хоча, може, й умирають, але хай я буду тричі проклятий, якщо залишуся тут, коли ти рубатимеш на шматки тих піших бовдурів.

За півгодини загін противника ввійшов до села, проте не став у ньому довго затримуватись. Воїни швидко повибивали двері в усіх будинках, аби пересвідчитись, що в них нікого не залишилося, й стали шикуватися на протилежному кінці села. Несподівано з-за барила з дощовою водою вистрибнув дворовий пес і став відчайдушно гавкати на непроханих гостей, немовби самотужки збирався прогнати їх геть. Тоді один із воїнів відразу ж поспішив приструнчити зухвалу тварину. Він кинув у неї спис і пришпилив її до землі.

Коли перші солдати досягли протилежного кінця селища, Роран міцніше стис руків'я молота й приготувався до атаки, проте з котрогось із будинків несподівано долинув пронизливий лемент. За мить купка воїнів витягла на вулицю трійко людей, що відчайдушно пручалися: худого чоловіка з білим волоссям, молоду жінку в порваній сорочці й хлопчину, якому було не більше одинадцяти рочків.

Чоло Міцного Молота рясно вкрилося потом, і він став проклинати всіх на світі. Спочатку селян, за те, що вони не втекли разом зі своїми сусідами, потім ворожих солдатів, за те, що вони їх знайшли, а далі — Галбаторікса, за те, що він просто був найостаннішим на землі покидьком. Потому він почув, як його воїни почали обурено перешіптуватись, певно, маючи намір покарати ворожих солдатів за їхню жорстокість.

Оглянувши решту будинків, частина солдатів Галбаторікса попрямувала до центру селища й оточила своїх бранців грубим колом.

«Так!» — сказав сам собі подумки Роран, коли вороги повернулись до варденів спинами. Адже за планом Едріка повстанці мали напасти саме тоді, коли трапиться якась слушна мить. Чекаючи наказу, Міцний Молот звівся на кілька дюймів у сідлі, напружившись усім тілом. Він хотів був проковтнути слину, але горло йому геть пересохло.

Головний офіцер солдатів, що єдиний серед ворогів мав коня, зліз на землю, перекинувся з біловолосим селянином кількома словами, а потім спокійно витяг свою шаблю й зітнув йому голову з плечей. Побачивши це, молода жінка заголосила й ледь не впала без тями.

— Уперед, — прошепотів Едрік, і Роран миттю збагнув, що одне-єдине капітанове слово було такою довгоочікуваною командою.

— Уперед! — наказав Санд, галопом помчавши разом зі своїми людьми вбік селища.

— Уперед! — крикнув Роран і легенько вдарив Сніговія ногами в боки. Продираючись крізь зарості, юнак прикривався від гілля щитом, а коли опинився на відкритій місцині, знову його опустив. Міцному Молоту понад усе хотілось урятувати жінку й хлопчика, тому він витис зі свого Сніговія все, на що той був здатен. Якоїсь миті юнак озирнувся назад і побачив, як його загін швидко й без зайвого клопоту відокремився від решти варденів, не беручи до уваги кількох воїнів, які трішки відстали. Усі ж інші мчали вперед в бойовому порядку на відстані тридцяти футів за його спиною.

Потому Міцний Молот став відхилятись ліворуч, оминувши кілька будинків і намагаючись обійти ворогів із флангу. Помітивши його маневр, Санд зробив те саме з правого боку, а Едрік мчав прямісінько на селище.

Роран не бачив перших секунд бою, оскільки завершував маневр, але до його слуху долинули шалені крики, якийсь дивний металевий звук і відчайдушне іржання коней.

Юнак увесь аж похолов. «Що це було? Невже Галбаторікс навчився виготовляти луки з металу?» — завирував у його голові калейдоскоп питань. Але, як би там не було, Роран чудово розумів, що аж стільки коней за раз не могли іржати від болю. Схоже було на те, що напад пішов не так, як вони замислили, або ж сталося ще щось гірше…

Проминаючи останній будинок, юнак сильно натягнув повіддя Сніговія й спрямував скакуна до центру селища. Його солдати зробили так само і в'їхали на вузеньку вулицю, яку перегородила потрійна лінія ворожих воїнів. Ті мали дуже самовпевнений вигляд і, здавалося, зовсім не боялись коней, котрі галопом мчали прямо на них.

У серце Міцного Молота миттю закрались сумніви. Він мав чіткий і зрозумілий наказ — ударити зі своїми людьми із західного флангу й відрізати загону Галбаторікса шлях до відступу, а потім просуватися вперед, аж доки всі три повстанські загони не з'єднаються. Однак Едрік не обмовився жодним словом про те, як слід діяти тоді, коли щось піде не так. А в тому, що щось іде не так, Роран був свято переконаний. З іншого боку, він чудово розумів, що капітан жорстоко покарає його за невиконання наказу, навіть коли він зробить це задля того, щоб урятувати життя своїх солдатів.

Ворожі воїни тим часом поскидали з плечей свої плащі й звели в повітря туго натягнуті арбалети. Міцний Молот був здивований таким поворотом справи, але в жодному разі не збирався дозволити ворожій піхоті знищити свій загін одним залпом. «Байдуже, — вигукнув юнак подумки, — нехай навіть Едрік накаже мене повісити, але я витягну своїх хлопців із цієї халепи».

— В укриття! — гаркнув він і смикнув Сніговія за повіддя, спрямовуючи його за один із будинків. Не минуло й кількох секунд, як у його сіру стіну вп'ялася добра дюжина стріл. Зиркнувши через плече, Міцний Молот побачив, що тільки один із його воїнів не встиг сховатися. Із кількома стрілами в грудях бідолаха стікав кров'ю на вкритій шаром пилюки землі. Стріли пробили його кольчугу так легко, ніби вона була звичайною собі тканиною. Тим часом скакун повстанця, наляканий запахом крові, кинувся навтьоки, залишивши після себе хмару куряви.

Сніговій і собі спробував стати дибки, проте Роран вчасно схопився за балку будинку й залишився в сідлі. Ситуація була вкрай складною, адже вардени не могли ані напасти, ані відступити, бо ворожі арбалетники миттю б зрешетили їх такою кількістю стріл, що їхні тіла нагадували б їжаків. Загін Міцного Молота скупчився за спиною свого ватажка й почав розгублено топтатися на одному місці.

— Що будемо робити, Міцний Молоте? — спитали в юнака кілька воїнів відразу. Схоже, їх геть не хвилювало те, що ватажок не став виконувати капітанового наказу. Натомість усі вони поглядали на Рорана так, ніби він щойно урятував їм життя.

Міцний Молот швидко роззирнувся навкруги, і його очі спинились на лукові, що був прив'язаний до сідла одного з воїнів. Задоволено посміхнувшись, Роран із таємничим виглядом здійняв догори вказівного пальця. Більшість його воїнів не були професійними лучниками, проте кожен із них мав лук і стріли, щоб ходити на полювання тоді, коли загін опинявся в дикій місцевості без підтримки решти варденів.

Потому Роран кивнув на будинок, за яким ховався загін.

— Беріть свої луки й лізьте на дах, — наказав він, — але зробіть це так, щоб не потрапляти ворожим арбалетникам на очі, адже мені дороге життя кожного з вас, мої вірні хлопці! А коли я подам знак, починайте стріляти й стріляйте доти, доки у вас не скінчаться стріли або ж доки останній із ворогів не впаде замертво. Зрозуміло?

— Так, командире!

— Тоді вперед! Ті, кому не вистачить місця на цьому даху, мають здертися на сусідні будинки. Харалде, перекажи це всьому загону, а потім знайди десятьох найкращих лучників і мерщій веди їх сюди!

— Слухаюсь, командире!

Воїни хутко похапали свої луки та сагайдаки. Ті з них, що були поруч із Рораном, миттю повилазили на спини своїх коней, похапались за балки й обережно здійнялися на солом'яний дах. Щоб зайняти позиції на дахах сімох будинків, загонові вистачило кількох хвилин. Невдовзі потому, в супроводі десятьох лучників і купки воїнів, озброєних списами, до Міцного Молота повернувся Харалд.

Воїни скупчились довкола свого ватажка й прикипіли до нього поглядами.

— А тепер слухайте, — набравши повні легені повітря, мовив Роран. — Коли я подам знак, наші лучники почнуть стріляти. Тоді, під прикриттям першої зливи стріл, ми виїдемо до центру села й спробуємо врятувати капітана Едріка. А якщо нам не пощастить цього зробити, тоді ми просто ринемось у бій, і хлопці в червоних сорочках на власній шкурі відчують, яка в нас холодна й гостра сталь. Гадаю, після атаки наших лучників вороги певний час перебуватимуть у сум'ятті, тож навряд чи встигнуть атакувати нас арбалетами. Ви все затямили?

— Авжеж, командире!

— Вогонь! — закричав Роран.

Повстанці, що були на даху, позводились на коліна і з бойовим кличем випустили у ворожих солдатів першу хвилю стріл. Ті просвистіли в повітрі, ніби спраглі крові яструби, що кинулися на свою жертву.

На якусь мить запанувала тиша, проте вже наступної секунди повітря сповнилося відчайдушним завиванням поранених солдатів. Тоді Міцний Молот сказав:

— Уперед, хлопці, поїхали!

Невеличкий загін рвонув довкола будинку галопом, роблячи такі різкі повороти, що коні ледь не лягали на землю. Докладаючись на швидкість і вправність лучників, що їх прикривали, Роран обійшов ворожих арбалетників із флангу й вилетів на середину села, де потрапив у засідку Едрік. Земля під копитами Сніговія була слизькою від крові й усуціль вкрита тілами найкращих воїнів варденів. Ті ж люди Едріка, яких оминули стріли, залишилися без коней і тепер вступили в рукопашний бій із солдатами Імперії. На превеликий подив Міцного Молота, Едрік ще й досі був живий і бився пліч-о-пліч із п'ятьма своїми воїнами.

— Залишайтесь разом зі мною! — гукнув Роран своїм підлеглим, коли ті ринулись у бій.

Сніговій тим часом брикнув передніми ногами й проламав груди двом ворожим солдатам, що кинулись було на Рорана, зловісно зблиснувши мечами. Подумки подякувавши своєму скакунові, юнак став вимахувати молотом, завдаючи смертельних ударів ворогам і радіючи з того, що жоден із них більше не зводивсь на ноги.

— До мене! — крикнув він, порівнявшись із Едріком та рештою воїнів, яким пощастило вижити. — До мене! — на ворожих солдатів посипалась нова злива стріл, тож вони дещо розгубились, оскільки щит у кожного був один, а прикриватися доводилось водночас і від стріл, і від повстанських мечів.

Невдовзі люди Міцного Молота взяли невеличкий загін Едріка в кільце, і юнак загукав:

— Назад! Усім назад! До будинків!

Крок за кроком повстанці стали відступати й, відбившись від останніх воїнів Галбаторікса, дременули під прикриття стін. Під час цього відступу ворогам усе ж таки пощастило вбити трьох варденів із луків, проте решта загону повернулася живою й здоровою.

Опинившись у безпеці, Едрік прихилився до стіни будинку й довго переводив подих. Потому він обвів поглядом Роранових людей.

— Твоя поява була дуже вчасною, Міцний Молоте, — сказав він, — але чому я бачу тебе тут, а не там, де ти мав в'їжджати в село зі своїм загоном?

Роран кілька секунд вагався, проте вирішив розповісти капітанові всю правду. Уважно вислухавши пояснення Міцного Молота, Едрік зітхнув, і на його чолі з'явилась темна зморшка. Юнак приготувався вислухати довгу лайливу тираду, однак капітан не збирався його сварити.

— Накажи своїм людям спускатися на землю, — мовив він. — Вони здійснили подвиг, але порушили дисципліну, тож мають спокутувати свою провину в чесному бою на мечах.

— Але ж нас лишилося надто мало, щоб ми могли прийняти відкритий бій! — скрикнув Роран. — Хіба розумно битися, коли проти кожного вардена виступатиме троє солдатів Галбаторікса?

— Якщо нам бракує кількості, то ми досягнемо успіху завдяки якості! — розлютився Едрік. — Мені розповідали, що ти дуже хоробрий воїн, Міцний Молоте, але зараз я бачу перед собою звичайного наполоханого зайця! Виконуй наказ і не випробовуй мого терпіння, юначе! — По цих словах капітан тицьнув пальцем на одного з Роранових воїнів. — Агов, ти, віддай мені свого коня! — Коли ж воїн зніяковіло затупцяв на землі, капітан легко застрибнув у сідло й гаркнув: — Половина вершників їде зі мною на допомогу Санду! Решта залишаються з Рораном! — Ударивши коня по ребрах, Едрік галопом помчав на інший край села, прокладаючи собі шлях крізь ворожих солдатів, що скупчились між кількома будинками.

Міцний Молот аж тремтів від люті — кожен, хто дозволяв собі засумніватися в його хоробрості, відразу ж забирав свої слова назад, отримавши кілька ударів по макітрі. Але з'ясовувати стосунки з Едріком під час бою було чистим безглуздям. «Ну от і добре, — подумав Роран, — я покажу тобі справжню хоробрість, хоч ти й гадаєш, що в мене її нема. Мої лучники не спустяться з дахів і будуть там аж доти, доки не переб'ють усіх своїх ворогів або ж у них не закінчаться стріли».

Роран озирнувся назад, аби поглянути, кого саме з воїнів йому залишив Едрік. За мить юнак розплився в щасливій посмішці, побачивши заляпаного кров'ю Карна. Той упевнено тримався на ногах, даючи зрозуміти, що кров належала не йому, а ворогам. Вони підморгнули один одному, і Роран звернувся до свого загону:

— Усі ви добре чули наказ Едріка. Але він видається мені цілковитим безглуздям. І якщо ми його виконаємо, то воїни Галбаторікса спалять наші тіла ще до заходу сонця. Натомість, ми можемо виграти цю битву, не наражаючись на небезпеку просто так! Брак кількості ми надолужимо якістю! Адже ви добре знаєте, як я приєднався до варденів. Ви чули, що Зі бився й перемагав Імперію саме в такому невеличкому селищі! Ми можемо це зробити, присягаюсь вам! Ви підете зі мною? Але, перш ніж зробити це, добряче подумайте. Я візьму всю провину на себе, проте Едрік і Насуада все одно можуть покарати всіх, хто був до цього причетний.

— Тоді вони будуть справжніми дурнями! — загорлав Карн. — Невже вони хочуть, щоб ми всі тут загинули? Того не може бути! Я з тобою, Міцний Молоте!

Карнові слова подіяли на решту повстанців майже магічно — вони розправили плечі, а в їхніх очах спалахнули войовничі іскорки. Можливо, вони й справді повірили Рорану, а може, надихнулися тим, що з ними залишився єдиний чарівник загону. Адже багато хто з варденів завдячував життям Ду Врангр Гата, тож вони радше б відрубали собі ногу, аніж пішли б у бій без чарівника.

— Так, — упевнено мовив Харалд. — Ми з тобою, Міцний Молоте.

— Тоді за мною! — вигукнув Роран. Схилившись униз, він затяг Карна на Сніговія, а потім поспішив зі своїми вершниками до тієї частини села, де їхні лучники продовжували поливати з дахів стрілами ворожих солдатів. Пробираючись від будинку до будинку, повстанці чули, як повз них пролітають чужі стріли, звук яких був схожий на дзижчання велетенських розлючених комах.

Опинившись у безпеці, Роран наказав, аби вершники віддали свої луки пішим солдатам, а потім послав їх на дахи до решти лучників. Ті поспішили виконати його наказ. Відразу ж потому юнак кивнув Карнові, що вже давно був на землі:

— А тепер мені потрібна твоя допомога, друже. Ти міг би захистити мене й іще десяток воїнів від ворожих стріл?

Карн завагався:

— Як довго має діяти охоронне закляття?

— Може, хвилину, а може, й годину… Хтозна…

— Прямий захист стількох людей забере в мене надто багато сили, але ми можемо вдатися до однієї хитрості. Яка нам різниця, чи я спинятиму стріли в польоті, чи просто примушу їх оминати вас?

— Жодної. Можеш приступати до роботи!

— Кого саме я маю захистити?

Роран підкликав десятьох чоловіків до себе, і Карн спитав ім'я кожного з них. Потому він розправив плечі й зашепотів прадавньою мовою закляття, через що його обличчя стало блідим і виснаженим. Маг намагався накласти закляття аж тричі, але в нього нічого не виходило.

— Пробач, Роране, — мовив він, насилу перевівши подих, — схоже, я не можу зосередитись.

— Чорт забирай, не вибачайся! — крикнув Роран. — Просто зроби це! — Зіскочивши зі Сніговія, він узяв Карнове обличчя руками й зазирнув йому в очі. — Поглянь на мене! Поглянь всередину моїх очей. Ось так… Дивися на мене… Добре. А тепер наклади на нас це чортове закляття.

Карнове обличчя стало яснішим, і він спокійним голосом вимовив кілька довгих складних речень прадавньою мовою.

Сказавши останнє слово, він похитнувся, проте Роран вчасно схопив його попід руки.

— Я це зробив, — прошепотів маг.

Міцний Молот посадив Карна біля стіни й, вдячно поплескавши його по плечу, знову скочив у сідло вірного Сніговія. За мить він пильно глянув на невеличкий загін із десятьох вершників:

— Прикривайте мене з флангів та зі спини, але боронь вас боже опинитися переді мною. Я буду працювати своїм молотом так, ніби в мене вселилась добра сотня злих духів!

— Буде зроблено, командире!

— І пам'ятайте, стріли не завдадуть вам жодної шкоди. Карне, залишайся тут і спробуй не рухатись! Бережи свої сили, друже, а якщо відчуєш, що запаси енергії вичерпуються й ти більше не можеш підтримувати дію закляття, дай нам знак, перш ніж його зняти, гаразд?

Карн перейшов від стіни й усівся на ґанкові будинку:

— Гаразд.

Міцніше схопивши свій щит і молот, Роран глибоко вдихнув на всі груди, намагаючись бодай трішки заспокоїтись.

— Приготуйтеся! — гукнув він, на мить поклав молот на сідло й поплескав вільною рукою Сніговія по шиї.

Потому десятеро вершників виїхали на середину брудної вулиці й опинились віч-на-віч із ворогом, що й надалі продовжував блокувати прохід, загородивши вулицю поміж двома будинками. Близько п'яти сотень солдатів Галбаторікса продовжували стояти в центрі селища — половина з них прикривали своїх побратимів щитами, доки ті намагались перезарядити арбалети.

Раз по раз один із них зводився й пускав стрілу, намагаючись поцілити в когось із лучників, що були на дахах, а потім знову мерщій ховався за щитами, над якими свистіло відразу ж кілька стріл. Невдовзі вся земля перед ними була вкрита стрілами, що стирчали, немов очерет, який ріс на березі кривавої річки.

За кількасот футів від свого загону Міцний Молот побачив невеличку, проте міцну лаву солдатів — це були Санд, Едрік і решта відчайдушних повстанців, яким пощастило вижити. Вони стояли на місці, завзято відбиваючись від шалених атак воїнів Імперії. Юнак раптом згадав про молоду жінку й хлопчину, але їх ніде не було видно.

Відразу ж потому в Рорана полетіла ворожа стріла. Міцний Молот на мить заплющив очі, але та, опинившись за ярд від його грудей, різко змінила напрямок польоту й просвистіла повз, не зачепивши ані його, ані когось із його людей. Схоже, закляття Карна й справді діяло, хоч звикнути до магії було не так уже й легко — серце юнака все одно калатало, мов навіжене, а в горлі йому вмить пересохло.

Сяк-так оговтавшись від переляку, Роран хутко роззирнувся навсібіч і помітив ліворуч поламаний віз, що стояв під стіною будинку. Юнак тицьнув у той бік.

— Мерщій тягніть його сюди й перекиньте догори дригом! — закричав він. — Спробуйте якомога надійніше перекрити вулицю. — За секунду Міцний Молот уже віддавав наказ лучникам: — Не дозволяйте ворогу обійти нас із флангів! Коли вони стануть атакувати, спробуйте знищити їх якнайбільше, а потому, як у вас закінчаться стріли, спускайтесь на землю й беріться за мечі!

— Буде зроблено, командире!

— Але пильнуйте, щоб ненароком не підстрелити когось із нас, бо присягаюсь, що тоді мій привид переслідуватиме вас до останньої хвилини вашого життя!

— Так, командире!

За мить на Рорана та його вершників посипалась ціла злива стріл, але щоразу вони відскакували від їхніх магічних обладунків й летіли в стіни, землю або ж зникали високо в небесах.

Міцний Молот тим часом пильно поглядав, як його люди майже закінчували витягувати на середину вулиці віз. Коли солдати впорались зі своїм завданням, він звівся в стременах, набрав повні легені повітря й закричав, звертаючись до ворогів:

— Гей ви, лякливі собаки, що жеруть падаль! Погляньте, нас всього одинадцятеро. Може, спробуєте піти в атаку? Чи у вас не вистачить на це духу? Що? Вагаєтесь? Де ж ваша чоловіча гідність, пришелепуваті слимаки, свинопикі вбивці? Певно, ваші батьки були несповна розуму, бо я б утопив вас одразу ж після народження! А ваші матері… Гм… — Роран затнувся, не знаючи, що б таке вигадати, аби зачепити ворожих солдатів за живе. — А ваші матері були шльондрами й віддавались ургалам! — Потому Міцний Молот задоволено посміхнувся. Здається, він таки дійняв солдатів Імперії, бо ті почали й собі вигукувати образи на адресу повстанців. Несподівано один із їхніх побратимів утратив самовладання, зірвавсь на ноги й, прикриваючись щитом, дременув кудись на північ. Та бідоласі не пощастило пробігти й сотні футів, як його наздогнало кілька варденівських стріл. — Ха! — розпалився Роран. — Ви всі — нікчемні боягузи, річкові щури, в чиїх черевах кишать глисти! Слухайте мене уважно. Я — Роран, Міцний Молот, а Ерагон, Убивця Тіні, мій двоюрідний брат! Убийте мене, і ваш триклятий король подарує вам титули графів або ж дасть іще більшу винагороду! Але вбити мене доведеться мечем, бо ваші арбалетники не влучать навіть упритул у гірського ведмедя! Ходіть сюди, слимаки, огидні кліщі! Ходіть сюди й спробуйте мене перемогти, якщо фортуна буде на вашому боці!

По цих словах загін із тридцяти солдатів покидав свої арбалети, зблиснув лезами мечів і з бойовими криками кинувся на Рорана та його повстанців.

Озирнувшись через плече, Міцний Молот побачив украй збентежене обличчя Харалда.

— Командире, — вичавив той із себе, — їх значно більше, ніж нас.

— Ну то й що! — відповів Роран, не зводячи погляду з ворогів, що невпинно наближалися, незважаючи на те, що четверо з них уже встигли впасти на землю, вражені стрілами повстанців.

— Якщо вони нападуть усі разом, — знову почав був Харалд, — то ми не втримаємось.

— Так, але вони навряд чи до цього додумаються. Поглянь, наші лучники посіяли в їхніх лавах паніку. Схоже, ми вбили їхнього командира, тож нам треба зібратись на силі, й вони ніколи нас не переможуть.

— Міцний Молоте, але ж ми не зможемо самотужки перебити стількох ворогів!

Роран озирнувся на Харалда з неприхованим подивом:

— Ще й як зможемо! Адже ми б'ємося, щоб захистити наші родини й повернути назад наші землі, а вони б'ються лиш тому, що їх примусив Галбаторікс. Вони не ринуться в бій із таким запалом, як ми. Думайте про свої родини, думайте про свої домівки й пам'ятайте, що ви захищаєте саме їх! Воїн, який б'ється за щось більше, ніж своє життя, завжди перемагає! — Міцний Молот палко закликав своїх солдатів до бою, а перед його очима стояла Катріна в блакитній весільній сукні. Він відчував запах її шкіри, чув її тихий шепіт, як тоді, коли вони розмовляли вночі.

Тим часом ворожий загін таки зумів прорватися до них. Шепіт Катріни стих, і до Рорана стали долинати лише брязкіт мечів та глухе гупання його молота, коли він із неймовірною силою опускав його на шоломи солдатів Імперії. Вороги відчайдушно кидались на нього, та не могли бути рівнею ані йому, ані його вірним повстанцям. Завдавши смертельного удару останньому з нападників, Роран здійняв молота над головою й напівбожевільно зареготав. Його охопила шалена радість. Так, він знищив усіх, хто міг заподіяти шкоду Катріні та їхньому маляті!

За мить командир глянув на своїх воїнів і полегшено зітхнув, побачивши, що жоден із них не зазнав серйозних поранень. У розпалі битви до загону приєдналося кілька лучників, які сиділи на дахах. Тепер вони хвацько гарцювали на своїх конях поруч із Міцним Молотом. Він розплився в посмішці:

— Ласкаво просимо до пекла!

— А тут і справді спекотно! — жартом на жарт відповів один із них.

Потому Роран тицьнув заляпаним кров'ю молотом у правий бік вулиці.

— Ти, ти й ти, — наказав він, — складіть тіла он там. А воза відсуньте ліворуч! Ми зробимо невеличкий прохід, так, щоб одночасно до нас могли дістатися не більше двох або трьох ворожих солдатів.

— Гаразд, командире! — відповіли повстанці, зістрибнувши з коней.

Не звернувши жодної уваги на стрілу, що летіла йому прямісінько в голову, Роран прикипів поглядом до останнього ворожого загону, який налічував добру сотню солдатів і вже вишикувався в атакувальний порядок.

— Мерщій, мерщій! — підбадьорював він своїх воїнів, що перетягували понівечені тіла. — Вони вже наступають! Харалде, допоможи!

Тепер нерви Міцного Молота були напружені, мов тятива. Він заспокоївся тільки тоді, коли четверо варденів кинули на купу останній ворожий труп і швидко застрибнули на своїх скакунів. А вже за мить на їхню барикаду налетіла ворожа хвиля, пориваючись розчавити їх одним-єдиним ударом.

Проте будинки, перекинутий віз і купа тіл уповільнили рух нападників, а перегодом солдати Імперії взагалі майже зупинилися. Опинившись у вузькому проході, вони не мали змоги маневрувати й збились отарою, залишаючись геть беззахисними перед повстанськими лучниками, що відразу ж стали посилати їм на голови десятки стріл.

Дві перші шеренги содатів Галбаторікса були озброєні списами, тож Роран проклинав усе на світі, добре розуміючи, що йому навряд чи вдасться дістати ворогів своїм молотом. Юнак відбив кілька ударів, але одному із солдатів у червоних сорочках усе ж таки пощастило поранити в ногу Сніговія. Скакун пронизливо заіржав і спробував стати дибки — Роран ледь не злетів на землю.

Потому Сніговій упав на коліна, й Міцному Молоту довелося злізти на землю. Кінь опинився якраз між ватажком варденів і нападниками, тож одразу отримав іще один удар списом. Але солдатам Галбаторікса так і не вдалося добити Сніговія, бо Роран смикнув його за повіддя, змусив звестись на ноги й штовхнув поміж інших коней.

— Гей-гей! — загорлав Міцний Молот, а потім щосили ляснув скакуна по шиї. Той брикнув задніми ногами, ледь не збивши свого хазяїна, і галопом помчав углиб селища. — Пустіть мене вперед! — розлючено кричав юнак до варденів. Ті розступились, і командир голіруч кинувся в самісінький вир битви, навіщось засунувши молот за пояс.

Один із ворожих солдатів спробував ударити його списом у груди, проте Роран блискавично вхопився за древко й з такою силою смикнув його на себе, що супротивник не втримався на ногах і впав. Вирвавши в нього зброю, Міцний Молот ударив солдата в шию, а потім зробив випад уперед, порішивши іще двох. Решта ворогів розгубились і застигли на місці, а Роран широко розставив ноги, змахнув списом і загорлав:

— Ходіть сюди, виродки! Убийте мене, якщо зможете! Я — Роран, Міцний Молот, і я не боюся нікого зі смертних!

Солдати нарешті посунули вперед — троє з них перестрибнули тіла своїх загиблих побратимів і стали атакувати Рорана. Він спритно відскочив убік і влучив одному з нападників списом у щоку, вибивши йому добру половину зубів. Потому юнак упав на коліно, висмикнув спис назад і за мить добив бідолаху ударом у груди.

Він хотів був кинутись уперед, та несподівано відчув, як його щит став удвічі важчим. Визирнувши з-за нього, Міцний Молот побачив, що в дубових дошках застряг довжелезний спис. Часу на те, щоб його витягти, не було, бо на юнака, вимахуючи мечем, уже летів ворожий воїн. Не уявляючи, що робитиме наступної миті, Роран замахнувся списом над головою. Солдат тим часом спантеличено застиг на відстані витягнутої руки, заворожено прикипівши поглядом до вістря юнакової зброї. Цієї миті вистачило задля того, щоб Міцний Молот збив його на землю ударом у пах і порішив, устромивши списа бідоласі в груди. Скориставшись невеличким затишшям, Роран кинув щита ворогам під ноги, сподіваючись, що це бодай трохи ускладнить їм просування вперед. Схоже було на те, що вороги боялися його навіженої посмішки, та все одно йшли вперед. Вони один за одним кидались на Міцного Молота й помирали від його блискавичних ударів. Невдовзі перед юнаком утворилася ціла купа тіл, що сягала йому ледь не до пояса. Щоб мати бодай якусь перевагу, Роран застрибнув на ці понівечені, закривавлені тіла. Тепер солдатам Галбаторікса було не так уже й легко до нього дістатися. Лізучи вгору, вони раз по раз чіплялися то за ногу, то за руку когось із небіжчиків, ковзались на залитих кров'ю щитах. Це відвертало їхню увагу, а Роран міг завдавати смертельних ударів.

Тим часом на допомогу нападникам приспіли інші солдати. З усього було видно, що бій закінчиться нескоро. А на другому кінці села бились не на життя, а на смерть воїни Санда й Едріка.

У ході бою Міцний Молот уже встиг отримати добру дюжину ран. Деякі з них були незначні — приміром, поріз на внутрішньому боці руки, вивихнутий палець та подряпина на ребрах, у тому місці, де його кольчугу пробив кинджал. Але було й кілька серйозних ран. Спочатку один із солдатів, що вже лежав на землі, встромив йому в ногу мисливського ножа — тепер Роран накульгував. Потому стався ще більш неприємний епізод: зазнавши смертельного удару, на Міцного Молота звалився товстий чолов'яга, що тхнув цибулею й сиром. З останніх сил він увігнав Роранові в ліве плече арбалетну стрілу, тож тепер юнакові було дуже важко здіймати руку. До того ж він змушений був залишити стрілу в тілі, оскільки добре знав, що варто тільки висмикнути її, як неодмінно спливе кров'ю, так і не дотримавшись до кінця бою.

Так чи так, відтепер кожен рух завдавав Міцному Молоту шаленого болю, та він розумів, що зупинятись не можна, бо це означало б вірну смерть, тому юнак завдавав усе нових і нових ударів. Здавалося, він не відчував ані болю, ані втоми.

Вардени, що були в нього за спиною, теж, як могли, допомагали своєму командирові — над його головою пролітали вбік ворога списи, час від часу збоку зблискували мечі, рятуючи Рорана від ударів, які той неодмінно б пропустив. Та й повстанські лучники посилали з дахів на землю гострі, оперені краплі свого смертельного дощу. Але все ж таки головний тягар бою падав на юнака, бо саме йому треба було зустрічати ворожих солдатів, коли ті опинялись у вузькому проході поміж возом і купою закривавлених тіл.

У розпалі битви Міцний Молот ударив списом одного з ворожих солдатів. Древко тріснуло й розкололось на дві частини. Залізні обладунки врятували нападника. Однак ошелешений тим, що смерть була так близько, воїн запізнився з ударом у відповідь, тож Роран встиг ухилитись і підняти із землі ще один спис. Він таки зумів смертельно поранити свого супротивника. Та невдовзі й новий спис не витримав напруги бою й розсипався на тріски. Тоді Роран пожбурив їх в обличчя ворогам, схопив із землі чийсь щит і висмикнув з-за пояса свій вірний молот, який іще ніколи його не підводив.

Щоправда, сил уже майже не лишилось. Коли до командира загону підскочив іще один ворог, той ледь стояв на ногах. Його руки налилися свинцем утоми, а зір затуманився. Було таке враження, ніби навколо поменшало повітря, бо як не ковтав його Роран, воно не могло втамувати його задухи. Зібравшись на силі, він змахнув молотом і зламав нападнику шию. Але втома брала своє. Рухи Міцного Молота робились дедалі повільнішими. Він став пропускати удари, яких легко уникнув би на початку бою.

Зрештою, перед ним залишилося всього дванадцять воїнів. Міцний Молот уже бачив, що його пекельне випробування нарешті добігає кінця. Він би ніколи в житті не пощадив останніх ворогів, хоча ті, правду кажучи, навряд чи й стали б прохати в нього пощади. Розуміючи, що їм уже ніяк не проскочити повз варденів, що шлях до порятунку назавжди відрізано, дванадцятеро воїнів із відчайдушними криками кинулись уперед, щоб бодай спробувати забрати із собою на той світ зухвальця, який порішив так багато їхніх побратимів.

На якусь мить у Рорановій душі зринула навіть повага до цих солдатів. Але тільки на мить… Не всім відчайдухам пощастило добігти до Міцного Молота. Четверо з них упали зі стрілами в грудях, а п'ятий, божевільно скрикнувши, розпростерся на землі, коли йому в горло влучив спис. Повстанські списи забрали життя іще двох воїнів Галбаторікса, проте решті вдалося прорватися до того місця, де стояв Міцний Молот. Перший із нападників замахнувся на Рорана гострою сокирою, але той, поборовши різкий біль у плечі, викинув уперед щит і відбив удар. А вже наступної миті ватажок опустив на голову свого супротивника молот, а потім відштовхнувся здоровою ногою й стрибнув уперед, двічі вдаривши ще одного солдата в груди. Той упав йому під ноги з розтрощеними ребрами. Третій воїн спромігся відбити пару ударів Рорана, але потім юнак зробив обманний випад, блискавично змахнув молотом, і солдат Галбаторікса, пронизливо скрикнувши, полетів у обійми смерті. Тепер проти Рорана билося тільки двоє солдатів. Вони пробували завдавати йому ударів по ногах. Кілька разів ті удари навіть зачепили Рорана, та він і не думав падати. Сутичка тривала досить довго, аж поки один із нападників не пропустив потужного удару по голові. Його побратим на секунду застиг із німим жахом на обличчі, зиркнувши на квадратну вм'ятину в шоломі товариша. Цієї секунди вистачило, щоб Роран ударив його по шиї…

Бій закінчився. Міцний Молот опустивсь на коліна, заплющив очі, а потім упав навзнак…

Перше, що він побачив, коли прийшов до тями, було стурбоване обличчя Харалда, який підніс йому до губ металеву флягу.

— Випий-но, — прошепотів воїн. — Тобі стане легше.

Груди Рорана важко здіймалися. На превелику силу він усе ж таки зробив кілька чималих ковтків, відчувши, як тепле вино опалило йому пересохле горло. За кілька хвилин Міцний Молот остаточно оговтався.

— Здається, все гаразд, — тихо сказав він, — дайте-но я зведусь…

Сяк-так Роран став на ноги, зіперся на свій молот й обвів поглядом поле бою — довкола лежали купи понівечених ворожих тіл. Більшість солдатів Галбаторікса загинули від стріл, та було й чимало таких, які відчули на собі вагу Роранового молота.

— Скіль… Скільки їх? — прошепотів юнак до Харалда.

Забризканий кров'ю воїн лиш скрушно похитав головою:

— Я перестав рахувати після тридцяти двох… Може, хто інший скаже, але я не наважуся… Те, що ти зробив, Міцний Молоте… Словом, я ще ніколи не бачив, щоб хтось із простих смертних таке виробляв. Сапфіра недарма обрала вашу родину. Ви з Ерагоном — неперевершені воїни. І знай, що б там не чекало на нас попереду, від сьогодні я завжди вважатиму тебе героєм…

— Їх було сто дев'яносто три! — крикнув Карн, який встиг за цей час обнишпорити все довкола.

— Ти впевнений? — не повірив власним вухам Роран.

Карн ствердно кивнув:

— Так! Я все бачив і уважно порахував. Їх було б сто дев'яносто чотири, якби бідолаху, якому ти випатрав кишки, за мить до того не вразила в спину стріла.

Міцний Молот хрипко розреготався:

— Шкода, що їх було… так мало… Ще б семеро, і я дотягнув би до двох сотень.

Решта воїнів теж зареготали.

— Дозволь я огляну твої рани, — попрохав Рорана Карн, побачивши стрілу, що стирчала в того з лівого плеча.

— Ні! — прибрав його руку юнак. — Гадаю, серед наших солдатів чимало таких, що потребують твоєї допомоги більше, ніж я. Оглянь спершу їх.

— Роране, кілька твоїх ран можуть бути смертельними, якщо я зараз не спиню кровотечу. Це не забере багато часу.

— Ні, зі мною все гаразд, — рішуче сказав юнак. — Дай мені спокій.

— Міцний Молоте, та ти лиш поглянь на себе!

Роран не чекав на таку відповідь. Він трохи постояв, а потім і справді оглянув себе з ніг до голови.

— Отакої! — вдавано спокійно присвиснув Міцний Молот. — Тоді зроби все якомога швидше.

Доки Карн витягував з його плеча стрілу й бурмотів різні закляття, Роран бездумно дивився в глибоке небо, що в цю мить було таким порожнім, як і його душа. Рани, що їх лікував чарівник, спочатку боліли, потім давали знати про себе свербінням, а потім усе поступово вщухло. Щоправда, Роран ще й досі відчував неймовірну втому, зате його голова була значно яснішою, ніж раніше. Схоже, Карн витратив на його зцілення чимало сил, бо обличчя чарівника геть посіріло, а сам він тремтів усім тілом. Аби не впасти, Карн обіперся руками собі об коліна й простояв так доволі довго.

— Ну, я піду… — нарешті сказав він, насилу перевівши подих. — Спробую допомогти іншим пораненим. — І він пішов, похитуючись так, ніби випив надто багато елю.

Роран стурбовано глянув йому вслід. Треба було рушати й самому, бо Міцний Молот іще й досі не знав, чи залишився хто живим із решти повстанців. Юнак обвів поглядом поле бою. Скрізь лежали мертві тіла, одні — у червоних строях армії Галбаторікса, другі — у сірих вовняних сорочках, яким надавали перевагу вардени.

— А що з Едріком і Сандом? — спитав Роран у Харалда.

— Мені дуже шкода, Міцний Молоте, але я не бачив нічого, крім свого меча.

Невдовзі Роран помітив на даху найближчої хатини кількох лучників.

— Що з Едріком і Сандом? — закричав він до них.

— Ми не знаємо, Міцний Молоте! — відповіли ті.

Тоді Роран у супроводі Харалда та ще трьох воїнів повільно пішов до центрального майдану селища, добиваючи кожного ворожого солдата, який видавав себе рухом чи стогоном. Невдовзі вони опинилися там, де число загиблих варденів значно перевищувало загиблих солдатів Галбаторікса. Сумно роззирнувшись навкруги, Харалд грюкнув мечем об щит і гукнув:

— Агов, є хто живий?

— А хто ви такі? — почувся за якусь мить голос із-за стіни одного з найближчих будинків.

— Харалд, Міцний Молот і ще кілька варденів. Якщо ти служиш Імперії, то здавайся, бо всі твої брати мертві й ти не зможеш нас подолати!

За будинком хтось завовтузився, а потім зі схованки почали виходити воїни. Дехто з них допомагав іти своїм пораненим товаришам. І всі вони були так сильно заляпані кров'ю, що Роран спочатку навіть не зрозумів, повстанці це чи слуги Галбаторікса. Загін складався з двадцяти чотирьох відчайдухів. Одним з останніх до Рорана вийшов Едрік, який майже ніс на собі воїна, що втратив під час бою праву руку.

Міцний Молот зробив знак, і двійко його людей мерщій кинулись до капітана, щоб допомогти йому. Знявши із себе пораненого бідолаху, Едрік гордо випростався, підійшов до Рорана й зазирнув йому прямо в очі. За виразом його обличчя важко було збагнути, що в нього на душі. Якийсь час обидва так і стояли непорушно. Навколо них запанувала гробова тиша.

Першим заговорив капітан:

— Скільки твоїх людей вижило?

— Більшість… Не всі, але більшість.

Едрік кивнув:

— А Карн?

— Він теж живий… А що сталося із Сандом?

— Йому не судилось вижити. Кілька хвилин тому він віддав богу душу. — По цих словах Едрік глянув кудись над головою Рорана, а потім перевів погляд на гору ворожих тіл: — Ти порушив мій наказ, Міцний Молоте.

— Так, порушив.

Едрік простяг руку до нього.

— Капітане, ні! — вигукнув Харалд, зробивши крок уперед. — Якби не Роран, ніхто б із нас не вижив! А бачили б ви, як він самотужки порішив майже дві сотні ворожих солдатів!

Слова Харалда, здається, не справили на Едріка жодного враження, бо він і далі стояв перед Рораном, тримаючи випростану руку. Міцний Молот зберігав спокій.

Тим часом Харалд став не на жарт хвилюватися.

— Роране, — зашепотів він, — ти ж знаєш… ми твої люди. Скажи нам одне слово, і…

— Не будь дурнем, — похитав головою Міцний Молот.

— Радий, що в тебе залишилась бодай крапля здорового глузду, юначе, — процідив крізь зуби Едрік. — А ти, Харалде, заткни пельку, якщо не хочеш надалі служити погоничем віслюків!

Роран покрутив у руці свого молота й віддав його Едріку. Потім він розстебнув пояс і зробив те саме з мечем та кинджалом.

— Це все. У мене немає іншої зброї, — похмуро мовив юнак.

Едрік кивнув і закинув пояс із мечем собі на плече.

— Роране Міцний Молоте, я усуваю тебе від командування. Даєш слово честі, що не спробуєш утекти?

— Даю.

— Гаразд. Тоді зараз допоможеш нам, але потім будемо вважати тебе в'язнем. — Едрік роззирнувся навкруги й тицьнув пальцем на одного з воїнів: — Гей, Фуллере, ти будеш виконувати обов'язки Рорана, доки ми не повернемось до нашого табору й Насуада не вирішить, як бути з тими, хто відмовляється виконувати мої накази.

— Слухаюсь, капітане, — кивнув Фуллер.

Кілька годин Роран працював, допомагаючи решті воїнів збирати загиблих повстанців і ховати їх на околиці села. Виходило так, що з його вісімдесяти одного воїна загинуло всього дев'ятеро, тимчасом як Едрік із Сандом втратили майже півтори сотні. Вони б, поза сумнівом, втратили ще більше, якби дехто з Едрікових вояків не залишився з Рораном після того, як той витягнув їхнього капітана з халепи.

Завершивши ховати своїх загиблих, вардени спочатку поповнили запаси стріл, а потім знесли на центральний майдан тіла всіх ворожих солдатів. Вони забрали в них усю зброю, обклали гору понівечених тіл хмизом і розвели багаття. Повітря вмить сповнив сморід, а в небо здійнявся стовп їдучого чорного диму, крізь який сонце здавалося пласким червоним диском.

Жінки й хлопчика тим часом ніде не було. Їхніх тіл повстанці також не знайшли, тож Роран задоволено посміхнувся, розуміючи, що вони втекли відразу ж, як розпочався бій. Урешті-решт, це було найрозумніше, що вони могли зробити. Міцний Молот із полегшенням зітхнув і подумки побажав, щоб удача завжди була на їхньому боці, де б вони не опинились.

За кілька хвилин до того, як вардени вже збиралися покидати злощасне село, до Рорана повернувся Сніговій. Спочатку скакун усього боявся й нікому не дозволяв до себе наближатись. Та варто було Роранові заговорити до нього тихим спокійним голосом, як Сніговій миттю заспокоївся й сам неквапом підійшов до свого хазяїна. Потому Карн допоміг Міцному Молоту почистити й перев'язати скакунові рани.

Роран вирішив не мучити бідолашного жеребця, аж доки той остаточно не одужає, тож прив'язав його до каравану коней-важковозів. Така компанія Сніговію відразу ж не сподобалась, бо він став прясти вухами, роздратовано вимахувати хвостом, а потім заіржав, показавши великі білі зуби.

— Поводься добре, — мовив Роран і поплескав його по шиї. Сніговій заіржав щось у відповідь, та Міцний Молот, ясна річ, нічого не зрозумів, бо не знав мови коней.

Треба було рушати. Юнак скочив на спину коня одного із загиблих варденів і став у хвості повстанської колони, яка вже вишикувалась між будинками. Він намагався не звертати уваги на прикуті до нього погляди, хоч йому й було дуже приємно, коли декілька воїнів вигукнули:

— Ти молодчина, Роране!

Чекаючи на Едріка, який мав віддати наказ рушати, юнак думав про Насуаду, Катріну й Ерагона. У нього аж мороз по шкірі пройшов, коли він спробував уявити, як ті зреагують на звістку, що він не підкорився наказові капітана. Проте невдовзі Міцний Молот заспокоївся, подумки сказавши сам собі: «Я зробив так, як було треба. І я ніколи про це не шкодуватиму, навіть якщо мене покарають».

— Рушай! — долинув голос Едріка з голови колони.

Роран пришпорив свого скакуна. Загін варденів риссю помчав на захід, подалі від селища.

За їхніми спинами здіймався в небо чорний стовп диму.