Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

СХОДЖЕННЯ

Барабани Дерва гули, скликаючи всіх гномів Тронжхейма на коронацію їхнього нового короля.

— Зазвичай, — розповідав Орик Вершникові вночі, —коли зібрання кланів обирає короля чи королеву, кнурлан одразу ж сідає на трон і починає керувати державою. Сама ж коронація відбувається не менше ніж за три місяці, щоб усі, хто хоче побувати на ній, могли владнати свої справи й дістатися до Фартхен Дура навіть із найдальших куточків країни. Ми не так часто коронуємо монархів, тож коли робимо це, то гуляємо на славу. Кілька тижнів — бенкети, пісні, змагання воїнів, ковалів та різьбярів… Але зараз не ті часи, й нам доведеться порушити традицію.

Ерагон стояв поруч із Сапфірою біля центральної зали Тронжхейма й дослухався до биття барабанів. По обидва боки зали, що тягнулася на цілу милю, зібрались сотні гномів. Вони стовбичили в тунелях і арках кожного рівня, пильно прикипівши своїми темними оченятами до дракона та його Вершника.

Сапфіра тим часом ласо облизала луску довкола своєї пащеки, замріяно згадуючи сніданок, що складався з п'яти чималих овець. Потім вона звела передню ліву лапу й почухала собі носа, в якому ще й досі свербіло через запах паленої вовни.

«Припини вовтузитись! — буркнув Ерагон. — На нас же всі дивляться».

Сапфіра ображено зиркнула на нього:

«Тепер я згадала, чому так не люблю їсти цих створінь… У мене ще й досі свербить у носі, а між зубами повно їхньої вовни. Не кажу вже про те, що через них у мене буває розлад шлунка…»

«Я допоможу тобі почистити зуби, щойно ми тут закінчимо. Але зараз стій спокійно».

«Угу».

«Блодхгарм поклав до сідельних торб іван-чай? Це могло б допомогти тобі від шлунка».

«Та звідки ж мені знати?»

«Ясно… — Ерагон на мить замислився. — Та навіть якщо він про це забув, то я спитаю в Орика. Можливо, гноми мають запаси в Тронжхеймі. Нам треба…»

Юнак замовк, бо барабани нарешті стихли, і в залі запанувала цілковита тиша. Потому гноми зашурхотіли одягом і стали жваво перешіптуватись один з одним.

Та наступної миті їхній шепіт і вовтузню заглушив звук доброї дюжини фанфар і спів хору гномів. Музика була такою незвичною й глибокою, що в Ерагона по шкірі пробігли мурашки, а серце забилося вдвічі швидше, так, ніби він збирався рушати на полювання. Сапфіра тим часом вильнула хвостом. Мабуть, вона відчувала те саме.

«От і початок», — подумав Вершник, заходячи разом із драконом до центральної зали міста-гори й займаючи своє місце між ватажками кланів, головами гільдій та рештою обраної публіки.

У центрі зали лежав складений докупи Зоряний Сапфір, оточений дерев'яним риштованням. Приблизно за годину до коронації Скег прислав до Ерагона й Сапфіри гінця, який повідомив їм, що гноми нарешті завершили свою роботу, тож Ісідар Мітрім був цілком готовий до того, щоб дракон знову зробив його таким, яким він був колись.

Слуги Орика внесли до зали чорний гранітний королівський трон і поставили його на високий поміст, що перебував поруч із Зоряним Сапфіром. Потому вони розвернули його на схід, оскільки саме там були чотири основні тунелі Тронжхейма. А крім того, король мав дивитися на схід тому, що там кожного ранку з'являлось небесне світило, символізуючи початок нового дня й нової ери в державі гномів.

Перед троном, вишикувавшись у дві довжелезні шеренги, стояли воїни, вбрані в блискучі кольчуги, їхні ряди тяглися аж до самісіньких східних воріт Тронжхейма, що були за милю від головної зали. Списи багатьох із них увінчували прапори з дивовижними візерунками. Дружина Орика, Хведра, стояла серед ватажків кланів, оскільки саме вона посіла місце грімстборітхна Вермунда. Передчуваючи, що стане королем, Орик послав за нею ще кілька днів тому, проте Хведра, заклопотана справами Інгейтум, прибула до Тронжхейма тільки сьогодні вранці.

Сам Орик тим часом повагом крокував від східних воріт до центральної зали. Увесь цей час хор і фанфари не замовкали ні на секунду, виводячи свої вигадливі мелодії. Борода колишнього ватажка Інгейтум була добре розчесана й спадала на кольчугу, кожне кільце якої блищало чистим білим золотом. Новий король був убраний у шкіряні черевики зі срібними шпорами, сірі вовняні штани й сорочку з пурпурового шовку, що сяяла у світлі ліхтарів. По підлозі, спадаючи з плечей Орика, тяглася довга накидка з горностаєвим коміром і знаками Дургрімст Інгейтум. Бойовий молот гнома, Волунд, викутий іще першим королем раси, висів на широкому поясі, прикрашеному рубінами. Святкове вбрання Орика все аж сяяло, до того ж він сам, здавалось, випромінював світло, через що в Ерагона стали боліти очі.

За новим королем крокувало дванадцятеро дітлахів — шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток. Вони були вдягнені в сорочки червоного, коричневого та золотого кольорів, а кожен із них тримав у долонях чималі кулі, зроблені з каміння різних порід.

Коли Орик дійшов до центру міста-гори, в залі потемнішало, а на все, що було всередині неї, лягли дивні барвисті тіні. Ерагон спантеличено глянув угору й побачив, як з верхівки Тронжхейма падає дощ із рожевих трояндових пелюсток. Ті лягали на плечі й голови всім присутнім, сповнюючи повітря своїм солодким ароматом.

Труби й хор замовкли тільки тоді, як Орик став на одне коліно перед чорним троном і схилив голову. Дванадцятеро дітлахів непорушно застигли позаду нього.

Вершник тим часом поклав руку на теплий бік Сапфіри, навіть гадки не маючи, що має бути далі, адже Орик не став розповідати Ерагонові про церемонію, бажаючи влаштувати йому кілька сюрпризів.

Потому вперед вийшов Ганел, ватажок клану Дургрімст Квон. Він зупинився праворуч від трону, виблискуючи рунами, що були вишиті золотими нитками на його розкішному червоному балахоні. В одній руці Ганел тримав довгий скіпетр, прикрашений гострим кристалом.

Звівши скіпетр над головою, гном із гуркотом опустив його на кам'яну підлогу.

— Хватум іл скілфц гедрумн! — вигукнув він і кілька хвилин говорив щось мовою гномів. Ерагон тим часом геть нічого не розумів, бо з ним не було перекладача. Проте невдовзі тембр гномового голосу змінився, і Вершник став розрізняти деякі слова прадавньої мови. Схоже було на те, що Ганел виводив візерунок якогось дивного закляття, з яким Ерагонові ще жодного разу не доводилося стикатись. Священик говорив дуже урочисто: «О, Гунтеро, що створив небеса, землю й безмежне море, почуй слова твого вірного слуги! Ми дякуємо тобі за твою великодушність! Наша раса процвітає! Ми щороку приносили тобі в дар найкращих баранів, а також барила меду й частину нашого врожаю. Твої храми найбагатші в усій країні, й ніхто ніколи не досягне такої слави, як ти! О, могутній Гунтеро, королю богів, почуй, як я благаю тебе, і дай мені свою відповідь. Адже настав час назвати ім'я нашого правителя. Чи згоден ти зійти на землю, щоб благословити Орика, сина Тхріфка, й коронувати його так, як ти коронував його попередників?»

Спочатку Ерагонові здалося, що прохання Ганела так і залишиться без відповіді, оскільки він не відчував гномової магії. Проте Сапфіра енергійно штовхнула його в бік і прошепотіла:

«Дивись, дивись!»

Ерагон глянув туди, куди показував його дракон, і побачив, що серед трояндових пелюсток на висоті тридцятьох футів утворилася якась порожнеча, так, ніби вони оминали у своєму польоті невидиму істоту. Потому порожнеча стала видовжуватись і набула обрисів людини, ельфа або ж ургала. Загадкова постать мала дуже дивні пропорції, що відрізнялися від будови тіла всіх відомих Ерагонові рас Алагезії. Її голова була завширшки з плечі, великі руки звисали нижче колін, а ноги були короткі й криві.

Від постаті линули водянисті й гострі, ніби голки, промені, а трояндові пелюстки окреслювали навколо її голови кудлату чуприну.

Стегна бога, якщо це й справді був бог, прикривала вовняна пов'язка, а його темне обличчя мало водночас жорстокий і добрий вираз, тож було геть незрозуміло, чого можна чекати від нього наступної миті.

Уважно розглядаючи цю істоту, Ерагон відчув присутність чиєїсь дивної свідомості. Її думки були такими глибокими, що Вершник нізащо б не наважився в них зануритись. Вони сновигали залою туди-сюди, ніби який бешкетливий вітер, що бавився з грозовою хмарою.

Відчуваючи, як по всьому його тілу пробігли орди мурашок, юнак швидко заблокував свій мозок. Але набожний страх так нікуди й не зник. Тоді він глянув на Сапфіру, гадаючи, що та зможе хоч якось його заспокоїти. Дракон тим часом прикипів поглядом до дивної постаті, а в його блакитних котячих очах зблискували іскорки поваги й цікавості.

Усі гноми попадали на коліна.

Урешті-решт бог заговорив. Його голос був гучнішим за землетрус. Із ним не зрівнялося б ані завивання вітру над гірськими верхівками, ані шум хвиль, які розбивалися об скелю. Той говорив мовою гномів, і хоч Ерагон геть не розумів, про що йдеться, слова божества змушували його тремтіти. Бог тричі питав щось в Орика, гном тричі прокричав щось у відповідь, проте його голос, порівняно з голосом бога, був ледь чутним шепотом.

Божество, схоже, було задоволене Ориковими відповідями, оскільки простягло до нього руки й торкнулось чола вказівними пальцями. Повітря між ними затремтіло, і в ту ж мить на голові Орика не знати звідки з'явився прикрашений коштовними каменями золотий шолом Ротгара. Бог поплескав себе по животу, гучно зареготав і зник, а трояндові пелюстки знову стали падати, як і раніше.

— Ун грот Гунтера! — виголосив Ганел, і на всю залу заревіли фанфари.

Звівшись із колін, Орик зійшов на поміст, повернувся обличчям до зібрання, а потім задоволено всівся на твердий чорний трон, що відтепер належав йому.

— Нал грімстборіт Орик! — закричали гноми, вдаривши мечами по щитах і затупотівши ногами. — Нал грімстборіт Орик! Нал грімстборіт Орик!

— Славімо короля Орика! — і собі загукав Ерагон. Сапфіра теж вигнула шию й проревіла своє привітання, випустивши над головами гномів стовп полум'я й спопеливши чимало трояндових пелюсток. Вогонь пройшов так близько від обличчя Вершника, що в того мимохіть виступили на очах сльози.

Потому Ганел став на коліна перед Ориком і вимовив довгу фразу мовою гномів. Коли він закінчив, Орик торкнувся пучками пальців його чола, і Ганел повернувся на своє місце. Невдовзі біля трону опинився Надо, й ритуал знову повторився. Далі черга дійшла до Манндрата, Хадфали й решти ватажків кланів, за винятком грімстборітхна Вермунда, якому заборонили з'являтись на коронацію.

«Мабуть, вони присягають Орикові на вірність», — прошепотів Ерагон до Сапфіри.

«А хіба вони ще цього не робили?»

«Робили, але не привселюдно. — Перш ніж продовжити, юнак глянув на трон і побачив, як до нього підійшов Тордріс. — Сапфіро, як ти гадаєш, кого саме ми бачили? Справжнього Гунтеру чи тінь? Його розум був дуже реальний, тож я навіть не знаю, чи змогли б чарівники гномів так вдало все підробити».

«Думаю, це й справді була тінь, — відповів дракон. — Адже боги ніколи не допомагали гномам на полі бою, та й у багатьох інших справах, про які мені доводилось чути. До того ж, мені не віриться, щоб справжній бог прибіг на заклик Ганела, ніби вимуштруваний пес. Я б, наприклад, нізащо не прибігла. А хіба бог не має бути величнішим за дракона? Утім… сказати напевно не візьмуся, адже в Алагезії існує багато речей, які нам не під силу збагнути. Може, ми бачили тінь із давніх часів, блідий відбиток того, що було колись раніше. Може, вона продовжуй, приходити на землю, прагнучи повернути свою силу. Гадаю, ніхто не зможе нам цього сказати».

Після ватажків кланів на вірність Орику присягнули голови гільдій, а потім новообраний король подав знак Ерагонові. Вершник підійшов до трону неквапливими впевненими кроками, став на коліно і, як один із членів Дургрімст Інгейтум, визнав Орика своїм королем й присягнув служити йому вірою й правдою, захищаючи від усіх ворогів. На завершення ритуалу Ерагон привітав Орика вже як посланець Насуади й запевнив короля в тому, що між народами гномів і варденів завжди пануватимуть мир та дружба.

За мить після того, як Ерагон повернувся на своє місце, до Орика хлинуло ціле море гномів, які теж мали присягнути новому королю на вірність.

Ритуал тривав довго-довго, а потім піддані почали підносити правителю дарунки. Орик отримав золотий кубок, по вінця наповнений рубінами й діамантами, зачаровану кольчугу, яку не могла пробити жодна зброя, гобелен у двадцять футів завдовжки, витканий із м'якої шерсті борід фельдуност, агатову табличку з іменами всіх своїх попередників, вигнутий кинджал, що мав руків'я із зуба дракона, і безліч інших скарбів. Король був щедрий, тож на знак вдячності дарував своїм підлеглим каблучки.

Вершник і дракон підійшли до Орика останніми. Ерагон знову став на коліно біля королівського трону й витяг з-за пазухи золоту нарукавну пов'язку, яку минулої ночі випросив у гномів. Він простягнув її Орикові:

— Ось мій подарунок, королю. Цю пов'язку зробив не я, проте я вклав у неї закляття, яке тебе захищатиме. Допоки ти її не зніматимеш, тобі не буде страшна жодна отрута. А ще вона захистить тебе від ударів ворогів, відвівши вбік їхню зброю. Відтепер тобі не варто боятися й магії. І це далеко не всі небезпеки, від яких тебе врятує мій подарунок.

Схиливши голову, Орик узяв пов'язку з рук Вершника.

— Твій подарунок надзвичайно цінний, Ерагоне Убивце Тіні, — сказав король, пов'язавши пов'язку собі на руку під допитливими поглядами всіх присутніх.

За мить до Орика звернулась уже Сапфіра:

«А ось і мій подарунок, Орику!»

Клацнувши пазурами об кам'яну долівку, дракон пройшов повз трон короля й поставив передні лапи на край риштовання, в якому був Зоряний Сапфір. Дерево хруснуло під її вагою, проте витримало. Хвилина минала за хвилиною, але нічого не відбувалося. Сапфіра продовжувала стояти перед велетенським каменем, пильно в нього вдивляючись. А гноми поглядали на неї, затамувавши подих.

«Ти впевнена, що можеш це зробити?» — спитав Ерагон, хоч і дуже не хотів їй заважати.

«Не знаю… Кілька разів я використовувала магію, навіть не думаючи про неї. Усе виходило само по собі. Я просто хотіла, щоб світ змінився, і тоді він справді змінювався. Це було просто… Схоже, мені треба трохи зачекати, аж доки я відчую, що можу відродити Ісідар Мітрім».

«Давай я допоможу тобі своїми закляттями».

«Ні, малий. Це моя робота, а не твоя!»

І в цей час у залі залунав низький чистий голос, що виводив повільну задумливу мелодію. Один за одним до нього приєднались решта голосів хору, сповнюючи Тронжхейм сумною красою своєї музики. Ерагон уже хотів був крикнути, щоб вони замовкли, але Сапфіра спинила його:

«Усе гаразд, малий. Дай їм спокій».

Незважаючи на те що юнак зовсім не розумів, про що співає хор, він підсвідомо відчував, що в їхніх піснях оплакувались ті речі, які гноми колись втратили, так само, як це сталося із Зоряним Сапфіром.

Коли пісня добігла кінця, Вершник піймав себе на тому, що думає про своє життя в Паланкарській долині, життя, яке ніколи не повернеться… Сльози затуманили йому зір.

Юнак дуже здивувався, коли відчув, що Сапфіра теж за чимось сумує. Раніше він ніколи не помічав, щоб дракон бодай раз був у такому настрої. Вершник уже хотів був спитати, що сталося, проте відчув, як всередині Сапфіри щось ворухнулось.

І коли в залі запанувала цілковита тиша, дракон вивільнив із себе таку могутню енергію, що Ерагонові на мить забило памороки. Невдовзі дракон схилився над Зоряним Сапфіром і торкнувся його поверхні кінчиком морди. Тріщини, що вкривали камінь химерним мереживом, засяяли так яскраво, ніби спалахи блискавки, а потім риштовання рухнуло на підлогу, й усі побачили, що Ісідар Мітрім був знову цілий-цілісінький.

До того ж, тепер сапфір мав глибший і багатший червоний колір, а внутрішній бік трояндових пелюсток укривав золотий візерунок небесної краси.

Гноми поглядали на Ісідар Мітрім, не вірячи своїм очам. Потому вони зірвались на ноги й так гучно заплескали Сапфірі в долоні, що легко могли б заглушити гуркіт водоспаду. Дракон тим часом вклонився галасливій юрбі й почвалав назад до Ерагона, наступаючи своїми лапами на пелюстки троянд.

«Дякую тобі», — прошепотіла Сапфіра, опинившись поруч зі своїм Вершником.

«За що?»

«За те, що допоміг мені. Твої почуття вказали мені вірний шлях. Без цього я б могла простовбичити там кілька тижнів, та й узагалі не певна, що відчула б натхнення відродити Ісідар Мітрім».

Звівши догори руки, Орик зумів сяк-так угамувати гномів.

— Від імені всієї нашої раси, — урочисто мовив він, — я дякую тобі за твій подарунок, Сапфіро. Сьогодні ти відродила гордість нашого королівства, і ми ніколи не забудемо того, що ти для нас зробила. І ніхто не скаже, що кнурлани — невдячний народ! Відтепер і назавжди гноми величатимуть твоє ім'я під час зимових свят поруч з іменами інших Великих майстрів нашого народу. А коли Ісідар Мітрім знову опиниться на верхівці Тронжхейма, твоє ім'я буде вигравірувано на Зоряній Троянді поруч із іменем Дюрока Орнтронда, який її огранив.

Потому Орик звернувся до них обох:

— Ви вкотре довели, що ми можемо вважати вас своїми добрими друзями, і я дуже щасливий, що мій названий батько прийняв вас до клану Дургрімст Інгейтум.

Після коронації відбулося ще безліч ритуалів, що мало цікавили як Вершника, так і його дракона. Ерагон тим часом допоміг Сапфірі витягнути з-поміж зубів овечу вовну. Завдання, що не кажіть, було не з приємних, Тож юнак залюбки прийняв би після нього ванну, проте в нього, на жаль, не було такої можливості.

Натомість Вершник і дракон подались на бенкет, влаштований на честь Орика. Святкування було гучним і тривало до пізньої ночі. Гостей розважали жонглери й акробати, а також трупа акторів, що показали виставу під назвою «Аз Сартосвренхт рак Балмунг, грімстборіт рак Квізагур». Ця назва означала: «Сага про короля Балмунга із Квізагура».

Нарешті святкування добігало кінця. Більшість гномів були вже напідпитку. Ерагон вирішив, що тепер можна вільно поговорити з Ориком. Тож він схилився до короля, що сидів за кам'яним столом:

— Ваша величносте…

Орик знехотя відмахнувся:

— Я не хочу, щоб ти весь час називав мене «Ваша величносте», Ерагоне. Це нікуди не годиться… Якщо того не вимагатимуть обставини, звертайся до мене на ім'я, благаю тебе. Хоча ні… Наказую! — по цих словах гном із посмішкою потягнувся за своїм кубком і ледь його не перекинув.

Ерагон теж посміхнувся:

— Орику, я хотів спитати, чи тебе й справді коронував сам Гунтера?

Підборіддя Орика лягло на його груди, й гном, провівши пальцем по ніжці кубка, відповів дуже серйозним голосом:

— Це було те, що могло бути найближчим до Гунтери на нашій землі. Гадаю, я відповів на твоє запитання, Ерагоне?

— Мабуть… Мабуть, що так… А він завжди з'являється, коли його кличуть? Невже він ніколи не відмовлявся коронувати ваших правителів?

Орик спохмурнів ще дужче, а його брови зійшлися на переніссі:

— Ти колись чув про короля й королеву єретиків?

Ерагон заперечно похитав головою.

— Вони були кнурланами, яким не пощастило отримати благословення Гунтери, хоч вони й сіли на трон. — Губи Орика стали нагадувати смужку. — Та їхнє правління тривало зовсім недовго.

Після цих слів Ерагонові здалося, ніби хтось зав'язав довкола його шиї міцну невидиму петлю:

— Ти хочеш сказати, що якби зібрання кланів обрало тебе своїм королем, а Гунтера відмовився тебе коронувати, то ти б не сидів зараз на цьому троні?

— Так… Або був би королем нації, яка бореться сама із собою, — відповів Орик, знизавши плечима. — Проте я майже не переймався цим, бо навіть бог навряд чи дозволив би мені розідрати країну на безліч клаптиків! Гунтера ніколи б цього не зробив!

— Але ж ти не знав напевне, — прошепотів Ерагон.

Орик заперечно похитав головою:

— Звісно ні, аж доки він не вдяг мені на голову шолом.