Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 12 Торгівля і глобалізація: хороші новини про азійські потогінні підприємства

Уявіть собі блискучий винахід: машина, що може перетворювати зерно в стереоапаратуру. Якщо ця машина працюватиме на повну потужність, то перетворюватиме п’ятдесят бушелів зерна в DVD-плеєр. Або після перемикання на інший режим перетворюватиме півтори тисячі бушелів сої в чотиридверний седан. Однак ця машина ще більше різнобічна: при правильному програмуванні вона перетворить програмне забезпечення Windows на найкращі французькі вина. Чи Boeing 777 на досить свіжі фрукти й овочі, щоб місяцями годувати місто. Дійсно, найпривабливіше в цьому винаході те, що його можна встановити де завгодно й запрограмувати на перетворення того, що там росте чи виробляється, на предмети, які зазвичай значно важче здобути.

Що важливо, це працює і для бідних країн. Нації, що розвиваються, можуть вводити в машину те, що здатні виробляти — товари повсякденного вжитку, дешевий текстиль, базові товари, — й отримувати товари, що в іншому випадку були б їм недоступні: їжа, ліки, сучасні речі. Зрозуміло, що бідні країни, отримавши доступ до такої машини, розвивалися б швидше, ніж країни без доступу. Можна очікувати, що надання доступу до цієї машини буде частиною стратегії виведення мільярдів людей по всій земній кулі з жахливої бідності.

Чудово те, що такий винахід існує. Називається «торгівля».

Якщо я пишу книжки, щоб мати засоби для життя, і використовую свій дохід, аби купити авто, вироблене у Детройті, то тут немає ніякої особливої суперечності щодо цієї транзакції. Це дає мені вигоду, а також вигоду і виробникові автомобілів. Це розглядалося в розділі 1. Сучасна економіка побудована на торгівлі. Ми платимо іншим, щоб вони робили те, чого не можемо ми, — від виробництва автомобілів до вирізання апендициту. Важливо також те, що ми платимо людям, щоб вони робили щось, що могли б зробити і ми, але вирішуємо не робити, зазвичай тому, що ми можемо краще використати свій час. Ми платимо іншим, щоб вони зробили каву, сендвічі, поміняли оливу в авто, прибрали в домі, навіть вигуляли собаку. Starbucks не був заснований на якихось надзвичайних технологічних досягненнях. Компанія просто виявила, що зайняті люди регулярно платитимуть кілька доларів за чашку кави замість того, що робити її самим або пити гидоту, сидячи в офісі по шість годин.

Найлегше визнати досягнення завдяки торгівлі, уявивши собі життя без неї. Ви можете прокинутися вранці в малому, дірявому будинку, який ви самі й побудували. Можете одягтися в те, що самі пошили, постригши двох овець, яких випасали на задньому дворі. Потім ви можете зірвати кілька кавових зерен із кволого дерева, що не росте дуже добре в Міннеаполісі, водночас сподіваючись, що ваша курка знесла вранці яйце, щоб ви мали щось на сніданок. По суті, наші стандарти життя високі тому, що ми можемо зосередитися на тих завданнях, які вміємо виконувати найкраще, і купити все інше.

Чому такого типу транзакції мають відрізнятися, якщо товар чи послуга походять із Німеччини або Індії? Не повинні. Ми перетинаємо політичні кордони. Але економіка не змінюється при цьому радикально. Індивіди та фірми роблять бізнес між собою, бо це дає їм вигоду. Це стосується і робітника на фабриці Nike у В’єтнамі, і робітника автозаводу в Детройті, француза, що з’їдає гамбургер у McDonald’s в Бордо, чи американця, який п’є чудове бургундське в Чикаго. Будь-яке раціональне обговорення теми торгівлі повинно починатися з ідеї, що люди в Чаді або Того чи Південній Кореї нічим не відрізняються від вас чи мене: вони роблять те, що, як сподіваються, поліпшить їхнє життя. Торгівля — одна з таких справ. Пол Круґман зазначав: «Ви можете сказати, — як і я, — що глобалізація, здійснювана не задля добра людей, а з міркувань прибутку, принесла значно більше добра значно більшій кількості людей, ніж уся міжнародна допомога й пільгові кредити, надані будь-коли урядами й міжнародними агенціями з добрих намірів». А потім він із жалем додає: «Однак, кажучи це, з власного досвіду знаю, що гарантував собі шквал обурених листів»[242].

Така вже природа «глобалізації», терміна, що представляє зростання міжнародних потоків товарів і послуг. Американці й більшість інших народів планети більше, ніж будь-коли, схильні купувати товари чи послуги в інших націй і натомість продавати свої товари й послуги за кордон. Наприкінці 1980-х років я подорожував по Азії, готуючи серію статей для щоденної газети в Нью-Гемпширі. У досить віддаленій частині острова Балі я зі здивуванням знайшов ресторан Kentucky Fried Chicken[243] і написав про це статтю. «Полковник Сандерс успішно розмістив ресторани швидкого харчування у найвіддаленіших куточках світу», — писав я. Якби я тоді зрозумів, що ідея «культурної гомогенізації» через десять років стане джерелом напруги для громадських заворушень, я би став багатим і знаменитим як один із найперших коментаторів на тему глобалізації. Замість цього я прос­то зазначив: «У цій відносно незіпсованій місцевості Kentucky Fried Chicken видається якось не на місці»[244].

Цей ресторан KFC був чимось більшим, ніж цікавинка, якою я його зробив. Це був матеріальний знак того, що чітко показує статистика: світ стає все більше економічно взаємозалежним. Експорт у світі як частка глобального ВВП зріс із 8 % у 1950 році до близько 25 % нині[245]. Експорт США як частина ВВП зріс з 5 % до майже 10 % за той самий час. Варто зазначити, що основна частина американської економіки все ще складається з товарів і послуг, вироблених для внутрішнього споживання. Водночас, завдяки величезним розмірам своєї економіки, Америка є одним із найбільших експортерів у світі, поступаючись лише Китаю й Німеччині за загальною вартістю. Сполучені Штати можуть отримати значний розвиток від відкритої міжнародної системи торгівлі. І знову — те саме стосується і решти світу.

Розглянувши цей випадок із різних боків, я тепер також напишу обуреного листа. Часом це насправді прояв розуму. Моїм улюбленим є електронне повідомлення, що прийшло у відповідь на статтю, де стверджувалося, що багатша, швидко зростаюча Індія — це добре для Сполучених Штатів. Після звичайного вступу, де припускалося, що моя робота — бути аутсорсером для якоїсь бідної країни з низькими доходами, повідомлення завершувалося словами: «Чому б вам і Томасові Фрідману [автору книги на підтримку глобалізації “Світ плаский”] не поселитися в одній кімнаті? Світ не плаский, це ваша голова така!» Інші були менш ввічливими, наприклад, пишучи в рядку теми електронного повідомлення так: «ТИ ВІДСТІЙ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! (Саме така кількість знаків оклику.)

Незважаючи на всі ці знаки оклику, майже вся теорія й емпірика вказують, що вигоди від міжнародної торгівлі далеко перевищують втрати. Ця тема варта цілої книжки: деякі хороші книжки різко критикують усе — від адміністративної структури СОТ до трагічної долі морських черепах, спійманих сітками для вилову креветок. Однак основні ідеї, що лежать в основі витрат і вигід глобалізації, прості й прямі. Справді, жодне сучасне питання не привабило стільки безалаберних думок. Випадок міжнародної торгівлі заснований на найфундаментальніших ідеях економічної науки.

Торгівля збагачує нас. Торгівля вирізняється тим, що є однією з найважливіших ідей в економічній науці, а також і однією з найменш інтуїтивних. Абрагаму Лінкольну якось запропонували купити дешеві залізні рейки у Британії, щоб закінчити будівництво трансконтинентальної залізниці. Він відповів: «Гадаю, що коли ми купимо рейки в Анг­лії, то матимемо рейки, а вони матимуть гроші. Однак якщо ми зробимо рейки тут, то отримаємо і свої рейки, і свої гроші»[246]. Для того, щоб зрозуміти вигоди торгівлі, ми повинні шукати помилку в економічній науці містера Лінкольна. Я перефразую цей вислів і покажу, як логічна помилка стає явною: якщо я куплю м’ясо у м’ясника, тоді матиму м’ясо, а він матиме мої гроші. Однак якщо я вирощу корову на моєму задньому дворі, тоді матиму і м’ясо, і свої гроші. Чому б мені не завести корову в дворі? Бо це буде величезна витрата часу — часу, який я міг би витратити на щось інше, значно продуктивніше. Ми торгуємо з іншими, бо це вивільняє наш час і ресурси, щоб зробити те, у чому ми кращі.

Саудівська Аравія може пропонувати нафту дешевше, ніж Сполучені Штати. Сполучені Штати, своєю чергою, можуть пропонувати зерно і сою дешевше, ніж Саудівська Аравія. Торгівля зерном за наф­ту — це приклад абсолютної вигоди. Коли різні країни кращі у виробництві різних речей, вони можуть і споживати більше, спеціалізуючись на тому, що вони роблять найкраще, і тоді торгувати цим. Люди в Сіетлі не мусять вирощувати свій рис. Замість цього вони роблять літаки (Boeing), пишуть програми (Microsoft) і продають книжки (Amazon) — і залишають вирощування рису фермерам у Таїланді чи Індонезії. Водночас ті фермери можуть користуватися вигодами від Microsoft Word, навіть попри те, що в них немає технологій і вмінь, необхідних для створення цих програм. Країни, як і індивіди, мають різні природні переваги. Немає сенсу Саудівській Аравії вирощувати овочі, як і Тайґерові Вудсу самому ремонтувати свій автомобіль.

Гаразд, а як бути з країнами, що не виробляють нічого особливо доброго? Зрештою, є бідні країни тому, що вони непродуктивні. Що може запропонувати Бангладеш Сполученим Штатам? Виявляється, серйозні речі, завдяки поняттю порівняльної вигоди. Робітники в Бангладеш не мусять бути кращими, ніж американські, у виробництві того, що може бути вигідним для торгівлі. Радше вони надають нам товари, щоб ми могли витрачати наш час, зосереджуючись на тому, що ми робимо найкраще. Ось приклад. Багато інженерів живуть у Сіетлі. Ці чоловіки й жінки мають докторські ступені з механіки й, можливо, знають більше про виробництво черевиків і сорочок, ніж будь-хто в Бангладеш. То навіщо ж ми купуємо імпортовані сорочки й черевики, пошиті погано освіченими робітниками в Бангладеш? Бо наші інженери в Сіетлі також знають, як конструювати і виготовляти комерційні літаки. Фактично саме це вони вміють найкраще, тобто виробництво літаків створює найвищу вартість їхнього часу. Імпортування сорочок із Бангладеш звільняє їх для цієї важливої роботи, і світ завдяки цьому стає кращим.

Продуктивність — ось що робить нас багатими. Спеціалізація — ось що робить нас продуктивними. Торгівля дає нам змогу спеціалізуватися. Наші інженери в Сіетлі продуктивніші у виробництві літаків, ніж у пошитті сорочок, а от текстильні робітники в Бангладеш продуктивніші у виробництві сорочок і черевиків, ніж у чомусь іншому, що вони також могли б робити (або через що вони не хотіли б працювати на трикотажній фабриці). Зараз я пишу. Моя дружина користується комп’ютерною програмою, консультуючи фірму. А чудова жінка Клементина доглядає наших дітей. Ми наймаємо Клемен не тому, що вона краще за нас виховує наших дітей (хоча іноді я думаю, що це саме так). Ми наймаємо Клемен, бо вона дає нам змогу працювати протягом дня на тій роботі, яку ми добре робимо, і це найкращий можливий варіант для нашої сім’ї, не кажучи про Клемен, про читачів цієї книжки і про клієнтів моєї дружини.

Торгівля забезпечує найефективніше використання обмежених світових ресурсів.

Торгівля створює лузерів. Якщо торгівля переносить переваги конкуренції до віддалених куточків Землі, то й уламки від творчої деструкції не відстають від неї. Спробуйте пояснити переваги глобалізації робітникові взуттєвої фабрики у штаті Мен, який утратив роботу, бо їхній завод переїхав у В’єтнам. (Пам’ятаєте, я був спічрайтером у губернатора штату Мен: я спробував пояснити це.) Торгівля, як і технології, може зруйнувати робочі місця, особливо низькокваліфіковані. Якщо робітник у Мені заробляє 14 доларів на годину за те, що можна зробити у В’єтнамі за один долар на годину, то він має бути в 14 разів продуктивнішим. Якщо ні, то фірма, прагнучи максимізації прибутків, обере В’єтнам. Бідні країни також втрачають робочі місця. Галузі промисловості, що протягом десятиліть були ізольованими від міжнародної конкуренції, а отже, набралися всіх поганих звичаїв, що з’являються через відсутність конкуренції, можуть бути зруйновані безжально ефективною конкуренцією з-за кордону. Хотіли б ви бути виробником Thumbs-Up Cola в Індії, коли на той ринок 1994 року вийшла Coca-Cola?

У далекій перспективі торгівля стимулює розвиток, і зростаюча економіка може прийняти в себе звільнених робітників. Експорт зростає, і споживачі стають багатшими завдяки дешевому імпорту; обидві ці речі створюють попит на нових робітників по всій економіці. Втрата робочих місць через торгівлю в Америці радше малá порівняно зі здатністю економіки створювати нові місця. Дослідження, проведені після укладення угоди про NAFTA, дійшли висновку, що з 1990 по 1997 рік у середньому 37 тисяч робочих місць на рік втрачалося через вільну торгівлю з Мексикою, але за той самий період економіка створювала 200 тисяч нових робочих місць на місяць[247]. І знову слова «у тривалій перспективі» стають бездушною фразою, поряд із «втратами переходу» чи «короткотерміновими звільненнями», що надто мінімізують біль і розпач людей.

Чоботарі Мену мали виплатити свою іпотеку в короткі терміни. Сумна реальність полягає в тому, що вони не можуть отримувати вигоду в довготерміновій перспективі. Звільнені робітники часто мають проблеми з навичками й уміннями. (Значно більше робітників витісняються на узбіччя через нові технології, ніж через торгівлю.) Якщо галузь зосереджена на географічному розташуванні, як це часто буває, звільнені робітники можуть спостерігати за тим, як занепадають їхні громади й погіршується життя.

New York Times описав випадок із Ньютон Фоллз, громадою у верхній частині штату Нью-Йорк, що виросла навколо паперової фабрики, відкритої 1894 року. Сто років по тому ця фабрика була закрита, частково через зростання іноземної конкуренції. Тут нічого доброго:

Так, економічні переваги від торгівлі переважують втрати, однак переможці рідко відплачують лузерам. А лузери часто мають серйозні втрати. Яке значення для чоботаря з штату Мен має той факт, що торгівля з В’єтнамом зробить його країну в цілому багатшою? Він збіднів і, мабуть, таким і залишиться. Я отримував і такі електронні повідомлення.

Справді, ми повертаємося до тієї самої дискусії про капіталізм, яку вели на початку цієї книги і потім у розділі 8. Ринки створюють новий, ефективніший порядок, руйнуючи старий. Тут нема нічого приємного, особливо для індивідів і фірм, пристосованих до старого порядку. Міжнародна торгівля робить ринки більшими, конкурентнішими й більш руйнівними. Марк Твен передбачив фундаментальну дилему: «Я весь за прогрес, от тільки не люблю змін».

Марвін Зоніс, міжнародний консультант і професор Школи бізнесу імені Бута при Університеті Чикаго, назвав потенційні вигоди від глобалізації «величезними», особливо для найбідніших із бідних. Він також зазначав: «Глобалізація руйнує все і скрізь. Вона руйнує усталені норми життя — між чоловіком і дружиною, батьками й дітьми, між чоловіками і жінками, молодими і старими; між начальником і робітником, керівником і підлеглими»[249]. Ми можемо дещо зробити, щоб послабити ці образи. Ми можемо перекваліфікувати чи навіть перемістити робітників. Ми можемо надати допомогу для розвитку тих громад, що втратили від змін в основній галузі. Ми можемо зробити так, щоб наші школи навчали таким знанням і умінням, які зроблять робітників адаптивними до всього, що може вихлюпнути на них економіка. Коротше, ми можемо зробити так, щоб переможці виписували чеки (хоча б і не буквально) лузерам, ділячись із ними принаймні частиною своїх прибутків. Це хороша політика і правильна справа.

Кеннет Шів, професор політології у Єлі, і Метью Слотер, економіст зі Школи бізнесу в Дартмуті, штат Нью-Гемпшир, написали провокативну статтю для Foreign Affairs, стверджуючи, що Сполучені Штати повинні створити «фундаментально прогресивнішу систему федеральних податків» (наприклад, більше оподатковуючи багатіїв) як найкращий спосіб захисту глобалізації від протекціонізму ретроградів. Цікаво, що ці хлопці не належать до лівих радикалів, одягнених у яскраві сорочки: Метт Слотер працював в адміністрації Джорджа В. Буша. Радше вони стверджують, що величезні вигоди для економіки США загалом піддаються ризику тому, що надто багато американців не бачать збільшення своєї зарплатні. Шів і Слотер пояснють:

[Американська] політика стає все більш протекціоністською, бо населення все більше стає протекціоністським, а населення стає більш протекціоністським, бо доходи залишаються незмінними або й падають. Інтеграція світової економіки підвищила продуктивність і генерування добробуту у Сполучених Штатах і значній частині решти світу. Однак у багатьох країнах і в самих Сполучених Штатах вигоди від цієї інтеграції розподілені неоднаково, і цей факт усвідомлюється все більше. Індивіди запитують себе: «Чи глобалізація — це добре для мене?», і все частіше доходять висновку, що ні.

Автори пропонують «Новий курс для глобалізації, що поєднував би заглиблення в світову економіку з суттєвим перерозподілом доходів». Зверніть увагу — це не балаканина хіпі. Це капіталісти, що бачать злих робітників із вилами, які пікетують перед воротами надзвичайно вигідної фабрики, і роблять дуже прагматичні розрахунки: дати цим людям їжу (а може, і квитки в кіно та пиво), перш ніж ми всі опинимося у великому клопоті[250].

Протекціонізм зберігає робочі місця в короткій перспективі і сповільнює економічний розвиток у довготривалій. Ми можемо зберегти робочі місця для тих чоботарів зі штату Мен. Ми можемо захистити місця типу Ньютон Фоллз. Ми можемо зробити сталеливарні заводи в Ґері, штат Індіана, прибутковими. Нам потрібно лише відмовитися від їхньої закордонної конкуренції. Ми можемо звести торговельні бар’єри, щоб зупинити творчу деструкцію на кордоні. То чому ж ми цього не робимо? Принади протекціонізму очевидні: ми можемо вказати на ті робочі місця, які будуть збережені. На жаль, витрати на протекціонізм малопомітні: важко визначити, які робочі місця ніколи не будуть створені та які вищі доходи ніколи не будуть отримані.

Для того, щоб зрозуміти вартість торговельних бар’єрів, поставимо дивне запитання: чи буде Сполученим Штатам краще, якщо ми муситимемо заборонити торгівлю через річку Міссісіпі? Логіка протекціонізму каже, що буде. Для тих, хто живе на східному березі Міссісіпі, будуть створені нові робочі місця, оскільки ми більше не матимемо доступу до таких речей, як літаки Boeing чи вина з Північної Каліфорнії. Однак майже кожен кваліфікований робітник на схід від Міссісіпі вже працює, і ми робимо те, на чому розуміємося краще, ніж на будівництві літаків чи виробництві вина. Водночас робітники на Заході, які дуже добре будують літаки і виробляють вино, муситимуть припинити свою роботу, щоб виготовляти продукти, які зазвичай вироблялися на Сході. У них це не буде вдаватися так само добре, як у тих, хто робить це сьогодні. Блокування торгівлі через Міссісіпі поверне розвиток спеціалізації назад. Ми позбудемося високоякісних продуктів і змушені будемо робити те, до чого в нас руки не стоять. Коротше кажучи, ми збідніємо, бо колективно будемо менш продуктивні. Ось чому економісти віддають перевагу торгівлі не лише через Міссісіпі, а й через Атлантику та Тихий океан. Глобальна торгівля повертає в позитивний бік спеціалізацію, а протекціонізм зупиняє цей процес.

Америка карає розбійні нації, накладаючи економічні санкції. У випадку суворих санкцій ми забороняємо майже весь імпорт і експорт. Нещодавня стаття в New York Times розповідала про руйнівний вплив санкцій у секторі Газа. Оскільки Хамас прийшов до влади й відмовився припиняти насилля, Ізраїль обмежив потік товарів усередину цієї території й назовні з неї, тим самим відрізаючи Газу «майже повністю від нормальної торгівлі й подорожей усім світом». Перед Іракською війною наші (безуспішні) санкції щодо Іраку принесли за собою смерть від ста до п’ятиста тисяч дітей, залежно від того, кому вірити[251]. Нещодавно Організація Об’єднаних Націй накладала декілька раундів усе жорсткіших санкцій на Іран через неприпинення його таємної ядерної програми. Christian Science Monitor пояснила економічну логіку цього: жорсткіші санкції «сильно вдарять по правлячих муллах, збільшуючи й так високе безробіття в Ірані, і, можливо, приведуть до зміни режиму народними силами».

Знавці Громадянської війни повинні пам’ятати, що ключовою стратегією Північних штатів було введення морської блокади Півдня. Чому? Бо тоді Південь не міг торгувати тим, що виробляв (бавовною), з Європою, в обмін на те, що він найбільше потребував (промислові товари).

Тож поставимо питання: чому ми хочемо накласти торговельні санкції на самих себе, що фактично й робить протекціонізм будь-якого типу? Чи можуть протестуючі антиглобалісти пояснити, як бідні країни зуміють стати багатшими, якщо менше торгуватимуть з рештою світу — подібно до Гази? Скорочення торгівлі робить країну біднішою й менш продуктивною, ось чому ми робимо це по відношенню до наших ворогів.

Торгівля знижує вартість товарів для споживачів, що еквівалентно збільшенню їхніх доходів. Забудьте на хвилину про чоботарів і подумайте про взуття. Чому Nike виробляє взуття у В’єтнамі? Бо це дешевше, ніж робити його у Сполучених Штатах, і це означає менш дороге взуття для всіх нас. Одним із парадоксів у дебатах навколо торгівлі є те, що індивіди, які беруть близько до серця збідніння, нехтують тим фактом, що дешевий імпорт вигідний якраз споживачам із малими доходами (та й усім нам). Дешевші товари так само впливають на наше життя, як і вищі доходи. Ми можемо собі дозволити купувати більше. Те саме безперечно стосується й інших країн.

Торговельні бар’єри — це податок, хоча й прихований. Припустімо, що уряд США ввів податок 30 центів на кожний галон помаранчевого соку, проданого в Америці. Консервативні антиурядові сили встануть на вуха. Те саме зроблять і ліберали, які зазвичай болюче сприймають питання податків на продукти й одяг, оскільки ці податки регресивні у тому сенсі, що вони найбільше (у відсотках до доходів) відбиваються на знедолених. Що ж, уряд США введе податок у 30 центів на вартість кожного галона помаранчевого соку таким чином, що це не буде схожим на податок. Американський уряд встановить мито на бразильські помаранчі й помаранчевий сік, що може досягати аж 63 %. Окремі райони Бразилії майже ідеальні для вирощування цитрусових, чого власне американські фермери й бояться. Тож уряд захистить їх. Економісти заявляють, що мито на бразильські помаранчі й сік обмежує імпорт, а отже, додають близько 30 центів до ціни галона помаранчевого соку. Більшість споживачів не усвідомлює, що уряд витягає гроші з їхніх кишень і відправляє їх у Флориду фермерам, що вирощують помаранчі[252]. Це не написано в чеках.

Зниження торговельних бар’єрів так само впливає на споживачів, як і зменшення податків. Попередником Світової організації торгівлі була Загальна угода про митні тарифи й торгівлю (GATT). Після Другої світової війни GATT був механізмом, через який країни домовлялися про зниження глобальних тарифів і відкривали шлях до розширення торгівлі. За вісім раундів переговорів у GATT з 1948 по 1995 рік середні митні тарифи в індустріальних країнах знизилися з 40 до 4 %. Це величезне зниження «податку», що накладається на всі імпортовані товари. Це також змусило вітчизняних виробників робити свої товари дешевшими й кращими, щоб зберігати конкурентоздатність. Якщо ви сьогодні прийдете до автомобільного салону, то будете у вигіднішому становищі, ніж у 1970 році, з двох причин. По-перше, у вас буде значно ширший набір чудових експортних варіантів. По-друге, Детройт відреагував (повільно, із запізненням і не повністю), також випускаючи кращі автомобілі. Honda Accord дає вам вигоду так само, як і Ford Taurus, який став кращим, ніж був би за відсутності конкуренції.

Торгівля — це добро і для бідних країн. Якби ми терпляче пояснили переваги торгівлі протестуючим у Сіетлі, Вашингтоні чи Давосі й Генуї, то, можливо, вони б відклали убік свої пляшки з коктейлем Молотова. Ну, може, й ні. Ідея антиглобалізаційних протестів полягала в тому, що світова торгівля — це те, що багаті країни нав’язують країнам, що розвиваються. Якщо торгівля в першу чергу вигідна Америці, то вона повинна бути переважно невигідною для решти світу. Тут потрібно нагадати, що неправильно вдаватися до уявлень про нульову суму, коли доходить до економіки. Тут відбувається саме це. Представники країн, що розвиваються, найбільше переймалися перешкодами для переговорів СОТ у Сіетлі. Дехто вважав, що адміністрація Клінтона таємно організувала протести, щоб скасувати переговори й захистити американські групи інтересів, такі як офіційні профспілки. Дійсно, після зриву переговорів СОТ у Сіетлі голова ООН Кофі Аннан звинуватив розвинені країни у встановленні торговельних бар’єрів, що позбавляють країни, які розвиваються, переваг світової торгівлі, і закликав до «Глобального Нового курсу»[253]. Нинішні переговори СОТ навколо зниження глобальних торговельних бар’єрів, так званий «Doha Round», завмерли значною мірою тому, що блок країн, які розвиваються, вимагає, щоб Сполучені Штати і Європа зменшили свої сільськогосподарські субсидії і торговельні бар’єри; поки що багаті країни відмовляються.

Торгівля забезпечує бідним країнам доступ до ринків розвиненого світу. Саме там перебуває більшість світових споживачів (принаймні тих, у кого є гроші, щоб витрачати). Поговоримо про вплив Закону про розвиток і можливості Африки, прийнятий 2000 року, що дозволяє найбіднішим країнам Африки експортувати свій текстиль до Сполучених Штатів за заниженим чи навіть нульовим митом. Протягом року експорт текстилю з Мадагаскару до Сполучених Штатів зріс на 120 %, з Малаві — на 1000 %, так само з Нігерії, а з Південної Африки — на 47 %. Один коментатор зазначив: «реальні робочі місця для реальних людей»[254].

Торгівля торує шлях бідним країнам до збагачення. Експортно орієнтовані галузі часто платять вищу зарплатню, ніж будь-де іще в економіці. І це лише початок. Нові експортні робочі місця створюють більшу конкуренцію між робітниками, що підвищує зарплатню скрізь. Навіть доходи в сільській місцевості зростають: оскільки робітники залишають село в пошуках кращих можливостей, стає менше ротів, які треба годувати тим, що вирощене на землі, яку вони полишили. Відбуваються й інші важливі події. Іноземні компанії приносять свої капітали, технології й нові навички. Це не лише підвищує продуктивність експортних робітників, але й поширюється на інші галузі економіки. Робітники «вчаться, роблячи», а потім несуть далі свої знання.

У своїй чудовій книзі «The Elusive Quest for Growth»[255] Вільям Істерлі розповідає історію початку пошиття одягу в Бангладеш, галузі, що була заснована майже випадково. Корпорація Daewoo з Південної Кореї була основним виробником текстилю в 1970-х роках. Америка і Європа ввели квоти на імпорт південнокорейського текстилю, тому Daewoo в прагненні до максимізації прибутків обійшла торговельні обмеження, перенісши деякі операції до Бангладеш. 1979 року Daewoo підписала угоду про співпрацю у виробництві сорочок із бангладеською компанією Desh Garments. Найважливіше те, що Daewoo послала 130 робітників Desh до Південної Кореї на навчання. Іншими словами, Daewoo інвестувала в людський капітал своїх бангладеських робітників. Захопливою особливістю людського капіталу є те, що, на відміну від машин чи фінансового капіталу, його неможливо забрати назад. Коли ці бангладеські робітники дізналися, як шити сорочки, їх уже неможливо було примусити забути це. І вони не забули.

Daewoo пізніше розірвала стосунки зі своїм бангладеським партнером, однак зерна розвитку експортної промисловості вже були посіяні. Зі 130 робітників, яких навчали у Daewoo, 115 протягом 1980-х років звільнилися, щоб заснувати власні фірми з пошиття одягу. Містер Істерлі переконливо доводить, що інвестиції Daewoo стали важливою цеглинкою у побудові того, що стало експортною галуззю пошиття одягу вартістю 3 мільярди доларів. Як би не стверджували, що торговельні бар’єри встановлюються для захисту найбідніших із бідних, або що республіканці менш схильні захищати особливі інтереси, ніж демократи, слід зазначити, що адміністрація Рейґана ввела імпортні квоти на текстиль із Бангладешу в 1980-х роках. Треба сильно попрацювати, щоб пояснити економічні міркування для обмеження експортних можливостей країни, що має ВВП на душу населення 1500 доларів.

З найвідоміших випадків, дешевий експорт став шляхом до процвітання азійських «тигрів» — Сінгапуру, Південної Кореї, Гонконгу і Тайваню (а перед тим — і Японії). Індія була значною мірою ізольована протягом сорока років після отримання незалежності від Британії у 1947 році, і в цей час була однією з найвідсталіших економік у світі. (На жаль, Ґанді, як і Лінкольн, був видатним лідером і поганим економістом: Ґанді запропонував, щоб індійський прапор мав колесо, що обертається, аби демонструвати економічну самодостатність.) Індія поміняла свій курс у 1990-х роках, провівши дерегуляцію своєї економіки і відкрившись для світу. У результаті маємо історію економічного успіху, що розгортається. Китай також використав експорт як стартовий майданчик для розвитку. Дійсно, якби тридцять китайських провінцій вважалися незалежними країнами, то двадцятьма країнами з найвищими у світі темпами розвитку в період 1975—1995 рр. були б саме китайські. З погляду досягнень розвитку ВВП на душу населення у Британії подвоївся за п’ятдесят років після початку Промислової революції. У Китаї ВВП на душу населення подвоювався кожні десять років. У випадку Індії й Китаю ми говоримо про сотні мільйонів людей, виведених зі стану бідності переважно до середнього класу. Ніколас Крістоф і Шеріл ВуДанн, азійські кореспонденти New York Times протягом понад десяти років, писали:

Китай і Південно-Східна Азія не унікальні. Консалтингова компанія AT Kearney провела дослідження того, як глобалізація вплинула на тридцять чотири розвинені країни й ті, що розвиваються. Вони виявили, що країни, які глобалізувалися найшвидше, мали темпи розвитку на 30—50 % вищі за останні двадцять років, ніж країни, менш інтегровані у світову економіку. Ці країни досягли також вищої політичної свободи й отримали вищі показники Індексу людського розвитку ООН. За оцінками авторів, близько 1,4 мільярда людей вийшли зі стану абсолютної бідності в результаті економічного розвитку, пов’язаного з глобалізацією. Однак є і погані новини. Вищі темпи глобалізації були пов’язані з вищими показниками нерівності доходів, корупції й погіршення довкілля. Ми ще повернемося до цього.

Однак є й легші способи обґрунтувати глобалізацію. Якщо не розширювати торгівлю й економічну інтеграцію, то що натомість? Ті, хто протистоїть розширенню глобальної торгівлі, повинні дати відповідь на одне питання, засноване на ідеї Гарвардського економіста Джефрі Сакса: чи є в сучасній історії хоча б один приклад країни, що успішно розвинулася без торгівлі й інтеграції у світову економіку[257]?

Ні, немає.

Ось чому Том Фрідман запропонував називати коаліцію антиглобалістів «Коаліцією з утримання бідних людей у світі бідними».

Торгівля базується на добровільному обміні. Індивіди роблять те, що приносить їм вигоду. Ця очевидна думка часто зникає в дебатах щодо глобалізації. McDonald’s не будує ресторан у Бангкоку, щоб потім силою зброї заганяти туди відвідувачів. Люди їдять там, бо хочуть цього. А якщо не хочуть, то й не мусять. І якщо ніхто там не їстиме, то ресторан утратить гроші й закриється. Чи змінює McDonald’s місцеву культуру? Так. Саме це привабило мою увагу десять років тому, коли я писав про появу Kentucky Fried Chicken на Балі. Я писав: «Індонезійці мають свою власну версію фаст-фуду, що більш практична, ніж полковницькі картонні коробки й пінопластові тарілки. Страва, куплена біля прилавка, загортається в бананове листя й газету. Великий зелений листок зберігає тепло, не пропускає жиру й може бути згорнутий у невеликий пакунок».

Загалом бананове листя у світовому масштабі програє картону. Не так давно я зі своєю дружиною був присутнім на бізнес-збіговиську в Пуерто-Вальярта, Мексика. Пуерто-Вальярта — чудове місто, що спускається з гір до Тихого океану. Центром міста є набережна, що простягається вздовж океану. Приблизно посередині цієї набережної є майданчик, що виступає в океан, а в кінці цього майданчика, там, де, на мою думку, найдорожче місце для нерухомості в місті, розміщений ресторан Hooters[258]. Коли наша група побачила цей ганебний предмет американського експорту, один чоловік пробурчав: «Це неправильно». Ресторан Hooters у всіх великих містах світу — мабуть, не те, що мав на увазі Адам Сміт. Марвін Зоніс, професор Університету Чикаго, зазначив: «Певні аспекти американської популярної культури — розбещеність і непристойності, насилля й сексуальність, — автоматично викликають обурення»[259]. Загроза «культурної гомогенізації» — найгіршого, що виходить з Америки, — є загальною критикою проти глобалізації. Однак це питання повертає нас до ключового моменту розділу 1: хто вирішує? Я не був задоволений, побачивши Hooters у Пуерто-Вальярта, однак, як я вже зазначав на попередніх сторінках, не я керую світом. Ще важливіше те, що я не живу й не голосую в Пуерто-Вальярта. Те саме стосується і бандитів, що шпурляють каміння в Сіетлі, Генуї чи Піттсбургу (чи деінде, куди їх несе).

Чи є законні підстави обмежувати поширення ресторанів швидкого харчування і подібних їм? Так, вони представляють собою класичні побічні наслідки. Ресторани фаст-фуду зумовлюють скупчення покупців і сміття, вони гидкі й можуть принести місцеві незручності. (Перед моєю важливою діяльністю із запобігання будівництву нової залізничної станції на Фулертон-авеню я був членом групи, що намагалася запобігти перенесенню McDonald’s на інший бік вулиці.) Це місцеві рішення, що мають ухвалюватися тими, кого це зачіпає, — тими, хто міг би їсти в безпечних, чистих умовах ресторану McDonald’s, і тими, хто вигрібає обгортки від фаст-фуду зі своїх подвір’їв. Вільна торгівля містить одну з наших найбільш фундаментальних ліберальних цінностей: права самим ухвалювати особисті рішення.

Нині є McDonald’s у Москві й Starbucks у Забороненому місті в Пекіні. Сталін ніколи б не дозволив першого, а Мао — другого. Тут варто поміркувати.

Аргумент культурної гомогенізації не обов’язково справедливий у всіх випадках. Культура поширюється в усіх напрямках. Я можу нині взяти в прокат іранські фільми в Netflix. Національне громадське радіо нещодавно транслювало передачу про ремісників і художників із віддалених регіонів світу, які продають свої твори через Інтернет. Можна зайти на сайт Novica.com і знайти там віртуальний глобальний ринок творів мистецтва і ремісництва. Кетрин Райан, що працює в Novica, пояснює: «У Перу є громада, де більшість художників прийшли працювати на вугільних шахтах. А нині завдяки успіху в Novica один художник зміг найняти багатьох членів своєї родини й сусідів до ткацького ремесла, і вони більше не працюють на шахті. Тепер вони роблять те, що робили багато поколінь сім’ї до них, — тчуть неймовірні гобелени»[260]. Джон Міклтвейт і Едріан Вулдридж, автори трактату про глобалізацію «A Future Perfect»[261], зазначали, що у світі бізнесу раніше невідома фінська компанія Nokia змогла обскакати американського монстра Motorola.

Ми все ще гарячкуємо, коли мова заходить про побічні впливи глобалізації. Hooters у Пуерто-Вальярта — це ще невеликий головний біль порівняно з жахами азійських потогінних підприємств. Однак і тут застосовуються ті самі принципи. Nike не використовує примусової праці на своїх в’єтнамських фабриках. Чому робітники згодні отримувати один-два долари за день? Оскільки це краще для них, ніж будь-який інший варіант. Згідно з Інститутом міжнародної економіки, середня зарплатня, яку платять іноземні компанії в країнах із низькими доходами, удвічі вища за середню зарплатню у вітчизняному виробничому секторі.

Ніколас Крістоф і Шеріл ВуДанн описували візит до Монкола Латлакорна, тайського робітника, п’ятнадцятирічна донька якого працювала на фабриці в Бангкоку, шиючи одяг на експорт в Америку.

Підтекстом антиглобалізаційних протестів є те, що ми у розвиненому світі начебто знаємо, що є найкращим для людей у бідних країнах, — де вони повинні працювати й навіть у яких ресторанах мусять їсти. Як зазначав The Economist: «Скептики не довіряють урядам, політикам, міжнародним бюрократам і ринкам. Тому вони призначають себе суддями, які заперечують не лише уряди й ринки, але й довільні вподобання робітників, що є їхньою особистою справою. З цим важко погодитися»[263].

Порівняною перевагою робітників у бідних країнах є дешева робоча сила. Це єдине, що вони можуть запропонувати. Вони не продуктивніші за американських робітників, вони не освіченіші, вони не мають доступу до кращих технологій. Їм платять дуже мало, за західними стандартами, бо вони виконують надто мало роботи, за західними стандартами. Якщо іноземні компанії змусять значно підняти зарплатню, то більше не буде ніяких переваг у розміщенні виробництва в країнах, що розвиваються. Фірми замінять робітників машинами або переїдуть туди, де вища продуктивність виправдовуватиме вищу зарплатню. Якби потогінні підприємства платили достойну зарплатню, за західними стандартами, вони б не існували. Нема нічого хорошого в тому, що люди готові працювати довгі години в поганих умовах за кілька доларів на день, але давайте не плутати причину й наслідок. Потогінні підприємства не зумовлюють низьку зарплатню в бідних країнах, радше вони платять мало, бо ці країни дають робітникам надто мало варіантів вибору. Протестувальники могли б так само шпурляти каміння і пляшки в лікарні, бо там страждає дуже багато хворих людей.

Немає сенсу і домагатися покращення життя робітників потогінних підприємств, відмовляючись купувати їхню продукцію. Індустріалізація, якою б примітивною вона не була, приводить у дію процес, завдяки якому бідні країни можуть стати багатшими. Містер Крістоф і міс ВуДанн приїхали до Азії у 1980-х роках. «Як і більшість жителів Заходу, ми приїхали в регіон, сповнений потогінних підприємств, — згадували вони через чотирнадцять років. — Однак у той час ми прийняли позицію більшості азіатів: що кампанія проти потогінних підприємств несе загрозу тим самим людям, яким начебто має допомагати. Під усім своїм брудом потогінні підприємства є чіткою ознакою промислової революції, що починає змінювати Азію». Після опису жахливих умов — робітникам не надають перерви для відвідування туалету, на них впливають шкідливі хімікати, вони змушені працювати сім днів на тиждень — вони роблять висновок: «Азійські робітники злякалися б ідеї американських споживачів бойкотувати певні іграшки чи одяг на знак протесту. Простий спосіб допомогти найбіднішим азіатам було б купувати у потогінних підприємств більше, а не менше»[264].

Ви ще не переконані? Пол Круґман показує сумний приклад хороших намірів, що привели до поганих наслідків:

Ой.

Уподобання змінюються зі зміною доходів, особливо стосовно довкілля. Бідних людей хвилюють інші речі, ніж багатих. За глобальними стандартами, бідність не означає користування Ford Fiesta, коли ви хотіли BMW. Бідність — це спостерігати, як ваші діти вмирають від малярії, бо ви не можете дозволити собі купити антимоскітну сітку за п’ять доларів. За тими самими стандартами кожен, хто читає цю книгу, багатій. Найшвидшим способом закінчити будь-яку осмислену дискусію навколо глобалізації буде розіграти екологічну карту. Однак давайте зробимо просту вправу, щоб показати, чому може бути абсолютно неправильно нав’язувати наші екологічні вподобання решті світу. Ось завдання: попросіть чотирьох ваших друзів назвати найгострішу екологічну проблему у світі.

Поб’юсь об заклад, що принаймні двоє з них назвуть глобальне потепління, і жоден не згадає питну воду. Однак недостатній доступ до безпечної питної води — проблема, що легко вирішується шляхом підвищення стандартів життя, — вбиває два мільйони людей щорічно і приносить хвороби ще половині мільярда осіб. Чи є глобальне потепління серйозною проблемою? Так. Чи буде це вашою найпершою турботою, якщо діти у вашому місті регулярно помиратимуть від діареї? Ні. Перше помилкове судження стосовно торгівлі й довкілля — це вважати, що бідні країни повинні дотримуватися тих самих екологічних стандартів, що й розвинений світ. (Дебати навколо безпеки робочих місць майже ідентичні.) Виробництво товарів зумовлює появу сміття. Пам’ятаю першу лекцію з курсу екологічної економіки, коли запрошений професор Пол Портні, колишній голова неприбуткової організації Resources for the Future[266], зазначив, що сам процес виживання передбачає створення сміття. Необхідно однак зважувати вигоди від того, що ми виробляємо, і витрати на виробництво включно з відходами. Той, хто комфортно живе на Мангеттені, може вважати ці витрати і вигоди відмінними від тих, що наявні в житті на межі виживання в сільському Непалі. Тому торговельні рішення, що впливають на довкілля в Непалі, мають ухвалюватися в Непалі, якщо визнати, що екологічні проблеми, які переходять через політичні кордони, вирішуватимуться завжди одним і тим самим способом, тобто через багатосторонні угоди й організації.

Уявлення про те, що економічний розвиток внутрішньо шкідливий для довкілля, у будь-якому разі може бути хибним. У короткостроковій перспективі фактично будь-яка економічна діяльність породжує сміття. Якщо ми виробляємо більше, то й забруднюємо більше. Однак справедливо і те, що, коли ми стаємо багатшими, то приділяємо більше уваги довкіллю. Ось іще одне завдання. У якому році якість повітря в Лондоні досягла найгіршого рівня за всю історію? Для того, щоб полегшити пошук відповіді, підкажу набір варіантів: 1890, 1920, 1975, 2001 рік. Відповідь — у 1890 році. Насправді нинішня якість повітря у місті краща, ніж у будь-який інший час після 1585 року. (Не можна домогтися абсолютної «чистоти», коли готуємо їсти на відкритому вогні.) Якість довкілля — товар розкоші в технічному сенсі цього слова, — це означає, що ми цінуємо його більше, коли стаємо багатшими. У цьому полягає одна з потужних вигід глобалізації: торгівля робить країни багатшими, багатші країни більше дбають про довкілля й мають у своєму розпорядженні більше ресурсів для боротьби із забрудненням. Економісти вважають, що різні види забруднення збільшуються, коли країна стає багатшою (коли кожна сім’я купує мотоцикл), а потім зменшуються на подальших етапах розвитку (коли ми відмовляємося від етилованого бензину і вимагаємо ефективніших двигунів).

Критики торгівлі припустили, що надання права окремим країнам самим ухвалювати екологічні рішення приведе до «гонки на дно», коли бідні країни конкурують у бізнесі, знищуючи своє довкілля. Цього не сталося. Світовий банк нещодавно зробив висновок після шести років досліджень: «Рай для забруднень — країни, що розвиваються, дають притулок брудним галузям промисловості — не матеріалізувався. Навпаки, бідніші нації і громади намагаються зменшити забруднення, бо зрозуміли, що переваги від зменшення забруднення більші за витрати»[267].

Зміни клімату — складніший випадок, бо викиди вуглецю — це ситуація з нульовою сумою, принаймні в країнах, що розвиваються, в короткій перспективі. Великі країни, що швидко розвиваються, на зразок Китаю та Індії, мають ненаситну потребу в енергії, і для задоволення цієї потреби вони використовують переважно вуглецеві види палива. Китай вельми залежить від вугілля, що залишається особливо загрозливим джерелом СО2. Торгівля збагачує ці країни. Тому вони потребують усе більше енергії. Виробляючи більше енергії, вони збільшують викиди СО2. У цьому й проблема. Як її найкраще вирішити?

Якщо ви гадаєте, що треба обмежити торгівлю, дозвольте подати вам дещо іншу версію того ж основного виклику. Китай та Індія посилають усе більше й більше своїх громадян до університетів (одночасно розширюючи базову освіту). Освіта збагачує Китай та Індію. Оскільки вони стають багатшими, то використовують більше енергії… Бачите, до чого я веду? Може, треба заборонити освіту?

Ні. Відповідь на проблему з СО2 — стимулювання розвитку в Індії, Китаї, Сполучених Штатах і деінде таким чином, щоб це зводило до мінімуму шкоду для довкілля. Найкращий спосіб зробити це — стимулювати відмову від використання брудних джерел енергії, вводячи такий собі вуглецевий податок, скоординований між країнами. Якомога швидше, бо Індія й Китай ухвалюють рішення щодо свого розвитку, зокрема, про будівництво електростанцій, що впливатимуть на нашу Землю ще п’ятдесят років.

Пропозиція утримувати людей у стані бідності, бо це добре для планети, є економічним і моральним банкрутством.

Бідність — це гидко. Директор старшої школи біля району реалізації житлових проектів Роберта Тейлора якось сказав мені це, коли я писав статтю про освіту в містах. Він розповідав про труднощі з навчанням дітей, які виросли в бідності й недолі. Так само він міг говорити і про стан усього світу. Багато куточків світу — місць, про які ми рідко думаємо, не кажучи вже про поїздку туди, — неймовірно бідні. Ми повинні зробити їх багатшими; економіка каже нам, що торгівля є важливим інструментом для цього. Пол Круґман чудово підсумував страх перед глобалізацією, перефразувавши стару французьку приказку: «Кожний, хто не став соціалістом до тридцяти років, не має серця; кожний, хто залишається соціалістом після того, як йому стукнуло тридцять, не має голови». Ось що написав Круґман:

Тенденція до розширення глобальної торгівлі часто вважається нездоланною силою. Це не так. Ми раніше вже йшли цією дорогою, однак світова система торгівлі була зруйнована війнами і політичною боротьбою. Один із періодів найшвидшого розвитку глобалізації був наприкінці ХІХ — початку ХХ століття. Джон Міклтвейт і Едріан Вулдридж, автори книги «A Future Perfect», зазначали: «Озирніться на сто років назад, і ви побачите світ, що за багатьма економічними показниками був більш глобальним, ніж нинішній. Тоді ви могли подорожувати без паспортів, золотий стандарт був міжнародною валютою, а технологія (автомобілі, поїзди, кораблі й телефони) робила світ неймовірно малим». На жаль, зазначили вони, «Та велика ілюзія розбилася на друзки на полях бою на річці Сомма[269]»[270].

Політичні кордони все ще мають значення. Уряди можуть зачинити двері перед глобалізацією, як вони це робили раніше. Це стане ганьбою і для багатих, і для бідних країн однаковою мірою.