Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 11 Міжнародна економіка: чому чудова країна типу Ісландії вилітає в трубу?

1992 року Джордж Сорос заробив майже один мільярд доларів за один день для своїх інвестиційних фондів, якими керував. Більшості людей потрібно буде декілька тижнів, а то й місяців, щоб заробити мільярд. Сорос заробив свій мільярд за один день у жовтні, зробивши ставку на прогноз щодо майбутньої вартості британського фунта відносно інших валют. Він виявився правим, що зробило його найзнаменитішим «спекулянтом валютами» в історії.

Як він це зробив? 1992 року Британія була частиною Європейського механізму валютних курсів обміну, скорочено ERM. Ця угода була укладена для подолання великих флуктуацій у курсах обміну між європейськими країнами. Фірми виявили, що важко вести справи на континенті, якщо вони не можуть передбачити, яким буде ймовірний курс обміну між численними європейськими валютами. (Єдина валюта — євро — з’явилася десятьма роками пізніше). ERM створив орієнтири для курсів обміну між країнами, що взяли в ньому участь. Кожний уряд зобов’язувався дотримуватися таких публічних політик, які дозволяли б їхній валюті виходити на торги на міжнародному ринку валют у вузькому діапазоні навколо цього орієнтира. Наприклад, британський фунт стерлінгів був прив’язаний до 2,95 німецької марки й не повинен був падати нижче рівня 2,778 марки.

Британія перебувала в розпалі рецесії, її валюта втрачала свою вартість, оскільки міжнародні інвестори продавали фунти й шукали кращих можливостей деінде у світі. Валюта не відрізняється від будь-яких інших товарів: курс обміну, або «ціна», однієї валюти відносно іншої визначається пропозицією порівняно з попитом. Оскільки попит на фунти падав, тож знижувалася і ціна фунта на валютному ринку. Британський уряд заявив, що він «захищатиме фунт» від падіння нижче вартості, визначеної ERM. Сорос не повірив — і саме це стало мотивом для його величезної ставки.

У британського уряду було два інструменти для підтримки вартості фунта перед лицем тиску ринку, що вів до зниження: (1) уряд міг використати свої резерви інших іноземних валют, щоб купувати фунти, — тобто прямо збільшуючи попит на свою валюту; чи (2) використати монетарну політику, щоб підняти реальні відсоткові ставки, які, за всіх інших рівних умов, зробили би британські облігації (і фунти, необхідні, щоб їх купувати) привабливішими для глобальних інвесторів і привабили б капітал (або стримували його відтік).

Однак британці мали проблеми. Уряд уже витратив значні суми грошей, купуючи фунти: Банк Англії (Британський центральний банк) ризикнув витратити додаткові резерви іноземної валюти, не досягши при цьому значного ефекту. Підвищення відсоткових ставок більше не було приваб­ливим для уряду варіантом. У британській економіці справи йшли погано, а підвищення відсоткових ставок під час рецесії ще більше сповільнило б економіку, усупереч економічній науці й, що гірше, політиці. Forbes так пояснював після закінчення всіх подій стратегію Сороса: «оскільки Британія й Італія [з подібними проблемами] боролись за те, щоб зробити свої валюти стабільнішими, вони змушені були утримувати високі відсот­кові ставки, аби привабити долари іноземних інвесторів. Однак це підірвало їхню здатність стимулювати свої економіки, що вже слабшали»[221].

Тим не менш Прем’єр-міністр Джон Мейджор рішуче проголосив, що його «найвищою метою» було захистити цільову вартість фунта в ERM навіть попри те, що це завдання здавалося ще важчим. Сорос назвав це блефом уряду. Він побився об заклад, що британці фактично припинять спроби захистити фунт, і в цей момент його вартість різко впаде. Механіка його одноденної операції з доларами складна[222], однак суть абсолютно чітка: Сорос зробив велику ставку на те, що вартість фунта стерлінгів знизиться, і мав слушність[223]. 16 вересня 1992 року — у «чорну середу» — Британія вийшла з ERM, і фунт негайно втратив понад 10 % своєї вартості. Втрата фунта стала здобутком Сороса — визначний момент.

Міжнародна економічна наука не має відрізнятися від економічної науки всередині країни. Національні кордони — це політична демаркація, а не економічна. Транзакції через національні кордони все ж повинні давати вигоду обом сторонам, інакше вони не укладатимуть їх. Ви купуєте «Тойоту», бо вважаєте її хорошою машиною з хорошою ціною, а Toyota продає її, бо може отримати від цього прибуток. Капітали перетікають через міжнародні кордони з тих самих причин, що й деінде: інвестори шукають найбільшого можливого прибутку (з будь-яким даним рівнем ризику). Індивіди, фірми й уряди позичають фонди з-за кордону, бо це найдешевший спосіб «орендувати» капітал, необхідний для важливих інвестицій або оплати рахунків.

Усе, що я описав, може представляти штати Іллінойс чи Індіану, а не Китай і Сполучені Штати. Однак міжнародні транзакції мають додатковий рівень складності. Різні країни мають різні валюти; вони мають також різні інституції для створення й управління цими валютами. ФРС може створювати американський долар; вона може також багато що зробити з мексиканським песо. Ви купуєте свою «Тойоту» за долари. Toyota повинна платити японським робітникам і менеджерам у єнах. І тут справи стають цікавішими.

Американський долар — це лише шматок паперу. Він не підкріплений золотом, рисом, тенісними м’ячами або чимось іще з притаманною їм цінністю. Такими самими є євро, песо, рупія і будь-яка інша сучасна валюта. Коли індивіди та фірми починають торгувати через національні кордони, валюти потрібно обмінювати за певним курсом. Якщо американський долар — це шматок паперу і японська єна — також шматок паперу, то скільки американського паперу можна обміняти на японський папір?

Співвідношення, за яким одну валюту можна обміняти на іншу, називається курсом обміну. Ми маємо логічний відправний пункт для оцінки відносної вартості різних валют. Японська єна має вартість, бо її можна використати, щоб купити товари, долар має вартість з тих самих причин. Отже, за теорією, ми можемо хотіти обміняти один долар на стільки єн, песо чи рублів, скільки їх потрібно, щоб купити приблизно такий самий обсяг товарів у відповідній країні. Якщо набір щоденних продуктів у Сполучених Штатах коштує 25 доларів, а порівняно такий самий набір у Росії — 750 рублів, тоді ми вважатимемо, що 25 доларів коштують приблизно 750 рублів (і один долар коштуватиме близько 30 рублів). Це теорія паритету купівельної спроможності, або ПКС.

За тією самою логікою, якщо вартість рубля втрачає 10 % своєї купівельної спроможності в Росії щороку, тоді як долар США зберігає свою вартість, то можна очікувати, що рубль втрачатиме вартість до долара США (чи знецінюватиметься) з тим самим показником. Тут нема ніякої вищої математики: якщо одна валюта купує менше товарів, ніж раніше, то кожний, торгуючи за цю валюту, вимагатиме більше її для компенсації зниження купівельної спроможності[224].

Я отримав якось цей урок, і в досить жорсткий спосіб. Я приїхав потягом з Гонконгу до Ґуанчжоу, Китай, навесні 1989 року. Тоді китайський уряд вимагав, щоб туристи міняли долари на женьміньбі[225] за жахливим «офіційним» курсом, що ніяк не був пов’язаний із відносною купівельною спроможністю обох валют. Задля вигоди дикі туристи зазвичай міняли гроші на чорному ринку. Я ретельно прочитав свій путівник, тож коли зійшов на станції в Ґуанчжоу, то приблизно знав, яким має бути курс обміну доларів на чорному ринку з урахуванням звичайних торгів. Я одразу знайшов торговця валютою і висловив відкрито свою пропозицію, яку торговець прийняв негайно. Він навіть не моргнув, не те, щоб сперечатися.

Виявилося, що мій путівник був старим: китайська валюта постійно втрачала свою вартість увесь час після його публікації. Я обміняв свої сто доларів на китайський еквівалент близько 13,50 долара.

Паритет купівельної спроможності — корисне поняття: це інструмент, який використовують офіційні агенції, щоб порівнювати різні країни між собою. Наприклад, коли ЦРУ або ООН збирають дані про середньодушовий дохід в інших країнах, а потім переводять ці цифри в долари, вони часто використовують ПКС, оскільки він дає найточніше уявлення про стандарти життя нації. Якщо хтось заробляє 10 000 йорданських динарів на рік, скільки доларів людина потребуватиме у Сполучених Штатах, щоб досягти такого самого рівня життя?

У довготривалій перспективі базова економічна логіка вказує, що курси обміну повинні грубо відповідати паритету купівельної спроможності. Якщо сто доларів можна обміняти на достатню суму песо, щоб купити значно більше товарів у Мексиці, то кому потрібні будуть ці сто доларів? Багато хто з нас продаватиме долари за песо, щоб можна було купити більше товарів і послуг у Мексиці й жити краще. (Або, що імовірніше, розумні підприємці скористаються вигодами курсу обміну, щоб купувати дешеві товари в Мексиці й імпортувати їх у Сполучені Штати, отримуючи прибуток.) У будь-якому разі, попит на песо зростатиме відносно долара, а разом з цим — і їхня ціна, що є курсом обміну. (Також можуть вирости і ціни на мексиканські товари.) За теорією, раціональні люди продовжуватимуть продавати долари за песо, поки більше не стане ніяких економічних переваг для такої поведінки; у цей момент за сто доларів у Сполучених Штатах купуватимуть приблизно ту саму кількість товарів і послуг, що і їхній еквівалент у песо в Мексиці, що також є точкою, у якій курс обміну досягне паритету купівельної спроможності.

Ось дивна річ: офіційні курси обміну — курс, за яким ви фактично можете обміняти одну валюту на іншу, — постійно помітно відхиляються від того, що прогнозує ПКС. Якщо паритет купівельної спроможності має економічний сенс, то чому на практиці важко передбачити курс обміну? Відповідь криється у критичній відмінності між товарами й послугами, якими можна торгувати в міжнародних масштабах, і тими, які не є конкурентоспроможними і які можна (досить логічно) назвати «непродаваними». Телевізори й автомобілі є продаваними товарами, а стрижка й догляд за дітьми — ні.

У світлі сказаного давайте переглянемо наш приклад долар-песо. Припустимо, що при офіційному курсі обміну песо-долар телевізор «Sony» коштує наполовину дешевше в Тігуані, аніж у Сан-Дієго. Розумний підприємець може обміняти долари на песо, купити дешеві телевізори «Sony» в Мексиці й потім продати їх із вигодою у Сполучених Штатах. Якби він це зробив у достатньо великих розмірах, то вартість песо піднялася б (а також, напевно, і ціна телевізорів у Мексиці), змінюючи офіційний курс обміну в напрямку, прогнозованому ПКС. Наш розумний підприємець мав би значні труднощі, намагаючись зробити те саме зі стрижкою. Або з вивозом сміття. Або з доглядом за дітьми. Або з орендою житла. У сучасній економіці понад третина товарів і послуг є непродаваними.

Типовий кошик товарів — джерело порівняння для паритету купівельної спроможності — містить у собі як продавані, так і непродавані товари. Якщо офіційний курс обміну робить якийсь непродаваний товар чи послугу в окремій країні особливо дешевими (наприклад, ви можете купити їжу в Мумбаї за 5 доларів, тоді як на Мангеттені вона коштуватиме 50), будь-який підприємець нічого з цим не зробить, намагаючись використати цю різницю в цінах, тому вона й існує.

Звертаючись до цього прикладу з їжею в Мумбаї, ви маєте зрозуміти, чому ПКС — найточніший механізм для порівняння доходів у різних країнах. За офіційним курсом обміну зарплатня в Мумбаї може видаватися дуже низькою при її конвертації в долари, однак, оскільки багато непродаваних товарів і послуг значно дешевші в Мумбаї, ніж у Сполучених Штатах, ганебно низька зарплатня може забезпечити значно вищий життєвий стандарт, ніж показує офіційний курс обміну.

Валюти, за які можна купити більше, ніж прогнозує ПКС, вважаються «переоціненими», а ті, за які можна купити менше, — «недооціненими». Журнал The Economist розробив іронічний інструмент, названий «індексом Біг Мака», для оцінки офіційних курсів обміну відносно того, що прогнозує ПКС. Біг Мак у McDonald’s продається скрізь у світі. Він містить деякі продавані складові (м’ясо і приправи), а також багато непродаваних (місцева робоча сила, оренда, податки тощо). The Economist пояснює: «У довготривалій перспективі обмінний курс країни повинен рухатись до значень, що вирівнювали б вартості ідентичних кошиків товарів і послуг. Нашим кошиком є Біг Мак від McDonald’s, що вироб­ляється у 120 країнах. ПКС Біг Мака — це обмінний курс, що звів би вартість гамбургерів в Америці до такої ж у світі. Порівняння цього з фактичними курсами показує, чи валюта недо-, а чи переоцінена»[226].

У липні 2009 року Біг Мак коштував у середньому 3,57 долара у Сполучених Штатах і 12,5 женьміньбі в Китаї, вказуючи на те, що 3,57 долара приблизно еквівалентні 12,5 женьміньбі (і один долар коштує 3,5 женьміньбі). Однак це навіть не наближається до офіційного обмінного курсу. У банку один долар міняють на 6,83 женьміньбі, що робить женьміньбі жахливо недооціненою валютою порівняно з тим, що показує «бургерноміка». (І, навпаки, долар за тими самими мірками страшенно переоцінений.) І це не якась аномалія: китайський уряд просував економічні політики, що значною мірою спиралися на «дешеву» валюту. Останнім часом вартість женьміньбі в доларах стала суттєвим джерелом напруги між Сполученими Штатами та Китаєм — до цієї теми ми ще повернемось у цьому розділі.

Курси обміну можуть дуже суттєво відхилятися від того, що показує ПКС. Це викликає два запитання: чому? І що з цього випливає?

Почнімо з другого запитання. Уявіть собі, як ви поселяєтеся в улюблений готель у Парижі й виявляєте, що номери майже вдвічі подорожчали порівняно з вашим останнім візитом. Коли ви висловлюєте протест менеджерові, він відповідає, що ціна номерів не змінювалася кілька років. І він каже правду. Змінився курс обміну між євро і доларом. Долар «послабшав» чи «знецінився» відносно євро, а це означає, що кожний із ваших доларів купує менше євро, ніж коли ви були востаннє у Франції. (З іншого боку, євро набрало ціни.) Для вас це робить готель дорожчим. Для когось, хто приїжджає до Парижа з інших місць Франції, ціни в готелі будуть ті самі, що й завжди. Зміна обмінного курсу робить іноземні товари дешевшими чи дорожчими залежно від напряму змін.

Це вирішальний момент. Якщо долар США слабкий, а отже, його можна обміняти на менші суми в єнах чи євро, ніж зазвичай, тоді іноземні товари стають дорожчими. Те, що справедливе для паризького готелю, справедливе і для сумочок від Gucci та вантажівок від Toyota. Ціна в євро чи єнах не змінилася, однак ця ціна вища в американських доларах, що непокоїть американців.

Водночас слабкий долар робить американські товари дешевшими для решти світу. Припустімо, що Ford вирішує продавати Taurus за 25 тисяч доларів у Сполучених Штатах і за еквівалентну суму в місцевих валютах (за офіційним курсом обміну) на закордонних ринках. Якщо євро виросло сильніше відносно долара, тобто кожний євро купує більше доларів, ніж раніше, тоді Taurus стане дешевшим для паризьких покупців, але Ford усе ж привезе додому 25 тисяч доларів. Це найкращий з усіх можливих світів для американських експортерів: нижчі ціни, але не менші прибутки!

На цьому хороші новини для Ford не закінчуються. Слабкий долар робить імпорт дорожчим для американців. Авто за ціною 25 тисяч євро раніше коштувало 25 тисяч доларів у Сполучених Штатах, а тепер кош­тує 31 тисячу — не через зростання цін на авто, а тому, що вартість долара впала. У Толедо цінник на кожну «Тойоту» й «Мерседес» зростає, роблячи «Форди» дешевшими порівняно з ними. Або Toyota і Mercedes можуть утримувати свої ціни стабільними в доларах (уникаючи клопоту міняти цінники на кожному авто), однак забирати менше єн і євро назад до Японії й Німеччини. У будь-якому разі, Ford отримує виграш у конкурентній боротьбі.

Загалом слабка валюта хороша для експортерів і кара для імпортерів. 1992 року, коли долар США був відносно слабким, стаття в New York Times починалася словами: «Долар, що слабшає, перетворив найбагатшу економіку на магазин Filene’s basement[227] для індустріальних країн»[228]. Сильний долар справляє протилежну дію. 2001 року, коли долар був сильним за історичними стандартами, заголовок у Wall Street Journal проголошував: «Представник General Motors каже, що долар надто сильний для американських компаній». Коли японська єна зростає до долара хоча б на одну єну, що здається дуже малим зростанням, враховуючи, що курс обміну 90 єн за один долар, операційні доходи компанії Toyota падають на 450 мільйонів доларів[229].

Нема нічого внутрішньо притаманного «хорошого» або «поганого» у сильній чи слабкій валюті відносно того, що прогнозує ПКС. Недооцінена валюта стимулює експорт (а отже, галузі, що його виробляють). Водночас дешева валюта піднімає вартість імпорту, що погано для споживачів. (Іронія в тому, що слабка валюта може також зашкодити експортерам, оскільки робить імпорт потрібних матеріалів чи сировини дорожчим.) Уряд, що навмисне утримує свою валюту недооціненою, фактично оподатковує споживачів імпорту і субсидує виробників експорту. Переоцінена валюта робить протилежне — штучно здешевлює імпорт та експортує менш конкурентоздатні товари решті світу. Маніпуляції з валютою схожі на будь-які інші види втручання уряду: вони можуть слугувати для досягнення певних конструктивних економічних цілей або відволікати ресурси економіки від їхнього найефективнішого використання. Чи будете ви підтримувати податок, що знімає значну плату з кожного імпортованого товару, який ви купуєте, і скеровує надходження до фірм, які виробляють експорт?

Як уряди впливають на силу своїх валют? В основі ринки валют схожі на будь-які інші ринки: курс обміну — це функція попиту на певну валюту відносно її пропозиції. Найважливіші чинники, що впливають на відносний попит на валюту, — це глобальні економічні сили. Країна з економікою, що швидко розвивається, часто матиме валюту, яка зміцнюється. Значний розвиток показує інвесторам нові можливості, що приваблюють капітал з решти світу. Щоб зробити ці місцеві інвестиції (наприклад, побудувати завод у Коста-Рика чи купити російські акції), іноземні інвестори повинні спочатку купити місцеву валюту. Коли ж економіка слабшає, відбувається протилежне. Інвестори забирають свої капітали в інше місце, продаючи на прощання місцеву валюту.

За всіх інших рівних умов високий попит на експорт країни зумовить посилення її валюти. Наприклад, коли світові ціни на нафту зростають, видобувачі нафти на Близькому Сході накопичують величезні суми в доларах. (Міжнародні ціни на нафту виражаються в доларах.) Коли ці прибутки переводяться в місцеву валюту, скажімо, в Саудівській Аравії, вони зумовлюють зростання їхнього ріалу відносно долара.

Вищі відсоткові ставки, на які в короткотерміновій перспективі може вплинути Федеральний резерв у США чи подібний центральний банк в іншій країні, роблять валюту більш цінною. За всіх інших рівних умов вищі відсоткові ставки забезпечують інвесторам вищі прибутки від капіталу, що приваблює фонди до країни. Припустімо, що британський фунт можна обміняти на 1,50 долара, а реальна віддача від урядових облігацій і в Об’єднаному Королівстві, і в Сполучених Штатах становить 3 %. Якщо британський уряд використає монетарну політику, щоб підняти свої короткотермінові відсоткові ставки до 4 %, американські інвестори спокусяться на продаж облігацій Скарбниці США і купівлю британських облігацій. Якщо в глобальній економіці нічого не зміниться (малоймовірний сценарій), то підвищення попиту на британський фунт зумовить його посилення відносно долара.

Звичайно, виcлів «за всіх інших рівних умов» — це фраза, що ніколи не вживається щодо глобальної економіки. В економістів жахливо погані результати в передбаченні змін курсу обміну, зокрема, тому, що надто багато складних глобальних явищ впливають на ринки обміну валюти одночасно. Наприклад, економіка США була «нульовою точкою» для глобальної рецесії, що почалася в 2007 році. При такому поганому стані економіки США можна було очікувати, що долар знизиться відносно основних глобальних валют. Насправді облігації Скарбниці США — безпечне місце для збереження капіталу під час економічних негараздів. Тож коли почала розгортатися фінансова криза, інвестори з усього світу «прибігли за безпекою» до Скарбниці США, зумовлюючи підйом американського долара, попри труднощі в американській економіці.

Країни можуть також виходити на ринок обміну валют напряму, купуючи або продаючи свою валюту, намагаючись змінити її відносну вартість, як це робив британський уряд у боротьбі з девальвацією 1992 року. Враховуючи величезні розміри ринку обміну валют, — буквально трильйони доларів у різних валютах переходять із рук у руки щодня, — більшість урядів не мають достатньо глибоких кишень, щоб щось змінити. Як дізнався британський уряд і багато інших, втручання у валютні справи може видаватися спробою нагріти холодну ванну, доливаючи по одній чайній ложці гарячої води, особливо коли спекулянти діють у протилежному напрямку. Коли британський уряд купував фунти, Сорос та інші продавали їх, ефективно доливаючи в ту саму ванну холодної води.

Ми все ще не відповіли на основне питання початку цього розділу: скільки єн повинен коштувати долар? Або скільки рублів? Чи крон? На це питання є багато можливих відповідей залежно значною мірою від механізму встановлення курсу обміну, який бере на озброєння конкретна країна. Для оцінки валют одна відносно одної можна використати цілий набір механізмів:

Золотий стандарт. Найпростішою системою, що допомагає зрозуміти, є золотий стандарт. Жодна сучасна індустріалізована країна більше не використовує золота (за винятком пам’ятних монет за завищеними цінами), однак протягом десятиліть після Другої світової війни золотий стандарт був прямим механізмом для координації обмінних курсів. Країни прив’язували свої валюти до фіксованої кількості золота й тим самим, непрямо, одну до одної. Це як математична задача на шкільному випускному екзамені: Якщо унція золота коштує 35 доларів в Америці й 350 франків у Франції, то який курс обміну між доларом і франком?

Однією з переваг золотого стандарту є те, що він дає передбачувані курси обміну. Він також захищає від інфляції: уряд не може друкувати нові гроші, якщо в нього немає достатнього золотого запасу для підтримки нової валюти. За цієї системи папір у вашому гаманці таки має притаманну йому вартість: ви можете вийняти свої 35 доларів і вимагати замість них унцію золота. «Золотий стандарт» гарно пасує, однак ця система призвела до катастрофічної монетарної політики під час Великої Депресії і може серйозно погіршити монетарну політику навіть у нормальних умовах. Коли валюта, підкріплена золотом, потрапляє в скруту (наприклад, через ослаблення економіки), іноземці починають вимагати золото замість паперу. Для того, щоб захистити національні золоті запаси, центральний банк мусить піднімати відсоткову ставку, навіть коли економіка, що слабшає, потребує протилежного. Економіст Пол Круґман, який отримав Нобелівську премію 2008 року за свої праці в галузі міжнародної торгівлі, нещодавно пояснював: «На початку 1930-х років цей менталітет змушував уряди піднімати відсоткові ставки і скорочувати витрати попри масове безробіття, намагаючись захистити свої золоті запаси. І навіть коли країни відійшли від золота, домінуючий менталітет змушував їх опиратися зменшенню ставок і створенню робочих місць»[230]. Якби Сполучені Штати використовували золотий стандарт у 2007 році, ФРС була б майже безсилою подолати кризу. При золотому стандарті центральний банк може завжди девальвувати свою валюту (наприклад, заявити, що унція золота варта більше доларів, ніж раніше), однак це фактично відкидає мету володіння в першу чергу золотим запасом.

1933 року Франклін Рузвельт відібрав у американців право міняти готівку на золото, однак нації зберегли це право, укладаючи міжнародні угоди. 1971 року Ричард Ніксон припинив і це. Інфляція у Сполучених Штатах робила долар менш бажаним, і маючи вибір між 35 доларами й унцією золота, іноземні уряди все частіше вимагали золото. Після вихідних, проведених у Кемп-Девіді в роздумах, Ніксон в односторонньому порядку «закрив золоте вікно». Іноземні уряди могли викупити золото за долари в п’ятницю, але не в понеділок. З того часу Сполучені Штати (та й усі інші індустріалізовані країни) оперують із «незабезпеченими золотом грішми», що й дає підстави казати, що ці долари — лише папірці.

Плаваючі курси обміну. Золотий стандарт фіксує співвідношення валют між собою, а плаваючі курси дають їм змогу відхилятися в той чи інший бік, коли це диктують економічні умови, навіть хвилина за хвилиною. Більшість економічно розвинених країн мають плаваючі обмінні курси: валюти беруть участь у торгах на міжнародних ринках обміну подібно до валютної біржі чи eBay. У будь-який момент курс обміну між доларом і єною відображає ціну, за якою сторони згодні довільно продавати одну за іншу, подібно до ринкової ціни будь-чого. Коли Toyota накопичує долари за продані у Сполучених Штатах автомобілі, то продає їх за єни іншій стороні, що прагне зробити протилежне. (Toyota може також використати долари, щоб заплатити американським робітникам, зробити інвестиції всередині Сполучених Штатів чи купити американські ресурси.)

З плаваючими курсами обміну уряди вже не зобов’язані підтримувати певну вартість своєї валюти, як це було при золотому стандарті. Першим недоліком цієї системи є те, що флуктуації валюти створюють додатковий шар невизначеності для фірм, які займаються міжнародним бізнесом. Ford може мати величезні прибутки лише в Європі, втрачаючи гроші на міжнародних ринках обміну, намагаючись ввезти євро до себе додому. На нинішній час летючість курсу обміну виявилася недоліком для плаваючих ставок, хоча й нефатальним. Міжнародні компанії можуть використовувати фінансові ринки, щоб захиститися від своїх валютних ризиків. Наприклад, американська фірма, що веде бізнес у Європі, може укласти ф’ючерсний контракт, що фіксує певний курс обміну євро-долар на встановлену в майбутньому дату, так само, як авіакомпанія Southwest Airlines може зафіксувати майбутні ціни на пальне або Starbucks може використати ф’ючерсний ринок для захисту від несподіваної зміни цін на кавові зерна.

Фіксовані курси обміну (або межі коливань курсу валюти). Фіксовані, чи «прив’язані», курси обміну дуже схожі на золотий стандарт, за винятком того, що тут немає золота. (Це може здаватися проблемою, і часто є нею.) Країни зобов’язуються утримувати свої курси обміну на певному, заздалегідь визначеному, рівні з групою інших країн, як, наприклад, держави в Європі. Відповідні валюти вільно торгуються на ринках, однак кожний уряд-учасник погоджується впроваджувати політику, що утримуватиме торгівлю їхньою валютою в заздалегідь визначеному діапазоні. Європейський механізм курсів обміну, описаний на початку цього розділу, був якраз такою системою.

Головна проблема з «прив’язкою» в тому, що країнам не можна пов­ністю довіряти у їхній відданості захисту своєї валюти. Коли валюта починає видаватися слабкою, як це було з фунтом стерлінгів, накидаються спекулянти, сподіваючись заробити мільйони (чи мільярди), якщо валюта знеціниться. Звичайно, коли спекулянти (й інші, стурбовані девальвацією) активно продають місцеву валюту — як це робив Сорос, — тоді девальвація стає все ймовірнішою.

Позичання сильної репутації у когось іншого. Наприкінці 1990 року інфляція в Аргентині була понад 1000 % річних, що не здивувало нікого, хто знав історію гіперінфляції цієї країни. Чи хотіли б ви мати таку валюту? Аргентина тривалий час була поганим хлопчиком щодо інфляції у світі, — монетарний еквівалент того, хто тричі не приходить у визначені терміни, а потім намагається наобіцяти, що на четвертий раз усе буде інакше. Краще не було б, і всі це знали. Тож коли Аргентина нарешті серйозно взялася за боротьбу з інфляцією, центральний банк мав би зробити щось радикальне. По суті, вона найняла Сполучені Штати як компаньйона. 1991 року Аргентина проголосила, що припиняє контроль над власною монетарною політикою. Більше не друкуватимуться гроші. Замість того уряд створив валютну раду з прямим управлінням, аби гарантувати, що надалі кожне аргентинське песо буде коштувати один американський долар. Для того, щоб зробити це можливим (і гідним довіри у світі), валютна рада мала гарантувати, що кожне песо в обігу буде підкріплене одним доларом США, що зберігатиметься в резерві. Таким чином валютній раді дозволено випускати нові песо лише у випадку, коли вона матиме в резерві достатньо доларів для їхнього підкріплення. Більше того, кожне аргентинське песо має конвертуватися при попиті на долари США. Фактично Аргентина створила золотий стандарт, у якому долар США заміняє золото.

Деякий час це працювало. Інфляція скоротилася до двозначних чисел, а потім і до однозначних. На жаль, витрати були величезними. Пам’ятаєте всі ті чудові дії, до яких міг вдатися голова ФРС, щоб відрегулювати економіку? Аргентинський уряд не зміг виконати жодної з тих дій: він відмовився від контролю за постачанням грошей заради боротьби з інфляцією. Також Аргентина не забезпечила жодного незалежного контролю за своїм курсом обміну: песо було фіксоване відносно долара. Якщо долар був сильним, песо було сильним. Якщо долар слабшав, і песо слабшало.

Цей брак контролю за постачанням грошей і курсом обміну врешті-решт обійшовся дорогою ціною. Починаючи з кінця 1990-х років економіка Аргентини сповзла у глибоку рецесію, і владні структури не мали звичайних інструментів для боротьби з нею. Погіршувало ситуацію те, що долар США був сильним завдяки економічному буму в Америці, і це робило сильним аргентинське песо. Це карало аргентинських експортерів і додавало загроз економіці. На противагу цьому бразильська валюта — реал — утратила понад 50 % з 1999 до кінця 2001 року. Для решти світу Бразилія влаштувала гігантський розпродаж за півціни, й Аргентині залишалося лише стояти і спостерігати. Оскільки економіка Аргентини ледве животіла, економісти заговорили про розумність дій валютної ради. Прихильники доводили, що це було важливе джерело макроекономічної стабільності, а скептики казали, що вона принесла більше шкоди, ніж користі. 1995 року Моріс Обстфельд і Кеннет Роґофф, економісти з Каліфорнійського університету в Берклі й Принстона, відповідно, опублікували статтю, яка застерігала, що більшість спроб утримувати фіксований курс обміну, як це робила валютна рада Аргентини, радше приведе до краху[231].

Час підтвердив правоту скептиків. У грудні 2001 року багатостраждальна економіка Аргентини впала остаточно. Вуличні протести переросли в насилля, президент пішов з посади, а уряд оголосив, що більше не може повертати свої борги, що призвело до найбільшого суверенного дефолту в історії. (Цікаво, що Кен Роґофф на той час пішов із Принстонського університету в Міжнародний валютний фонд, де як головний економіст мусив мати справу з економічною катастрофою, про яку попереджав за кілька років до того.) Уряд Аргентини розпустив свою валютну раду і припинив гарантований обмін один на один свого песо на долар. Песо негайно втратило близько 30 % вартості відносно долара.

Гроші-забавки. Деякі валюти взагалі не мають міжнародної вартості. 1986 року я перетнув Берлінський мур, щоб потрапити у Східний Берлін, за Залізну завісу. Коли ми переходили у Східну Німеччину в «Контрольному пункті Чарлі», нас змусили поміняти певну суму «твердої валюти» (долари чи західнонімецькі марки) на певну суму східнонімецьких марок. Як визначався курс обміну? Хочете — вірте, хочете — ні. Східнонімецька марка була «м’якою» валютою, тобто не продавалася ніде за межами комуністичного світу, а отже, не мала жодної купівельної спроможності деінде. Курс обміну був більш-менш довільний, хоча я твердо переконаний, що купівельна спроможність того, що ми отримали, була значно меншою, ніж купівельна спроможність того, що віддали. Фактично нам навіть не дозволили взяти з собою східнонімецькі гроші, коли ми від’їжджали звідти. Замість цього східнонімецькі прикордонники забрали те, що в нас залишилося, і «поклали на рахунок» (саме так вони і сказали) для нашого наступного візиту. Десь у нині об’єднаній Німеччині є рахунок на моє ім’я, на якому лежить невелика сума нічого не вартої східнонімецької валюти. Ось так.

М’які валюти були серйознішою проблемою для кількох американських компаній, що мали бізнес у комуністичних країнах із м’якими валютами. 1974 року Pepsi уклала контракт на продаж своєї продукції в Радянському Союзі. Комуністи теж п’ють колу. Але що в біса збиралася робити Pepsi з тими мільйонами рублів? Замість цього Pepsi та радянський уряд обрали старий перевірений бартер. Pepsi міняла свій сироп для солодких напоїв на горілку «Столичная», що цінувалася на Заході[232].

Усе це видається дуже логічним, за винятком заворушень на вулицях аргентинських міст. Фактично обвал з валютою аргентинського типу трапляється несподівано часто. Погляньмо на рядок з попередніх сторінок: «Інвестори забирають свої капітали в інше місце, продаючи на прощання місцеву валюту». Однак тепер давайте ще наблизимо це твердження до реальності: «Інвестори панікують зі сльозами і стогонами, продаючи активи й позбуваючись місцевої валюти в максимально можливих обсягах і за будь-яку можливу ціну, сподіваючись проскочити крізь двері, поки ринок повністю не колапсує!»

Аргентина, Мексика, Росія, Туреччина, Південна Корея, Таїланд і країна, назва якої винесена в заголовок розділу, — Ісландія. Що між ними спільного? Не географія. Не культура. Явно не клімат. Це все країни, що постраждали від кризи валюти. Немає двох однакових криз. Вони мають сценарій, що зазвичай розігрується у три дії: (1) країна залучає значний іноземний капітал; (2) відбувається щось погане: уряд надто багато позичає й ризикує потрапити в дефолт; лускає мильна булька нерухомості; країна з фіксованим обмінним курсом потрапляє під девальвацію; банківська система стикається з підводним каменем неповернення кредитів — можлива комбінація всіх цих подій; (3) іноземні інвестори намагаються перевести свій капітал деінде — бажано до того, як це робитимуть інші. Країна молить решту світу допомогти зупинити спадаючу економічну спіраль.

Для того, щоб зрозуміти, як це все розігрується, давайте подивимося на найсвіжішу жертву — Ісландію. Це не бідна країна, що розвивається. Фактично Ісландія була на чільних позиціях за Індексом людського розвитку ООН у 2008 році. Я постарався якнайкраще подати три дії Ісландії:

Дія 1: У першому десятилітті ХХІ століття валюта Ісландії, ісландська крона, була дуже сильною, і реальні відсоткові ставки були високими за світовими стандартами. Ісландські відносно нерегульовані банки приваблювали капітал з усього світу, оскільки інвестори очікували високих реальних прибутків. На піку ісландські банки мали активи в десять разів більші за весь ВВП країни. Банки використовували ці величезні запаси капіталу, щоб інвестувати у спосіб, що 2006 року видавався дуже мудрим. Тим часом високі внутрішні відсоткові ставки стимулювали ісландців брати позики в інших валютах, навіть при відносно малих купівлях. Економіст із Університету Ісландії казав у передачі CNN Money: «Коли ви купували авто, вас мали запитати: — Як ви збираєтеся це фінансувати? Половину в єнах і половину в євро?[233]»

Дія ІІ. Глобальна фінансова криза принесла біду для всього світу і катастрофу для Ісландії. Ісландські банки спричинювали величезні збитки від поганих інвестицій і проблемних кредитів. На кінець 2008 року три основні банки країни припинили своє існування; центральний банк, що взяв на себе управління найбільшими приватними банками, також технічно був у стані дефолту. New York Times у листопаді 2008 року розмістила статтю, яка починалася так: «Люди банкрутують увесь час. Компанії також. Але країни?»

Оскільки крона стрімко впала, вартість усіх споживчих кредитів в іноземних валютах зросла до небес. Подумайте: якщо ви берете кредит у євро, а крона втрачає половину своєї вартості відносно євро, то місячний платіж у кронах подвоюється. Звичайно, багато активів, які були придбані ісландцями з використанням цих кредитів, такі, як будинки і нерухомість, також стрімко втратили свою вартість.

Дія ІІІ. Ісландська крона втратила половину своєї вартості. Ринок акцій упав на 90 %, ВВП знизився на 10 %, безробіття поставило новий рекорд за сорок років. Люди були сердиті — подібно до Аргентини. Одна жінка казала кореспондентові The Economist: «Якби я зустріла банкіра, я б дала йому копняка такого, що мій черевик застряг би всередині». Це була вихователька дитячого садочка[234].

Навіть Індекс Біг Мака мав сумний епілог для Ісландії. У жовтні 2009 року три ісландські ресторани McDonald’s поставили вимогу, щоб їхні ісландські підрядники купували продуктову сировину і пакування з Німеччини. Оскільки крона втратила у вартості відносно євро й оскільки уряд ввів високі тарифи на імпорт, вартість цих поставок складових з Німеччини фактично подвоїлася. Власник підрядних ресторанів сказав, що для того, аби мати «пристойний прибуток», Біг Мак треба продавати по ціні, еквівалентній більш ніж шести доларам, — дорожче, ніж будь-де у світі, що було неприйнятною ціною в країні, яка переживала розпал глибокої рецесії. Замість цього McDonald’s закрив свої двері в Ісландії[235].

Економічний спад, що раз по раз виникає через утечу інвесторів з країни, має очевидне рішення: можливо, треба зробити так, щоб тікати було важче. Деякі країни провели експерименти з контролем за капіталами, коли на вільне переміщення капіталів накладалися різні обмеження. Як і багато інших очевидних методів виправлення ситуації, цей має менш очевидні проблеми. Якщо іноземні інвестори не можуть утекти з країни зі своїми капіталами, вони навряд чи намагатимуться увійти в неї. Це трохи нагадує спроби підвищити доходи універмагу, заборонивши всі повернення товарів. Група економістів дослідила п’ятдесят дві бідні країни за період з 1980 по 2001 рік для виявлення зв’язку між фінансовою лібералізацією (полегшенням переміщення капіталів у країну і з неї) та економічними здобутками. Тут є плюси і мінуси: країни, що вводять певний контроль за рухом капіталів, розвиваються повільніше. The Economist так підсумував результати цих досліджень: «Випадкова криза може бути ціною, яку варто заплатити за прискорення розвитку»[236].

Гаразд, а що, якби ми всі мали однакову валюту? Чи допомогло б це уникнути головного болю з валютами? Зрештою, штат Айова ніколи не мав фінансових криз, коли інвестори з Іллінойсу забирали свої капітали назад через річку Міссісіпі. Є певні вигоди від розширення валютної зони: це було логічним для євро, що замінив більшість окремих валют у Європі. Єдина валюта в Європі (та й у п’ятдесяти штатах США) зменшує транзакційні витрати і стимулює прозорість цін (тобто легше виявляти і використовувати цінову різницю, коли ціни всіх товарів подані в одній валюті). Однак і тут є свої плюси й мінуси. Згадаймо, що монетарна політика — головний інструмент у розпорядженні уряду для контролю за «швидкістю» його економіки. Центральний банк піднімає чи опускає відсоткові ставки, роблячи свою валюту більш чи менш дефіцитною. Країни, що мають спільну валюту з іншими націями, як у випадку європейських країн, що прийняли євро, повинні припинити контроль за власною монетарною політикою. Тепер Європейський цент­ральний банк контролює монетарну політику для всієї зони євро. (Очевидно, що Луїзіана й Каліфорнія взагалі не мають власної монетарної політики.) Це може викликати проблему, якщо одна частина валютної зони переживає економічний спад, і для неї вигідними будуть низькі відсоткові ставки, тоді як у іншому регіоні в цей час відбувається швидкий ріст і потрібно піднімати ставки, щоб запобігти інфляції.

Насправді ми не дуже переймаємося самими валютами: нас більше турбує переміщення товарів і послуг, що лежить за ними. Саме торгівля через міжнародні кордони дає нам вигоду, а валюти є лише інструментом для підтримки взаємовигідних транзакцій. У довшій перспективі можна очікувати, що вартість товарів і послуг, які ми відправляємо до інших країн, буде більш-менш рівною вартості того, що вони посилають до нас. Якщо ні, то дехто матиме справді великі проблеми. Навіть малі діти, обмінюючись сніданками у шкільній їдальні, знають, що те, що ви віддаєте, повинно бути вартим того, що ви отримуєте.

За винятком Сполучених Штатів. Ми — ті хлопці у шкільній їдальні, які віддають сендвіч із ліверною ковбасою, а отримують сендвіч з індичкою, плюс чіпси, тістечка, сік і булочку. Сполучені Штати мають великий і постійний дефіцит поточного рахунку у торгівлі з рештою світу, а це означає, що рік за роком ми купуємо більше товарів і послуг у решти світу, ніж продаємо їм. (Поточний рахунок вимірює дохід, отриманий за кордоном від торгівлі товарами й послугами, плюс деякі інші джерела закордонного доходу, як-от дивіденди й відсотки на закордонні інвестиції, а також переказ додому американцями грошей, що працюють за кордоном.) Як ми уникаємо покарання за це? Чи можуть виникнути проблеми у довготривалій перспективі? На друге питання відповідь «так». Перше питання складніше.

Як зазначалося в розділі 9, у дефіциті поточного рахунку нема нічого внутрішньо поганого; країни на зразок Алжиру та Екваторіальної Гвінеї мали профіцит поточного рахунку в 2007 році, однак це не робило їх економічними гігантами. Однак тут криється неминуча економічна реальність: країна, що має дефіцит поточного рахунку, отримує менше доходу від решти країн, ніж платить їм. Розглянемо простий приклад: якщо ми купуємо японські автомобілі на 100 мільйонів доларів і продаємо їм літаки на 50 мільйонів, тоді у нас утворюється дефіцит поточного рахунку в 50 мільйонів. Японці не відправляють нам цей надлишок у 50 мільйонів у вигляді товарів завдяки тому, що ми дружимо і добре почуваємося, — вони чекають, що ми покриємо цю різницю. Для того, щоб зробити це, у нас є лише кілька варіантів. Одним із них є продати у відповідь нашим японським торговельним партнерам свої активи — акції, облігації, нерухомість і таке інше.

Наприклад, ми можемо продати японським фірмам нерухомість на Мангеттені на 25 мільйонів доларів і ще на 25 мільйонів — частку капіталу в американських фірмах. Тепер бухгалтерський баланс буде досягнуто. Американці отримають на 100 мільйонів доларів товарів і послуг з Японії, а у відповідь ми продаємо товарів на 50 мільйонів (літаки) і ще 50 мільйонів у вигляді активів. Це паритет. Однак тут виникає питання ціни: активи, які ми віддаємо (нерухомість і акції), генеруватимуть доходи для нас у майбутньому (оренда й дивіденди). Тепер цей дохід піде до нашого торговельного партнера. Ми купуємо автомобілі сьогодні, жертвуючи майбутніми доходами.

Це не єдиний варіант для нас. Ми можемо купувати товари в кредит. Ми можемо попросити якусь дружню сторону з глобальної фінансової спільноти позичити нам 50 мільйонів доларів. У цьому випадку ми «розраховуємося» нашими 100 мільйонами за японські автомобілі у вигляді літаків на 50 мільйонів і 50 мільйонів позиченим капіталом. Це також несе певні витрати в майбутньому. Ми мусимо повернути борг разом із відсотками. І знову ми платимо за поточне споживання, позичаючи відносно майбутнього — у цьому разі в буквальному сенсі.

Чому Сполучені Штати хронічно мають дефіцит поточного рахунку? Він ніяк не стосується якості наших товарів і послуг чи конкуренто­здатності нашої робочої сили, як можна було б традиційно подумати. (Повертаючись назад, невже ви гадаєте, що Алжир і Екваторіальна Гвінея мають позитивний баланс поточного рахунку, бо вони більше виробляють усякої всячини з більш продуктивними робітниками?) Сполучені Штати мають хронічний дефіцит поточного рахунку, бо рік за роком ми споживаємо більше, ніж виробляємо. Іншими словами, ми діємо в протилежному від заощаджень напрямку (можна було б виробляти більше, ніж споживати, і відкладати надлишок). Як нація ми в буквальному сенсі робимо те, що економісти називають «проїданням».

Зв’язок між балансом поточного рахунку і заощадженнями нації дуже важливий. Будь-яка країна, що споживає більше, ніж виробляє, мусить за визначенням мати дефіцит поточного рахунку, бо (1) все те, що ви споживаєте понад те, що виробляєте, повинно звідкись надходити; і (2) ви не можете торгувати надлишками товарів і послуг, які отримуєте з інших країн, бо ви вже спожили все, що мали.

Як завжди, нам допоможе аналогія із сільським господарством. Скажімо, Фермер Америка вирощує зерно. Він дуже продуктивний фермер, великий і розумний, і використовує лише найсучасніші аграрні технології. (Ці деталі тут недоречні, так само, як і при визначенні того, позитивний чи негативний баланс поточного рахунку національної економіки.) Існують лише чотири варіанти того, що може зробити Фермер Америка з тим, що вирощує. Він може його з’їсти (споживання); він може посадити його, щоб наступного року отримати більший урожай (інвестиції); він може переказати його уряду, щоб заплатити за послуги (урядові витрати); або він може продати його в обмін на інші товари (експортування для отримання імпорту). Ось і все. Тож уявімо собі, що рік Фермера Америка буде таким:

Він вирощує 100 бушелів зерна. Він з’їдає 70. Він відсилає 30 бушелів уряду. Йому потрібні 20 бушелів, щоб посіяти наступного року. Якщо ви зробите підрахунки, то побачите, що Фермер Америка використовує 120 бушелів на рік, вирощуючи лише 100. Він стає чистим позичальником зерна — 3у цьому випадку 20 бушелів. Це еквівалент дефіциту поточного рахунку, і це чиста математика — якщо він використовує більше зерна, ніж вирощує, то решта має взятися звідкись іще.

Фермер Китай діє в іншому порядку. Він вирощує лише 65 бушелів зерна, бо він новачок у сільському господарстві й використовує відносно примітивні методи. Фермер Китай споживає 20 бушелів зерна, віддає уряду 10 і відкладає 15 на посівну наступного року. Знову швидкий підрахунок показує, що Фермер Китай не використовує всього, що виробляє. У нього лишаються зайві 20 бушелів. Логічно було б продати ці бушелі Фермеру Америка, що має труднощі. Звичайно, у Фермера Америка немає зерна, щоб торгувати, тож він замість цього пропонує боргову розписку. Фермер Китай дає Фермеру Америка зерно («експорт») і позичає йому гроші, щоб купити це зерно.

Перейдемо від сільськогосподарської аналогії до реальності. На сьогодні Сполучені Штати винні Китаю близько трильйона доларів.

Зазвичай ці випадки глобального дисбалансу мають саморегулювальні механізми. Валюта країни з великим дефіцитом поточного рахунку почне дешевшати. Припустимо, що Нова Зеландія має дефіцит поточного рахунку. Решта світу постійно накопичує новозеландські долари, бо вони продають Новій Зеландії більше товарів, ніж купують у неї; іноземні фірми захочуть продати свої накопичені новозеландські долари за свою внутрішню валюту. На міжнародному обмінному ринку пропозиція новозеландських доларів на продаж перевищуватиме попит на них, знижуючи вартість новозеландського долара по відношенню до валют її торговельних партнерів. Падаючий новозеландський долар допомагає скоригувати торгівельний дисбаланс, роблячи новозеландський експорт конкурентнішим, а імпорт — дорожчим. Наприклад, якщо новозеландський долар дешевшає відносно єни, тоді «Тойоти» будуть у Новій Зеландії дорожчими, а сільськогосподарські продукти Нової Зеландії (ківі?) в Японії стануть дешевшими. Одночасно це станеться і з іншими країнами: Нова Зеландія почне імпортувати менше, а експортувати більше, скорочуючи дефіцит поточного рахунку.

Нинішня ситуація з Китаєм та Сполученими Штатами інша. Ці дві країни явно пов’язані нездоровими симбіотичними стосунками, що можуть розірватися в будь-який момент. Китай розробив вельми успішну стратегію розвитку, засновану на «експортному механізмі росту», який означає, що основна частина зростання кількості робочих місць і добробуту забезпечується фірмами, орієнтованими на експорт. Значна частина цього експорту йде до Сполучених Штатів.

Експортноорієнтована стратегія розвитку Китаю залежить від утримання женьміньбі відносно дешевою валютою. Щоб досягти цього, китайський уряд переводить накопичені долари в першу чергу в облігації Скарбниці США, що є позиками федеральному уряду США. Обидві сторони отримують те, що хочуть (або що їм потрібно), принаймні в короткостроковій перспективі. Китайський уряд використав експорт для створення робочих місць і досягнення розвитку. Америка профінансувала своє проїдання величезними позиками від Китаю. Ситуація справді мало відрізняється від прикладу з Фермером Китай і Фермером Америка: Сполучені Штати отримують кредити від Китаю, щоб купувати його експорт.

У довготривалій перспективі ця ситуація приховує в собі серйозні ризики для обох сторін. Сполучені Штати стали величезною нацією-боржником. Боржники завжди вразливі перед мінливістю й потребами своїх кредиторів. Америка має звичку позичати, а Китай підгодовує її. Джеймс Фоллоуз зазначив: «Без мільярда китайських доларів на день Сполучені Штати не змогли б утримувати стабільність своєї економіки чи вберігати долар від колапсу»[237]. Ще гірше те, що Китай може загрожувати виставити на продаж свій величезний запас активів, деномінованих у доларах. Це мало б руйнівну дію. Як вказує Фоллоуз: «Їхні роки національних заощаджень утримуються в тих самих доларах, які можуть бути зруйновані; у паніці вони отримають назад лише малу частку перед тим, як вартість упаде». І все ж це надто потужна зброя, щоб давати її нації, із якою ми часто сперечаємося.

У китайців ситуація гірша. Припустимо, що борговий тягар Америки виростає вище того, що американські платники податків можуть (чи хочуть) заплатити. Уряд США може оголосити дефолт — просто відмовитись повертати борги. Це вельми малоймовірно, здебільшого тому, що є інший безвідповідальний варіант, тонший: Америка може «накачати» значну частину свого боргу перед Китаєм (та іншими кредиторами), надрукувавши гроші. Якщо ми безоглядно друкуватимемо гроші, валюта втратить свою вартість, а отже, і наші борги, деноміновані у доларах. Якщо інфляція підскочить до 20 %, то й реальна вартість того, що ми повинні повертати, знизиться на 20 %. Якщо інфляція буде 50 %, тоді половина нашого боргу Китаю фактично зникне. Чи ймовірний такий результат? Ні. Однак якби хтось був винен мені трильйон доларів і мав повноваження ці долари друкувати, я б дуже серйозно боявся інфляції.

Ці дисфункціональні економічні відносини закінчаться. Ключові питання — коли, чому і як. Джеймс Фоллоуз підсумував ситуацію, у якій ми зараз перебуваємо: «Фактично кожна людина в (багатих) Сполучених Штатах за останні приблизно десять років позичила близько чотирьох тисяч доларів у когось із (бідної) Народної Республіки Китай. Як і багато інших дисбалансів у економіці, цей не може тривати вічно, а отже, і не буде. Однак спосіб його завершення — раптовий проти поступового, з передбачуваних причин проти паніки, — матиме дуже різне значення для американської та китайської економік протягом наступних кількох років, не кажучи вже про спостерігачів у Європі й деінде»[238].

Враховуючи ставки, чи стежить хтось повноважний за цим? Так, але з них уже пісок сиплеться. Наприкінці Другої світової війни представники союзних націй зібралися в готелі Mt. Washington у Бреттон-Вудс, штат Нью-Гемпшир. (Це чудове місце і влітку, і взимку, якщо ви хочете трохи відпочити в Новій Англії.) Їхнім завданням було створити стабільну фінансову інфраструктуру для повоєнного світу. Вони створили дві міжнародні інституції, чи «дві сестри».

Інституція в центрі глобальної боротьби проти бідності — це Світовий банк у Вашингтоні. (Перший кредит на 250 мільйонів доларів був наданий Франції 1947 року для повоєнної реконструкції.) Світовий банк, власниками якого є 183 країни-члени, збирає капітал від своїх членів і через позики на ринках капіталу. Ці фонди позичаються країнам, що розвиваються, для проектів, які ймовірно стимулюватимуть економічний розвиток. Світовий банк перебуває у центрі багатьох питань міжнародного розвитку, про що йтиме мова у розділі 13.

Якщо Світовий банк є агенцією для світового добробуту, то його братерська організація, Міжнародний валютний фонд (МВФ), є пожежною частиною, відповідальною за врегулювання міжнародних фінансових криз. Ісландія зверталася до МВФ. Те саме робили Аргентина, Мексика й усі інші. МВФ також був створений у Бреттон-Вудс як кооперативна глобальна інституція. Члени платять внески у МВФ, у відповідь вони можуть позичати у скрутні часи «за умови, що вони здійснюватимуть економічні реформи, щоб усунути ці труднощі для свого власного добра і добра всіх членів». Від жодної країни ніколи не вимагалося прийняти позики або поради від МВФ чи від Світового банку. Обидві організації мають свою владу і вплив завдяки тим пряникам, які вони роздають.

Мало які інституції отримували стільки критики, як Світовий банк і МВФ, від вельми широкого політичного спектра. The Economist якось зазначив: «Якби країни, що розвиваються, отримували по долару за кожну пропозицію змінити “міжнародну фінансову архітектуру”, проб­лема бідності у третьому світі була б вирішеною»[239]. Консерватори звинувачують Світовий банк і МВФ у бюрократизмі, у тому, що вони тринькають гроші на проекти, які не змогли вивести країни з бідності. Вони також стверджують, що рятівні акції МВФ із самого початку роблять фінансові кризи ймовірнішими; інвестори необережно беруть міжнародні кредити, бо вірять, що МВФ прийде на допомогу, якщо країна потрапить у скруту. 2000 року Конгрес під проводом республіканців створив комісію, що рекомендувала скоротити і ретельно переглянути і Світовий банк, і Міжнародний валютний фонд[240].

На іншому кінці політичного спектра антиглобалізаційна коаліція звинувачує Світовий банк та МВФ у тому, що вони є лакеями капіталістів, примушуючи країни, що розвиваються, до глобалізації і кидаючи бідні країни під тягарем великих боргів у цьому процесі. Наради цих організацій стали приводом до насильницьких протестів. Коли ці дві інституції мали свою осінню нараду в Празі у 2000 році, місцеві ресторани Kentucky Fried Chicken та Pizza Hut замовили заміну своїх вікон завчасно.

Коли розгорталася глобальна рецесія 2007 року, Сполучені Штати критикували кілька європейських країн за те, що вони мало зробили для стимулювання розвитку своїх економік. Конкретна критика доволі суперечлива, однак усе ж вона вказує на важливий момент. Для того, щоб американська економіка відновилася, має відновитися і європейська економіка також. І японська. І китайська. І кожна інша велика економіка. Нації не є конкурентами в традиційному сенсі цього слова. Урешті-решт Red Sox ніколи не скаржитиметься, що Yankees[241] не зробили необхідного в міжсезоння, щоб поліпшити якість своєї гри. Бейсбол — це гра з нульовою сумою. Лише одна команда може виграти Світову серію. Міжнародна економіка має протилежний характер. Усі країни можуть із часом стати багатшими, навіть якщо окремі фірми в цих країнах конкуруватимуть за прибутки й ресурси. Глобальний ВВП постійно росте століттями. Ми разом стали багатшими, ніж були у 1500 році. Хто став біднішим, щоб це сталося? Ні­хто. Мета глобальної економічної політики повинна бути в тому, щоб полегшити націям співробітництво між собою. Чим краще ми це робитимемо, тим багатшими й безпечнішими ставатимемо.